Ідея еманації світла у світоглядних уявленнях людності Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 111 (477) (09)

ІДЕЯ ЕМАНАЦІЇ СВІТЛА У СВІТОГЛЯДНИХ УЯВЛЕННЯХ ЛЮДНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Л. Ковтун, здобувач Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Анотація

У центрі уваги дослідження представлені особливості світосприйняття людності Київської Русі. Міфологічна модель світла як язичницька ідея віднаходить своє яскраве відображення також і в християнській традиції. Розглядаються світоглядні рівні формування образу світла як ціннісного пріоритету культури русинів-українців у контексті сакрального простору Київської Русі.

Ключові слова: світоглядні уявлення, еманація світла, києворуська традиція.

В центре внимания исследования представлены особенности мировосприятия населения Киевской Руси. Мифологическая модель света как языческая идея находит свое яркое отображение также и в християнской традиции. Рассматриваются мировоззренческие уровни формирования образа света как ценностные приоритеты культуры русичей-украинцев в контексте сакрального пространства Киевской Руси. Ключевые слова: мировоззренческие представления, эманация света, киеворусская традиция.

In the focus of the research the features of worldview of the inhabitants of Kievan Rus are presented. The mythological model of light as a pagan idea finds its clearest reflection also in the Christian tradition. We consider the ideological level of the imagination of light as a priority cultural value of Rusyn-Ukrainians in the context of sacred space of Kievan Rus.

Одним з найбільш значимих світоглядних уявлень у давніх культурах визначається еманація світла як "першовитоку" просторово-часового коду тих ціннісних ідеалів, які проектуються на всі рівні світогляду в процесі пізнання світу людиною. Особливо важливим постає дослідження генези образу світла як можливості реконструкції універсальної системи міфологічного та релігійного (християнського) світоглядів. У контексті визначеного вивчається проблема багатогранних рівнів взаємодії духовного та мистецького світу у різних виявах давньоруського світорозуміння.

Універсальну систему міфологічних уявлень вивчали О. Афанасьєв, М. Драгоманов, В. Іванов, М. Костомаров, Л. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, М. Попович, Н. Толстой, В. Топоров, О. Фамінцин та ін. Семантика світлонайменувань у системі кольоровизначень мовної картини світу давньоруської традиції досліджувалася в працях Е. Губенка, І. Кулікової, Е. Мішенькіної та ін. Особливу увагу дослідженням концептуальних питань християнського світогляду у формуванні уявлень еманаційної моделі світла давньоруської культури приділяли В. Горський, В. Овсійчук, О. Пономаренко, Т. Голіченко, П. Білоус, А. Виговська та ін.

Міфологічний світогляд, за Л. Леві-Брюлем, являє собою систему гармонійно обумовлених протиріч, суперечностей, колізій. У своїй праці "Структура міфів" К. Леві-Строс виділяє систему опозицій у міфологічному мисленні. Представники російської школи структуралізму (Н. Арутюнова, В. Топоров, Б. Успенський та ін.) висунули ідею творення міфологічної картини світу згідно взаємодії бінарних опозицій [20, с. 7-10]. Тому міфологічний світогляд у своїй основі формується на дуальному осмисленні світу - просторових (світло/темрява, білий/чорний, верх/низ, схід/захід, зло/добро та ін.), часових та інших світоглядних рівнів.

Більшість вчених відзначає, що завдяки впливу християнських ідей на міфологічний світогляд особливо загострюється дуальне розуміння світу, в основі якого відбувається конкретизація божественного позитивного начала з концептуалізацією есхатологічної картини світу.

