Шевченківські образи у сценічній творчості Марка Кропивницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

шевченківські образи у сценічній творчості марка Кропивницького

Стаття присвячена питанням творчих стосунків корифея українського театру М. Кропивницького із літературною спадщиною Т. Г. Шевченка. Зокрема ґрунтовно досліджується постановка режисером п'єси «Назар Стодоля» та інсценізації ним поем Шевченка «Титарівна» і «Невольник», а також сценічне втілення Кропивницьким драми «Невольник».

Ключові слова: поетична творчість Т. Г. Шевченка, корифеї українського театру, сценічна інтерпретація, інсценізація, акторська майстерність, режисерська творчість.

Статья посвящена вопросам творческих взаимоотношений корифея украинского театра М. Кропивницкого с литературным наследием Т. Г. Шевченко. В частности глубоко исследуется постановка режиссером пьесы «Назар Стодоля» и инсценировки ним поэм Шевченко «Титарівна» и «Невольник», а также сценическое воплощение Кропивницким драмы «Невольник».

Ключевые слова: поэтическое творчество Т. Г. Шевченко, корифеи украинского театра, сценическая интерпретация, инсценизация, актерское мастерство, режиссерское творчество.

Key words: T. G. Shevchenko's poetry, the Ukrainian theatre coryphaeus, dramatic interpretation, staging, acting, directing creativity.

Прізвище Шевченко Т Г. - вище за будь-які титули. Його знаменно називають духовною містерією народу. Він - Пророк, а Пророк ні погроз, ні смерті не боїться. Пророк - вогонь одержимості. Його творчість, що уособлює духовну незалежність України, її святую волю і святую правду, є невичерпним джерелом пошуків, натхнення і самосвященнодійства для мільйонів людей, для яких він «і дорога, і правда, і життя українські».

Саме до таких діячів належить визначний корифей українського театру, драматург, актор і режисер - М. Кропивницький, чия діяльність є також подвигом довголітньої праці. Він з дитинства вихований скарбами рідної мови, збагачений народною піснею та поезією Шевченка. У житті й діяльності митця провідною зорею були високі ідеали Тараса Шевченка, духовний образ якого був для митця зразком громадянина і творця. Про це яскраво свідчить сучасниця Кропивницького Софія Тобілевич, стверджуючи, що він обрав свій життєвий шлях під впливом Кобзаря. Син Марка Лукича - Володимир Маркович у своїх спогадах зазначає: «Інтерес до життя і творчості Т Г. Шевченка у нашій сім'ї ніколи не послаблювався. Його “Кобзар” був для батька своєрідним євангелієм»¹. Простежуючи життєпис творчості корифея сцени, можна сміливо заявити, що творчість Т. Шевченка була могутнім чинником у формуванні світогляду і мистецької індивідуальності Кропивницького.

М. Кропивницький пройшов довгий життєво-творчий шлях, на його очах минали віхи економічних і соціальних змін його рідного краю. Майже до 30 років він перебував у самій гущі провінційного життя - або на селі, або в подібному до села містечку Бобринці. Пролетіли роки початкової освіти у повітовій школі та реальному училищі, а пізніше служба в повітових канцеляріях, що вже поєднувалась зі сценічними виступами з 1863 року. З автобіографії дізнаємося, що через певний час він став на чолі драматичного гуртка, де ставились як російські, так і українські п'єси. Поступово молодий актор набував дедалі більшої й більшої слави. Його навіть часто запрошували для участі в аматорських виставах у Єлисаветград, де проживали і брали участь у гуртку брати Тобілевичі. У 1865 році повіт з Бобринця було перенесено до Єлисаветграда, і вся творча молодь перебралась до повіту. З добродійною метою І. К. Тобілевич організівав виставу «Назар Стодоля», у якій Кропивницькому запропонували аж дві ролі - Хоми Кичатого і лірника. Юний актор із захопленням прийняв пропозицію поїхати у Єлисаветград для участі у виставі, хоч пізніше у Бобринці був звільнений з посади за самовільне залишення служби. Отож перша шевченкіана вийшла артистові-початківцю, як кажуть, боком.

У період з 1865 до 1871 року (до вступу на професійну сцену) Кропивницький, паралельно із службою канцеляристом у повітовому суді, поліції і ратуші, брав участь і керував аматорським театральним гуртком не лише у Єлисаветграді.

З листопада 1871 року після дебюту в Одесі у Народному російському театрі графів Моркових і Чернишова (з листопада 1872 р. - театр Сура) у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці») М. Кропивницький став працювати у статусі професіонального актора. Тут він уже як режисер професіонального театру здійснив постановку «Назара Стодолі» (20 листопада 1872 р.), удруге - 6 грудня і третій раз - 17 лютого 1873 року. Наприкінці того ж року він переїхав до Харкова, де було вже значно більше акторів на українські ролі. Згадуючи про цей період, Марко Лукич писав: «Український театр тоді був при посліднім іздиханії, тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік “Наталку Полтавку” або “Назара Стодолю”... Справжні ж трупи нехтували ними, і самі актори з українськими прізвищами поховались за псевдоніми, то за -ових, то заєвих.»².

Згодом М. Кропивницький набирався акторського і режисерського досвіду під час праці у багатьох театральних трупах: у 1875 році гастролював у Галичині, в трупі Руського народного театру Товариства «Руська бесіда», де з великим успіхом у виставі «Назар Стодоля» виконав дві ролі - сотника Хоми Кичатого і Назара. Після термінового повернення до Єлисаветграда у зв'язку з пологами дружини з осені 1875 до Великого посту 1876 року керував драматичним гуртком, виставляючи весь український репертуар (хоч змушені були грати і російські п'єси), зокрема саме тоді відбулася прем'єра музичної картини «Вечорниці» П. Ніщинського як друга дія «Назара Стодолі»;

у 1876 році він працює актором і режисером у російській трупі антрепренера Д. Ізотова у Катеринославі. Увесь сезон 1878/1879 років сам тримав невеличку трупу в Кременчуку; там же, в Кременчуку, в сезон 1878/1879 років служив режисером у російській трупі О. П. Лавровської. Крім того, неодноразово виїжджав до Полтави, де організовував вистави полтавських аматорів. У листі до А. Маркович, полтавської нареченої, від 28 грудня 1880 р. повідомляв: «“Наталку” можна поставити 7-го січня, а “Гаркушу”, або “Сватання”, або “Назара”, навіть “Дай серцю волю” нехай 8-го»³, - і тоді стає зрозумілим, що в прокатному репертуарі полтавців було вже декілька українських постановок, у тому числі і «Назар Стодоля», в яких брав участь М. Кропивницький, але це вже виходило за рамки аматорства. У наступному сезоні, в Кременчуку, працює актором і режисером російської трупи Г. Ашкаренка. І скрізь поруч із популярними «Наталкою Полтавкою» та «Запорожцем за Дунаєм» виставляє «Назара Стодолю» Т. Шевченка.

