Символічні зміни в просторі міста в соціокультурних контекстах XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Символічні зміни в просторі міста в соціокультурних контекстах XX ст.

Л.В. Малес

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Авторське резюме

У статті на матеріалі урбанонімів міста Києва продемонстровано зміни створення та використання символічного простору для утвердження державної ідеології. Авторкою виділено п'ять хронологічних періодів: дорадянський (до 1917 року), довоєнний (1917-1941 рр.), післявоєнний (1941-1955 рр.), час відлиги та застою (1955-1986) та перебудовний і незалежності (після 1986 року). Демонструється, що в ХХ столітті створення і зміна урбанонімів відбувається не стихійно, а адміністративним шляхом. Урбанонімія радянського періоду рідко коли пов'язується з місцевою топонімією. Назви вулиць та інших міських об'єктів утворюються від імен революціонерів, військових, владних діячів - символічний простір міста нагадує некрополь. Також дуже поширене використання географічних назв з УРСР та всього Радянського Союзу. Внаслідок цього відбувається зменшення інформативної та ідентифікуючої функції урбанонімів та збільшення ідеологічного значення. Населення міста відчужується від своєї вулиці, свого місця життя, формується абстрактний патріотизм, а будь-який місцевий засуджується.

В незалежній Україні спостерігається відродження забутих імен мистецьких діячів, місцевої топоніміки, в назвах вулиць уславлюються нові герої. Таким чином, реалізується модерна стратегія «повернення до джерел» та «пантеону героїв».

Ключові слова: символічний простір, урбанонімія, місцеві топоніми, функція урбаноніму, ідеологічне значення, політика номінувань, топонімічний пам'ятник.

символічний простір урбанонім києв

Abstract

In the article on the material of urbanonymy of Kiev demonstrated changes in creating and using a symbolic space for the approval of the state ideology. The author identifies five chronological periods: the pre-Soviet (before 1917), pre-war (1917-1941,), post-war (1941-1955), during the thaw and stagnation (1955-1986) and perestroika and independence (after 1986). It is demonstrated that in the twentieth century, the creation and modification urbanonymy are not spontaneously, but by administrative means. Urbanonymy in Soviet period is rarely associated with local toponymy. The names of streets and other urban facilities are formed from the names of the revolutionaries, military, authorities figures - and symbolic space of the city is like the necropolis. Also a very common use of geographical names with the UkrSSR and the entire Soviet Union. This results in a reduction informative and identifying the functions of urbanonymy and magnification ideological function. The city's population is alienated from own streets, own place of life, is formed an abstract patriotism, but any local is condemned.

In independent Ukraine we can seen the revival of forgotten names artistic figures, local toponymy, and new heroes are glorified in the names of streets. This is like a modern strategy of «back to basics» and «Pan- theon of heroes».

Keywords: symbolic space, urbanonymy, local toponyms, function of the urbanonym, ideological values, nomination policy, toponymic monument.

Постановка проблеми. Дана тема породжена як академічною, так і суспільною актуальністю. Так, 27 березня газета «День» у статті із промовистим заголовком «Зачистка» [3] описує, як Російська Федерація активно освоює за фізичним символічний простір, зокрема мовиться про те, що Ялту хочуть у Красноармейськ перейменувати і що сам Крим депутатом фракції РДПР Михайлом Дехтяровим пропонується перейменувати з просто Криму (як кримсько-татарського за духом найменування) на Крим Тавриду. На що, так званий отаман козацької сотні Анатолій Мерета зауважував, давайте просто перейменуємо в Тавриду. Цікаво, що чотири роки до того, в тій же газеті «День» [8] згадувалось, що Олег Тягнибок хотів перейменувати Крим, як чуженецьку назву, в Таврійську область. Чому так муляє саме ця назва Крим, що у нас власне вже ніяких асоціацій не викликає, ніякої історії за собою не тягне, окрім як звертаємось до етимології?! Це є однією з особливостей топонімії, оскільки на відміну від меморіалів, від інших символічних об'єктів, вона легко вихолощується, лишаючи по собі лише знакову оболонку, яка може наповнюватись будь-чим. Таким чином, символічний простір України став добрим матеріалом, ґрунтом для політичного маніпулювання. У тому числі й у цій новочасній інформаційній війні, де Україна ще не набрала достатньо сил та досвіду, і, на відміну від Майдану, толокою тут питання не вирішиш, тому звертаються до тих, чий фах може тут зарадити. Такі знання і ресурси дають мас-медія, дипломатія, соціологія, психологія, історія, загалом соціогуманітаристика. Недарма останнім часом в академічному колі як ніколи актуальною стає соціологія, яка ще донедавна мусила доводити свою науковість та потрібність, тепер стає джерелом не лише нагальних даних, а й надії. Особливо на часі її досвід дослідження шляхів і засобів формування громадянської ідентичності.