Основоположні ідеї єдності світу функціонують у світоглядній системі, яку визначає ідея еманації світла як сутність єдності космогонічних уявлень про божественне начало світотворення. Поняття еманації світла (від. лат. emanation - витікання) визначає онтологічну сутність першоджерела божественного світла в проекції на різні світоглядні сфери культурних універсалій - пізнання трансцедентного світу, софійності, любомудрія, освіти, блага та ін. Псевдо-Діонісій Ареопагіт розробляв метафізику світла у візантійській теорії кольору. "Світло - як чуттєво-сприйняте, так і духовно - в першу чергу пов'язане з Благом, яке є життєдайною якістю Бога", відмінність світла від прекрасного богослов вбачає у здатності світла "прикрашати неприкрашене" та "надавати вигляд не маючого його". Відповідно, світло визначається в системі Ареопагіта більше як дія, причому дія, спрямована на удосконалення, що повністю зіставлене з Благом, одним із проявів єдності духовної досконалості - Істини, Добра та Краси. Саме таке розуміння світла у значенні дії, що проявляється із-зовні і спрямована на досягнення духовного ідеалу, пізніше буде сприйнята Руссю, співзвучна з візантійським розумінням спасіння у якості постійної дії" [21]. У праці "Первозданна сутність" О. Лосєв визначає першою та виразною особливістю метафізики світла категорію білого світла як світла первозданної міфологічної сутності та категорію кольору - як явище вторинне після світла, загострюючи увагу на єдності світлового потоку та "матерії" категорії кольору.

Проблему еманації світла у якості фундаментальної ідеї слов'янської культури, яка підносить єдність Істини, Добра та Краси, досліджує О. Солдатенкова. Формотворчий аспект ідеї світла та темряви як "статусу ключової ідеї" культурно-значимої інформації в мовній картині світу аналізується у праці Ж. Полєжаєвої [16]. Є. Мостепаненко особливу увагу приділяє вивченню світоглядно-філософського підґрунтя універсальних моделей єдності світла та темряви. У дослідженнях колористичної картини світу давньоруської культури вагоме значення посідає світоглядна конкретизація еманаційної моделі світла.

Онтологічний та гносеологічний аспекти колористичних характеристик у контексті світоглядних уявлень підкреслює Е. Гмизіна у дослідженні "Колір в культурі Давньої Русі: слово та образ". Актуалізуючи світлоносність колористичних структур міфологічного світогляду, дослідниця визначає особливості включення колористичного пізнання в період формування міфологічного світогляду. Визначаючи два етапи пізнання колористичних категорій світу, Е. Гмизіна виділяє синкретичне мислення першого етапу, де колір ще не виділений людиною, а слугує лише категорією оцінювання природного довкілля, наприклад, уявлення про трьох-ярусність світотворення, яке символізує міфологічне дерево в колористичних характеристиках (верх/світло/білий, стовбур/центр/червоний). Другий етап характеризується подальшою трансформацією світогляду, коли формуються основи давньоруської культури на рівні фольклорно-міфологічної традиції, де колірні репрезентації вже стають одним із засобів духовного потенціалу внутрішнього світу людини. Враховуючи особливість давньоруської культури, Е. Гмизіна відмічає її пріоритети, а особливо - "перевага яскравих, світлоносних кольорів: білого, червоного, жовтого (золотого), які наділені найбільш багатою та різноманітною семантикою, та які виявляються засобами втілення ідеалу....". У той же час кольори, пов'язані із символікою темряви, холоду, смерті у давньоруській культурі використовувалися порівняно рідко, характеризуючи явища, протилежні основоположним цінностям давньоруської культури: рідній землі, світу природи, вогню домашнього вогнища, щасливому стану людини [7]. Окреслюючи специфіку позитивного значення світлоносних кольорів у світоглядних уявленнях людності Київської Русі, слід зробити висновок про те, що система колористичної гармонії русинів досить плідно була задіяна в духовному осмисленні буття, транслюючись на міфологічні та релігійні рівні культури.

