Творчий потенціал форм взаємодій особистості з культурою

THE CREATIVE POTENTIAL OF FORMS OF PERSONALITY COOPERATIONS WITH CULTURE

The article made dialectical combination of philosophical and psychological research, involved the principles nonclassical psychology to address the problem of transmission of cultural meanings and forms forms of existence of meaning in the space of collective mentality. Deals with foundation problems broadcast meanings in interpersonal interaction.

Key words: person, culture, sense, myth, symbol, art.

Виклад основного матеріалу

Актуальність теми статті зумовлена пошуком сучасною культурою форм захисту внутрішнього простору людини. Адже цей простір постійно піддається агресивному тиску способу життя, що потребує від людини вибору. Але одночасно цей спосіб життя руйнує внутрішній простір людини і разом із ним саму можливість вибору. Тому ключовим питанням сучасної культури є пошук форм захисту вільних та відповідальних рішень людини, тобто її реальної свободи.

Визначення, що максимально віддає належне багатогранності феномену культури належить В.С. Біблеру [3, 288-292]. Місткості його формулюванню надає сукупність трьох визначень. По-перше, культура є формою буття і спілкування людей через час, опосередкована творами. По-друге, культура є формою самодетермінації особистості, вільного рішення і перерішення індивідом інтерпретації своєї долі. По-третє, культура є творення нового самобутнього і самопобутового світу. Ці визначення є різними ракурсами осмислення єдиного ядра.

Зв'язок понять культури і смислу був очевидним для багатьох авторів XX століття, починаючи з М. М. Бахтіна. Найбільш екстремальною в цьому плані є позиція Л.М. Баткіна, що висунув положення: культура не містить нічого, крім смислів і способів їх передавання. Із таким крайнім формулюванням справедливо не погоджуються багато дослідників. Але, з певними застереженнями, психологи і філософи визнають правомірність розгляду культури, її творення і засвоєння як опосередкованого і деперсоналізованого спілкування. Зокрема, аналогію особистісного внеску в іншого, ідеальної представленості інобуття в ньому (персоналізації) і внеску в культуру, представленості в ній, інобуття в її артефактах (культуралізації) використав Д. О. Леонтьєв.

Філософське розуміння культури як сфери смислового зв'язку - спілкування - передбачає можливість розгляду смислової комунікації індивідів через простір і час, опосередкований культурними артефактами, специфічною формою міжособистісної комунікації і трансляції смислу. «Уся історія культури є ні чим іншим як спробою комунікації - більш чи менш розгорнута спроба «культури для себе» стати «культурою для інших», спроба виявити і об'єктивувати для інших свої таємні суб'єктивні смисли; і одночасно - спроба виявити і зробити своїми смисли іншої людини» [9, 464].

Ще одним важливим у нашому контексті аспектом культури є збереження і продукування в ній цінностей і смислів життя. «Культура - це сама система переведення цінностей сучасного, що вислизають у минуле й майбутнє, у буття людини, у смисли її життєдіяльності), - пишуть С. Кримський, Б. Парахонський і Мейзерський [7, 32]. На думку Н. Н. Рубцова, культура є системною ієрархією смислів, хоча і не вичерпується цим визначенням. Із поняттям смислу життя пов'язує поняття культури С. Великовський, характеризуючи культуру як пошук консенсусу між правдою сущого і правдою особистості. На зв'язок породження дискретних смислів культури зі ситуацією необхідності подолання екзистенційного відчуження вказує А. Пелипенко, розуміючи смисл як універсальну самоорганізаційну форму культури. Звертався до проблеми цінностей як ланки зв'язку між культурою і особистістю Д. О. Леонтьєв. Але, разом із тим, процеси взаємодії особистості з культурою не обмежуються засвоєнням і трансформацією цінностей. Це переконливо доведено перебігом подальших досліджень вищеназваних авторів. Ці процеси містять такі грані, як внесення індивідуальних смислових змістів у культуру, форми існування і збереження смислів у «тілі» культури, засвоєння смислів із культури.

Внесення індивідуальних смислових змістів у культуру (процес покладання смислів) С. Великовський обґрунтовано пропонує вважати одиницею культурологічного аналізу. «...Що є культура... як не знову і знову, щоразу і в кожному своєму прояві свідомо чи мимоволі здійснена людиною спроба відкрити й утвердити смисл людського життя у співвідношенні його до смислу сущого?.. Різниця способів покладання смислу, що пронизує будь-яке культурне утворення аж до найдревніших, і відрізняє... одну цивілізацію від інших».