В оточенні ж радянської символіки та радянського трактування героїки важче стати патріотом України і долати наслідки радянського тоталітаризму. Будучи одним із чинників, стан символічного простору позначає загальну ситуацію, недарма останнім часом такої популярності зажили карти взаємного накладання ареалів населених пунктів, де досі стоять пам'ятники Леніну, і центральні вулиці носять його ім'я та імена інших радянських вождів, із ареалами голосування за партію регіонів, осередками сепаратизму тощо.

Аналіз досліджень і публікацій. Урбанонімія - назви вулиць, площ, різних міських частин (бульвари, узвози і т.д.), вони добре піддаються статистичному аналізу і якраз через це ми можемо виявляти певні латентні прихильності за стратегіями пойменувань і, таким чином, діагностувати різні цікаві речі. І як, наприклад, контент аналіз свого часу довів профашистськість деяких американських газет у часи Другої світової війни, попри позірну нейтральність позиції, так і за звичними вивісками наших вулиць криються далеко не завжди гуманістичні стратегії та ідеологеми. Проте соціологічному аналізові вона рідко піддавалася, переважно її досліджували на пострадянському просторі в лінгвістиці та географії у межах ономастики (Ю. Ланцберг, Р. Ляшенко, А. Мезенко Н., По- дольська, Є. Поспєлов, А. Суперанська та ін.). В їх публікаціях порушувалися питання продуктивності способів словотвору, принципів номінації годонімів та аргонімів (відіменні, відантропонімні, відтопонімні, відетнонімні тощо).

Проблематикою перейменувань та їх походженням займалися в краєзнавстві та в історичних розвідках (К. Горбачевич, А. Климачева, Р. Пастух, Л. Пономаренко, В. Поляков, О. Різник, Є. Хабло, М. Шуринова), результатом цих досліджень, як правило, ставали грунтовні довідкові матеріали. Наприклад щодо столиці України це були такі видання: «Вулиці Києва. Довідник» (1995), «Київ. Короткий топонімічний довідник» (2003) [2, 7]. Із середини ХХ століття видавалися також довідники «Їх іменами названі вулиці Києва», де були спроби забезпечити ширшими довідками та додатковою літературою екскурсоводів, агітаторів чи й самих мешканок та мешканців, щоб ті змогли розшифрувати таблички назв вулиць імені політичних та військових діячів, рідше людей мистецтва та культури, таким чином забезпечуючи виконання ними ідеологічної функції. Всі ці ретельно зібрані документи та складені переліки зазвичай не піддавалися ні подальшому узагальненню, ні соціокультурним узалежненостям. В одній з попередніх публікацій мною був зроблений на попередній аналіз зміни та соціокультурного навантаження київської урбанонімії [4, 5]. Нині ж, маючи змогу оперувати більшим масивом даних, створених на базі вказаних довідників, та ширшим переліком показників, з огляду на сьогоденну актуальність перетворень символічного простору міста, можемо ставити завдання глибшого дослідження.

Мета дослідження. Тому, зважаючи на сказане, метою даної статті є спроба простежити за характером і динамікою формування урбаністичного символічного контексту формування громадянської ідентичності зокрема на матеріалї урбанонімії.