В язичницькому світорозумінні вагоме значення належить еманаційній ідеї світла як символу першооснови світу верховних божеств, еманації божественного прояву. Варто відмітити, що в основі колористичних найменувань східнослов'янських божеств задіяне індоєвропейське походження слова - "сяяти", "сяяння", "блиск". Це пов'язано з процесом пізнання дійсності, коли на ранніх етапах розвитку людства зорове сприйняття переважало, в результаті якого особливо цінне йменувалося світловими категоріями, а саме серед них слід виділити імена Свінтовита, Хорса, Перуна, Велеса, Сварога, Ярила, Рода та ін., які в основі своїй визначають первозданну причетність поклоніння Сонцю у даних культах. У східнослов'янських уявленнях єдності Світла та Води втілювалася родова ідея культу родючості, яка пронизувала всі язичницькі традиції. Відповідно до наукових поглядів Б. Рибакова, саме християнізація давньоруської держави актуалізує поклоніння ідеї світла як божественного вияву, еманації верховного божества. М. Костомаров підкреслює, що "корінний принцип слов'янської релігії - еманація. і на світлопоклонінні тримається все язичництво слов'ян" [13, с. 2-3]. Слід визначити східнослов'янські риси бога Перуна, що мав на срібній голові золоті вуса, символізуючи належність до сакрального простору світла. Отже, на нашу думку, ідея еманації світла в культурі Київської Русі як провідна ідея культу власного роду (згідно наукових поглядів М. Костомарова) мала досить глибоку вкоріненість в язичницькому світогляді та актуалізувала християнські уявлення в процесі денотації - християнської індивідуалізації образів богів через призму колористичної визначеності.

Еманація світла як елемент міфологічної моделі творення світу поставала першопричиною дієвості божества світла у побудові світового устрою через осмислення уявлень про "золоте" й "срібне" (наприклад, уявлення про золоте та срібне яйце, жовту та червону основу (вогонь) Світового дерева життя та ін.). Семантичну структуру слова "світло" в українській мові доповнюють такі лексеми: "світ, колір, освіта, ясний (однокорінне з "весна", "осінь", "сон"), червоний (красивий), блискучий, яскравий, білий, золотий." [4, с. 126-127]. Світлова символіка, згідно зауваг В. Овсійчука, проявляється в головних поняттях "життя/смерть", "світло/темрява", які русини-українці виражали саме через колористичну гаму: білий/чорний, жовтий/червоний/синій із центром світу - вогнем (жовтий, світлий, золотий) [15, с. 13-14]. Резюмуючи викладене, слід відзначити, що світоглядні уявлення давніх русинів щодо світлової еманації функціонували у "полі" головних засад пізнання світу, а саме - через проекцію континууму "життя/смерті" у традиційній культурі.

У даному контексті А. Виговська підкреслює важливість використання лексем "світла" і в українській бароковій поезії: "сонце, блистаніє, свщща, звщзда; назва дісвщтить, освщщати, розсвщчати, падать лучем, розъяс нять, мглу розганяти, светити, сияти, просветити, блеснуть; значення - свщтлый, пресвщтлый, ясный, яснщйший, свщтящий; лугосвщлый, свщтозарный, свщтлоогненный, злотосвфтный" [6, с. 109]. Еманаційна модель світла в міфологічному та релігійному світогляді співвідносилася з металами, золотом. У давньослов'янському визначенні у ХІ ст. назва золота як прояву еманації світла мала значення "самий світлий", а конкретно - визначило цілу гаму кольорів - зелений, жовтий, сірий та голубий [11, с. 32]. Торкаючись важливих світлоносних аспектів світоглядних уявлень русинів наголосимо, що еманаційна модель світла мала досить широку полімотивованість і включала в свою сферу колористичні проекції різних концептуальних локусів пізнання світу.

П. Білоус, досліджуючи мотив світла в "Слові о полку Ігоревім", в якості одного з аргументів наводить особливість значення еманації світла у давньоруському осмисленні, підкреслюючи роль світла в колористичних характеристиках (кроваво-червоний, "синии млщнии", "златым шеломом посвщчивая"), які мають своє смислове навантаження (князь - сонце, місяць, "два солнца помщркоста, оба багряная стЪлпа погас ости и с нима мщсяци, Олег и Святослав, тьмой ся поволокоста", слово Святослава - "злато") [4, с. 132]. "У "Слові о полку Ігоревім" - самому "кольоронасиченому" пам'ятнику давньоруської літератури - епітети багровий та червлений виступають у метафоричних контекстах - як атрибути княжої влади" [12, с. 275]. В. Даль співвідносить з ідеєю еманації світла золотий, жемчужно-білий та багрові кольори. Слід підкреслити особливість давньоруської еманаційної моделі світла в "Слові о полку Ігоревім" у відношенні її належності до визначення верховної влади князя, завдяки чому створюється особливий локус сакрального статусу Землі Руської.