B. Великовський пропонує і детальнішу схему аналізу поняття «спосіб покладання смислу» [4, 75]. В.Т. Ганжин розмірковує про історично змінні «технології смислогенези».

У вищезгаданій праці Д. О. Леонтьєва «Психологія з людським обличчям: гуманістична перспектива в пострадянській психології» процеси опредмечення індивідом своїх сутнісних сил через творення матеріальної і духовної культури (як один з напрямів самореалізації особистості) розглянуто без залучення смислової термінології. Цілком закономірно наступним логічним кроком аналізу став розгляд самореалізації як покладання смислу (не в розумінні механізму його породження), а форм і різновидів самореалізації - як форм і видів такого покладання. На це прямо вказує В. П. Зінченко, наголошуючи, що творення речі являє собою «втілення смислу, опредмечення, що проходить під його контролем». Далі автор констатує, що в понятті культури, зокрема, матеріальної культури, мислиться єдність смислу, ідеї і предмету, злитих в одному культурному утворенні. Причому єдність ця аж ніяк не статична: «Предмети можуть втрачати своє призначення, первинні смисли і набувати нових. Так само й ідеї, поняття можуть утрачати предметність, своє минуле значення, знесмислюватись і відроджуватись, наповнюючись новими смислами». Порушення цієї єдності сигналізує про патологічні процеси в культурі.

Розглянемо ще одну ланку взаємодії особистості з культурою - побутування смислів в «тілі» самої культури, внутрішню динаміку культури. Динаміка культури забезпечується дією двох принципів. Перший - це принцип різноманіття, що збільшується, чи близький до нього «принцип еволюційної значимості індивідуальної варіативності в соціогенезі. Обидва автори вважають сприятливими для розвитку культури широту і варіативність покладених у ній смислів. Другий принцип - це діалогічність взаємодії смислів у культурі, чітко сформульований ще М. М. Бахтіним: «два висловлювання, віддалені у часі і просторі, нічого не знаючи одне про одного, за смислового зіставлення виявляють діалогічні стосунки, якщо між ними є хоч яка-небудь смислова конвергенція [1, 335]. Культура в цьому розумінні і виявляється, власне, механізмом, що дозволяє віддаленим смислам вступати в діалог. Більше того, актуалізуватися смисл може тільки у взаємодії з іншим смислом.

Зберігаються і транслюються культурні смисли у формах артефактів (речей), знакових систем (семіосфера) і моделей поведінки. Традиційно найбільше уваги приділяється знаковим системам. Д. О. Леонтьєв справедливо вбачає в цьому причину змішування понять смислу і значення, невиправданої семантизації поняття смислу в культурологічній та семіотичній літературі. За такого контексту мається на увазі максимально широке розуміння знакових систем, включаючи таке утворення як міфи.

Зв'язок міфів зі смислами проаналізовано багатьма авторами. Структурою максимальної смислової насиченості вважав міфи А. Ф. Лосєв. «Міф - це живий смисл, безпосереднє переживання людиною свого зв'язку зі світом, переживання осмисленості ціннісного відношення, значущості світу для людини і людини для світу. Міфологія - це символізація ціннісних смислів аксіологічних ієрархій світу, що оточує», - вважає В.М. Півоєв [10, 72]. Наголошуючи, що саме міф дає людині можливість саму себе помістити в особливу, смислову реальність, А.М. Лобок вважає міф ширшим від смислу: «...у предмета є безліч таємно прихованих сутностей. Ці таємні сутності можуть бути виявлені людиною в процесі пізнавального заглиблення в предмет. Міф предмету означає, що кожний предмет, окрім свого природного життя, несе в собі потенційну безкінечність того, чим він може стати в контексті людської діяльності. Міф предмету - це знак, що кожний предмет містить у собі потенційний Всесвіт можливостей, який ще тільки має бути створений руками і свідомістю людини» [9, 64].

Іншим носієм смислу в культурі є символ. К. Г. Юнг характеризував символи як «можливість якогось іще ширшого, вищого смислу, за межами нашої здатності сприйняття в цю хвилину і натяк на такий смисл» [14, 278]. За Юнгом, символ виражає смисл, який неможливо висловити сучасною мовою. Аналізу символу з такого погляду присвячені дослідження Н. Н. Рубцова і Н. В. Кулагіної.

