Співочі птахи у картині світу народів європейської античності: до проблеми визначення критерію відбору

Популярна нині лінгвокультурологія досліджує через посередництво сучасних мов сучасні культури. Сучасна європейська культура містить у собі античну і середньовічну культури як інтертекст, "інтеркультуру". Відповідно, актуальною і перспективною галуззю лінгвокультурології та лінгвоконцептології є дослідження саме античної концептосфери. Результати реконструкції концептів античності дозволяють простежити еволюцію концептів сучасності у діахронії, більш повно і змістовно розглянути їх пасивний, за Ю. С. Степановим, шар [Степанов 1997, 52, 57]. Класична праця Ю. С. Степанова "Константи; Словник російської культури" [Степанов 1997] дає приклад застосування діахронічного підходу до опису концептів, названих автором "культурними константами" - базових онтологічних категорій.

Дана стаття присвячена розв'язанню однієї з принципових задач, що постають при дослідженні теоретичних засад побудови культурного концепту, денотат якого - це групи природних об'єктів, що мають складну структуру організації: визначенні принципу відбору цих об'єктів, особливо в межах певної підгрупи. Співочі птахи - це одна з підгруп птахів, відповідно концепт СПІВОЧІ ПТАХИ можна вважати субконцептом концепту ПТАХ. На нашу думку, коректніше навіть реконструкт СПІВОЧІ ПТАХИ вважати за концептосферу. Наскільки нам відомо, робота як з визначення критерію відбору об'єктів - денотатів концепту, так і з опису античного культурного концепту СПІВОЧІ ПТАХИ ще не здійснювалася. Метою нашого дослідження є визначення критерію відбору птахів, яких можна вважати співочими у контексті античної лінгвокультури та з' ясування принципу організації концепту СПІВОЧІ ПТАХИ.

Матеріалом дослідження є корпус творів давньогрецьких та римських класиків електронної бібліотеки "Perseus Digital Library", а також словники і довідники [Дворецкий 1958, Дворецкий 1996, Lewis 1891, Liddell 1996, Suda, Смит]. Оскільки інформацію про античних птахів можна добути лише з античних текстів та коментарів до них, то об'єктом дослідження є давньогрецькі та латинські лексеми на позначення співочих птахів; а предметом - акустичні денотати цих лексем у контексті картини світу античних народів.

Систематичне дослідження птахів, зазначених у античних текстах, було започатковано на початку XIX століття Жоржем Кюв'є, основоположником порівняльної

зоології і палеонтології, який за допомогою латинського перекладу творів Аристотеля, виконаних Жозефом Скалігером, використовуючи дані сучасної йому зоології, зоогеографії та етології, привів у відповідність до номенклатури Карла Ліннея усі можливі для ідентифікації орнітоніми класичних давньогрецької та латинської мов. Наприкінці XIX століття шотландський зоолог, математик і філолог-класик, перекладач природничих творів Аристотеля англійською мовою Томпсон д'Арсі склав повний словник давньогрецьких назв птахів, супроводжуючи кожну статтю не тільки англійським перекладом з наведенням відповідної назви за Ліннеєм, а і культурологічним коментарем, інформацією про міфологічну, символьну, астрономічну репрезентацію відповідного зооніма, його участь у пареміях [Thompson 1895]. У той же час американський філолог-класик Ернст Мартін здійснив опис птахів, згаданих у латинській поезії [Martin 1914]. Джон Ху виправив припущені Мартіном фактичні помилки, виконав власне дослідження птахів римської поезії, зіставивши їх із птахами грецької поезії [Hough 1974]. О. М. Фрейденберг називає птахів класичної античної літератури "одним із образів античного міфологічного мислення" [Фрейденберг 1998, 23, 53]. Вяч. Вс. Іванов і Т. В. Ґамкрелідзе розглядали номінації античних птахів із позицій семантики та типології культури у рамках "класифікаційного словника індоєвропейських семантем за семантичними полями із залученням необхідних даних про можливі історичні денотати цих лексем" [Гамкрелидзе 1984, 460, 541-542]. Семантичний, семіотичний, культурологічний та когнітивний - основні підходи новітніх досліджень, присвячених птахам, зокрема античним; при цьому птахи розглядаються як символи і міфологеми [Иванов 1992, Топоров 1992, Ботвинник 1992, Селиванова 1994, Брагинская 2001]; як складові етносемантики [Гури 2009]; як елементи паремій [Карасев 2008]. Птахів римської поезії розглядають як результат рецепції птахів поезії давньогрецької [Смышляева 2005, Кая- чев 2008]. Англомовні дослідження переважно здійснюються з позицій когнітивіс- тики [Ketterer 2012, Jones 2014] та культурології [Toyenbee 2013]. Орнітоніми сучасних європейських мов досліджуються з точки зору ономастики [Костина 2004] та лінгвоконцептології [Семейн 2006, Казимир 2007, Тхор 2009, Кутьева 2012].