Виклад основного матеріалу. Для реалізації поставленої мети пропонується аналіз масиву даних, утвореного від генеральної сукупності всіх урбанонімів міста Києва станом на 2013 рік (N=1963), вибіркою обсягом понад 700 одиниць, що дало змогу здійснити статистичні обрахунки, відзначені надійністю та отримати значущі зв'язки. Урбаноніми до ХХ століття виникали природним чином і, в основному, їх шлях був від місцевих топонімів, від певних ознак, особливостей території їх мешканців (вулиця Солярна, Казарменна чи провулок Червінський, бо був такий землевласник, там була його садиба). І таким чином вони «застерігали», «інформували», а мешканки та мешканці могли бути частиною, тими, хто творили і відтворювали, видозмінювали назви середовища свого проживання. Під час ревізії відбулося перебирання всього процесу номінації в руки адміністрації, що за П'єром Бурдьо (Pierre Bourdieu) стає однією із форм влади [1]. До речі, облік та впорядкування назв вулиць реалізовувався далеко не завжди з метою, щоб швидко доїхали пожежні чи медики, не в останню чергу це здійснювалося з метою кращого нагляду, адже сприяє кращій видимості громадянок та громадян для адміністрації, кращій досяжності покарань, «паноптичності» міста, якщо описувати його в термінах Мішеля Фуко (Michel Foucault) [9].

Далі, внаслідок Першої світової війни, національної революції, більшовицької окупації Київ зазнає великих змін, і в міру становлення в місті радянської влади відбувається потреба змінити ідеологічний образ міста. І ця потреба, як ми побачимо далі, все ХХ століття буде час од часу актуалізуватися.

Тож для нашого аналізу було виділено в ХХ столітті п'ять хронологічних періодів відповідно до значущих історичних подій і сплесків урбанонімічної активності. Перший - до 1917-го року, умовна фіксація дорадянської ситуації, переважно урбанонімів часів царської Росії. Це були у більшості максимально пов'язані з місцевістю пойменування. Виникали вони спонтанно і адміністрацією лише фіксувалися, хоча центр Києва був все одно маркований у дусі Російської імперії (Катерининська вулиця, Бібіковський бульвар, Петрівська алея).

1940% 1955% 1 986%

Діаграма 1. Закоріненість урбанонімії протягом ХХ ст. у 5 хронологічних зрізах

Наступний діапазон - радянський довоєнний (від 17-го по 40-ві роки). Найбільші зміни тут відбувалися із 1917-го по 1927-й рік, за це десятиліття змінилась основна урбанонімія центру Києва зафіксувавши нові порядки. Потужно змінюється міра пов'язаності з територією: пов'язані з місцевістю назви різко йдуть на спад. Відтепер політика номінувань у місті керувалася іншими чинниками, ніж закоріненіс- тю, тутешністю, вона скоріше була привнесена. Такими іншими чинниками стали ідеологічні, ширші політичні та культурні впливи.

Та й після остаточного встановлення радянської влади населення і чимало службових осіб, незважаючи на здійснення численних перейменувань продовжувало користуватись старими їх назвами. Це змусило міськраду Києва в 1928-му році видати спеціальну постанову, де працівників відповідних установ було попереджено про найсуворіші санкції у випадку вживання колишніх назв [6], тобто цей «спротив матеріалу» проявлявся весь довоєнний час.

Далі виділяється радянське післявоєнне десятиліття. Основну канву подій, що і визначили долю символічного простору цього періоду, складали евакуація та подальші репресії населення міста, фізичне руйнування міста радянськими та німецькими військами, все це сприяло суттєвій втраті опірності до зміни в просторі міста та особливо його урбанонімії. На що урбанонімічний текст міста відповів кардинальними змінами у цей період, ставши індикатором втрати такої опірності. Зокрема, як свідчить Діаграма 1, відбулося стрімке зменшення закоріненості пойменувань - 2/3 присвоєних назв уже не були пов'язані з містом. А невеликий сплеск місцевого патріотизму пойменувань 1944-го року у щойно поверненому під контроль радянської влади місті був пов'язаний із ревізією перейменувань, здійснений у революційному запалі у попередньому періоді (такими були вулиці Байкова, Володимирська, Межигірська).

