Українська хата

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ГАДЯЦЬКИЙ КОЛЕДЖ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ ІМ.І.П.КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Комісія викладачів

Культурологічних дисциплін

Українська хата

Курсова робота

з дисципліни «Народознавство»

студентки II курсу спеціалізації

«Народно-пісенне мистецтво» Вельбой Анни

Керівник В. І. Криворучко

Гадяч-2018



ЗМІСТ

І. ВСТУП. Обґрунтування вибору теми та мета курсової роботи

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА:

1. Історичний екскурс

2. Типологія жител за регіональними особливостями

3. Будівництво: звичаї та обряди

4. Конструктивні особливості та інтер'єр української хати

5. Вірування українців, пов'язані з житлом, обрядовість

6. Екстер'єр українського житла

7. Типова українська хата на Гребінківщині

ІІІ. ВИСНОВКИ.

ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

V. ДОДАТКИ

звичаї, вірування інтер'єр українська хата



ВСТУП

Хата -- житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Довгий шлях свого розвитку пройшла хата - від приземкуватої землянки до чепурної, що вчарувала увесь світ, оселі з білизною стін, вишневих садків, плакучих рушників на покуті, мальованих коминів і терпкого запаху рути-м'яти на долівці. Хата - то цілий світ українського селянина, наповнений значущими символами: долівка зв'язувала його з Матір'ю-Землею, стіни захищали від ворога, дах - од негоди, а сволок - від нечистої сили.

Українське народне житло створювалось протягом століть шляхом безперервного вдосконалення прийомів і форм, що відповідали умовам життя, побуту й естетичним уподобанням народу. Те, що не виправдало себе з тих чи інших причин, відмирало, а все краще, повторюючись багато разів, поступово вдосконалювалось. Від покоління до покоління, від одного майстра до іншого, від батька до сина передавався будівельний досвід, професійні й технічні навички, художня майстерність, створювались народні архітектурно-будівельні традиції.

Сьогодні в Україні, де переважна більшість населення мешкає в містах, українська традиційна хата поступається іншим, сучаснішим видам житла. Але частку тепла батьківської хати українець завжди зберігає в душі. І недарма, відчиняючи двері гостям, навіть городяни за звичкою мовлять: «Просимо до хати!»

Тема українського житла мені цікава мені тому, що я зацікавилася традиціями українського народу, віруваннями, та українською хатою.

Метою курсової роботи є збір, систематизація та узагальнення інформації про українське народне житло з метою подальшого застосування її в майбутній професійній діяльності.



ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА:

1. Історичний екскурс

Традиційна українська хата, за визначенням багатьох іноземних мандрівників і дослідників, які свого часу побували на наших землях, являла цілком оригінальний витвір народу, була самобутнім явищем в історії архітектури, високим зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи той чи той тип житла, народні будівничі о практикували цілу систему симетричних прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково французький військовий інженер Боплан, мандруючи в ХVII столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества. Інший іноземець - німецький географ Йоганн-Геогр Коля, котрий у 1838 році побував на Україні, відзначав у своїх мандрівних нотатках: "Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно”.

Цікаве походження слова «хата». Тут є багато різних гіпотез. Можливо, воно прийшло в українську мову з глибин Азії. Так називали поселення на Ангарі, житло в саамів, місто на Іраведі в Бірмі. Могли занести слово в Подніпров'я тюркські народності, які перебували на військовій службі в київських князів.

«Хата» давньоіранською мовою означає заглиблення, яму, хижу. Думку про іранське походження цієї назви висловлює археолог В. В. Сєдов. Він зазначає, що на землях, де пізніше виникла Київська Русь, проживали різні народності -- фракійські, східнонімецькі. Як наслідок -- у слов'янську мову з іранської перейшла група таких слів, як «степ», «хата», «штани» тощо.

Історія української хати сягає двох археологічних культур: трипільської і черняхівської, які залишили надто помітні сліди у традиційному будівництві, а також, звичайно, давніх східнослов'янських культур.

Використання народних традицій в будівництві хат у наш час спостерігається, зокрема, в розміщенні будинків на ділянці, орієнтуванні житлових приміщень за сторонами світу. Хата була завжди звернена до сонця. В сучасних будинках дотримуються таких самих просторових засад. Збереглися народні планувальні типи житла, особливо хати на дві половини з сіньми між ними. Такий поділ дозволяє збільшити розміри житлових приміщень, їхню кількість, ускладнити планування.

