Деревообробні ремесла та промисли: бондарство

До виробу кадовбів, гелет, масничок і іншої довбаної посудини як корит, нецок, уживали наші селяни найрадше дерева верби, бо свіжа сира верба є мягка і легка до оброблювання, а як висохне стає дуже тверда і при цьому висихаючи зменшує свій об'єм, через що затискає твердо дно. Дно вкладали у («втори») пази, з твердого дерева з трьох -- чотирьох частей, наперед краї, а потім середину. Добре допасоване дно при висиханні боки так затискали, що воно ставало якби зросле з цілою посудою. Отвір в середині вироблювалось цею ж самою технікою, як описано вже при вулиях і жлуктах. Найбільшою довбаною посудиною цього виду знаною на селах західних областей були так зв. «кадовби» -- величезні бочки до переховування запасів. Найбільші з них могли помістити до 40 цтн. зерна. Бували такі великі, що через двері не містились і їх забудовували в коморі раз на все при будові хати.

З грубих колод сосни чи ялиці обтесаних в чотирокутник роблено т. зв. «стільці» до жорен. В них видовбували долотом два округлі вглиблення звані на Волині «дучки», а в горах «дужайки». В одну вложені два камені до ме- лення, а в другу «дучку» сиплеться зерно призначене до мелення.

Виріб та вживання корит і нецок був колись тут дуже розповсюджений. Коритарство творило осібний народний промисел із своїми знаними осередками -- (Гута П'єнятська, коло Бродів, Текуча на Гуцульщині, с. Угорек, коло Крем'янця). Кустарі -- коритарі із своїми виробами були звичайним явищем по ярмарках менших і більших містечок західних областей. Ще й до сьогодні старі коритарські вироби знаходять пристосування в народ- ньому побуті нашого села. Є це «нецки» або «ночви» звані також «нецята» (Львів, обл.) або «ваган» (Лемківщина). Вони мають пів- циліндричний вид і уживають їх до мішання тіста на пироги, змивання ложок, а також уживали їх колись до купання і колисання немовлят тощо. На виріб нецок уживали колод берези, клена, явора, а найрадше липи, осики або верби. Стовбур дерева призначеного на нецки розпилювали на колодки відповідної довжини і розлупували при помочі топора, клинів і довбеньки на дві рівні половини так зв. «лупаки». На виріб нецок брали тільки такі лупаки, які не мали внутрішніх суків. Лупак придатний на нецки обстругував ко- ритар згрубша сокирою і продовбував долотом, а зовнішну сторону обстругував вісним ножем. Нутро видовбував теслицею і вигладжував шкіблею. Цею ж самою технікою вироблялись різні коритця з крисами або без крис, як миска на муку або тісто. Більші корита з виступами «пилюстами» до ношення уживались при різанні свині, до насолювання солонини та м'яса. Зараз такі корита роблять переважно з дощок. Корита при керницях для поєння худоби та довбані для неї жолуби в стайнях, «валови» на корм для свиней, курей зумів зробити собі сам кожний селянин подібною як нецки коритарською технікою. Але найчастіше послуговувались в Карпатах первісною технікою випалювання нутра. Для цього протесував вібляк зверху, зазначував місце вижолоблення топором і на це накидав розжарених вугликів і пильнував тільки щоби випалювалось як треба; по вишкробанню вугілля корито було готове.

До недавна на Волинському Поліссі на Поділлі а давніше скрізь уживали «мазниці» в роді маленького дерев'яного відерка, видовбаного в одному куску осики подібною технікою як довбались вулики -- колоди і задненому з обох сторін; в горішному дні отвір щоб ВЛИТИ до середини дьоготь та вложити «квач». Сьогодня цей етнографічний реквізит можна стрінути тільки в запалих гірських закутинах в сільських господарствах старої дати.

Різного виду дрібна господарська посудина як довбані мірки, черпаки на воду, на зерно, на сир (ці останні звані на Закарпатті «париха»), кубки на молоко і горілку, чашки, горнятка, різного виду миски «дерев'янки» -- видовбані нераз при помочі одного тільки ножа уживаються ще тут то там, але в основному уступають місце новочасні посудини.