Про виставу «Назар Стодоля» у трупі Ашкаренка залишила нам спогади донька М. Старицького Людмила Старицька-Черняхівська, яка бачила виставу під час гастролей театральної трупи в Києві в січні 1882 року. Гастролі трупи відкрилися постановкою «Назар Стодоля». Оцінюючи виставу, письменниця у спогадах залишила для майбутніх поколінь атмосферу її сценічного втілення та розвитку сценічних подій: «Покої сотника Хоми Кичатого. Дарма, що вони цілком не відповідають історичній правді: якась рублена російська хоромина, мабуть, з “Василиси Мелентьєвої” або з “Каширської старини”. Дарма! Все те чарує серце - воно чека жадобно рідного, свого. Почалася дія. Стеха скінчила монолог, і в хату впурхнула Галя. Сердешна Галя!.. Вона геть та й геть не одповідала своїй ролі: то була старенька артистка Жаркова, і, не вважаючи на жваві рухи і на грим, «почтенный возраст» артистки виявлявся всім. Дія розвивалася як слід, та не було ще електричної іскри, тої іскри, що оббігла б весь театр і з'єднала б всіх - і глядачів, і артистів - в одно велике ціле. Але ось за лаштунками розляглися урочисті звуки колядки <...> Глядачі напружили увагу. чиясь дужа рука владно шарпнула двері. “Вечір добрий!” - вчувся могутній металічний голос. і на сцену вийшов велетень-козак. Злетіла іскра натхнення, як літня злива, сипнули зусюди оплески. А козак стояв у своїй гордій обуреній і здивованій позі, немов не бачучи нічого, крім перев'язаних сватів. Кілька хвилин в театрі чутно було тільки дощ оплесків. А коли скінчилась дія <...> - всі були захоплені як один. Викликали всіх: тих, що зчарували театр своєю артистичною грою, і навіть тих, що не заробили на таку шану»⁴.

Патріотичні почуття, що народжувались у публіки при перегляді української вистави «Назар Стодоля», значно перевершували певні недоліки постановки. Сама авторка зізнавалася: «Це було щось надзвичайне. Нас, городянських дітей, що вже бачили найпишніші опери, і Сару Бернар, і братів Коллен - взагалі всіх славнозвісних артистів, - сама вистава української трупи, убогої обстановкою, бідної людьми, не мала б сили піднести до такого ступеня захвату, який охопив нас од самої першої дії Назара»⁵.

Навіть зважаючи на певні недоробки вистава за п'єсою Т Шевченка мала визначний успіх і була із захватом сприйнята українським глядачем, який давно прагнув почути рідне слово з підмостків театру. Адже сам факт постановки української п'єси після довгої царської заборони українського слова створював у театрі збуджену, радісну і надійну атмосферу, бо чи не вперше зі сцени відверто заявили про себе вишивані сорочки і звучна українська розмова. Проте не все київське громадянство виявляло схвальну одностайність. Л. Старицька-Черняхівська ґрунтовно схарактеризувала суспільно-громадську атмосферу навколо вистави. Зокрема міська преса не забарилась оголосити свій присуд. Так, реакційний до всього українського «Киевлянин» заявляв, що все показане на сцені «было не удовлетворительным». Позитивного схвалення заслуговують хіба що два виконавці - М. Кропивницький (Назар) та М. Садовський (Гнат), а всі решта артистів «ниже посредственности». Сприятливі українству газети «Труд» та «Заря» головним чином також вихваляли М. Кропивницького і М. Садовського, а про трупу і виставу промовчували. Репертуар, представлений киянам, був на той час майже звичним, окрім «Назара Стодолі», виставлялися «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю, заведе в неволю» та інші. Щоправда, на підсумок гастролей у хроніці газети «Заря» зауважувалося, що «исполнение пьес было, говоря вообще, вполне удовлетворительным». В усякому разі, гастролі ашкаренківської трупи у Києві виявляли в основному всі слабкі сторони зібраного нашвидкуруч антрепренером колективу.

Підсумовуючи весь цей «послужний список» служіння М. Кропивницького по багатьох антрепризах, слід зауважити, що митець збагатив своє акторське та режисерське вміння. Зокрема у кожній з цих труп він намагався обов'язково виставити «Назара Стодолю», більше того, як актор він переграв усі головні чоловічі ролі п'єси: Хоми Кичатого, Назара, Гната, навіть і свата. Завершуючи період творчого становлення, Кропивницький домагався створення своєї власної трупи. Ці його надії вдалося реалізувати лише після пом'якшення заборонної дії Емського акту, що сталося восени 1881 року, а через рік, восени 1882 року, йому вдалося створити власну цілком українську трупу, яку дехто з істориків театру, всупереч утвердженій думці в українському академічному театрознавстві, схильний трактувати як взагалі першу українську професіональну трупу.

Зрілий період творчої діяльності М. Кропивницького припав на час практичної відсутності професійного українського театру на Наддніпрянщині, адже це час найжорстокіших репресій щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., «Емський» акт 1876 р., численні інструкції та розпорядження місцевої влади - все це змушувало митців запобігати перед царським наставником. Потрібно було великої сили духу і характеру, щоб іти проти панівного російського царського режиму. Історик Дмитро Дорошенко писав: «Щоб не знеохотитись серед тяжких обставин взагалі до всякої праці на українському полі, треба було мати дуже сильну віру у свій народ і ще більшу любов до нього. Небагато було таких людей, але вони не склали рук і не дали українській національній ідеї вмерти»⁶. До гурту цих людей у ці глухі часи можемо залучити молодого, сповненого творчих вмінь і таланту М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. Після дозволу міністра Ігнатьєва (1881) на виконання українських п'єс М. Кропивницький у своїй трупі разом із М. Садовським, М. Заньковецькою, а дещо пізніше - з П. Саксаганським, Г. Затиркевич-Карпинською, І. Карпенком-Карим виставляє твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького і свої власні, утверджуючи принципи народності й реалізму, служачи трудящому народові. Про це служіння митець згадував: «Мало не тридцять три роки ви- човгував я помости ріжних конів - від театральних до балаганних, служачи театрові «проплаканого народу», права якого на самостійний духовний розвиток давно признали за ним усі вчені й академії “гнилого Заходу”, всі історики й етнографи; а люті вороги таки напотужують “усі втори”, щоб злить всі річки в одне море, хоч би й проти гори.