Проблема визначення критерію відбору об'єктів певної групи, класу, концепту є частиною загальнонаукової проблеми визначення основи для класифікації і з'ясування, чи буде це основа об'єктивної диференціації природних явищ, чи людської класоутворюючої діяльності, чи і тим, і іншим [Розова 1986]. Тобто, за термінологією античної філософії, основа класифікації може визначатися чи yvoei, чи вєоєг. Прагнучи об'єднати обидва принципи, оскільки для нас важливі як самі птахи, так і їх сприйняття античними народами, будемо визначати критерій відбору співочих птахів античної культури, виходячи як із даних сучасної науки, так і з ролі птахів у цій культурі. Таким чином, слід урахувати, з одного боку, сучасну та античну класифікацію птахів; з іншого - семантичний зв'язок між поняттями "спів" та "птах" у античності, тобто область перетину концептосфер ЗВУК і ОРНІТОФАУНА в античній культурі.

Терміносполучення "співочі птахи" належить сучасній орнітології, у якій під ним розуміються птахи підряду співочі горобцеподібі (Oscines, або Passeri) ряду горобцеподібних (Passeriformes). Цей підряд складається з двох надродин: Corvida та Passerida і є найбагатшим за родовидовим складом (близько 50 родин, 500 родів, 1500 видів). На території Середземномор'я зараз налічується 3 родини Corvida і 21 родина Passerida [Фесенко 2007; Avibase]. Сучасний орнітонім Oscines має витоки у практиці античних ауспіцій, проте античний та сучасний терміни "oscines" слід вважати омонімічними, оскільки під ними розумілися різні представники орнітофауни, про що буде ще сказано нижче.

Важливими для античності є три способи класифікації птахів серед інших природних об'єктів. По-перше, неолітична, періоду протоіндоєвропейської єдності, дихотомічна класифікація, описана Вяч. Вс. Івановим і Т. В. Ґамкрелідзе. За цією класифікацією птахи є живими, наділеними душею істотами, що можуть бути як дикими, так і домашніми; дикі птахи - це істоти верхнього світу (у прив'язці до світового дерева); домашні - істоти з двома ногами (на відміну від худоби) [Гамкре- лидзе 1984, 476]. По-друге, класифікація з сакрально- /профанної точки зору - градація птахів за їх здатністю до передачі волі богів, про яку можна було дізнатися з ауспіцій. Важливі для ауспіцій птахи поділялися на oscines (віщували голосом) і alites (віщували польотом). До групи alites належали орел і гриф (хижі птахи), а до групи oscines - крук, ворона, сова та курка (воронові, совині, курячі), про що сказано у творах римських авторів: Цицерона, Плінія, Плавта, Вергілія, Горація (найбільше - Cic. Dediv.l 39, II 26, 34; Plin.H.N. X 7, 18) [Suda; Смит]. Медіаторами, посередниками між богами та людьми могли бути і інші, крім названих вище, птахи; причому важливість знамення, що давалося за допомогою птаха, прямо пропорційно залежала від розміру цього птаха: чим птах більший, тим знамення важливіше. По-третє - наукова класифікація Аристотеля, наведена в "Історії тварин" [Aristo- teles 1831; Аристотель 1996], яку Є. В. Орлов визначив як "складну систему класифікацій" [Орлов 2006, 36]. За Аристотелем, птахи - це тварини з кров'ю, що мають губчасті легені, з двома ногами; що відкладають досконалі яйця; що можуть бути як суходільними, так і амфібіями (суходільними і водяними), при цьому вони літають, дихають повітрям і харчуються, відповідно, на суходолі чи у воді (Hist. An. I 1-5). Птахи, як і інші тварини, поділяються на стадних (голуби, журавлі, лебеді) і таких, що тримаються поодиноко (хижі). Причому журавлі - не тільки стадні, а й суспільні (коХтка) птахи (такі, що роблять спільну справу); до того ж, вони мають вождів (Hist. An. I 11-12).

В основі сучасної наукової класифікації птахів - будова їх внутрішніх органів. Частково такий підхід до класифікації є і у Аристотеля. Всі перелічені вище класифікаційні системи враховують також особливості середовища проживання та поведінки птахів. Показово, що для Аристотеля вже не було принциповим розділення птахів за критерієм їх одомашнення, у той час як для первісної культури саме цей критерій був основним.

