П. Зайцев та його мистецтвознавча шевченкіана

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПАВЛО ЗАЙЦЕВ ТА ЙОГО МИСТЕЦТВОЗНАВЧА ШЕВЧЕНКІАНА

Дмитро Гордієнко

Українське шевченкознавство за свою півторавікову історію напрацювало значний масив матеріалу, різноманітного за тематикою і різновартісного за значенням. Особливо активно цей напрям вітчизняної гуманітрастики розвивався у ХХ ст. у двох, часто діаметрально протилежних, наукових школах -- підрадянській і українській діаспорній. Якщо перша виконувала суто ідеологічні замовлення радянського окупаційного режиму, -- у діаспорі поруч з ідеологічними підходами розвивалось і суто наукове шевченкознавство, побудоване на кращих світових методологічних засадах гуманітарної науки. До генерації представників останнього напрямку, поруч з такими імена, як В. Дорошенко, В. Січинський, Ю. Бойко чи Ю. Шевельов належав і Павло Зайцев.

С. Білокінь відмічав, що «важко назвати видатнішого шевченкознавця діаспори, аніж Павло Зайцев. І важко назвати шевченкознавця менш вивченого» [2, с. 20]. На жаль, попри певне висвітлення в науці, ця теза вченого залишається актуальною і сьогодні. З вагомих дослідницьких праць можна виділити лише статтю С. Білоконя, в якій дослідник досить ґрунтовно виклав життєвий і творчий шлях П. Зайцева [2]. Першорядне значення мають спогади В. Міяковського, який особисто знав вченого протягом понад як півстоліття [11]. Певну інформацію додають статті Н. Грайцер [5] та Г. Іванущенка [9]. Відображена посать Зайцева і в сучасній Шевченківській енциклопедії [3]. Варто відзначити, що у двох випусках часопису «Хроніка '2000» [16; 17], що були присвячені зарубіжному, власне діаспорному, шевченкознавству і де були редупліковані шевченкознавчі праці Є. Маланюка, П. Одарченка, В. Петрова та інших українських емігрантських дослідників, ім'я Павла Зайцева згадується лише в рецензіях Ю. Шевельова [18] та В. Дорошенка [6] на його монографію «Життя Тараса Шевченка» (Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1955).

Подібно щодо критичної історіографії, то дослідники торкалися насамперед монографії Зайцева «Життя Тараса Шевченка» [10; 18; 21 та ін.], яка фактично була другим монументальним дослідженням після праці О. Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя». Ця монографія, за висновками дослідників [4, с. 74; 21, с. 8], поруч з повним виданням творів Шевченка стала вершиною його наукової праці на ниві шевченкознавства. Відтак мистецтвознавча складова шевченкіани Зайцева лише спорадично згадується у публікаціях, попри те, що цей напрямок займає поважне місце в науковому доробку вченого.

В. Міяковський, згадуючи про Зайцева, з яким його доля пов'язала ще зі студентських років, говорячи про широту обдарування колеги, відмічав, що «він грав на бандурі, гарно співав, писав вірші, був прекрасний імітатор як поет і як актор, яскраво красочний оповідач, спостережливий і дотепний» [11, с. 100]. Таким чином, ця багатогранна постать потребує і всебічного аналізу та представлення в українському науковому просторі, у тому числі й мистецтвознавчої складової вченого, адже на сьогодні в України перевидані лише дві його праці діаспорного періоду: 1) «Життя Тараса Шевченка» (К.: Обереги, 1994; К.: Мистецтво, 1994; Х.: Прапор, 1994), ця праця була перекладена і опублікована англійською мовою[22], що стало першим видання повної біографії поета в англомовному світі [10], та 2) «Як творив Шевченко-поет» (Стрий, 2009), а доемігрантського -- жодної. Прикметно, що праці Зайцева були відомі і радянським шевченкознавцям, однак, посилаючись на них, за поширеною радянською традицією, імені автори вони при тому не згадували [11, с. 103]. За даними С. Білоконя, знали радянські шевченкознавці і варшавське, «зайцевське» видання Шевченка, і так само «використовували його, але на нього не покликались» [2, с. 30].