Багато разів цілим хором, з проводирями ріжної шерсті, затинали вони вже й “со святими упокой”. А Курилка, мов на злість: жив та й жив!»⁷.

Цікаво, що нова трупа почала свою діяльність 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді виставою «Наталка Полтавка», у якій дебютувала у ролі Наталки Марія Заньковецька. Другою ж постановкою (29 жовтня) було показано твір Т Шевченка «Назар Стодоля».

Досконало знаючи текст п'єси Т Шевченка, Кропивницький, усвідомлюючи функцію режисера в театрі, чітко узагальнив ідейно-творче розуміння і трактування «Назара Стодолі». Саме це він ще раніше пояснював у листі від 4 грудня 1880 року до згаданої вже А. Маркович з приводу підготовки нею ролі Галі у виставі. Цей лист можна розглядати не лише як зразок режисерської експлікації Шевченкової п'єси, визначення ідейної концепції і постановки з дуже спостережливими, чіткими та глибоко реалістичними деталями, а як бачення функції режисера щодо роботи з виконавцями: «Читаючи роль, спочатку не зубріть, а вичитуйте кожну фразу, робіть розтяжки і паузи, де найдете зручним; і боже борони в цих випадках додержуватись авторських ремарок»⁸.

Режисер зовсім логічно пояснював основи конфліктної ситуації твору: «Галя - це наївна істота, що виховувалась під крильцями матері, припустім до 8-10 років. Потім залишається на руках батька-самодура, пихатої людини, яка через одруження доньки сподівається добитись полковницької булави. Жадоба честолюбства приглушує в ньому батьківські почуття, і він готовий навіть вдатися до насильства при сватанні доньки. <...> Назар міг би з нього так само знущатись, як знущався він у себе вдома, примусивши Назара плазувати перед собою на колінах. Таке цілком людське істинно христянське звернення: “Любіть вороги своя і прощайте їм усі образи!..” повинно викликати реакцію, що й трапилося»⁹.

На жаль, практично використати всі ці постановочні принципи, що їх схарактеризував Кропивницький у листі, сам режисер раніше, в умовах короткотермінової праці у невеличких, нестабільних та малозабезпечених фінансово трупах, втілити не зміг. Лише тепер, у власній трупі, Марко Лукич виступив і як режисер, і як виконавець ролі Хоми Кичатого. Вистава вирішувалась як масштабний синкретичний сценічний твір, у другій дії було використано вже відомі «Вечорниці» П. Ніщинського з майстерно вирішеною масовкою. Тепер вже у професійній трупі Кропивницький вміло використав джерело творчого натхнення і Шевченка, і Ніщинського, що виливались у загальну патріотичну ідею вистави, а знаменитий твір «Закувала та сива зозуля» не лише був виявом народного мистецтва, адже слова пісні своїм неодноразовим повтором «свою долю викликали» образно утверджували у сприйнятті глядачів картину могутньої, хоч скутої, проте грізної козацької, народної сили. Для того, щоб твір Ніщинського не був вставним фрагментом, режисер виразно вмонтовував у сцени функції головних персонажів Назара і Галі, але головним натхненником усіх вечорниць ставав Гнат.

Згаданий лист до А. Маркович від 4 грудня 1880 року фактично є режисерським трактуванням Шевченкового твору, де виношується форма розв'язання головного конфлікту вистави і визначається ідейна концепція постановки, що випливала з фінальних реплік персонажів. Адже саме фінал п' єси викликав найбільше суперечок. За більшістю думок, у кінцевій сцені Назар повинен був убити Хому Кичатого. Проте, як видно, Кро- пивницький у сценічному варіанті пішов за авторським текстом. Назар обеззброює Хому і воскрешає в ньому людину, батька і християнина: «Іди собі, лукавий чоловіче! Не поміг тобі бог занапастити мене! А я чужої крові не бажаю!» Назар міг би знущатися над Хомою. Проте Кропивницький, йдучи за Шевченком і християнською мораллю «любити ворога свого і прощати йому всі образи», сповідував: «Недоумки не розуміють цього і говорять: “Який дивний кінець? Між іншим, це так природньо і цілком правдиво”»¹⁰.

М. Кропивницький у роботі з акторами у «Назарові Стодолі» виходив із завдання поєднання реалістичного і романтичного планів. Романтична піднесеність здебільшого відчутна була у монологах, де виявлялося захоплення героїзмом Остряниці та Наливайка, а також і драматичні епізоди мали доноситися до глядачів із захопленням та з пафосом, за словами постановника, з «фонтаном почуттів». У більшості ж епізодів режисер спрямовував акторів на щохвилинне відчуття партнера, на дію акторів у міцному ансамблі і на переконливе виконання акторських завдань: «Але якщо ви будете, граючи, думати про те, як би зайвий раз не поцілувати, як би відомий жест публіка не витлумачила не в мою користь і т. ін., тоді Галя вийде у Вас штучною. <.> Відомо, що в одного виходить добре, іншому може не вдатись, і через те закликайте у суфлери почуття»¹¹.

У роботі над сценічним втіленням «Назара Стодолі» режисер уникав штучності і навмисності, все мало відповідати вимогам простоти і правди. Вибудовуючи основний конфлікт між

Назаром і Хомою, постановник виходив за межі особистих мотивів персонажів, а наголошував на боротьбі представників двох ворожих соціальних груп, що закінчувався моральною перемогою першого. Великодушність Назара, який не бажає вбивати Хому, зворушує серце сотника, і він прощає дочку і дає згоду на одруження її з Назаром.

Головною рушійною силою у виставі був образ Хоми Кичатого (М. Кропивницький). Він можновладний пан над усім, але йому цього замало, сотник мріє про полковницьку булаву, тому актор показував свій персонаж насамперед вольовим і сміливим у намірах про збагачення. Наскрізна дія цього характеру - передусім поріднитися з магнатом, чигиринським полковником. Нехай це буде навіть хамським обдуренням своєї доньки та її нареченого. І тут все згодиться: і зажерливість, і жага, і жорстокість. І все це актор виявляв у першій дійовій події розвитку образу: «Шутка, тесть полковника! <...> А що далі, се наше діло. Аби і через поріг, то ми й за поріг глянем. У яких-не- будь Черкасах, а може, у самому Чигирині гуляй собі з полковничою булавою! І слава, і почот, і червінці до себе гарбай - все твоє. А пуще всього червінці. Їх люди по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться. Ха-ха-ха! От тобі й сотник!» Бувши надзвичайно жадібним до збагачення, він на людській праці, на хитрощах примножував свої достатки: «Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем».

