Гончарство в етносоціальній системі Лівобережної України кінця XVIII - початку XX століття

Гончарство в етносоціальній системі Лівобережної України кінця XVIII - початку XX століття

викладач Сергій Олексійович Сватковський

Анотація

Досліджується питання становлення та розвитку гончарного промислу на території Лівобережної України кінця XVIII - початку XX століття. Розглядаються причини занепаду гончарного ремесла. Висвітлюються шляхи подолання труднощів, які і спонукають до занепаду гончарний промисел Лівобережжя.

Ключові слова: гончарний промисел, гончарство, глина, майстерня, технологія.

Аннотация

Исследуется вопрос становления и развития гончарного промысла на территории Левобережной Украины конца XVIII - начала XX столетия. Рассматриваются причины упадка гончарного ремесла. Освещаются пути преодоления трудностей, которые и побуждают к упадку гончарный промысел Левобережья.

Ключевые слова: гончарный промысел, гончарство, глина, мастерская, технология.

Annotation

Studied the question of formation and development of pottery industry in the territory of left-bank Ukraine late XVIII - early XX centuries. Explains why the decline of pottery. Highlights ways of overcoming difficulties and encourage to decline the Potter fur Left.

Key words: Potter craft, pottery, clay, workshop, technology.

Сутність та значення народної кераміки Лівобережної України є для дослідників та науковців однією з головних проблем та завдань сьогодення. І дійсно, не знаючи специфіки гончарного мистецтва Лівобережжя, неможливо усвідомити та визначити його роль і місце в традиційно-побутовій культурі України. гончарний ремесло лівобережжя

Етнокультурні процеси на Лівобережній Україні були зумовлені, перш за все, глибинним світоглядним потенціалом, який і зберіг найдавніші ознаки, притаманні гончарному промислу.

«Питання соціальної структури етносу, наявність серед його представників якомога більше тих, хто уособлює так звану владну еліту, або ще краще інтелектуальну еліту, є досить важливим питанням методології і теорії аналізу етнопроцесів в суспільстві» [11, 113].

Окремі аспекти даної проблеми досліджували: В. Іванов [1], І. Зарецький [3], Г. Івашків [4], Ф. Корольов [5], С. Лісенко [7; 8], П. Олєйников [10], О. Пошивайло [12; 13], Я. Риженко [14].

Варто зазначити, що в кожного народу є свій улюблений посуд, якому надають перевагу у застосуванні. Що стосується території Лівобережної України, то саме тут великою популярністю користувалися різноманітні горшки і тарілки (миски), які стали невід'ємною складовою традиційно-побутової культури нашого народу.

Перш за все, глину використовували для практичних цілей, оскільки гончарний посуд, безперечно, був головним атрибутом побуту селянина. Так, в окремих гончарних осередках Лівобережної України при виготовленні глиняного посуду та інших гончарних виробів майстер повинен був придбати за певну плату керамічну глину. В кінці ХІХ століття вартість одного возу глини становила стільки ж, скільки і його доставка - від 25 до 30 копійок. Та, незважаючи на це, гончарний промисел досяг апогею у своєму розвитку.

У XVIII столітті сільське гончарне ремесло стає конкурентом міському. Цьому сприяло поступове соціальне розшарування села - поява заможної верстви серед селян, де домінувала козацька старшина. Таким чином, утворився широкий ринок збуту глиняних виробів для майстрів сільської місцевості. У цей час до їхньої продукції підвищуються вимоги, виготовлення виробів мало стати досконалішим за технологією.

Унікальним гончарним осередком, який мав давні традиції у формі та розписі глиняних виробів, було с. Глинськ (Роменський повіт), яке, як гончарний осередок, уже в останні десятиріччя ХХ століття знаходився на межі зникнення. У минулі ж століття гончарі Глинська над усе цінували гончарне ремесло, вірили у продовження його традицій.

У перше десятиліття ХХ століття гончарне виробництво Сумської губернії було зосереджене в Лебединському, Сумському та Охтирському повітах. Так, в с. Межиріч (Лебединський повіт) гончарною справою займалися 200 родин, у с. Стецівка (Сумський повіт) - 200 родин, Боромля (Охтирський повіт) - 10 родин. За останні два десятиріччя ХІХ століття, при дослідженні кустарних промислів Сумського повіту, майстрів, які б займалися гончарною справою, не було виявлено, за винятком двох. Це дає всі підстави вважати, що гончарний промисел на цій території був досить «молодим». На початку ХХ століття гончарний промисел кустарів Охтирського повіту занепадає, не в змозі конкурувати з дешевим посудом фабричного виробництва [9, 20 - 22].