Таким чином, як мистецтвознавець-шевченкознавець Зайцев залишається невідомим, що частково й намагаюся вирішити у цій публікації.

Життєвий і науковий шлях Павла Зайцева різнобарвний і складний. Він народився на Слобожанщині -- у Сумах 1886 р. Середню освіту здобував у Сумській Олександрівській гімназії, де почали формуватись його суспільні погляди з яскраво вираженим українським національним характером. У гімназії діяв підпільним український гурток, де читались і вивчались твори українських класиків, активно гуртківцями розповсюджувались і різноманітні нелегальні листівки-«метелики», і це при тому, що батько Зайцева у гімназії вважався одним зі стовпів режиму. Таким чином, як відмічає Г. Іванущенко, «світогляд гімназиста Зайцева, очевидно, формувався під впливом двох “центрів тяжіння”: консервативного родинного виховання в стилі відданості “царю и отечеству” та радикального молодіжного середовища, яке жваво підхоплювало перші вістки революційної хвилі початку ХХ ст.» [9, с. 38]. Варто відмітити, що на кінець XIX ст., завдяки діяльності Харківського університету, Слобожанщина стала краєм, де активно розвивались і ширились як політичні, так і національно-культурні ідеї українства.

Вищу освіту Зайцев здобував у Санкт-Петербурзі, який з часів Шевченка залишався важливим центром українського руху. Майбутній вчений спершу закінчив юридичний (1909), а 1913 р. -- історико-філологічний факультети Санкт-Петербурзького університету. Саме в студентські роки й сформувались наукові інтереси вченого. Як пригадував В. Міяковський, на наукову ниву Павло Зайцев вступив у 50-ту роковину смерті Шевченка -- 1911 р. [11, с. 101], що метафізично, очевидно, й визначило його наукові уподобання. І, як відмічають дослідники, «він ще молодою людиною став визначним шевченкознавцем. Ним став він не тільки через те, що знає буквально ціле життя і творчість Шевченка, а також тому, що розглядає нашого поета на тлі доби, на тлі цілого XIX сторіччя, яке прекрасно знає з його духовними струмами, політичною боротьбою і провідними мужами» (цит. за [2, с. 21]). Прикметно, що й під час Другої світової війни, як жартував його брат, у своїх розмовах Павло Зайцев «далі Шевченка ні в які галузі не заходить» [11, с. 115]. Та повертаючись до старту, ще в Петербурзі Зайцева зацікавила і мистецька спадщина Шевченка. Дослідник, влаштувавшись на роботу в гімназію «Человеколюбивого общества», в якій у 1840-х учителював приятель Шевченка -- Пантелеймон Куліш, часто навідував Київ, де співпрацював з відомими українськими мистецтвознавцями та археологами М. Біляшівським та Дм. Щербаківським. До цієї праці Зайцев затягнув і свого приятеля -- учня Дм. Айналова -- Костянтина Шероцького [11, с. 102].Тоді ж, у березні 1912-го, за посередництва Олекси Новаківського, в українському клубі «Кобзар» Зайцев познайомився з Симоном Петлюрою [2, с. 21], з яким він виїде і на еміграцію, а до того буде начальником культурно-освітнього відділу Армії УНР, адміністратором капели О. Кошиця, в. о. керівника справами Міністерства преси і пропаганди УНР, а 7 червня 1920 р. Зайцева було призначено головноуправляючим управління національної культури та мистецтва [2, с. 27]. Під час Української революції саме Зайцеву вдається втягнути до свого кола В. Модзалевського та Г. Нарбута, таким чином створивши на квартирі двох останніх український мистецький гурток [11, с. 107]. Через те цілком природною виглядає й активна участь Зайцева у створенні й діяльності Української академії мистецтв, до складу Ради якої він входив [2, с. 25].