Як підтверджують археологічні розкопки, це досить прості конструктивні споруди, зведені на невеликій глибині й на вершині похилим чи двосхилим дахом. Релікти таких будівель довгий час зберігалися в глибинних поліських селах; до речі, саме тут і досі законсервувалися окремі форми давнього житла - переростання землянок в однокамерне житло. Скажімо, зі зведенням стін "у зруб” первинною формою було шестигранне в'язання кутів. Воно можливе лише тоді, коли стіни зводили з неколотих, тобто суцільних деревин, кінці яких скріплювали в замок з виступами. Такі технологічні прийоми археологи разом з етнографами відкрили нещодавно при дослідженні Золотих воріт у Києві. Ця техніка частково й дотепер збереглася в традиційному поліському житлі.

Оселя, як правило, була однокамерною і опалювалася "по-чорному” - дим з печі виходив безпосередньо в помешкання, піднімався до стелі ("висів”). Це зумовлювалося кількома причинами: в такий спосіб краще зберігалося тепло, проводилася своєрідна дезинфекція помешкання. Приміщення час од часу провітрювали "воловими вікнами”. Невеличкий отвір, що пізніше перетворився на вікна, регулювався засувною дощечкою; при потребі її можна було відкрити, щоб надходило свіже повітря й світло.

У залежності від природних умов, клімату, будівельних матеріалів, традицій на Україні споруджували житло найрізноманітніших типів. Колись людину задовольняла хатинка з однієї кімнати, потім до неї додалися сіни. І, нарешті, почали будувати трикамерне (триподільне) житло - світлиця, сіни, комора.

2.Типологія жител за регіональними особливостями

Хоч в цілому житла на Україні мають чимало спільного, одначе кожен регіон характеризується і своїми відмінностями, які найкраще відповідали географічним і кліматичним умовам (наявність рельєфу, будівельного матеріалу, опадів, певних впливів тощо). Типологічно форми житла поділяються на кілька осередків - подільський, поліський, південноукраїнський, Середню Наддніпрянщину, Слобожанщину; зона Карпат, у свою чергу, ділиться на Бойківщину, Лемківщину, Гуцульщину та Закарпаття. Кожному регіонові характерні як спільні, так і відмінні форми, на яких коротко й зупинимося.

Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з регіонів України має свої особливості щодо будівництва, використання матеріалів, оздоблення приміщень тощо.

Поділля. Житлові будівлі цього регіону вирізняються мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом'яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (ХVIII-ХІХ ст.) найужиткованішою була валькована техніка - суміш глини та суглинка з житньою соломою. Почасти будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму - хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми. У них були печі й приблизно однаковий інтер'єр. Менше приміщення використовувалося як кухня, більше - як кімната для гостей.

Полісся. У минулому це край лісів, боліт, тому житла тут споруджували з дерева. Найдавніші з них були однокамерними (складалися тільки з житлового приміщення). У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося і на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються крокв'яними; розповсюджується покриття соломою, побілка житлових приміщень; зростає кількість господарських будівель, які часто блокуються з житлом. Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов'янський тип - однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав'язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи вкладали соломою. Краї стріхи відводили від стіни і спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш привабливої оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (з житлового приміщення і сіней), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Рідко траплялися хати з житловим приміщенням, сіньми і коморою.

На Півдні України, у зв'язку з бідністю лісів, основними будівельними матеріалами були камінь і глина, з широким використанням вапняку та черепашника. Житлові споруди переважно нагадували напівземлянкові форми. Як засвідчують історичні джерела, їх здебільшого будували представники козацької бідноти у ХVI-XVII століттях. Такі хати мали досить гарні художні оздоблення: стіни обмащували синюватими, як високі небеса, відтінками; декоративне кольорування присутнє також на вуглах, попід стріхою, навколо вікон.

У південних степових районах розрізняли землянки -«бурдеї» і підвищені житла - «верхові хати»

На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували "в шули” та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.

Інтер'єр житла Київщини був типовим для правобережних районів України. За загальноукраїнською традицією, піч у київському житлі розмішували в кутку біля вхідних дверей. У протилежному кутку на традиційному місці відкритих поличок (мисника) встановлювали засклену шафу. Попід вікнами чільної стіни хати проти печі на місці традиційної широкої лави розміщували переносну лавку (канапу). Належність київського інтер'єру до житла правобережних районів Дніпра засвідчувала форма опертого на стовпчик димаря (комина) печі, що нависав над припічком.

Карпатський регіон характеризується чи не найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. Скажімо, на Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї - прибудови обіч стін - вдало контрастують з оточуючим середовищем - млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться.

Ось коротко про основні регіональні осередки українського житла. Проте й серед них є чимало різновидів, які подекуди властиві навіть окремим сусіднім селам. У цілому ж помешкання на Україні увібрало кілька стилів, які нерідко позначені неперевершеними естетичними, мистецькими та конструктивними вивершеннями і по праву посідають чільне місце в світовому житлобудівництві. На увесь світ уславилася традиційна українська хата своєю ошатністю, кольоровим оздобленням, мистецькими обладунками. Став уже крилатим Шевченків вислів: неначе писанка село!