Гончарна майстерня, яка знаходилася в с. Межиріч (Лебединський повіт), була побудована за матеріальної допомоги землевласниці В. Капніст. Керував цією майстернею місцевий гончар Ф. Падалка.

У гончарному осередку Глинськ не кожний гончар мав власний горн і тому був змушений випалювати свої вироби в чужих горнах. На кінець ХІХ століття, у Глинську нараховувалося 60 горнів, з них - 20 великих і 40 менших. Свої вироби глинські гончарі реалізовували на місцевих та сусідніх ярмарках, частіше - перекупникам сотнями або горнами, втрачаючи при цьому певну частину грошей (2 - 3 коп. на кожній одиниці) [8, 357 - 364]. Досліджуючи гончарний промисел Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини, Ф. Корольов зазначав, що для поліпшення якості гончарних виробів Глухівське (нині Сумська обл.) повітове земство відправило у 1892 році на завод П. Фока гончаря для підвищення професійного рівня. Але після повернення в Глухів майстер не зміг організувати школу, в якій можна було б навчати гончарному ремеслу. Такі випадки були не поодинокі. Причиною цього були і не безпідставні побоювання гончарів, що через високу якість гончарних виробів на них будуть накладені великі податки. Крім того, був ризик, що майбутній спеціаліст стане конкурентом своєму наставникові і тим самим «високий професійний рівень учнів призведе до розорення їхніх учителів» [5, 407 - 420].

Неперевершеними майстрами-віртуозами гончарної справи Сумщини по праву вважаються С. Ковтун, Г. Воропай, Дем'ян, Іван, Федір Воропаї, М. Яреськовський. Для підтримки гончарного промислу та його розвитку проводилися наради, на яких розглядалися пропозиції гончарної кустарної промисловості. Основними питаннями таких нарад насамперед були:

- впровадження в одну з гончарних майстерень (наприклад с. Глинськ Роменського повіту) викладання предметів з художньої майстерності;

- випуск у більшому обсязі підручників із малювання для майстрів кустарної промисловості;

- заснування центральної лабораторії для визначення «якості» глини та проведення інших лабораторних робіт.

Головними потребами в розвитку гончарного промислу, на думку С. Лисенка, були: підвищення техніки гончарного виробництва; заготівля сировини (зйомка глинища, загальна закупівля лісних ділянок); зміни способів збуту; організація доступного кредиту [8, 76].

Але попри всі негаразди, гончарі з захопленням займалися цим ремеслом. Родина, де гончарній справі присвячували себе з діда-прадіда, не могла уявити свого життя без улюбленого заняття. Тому для гончаря глина була основою життя. Інколи, жартуючи, гончарі говорили хліборобам: «Твоя земля раз на рік родить, а моя - цілий рік» [6, 40].

Своєрідність соціально-економічної історії гончарства Лівобережної України визначила багато характерних ознак культури і побуту України в цілому. Саме через соціально-економічні причини, котрі змушували гончарів покидати свої землі, поступово в гончарній справі почали з'являтися новації, які вони переймали від місцевих мешканців. В гончарних виробах з'являються певні елементи, ознаки, притаманні іншим регіонам України.

Безземелля, породжене феодалізмом, не могло обійти стороною і територію Лівобережної України. Тому населення Лівобережжя, основним заняттям якого було землеробство, змушене було, в силу обставин, шукати інших шляхів до існування. Так, у XVIII - ХІХ століттях для багатьох осередків Лівобережної України гончарний промисел став головним джерелом існування.

Ф. Корольов, досліджуючи гончарний промисел Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній, ставив за мету - визначити стан, у якому знаходився даний промисел на середину ХІХ століття. На ґрунті зібраного матеріалу були зроблені висновки, які показали, що гончарство другої половини ХІХ століття, незважаючи на всі його негаразди, набуло розвитку і стало одним з найпопулярніших серед інших кустарних промислів [5, 416].