За свідченням І. Мар'яненка, що пізніше у виставі виконував роль Назара, «М. Л. Кро- пивницький грав зажерливого сотника Кичатого, якого він зобразив вольовою, сміливою людиною. Охоплений жадобою до влади, що була у нього внутрішнім імпульсом, Кичатий ладен пожертвувати навіть своєю улюбленою дочкою, віддавши її заміж за старого полковника. У розгортанні дії роль окреслювалась широкими рєпінськими мазками. Соковитий голос, упевнена поведінка, тонкі правдиві психологічні переходи характеризували гру видатного майстра»¹².

Донька сотника Галя - мила, чесна, поетична і вольова дівчина. У дійовому розвитку її образу діють дві конфліктуючі сили: з одного боку, покора батьківській волі, а з іншого - любов до бажаного нареченого.

М. Заньковецька своїм баченням ролі переконувала, що розрив з батьком для героїні дуже важкий - вона і любить, і шанує його по закону. Професор С. Дурилін зауважує, що Галя Занько- вецької йде на цей розрив, бо в серці своєму «знає вищий закон - любові на все життя, до самопо- жертви»¹³.

Саме про ці напрями поведінки Заньковець- кої-Галі зауважував рецензент «Одесского листка» від 02.06.1888 року, який писав: «Роль Галі у виконанні М. К. Заньковецької справляє враження брильянта в золотій оправі <.> Яка чудова вона була у першій дії в сцені розмови з батьком! Кичатий умовляє її піти заміж і дещо торкається делікатного питання про переваги чоловіка, прикрашеного в числі інших чеснот і сивиною. Вона не згодна, протестує, той її делікатно переконує, і вона воркує, наче голубка, у своєму гнізді. Дивлячись на неї, ми бачимо добру, милу, розпещену дівчину, яка дуже любить батька, не хоче засмутити його, але вона ще більше любить свого коханого і не хоче поступитися своєю любов'ю»¹⁴.

Другою рушійною ознакою характеру Галі-Заньковецької були ліричність, чарівлива ніжність і наївність у передачі першого кохання. Цей же одеський рецензент був здивований сценою освідчення Назара у коханні до Галі, сцена затишку перед бурхливим фіналом: «Поклади свої ніженьки у мою шапку», - каже Назар. І голуб'ята сидять удвох, люблячі й щасливі, готові обняти весь світ: «Дивлячись у цю хвилину на Заньковецьку, що сидить на запорошеному снігом пні, і на Садовського, що стоїть біля неї навколішках, мимоволі згадувалася ідеальна, палка любов Юлії і Ромео. Ця сцена дуже важка, тут легко впасти в сентиментальність, яка псувала б враження, однак обидві названі особи щасливо уникли підводного каміння і цілком упоралися з труднощами становища. Театр здригався від оплесків. Давно нам не доводилося переживати таких чистих, прекрасних вражень»¹⁵.

Про любовний епізод, що захоплював глядачів, знаходимо підтвердження Н. Богомолець-Лазурської, яка зауважує, що «сцену Галі і Назара з третьої дії “Назара Стодолі”, як і багато інших, вони перетворювали на незабутні дуети, де зливались голоси, зливалися почуття в єдиному цвітінні молодості і кохання»¹⁶.

Знавець творчості великої артистки Всеволод Чаговець стверджував, що М. Заньковецька до творчості Т. Шевченка підходила з якимсь священним благоговінням. Зокрема, «роль Галі з “Назара Стодолі” стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона називала улюбленою “батьковою казкою”»¹⁷. За словами артистки, образ Галі був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в ролі - мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї любимої героїні, - мені здається, що я молюсь... Інакше не можу»¹⁸.

Окрім М. Кропивницького та М. Заньковецької, правдивістю і поетичною чистотою просякнуті у виставі були всі образи - ключниці Стехи (Г. Затиркевич-Карпинська), яка підтримувала і допомагала Кичатому не тому, що поділяла його переконання й наміри, а через те, що мала корисливу мету стати господинею в його домі. Дуже щирою була Стеха на самоті, коли ключниця насміхалася з Хоми, називаючи його «старим дурнем». У сценах з Галею ключниця була ласкавою, навіть ладна була поспівчувати героїні, але гору все-таки брала мораль пристосування.

Назара М. Садовський найбільше змальовував барвами романтичної поетики. Для нього мало було встановити лише моральну перемогу над Хомою, його наскрізним завданням було здобути повну перемогу над сотником. Романтичні барви у Назара-Садовського найбільше проявлялися в поривах гніву, коли він кидається на Хому: «Та ти глузуєш наді мною! Хіба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун!» І в пориві гніву актор закінчував першу дію так: «Камінь! Залізо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову... ти жди мене». Як стверджує І. Мар'яненко: «Незрівнянним Назаром був свого часу М. Садовський»¹⁹.

У 1886 році під час гастролей трупи М. Кропивницького у Петербурзі у широкому українському репертуарі була показана і вистава «Назар Стодоля». Спектакль мав величезний успіх у глядачів, а також широке коло рецензій. Зокрема з високофаховою рецензією виступив активний театрал, журналіст і видавець газети «Новое время» О. Суворін. Ця рецензія пізніше увійшла до відомої його книжки «Хохлы и хохлушки», у ній читаємо: «... Сама прелесть - г-жа Заньковецкая. Это актриса с талантом большим, самостоятельным, оригинальным, натура, вся сотканная из самых нервов. Подвижность ее лица и всей ее фигуры подчиняется душевным движениям с необыкновенной правдой. <.> Живая, нервная, стыдливая, скромно-наивная в проявлениях страсти, благородно энергичная в самопожертвовании, с оттенком лукавства в своей женственности, но лукавства какого-то чистого, едва заметного по тонкой улыбке и блеску глаз - такова Галя в сценической передаче г-жи Заньковецкой. Разговор ее с отцом, бесподобно изображаемым г. Кропивницким, это стройный дуэт, исполняемый разнообразными переливами голоса, очень тонкий в своей психологической правде, и удивительною по живописи игрою физиономий»²⁰. Не міг Суворін не звернути уваги на діалоги М. Заньковецької і М. Садовського: «Другой дуэт трогательный и задушевный - это разговор Гали и Назара Стодоли, которого хорошо и правдиво передавал г. Садовский. Разговор любовный и банальный, если хотите, но что значит живая и поэтическая передача его на сцене! Почему он действует, как трогательная музыкальная мелодия, где и жар любви, и девичья стыдливость, и ребячливое баловство»²¹.