З дрібних довбаних виробів деякі крім вжиткового значення перетворились в першу чергу в декоративний посуд, а то так з уваги на свій ефективний вид, як і мистецьке виконання. Вони притягали найбільше увагу народних мистців, які прикрашували їх з давен-- давна випалюваним орнаментом, різьбою та інкрустацією. Це переважно «ракви», «боклажки», дерев'яні пляшки, стакани і стаканчики, різного виду ящики, тарілки та сільнички.

«Ракви» -- це посуд з яворового дерева у виді круглого ящика з щільною накривкою. Вживають його найчастіше мешканці гірських околиць для зберігання масла, сира, бринзі, коли людина знаходиться в подорожі, або взагалі десь поза домом.

Сільнички найрізнородніших видів, -- овальні, циліндричні; у виді двійнят і трійників, маленьких коновочок, скіпців і дійничок належать разом з попередньо вичисленими до тих чисто народних зразків, які перейшли до сучасного народного художного промислу, який працює вже не тільки для потреб одного села чи близшої околиці, але також заспокоює мистецькі потреби загалу.

Взагальному довбані вироби з дерева, як ужитковий посуд починають уступати з селянського побуту західних областей доперва з кінцем XIX ст., коли прогрес техніки уможливив широким масам спорядження клепкової посудини. Тоді доперва доступним стало таке залізне знаряддя як пилка, долото сверли а тим самим поширилась вмілість бондарної техніки серед широких селянських мас. Був це заразом період часу коли капіталістична господарка на цих землях по хижацьки здевас- тувала ліси до цеї ступені, що змусила загал числитись з деревиною як цінним матералом.

Вкінці поширивсь фабричний металевий посуд, зручніший в ужиткуванні який став масово поширитись по наших селах. Ці всі фактори зумовили, що довбаний посуд, відігравши свою тисячалітню історію, починає відживати і вибувати з побуту народних мас.

Сьогодні значення коритарства переважно тільки історичне. Довбаний посуд доживає свойого віку на подах старих будівель, або ско- лекціонований в численних музейних збірках дає свідоцтво минулої ролі і значення довбаного посуду в народному побуті.

Незначна кількість народних видів довбаного посуду (ракви, барилки, боклаги, тарілки, чашки) злились з точеними виробами і перейшли в галузь різьбарства по дереву, як художний декоративний посуд.

Ложкарство

Майже до початків XX ст. село західноукраїнських земель вживало тільки дерев'яних ложок. З того часу почали появлятись на селах спорадично металеві ложки, які по першій імперіалістичній війні почали чимраз більше більше випирати дерев'яну ложку з народного побуту. Сьогодні селянство вживає для їдження тільки металевих ложок, а дерев'яні ложки вживаються ще при тих всіх кулінарних операціях де металева ложка не може заступити дерев'яної. Також в запалих селах Карпат та Волинського Полісся вживають ще тепер до їдження дерев'яних ложок.

Дерев'яна ложка вживалась у нас вже від найдавніших часів. В археологічних розкопках з часів Київської Русі знаходяться серповаті ножі, цілком такі самі, як «різці» уживані сьогодні ложкарями при виробі ложок (Б. А. Ри- баков: Ремесло древней Руси).

Ложка увійшла в традиційні звичаї народу. При весільних обрядах молодий дає молодій між іншими дарунками обов'язково дерев'яну ложку, якою вона споживає весільні страви.

Не диво, що запотребування на ложки було величезне. Пункти виробу дерев'яних ложок були розсіяні по цілій території західних областей, а важніші з них це на території Станіс- лавської області: Яворів, Брустури і Прокурава, села в яких майже всі мешканці занимались ложкарством. На Підкарпатті знані були осередки ложкарства околиці Надвірної, Сколе, Добромиль, Турка, Трійця коло Снятина, а в низинних районах Гута Поняцка коло Бродів, Кам'янка Бугська, Яворів і Угорок коло Крем'янця. -- Найважніший центр це так званий центр гуцульський (гірські райони Станіс- лавської області), який покривав не тільки в цілості місцеве запотребування, але й висилав свої вироби за Дністер на Поділля, Буковину та Румунію. їх ложки переважно з яворового дерева прикрашені випалюваним а також і різьбленим орнаментом, відзначались естетично вибагливою формою. Старші види цих ложок мають овальне та глибоке «їдало», чим зближаються дуже до великоруських ложок з надволжанських районів. Ложки цього типу з півокруглими ручками «черенками» виступають скрізь на Закарпатті, а частинно і в Чернівецькій області. Натомість ложки низинних районів мають видовжене «їдало» і сплощений «черенок». Цей вид ложок характеристичний для найбільшого ще й сьогодні центру ложкарства у Львівській області, яким є м. Яворів із своїми передмістями.

