Поетика сцени притчевого характеру Т.Г. Шевченка "Сотник"

ПОЭТИКА СЦЕНЫПРИТЧЕВОГО ХАРАКТЕРА Т.Г. ШЕВЧЕНКО "СОТНИК"

В статье исследовано микро- и макропоэтику сцены притчевого характера Т. Шевченко "Сотник". Определены функции диалогических конструкций сцены, типы реплик, способы их компонирования. Автор статьи определила, что произведение Т. Шевченко "Сотник" в сущности не притча, а произведение, в котором доминируют приёмы притчевости.

П. Паві у "Словнику театру" твердив, що притчева п'єса "...прочитується на двох рівнях, як це властиво алегорії або притчі як такій" [2, с. 348]. Але при цьому автор словника застерігав драматургів від того, щоб вони не "пропонували глядачам робити з подібної притчі таких поверхових висновків, які змушували б описувати сучасність із використанням яскравих натуралістичних деталей", оскільки в такому випадку драматург може піти "на ризик приховувати суть притчі і не показувати справжній механізм розкриття ідеї твору, як це передбачає явна правдивість" [2, с. 349]. Зазвичай, гра на сцені частіше всього перетворюється на пошук чітко окреслених сенсів [2,с.349]. Чи не найкращими доказами сказаного, на думку П. Паві, можуть слугувати притчеві сцени у п'єсах В. Шекспіра ("Король Лір", "Венеціанський купець" та ін.), Г. Лессінга "Мудрий Натан") тощо.

У "Літературознавчій енциклопедії" Ю. Коваліва притча бачиться "невеликою за обсягом, максимально типізованою, повчальною алегоричною оповіддю... в якій подвійна фабула підпорядкована моралізаційній частині твору", і яка "може мати прозову, віршову чи драматичну форму" [1, с. 272].

У цьому плані дуже цікавим постає твір Т. Шевченка "Сотник", який уже не раз потрапляв у коло досліджень літературознавців. Так, В. Гузаров звернув увагу на жанр твору і висловив припущення: за формально-змістовими ознаками цей твір скоріш тяжіє до ліро-епічної поеми, а ніж до сцени-притчи.

Саме тому названий твір Т. Шевченка з елементами поетики притчевого характеру став об'єктом нашого дослідження, а складові його мікропоетики та макропоетики, поетики компонування - такими безпосередніми предметами пошуку, ознаки яких дали б можливість визначитися не тільки зі специфікою вказаного жанру драматургії, а й виявити його змістову значущість та художню цінність.

На перший погляд, назва твору "Сотник" указує лише на чітко визначену функціонально- рольову "посаду" в українському козацькому війську, яка була введена ще у ХУІ ст., але відомо, що в художньому творі за такою назвою має виступати "посадовець", який призначався полковою радою або самим гетьманом, тобто це була досить визначна й довірена особа у війську. В усякому разі читач або глядач театру сподівається саме на таку особу "сотника".

Оскільки сцена-притча не має традиційного представлення дійових осіб і в ній відсутні вказівки на авторське визначення жанру та представлення місця дії знаходимо безпосередньо лише в тексті твору: "Оглав... од Борисполя недалеко" [3, с. 171], то реципієнт вимушений ще більше абстрагуватися в його вихідних уявленнях і передбаченнях. І лише тоді, коли автор указав, що дія відбувається у хаті "багатого" сотника (на чому не раз акцентував увагу письменник), характер головної дійової особи починає набирати ознак суто притчевої типовості. Сотник, узявши після смерті дружини "дівчинку-байстря", виявив, на перший погляд, ще одну таку ж типову для українця рису, як співчутливість. Проте вже скоро "високість" задумів сотника і роздумів реципієнта розвіюються проявами примітивної статевої девіації (патології):

А старому не до того,

Старе тіло просить ! [3, с. 172].

Тут автор виявився досить делікатним і не дозволив чітко назвати речі своїми іменами, а позначив усе це неозначеним займенником "якогось".

Мабуть, саме тому у тексті перших рядків сторінок твору повністю переважають досить прозорі за цілеспрямуванням діалоги Сотника з його вихованкою Настусею. Так, діалог типу "питання-відповідь", який уміщено одразу після розлогого вступу, виконує не лише характеристичну, а й інші функції:

А чому ти й досі

Настуся

Якби пустили на музики,

Сотник

Дурненька, де б же ти взяла

Того барвінку заквітчатись ? [3, с. 173].

Це перше "вивідування" Сотником "готовності" дівчини до стосунків з особами протилежної статті. А далі швидка зміна по- різному напружених і емоційно наснажених реплік цього діалогу справді прискорює розвиток і окремих подій сцени в цілому, і по-своєму "програмує" характер поведінки дівчини.