У визначенні Т. Голіченко метафора світла (сонця- золота-вогню) має найвищий статус сакральності та "світодаяння" в уявленнях стольного града Києва, дотично до контексту образів "Руської Землі" та "Златого Слова" Святослава. "Всі дії персонажів "Слова о полку Ігоревім" розгортаються у доцентровому чи відцентровому напрямках відносно "Землі Руської", що підкреслює її "серединно-золоте" розташування в мисленому космологічному універсумі автора "Слова о полку Ігоревім" [8, с. 34]. Таким чином, ідея еманації світла у "Слові о полку Ігоревім" несе основний лейтмотив твору, а саме - визначає сакральний статус центричності "Землі Руської". М. Попович підкреслює, що золотий колір (як світлоносний) окреслює сакральний простір Київської Русі своєю близькістю семантичних значень до білого кольору [17, с. 58]. Характерною рисою функціонування білого кольору у давньоруській традиції є його належність до окреслення поняття святості та сяяння [10, с. 425]. Підтримуючи вихідне положення М. Поповича, підкреслимо, що на ідеях святості, як належності до особливого сакрального простору, з окресленням символіки білого кольору, і був створений образ могутньої Руської держави в уявленнях її мешканців.

В агіографічній давньоруській словесності через проекцію еманації світла простежується наближеність образів Ісуса Христа та першолюдини космогонічних міфів, дотична до концепту "Білого світу". "Білий світ" як атрибут Ісуса Христа розглядається у контексті сакралізації цінності людського життя. О. Александров виділяє семантику "світла" та "білого" кольору в традиції агіографічної літератури, які "взаємодоповнюючи один одного, створюють ефект особливої інтенсивності, поруч з яким навіть сонце стає червоним" [1, с. 67]. Отже, М. Попович та О. Александров торкаються важливих аспектів ідеї еманації світла, яка проявляється через семантику "світла" та "білого" кольору в міфологічних та релігійних уявленнях людності Київської Русі.

Християнізація Київської Русі обумовила зміну світоглядної системи, а саме: висловила нове світобачення - пізнання людиною вищого божественного трансцендентного світу. В основі християнського світогляду ідея еманації світла (як особливо провідна) стає номінативним символом і в контексті побудови давньоруської державності. Еманація світла як вираз ціннісних ідеалів давньоруської культури виражає цілісну систему їх духовного життя, та проектує її внутрішні системні зв'язки на рівні верховної влади. У києворуській літописній традиції вводиться модифікований мотив світла/святості образу княгині Ольги, передвісниці християнської віри, духовного просвітлення "Землі Руської" [4, с. 128]. Необхідно зазначити, що специфіка світлоносної моделі світу проявлялася і в мотиві освячення та світлості давньоруської князівської верхівки, особливо шанувалася "передвісниця християнства" княгиня Ольга, яка постала символом духовного просвітлення Київської Русі.

В центрі світоглядно-релігійних ідей Київської Русі осмислювалося уявлення про людину як духовний витвір Бога. Сутність духовного обумовила в давньоруській культурі новий образ людини як посередника між Богом та витвореним ним світом. "Православно-візантійська орієнтація загострила ідеальне світосприйняття, відчуття всеоб'ємної та всепронизуючої присутності Бога, відродила потребу говорити про вищі трансцендентні смисли та сутності, призвала до нового життя традиційні біблійні символи" [6, с. 109]. З прийняттям християнства особливістю світосприймання людності Київської Русі стала нова потреба пізнання божественного світу, знаходження свого місця в житті та відповідальності перед Богом.