Згідно з Н. Н. Рубцовим, символи являють собою найбільш універсальне, містке і конструктивне вираження світоглядних смислів, це заряджені смисловою енергією утворення. При цьому символ не співвідноситься з одиничним смислом. «Символ - це потенційно невичерпна смислова глибина. Символ завжди є певною межею, що розкриває себе в цілому континуумі смислових одиничностей. Символ - це завжди відкритий образ, його смисл ніколи не зводиться до одного певного значення, він завжди спектр можливостей, смислових перспектив» [11, 43]. Також звертаючи увагу на невичерпну смислову глибину символу, Н. В. Кулагіна підкреслює, що символ виступає універсальним засобом регуляції духовно-практичного досвіду, дозволяючи актуалізувати смисли буття, не об'єктивовані в знакових формах.

Наступна і заключна ланка процесу взаємодії культури й особистості - засвоєння закладених у культурі смислів. Цій проблемі присвячено значну філософську культурологічну психологічну та педагогічну літературу. Не вдаючись до детального аналізу всіх аспектів проблеми, торкнемось моментів, що недостатньо висвітлені в сучасних дослідженнях.

Передусім це стосується такої порівняно мало вивченої реальності як трансляція смислів в культурі через образи вчинків (моделі поведінки). На культуру вчинку, за якою часто стоїть досвід світової історії, звертається увага у відомій роботі С. Кримського, Б. Парахонського і В. Мейзерського [7, 31]. Спеціалістами з історичної психології вчинок береться за одиницю психологічного аналізу і розглядається згідно із принципами «некласичної психології» культурним зразком, «ідеальною формою» (учинки осіб, які реально оточують дитину, учинки історичних осіб, учинки літературних персонажів), що впливають на формування способу життя, дій і вчинків.

Звісно, не йдеться про автоматичне засвоєння. Уживаючи термінологію Лотмана, лише за умови смислового розшифрування «тексту» вчинку він матиме дійсний резонанс у формі вчинків інших. С. Степанов підкреслює, що загальнолюдська культура «виявляється не кунсткамерою цінностей попередніх поколінь і не зводом законів, норм готових істин, а невичерпним резервуаром прецедентів (людських доль), витворених конкретними історичними особами. Їхнє переосмислення, рефлексія і є механізмом творення досвіду власного життя і його культурного, духовного смислу» [12, 117].

Думку про смислообрази культури, засвоєння яких слугує основою для надання людиною смислу своїм діям, обстоює В. Г. Немировський. А. Й. Йанс пише про соціальний тезаурус мотивів, притаманний кожній культурі чи субкультурі, засвоєння якого служить передумовою і основою формування мотивів індивідуальних дій носіїв такої культури. На Заході набув розмаху так званий наративний підхід до життєвого шляху. Коли за перейнятими з культури зразками сценаріїв чи сюжетів люди будують власне життя.

Ще один важливий момент пов'язаний з протиставленням причинної та смислової детермінації поведінки. І смислову детермінацію більшість науковців пов'язують саме з культурою. Тому цілком закономірно, що здатність людини до самовизначення пов'язана зі смисловим компонентом особистішої культури.

Наступний аспект проблеми полягає в тому, що засвоєння смислів через культуру не зводиться до розуміння. Засвоєння культурного смислу передбачає «вживання в нього, вростання в тканину того культурного світу, смислом якого він є. Смисл вимагає буттєвої, життєвої співучасті в ньому, співпричетності, натуралізації, тоді він виступає у всій повноті свого змісту і функцій як носій унікальних секретів культурного процесу, дій, учинків, думок і почуттів того чи іншого самобутнього співтовариства людей» [6, 34-35]. Ми підійшли до необхідності аналізу мистецтва як механізму трансляції смислів.