Таблиця 1

Змістовна належність урбанонімів м. Києва у % до назв періоду

На початку ж 1950-х років, в часи активної перебудови та забудови навколо індустріальних об'єктів слобідок міста, кварталами масового житла на карту міста в ці роки густо наносяться обшири всієї УРСР (приміром вулиці Балакліївська, Батуринська, Бахмацька, Бердянська, Берестейська, Бориславська і т.д.). Але чиновницька уява не обмежується адміністративними кордонами республіки і виходить ще далі, на найширші простори СРСР (вулиця Астраханська, Байкальська, Грозненська, Грузинська і т.д.). Тобто місцева топонімія Києва уже не відтворюється на карті, тож без такого формального закріплення уже не в змозі у модерному суспільстві виконувати інформативну та виховну, ідентифікуючу для територіальної громади роль. Натомість місто адміністрацією розглядається як контурна карта, яка густо маркується політично значимими об'єктами з політико -адміністративної карти країни. Та нові міграційні потоки вже сприймали це як належне.

Подальша розбудова міста у 50-80-ті дає широкі можливості для нових номінувань і змістовно вони знову ж таки відриваються від існуючих традицій називання прирощених до столиці і забудованих місцевостей, їх лічені відсотки (напр., Березняківська, Берковецька, Биківнянська, Верхньоключова). А з кінця 60-х цей тип назв зникає зовсім із арсеналу пойменувань. Зате до геополітичних пріоритетів, окрім теренів УРСР та СРСР, додаються країн соціалістичного табору вулиці Братиславська, Кіото, Краківська - зазвичай це міста-побратими Києва, адже часи відлиги відомі певною розгерметизацією СРСР.

Але географічна агтіація, як демонструє таблиця 1, у цей час йде на спад, її заміняє інша тенденція. Період від 60-х до початку кінця Радянського Союзу (умовно взятий як 86-й рік) - це перетворення символічного простору міста на некрополь. Урбанонімія майже втрачає інформативну та вказівну функції, все більше набуваючи інструментальної, яка, у свою чергу, «приватизується» владою і використовується не лише для потреб пропаганди радянської ідеології серед широких мас, а й для заохочення лояльності інтелігенції через пошанування найлояльніших з них. І останнє відбувається не лише традиційним шляхом встановлення пам'ятників, меморіальних дощок, а й уділяючи їм цілі вулиці, творячи таким чином топонімічні пам'ятники: вул. Андрія Головка (1973), Ярослава Галана (1977), Андрія Малишка (1971) і т.д.

І вже після 86-го року ми бачимо знову повернення до тих особливостей виробництва символічного простору міста, з яких ми починали. Різко зростає в урбанонімії використання мікро- топонімії та місцевих назв (майже до 40%), яка суголосна із загальним тогочасним потягом до джерел, до витоків національного відродження. Проте, на відміну від ХІХ століття, це має цілеспрямований, а не традиційний характер, відображає соціокультурні пріоритети певних років.

Варто зазначити, що за ці хвилі поймену- вань деякі вулиці були удостоєні п'ятикратного, шестикратного перейменування (наприклад, площа Контрактова (1795) - Олександрівська (1869) - Червона (1919) - Контрактова (1944) - Червона (1955) - Контрактова (1990)), а деякі урбаноніми виявились такими, що виживали за будь-якої влади, такі знаходимо на тому ж Подолі: вулиці Волоська, Щекавицька, Іллінін- ська, Борисоглібська.

У нашому суспільстві поширене уявлення, що перейменування здійснюються лише, коли відбулась різка зміна влади, тож після остаточного утвердження радянської влади і до 90-х на наших теренах уже має бути лише пойменування нових міських об'єктів. Попри це, як засвідчує діаграма2, перейменування відбуваються протягом усього існування УРСР.

Діаграма 2. Співвідношення видів пойменувань (у %) та їх загальна кількість

Здається, достатньо було після свого утвердження владі один раз переписати під себе символічну карту міста, щоб уже більше не пе- реіменовувати, не витрачати ці ресурси, не збиткуватись над людською пам'яттю і психікою, яким треба наново все запам'ятовувати і переорієнтовуватись у власному місті. Але, мабуть, таке вправляння було потрібне, щоб ми не сильно приростали коріннями, щоб тренувались в забуванні, тому в усі періоди ми маємо значну частину не лише новонайменованих, а саме перейменованих місць - від 40 до 60% від усіх пойменувань. Завдяки цьому втрачається для громади ідентифікаційна функція урбанонімів, відчуття співпричетності до їх від/творення, ур- банонімією розпоряджається в основному влада, лишаючи собі тільки вигідні їх ефекти.