Більш того, глядачі і рецензенти, окрім високої оцінки виконання головних ролей, звертали увагу на яскравість і образність, вміння ведення діалогів, ансамблевість усієї постановки та виразні масові сцени. Той самий О. Суворін писав: «Кропивницкий не только бесподобный актер, но и такой же бесподобный режиссер. Его рука видна в постановке всякой пьесы, в маленькой детали и общей картине ее. <...> Все на своем месте и все вовремя. Посмотрите в “Назаре Стодоле”, как поставлены вечерницы, особенно женская половина. Как хорошо и красиво располагаются девушки около кобзаря, как каждая из них, сидя на полу, кроме внимания к рассказу кобзаря, занята и собой, занята каким-нибудь парнем, как они переглядываются глазами, жестами. И в подробностях, и в общей картине какая эстетическая мерка, не допускающая ничего резкого и грубого»²².

Відповідно до місця розвитку дії у виставі Кропивницький з художньою виразністю декорацій передав місця подій. У першій дії - простора хата, світлиця у багатому будинку сотника Хоми, широкі двері і вікна, арка, що веде в інші покої, широкі столи і лави, застелені різнобарвними скатертинами й килимками. Зовсім відрізнялася від сотникових покоїв простора, але бідна хата другої дії, де відбувалися вечорниці, - голі лави, стіл і кілька ослінчиків. У художньому оформленні третя дія являла собою околицю зимового села, де все занесено снігом, попід лісом чудні руїни старої корчми, про яку розповідають моторошні легенди, тому все подавалось у таємничо-поетичних кольорах.

Чудова шевченківська п'єса, професійно вирішена на сцені й акторськи переконливо зіграна, певний час була візитною карткою трупи Кропивницького.

Так, під час гастролей у Петербурзі цікавість до українських вистав у різних верств населення зростала з кожним днем. І, як згадує М. Садовський, чутка про успішних «малоросів» долинула й до царя. Сам цар Олександр ІІІ під впливом розповідей захотів подивитися «трупу з Назарету». І на нараді колективу було вирішено показати цареві саме виставу «Назар Стодоля», котру з успіхом зіграли у приміщенні театру «Демут» на Мойці. У такій постановці й при такому складі виконавців вистава зберігалася до весни 1888 року, а з березня цього ж року трупа Кропивницького розділилася. М. Садовський та М. Заньковецька разом із більшою частиною учасників утворили свою трупу. У грудні 1888 року М. Кропивницький набирає нову трупу, в репертуарі якої, окрім своїх п'єс - «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцеві волю, заведе в неволю», «Дві сім'ї», «Глитай, або ж Павук», - з незмінним успіхом показували «Наталку Полтавку» і «Назара Стодолю», хоч частково змінювались виконавці головних ролей. Правда, М. Кропивницький у репертуарі разом з ролями - Виборного, Івана Карася, Йосипа Бичка, Коваля - беззмінно виконував роль сотника Хоми Кичатого. Виконавці ж інших ролей Шевченкової п'єси змінювались поколіннями. Так, роль Галі певний час грали Є. Зарницька, а також найближча соратниця й учениця Кропивницького Л. Ліницька, яка мала дебют у його трупі в квітні 1898 року, під час якого вона успішно виступила у ролі Наталки («Наталка Полтавка»). І вже за декілька днів у листі до батька артистка радісно повідомляла: «Тут я граю дві ролі. Наталку зіграла погано, тому що перелякалась, а все ж таки мою гру назвали симпатичною. Галю ж в “Назарі” зіграла добре, і Кропивницький сказав “прекрасно”, і каже, що зробить з мене актрису»²³.

Характер саме Галі у «Назарі Стодолі» був співзвучним можливостям і виражальним засобам молодої артистки. Змагання її із М. Заньковецькою, може, тут були б недоречними, проте певні виразні ознаки Галі-Ліницької виокремлювались, особливо у драматичних поривах. Залишившись у свої 8-10 років без матері і виховуючись під впливом батька-самодура, Галя з юних літ гартувала в характері самостійність і рішучість. Тому в манері Галі-Ліницької розмовляти, в жестах і рухах виражалися вольовитість і настирливість. Вона легко погоджується тікати з Назаром на Січ. Її не лякає важкість випробувань, вона готова подолати бідність і скруту. На запитання батька, що б вона робила, якби вийшла заміж за Назара без посагу, Галя-Ліницька без вагань, твердо відповідала: «Те, що і всі роблять, - заробляла б».

Особливо чітко актриса виявляла героїчний дух молодої панночки у тих моментах, де згадувала про подвиги сміливців минулих часів: «Ось мій Назар, мій чорнобривий! Все про війну, про походи та про Наливайка, про синє море». Галя-Ліницька майстерно виражала героїчний стан персонажа, і тут їй на допомогу приходив надзвичайно дужий, металевий, грудний голос широкого діапазону, від чого епізоди сповнювались романтикою й пафосом. Зневірившись у надії на щасливе кохання й бачачи безвихідь фінальних обставин героїня Л. Ліницької з останньою надією, жалісливо, відповідально й трохи злостиво промовляє: «Тату, тату, не вбивай його, я за полковника піду». А у фінальній сцені, коли батько прощає і благословляє молодят, Галя-Ліницька правдиво передавала стан віри, жагучої дівочої пристрасті, безмежного щастя й кохання.

З роками змінювалися театральні трупи, з якими працював М. Кропивницький, для молодих акторів участь у виставі «Назар Стодоля» була фундаментальною школою акторської майстерності, адже незмінно в репертуарі залишалася чудова п'єса Т. Шевченка, де постійним виконавцем ролі Хоми Кичатого був сам М. Кропивницький. У чинному репертуарі п'єса «Назар Стодоля» у трупах Кропивницького без перерв, за хронологією Ю. Меженка (Див: Марко Лукич Кропивницький. Збірник статей, спогадів і матеріалів. - К. : Мистецтво, 1955. - С. 379-501), не зникала 28 років, з 29 жовтня 1882 року до 6 квітня 1910 року, і була показана - 85 разів. Отже М. Кропивницький у ролі Хоми Кичатого відповідно виступив 85 разів.

Навіть за два дні до смерті великого артиста, під час одеських гастролей 6 квітня 1910 року в трупі Колесниченка, мала відбутися вистава «Назар Стодоля» за участю Кропивницького у ролі Хоми Кичатого. Проте актор почувався вкрай кепсько, і з його участю вистава не відбулася, але в ролі Хоми Кичатого виступив син майстра Костянтин Вукотич-Кропивницький.