Та ще на початках Української революції, активно включившись у розбудову Української державності, від Харківської губернії він був обраний до складу Центральної Ради, а з 15.09.1917 очолив канцелярію генерального секретаря освіти. Тоді ж Зайцев увійшов до складу Центрального комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва в Україні [2, с. 23]. Відтак наприкінці 1918 р. вчений підтримав звернення міністра народної освіти та мистецтв П. Холодного до міністра закордонних справ з приводу дозволу долучитись студентам Псковської художньо-промислової школи до реставраційних робіт у Києво-Софійському соборі [2, с. 23].

Прикметно, що й остання Шевченківська подія в доемігрантському житті Зайцева була пов'язана з мистецькою спадщиною поета. Це була виставка репродукцій творів Шевченка та пам'яток, пов'язаних з його життям і творчістю, що була організована на Хрещатику в Києві у березні 1920 р. Про цю подію залишив свої спогади В. Міяковський: «Виставка була скромна, навіть на ті часи: на ній не були показані ориґінальні рукописи чи малярські твори, все було в репродукціях. Але коли Павло Іванович на тлі експонатів живописав про Шевченка, про свої знахідки й праці, все оживало, забувалося, що в неопалених кімнатах було нестерпно холодно, що слухали промовця напівголодні одвідувачі, переважно це були студенти, -- що взагалі в Києві стояли тоді злі й злиденні часи. Це було за два місяці до смерти Нарбута й еміґрації Зайцева. У повітрі вже відчувалася трагічність і приреченість» [11, с. 108].

У міжвоєнний період в окупованій радянською Росією Україні і в еміграції виникають проекти повного видання творів Шевченка. У підросійській Україні у 1920-х було розпочато роботу над цим проектом під редакцією акад. C. Єфремова. Однак після репресій над сфабрикованою «Спілкою визволення України» і загибелі Сергія Єфремова ця робота фактично припинилась. Натомість на еміграції, за ініціативою О. Лотоцького, у 1930-х Український науковий інститут у Варшаві здійснив проект, який і на сьогодні вважається одним з кращих, проте, малодоступним для українського читача.

Варшавське видання редагувала комісія у складі голови О. Лотоцького, секретаря Р. Смаль-Стоцького і редактора П. Зайцева, на долю якого й випав основний тягар з підготовки і публікації багатотомника. Відтак цілком справедливо це видання увійшло в історію шевченкознавства як «Видання П. Зайцева» [5, с. 159]. На жаль, із запланованих 16 томів тоді вдалося видати лише 13, решті завадила війна. Безпосередньо за редакцією Зайцева вийшли 1-4 та 6-12 томи. Саме 12-й том і був присвячений пластичній творчості Тараса Шевченка. Живописну спадщину досліджував Дм. Антонович[1], граверську -- В. Січинський [13], відтак на долю Зайцева випала найскладніша частина -- дослідження різьбярської творчості [8] та архітектурних проектів [7] Шевченка, а також підготовка публікацій документів, пов'язаних з мистецькою освітою та творчістю поета [15]. Як і в інших томах, редагованих Зайцевим, ним були підготовлені і коментарі та примітки до 12-го тому.

Робота над підготовкою видання проходила в надзвичайно складних умовах. Попри всі фінансові й організаційні труднощі, у листі до В. Щурата від 18.11.1938 Зайцев скаржився, що «на кожну книжку маю 90 день! Що таке 90 день? Це й переклади, й на текст і на пояснення, і на зредагування статей та ще й на написання кількох» [5, с. 170]. До цього додавались постійні конфлікти з О. Лотоцьким, що навіть приводило закоханого в Шевченка Зайцева до розпачу: «Що буде далі з Шевченком -- не знаю. Думаю, що треба покинути свої ідилічні мрії ще два роки займатися редагуванням творів Шевченка, а шукати собі посади. Бо, як почнуть далі таку цензуру на Тараса наводити, то не тільки я, а й Він, праведний, почне під власною нашою цензурою переходити такі метаморфози, що ми його, бідолашного, й не пізнаємо» [5, с. 175].