Діаграма 3. Ідеологічна навантаженість урбанонімів

Спроможність урбаноніму виконувати інструментальну функцію на користь панівної ідеології називатимемо ангажованістю. Саме цю характеристику демонструє діаграма 3.

Максимальна ангажованість витримується увесь радянський період десь на однаковому рівні, і лише в часи неадміністрованого існування символічної карти міста до ХХ століття переважає нейтральність у назвах. Коли назва «нічия», коли за зміни нового політичного режиму вона не буде колоти очі, вона має шанс залишитися незмінною протягом всього ХХ століття (напр., Щекавицька чи Оболонська). І навпаки, як правило, перейменуванню першими підлягають ті, які щодо нового режиму виявляються неприйнятними, протилежними чи небажаними (наприклад, Олександрівська площа для радянської влади та Червона площа для незалежної України). Сучасне ж багатоголосся та «багатопартійність», котрі стрічаємо в старих, зазвичай центральних частинах міста, відображає не так багатокультурність країни чи краю, як нашарування супротивних ідеологем минувшини, застиглих у політичних баталіях сучасності. З одного боку, це свідчить про незавершеність процесу осмислення і критичного аналізу тоталітаризмів нашої імперської та радянської минувшини, інакше дивно пояснити небажання знання та байдуже ставлення населення до мешкання в просторі, присвяченому очільникам та поплічникам злочинів тоталітаризмів, імперської доцентровості та мілітаризованості. Таке ставлення стає однією з ознак несформованої політичної та громадянської рефлексивної позиції. А ця позиція мала б не лише пропонувати актуальні цінності, а й формувати здатність до самостійної оцінки ідеологем, давати опірність маніпуляціям зі свідомістю. Натомість маємо відчуження більшості населення від символічного тексту власного міста, найближчої до дому місцевості, що було необхідне тоталітарній системі для формування «абстрактного патріотизму», бо будь-який конкретний, закорінений таврувався буржуазним націоналізмом.

Проте, з іншого боку, така строката карта міста засвідчує відсутність у нинішній ситуації в Україні реалізації тоталітарної стратегії. Знову звернемося до змісту київських урбанонімів різних років (Таблиця 1), щоб зрозуміти, за рахунок чого досягалася та чи інша ангажованість та реалізовувалася інструментальна функція.

Ми можемо побачити, що до ХХ ст. місто орієнтувало своїми назвами чи на міцевості, чи вело до якогось храму, чи іменувалось на честь історичних діячів, хоч і прийнятних для Російської імперії. Це була топографія місцевих домінуючих суб'єктів (землевласників, міського і губернського керівництва, визнаних владою людей свого часу) та самої місцевості крізь призму її причетності до перших.

Зі зміною влади на радянську, і перебран- ня повністю у свої руки символічного простору міста як інструменту агітації та пропаганди. Бачимо, що нашу карту вже заповнюють «мертві зі зброєю»: революціонери, військові, чекісти. А поряд з ними ті, хто легітимізує цей режим, оскільки, коли ми дані накладаємо на рівень ангажованості, то переконуємось, що письменники чи митці, наукові діячі - це зазвичай лояльні спільчанці, які скоріш вторили режиму, аніж чинили йому спротив. На карті міста відображаються і соціальні пріоритети нового ладу.

Тут очевидно, що суспільство, де шанується гегемонія, не має вулиці Інтелігенської, Художницької, Викладацької, а є Фанерний провулок, вулиця Регенераторна, Депутатська, Будівельників. Протягом усього ХХ століття місто приростає постійно, хоч з різною інтенсивністю, і хвилі пойменувань накочуються одна на одну, породжуючи у центральних районах вище згадану мозаїку, а по прилеглих житлових масивах розходяться колами чи острівцями відповідно до часу освоєння територій. Тож ми, знаючи роки забудови, можемо вгадати, якими будуть вулиці в цьому кварталі, і навпаки, за урбанонімами діагностувати рік.

