Комунікативні виміри культурно-національної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 130.2

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Ніколаєнко О.О.

Питання культурно-національної ідентичності є актуальним для українського гуманітарного дискурсу. Воно розглядається у філософії, культурології, соціології, політології, психології, літературознавстві тощо. Серед вітчизняних дослідників цієї проблематики можемо назвати Т. Гундорову [5], М. Павлишина [12; 13], Г. Грабовича [4], О. Забужко [7], М. Степико [17], Н. Мадей [11] та ін. У західноєвропейських наукових колах це питання порушується у працях Я. Ассмана [1], М. Ґібернау [3], Д. Джозефа [6], Е. Гобсбаума [18], Е. Саїда [15] та ін.

Єдиної концепції культурно-національної ідентичності, втім, не існує, що зумовлено специфікою та багатовекторністю цього питання. Аспект дослідження, що пропонується у статті, характеризується міждисциплінарністю. Ми залучаємо сфери знання філософії, культурології, лінгвістики та літературознавства, адже розглядаємо культурно- національну ідентичність в контексті сучасної української літератури крізь призму комунікації. Це пов'язано з тим, що мистецтво завжди гостро реагує на стан суспільних відносин, виявляючи свої діагностичні та терапевтичні функції, оскільки воно має безпосередню дотичність до культурного ґрунту суспільного буття індивідів. Культурологічний аналіз сучасного українського мистецтва має завдання продемонструвати зв' язок пріоритетної теми мистецтва з особливостями стану суспільства та його ідентичності. Вважаємо, що найбільш чітко цей взаємозв' язок демонструє література. Сартр визначив, що література є соціально заангажованою через політичну складову, що вимагає відповідальності та громадянської позиції автора [16], а також через його причетність до певного владного дискурсу (імперського та постімперського, колоніального та постколоніального). Ця політична складова є комунікацією між автором та суспільством, тим конкретним повідомленням, яке створює запит у суспільстві.

Розгляд комунікативних вимірів культурно- національної ідентичності слід розпочати з попередніх зауваг. Аристотель визначив людину як політичну (суспільну) тварину, що живе в політичних утвореннях, общинах, групах. Від деяких тваринних груп, які можуть складати стаю чи “державу”, тобто мають соціальний інстинкт, її відрізняє мова, що є умовою спілкування. Відтак, “конективна структура” певної культури, яку складають спільне знання та пам'ять, система цінностей та символів, передається за допомогою спілкування, говоріння однією мовою. Інакше кажучи, такі елементи культури як священні тексти, літературні пам' ятки, обряди, ландшафти тощо є тими знаками, що кодують спільноту та функціонують у комунікації. У цьому контексті Ян Ассман виокремив тип “формуючих текстів”, які відповідають на питання “Хто ми є?”, слугуючи самовизначенню й ствердженню ідентичності: “Вони повідомляють знання, яке обґрунтовує ідентичність, і мотивують спільну діяльність через оповідання спільно пережитих історій” [1, с. 153]. Серед таких текстів можемо назвати міфи про праотців, героїчні пісні, генеалогії, а також визначні твори “національних геніїв”, наприклад, “Дон Кіхот” Сервантеса або історичні драми Шекспіра. Вони проводять лінію “кордону” між “своїми” та “чужими”, стаючи символами ідентичності.

Отже, для того, щоб дослідити формування культурно-національної ідентичності у контексті комунікації між автором та суспільством, слід звернутись до питання: як власне будується це конкретне авторське повідомлення, що є відповіддю на суспільний запит та містить код ідентичності? На наш погляд, при пошукові відповіді на це питання слід звернутись до праць з семіології культури, зокрема до робіт представника Тартусько-Московської школи, культуролога та літературознавця, Юрія Лотмана, та італійського філософа, семіолога, письменника, Умберто Еко.