Загалом серед гончарів заможних майстрів було зовсім мало. Деякі з них наймали до себе на роботу гончарів, які не мали необхідного обладнання та інструментів для занять гончарною справою. Наймані робітники дуже часто зіткалися з проблемами:

- своєчасного отримання заробітної плати, яка в більшості випадків виплачувалася натурою, а не грошима, що тримало робітника в постійних боргах;

- скорочення заробітної плати;

- змушування майстрів крім основної роботи виконувати побічну.

Недостатня кількість палива, а інколи повна його відсутність, стала на початку ХХ століття головною причиною занепаду гончарного промислу в багатьох гончарних центрах Лівобережної України [9, 20 - 22].

Основні матеріали, призначені для виготовлення гончарних виробів, майстри зберігали в своїх будинках. Незважаючи на це, їхні будинки завжди були доглянуті, охайні як зсередини, так і зовні [3, 119]. У кожного гончаря від постійних занять гончарною справою будинок цілий рік був вологий. Тому навіть найкраще збудована хата не витримувала постійної вологи і через 20 - 25 років, як говорили самі гончарі, «з'їжджала» набік [14, 178].

В перше десятиріччя ХХ століття гончарним промислом на території Полтавської губернії займалося понад тисячу людей. Лише у Зіньківському повіті працювало не менше як 700 гончарів, у Миргородському - близько 400, у Лохвицькому - майже 150. В інших повітах Полтавщини гончарною справою займалися поодинокі майстри. Середньомісячний заробіток гончаря складав близько 9 крб. 10 коп., в той час як коваль отримував 17 крб. на місяць. Цей факт говорить про те, що гончарний промисел був малоприбутковим.

За спогадами місцевих кустарів гончарний промисел в м. Сенча (Полтавська губернія) з'явився приблизно в другій половині ХІХ століття, а вже наприкінці цього століття досяг вершини у своєму розвитку.

Поклади керамічної глини на території Сенчі були досить високоякісними, про що свідчить міцність та якість виготовленого з неї посуду. Що ж стосується полив'яного посуду, то сенчанські гончарі виготовляли його лише в окремих випадках. За даними С. Лисенка сенчанські гончарі (12 людей) «випускали за рік близько 240 сотень посуду на суму до 2500 крб. ...» [7, 127 - 132)], а гончарі Лохвицького повіту використовували й інший спосіб продажу своїх виробів, віддаючи їх у кредит торговцям. Але, на жаль, останні не завжди повертали гроші [7, 184]. Гончарі Полтавської губернії збували глиняні вироби також шляхом обміну їх на пшеницю, борошно, а також продавали за гроші.

Варто зазначити, що на початку ХХ століття гончарна майстерня функціонувала і в с. Постав-Муки (Лохвицький повіт, Полтавська губернія). Саме тут конструкція горна була дуже простою. В цей час проводилися досліди з удосконалення виробництва більш якісної глазурі та поливи.

Гончарі з с. Постав-Муки виготовляли переважно миски. Інший посуд жінки купували у кустарів навколишніх гончарних осередків Лівобережної України, які приїжджали на ярмарок зі своєю продукцією. Глиняні миски поставмуківських гончарів були виготовлені з червоної глини і покриті глазур'ю. У місцевих мешканців популярністю користувався і полив'яний посуд, який збувався далеко за межами села.

На початку ХХ століття гончарною майстернею, побудованою в с. Постав-Муки (Лохвицький повіт), завідувала С. Коренєва. Слід зауважити, що ця майстерня була побудована завдяки матеріальній підтримці цієї жінки. Гончарні вироби майстерні користувалися великим попитом як на місцевих, так і на віддалених ярмарках. Але, незважаючи на надзвичайну популярність глиняного посуду поставмукських гончарів, він мав певні недоліки: не міг довго зберігати свою міцність при тривалій волозі; відразу тьмянів і втрачав свою первинну дзвінкість, яка була ознакою високої якості. Це і стало причиною падіння цін на гончарні вироби з даного промислу [7, 54 - 74].

У ХІХ столітті три рази на рік в Комишні (Полтавщина) проходили великі ярмарки, які стимулювали підвищення професійного рівня гончарів. Про високу якість виготовлення гончарних виробів свідчить той факт, що багато покупців замовляли вироби. Наприклад, комишнянський гончар виготовляв на замовлення глиняні димарі, «лопушки» для жуків-бурякоїдів, великі та малі макітри, глечики, горщики тощо. На жаль, наприкінці ХХ століття, гончарний промисел Комишні залишився лише у спогадах мешканців села [4, 82].