Бо коли ми потрапляємо в оточення Севастопольської, Сімферопольської, Ялтинської, Сормовської, Новоросійської Нової Дарниці, ми знаємо, що це була забудова 50-х -60-х років. Проїжджаємо трохи далі - на Харківський масив і там нас очікують Драгоманова, Ревуцького, Бажана, Ахматової - це 80-тих років, а Срібнокільська, Княжий затон, приміром, уже 90-ті. Такий самий порядок можемо спостерігати і на прикладі півночі Лівобережжя в інших районах міста.

Цей порядок являє нам історію соціокультурних змін у політиці номінації. Так з часів перебудови влада переключилася з прямої агітації своєї ідеології на більш гуманістичні цінності, пошановуючи імена мисткинь та митців неугодних колись владі, в тому числі і зарубіжних (Драйзера, де Бальзака, Цвєтаєвої, Маяковського). А влада незалежної України своїм пріоритетом обирає національне відродження, вторячи при цьому романтизму ХІХ століття із його «поверненням до джерел», «ґрунтівством», що, як вище згадувалося, втілилось у відмікротопонімних урбанонімах 90-х (вулиця Милославська, Радунська, Будищанська, Лисківська), далі перейшовши до закарбування пантеону національної героїки (Пилипа Орлика, Олени Теліги, Олеся Гончара, героїв Крут), що вже більше нагадувало радянські стратегії номінування.

Щоби оцінити масштаби змін символічного простору міста у різні періоди, роль політики номінації у відтворенні ідеології часу, звернемося знову до Діаграми 2. Лінія її графіка засвідчує, що найбільше зростала номенклатура урбанонімів Києва у перше післявоєнне десятиліття, оскільки вирішувалося житлове питання, чого вимагала індустріалізація та інші проблеми. І навіть попри 900 нових вулиць у цей час теж перейменовувати (38%). А ось за часів незалежності, навпаки, пойменування і серед них перейменування в Києві, попри позірне враження масштабності, не були такими значними. Як показує відповідна точка на графіку, їх заледве було кілька десятків, але, оскільки вони переважно стосувались центру, де ми не стільки живемо, скільки перебуваємо, то вони торкнулися майже усіх киян. І тому деякі особи так дражливо часом на це реагували, а новітня російська інформаційна війна активно використовує цей ефект лупи у творенні пугала «бандерівської» столиці України для пострадянського простору, для Західної Європи, для Сходу України.

Висновки

Переходячи до висновків, можна зауважити, що оскільки більш ніж за два десятки років існування незалежної України вона не постала для всіх, а має суттєві регіональні лакуни, то особливо важливо розуміти, що це не самоплинний, природний процес, а соціально конструйований, що існують чинники, які сприяють такому становленню і які перешкоджають йому, а також те, що міфоритуальний та символічний його супровід відіграє свою далеко не останню роль, стимулюючи ностальгію чи то пак ресентимент, або ж залучаючи до пошанування нових пантеонів.

Тож із пропонованого матеріалу і його аналізу постають далеко не риторичні питання, які ще належить розв'язати. Чи можемо ми виробити спектр альтернативних історій, незалежних свідчень в умовах, коли символічне та урбанімічне освоєння міста працювало в інший бік, в бік відчуження від власних теренів, в бік дегромадизації?

Список літератури

1. Бурдье П. Символический порядок и власть номинации [Текст] / П. Бурдье // Социология политики : Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко. - М. : Socio-Logos, 1993. - С. 72-80.

2. Вулиці Києва. Довідник [Текст] / За ред. А. Кудрицького. - К.: «Українська енциклопедія» імені М. Бажана, 1995. - 352 с.

3. Малес Л. Карта міста: символічний простір управління [Текст] / Л. Малес // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління. Матеріали другої наукової конференції. - Донецьк: ДонДУУ, 2006. - С. 169-174.

4. Малес Л. Урбанонімія і державна ідеологія: особливості взаємодії Текст] / Л. Малес // Вісник Соціологія. Психологія. Педагогіка. - К : Видавничий центр «Київський університет», 1998. - Вип.6. - С. 21-23.

5. Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник Текст] / Л. Пономаренко, О. Різник. К.: В-цтво «Павлім», 2003. - 124 с.

6. Фуко М. Наглядати і карати: Народження в'язниці: Пер. з фр. П. Таращук / М. Фуко. - К.: Основи, 1998. 392 с.

Размещено на Allbest.ru