У праці “Всередині мислячих світів” (“Внутри мыслящих миров”) Лотман зазначає, що будь-який новаторський твір є sui generis твором, написаним невідомою для аудиторії мовою, яка має бути реконструйована і засвоєна адресатами. Умовою цього є наявність загальних рівнів, спільних для всіх учасників комунікації. Вони слугують базою для реконструкції [9, с. 18]. Таким рівнем є, наприклад, культурна пам'ять. Її елементи (образи, символи, місця тощо) складають код повідомлення, який розпізнається адресатом, відтак актуалізується традиція. Власне текст є конденсатором культурної пам'яті, адже він зберігає пам'ять про попередні контексти. На думку Лотмана, суму контекстів, у яких відповідний текст набуває осмисленості та які певним чином інкорпоровані в ньому, можна визначити як пам'ять тексту. Вона є певним смисловим простором довкола тексту, що взаємодіє з культурною пам'яттю, якою володіє аудиторія [9, с. 21-22]. Тобто код, присутній у тексті, актуалізує пам'ять, яка протистоїть часові. Вона зберігає минуле як прийдешнє. Лотман зауважує, що кожна культура сама встановлює парадигму того, що слід пам'ятати (зберігати), а що забувати. Зміна часу та системи кодів змінює парадигму пам'яті-забуття: те, що вважалось істинно-суттєвим може виявитись “наче не існуючим” і підлягати забуттю, а неіснуюче - існуючим та суттєвим [10]. Саме таку зміну парадигми ми можемо спостерігати наприкінці ХХ - поч. ХХІ ст. на пострадянському просторі. Встановлення наново політичних та культурних кордонів у колишньому СРСР призвели до “повернення” ідентичностей та історій, а відтак, до актуалізації того, що підлягало забуттю. Цей процес вимагав також повернення утраченої колись системи цінностей, поведінки, ієрархій, тобто культурного коду, необхідного задля розуміння власної культурно-національної ідентичності.

Варто зауважити, що смисли у пам'яті культури примножуються. Тексти, які складають “загальну пам'ять” культурного колективу, не лишень слугують для декодування (дешифрування) текстів, що циркулюють у сучасно-синхронному зрізі культури, але й генерують нові [10]. Так, Юрій Андрухович використовує код бароко для опису української постмодерної ситуації та пошуків у ній власної культурно-національної ідентичності. Зокрема, у романах “Перверзія” та “Дванадцять обручів”. У цьому контексті важливим є виокремлення двох типів каналів комунікації, адже вони можуть бути використані при аналізі комунікації між письменником та читачем. Ці два типи виокремив Лотман, виходячи з моделі комунікативних ситуацій Р.Якобсона, яка вже стала класичною в лінгвістиці. Модель Якобсона можна схематично зобразити наступним чином:

Контекст

Повідомлення

Адресант Адресат

Контакт

Код

Так, на думку Лотмана, найбільш типовим випадком передачі повідомлення є напрям “Я-ВІН”, де “Я” - суб'єкт інформації, той, хто нею володіє, а “ВІН” - це адресат, об'єкт [9, с. 24]. Цей тип зазвичай домінує в культурі. Для нього характерним є те, що до початку комунікативного акту певне повідомлення відоме “МЕНІ”, суб'єкту і є невідомим “ЙОМУ”, адресатові.

Іншим типом передачі повідомлення є напрям “Я- Я”. У загальному вигляді це - випадок, коли суб'єкт передає повідомлення самому собі, тобто тому, кому це вже відомо. Функціонально друге “Я” дорівнюється до третьої особи, до “НЬОГО”. Для нас важливою є наступна заувага Лотмана щодо каналу “Я-Я”: якщо комунікативна система “Я-ВІН” забезпечує передачу певного константного об'єму інформації, то в каналі “Я-Я” відбувається її якісна трансформація, що призводить до перебудови самого цього “Я”. У першому випадку (“Я-ВІН”) адресант передає повідомлення адресату, а сам залишається незмінним, а у другому - він внутрішньо перебудовує свою сутність, оскільки, вважає Лотман, сутність особистості можна трактувати як індивідуальний набір соціально значущих кодів, і цей набір змінюється у процесі комунікативного акту [9, с. 26].