Однак, попри всі перешкоди, саме це «Зайцевське видання» стало одним із найкращих і зробило Зайцеву ім'я одного з кращих шевченкознавців сучасності. Визнанням вченого стало обрання його 1938 р. дійсним членом НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі, і саме його 1948 р. було призначено першим директором новоствореного Інституту Шевченкознавства Української вільної академії наук.

Повертаючись до розвідок Зайцева про різьбарську та архітектурну творчість Шевченка, одразу варто зауважити, що саме ці теми через відсутність самих творів є непопулярними у шевченкознавстві. Зайцев наголошує, що «незбереження Шевченкових скульптур це великий гріх». Вчений також відмічає, що чимало шевченкознавців було у Новопетровському форті з метою зібрання спогадів місцевих людей про Шевченка, та ніхто не згадав про пам'ятник на могилі сина Ускових, як не попіклувались сучасники і про збереження різьбарських творів Шевченка, хоча багато його приятелів мали їх репродукції. Такий закид колегам з-під пера Зайцева є цілком слушним і виправданим, позаяк він сам, особливо в часі між двома ювілейними датами -- 1911 і 1914 рр., провадив активну діяльність з пошуків пам'яток, пов'язаних з Шевченком. Так, йому вдалося зберегти для нащадків цілу низку першовартісних пам'яток, серед яких і віднайдена серія з восьми малюнків «Притча про блудного сина» [11, с. 102].

Оцінювати мистецький твір за його відсутності справа складна і невдячна. Особливо небезпечна вона з боку критики, позаяк оцінюється уявний, а не явний образ. Незважаючи на це Зайцев узявся за ці теми, очевидно, радше з необхідності, ніж з власного бажання. Видання мало бути повним, а позаяк ці два напрямки красного мистецтва були складовою життя і творчості Шевченка, пройти повз них редактор не міг, більш того розкрити цю грань творчості «Великого Українця» Зайцев сприймає за свій обов'язок.

Враховуючи апріорність дослідження, Зайцев, як на себе, досить обережний у висновках. Дослідник лише припускає, «що мистецька вартість різьбарських творів Шевченка була дуже висока», однак резонно наголошує, що «в кожному разі ця різьбарська творчість нашого поета -- безперечно одна з найзворушливіших сторінок його тернистого життєвого шляху: займаючись скульптурою в найнесприятливіших умовах, Шевченко -- за його власними словами -- рятував себе тим від “живої смерті”. Зайцев слушно підмічає, що в період заслання скульптурою Шевченко прагнув «заспокоїти свій мистецький голод», адже митець рівня Шевченка не може не творити і це добре розумів дослідник.

Т. Шевченко. Розп'яття. Ескіз, сепія Т. Шевченко. Тріо. Сепія

Як і колеги по 12-му тому -- Антонович та Січинський, Зайцев провадить дослідження широко контекстуально. Він залучає весь йому доступний джерельний масив, включаючи його в контекст тогочасного мистецького середовища, відтворюючи як вплив скульптурних творів на живопис Шевченка та взагалі можливість його знайомства з технікою скульптури. Вже Ю. Бойко, рецензуючи монографію «Життя Тараса Шевченка», відмітив, що ніхто так старанно не зібрав і не використав мемуарного матеріалу, як Зайцев [4, с. 75]. Таку саму ситуацію бачимо і в дослідженнях вченого, присвячених мистецькому спадку Шевченка. Він широко використовує джерела особового походження, як то: «Щоденник», листи та автобіографічну повість «Художник» Тараса Шевченка, спогади капітана Косарєва, оренбурзького приятеля К. Герна та А. Ускової.