Для усвідомлення цілісної структури значень птахів у античній культурі потрібно враховувати всі їх міфосимволічні ролі, або, іншими словами, їх роль складників орнітоморфного коду культури; та їх утилітарну роль у господарстві й побуті людей. Пташині символи утворюють ієрархічно організовану структуру, що складається із первинних символів архаїчної культури, або культурних кодів, та вторинних символів, репрезентованих у мистецтві. Птахи як первинні символи - це символи космічних і стихійних явищ, світил, вогню, неба, повітря і води; а також символи людських психоемоційних станів. Таким чином, вони кодують як зовнішній відносно людини світ, так і її внутрішній світ. У міфології птахи є орнітоморфною іпостассю богів, їх супутниками й символами та учасниками процесів метаморфоз. Роль птахів як символів солярних циклів відображена у народних віруваннях та обрядах. Роль птахів як медіаторів відображена у практиці ауспіцій. Роль птахів у господарстві - це постачання продуктів харчування. В елліністичний та римський періоди античності птахи також виконували роль домашніх улюбленців. Птахи є поетичними символами античної лірики та символами художнього, музичного і хореографічного мистецтв; причому вони є невід'ємними елементами не тільки високого мистецтва, але і низького, елементами сміхової культури. Прив'язка птахів до високого чи низького стилю визначається їх розмірами та особливостями поведінки: чим менший розмір і більш метушлива поведінка, тим менш поважною є пташка. Птахи беруть участь у створенні сексуальної символіки. Нарешті, слід відзначити роль птахів у процесах номінації: наявні "пташині" топоніми, гідроніми, антропоніми; також від назв птахів утворюються демінутиви - пестливі прізвиська дівчат.

Інформацію про навколишній світ людина отримує перш за все за допомогою органів зору та слуху, відповідно, акустичні характеристики світу для людини лише невеликою мірою менш важливі, ніж оптичні (слух у людини розвинутий менше за зір). Птахів можна і побачити, і почути, отже, вони можуть бути символами явищ, які сприймаються і зорово, і на слух. Про значення звучання, звуку, голосу для архаїчної та античної культур йдеться практично в усій літературі, присвяченій цим культурам. Так, О. М. Фрейденберг визначила значення звуку, особливо у поєднанні із ритмом, у архаїці [Фрейденберг 1998, 71-78]; М. М. Маковський описав семасіологічні універсалі за участю звука для індоєвропейських мов [Маковский 1996]. Звук, звучання асоціюються із музикою; звідси символом звуку у мистецтві, починаючи від античності, часто виступає музичний інструмент [Холл 1996, 457, 462]. Музика посідала одне з найпочесніших місць в античній культурі [Лосев 1960; Лосев 1993; Герцман 1986; Герцман 2002]. Теорію музики розробляли майже всі грецькі та римські філософи, починаючи від Піфагора до Боеція. Про музичні стилі (dp^oviai) та роль музики у вихованні громадян писав Платон у "Державі" (Republ. III 394-400) й у "Законах" (Legg. 665а). Вчення про звук лежало в основі античних вчень про мову [Тронский 1996; Гринцер 1991; Гринцер 2001]. На важливість звуку для античності вказує велика кількість ономатопоетичних лексем та лексем на позначення різноманітних звуків і способів їх видавання у словниках давньогрецької та латинської мов. Звуки в античності класифікувалися за ступенем: гучності, членороздільності, мелодійності, інтенсивності їх видавання. Найважливішою в цій класифікації була дихотомія: артикульовані / не артикульовані звуки. Артикульовані - це людське мовлення; не артикульовані - крики тварин і птахів, звучання музичних інструментів. Аристотелева класифікація звуків за джерелом виникнення узгоджується із традиційною для античності. За Аристотелем, звуки поділяються на такі, що їх видають: неживі природні об'єкти (звук); певні тварини і птахи (голос); люди (мовлення). Звуки птахів можна поділити на нечленороздільне базікання, окремі нечленороздільні крики і спів. Малі птахи більш багатозвучні та більш балакучі, ніж великі (Hist. An. IV 9, 107).