Польові етнографічні дослідження, проведені під керівництвом О. Пошивайла (14 - 19 червня 1986 року), показали, що гончарі Хижняківки, Глинського, Старих Хуторів та Більська наприкінці ХІХ - першої половини ХХ століття виготовляли, здебільшого, столовий та господарчий глиняний посуд - глечики, горщики, макітри, банки, тази, миски, риночки, тикви, дитячі іграшки, чавунці, квітники тощо [12].

Загалом, гончарний промисел Полтавщини з другої половини ХІХ століття набирав темпів у своєму розвитку. За даними досліджень, проведених І. Зарецьким, у Полтавській губернії 1893 року працювало 721 господарство, що займалися гончарною справою. В них було зайнято 1656 чоловіків та 1514 жінок. Протягом дня один гончар міг виготовити 100 штук кахлів, 100 мисок, 130 білих горщиків, 200 чайних чашок, що свідчить про майстерність та віртуозність гончаря [3, 96 - 102].

Неабияке значення в розвитку гончарного мистецтва на той час мало існування на території Полтавщини, а саме, у Миргороді, Гоголівської художньо-промислової школи. Перший випуск молодих спеціалістів мав відбутися в 1900 - 1901 роках. Але слід відзначити, що в цій школі давали лише художню та загальноосвітню підготовку. Сама ж технологія виготовлення гончарних виробів не викладалася.

У Чернігівській губернії в 1894 році була побудована навчальна земська гончарська майстерня, яка зосередилася в с. Олешня. В майстерні кустарі отримували заробітну плату від 3 до 12 крб. на місяць. [2, 217]. Цифри вказують на те, що гончарі ледве могли утримувати себе і свою сім'ю. Вони отримували стільки, щоб не померти з голоду.

Матеріальне становище Глинської гончарної майстерні було набагато кращим від інших майстерень Лівобережної України. Цьому сприяли кошти, які виділяла казна та губернська управа. Але, незважаючи на це, гончарі Глинського не завжди мали змогу задовольнити потреби споживача. Інколи не добре випалений посуд розпадався на шматки, не витримуючи сили вогню. Тому земства різних областей Лівобережної України стали відкривати спеціальні школи, майстерні для підвищення професійного рівня гончарів.

Дослідження, проведені В. Івановим наприкінці ХІХ століття на території Харківської губернії, показали, що серед учнів, яких навчали будь-якому ремеслу, в тому числі й гончарному, переважали діти-сироти. З кожним роком їхня кількість зростала. Тому для їх утримання держава виділяла кожного дня хліб та гроші. Загалом на рік це становило: «1848 року було видано 271 крб. та 110 четвертей хліба, а в 1849 р. - 306 крб. та 137 чет. хліба, в 1850 р. - 288 крб. та 133 четвертей хліба, з останніх років: в 1861 р. - 570 четвертей хліба, в 1863 р. - 500 четвертей хліба і т. д.». Ці дані дають змогу стверджувати, що матеріальне становище учнів-сиріт за підтримки держави з кожним роком поліпшувалося [1, 13].

Незважаючи на те, що наприкінці ХІХ століття гончарний промисел Харківщини знаходився на високому рівні свого розвитку (м. Ізюм, Нова Водолага та ін.), його прибуток був незначним - від 4 до 7 крб. чистого прибутку.

На початку ХХ століття на території Харківської губернії гончарною справою займалося понад тисячу людей. Але найбільшого свого розвитку гончарний промисел Лівобережної України досяг у таких осередках як Нова Водолага, слобода Просяна - Валківський повіт; х. Піскунівка, с. Попівка - Ізюмський повіт; с. Євсуг - Біловодський р-н, х. Василівка, с. Брусівка - Старобільський повіт (Луганська обл.); с. Боромля - Охтирський повіт (нині Сумська обл.); Котельва - Полтавська обл.

Варто зазначити, що завдяки наявності добротного гончарного горна, який знаходився у Нововодолазькій майстерні (Харківська губ.), випалення глиняного посуду та інших гончарних виробів давало позитивний результат їх якості.