Вивчення процесів утілення смислів у мистецтві складає більш давню й могутню традицію, ніж загальна постановка проблеми трансляції смислів через культуру. О. М. Леонтьєв називав мистецтво єдиною діяльністю, що відповідає завданню відкриття, вираження і комунікації, особистісного смислу дійсності, реальності. Але в більшості естетичних досліджень загальним місцем стали трактування художнього твору як відображення реальності через особистісне авторське бачення і як відображення самої особистості автора. Такі підходи є надто спрощеними і неповними. Тому в контексті нашого дослідження видається доречним звернення до цікавих і евристичних студій, зокрема, сучасної психології. Пам'ятаючи при цьому нагадування Лотмана, що мистецтво - це завжди відношення. Відтворене сприймається по відношенню до відтворюваного і до не відтвореного, і в безлічі інших зв'язків. Відмова від відтворення одних сторін предмету не менш істотна, ніж відтворення інших.

Наведемо коротко логіку міркувань смислової концепції мистецтва, викладену в спеціальній монографії Д. О. Леонтьєва [8]. В образі світу світ відображається неповно, вибірково і пристрасно. Образи значущих об'єктів і явищ трансформуються у свідомості залежно від їхнього особистісного смислу. Але ж ці трансформації існують уже на етапі, що передує власне створенню художнього твору. У процесі творення образ світу художника відбивається в доступній йому і обраній ним системі зображувальних засобів, прийомів, можливостей і обмежень матеріалу, художніх канонів і традицій. Власне художній твір виявляється не образом світу і не зображенням світу, а зображенням образу світу.

Д. О. Леонтьєв пропонує аналізувати це зображення щонайменше в трьох аспектах: в аспекті світу (у співвідношенні з самою відображувальною реальністю з погляду «істинності», «правдоподібності» та «життєвості»), в аспекті образу світу (у співвідношенні з внутрішнім світом автора, смислів реальності для нього, його «самовираження» і «саморозкриття») і в аспекті власне зображення (особливостей художнього втілення автором свого бачення світу, співвідношенні з художніми канонами, традиціями і оцінкою успішності з точки зору стилю чи майстерності), навіть не враховуючи конкретного завдання, що вирішує у творі автор (інтенціональної сторони художньої діяльності).

Приймаючи за очевидне переконання М.М. Бахтіна про авторське відношення як конститутивний момент образу, Д.О. Леонтьєв передусім розглядає психологічні механізми присутності особи автора в структурі художнього образу. А науково-психологічним еквівалентом надто описового поняття «відношення» слугує досліднику поняття смислу. Саме в понятті смислу відображається той факт, що об'єкти і явища дійсності сприймаються не просто в їхній об'єктивній безособистісній сутності, розкритій суспільною практикою. Образ будь-якого об'єкту чи явища містить психологічний складник, у якому відображається життєвий смисл, місце в життєдіяльності і структурі стосунків людини зі світом. Цим психологічним складником і є особистісний смисл об'єкту чи явища.

При цьому особистісний смисл не тотожний абстрактній значущості об'єктів чи явищ, відображеній в їхньому емоційному переживанні. За емоційним переживанням факту значущості постає питання про життєве підґрунтя такої значущості, про зв'язок такого об'єкту чи явища з основними реаліями життя конкретної людини. «Смислами я називаю відповіді на питання. Те, що не відповідає ні на яке питання, позбавлене для нас смислу» [2, 350]. Постає так зване завдання на смисл. Загалом це - «завдання на життя». Воно може ставитись стосовно власних дій (заради чого я це роблю чи збираюсь зробити, які мотиви за цим стоять, які потреби чи цінності знаходять реалізацію в цій дії і до яких наслідків це може призвести), а також по відношенню до об'єктів, явищ, подій дійсності (яке місце вони посідають у моєму житті, у моєму життєвому світі, як можуть вплинути на моє життя).

Рішення завдань на смисл і передавання смислів іншим як відповідей на життєві питання (і трансляція самих цих питань) досить обгрунтовано розглядається багатьма авторами як основний зміст процесу художньої комунікації і навіть основна місія мистецтва.

За Д.О. Леонтьєвим, смисл художнього твору - це відповідь на життєве «завдання на смисл» художника або ж гостро усвідомлювана постановка такого завдання. Відкриття художником смислу для себе - перший етап акту художньої творчості. Акт цей не специфічний для художнього творення і не достатній для нього, але необхідний. Найблискучіше світоглядне відкриття, не знайшовши адекватного втілення в художній формі, не стане фактом мистецтва. Разом із тим, майстерність ні до чого, якщо нема чого сказати людям.