Особливо важливим у контексті розвитку монументального мистецтва Київської Русі, за визначенням В. Овсійчука, проявляється онтологічний аспект кольору та еманації світла, які "розумілися як філософські категорії, символи більш високих понять, де світло - мудрість Бога, а колір - матеріальне втілення світла, тому, що є прекрасним, як слово Боже" [15, с. 8]. При цьому Е. Гмизіна відмічає, що "давньоруський живопис, який виразив глибинні основи буття в кольорі, опирався на досить сильні традиції народної колористичної культури, а саме: первинна чутливість давніх русичів до кольору дозволила їм в християнську епоху побачити в колористичних поєднаннях невисловлені таїни божественного одкровення" [7]. Помітний внесок у розроблення категорії кольору в давньоруському мистецтві внесли В. Овсійчук та Е. Гмизіна, які підкреслили важливість онтологічного виміру колористичної культури в пізнанні божественної сутності.

Особливістю художніх виражальних засобів Київської Русі ставало осмислення кольору як світлоносного, світлодайного або ж сприйняття його як колористичне випромінювання, тобто еманація. Вважалося, що "колір має випромінювати світло, а світло має бути колірним. Це створює єдність світу зображального та світу реального в їх принциповій різниці та піднімало зображення над дійсністю, але разом з тим стверджувало його як вищий прояв цієї дійсності, тобто створювало репрезентацію особливого, калокагатійного характеру" [5, с. 121]. Таким чином, світлоносне випромінювання кольору в монументальному мистецтві Київської Русі впливало на формування ідеального духовного світу давньоруської людності, визначаючи єдність реального світу та мистецького зображення світлодайного ідеального світу.

Незмінним атрибутом фонового простору в іконографії стає проекція фону еманації світла. Таким чином, створюється своєрідний іконографічний просторово- часовий локус - "золотий фон візантійських мозаїк та золотий чи охристий фон руських ікон, які називали "світлом" за самою етимологією слова, яке виражає це поняття, протилежні пізньому поняттю глибинного фону... Якщо у середньовічному мистецтві фон - світло, і при цьому світло нематеріальне та вічне, то, очевидно, його витоки лежать десь ззовні простору зображення. Уявлення про світло, споріднене поняттю енергії. Світло нібито "висуває вперед фігури, які стоять перед його джерелом, і підкреслює незбагненність "простору", який знаходиться позаду площини зображення. Золотий фон - "світло неприступне" - уподібнюється тільки божеству, і "предстояще", знаходиться перед Христом, а також і перед світловим простором Христа. Самі по собі вони не причетні до нього і лише розташовуються на його фоні, освітлені "світлом Христовим". Отже, відомий термін "предстоящі" чітко виражають середньовічну психологію просторового сприйняття живопису у зв'язку зі значенням світла" [19, с. 409]. Образ Христа в уявленнях русинів-українців "проектується на кожну конкретну людину, яка з ним обізнана, й під впливом розвинутої дружинно-лицарської ідеології верхів феодального суспільства набуває рис Христа-Воїна, оскільки саме такий образ для наслідування вимагала воїнська аристократія" [14, с. 48]. Отже, уявлення про світло в іконописі Київської Русі має досить широке визначення в часо- просторовому вимірі, назване "Світлом Христовим", в уявленнях русичів ця ідея проектувалася на образ Христа та кожної людини в дружинно-лицарській традиції.