Початок ХХ століття також відзначився високим підйомом у розвитку гончарного промислу Ізюмського, Богодухівського, Валківського, Куп'янського повітів. Так, в Ізюмському повіті були свої центри з виготовлення гончарних виробів, а саме: села Ямпіль, Піски, Піскунівка, Гончарівка, де горшки продавалися від 3 до 10 крб. за 100 штук, глечики - 4 крб. [местніе проміслі...132, с. 20 - 22]. Але в Куп'янському повіті вже в перше десятиріччя ХХ століття гончарний промисел зазнає занепаду. В своїх дослідженнях О. Твердохлєбов та інші дослідники зазначали, що порівняно з 80-ми роками ХІХ століття, коли в селі Гороховатка (Сумська обл.) працювало 8 сімей, то вже в 1905 році гончарною справою тут займалося три сім'ї [местніе проміслі...132, с. 20 - 22]. Звичайний, простий посуд у Куп'янському повіті наприкінці ХІХ століття коштував від 30 до 50 крб. за одну тисячу, полив'яний - від 80 до 85 крб. за тисячу [16, 47].

На території Харківського повіту в цей час гончарною справою практично не займалися, за винятком двох кустарів, один із яких проживав у Мерефі, а інший - у Липцях. Прибуток цих гончарів був невисоким - 200 крб. на рік, оскільки вироби були низькопробними. Керамічної глини в Мерефі не було, тому гончар брав її з глинищ Нової Водолаги і змішував з простою глиною, що призводило до низької якості виробів. Незважаючи на те, що в Липцях була своя керамічна глина, гончарні вироби відзначалися поганою якістю. Причиною цього був низький професійний рівень майстра. На думку Ф. Корольова, одним із найбільших недоліків у виготовленні глиняного посуду стало погане його випалення через відсутність випалювальних печей у деяких майстрів. Саме завдяки таким печам можна було б розвивати достатньо сильний жар для гарного випалення глиняних виробів та розплавлення тугоплавкої поливи [5, 407 - 420]. Як вважає дослідник, головною причиною щодо погіршення якості гончарних виробів та поступового занепаду самого промислу було скрутне матеріальне становище майстрів. Це означає, що більшість кустарів не мали коштів для закупівлі необхідних матеріалів, а у багатьох із них не було спеціального обладнання. Не маючи своєї глини, гончарі окремих осередків Лівобережної України повинні були закуповувати її в сусідніх селах [5, 407]. Так, дослідник гончарного промислу Полтавщини І. Зарецький наводить наступні дані, з яких ми дізнаємося, що в останнє десятиріччя ХІХ століття «чисельність гончарів по губернії, які користувалися громадською безкоштовною глиною, - 130, тих, які добували її в найнятих глинищах, - 188, ті, які добувають /, - 105, ті, які купують готову накопану глину, - 172 ...» [3, 107]. Серед інших причин, які призвели гончарний промисел до занепаду, було те, що багато гончарів не передавали свій професійний досвід нащадкам. Інші ж майстри взагалі перестали займатися гончарною справою, шукаючи більш прибуткові заняття. Але попри всі негаразди гончарство все-таки не належить до відхожих промислів, оскільки незалежно від різних погодних умов та економічних негараздів ним можна займатися протягом цілого року.

Досліджуючи гончарний промисел Нової Водолаги П. Олєйников зазначав, що покладів керамічної глини в даному осередку для занять гончарною справою було достатньо, але, на жаль, ці глинища належали власникам. Тому кустарі повинні були сплачувати певну суму за кожний віз взятої глини. Так, у 70-х роках ХІХ століття один віз керамічної глини коштував 30 копійок. Незважаючи на те, що ціна на глину піднялася, готові вироби гончарі збували за ту саму ціну, що і раніше. Це було ще однією з причин - призводило розорення гончарів [10, 238].

Гончарям дорого коштувало і саме виготовлення глиняного посуду. Так, за даними П. Олєйникова, для того щоб виготовити горн глазурованого посуду в 650 штук, необхідно було витратити: «глини 4 воза, по 75 копійок свинцю 2 / п., по 2 крб. 80 к. пуд вохри 47 комків, по / к. дров 1 с. для двох випалів марганцю або красної міді

Загальна сума становила 22 крб. 63 к.» [10]. Потім, щоб перевезти посуд на ярмарки, гончар мав найняти підводу і заплатити за перевезення. Таким чином, прибуток від своєї продукції кустар мав мізерний. Інколи він не перевищував витрати. Малоприбутковість гончарного ремесла змушувала багатьох гончарів займатися паралельно іншими промислами, здебільшого землеробством [10, 242].