Окрім «Назара Стодолі», в репертуарі труп М. Кропивницького виставлялася опера «Катерина» М. Аркаса за однойменною поемою Т. Шевченка. Прем'єра відбулася у січні 1896 року в Москві. Як згадує син Кропивницького Володимир, «опера пройшла з великим успіхом кілька разів і зібрала прекрасні збори. Тоді був такий склад виконавців: Катерина - О. П. Ратмирова, мати - Д. І. Шевченко-Гамалій, батько - Марко Лукич, Андрій - М. М. Глоба, солдат Іван - В. І. Розсудов-Кулябко. Диригував виставами Матвій Тимофійович Васильєв, в інструментовці якого і йшла тоді опера»²⁴.

Для сцени було перероблено багато творів Т. Шевченка - «Гайдамаки», «Катерина», «Наймичка», але найпопулярнішими стали переробки М. Кропивницького «Невольник» (за поемою «Сліпий») і «Титарівна» (за однойменною поемою) - в сценічному прочитанні більше відома як «Глум і помста».

У зв'язку з інсценізаціями та переробками творів Т Шевченка виникла проблема взаємовідносин літературного твору зі сценічним. Адже не секрет, що є багато високохудожніх літературних творів, які при сценічній інтерпретації втрачають свою чарівність і колоритність, властиву їм при читанні. Правда, це не стало характерним для творів Т. Шевченка, адже всі його не лише поеми, а й зовсім невеличкі ліричні вірші сповнені дієвості, тобто виразної сценічності. Григор Лужницький, досліджуючи природу театральності шевченківської поезії, стверджує: «У Шевченковій творчості находимо дуже рідке явище у всесвітньому письменстві: високовартісний літературний твір має одночасно високовартісні сценічні прикмети»²⁵.

М. Кропивницький один з перших, хто звернув увагу на те, що постаті Шевченкової поезії просякнуті органічними елементами дії. Вони мають своє життя, свою історію і своє надзавдання.

П'єси Кропивницького «Невольник» і «Титарівна» найближче стоять до шевченківських оригіналів. Драматург прагнув у своїх творіннях зберегти народність мови, характер дійових осіб, колорит і простоту шевченківських поем.

Порівняльний характер творів - поеми «Титарівна» і п'єси Кропивницького «Титарівна» («Глум і помста») - уже зроблений театрознавцями О. Борщаговським та М. Йосипенком у книжці «Шевченко і театр», котра була видана у 1941 році Державним видавництвом «Мистецтво»²⁶. Ми ж зупинимось на характеристиці «Невольника», де Кропивницький використав всі свої почуття і досвід артиста, все своє розуміння режисерського прийому і, головне, весь свій талант, щоб хоч певною мірою наблизити свою переробку до захоплюючого шевченківського сюжету. Отже «Невольник» (за Т. Г. Шевченком), драматична картина на 5 дій. Це фактично одна із ранніх п'єс М. Кропивницького, написана у 1872 році в Одесі (вперше надрукована у збірнику творів М. Л. Кропивницького, виданням М. Ф. Комарова у 1882 році). Вперше поставлений у трупі Г. Ашкаренка у лютому 1882 року. Звідтоді стала улюбленою виставою актора, за всі роки його творчої діяльності вистава витримала 120 показів, тобто 120 разів митець виконував роль батька Василя Коваля, навіть відсвяткував цією роллю декілька бенефісів.

Твір М. Кропивницького «Невольник» можна віднести до історичної драми, у якій правдиво відтворені події в Україні періоду боротьби з турецькими завойовниками ХУІІ століття. Йдучи за Т Шевченком і наслідуючи його стилістичні прийоми, Кропивницький створив цілком оригінальний та високопатріотичний твір. Зберігаючи основну сюжетну канву Шевченка, Кропивницький вводить дві нові дії - це третя і четверта. У третій дії він змальовує побут, звичаї та характери запорожців, а в четвертій - відтворює невільницьке існування запорожців, закутих у кайдани, та їхню втечу з неволі (у поемі Шевченка про ці події Степан лише розповідає після повернення з полону).

У драмі М. Кропивницький вводить двох персонажів, про яких у Шевченка навіть не згадується. Для активізації сценічної дії у першій яві першої дії автор вводить постать бандуриста Недобитого, що значно активізує початок п' єси - з дуже довгого і важливого монологу Василя Коваля утворено змістовний діалог персонажів, що від початку виразно характеризує дійових осіб. У п'ятій дії, коли Ярина у розпачі майже зневірюється у поверненні додому Степана, з'являється дівчина - сусідка Оксана, яка намагається розважити й заспокоїти героїню, що надає епізодові нового емоційного забарвлення і вселяє Ярині надію на зустріч зі своїм коханим Степаном.

Важливою новою особливістю п'єси Кропивницького є те, що він до певної міри переакцентовує змістову сутність Шевченкових персонажів. У Шевченка часто зауважуємо перевагу жіночих постатей над чоловічими («Катерина», «Тополя», «Утоплена» та ін.). Так і в «Невольнику» Т Шевченка постать Степана змальована з меншою виразністю, ніж образ Ярини. Але ж поема, а відповідно і драма, мають назву «Невольник». Тому Кропивницький правомірно у п'єсі змальовує більш виразно Степана, подає його образ у розвитку, від моменту, коли старий Коваль майже силоміць випроводжає прийомного сина на Січ, - до мужнього й відважного захисника України від турецьких поневолювачів. Степан Кропивницького сміливий і сильний, він завжди готовий виступити на захист рідного краю від ворогів.

Незважаючи на введення нових сцен, Кропивницький дотримався цілісності композиційної побудови твору. П'єса починається з обґрунтованої експозиції, де старий Коваль повідомляє Степанові про те, що той не рідний його син. Далі йде перша головна подія, що фактично стає зав'язкою твору, - проводи Степана на Січ («А на Січі наберешся розуму, навчишся козачого звичаю й молодечого хисту»). Друга, третя й четверта дії - це розвиток дії, розгортання конфлікту (вже рік, як Степан на Січі, опанування запорозької атмосфери, туга за коханою Яриною, зустріч з козаком Недобитим, запорожці в неволі та підготування втечі з полону).

Другою основною подією, власне, кульмінацією, є повернення Степана додому і впізнання його Яриною. Фіналом твору є клятва вірності персонажів Степана і Ярини, яких благословляє авторський хор:

«Боже, всі ми твої діти,

Всі ми в твоїй волі.