Серед усіх птахів лише 18 (сова, пугач, крук, ворона, зозуля, одуд, голуб, припутень, куріпка, півень, курка, гуска, лебідь, горобець, дрізд, синиця, ластівка, соловей) мають спеціальні лексеми на позначення звуків, що вони видають, причому давньогрецьких таких лексем 32, а латинських - 21. Крім того, є ще по 4 лексеми давньогрецьких і латинських на позначення звуків, які видають дрібні пташки. Абсолютна більшість лексем, що позначають чи характеризують спів птахів, належить звукам солов'я та лебедя. Для солов'я таких лексем - 23 давньогрецьких (3 спеціальні) та 11 латинських (2 спеціальні); для лебедя - по 5 давньогрецьких та латинських (з них 1 - спеціальна). На позначення співу солов'я, єдиної з усіх пташки, використовуються лексеми зі значенням власне "пісня": fieXoq та cantus. Самі орнітоніми "anSwv" та "luscinia" походять від дієслів зі значенням "співати" (^5ю та cano). Спів солов'я асоціювався із журливим звучанням авлосу (флейти). Журливість звучання пов'язана з античним сприйняттям музики, багатої на лади, але бідної на мелодії та інтонації. Мелодія з переливами, не монотонна, була властива лише френам (плачам). Для позначення лебедя вживання лексем зі значенням "спів" виявляється оказіональним: ales canorus ("співочий птах") - називає його Горацій (Hor, Carm. 2, 20). Сталим епітетом лебедя є "солодкоголосий" (уХикифвоууод, dulcisonus). Мелодія в античності за звичай не існувала без слів, пісня - без танцювальних рухів. Дієслово цєХжю позначало єдність музики, співу і танцю. Показовим є вживання цього дієслова Анакреонтом щодо лебедя: цєХжєі жтєроїд (виконує крилами ритмічні рухи на супровід пісні) (Anacr. 58, 9). Таким чином, малий соловей, якого погано видно на дереві - це пісня авлосу, а великий лебідь - співець-виконавець.

Плутарх у трактаті "Про винахідливість тварин" ("De sollertia animalium") прямо вказує на лебедя та солов' я як на найвищою мірою співочих птахів: за твердженням Демокріта, люди навчилися співу, наслідуючи саме цим птахам (Plut. Solert.Anim., 20).

Лебідь, дуже гарний білосніжний водяний птах, символ сонця та вранішньої зорі, священний птах Афродіти та Аполона-Музагета, був у античності сталим художнім символом прекрасного співу. Журливість солов'їного співу мала аргументацію у міфі про метаморфоз у солов'я Прокни - цариці, що оплакувала свого загиблого сина (обидві античні лексеми на позначення солов'я - OtfSOv та luscinia- жіночого роду).

Гучні журливі звуки видають зграї перелітних птахів, зокрема журавлівта гусей. У Гомера троянці, що ідуть у бій, уподібнюються журавлям, які голосно курличуть, на противагу мовчазним ахейцям (Hom. Il. 2, 460).

Враховуючи вищесказане, під співочими птахами античної культури можна розуміти: 1) птахів надродин Corvida та Passerida, за сучасною класифікацією; 2) птахів групи oscines, за практикою ауспіцій; 3) птахів, що були символами музики, співу (солов'я та лебедя); 4) дрібних птахів як таких, що здатні постійно видавати різноманітні звуки, за Аристотелем; 5) зграї перелітних птахів як таких, що здатні видавати дуже гучні звуки, за Гомером; 6) птахів, представлених у давньогрецькій та латинській мовних картинах світу спеціальними лексемами на позначення звуків, що вони видають (18 птахів); 7) птахів, чиї звукові характеристики у сприйнятті античних народів відповідають саме співу (соловей та лебідь); 8) птахів з усіх перелічених вище груп.

Як бачимо, зоною перетину різних підходів до виокремлення групи співочих птахів є соловей та лебідь, які є типовими представниками саме таких птахів за їх репрезентацією у мовній та символьній картинах світу народів європейської античності. На нашу думку, група співочих птахів може містити у собі птахів, об'єднаних водночас за усіма запропонованими вище підходами до класифікації; основою цієї групи будуть соловей та лебідь.

Слідом за Елеонорою Рош [Rosch 1978], культурні концепти концептосфери ОРНІТОФАУНА дослідники вважають "прототиповими" [Казимир 2007, Тхор 2009]. Концепти, які можна побудувати за принципом прототипу, називають також "кластерними" [Онищук 2013, Хусаенова 2008]. Прототипами птахів античної лінгвокультури ми вважаємо таких, орнітонім яких має також значення "птах взагалі". За таким підходом, прототиповими представниками птахів для античності слід уважати орла, горобця та курку. Два з цих трьох представників (горобець і курка) належать групі співочих птахів. Приєднуючись до думки щодо прототиповості концептів, денотатами яких є птахи, визначимо концепт СПІВОЧІ ПТАХИ як символьний прототиповий складно структурований, з неоднаковим висвітленням окремих представників орнітофауни. У перспективі - реконструкція концепту СПІВОЧІ ПТАХИ у лінгвокуьтурі народів європейської античності та реконструкція надконцепту ПТАХ у цій культурі.

співочий античність лінгвокультура птах

Література