В основу побудови києворуської державності Ярославом Мудрим був закладений основоположний ідеологічний принцип софійності, мудрості, а також книжні традиції літописання. Образ еманації світла проектувався на всю систему давньоруських знань - "Золотого Слова" єдності "Землі Руської", в центрі уваги якої окреслювалася державотворча ідея єдності, центричності давньоруської держави. Тому книгам в Київській Русі, як зазначає В. Горський, "надавалося особливе сакральне значення. Книги подібні рікам, які "напаяне вселенную". Так сказано у похвалі Ярославу Мудрому за те, що він "насея книжными словесы сердца верных людей" Землі Руської, діючи слід за батьком Володимиром, який цю землю "взора и умягчи". Писання книг тут уподібнюється "культивуванню" Руської Землі" [9, с. 99]. "Істинна" мудрість осмислювалася не просто у якості пізнання предметів, але і розуміння за допомогою цього бога як вищої сутності та істини. Навколишній світ з точки зору "благої" мудрості "сщтвори, да равщно отъ видимы ихщ творьць чудитьси".... А тому мудрість набуває рефлективного характеру. Вона звернена не на навколишній світ, але через нього до пізнання божественної істини, що має таїнство смислу людського життя. Мудрість тим самим мислилась як розгадування загадок особистісного "Я", розуміння сенсу життя" [9, с. 79]. Враховуючи наукову позицію В. Горського, ми наголошуємо на важливості прояву в світоглядній сфері давніх русичів пізнання істини, христового світла через книжну мудрість як спосіб розуміння божественного блага, сенсу життя.

Книги київської писемності: Ізборники Святослава 1073 и 1076 рр., "Остромирове Євангеліе", Євангеліє Мстислава (прибл. 115 р., м. Новгород), сина Володимира Мономаха, широко використовують образ еманації світла як основоположний у пізнанні світу. Рукописні книги давньоруської культури вміщували яскраві мальовничі заставки, наприклад другий Ізборник Святослава був прикрашений мальовничими мініатюрами. Варто відмітити, що у Ізборнику Святослава конкретизувалися поряд з тогочасними релігійними уявленнями світоглядно- філософські ідеї "Сократа, Платона, Аристотеля, Ксенофонта, Піфагора, Демокрита та ін." [18, c. 64]. Осмислення світоглядно-філософських ідей античних мислителів у давньоруській книжній писемності ставало одним з номінативних та окреслювало "... наявність в культурі Давньої Русі елементів, які мають аналогію з натурфілософськими ідеями представників античного матеріалізму. Варто вважати, що вони були включеними в контекст світоустрою, який був заснований на ідеях креаціонізму та провіденціалізму. Світ видимий одночасно розумівся як витвір Бога, та інтерес для давньоруських мислителів він представляє, по-перше, як вияв творчої могутності творця його"[9, с. 131 ]. У світоглядно-філософських текстах давньоруської книжної писемності позитивне значення надавалося натурфілософським ідеям античних філософів, що сприяло загальному цивілізаційному поступу людності Київської Русі.

У семантичній сфері полімотивованості еманації світла абсолютизується також й лексема "освіта". Досить плідною була в Київській Русі освітянська розбудова. З просвітницькою метою та заради поширення вченості київська княжа верхівка розпочала створювати школи для вивчення книжної мудрості. Зокрема, за літописними свідченням, в одному з перших освітянських заходів у 1030 р. Ярослав Мудрий у м. Новгороді "зібрав триста дітей й повелів їх "вчити книги"" [3, с. 14]. У контексті нагальної необхідності створення власної системи освіти в Київській Русі, С. Бабишин визначає концептуальну особливість давньоруської освітянської системи, а саме: "сутнісна різниця нових шкіл проявлялася у тому, що Русь перейшла до навчання по книгах, а це розширило межі пізнання та можливості освіти" [2, с. 12-13]. На основі наукового узагальнення С. Бабишина слід зазначити, що освітянська система Київської Русі сприймалася в той час через семантичну співвідносність моделі "світла" як просвітлення Божим законом книжної мудрості давніх русинів.

Узагальнюючи викладене, можна дійти до висновку, що згідно з світоглядно-філософською традицією в системі києворуської культури образ та ідея еманації світла були ключовими у пізнанні світоустрою та проектувалися на сакральні рівні міфологічного та релігійного світогляду. У процесі культуро- та державотворення ідея еманації світла поставала важливою ідеологічною підвалиною розбудови давньоруської державності згідно з принципами Софійності, Любомудрія, Блага і Краси.