Проте для історії мистецтва найбільший інтерес становлять реконструкції Зайцевим конкретних скульптурних творів Шевченка. Назви деяких з них збереглись у листах Шевченка до друзів. На основі них та ще спогадів сучасників, що бачили ці твори, Зайцев і будує свою реконструкцію. Однак, якщо перший твір дослідник лише констатує як «барельєф-первак», то другий, «Тріо » визначає композиційно. Сюжет для реконструкції Зайцев знаходить у відомій однойменній сепії Шевченка. Відтак залучивши опис барельєфу Косарєва та епістолярій Б. Залєського, а також іншу сепію «Казашка», дослідник приходить до чіткого висновку, що «1) Шевченко композицію образу “Тріо” доповнив на барельєфі новими мотивами-деталями; 2) надав цій композиції точно симетричний характер; 3) щоб пристосувати сюжет до іншого матеріалу (глини або воску)..., повернув вісь композиції так, що всі персонажі її опинилися перед глядачем на одній лінії; дві головні постаті (киргиза й киргизки) утворили центральний симетричний pendant, а другорядні ґрупи -- бічний».

Т. Шевченко. Казашка. Сепія, літо 1856 р. Т. Шевченко. Надгробки. Олівець, 1851--1855 рр.

Решту скульптурних «творів» Шевченка: «Бик з киргизом»; «Христос», або «Спаситель»; «Христос, мордований жидами»; «Іван Христитель» та інші Зайцев проробив не так ретельно, як «Тріо», чому на заваді, очевидно, стало згадане обмеження в часі. Однак для Христологічних композицій доречним було б використання сепії періоду заслання (1850 р.) «Розп'яття», яка, власне, й могла бути ескізом до одного з барельєфів Шевченка. Тим більше, це є логічним зважаючи на цілісність, інколи наскрізність живописних образів у Шевченка.

Задається дослідник і питанням, чому всі відомі скульптурні твори Шевченка були барельєфами. Для Зайцева відповідь очевидна: «робити форми для барельєфів і виливати їх із ґіпсу було значно легше, ніж статуетки; техніка формування статуеток -- значно складніша», хоча й припускає, що першими спробами були власне статуетки. Проте варто відмітити, що з об'ємних видів мистецтва саме барельєф стоїть найближче до станкового живопису, майстром якого і був Шевченко, а тому, в умовах заборони малювати фарбами, він і творив свої образи в камені.

Не менш котроверсійним є і дослідження Зайцева «Архітектурні проекти Шевченка». Попри те, що архітектурні пам'ятки широко представлені як у поетичній, так і живописній спадщині Шевченка [див., напр.: 12; 14], тема «Шевченко як архітектор» залишається і на сьогодні майже не розкритою Див., напр., іще: Чепелик В. В. Т. Г. Шевченко и мир архитектуры // Стр-во и архитектура. -- 1989. -- № 4. -- 26--28; Чепелик В. В. Первісток народного архітектурного стилю Шевченкової доби [Про будинок Г. П. Ґалаґана в Лебединцях] // Нар. творчість та етнографія. -- 1989. -- № 2. -- С. 3--10; Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. -- К., 2000. -- С. 26--28. -- Прим. наук. ред.. Щодо цієї теми, Зайцев зупиняється лише на двох пам'ятках: «Проекті пам'ятника на могилі сина Ускових» та «План-проект поетового дому», хоча для повноти теми, як об'єкт дослідження варто було б використати і живописну спадщину Шевченка, особливо малюнки з зображеннями архітектурних планів [19, іл. 101: План центральнокупольної церкви; іл. 107: Будівля з планом та ін.].

Т. Шевченко. Надгробок на кладовищі Новопетровського укріплення. Олівець, 1854--1875 рр.