Розглядаючи “формуючий текст” як повідомлення, що відповідає на питання “хто ми є?” та обґрунтовує ідентичність, можемо сказати, що він будується як діалектика типів “Я-ВІН” та “Я-Я”. Письменник, що виступає у ролі суб'єкта інформації, надсилає читачеві- адресатові повідомлення, певний текст. Це повідомлення відоме письменникові, але для читача є новим, тобто задіяний канал “Я-ВІН”. Втім, це повідомлення функціонує в просторі, де перетинаються синхронний та діахронний змісти, актуальне теперішнє та “жива” культурна пам'ять. Присутність культурної пам'яті виявляється у тому наборові культурних кодів, що містить конкретний текст. За ними читач розпізнає вже відому йому інформацію, однак вона використана у новому контексті, таким чином відбувається її якісна трансформація. Цей процес прирощує знання як читача, так і письменника, оскільки кожна інтерпретація створює умови для надання нового сенсу творові. Так, відновлення культурного коду тієї чи іншої епохи в актуальному текстові, створює орієнтир для пошуку власної культурно-національної ідентичності. Цей код - можливість нового бачення вже відомої ситуації.

Діалектику типів комунікації “Я-ВІН” та “Я-Я” можемо порівняти з діалектикою тотожності та самості, до якої звертався П.Рікер при аналізі наративної ідентичності у праці “Я-сам як інший”. Рікер зауважує, що відповідно до латинських лексем “idem” та “ipse” у понятті ідентичності виникає накладання двох різних значень. Згідно з першим, “idem”, ідентичний - це синонім “аналогічного”, “тотожного”, незмінного у часі. Їхній антонім - змінний, відмінний. У другому випадку, термін “ipse”, ідентичний, пов'язаний з поняттям “самості” (ipseite), “самого”. Онтологічному конституюванню особистості внутрішньо притаманна діалектика тотожності та самості. Постає питання, як вони поєднуються? Щоб наблизитись до цього розуміння, Рікер вводить поняття life story (життєвої історії, оповіді, наративу), яка і забезпечує діалектику “idem” та “ipse”. Цей процес проходить три основі етапи та дозволяє прояснити, як саме читач ідентифікує себе з персонажем, що пропонує письменник.

Перший етап - це оприявлення наративної ідентичності у річищі зав'язування інтриги. У зв'язку з цим Рікер згадує працю Аристотеля “Поетика”, де вперше була сформульована ідея суголосності оповіді інтризі та персонажу. Те, що Аристотель визначає як трагічну оповідь (muthos tragique), Рікер називає динамічною ідентичністю зав'язування інтриги. Вона поєднує у собі вимогу погодженості і допуск непогодженості, яка загрожує ідентичності у процесі оповіді. Погодженість включає у себе повноту, себто композиційну єдність оповіді, підпорядкування частин цілому; цілісність, те, що за Аристотелем, має початок, середину на кінець, тобто певна послідовність подій у оповіді; об'єм, у свою чергу, також взаємодіє з інтригою, адже інтрига надає дії окреслення, межі, відповідно, і об'єм. Момент непогодженості не менш важливий для трагічної оповіді, адже він набуває вигляду зламу або повороту долі персонажа. Подібна випадковість - це можливість для певної події розвиватись по-іншому, надалі “набувати гармонію разом з необхідністю і вірогідністю, що характеризує форму оповіді загалом: те, що у житті могло бути лише випадковістю, не пов' язаною з необхідністю, у процесі оповіді спричинює розвиток дії” [14]. На думку Рікера, така складна діалектика пояснює у моделі muthos tragique конфлікт між розпадом оповіді на окремі епізоди і здатністю до встановлення єдності. культурний ідентичність література комунікація

Другий етап - це ідентичність персонажа, на якому тримається сама інтрига. Для того, щоб проаналізувати цей етап, слід звернутись до моменту зав'язування інтриги, звідки бере свій початок ідентичність наративу. Рікер зауважує: якщо уявити цілісну історію як низку перетворень (від початкової до останньої ситуації), то наративна ідентичність персонажа є лише певним стилем суб'єктивного перетворення у поєднанні з об' єктивними перетвореннями згідно з правилом повноти, цілісності та єдності зав'язування інтриги [14]. Теорія наративу розуміє це співвідношення головним чином на формальному рівні. Тому Рікер звертається до праці Володимира Проппа “Морфологія казки”, де була розроблена типологія оповідних ролей разом з типологією відношення між функціями оповіді. Пропп встановив, що кожен персонаж має сферу діяльності, яка передбачає декілька функцій, і навпаки, декілька персонажів можуть діють у одній сфері. Ця конфігурація може ускладнюватись, коли персонажі не виконують встановлену роль, а змінюють її відповідно до подальшого розвитку інтриги.