світосприйняття людність русь культура

1. Александров А. В. Образный мир духовных стихов о святых Образный мир агиографической словесности: [статьи и материалы (1990-1997)] А. В. Александров; Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины; Одесский гос. ун-т им. И.И. Мечникова О.: Астропринт, 1997. - 174 с.

2. Бабишин С. Д. Київська школа в ІХ ст. / С. Д. Бабишин // Український історичний журнал. - Ч. 7. - 1971. - С. 12-13.

3. Бабишин С. Д. Школа та освіта Давньої Руси / С. Д. Бабишин. - К.: Вища школа, 1973. - 88 с.

4. Білоус П. В. Мотив світла в києворуській літературній традиції / П.В. Білоус // Світло зниклих світів (художність літератури Київської Русі): [зб. статей]. - Житомир: "Полісся", 2003. - 160 с.

5. Вагнер Г. К. Канон и стиль в древнерусском искусстве / Г. К. Вагнер. - М.: "Искусство", 1987. - 285 с.

6. Виговська А. В. Символіка світла в поетичній мові українського бароко / А. В. Виговська /Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика: [зб. наук. пр.]. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. - Вип. 11. - 164 с.

7. Гмызина Э. В. Цвет в культуре Древней Руси: слово и образ: дисс. ... на соиск. канд. культурол. наук: 24.00.02 / Эльвира Викторовна Гмызина. - Киров, 2002. - 164 с. [Электронный ресурс]. - Режим доступа http://www.dissercat.com/content/tsvet-v-kulture-drevnei-rusi-slovo-i-obraz.

8. Голіченко Т. С. Слов'янська міфологія та антична культура / Т. С. Голіченко. - К.: Наукова думка, 1994. - 92 с.

9. Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси / С. Горский. - К.: Наукова думка, 1998. - 215 c.

10. Злыднева Н. В. Белый цвет в русской культуре ХХ века / Н. В. Злыднева / Признаковое пространство культуры. - М.: "Индрик", 2002. - 431 с.

11. Единичные изоглоссы / Очерки по сравнительной семасиологии германских, балтийских и славянских языков. - К.: Изд-во "Довіра", 2005. - 365 с.

12. Ипполитова А. Б. Символика цвета в русских простонародных травниках ХУІІІ века / А. Б. Ипполитова / Признаковое пространство культуры. - М.: Индрик, 2002. - 431 с.

13. Костомаров Н. И. Славянская мифология / Н. И. Костомаров. - К.: Типография И. Вальнера, 1847. - 116 с.

14. Образ Христа в українській культурі / В. С. Горський, Ю. І. Сватко, О. Б. Киричок. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2001. - 200 с.: іл.

15. Овсійчук В. Українське малярство Х-ХУІІІ ст. Проблеми кольору / В. Овсійчук. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. - 478 с.

16. Полежаева Ж. Ю. Идея света в русской языковой картине мира (на материале глагольной лексики): автореф. дис. ... канд. филол. наук: 10.02.01 / Ж. Ю. Полежаева. - M., 2008. - 22 с.

17. Попович М. В. Мировоззрение древних славян / М. В. Попович. - К.: Наукова думка, 1985. - 165 c.

18. Рогович М. Д. Філософські джерела епохи Київської Русі Київська Русь: культура, традиції: [зб. наук. пр.]. - К.: Наукова думка, 1982. - 151 c.

19. Салтыков А. А. О пространственных отношениях в византийской и древнерусской живописи / А. А. Салтыков / Древнерусское искусство. Зарубежные связи. - М.: Изд-во "Наука", 1975. - 447 с.

20. Славянская мифология: энциклопедический словарь / науч. ред. В.Я. Петрухина и др. - М.: "Эллис Лак Год", 1995. - 414 с.

21. Солдатенкова О. В. Идея света в восточнохристианской традиции / Ольга Вячеславовна Солдатенкова [Электронный ресурс]. - Режим доступа http://gisap.eu/ru/node/1251.

Размещено на Allbest.ru