Посилаєш тяжкі біди,

Пошли ж, боже, долі!»

За розвитком сценічних подій не міг Кропивницький вийти на епічний фінал п'єси, оскільки це вже виходило поза сценічну дію. Бо в Шевченка закінчення поетично-оптимістичне:

«Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати».

У Кропивницького скоріш за все відчувається життєствердна думка із складною моральною проблемою, про диво, яке ще досить часто може трапитись у житті:

«Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!»

М. Кропивницький ввів до «Невольника» фольклорні перекази, легенди, пісні про боротьбу українського народу з турецькими ордами і навіть додав низку своїх пісень, зокрема:

«Ревуть, стогнуть гори-хвилі

В синесенькім морі,

Плачуть, тужать козаченьки

В турецькій неволі».

Пісню виконує хор невільників, які прагнуть визволитися з тяжкої неволі. Згодом пісня стала народною. Своєрідним гімном боротьби народу за звільнення від загарбників стала інша пісня талановитого драматурга, поета, композитора і прекрасного співака:

«Гей, нум, братці, до зброї!

На герць погуляти,

Слави залучати...»

Цікаво, що у листі до А. Маркович від 11 листопада 1880 року М. Кропивницький певною мірою висловлював незадоволення своєю п'єсою: «Своего же “Невольника” я бы не хотел ставить, потому что нахожу его слишком неудовлетворительным в сценическом отношении и слишком сложным для любительского спектакля»²⁷. Думаємо, що саме друга позиція висловлювання «слишком сложным для любительского спектакля», а не перша «неудовлетворительным в сценическом отношении» було причиною того, що автор не хотів ставити свою улюблену п'єсу в аматорському гуртку. Адже він добре уявляв, наскільки складними є образи твору в сценічному втіленні, а також значна кількість вагомих масових сцен, смисл яких з непрофесійними виконавцями дуже складно донести до глядачів. І саме вже при зіграності своєї власної професіональної трупи (жовтень 1882 р.) третьою виставою (після «Наталки Полтавки», «Назара Стодолі») було виставлено «Невольника».

У виставі М. Кропивницький як режисер намагався вибудовувати події в їх драматичному напруженні та емоційному наростанні на тлі соковитих та історично правдивих картин з життя Запорозької Січі. Режисер детально вивчав історичні матеріали з найтоншою спостережливістю, речі та деталі, охоплені з реальності, своєю творчою натурою переплавляв у неперевершені мистецькі метафори.

У зразковому акторському ансамблі виступали виконавці центральних ролей - М. Садовський (Степан), М. Заньковецька (Ярина, донька старого козака) і М. Кропивницький (старий запорожець Коваль).

Пізніше дослідники творчості М. Заньковецької зауважували, що образ Ярини для артистки був особливо дорогий тим, що в першооснові він створений Шевченком і за своїм характером наближався до народної пісні. Найяскравіше це було відчутно у першій дії, де артистка розкривала всю силу і красу кохання до Степана, свою безмежну ніжність та щире піклування про нього. Пізніше цілих п' ять років чекає з болем у серці коханого, залишається вірною тільки йому. У п'ятій дії Яри- на-Заньковецька була сповнена самовідданістю і вірністю. За словами С. Дуриліна, «від її Ярини віяло так довго очікуваним і вистражданим щастям»²⁸. Роль Ярини була однією з перших у Заньковецької, у якій М. Кропивницький визнав її великий сценічний талант. Біограф артистки Н. Богомолець-Лазурська розповідає, що на одній з останніх репетицій «Невольника» М. Кропивницький так «розхвилювався, що заплакав, зняв з руки бірюзовий перстень і зі словами “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми” надів його на палець Марії Костянтинівни»²⁹. Отже остаточне визнання таланту М. Заньковецької було затверджене виконанням ролі у виставі, що базувалася на творчості Т. Г. Шевченка.

Микола Садовський, який за своїми зовнішніми і внутрішніми даними відповідав ролям героя-коханця, створив переконливий образ воїна-запорожця Степана. У перших двох діях Садовський-Степан був справжній козак-красень ще й сміливець: «Я роду козачого, і одвага в моїй душі живе і розцвіта... Давно вже кортить помірятись силою з бусурманом, зогріти серце відвагою». У подальших запорозьких сценах актор майстерно відтворював постать героя-ватажка, який знає і розуміє душу своїх побратимів, їхні радощі й горе, «курінного атамана», який вболівав за долю товаришів-запорожців, за долю батьківщини. У моментах, сповнених пафосом героїчного, постать Степана-Садовського ставала особливо пластично виразною й переконувала, що, навіть будучи невільником, козак ніколи не стане рабом. Володіння високою технікою акторського перевтілення в образ, вживання в роль давало акторові можливість показати роль Степана в динаміці - від ставного козака до сліпого кобзаря. В останній картині після осліплення турками Садовський уміло використовував мовні засоби, його баритональний бас ставав теплим і надзвичайно задушевним, що остаточно розвіювало сумніви і вселяло надію на те, що навіть із сліпим чоловіком Ярина буде щасливою.

Проте найголовнішою постаттю, тією, що виявляла патріотичне звучання вистави, ставав старий козак, батько Ярини - Василь Коваль (М. Кропивницький), який надавав перевагу почуттям любові до України перед батьківськими пристрасними переживаннями за долі власних дітей. Він відверто радить Степанові: «І коли кортить тебе запевне знати, де краще лихом торгують, іди на Січ <.> І гляди ж, синку, живи правдою, ні перед ким не розпадайся». Волелюбні риси колишнього запорожця Кропивницький найбільше виявляв у монолозі Коваля, коли той готував і припасовував Степанові зброю у дорогу на Січ: «Шабле моя гостра! Ти щиро мені послужила, послужи ж ще так щиро молодій козачій силі! Багато ти зітнула бусурманських голів, а ще й досі не пощербилася, ще й досі гостра та блискуча! А я ... я вже давно заржавів і пощербився, мов той нікчемний горщик. Не пронесусь вже я з тобою, шабле моя, орлом гордим, прудким соколом, буйним вітром; другий тобою орудуватиме, другому ти станеш сестрицею-втішницею!.. Ти ще будеш блищати і вилискуватись страшенно перед очима бусурмана, - а я . я вже скоро ляжу в сиру землю гнилою колодою»³⁰. Звертаючись до старої шаблі, сідла і рушниці, герой не лише згадував своє бойове минуле, сповнене слави у битвах з бусурманами за долю рідної вітчизни, а й романтичною піднесеністю доносив силу і патріотизм незламного борця.