Щодо першого -- «Проекта пам'ятника на могилі сина Ускових», Зайцев проводить дослідження винятково на спогадах матері хлопчика Агати Ускової, за якими цей пам'ятник був зроблений у «стилі лицарському», натомість, на думку Зайцева, цей стиль був класичним. Свій висновок вчений аргументує і наявністю такого стилю пам'ятників на малюнках Шевченка. Однак на малюнках присутні і надгробки тубільні, «некласичні» (див. рис.). Проте цікавими є малюнки Шевченка безпосередньо кладовища новопетрівського укріплення (див. рис.), на обох з яких зображено один пам'ятник з гостроверхим навершям, який гіпотетично і міг бути пам'ятником Ускова. З іншого боку, торкаючись цього сюжету з життя Тараса Шевченка, варто згадати і портрети членів сім'ї Ускових: А. Ускової самої та з донькою Наташею [20, іл. 34, 35, 37], а також І. Ускова [20, іл. 36]. Цілком можна припустити, що Шевченко створив і портрет свого «маленького друга» Міті Ускова, яким, можливо, і є зображення одного з «невідомих» хлопчиків з малюнків Шевченка.

Т. Шевченко. Кладовище Новопетровського укріплення.

Олівець, 1854--1875 рр.

Натомість «Проект власного дому над Дніпром» є єдиним емпіричним твором Шевченка у цих мистецтвознавчих дослідженнях Зайцева. Дослідник відмічає, що це звичайний міщанський дім, до того ж з нетипово-українським двосхилим дахом (хоча за рисунком це не зовсім так). Відмічаючи елементи стилю ампір у проекті Шевченка Зайцев задається питанням, чому він «не використав для свого проєкту ані типових форм чисто-українського дерев'яного будівництва, ані створив проєкту в чистому стилі ампір»? У відповіді на це питання дослідник припускає перевагу практичних міркувань над мистецькими, однак чистого стилю у Шевченка немає і в живопису, і графіці. Виконання малюків фасадів у кольорі, та закресленням частини даху -- що перетворювало його з двохскатного на чотирискатний, -- показує важливість для нього і мистецького боку власного дому. Проте для Зайцева важливо те, що цей будиночок Шевченка в українському вимірі є «палац, де мав відпочити великий, але вже стомлений дух нації», з чим безумовно неможливо не погодитись.

Таким чином, ці дослідження Зайцева й на сьогодні мають важливе значення для вітчизняного шевченкознавства. Фактично вони заповнюють цілу прогалину у дослідженнях, присвячених мистецькій спадщині Шевченка, і дають змогу більш повно відтворити його життєвий і творчий шлях. Попри складність теми, навіть з сучасного методологічного погляду Зайцев проробив їх досконало. З іншого боку, інтеграція у вітчизняний науковий дискурс праць діаспори сприяє загальному виходу української гуманітаристики на рівні сучасної світової науки та позбавлення її від ідеологічних та «методологічних» штампів минулого.

Варто відмітити, що окрім цих, що публікуються, статей до мистецтвознавчого доробку Зайцева з шевченкознавства належать і такі його праці, як: «Незабутній учитель Шевченка [Про К. Брюллова]»; «Шевченко в карикатурі й Шевченко-карикатурист»; «Два останні автопортрети Шевченка» та інші. Прикметно, що однією з останніх, на жаль, не закінчених, а, отже, й не опублікованих була стаття «Етика й естетика Шевченка» [21, с. 7].

Статті друкуються за варшавським виданням з оригінальним правописом, лише у відповідних позиціях проставлені апострофи.

шевченкознавство мистецтво зайцев скульптурний

Література

1. Антонович Д. Шевченко, як маляр// Шевченко Т. Повне видання творів. Т. 12. Пластична творчість Т. Шевченка. -- Варшава; Львів: Укр. наук. ін-т, 1937. -- С. 9--368.

2. Білокінь С. «Сполучив легкість і літературну вправність викладу із вдумливою аналізою...» // Слово і час. -- 2010. -- № 6. -- С. 20-34.