Прекрасний знавець народного побуту І. Франко описав спосіб вироблювання ложок і побут ремісника ложкаря на Підкарпатті в свойому художньому оповіданні: «Домашний промисл».

До виробу звичайних ложок уживають ложкарі дерева бука, явора, берези і вільхи, а навіть сосни і осики. Кращі ложки виробляють з грушки, а в горах з ялівця і жерепу. Ці останні ложки називають «запашні».

Праця ложкарів організована так: в більшій сім'ї хтось із старших мущин заготовляє матеріал і ріж пилою, на малі колодки, які опісля коле сокирою на менші частини звані «гентини» і обтесує їх з грубшого сокирою. Ложкарі з гірських районів сушать звичайно ці гентини натомість деіноді виробляють зараз таки з сирого дерева, бо таке легше обрабляти. Дальшу роботу виконують звичайно молоді хлопці підростки. Вони на бондарному стільці стесують стругом гентини до відповідної товщини і надають їм зрубша вид ложки, варехи чи полонинка. Найважні- ша кінцева обробка і вона належить вже до досвідченого майстра, який на коліні струже «різцем» -- залізним ножем з заокругленим вістрям -- внутрішну сторону ложки так зв. «їдало», а дальше вигладжує його «стругачем» -- звичайним ножем з гладким вістрям, рівняє та обрізує краї та заокруглює «черенок». Готову ложку вигладжують ще в Яворові «скробачем» -- півтупим тонким ножем, а в підгірських районах Дрогобицької області (в с. Жукотині) -- склом.

Ложкарі виробляють ще варехи і вареш- ки -- це більші ложки до черпання з горшка борщу, винимання вареників, тоді звичайно вареха з дірками зветься «цідильник» тощо, а в гірських районах «полонинки» до черпання молока з високих а вузьких бербениць і для полонинського господарства «черпаки» (велика вареха з дірками) до вибирання сира і вурди з казанів.

Вареху вважає народ за невідємну признаку сільської господині, яка нерадо дивиться, коли хтось інший крім неї послуговується її ва- рехою. Звідсіля пересуд, що дівчині не можна пити воду з варехи, бо піде замуж далеко від свойого села, а коли це замужна жінка, -- то муж її покине.

Один робітник міг виробити до 50 ложок, коли вже мав готові гентини оброблені по сокирі. При застосуванню токарні продукція ложкаря подвоїлась. Робочий період за капіталістичної системи тревав у кустарів ложкарів з жовтня до половини квітня. Особливо зимою праця ложкарів ставала посиленою і тревала до 15 годин денно.

Вироблені ложки, варехи, хохлі і полонники розносили карпатські верховинці в бесагах на плечах по долах де продавали їх на цілій території Станіславської, Тернопільської і Дрогобицької області. Яворівські ложкарі розносили свої вироби далеко поза свій центр. Ще й сьогодні можна стрінути майже в кожному місті яворівського кольпортера, який обвішаний решетами, діточими іграшками, ложками хохлями і варехами зуміє промандрувати сотні кілометрів, розносячи на плечах вироби свої і своїх сусідів.

Одначе тільки деяким ложкарям вдалось оминути капіталістичних посередників -- скупщиків, які немилосердно їх використовували. Закабалении в цей спосіб кустарям -- ложкарям діставалось не більше цього, без чого вже ніяк не можна було жити. Приміром за австрійських часів ложки продавались 1--7 крейцарів штука, тоді коли скупщики з Яблонова платили кустарям не більше 80 крейцарів за копу ложок першої якості і то не готівкою, а тільки горівкою, тютюном, мукою на чому знова подвійно заробляли.

Сьогодні і тільки мало свідомі кустарі держаться кольпортеського способу збуту своїх виробів. Попит на дерев'яну ложку зараз не великий і при артільному виробництві планово урегульований. Артіль дбає про колективний збут виробів своїх членів через свої магазини і ларки в більших і менших містах, а цим самим дає можливість своїм членам викорастати про- дукційно час, який перед тим пропадав марно на мандрівку по краю сотень цего виду кольпортерів.

бондарство ремісництво український

Размещено на Allbest.ru