Третій етап - рефегуративне “я”, себто те, що оволодіває персонажем і привласнює його характеристики для реального суб'єкта. На цьому етапі вирішується, що саме вносить поетика оповіді у проблематику самості. По-перше, завдяки оповіді рефігурація демонструє самопізнання, що виходить за власні межі, адже “сам” пізнає себе опосередковано, через знаки, коди та досвід культури. По-друге, оволодіти персонажем шляхом ідентифікації з ним означає піддати себе грі змін, які створені уявою. Вони і стають змінами самості. Ця гра, на думку Рікера, підтверджує вислів Рембо: “Я - це інший”.

Дослідниця Ірена Вдовіна вважає, що проблема самоідентичності не може бути вирішена без наративної ідентичності, оскільки в протилежному випадку ми або стверджуємо, що суб'єкт завжди тотожний самому собі, або розуміємо самоідентичність суб'єкта як субстанціоналістську ілюзію [2]. Людська самість може уникнути цієї дилеми, якщо її ідентичність буде базуватись на динамічній та гнучкій, наративній ідентичності, що забезпечує діалектику тотожності та самості.

Загалом творення індивідом власної life story шляхом трьох етапів, які виокремив Рікер, можна пояснити наступним чином: індивід діє в умовах нестачі інформації, що змушує його звертатись до такої самої одиниці, тобто до партнера за комунікацією, до Іншого. Таким чином відбувається входження в культурний процес, або, як каже Лотман, в процес “навчання культурі”, який полягає у відкритті “скріплення” “свого” та “чужого”, у наповненні “чужого” слова “своїм” змістом [10].

Італійський філософ, письменник та семіолог, У. Еко, розглядаючи комунікативний процес, виходить з позицій, притаманних для Тартусько-Московської школи. На його думку, для розгляду будь-якого культурного явища з погляду комунікації, слід виокремити комунікативну структуру, певний зразок, модель, що є основою усіх типів комунікації [19, с. 35].

Еко проаналізував найпростіший випадок комунікації (на прикладі мешканців долини, які бажають знати про стан рівня води у водосховищі) та зазначив наступні складові комунікативної структури: інформація (ті чи інші свідчення), джерело інформації, відправник інформації (адресант або передавач), сигнал, що йде каналом зв' язку, приймач, який перетворює сигнал у повідомлення для адресата. Адресат розшифровує повідомлення за допомогою коду, який містить репертуар символів, зрозумілих для обох сторін. Завдяки кодові певне означуване пов' язується з означником: “Код, коли ми маємо справу з мовою, встановлюється та зміцнюється у процесі спілкування, він є результатом загальноприйнятих навичок говоріння; у той момент, коли встановлюється код, кожен мовець починає невідворотно співвідносити одні й ті самі позначки з одними й тими ж поняттями, комбінуючи їх за певними правилами” [19, с. 58]. Отже, У.Еко, як і Ю.Лотман, визнає, що код є загальним рівнем, спільним для всіх учасників комунікації. Він власне і є умовою передачі того чи іншого повідомлення, загальноприйнятим правилом їхнього формування, конвенцією між адресатом та адресантом.