Відмінністю «завдання на смисл», що ставиться і вирішується мистецтвом є той факт, що, виступаючи особистою життєвою проблемою художника, воно не є лише життєвою проблемою одного художника. Воно характеризується різним ступенем та масштабом загальнозначущості, актуальності для багатьох людей. У різний час різні автори звертали увагу на наявність так званих «смислових узагальнень» (О.М. Леонтьєв). У складному смисловому комплексі є відтінки індивідуально-неповторні, а є відтінки колективного смислу, що зближують індивіда з представниками певної епохи, класу, нації, країни, культури, релігії та ін.

Саме сформованість суб'єктивного, особистісно пристрасного смислу твору в багатьох реципієнтів слугує ознакою художньої правди - уважає Знаков. Особистість художника виявляється виразником соціального, загальнокультурного, саме функціонування в ролі художника переключає особистість ніби в інший пласт буття, де ця особистість утрачає характеристики випадкового індивіда, стаючи елементом художньої культури. «Почуттєва сфера художника (його спосіб переживання, бачення) перестає належати «особисто йому», стає одночасно механізмом культури, її переживанням, її баченням [13, 25]. Тому окремим завданням виступає завдання комунікації, трансляції іншим відкритого художником смислу.

Смисли і завдання на смисл є предметом психології мистецтва не самі по собі, «у чистому вигляді», а лише втіленими в структурі художнього об'єкту. Вони не мають власної форми існування, у якій могли б передаватися іншим. М. М. Бахтін підкреслював: щоб увійти в наш досвід (причому досвід соціальний), особистісні смисли художника мають набути знайомої форми, часово-просторового вираження, бути видимими і почутими [5, 406]. Художнє втілення, надання художньої форми особистісному смислу робить його змістом художнього твору.

Не вдаючись до детального аналізу філософсько-естетичного вчення про співвідношення змісту і форми, нагадаємо принагідно основні його моменти, важливі в контексті нашого дослідження. По-перше, форма завжди є формою певного змісту і не має смислу поза конкретним змістом. По-друге, зміст не незалежний від форми: утілюючись у матеріалі конкретних видів мистецтва, він набуває специфічних властивостей, зумовлених своєрідністю саме такого виду мистецтва. Художня форма «корелятивна» змісту (Бахтін). Як аксіому формулює Л.С. Виготський одне з центральних положень психології мистецтва: «тільки в такій формі художній твір здійснює психологічний вплив» [5, 54]. Міра, якою йому це вдається, є мірою його таланту й майстерності. Не випадково в ряді робіт зі загальної естетики естетична досконалість пов'язується з поняттям виразного (оптимальний вираз змісту конкретною формою).

Але констатації виражальної функції художньої форми недостатньо для пояснення специфічної «проникної» властивості мистецтва, його ні з чим не зрівняної здатності торкатися глибин людської душі. І тому має цілковиту рацію Д.О. Леонтьєв, дійшовши висновку, що художня форма (естетична структура твору) виконує психологічну функцію налаштовування свідомості реципієнта на сприйняття певного конкретного змісту. Саме втілившись у художній формі, тобто естетизувавшись, смисловий зміст одержує легший доступ до глибин свідомості і підсвідомості реципієнта в обхід психологічних бар'єрів, що охороняють стабільність нашої картини світу.

Повернемось до концепції Д.О. Леонтьєва щодо форм присутності смислів у структурі конкретних художніх творів. Психолог постійно підкреслює, що йдеться не про кодування смислів, а про їхнє втілення в оберненій формі. Відповідно, сприйняття смислів не полягає в їхньому більш чи менш точному розшифруванні; розшифруванню підлягає знаковий пласт художньої мови. Смисли ж стають доступними реципієнтові через взаємодію їхньої втіленої форми існування з його смисловою сферою. Результат цієї взаємодії ніколи не може бути визначений наперед. Тому не можна говорити про передавання смислів, оскільки автентичне відновлення висхідних смислів у процесі сприйняття відповідних образів іншими людьми принципово неможливе. Говорити можна, на думку Д.О. Леонтьєва, про розуміння, інтерпретацію, відтворення реципієнтом задуму художника на основі свого власного світосприйняття. Смисл твору для реципієнта - це смисл, зумовлений контекстом його життя і його особистості. Разом із тим, художня структура твориться художником заради підказки цілком конкретного смислу. За наявності спільних для багатьох людей умов життєдіяльності і спільних завдань на смисл виявляється можливою порівняно адекватне передання смислу.