Монологи Коваля-Кропивницького, за свідченням очевидців, були не лише головними подіями у композиційній побудові вистави, вони виражали її всю патріотичну сутність і батьківську любов. Коли Коваль впізнавав у сліпому кобзареві Степана, то у розпачі кидався до нього, з невимовним драматизмом промовляючи: «Сину мій, сину ти мій безталанний, моя ти дитино!» І вже з усією ніжністю й довірою давав згоду на одруження Степана з Яриною.

Саме поєднуючи у собі працю автора, режисера і актора, Кропивницький у роботі над «Невольником», де в основному було збережено ідейне звучання шевченківського твору, засвідчив талант театрального майстра, який уже добре знав сценічні закони і засоби впливу на глядача. Постановник «майстерно ліпив масові сцени, населяючи їх барвистими деталями козацького побуту, піснями, танцями і гострим дотепним словом»³¹.

Вже у постановці «Назара Стодолі» та «Невольника» в режисурі Кропивницького яскраво виявилося новаторське вирішення народних сцен, де головним було активне ставлення кожного учасника до подій, що розгорталися на сцені. Важливо було, щоб усі присутні на сцені існували з конкретним ставленням до події - виразно слухали, активно спостерігали, органічно діяли у запропонованих обставинах, а також діяли засобами сценічного мовчання. Декорації вулиць, майданів, подвір'їв дуже допомагали Кропивницькому будувати переконливі масові сцени, у яких часто використовувалися характерні пісні й танці, залучались інколи тварини - коні, собаки тощо.

На думку Кропивницького, у «Невольнику» масові сцени просто не могли виконуватися без залучення коней та вершників. Ось як згадує про центральні народні сцени «Невольника» актор і помічник режисера трупи Кропивницького В'ячеслав Потапенко:

«- Марко Лукич, яку афішу випускати? - Марко Лукич подумав, посвистів (це чимось вже не задоволений).

- “Невольника“, - сказав він і чмихнув (його звичка).

- Без коня?

- Як то без коня? Де ж ти бачив “Невольника” - без коня?»³².

Мова йшла про сцену проводів Степана на Січ.

Цей “Невольник” завжди давався мені узнаки. Шукай коня тихого, щоб він був не баский. З пів дня його не годуй і не напувай. Перед “завісою” виводь його на кін, щоб він чув оркестр і бачив світ від лямп. На цей раз я взяв коня з пожежної команди...»³³ Далі В. Потапенко документально відтворює сцену бою запорожців з турками, яка виросла у ціле побоїще: «Річ у тім, що я відчинив з кону у сад двері; навколо пригорка. А в саду сиділи на 8 конях артисти. Коні козачі, муштровані. Хоч стріляй під вухом - байдуже. І ось вилітає на коні артист із саду на кін: “Пане отамане, - кричить він, - орда наступає на нас двома крилами - від моря і від шляхетчини”.

- До зброї! Коня мені! - кричить Садовський, що грав Степана. Підводять коня, він сідає, дає розпорядок. Тут по черзі вилітають козаки на конях. Іде бойовище козаків з турками. На кону 9 коней, запорожців - чоловік 50 та яничарів не менш. Іде січа. Яничари і запорожці - переодягнені ко- заки-кубанці. Вони б'ються шаблюками, аж іскри летять. Пісня “Гей, ну, братця, до зброї”, що співає хор, співається до завіси. Козаки та публіка в театрі не витримують, піднімаються з місць, буря оплесків, як один, усі кричать “ура”»³⁴.

Умови дотримання героїко-романтичного стилю у виставі Кропивницького зумовлювалися як ідейно-художніми засадами постановки, так і глибинними фольклорними джерелами, а також досягненнями літературних творів - з їх героїчними образами борців, бунтарів і героїв. Для М. Кропивницького тут ще найважливішими були романтичні ідеї творчості великого Шевченка.

Як уже зазначалося, вистава «Невольник» значилася в чинному репертуарі двадцять вісім років, хоч і з певними змінами виконавців головних ролей. Так, після виходу з трупи М. Заньковецької на певний період роль Ярини виконувала талановита учениця режисера, яскрава представниця другого покоління українських корифеїв - Л. Ліницька, яка переконливо відтворила героїзм простої доньки запорожця. Змінювались виконавці й інших ролей. Але роль запорожця Василя Коваля залишалася у незмінному виконанні самого М. Кропивницького і беззастережно увійшла до числа його найулюбленіших. Останній раз у ролі Коваля майстер виступив 4 квітня 1910 року в Одесі, і вистава була ще запланована на 7 квітня, проте зіграти її актор вже не зміг і сам вийшов до публіки, щоб пояснити причину нездужання й попросити вибачення. У дорозі додому, в поїзді, великий митець 8 квітня 1910 р. помер від крововиливу в мозок.

Інсценізуючи поетичні твори геніального Шевченка, М. Кропивницький, як драматург, патріот, збагатив репертуар національного театру п'єсами, які глибоко увійшли в історію української культури. Використовуючи пророче Тарасове слово, Кропивницький підняв рівень історичної драматургії, що захищала інтереси українського народу, давала можливість глибоко пізнати історичне минуле нашого народу, побачити, як він жив і за що боровся у минулому, як він живе і до чого прагне тепер. Можна сміливо заявити, що видатний діяч театру продовжував ту саму славну боротьбу за щастя народу, за красу людської душі, яку Шевченко проводив у літературі.

М. Кропивницький високо підняв тему захисту покривджених трудящих людей і цим найпереконливіше довів свій демократизм та наслідування традицій Т Шевченка.

У зв'язку зі своїм ювілеєм у 1902 році Кропивницький, оглядаючись на пройдений творчий шлях, у листі до М. Аркаса від 21 січня ц. р. писав: «30 років - легко вимовить. А як їх прийшлося волокти через широке поле “нашої - не своєї землі”, через поле, поросле тернами та бур'янами <.> Хоч наше слово ніби декуди і ожива і хоч де- не-де досвідчуються потроху люде: хто вони і що вони, і починають ніби добачать, чия на кому шкура»³⁵. Цей лист збагачений і ілюстрований шевченківським поетичним образом, крім того, що є пієтетом до шевченківської поезії (яку майже всю митець знав напам'ять й неперевершеним читцем якої був зі сцени), наочно засвідчує, що життєвий і творчий подвиг Кобзаря був тим еталоном, за яким звіряв свій внесок у справу розвитку культури рідного народу один з корифеїв українського театру - Марко Лукич Кропивницький.