Як вже було зазначено, твір мистецтва, зокрема літературний, з погляду семіології є повідомленням з певним набором притаманних йому кодів. У. Еко вважає, що читання мистецького твору є постійним коливальним процесом, у якому від власне твору рухаються до прихованих в ньому кодів. Ці коди стають підґрунтям прочитання вже актуальних кодів нашого часу. Подібна мозаїка кодів дає можливість багатосторонній інтерпретації твору. Коди є ключами до комунікативної ситуації, у якій народився твір [19, с. 112-113]. Варто сказати, що літературний твір містить саме культурні коди, оскільки письменник передає систему поведінки та цінностей, притаманній певній групі, спільноті, нації. Цю систему (культурний код) складає етикет (система жестів, конвенцій, табу, ієрархій тощо); система моделювання світу (міфи та легенди, теологічні системи, які створюють єдину картину, що відображує глобальне бачення світу з позиції певної спільноти); типологія культури (цей аспект У. Еко ретранслює з радянської семіології, зокрема з праць Лотмана; типологія культури допомагає здійснити опис культурного коду на основі аналізу того, як певна культура вибудовує конкретні повідомлення. Наприклад, здійснити опис коду рицарського менталітету в контексті загальної культури Середньовіччя); моделі соціальної організації, тобто дослідження організацій суспільств з погляду семіології, з використанням її методів [19, с. 405-406].

Таким чином, очевидним є зв'язок між культурними кодами та культурно-національною ідентичністю, оскільки культурно-національна ідентичність є складним комплексом уявлень індивіда про своє “Я” у стосунку до культурної традиції певної нації, її системи цінностей, поведінки, конвенцій та ієрархій, світогляду.

Отже, Ю. Лотман та У. Еко виходять з позиції визнання цінності інформації та інформативності в культурі. Лотман навіть розглядав культуру як певний прилад, що передає і зберігає інформацію. Дослідник О.Н. Леута зауважує, що такий погляд робить актуальним сучасні уявлення про специфіку різних форм комунікації при вивченні будь-якої культури [8]. Це дає змогу привнести у дослідження поняття, які застосовує теорія інформації, наприклад, “комунікативний акт”, “код”, “повідомлення” тощо. При застосуванні семіотичного підходу комунікативний акт розглядається як процес передання інформації, що міститься у тексті, від адресанта до адресата. Текст у цьому випадку не розуміється суто лінгвістично, він інтерпретується культурологічно. Текст розглядається як простір культурної комунікації, де перетинаються різні групи кодів, традиції, породжуються нові смисли. Текст є поліструктурним, багатоголосним, внутрішньо неоднорідним, шифрованим культурними кодами. Код приписує елементам тексту певні значення, задає правила його побудови та розуміння.

Сучасна українська література відповідає на запит творення актуального культурного коду, який спричинився зміною парадигми “пам'яті-забуття” наприкінці ХХ - поч. ХХІ ст. на пострадянському просторі. Встановлення наново політичних та культурних кордонів у колишньому СРСР призвело до “повернення” національних ідентичностей та історій, а відтак, до актуалізації того, що підлягало забуттю. Цей процес вимагав також повернення утраченої колись системи цінностей, поведінки, ієрархій, тобто культурного коду, необхідного задля розуміння власної культурно-національної ідентичності. Зважаючи на це, між письменником та читачем виникає специфічна комунікація. Письменник, що виступає у ролі суб'єкта інформації, надсилає читачеві-адресатові повідомлення, певний текст. Це повідомлення відоме письменникові, але для читача є новим. Втім, це повідомлення функціонує в просторі, де перетинаються синхронний та діахронний змісти, актуальне теперішнє та “жива” культурна пам'ять. Присутність культурної пам'яті виявляється саме у наборі культурних кодів, що містить конкретний текст. За ними читач розпізнає вже відому йому інформацію, однак вона використана у новому контексті, що свідчить про її якісну трансформацію. Цей процес прирощує знання як читача, так і письменника, оскільки кожна інтерпретація створює умови для надання нового сенсу творові.

Список використаних джерел

1. Ассман Я. Культурная память: письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности / [Пер. с нем. М.М. Сокольской]. - М. : Языки славянской культуры, 2004. - 368 с.

2. Вдовина И.С. Памяти Поля Рикера / Вопросы философии. - 2005. - №11. - С.44-63.

3. Ґібернау М. Ідентичність націй. - К. : Темпора, 2012. - 304 с.

4. Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. - К. : Основи. - 604 с.

5. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. - Київ: Критика, 2005. - 264 с.

6. Джозеф Д. Язык и национальная идентичность / Логос. Философско-литературный журнал. - 2005. - №4 (49). - С.4-32.

7. Забужко О. Шевченків міф України. - К. : Факт, 2001. - 148 с.