3. Білокінь С, Бородін В. Зайцев Павло Іванович // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- К., 2012. -- Т. 2: Г-З / Ред. О. В. Боронь. -- С. 668-670.

4. Бойко Ю. Шевченко в новому світлі // Бойко Ю. Вибрані праці. -- К., 1992. -- С. 74-77.

5. Грайцер Н. І. Листи Павла Зайцева до Василя Щурата // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. -- Львів, 1998. -- Вип. 6. -- С. 157-185.

6. Дорошенко В. Літературна біографія Шевченка // Хроніка '2000. -- К., 2010. -- Вип. 4 (86): Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). -- Ч. 2.

7. Зайцев П. Архітектурні проекти Шевченка // Шевченко Т. Повне видання творів. Т. 12. -- С. 426-434.

8. Зайцев П. Різьбарська творчість Шевченка // Там само. -- С. 405-425.

9. Іванущенко Г. М. Дослідник Шевченкової правди // Сумський історико-архівний журнал. -- 2007. -- № II/III. -- С. 38-44.

10. Л. М, Л. О. З Нової Шевченкіани (Zaitsev Pavlo, «TarasShevchenko. A Life». Edited, abridged, and translated with an introduction by George S. N. Luckyj. Торонто -- Буффало -- Лондон: для НТШ видано у в-ві Univ. of Toronto, 1988, 284 стор.) // Сучасність: Література, мистецтва, суспільне життя. -- Мюнхен, 1989. -- Рік 29. -- № 5 (337). -- С. 209-210.

11. Міяковський В. Павло Зайцев // Сучасність: Література, мистецтво, суспільне життя. -- [Мюнхен], 1968. -- Рік 8. -- № 3 (87). -- С. 100-118.

12. Набок Л. Тарас Шевченко та архітектурний портрет м. Переяслава у XIX столітті // Краєзнавство. -- 2011. -- № 4. -- С. 52-58.

13. 12a. Німенко А. Щедра грань творчості // В сім'ї вольній, новій: Шевченків збірник. -- К., 1985. -- Вип. 2 / Упоряд. О. М. Дмитренко, В. К. Костенко; Редкол.: О. Бандура та ін. -- С. 237-241.

14. Січинський В. Шевченко-гравер // Шевченко Т. Повне видання творів. Т. 12. -- С. 369-404.

15. Таранушенко С. А. До питання про архітектуру в творчості Тараса Шевченка // Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка (Матеріали, присвячені дослідженню творчості Шевченка-художника). -- К., 1959. -- Вип. І.

16. Тексти й документи / [П. Зайцев] // Шевченко Т. Повне видання творів. Т. 12. -- С. 436--445.

17. Хроніка '2000. -- К., 2010. -- Вип. 3 (85): Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). -- Ч. 1.

18. Хроніка '2000. -- К., 2010. -- Вип. 4 (86): Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). -- Ч. 2.

19. Шевельов Ю. Диптих про книжки з подвійним дном// Хроніка '2000. -- К., 2010. -- Вип. 3(85). -- Ч. 1. -- С. 201-204;

20. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т./ Редкол.: О. І. Білецький та ін. -- К., 1963. -- Т. 8: Живопис, графіка 1847-1850.

21. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т. / Редкол.: О. І. Білецький та ін. -- К., 1964. -- Т. 9: Живопис, графіка 1851-1857.

22. Шевчук В. Павло Зайцев та його шевченкознавча праця // Зайцев П. І. Життя Тараса Шевченка / Вид. підгот., іл. упоряд. та прокоментував Ю. Іванченко; Передм. В. Шевчука. -- К., 1994. -- С. 6-10.

23. Zaitsev Pavlo. Taras Shevchenko. A Life / Ed., abridged, and transl. with an introd. by George S. N. Luckyj. -- Toronto; Buffalo; London, 1988.

Размещено на Allbest.ru