Друга половина ХІХ століття ознаменувалася значним підйомом гончарного ремесла. Сільські гончарні осередки за своїм виробництвом випереджали міські. Згодом з'являються цілі повіти, в яких кустарі віддавали перевагу заняттям гончарним ремеслом. Яскравим прикладом на той час (кінець ХІХ - перша половина ХХ століття) був Зіньківський повіт з його окружними селами. В глиняних виробах з'являються модерністські ознаки, які кустарі запозичують у майстрів сусідніх гончарних осередків.

Завдяки дотриманню технологій минулих століть гончарство, як один із видів народного мистецтва, має перспективу на своє збереження. На відміну від підприємств народних промислів, де технологія постійно змінюється, кустарне виробництво, на щастя, зберігає давні традиції, технологію, за винятком незначних нововведень.

Отже, збереження і відтворення народної кераміки Лівобережної України повинно відбуватися на основі глибинного розуміння їх первинного змісту.

Література

1. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края [под ред. В. В. Иванова]. - Харьков: Типография губернского управления, 1898. - Т. 1. - 1012 с.

2. Замятченский П.А. О залежах глины в районах кустарного гончарного производства в Черниговской губ. / П.А. Замятченский // Отчеты и изследования по кустарной промышленности в России. - СПб.: Тип. В. Киршбаума, 1897. - Т. IV. - С. 216 - 245.

3. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии / И. А. Зарецкий. - Полтава: Типо-литогр. Л. Фришберга, 1894. - З нен, II, XXIII, VI, II, 126 с.

4. Івашків Г. Сучасний стан і перспективи розвитку сучасного промислу Полтавщини, Кі- ровоградщини, Черкащини / Г. Івашків, С. Козача // Укр. гончарство: Нац. культуролог. щорічник: наук. зб. за минулі літа. - К. - Опішне: Молодь - Укр. народознавство, 1999. - Кн. 4. - С. 80 - 90.

5. Королёв Ф.Н. Кустарное гончарство в Полтавской, Харьковской и Черниговской губерниях (исследование 1888 - 1890 гг. Ф. Н. Королёва) / Ф. Н. Королев. - НМЗУГ в Опішному, Національний Архів Українського Гончарства. - Ф. 1. - Оп. 2. - Зб. 14. - С. 407 - 420.

6. Крутенко Н. Розповіді про кераміку / Н. Крутенко. - К.: Либідь, 2002. - 252 с.

7. Лисенко С.И. Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии: Промыслы Лохвицкого уезда / С. И. Лисенко. - Полтава: Типо-литогр. Торгов. Дома «Л. Т. Фришберг», 1904. - Вып. 3. - 194 с.

8. Лисенко С. И. Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии: Роменс- кий уезд / С. И. Лисенко. - Одесса: Славянская тип. Н. Хрисогелос, 1900. - Вып. 2. - 540 с.

9. Местные промыслы населения Харьковской губернии / [с предисл. В. В. Авилова]; Изд. Харьк. губерн. земства. - Х.: Тип. «Печ. Дело» [князя] К. Н. Гагарина, 1905. - 97 с.

10. Олейников П.Т. Гончары в Смоленской, Харьковской и Пензенской губерниях / Отчеты и изследования по кустарной промышленности в России / П. Т. Олейников. - СПб., 1899. - Т. V. - С. 214 - 257.

11. Попов Б.В. Етнос і соціум / Б. В. Попов, В. А. Піддубний, Л. Є. Шкляр, С. І. Здіорук. - К.: Наукова думка, 1993. - 172 с.

12. Пошивайло О.М. Гончарство Зіньківського та Котелевського районів Полтавської області / О. Пошивайло // Укр. гончарство: Нац. культуролог. щорічник: [наук. зб. за 1995 рік]. - К. - Опішне: Молодь - Укр. народознавство, 1996. - Кн. 3. - С. 119 - 127.

13. Пошивайло О.М. Таїна правічного мовчання / О. М. Пошивайло // Укр. гончарство: Нац. культуролог. щорічник: [наук. зб. за минулі літа]. - К. - Опішне: Молодь. - Укр. народознавство, 1993. - Кн. 1. - С. 8 - 23.

Размещено на Allbest.ru