8. Леута О.Н. Ю.М. Лотман о трех функциях текста / Вопросы философии. - 2002. - №11. - С.165-173.

9. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек - текст - семиосфера - история. - М. : “Языки русской культуры”, 1996. - 464 с.

10. Лотман Ю.М. Память в культурологическом освещении // Ю.М. Лотман Избранные статьи. Т.1. - Таллинн, 1992. - С.200- 202.

11. Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. - К. : Час, 1997. - 445 с.

12. Павлишин М. Казаки на Ямайке: проявления постколониализма в современной украинской культуре // “Перекрестки”. - 2005. - №3-4. - С.5-16.

13. Саїд Е. Орієнталізм. - К. : “Основи”, 2001. - 511 с.

14. Сартр Жан Поль. Что такое литература? / [Пер. c фр. Н.Полторацкой]. - СПб.: Алетейя, 2000. - 466 с.

15. Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія. - К. : НІСД, 2011. - 336 с.

16. Хобсбаум Э. Язык, культура и национальная идентичность / Логос. Философско-литературный журнал. - 2005. - №4 (49). - С.33-43.

17. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / [Пер. c итал. А.Г. Погоняйло и В.Г. Резник]. - ТОО ТК “Петрополис”, 1998. - 540 с.

Анотація

Досліджено культурно-національну ідентичність в контексті сучасної української літератури. Єдиної концепції культурно-національної ідентичності в сучасному гуманітарному дискурсі наразі не існує. Аспект, що пропонується у статті, має міждисциплінарний характер. Автором залучаються такі сфери знання як культурологія, філософія, лінгвістика, літературознавство, семіотика, оскільки метою статті є розгляд культурно-національної ідентичності в сучасній українській літературі крізь призму комунікації. Провідною для статті варто назвати думку Ж.-П. Сартра щодо соціально- політичної заангажованості літератури. Ця складова вимагає громадянської позиції автора та його відповідальності. Відповідно, вона забезпечує комунікацію між автором та суспільством. На матеріалах теоретичних праць Ю.Лотмана, У.Еко, П.Рікера та Я.Ассмана демонструється, яким чином будується конкретне авторське повідомлення, що містить код ідентичності.

Ключові слова: культурно-національна ідентичність, комунікація, текст, повідомлення, література.

The article is devoted to the research of cultural-national identity in the context of contemporary Ukrainian literary. The unified conception of cultural-national identity in contemporary humanitarian discourse does not exist at the moment. The author shows the interdisciplinary approach and resorts to data of cultural science, philosophy, linguistics, study of literature, semiotics. The object of article is the analyses of cultural--national identity in the context of contemporary Ukrainian literary through the prism of communication. The paper is focused on J.P. Sartre's argument. Sartre defined literature as socially committed due to its political motivation that presupposes responsibility and civil position of an author. Such political counterpart is communication between an author and society, particular message that challenges society. Respectively, it provides communication between the author and society. On the theoretical materials of Y.Lotman, U.Eco, P.Ric&ur, J.Assman the autor shows the mode of building of concrete author's message. This message has an identity code.

Keywords: cultural--national identity, communication, text, message, literature.

Исследована культурно--национальная идентичность в контексте современной украинской литературы. Единой концепции культурнонациональной идентичности в современном гуманитарном дискурсе не существует на данный момент. Аспект, который предлагается в статье, имеет междисциплинарный характер. Автор прибегает к данным культурологи, философии, лингвистики, литературоведенья, семиотики, поскольку целью статьи является анализ культурно--национальной идентичности в современной украинской литературе сквозь призму коммуникации. Ведущим мнением для статьи следует назвать взгляд Ж.--П. Сартра относительно социально-политической ангажированности литературы. Эта составляющая требует гражданской позиции автора и его ответственности. Соответственно, она обеспечивает коммуникацию между автором и обществом. На материалах теоретических работ Ю. Лотмана, У. Эко, П. Рикера и Я. Ассмана показывается, каким образом строится конкретное авторское сообщение, имеющее код идентичности.

Ключевые слова: культурно--национальная идентичность, коммуникация, текст, сообщение, литература.

Размещено на Allbest.ru