Так, поєднавши в наступній частині діалогу два типи реплік (репліки-стимули та репліки-реакції), автор передає інціативу досвідченому Сотникові і той починає готувати Настусю до необхідності вийти заміж. Він (як очевидний актант дії) постійно ще й перевіряє реакції дівчини на його "поради". І коли почув дуже категоричні заперечення: "Ба ні, втечу, та ще й заплачу" [3, с. 173], - Сотник одразу перевів усю цю розмову на жарт і ще й заспокоїв дівчину грою на скрипці.

Тобто, автор дає реципієнтові зрозуміти, що саме цей, зовсім нетиповий (навіть попри його "узагальнену" безіменність) діалог сконструював з комбінованих різнотипних реплік-антигероя, кожна з яких несе в собі більш ніж чітку смислову навантаженість і емоційно-індивідуальне забарвлення. п'єса сцена притчевий діалогічний

Наступна відсутність авторської вказівки на традиційну для п'єси завісу по-своєму компенсується ремаркою, з якої стає відомо, що Настуся після такої розмови з Сотником: "шасть у хату" [3, с. 174]. А вже в монолозі-роздумі Сотника автор розкриває всю огидність і підлість його задумів, вказує на справжні причини і цілі попереднього діалогу з дівчиною, чим визначає й подальшу його поведінку: "Ні, трохи треба підождать" [3, с. 174].

Своєрідними способами заспокоєння розтривоженої психіки дівчини й "примирення" з нею (після надто відвертих діалогів-натяків) стала не лише гра на скрипці Сотника, а ще й стимульований ним спів Настусі, у якому дівчина розкрила її мрії про щасливе майбутнє у парі з достойним чоловіком.

І все могло б нібито закінчитися таким собі "хепі-ендом", але автор несподівано вводить ще одну дійову особу - сина сотника Петра. Він з'являється саме в той час, коли дівчина доспівує її пісню - визріває нова пересторога й нова напруга. Після досить невимушеного й неглибокого житейського обімну репліками- питаннями батька з сином, реципієнт дізнається лише про те, що син Сотника богослов. Але цей факт відіграє важливу роль - батько в наступному "благородному" монолозі розмірковує над майбутньою долею і сина, і Настусі - автор підкреслює це ремаркою: "задумується". Більше того, він приходить до всиновку про те, що син повинен Настусю навчити високим Божим заповідям. Сотник нібито отямився, але в останніх словах монологу розкривається лише нова сторона його попереднього наміру: як усунути можливу "перепону" до єднання з Настусею - "...без цього... не повінчає / Отець Хома" [3, с. 176].

Далі Т. Шевченко вкладає в уста Сотника таке моральне застереження:Схаменися, не женися,

Будеш в своїй хаті [3, с. 176].

Здалося б, цей прийом авторського повчання повинен був би і антигероя зупинити, і реципієнта підвести до таких роздумів і "підсумков", після яких він би заспокоївся і налаштувався на справжнє повчально-притчеве завершення подій. До того ж, автор переносить увагу на розвиток стосунків між Петром і Настусею.

Діалог цих молодих людей можна віднести до типових залицяльних розмов - він будується за принципом "питання/відповідь" і складається з коротких і дуже лаконічних реплік перлукативного характеру:

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш читати !

Настуся

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро

А зо мною ?

Настуся

І з тобою нехай собі... Е, ні, нехай повінчає !

Петро

Та читай же, а то...

Настуся

А то що ти зробиш ?

Петро

Поцілую, ось побачиш !

Настуся

Хоч як хочеш цылйу собы, а я таки не читатиму ! [3, с. 177].Але остання репліка Настусі звучить у цій діалогізованій конструкції відверто провокативно - дівчина повела себе далеко не по-дитячому й тим здивувала навіть Сотника:

Оце дитина ! Ні, Настусю,

Тепер, лебедонько, не так ! [3, с.178].

Усе це стало відкритим сигналом для його рішучих дій, які розпочалися з вибуху ревнощів. А тому син став для Сотника звичайним суперником, якого він ладен був звести зі світу. Саме тут новий притчево-настановчий роздум стає не просто вагомим, а й вирішальним:

Отакі батьки на світі,

То й не согрішають [3, с. 179].

А оскільки далі події розвивається не за задумом Сотника, а за планом Настусі (вона одурює старого, подаючи йому надію на шлюб, а сама тихенько вночі тікає з Петром з дому), яка виявилась винахідливою й спритною, аніж Сотник. Вона рішуче реалізує свої наміри - залишається з тим, кого покохала.

І завершує твір сцену Т. Шевченко такою вставною і в той же час повчально-розсудливою розповіддю про подальшу долю Сотника:Отак тепер і з сотником З дурним моїм сталось,

І притчею стати [3, с. 182].

Після всього цього жанр "сцени-притчі" нібито стає сповна відчутним:

А сам сотник у кожусі,

Коло клуні похожає [3, с. 183].

Размещено на Allbest.ru