Висновки

Колективне смислове поле, притаманне певній соціальній спільноті чи культурі, впливає на формування смислової сфери членів цієї спільноти, але й саме воно змінюється під впливом діалогу і координації смислів усередині спільноти та у спілкуванні з іншими культурами.

Виділено три самостійні проблеми, що разом охоплюють основну проблематику трансляції смислів у міжособистісній взаємодії. Перша - це проблема розуміння смислів іншої людини в спілкуванні. Мовою теоретичних конструктів ця проблема формулюється як проблема співвідношення і взаємопереходів значення і смислу. Друга - проблема координації та трансформації смислів у спільній діяльності, оскільки без координації на рівні смислів складна і тривала в часі діяльність неможлива. Третя - проблема впливу на рівні смислів на іншу людину, на малі і великі групи людей.

Висвітлена ще одна ланка взаємодії особистості з культурою - внутрішня динаміка культури. Вона забезпечується дією двох принципів. Перший - це принцип різноманіття, що збільшується, чи близький до нього принцип еволюційної значущості індивідуальної варіативності в соціогенезі. Другий - діалогічність взаємодії смислів у культурі. Культура в цьому розумінні виявляється механізмом, що дозволяє віддаленим смислам вступати в діалог. Більше того, актуалізуватися смисл може тільки у взаємодії з іншим смислом. Зберігаються і транслюються культурні смисли у формах артефактів (речей), знакових систем (семіосфера) і моделей поведінки. Засвоєння смислів через культуру не зводиться до розуміння, а передбачає вживання, вростання в тканину того культурного світу, смислом якого він є. Смисл вимагає буттєвої співучасті, співпричетності, тоді він виступає у всій повноті свого змісту і функцій як носій унікальних секретів культурного процесу, самобутнього співтовариства людей. У цьому і полягає творчий потенціал окреслених вище форм взаємодії особистості з культурою.

Література

1. Бахтин М. М. Собрание сочинений: в 7 т. / М. М. Бахтин. М.: Рус. словари ; Яз. славян. культур, 1996. Т. 5: Работы 1940-х - начала 1960-х гг. 732 с.

2. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. М.: Исскуство, 1979. 423 с. (Из истории советской эстетики и теории искусства).

3. Библер В. С. От наукоучения - к логике культуры: два филос. введ. в двадцать первый век / В. С. Библер. М.: Политиздат, 1991. 412, [1] с.

4. Великовский С. Умозрение и словесность: Очерки французской культуры / С. Великовский. СПб.: Унив. кн., 1998. 711 с.

5. Выготский Л. С. Психология искусства / Л. С. Выготский. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Искусство, 1968. 576 с. (Из истории советской эстетики и теории искусства).

6. Козловский В. П. Культурный смысл: генезис и функции / В. П. Козловский. К.: Наук. думка, 1990. 126, [2] с.

7. Крымский С. Б. Эпистемология культуры / Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. К.: Наук. думка, 1993. 216 с.

8. Леонтьев Д. А. Введение в психологию искусства / Д. А. Леонтьев. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1998. 110, [1] с.

9. Лобок А. М. Антропология мифа / А. М. Лобок. Екатеринбург: Банк культур. информации, 1997. 688 с. (Библиотека философа) (Философский андеграунд Урала).

10. Пивоев В. М. Миф в системе культуры / В. М. Пивоев. Петрозаводск: Петрозавод. гос. консерватория, 1991. 216 с.

11. Рубцов Н. Н. Символ в искусстве и жизни: филос. размышления / Н. Н. Рубцов. М.: Наука, 1991. 174, [2] с. (Серия «Общество и личность»).

12. Степанов С. Ю. Рефлексивно-гуманистическая психология сотворчества: (наукопрактика интенсивного развития человека и организаций) / С. Ю. Степанов. М. ; Петрозаводск: Петропресс. 1996. 170 с.

13. Шор Ю. М. Личность художника в контексте теории художественной культуры / Ю. М. Шор // Искусство в системе культуры: социол. аспекты / Ленингр. гос. ин-т театра, музыки и кинематографии. Л., 1981. С. 20--26.

14. Юнг К. Г. Архетип и символ / [Карл Густав Юнг]. М.: Ренессанс, 1991. 297, [2] с. (Страницы мировой философии).

Размещено на Allbest.ru