3 .Будівництво: звичаї та обряди

У системі родинної обрядовості, у тому вигляді, в якому вона дійшла до нашого часу, чітко простежуються ритуали та обряди, повґязані з будівництвом нового дому та новосіллям сімґї. Ці ритуали дуже давні і сягають періоду не пізніше трипільської доби з характерними для неї осілим способом життя та особливим видом житлових помешкань. До них ставились дуже серйозно, оскільки первісна людина, що розглядала переселення як перехід у світ чужих духів, вважала, що саме від успішного виконання всіх приписів залежить її подальше життя у новому середовищі.

Традиційно так склалося, що власне процесу зведення оселі передувала ґрунтовна підготовка, з'ясовувалося чимало обставин. Це, насамперед, вибір місця забудови. Останнє супроводжувалось різними обрядово-магічними діями. Наприклад, під кожним рогом майбутнього житла після заходу сонця таємно від чужих очей насипали купки зерна (там, де буде покуть, піч, причілок і постіль). Перед сходом сонця дивилися, чи цілі купки. Якщо цілі, значить, місце вибрано вдало. Придатним вважалося також місце, де лягає худоба.

Існувало багато своєрідних вимог, дотримуватися яких вважав за необхідне майбутній господар. Це, насамперед, шанобливе ставлення до майстрів, від уміння і сумлінності яких залежало майбутнє життя. Виявляючи гостинність, господар пригощав їх під час закладання будівлі, укладання сволоків, а також по завершенні будівництва.

Побутував звичай під час закладання в одну яму класти гроші (щоб не переводились вони у хаті), у другу - вовну (щоб було тепло), у третю - жито (для довголіття). Це було в ранньому родовому суспільстві своєрідною «будівельною пожертвою», компенсацією духам за зрубані дерева. Після задобрювання духів, згідно з віруваннями, у хаті мали водитись гроші, а господар повинен збирати добрі врожаї.

Зараз у селах планова забудова, а раніше вільно обиралося місце, де будуватися. За матеріалами архівів чи згадок старих людей знаємо, що були певні традиції вибору місця для житла. За деякими уявленнями, його повинна була вибрати свійська тварина, яка, зазвичай, лягає тільки в гарних місцях. Окрім того, місце обирали за допомогою покладених на ніч речей, перевіряючи чи з'явиться на них роса.

Ніколи не будували хату на перехресті, бо там могли «діяти» відьми, туди кидали «погані» гроші, тобто це було «нечисте» місце. Не рекомендували зводити житло там, де було кладовище, де був зруйнований храм, де в дерево влучила блискавка.

Сам процес зведення житла відбувався за участі майстрів та толокою, завдяки взаємодопомозі громади. Для всіх помічників господарі готували велике частування. Були й винятки. Наприклад, на півночі Чернігівщини, де переважала зрубна хата з не штукатуреними стінами, толоки не робили, обходились власними силами або роботою найманих спеціалістів.

Існувала традиція на кутах майбутньої хати закопувати монети, певні предмети побуту, щоб господарі жили щасливо, завжди мали гроші. Великого значення надавали такому етапу будівництва, як вкладання сволоку. На цій великій балці трималася фактично вся стеля. З метою охорони будинку, на сволоках зображували хрести. Крили хату або самі господарі, або ж запрошували умільців. Кінець будівництва знаменувало обрядове деревце, що встановлювалося на горищі.

Майстрів дуже шанували, у процесі зведення старалися їх не нервувати, обов'язково пригощали обідом, а увечері після закінчення робіт могли і чарку налити.

Перед тим як починати забудову хати, по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках - це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало - життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем - це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу або ж із півдня - це означало, що тут завжди буде щастя.

4. Конструктивні особливості та інтер'єр української хати

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором («челюстями») до фасадної («чільної») стіни, в якій були вікна.

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою, який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленого майданчика. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди - у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті - з природного каменю, пізніше - з цегли.

В одно подільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі, дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір із засувкою.

По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички, а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси. Під іконами уздовж бічної стіни ставили стіл.

У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку - маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами, а в заможних сім'ях - килимами. В кутку, протилежному від печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі - полицю для хатнього начиння та хліба.

Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна-дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці, жердка-перекладина для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата, жердка-сушилка біля печі та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні - двоє навпроти печі та третє навпроти столу. Робили й маленьке віконце у причілковій стіні. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками - волоками. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу, зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною.

Народні меблі в українській хаті завжди залишалися на своєму традиційному місці, не змінювали своєї форми. Наприклад, «піл» (постіль) до наших днів зберіг найпростішу конструкцію дощатого помосту на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках. Наприкінці XIX ст. у заможних селян з'явилися пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. Дощаті стінки такої постелі були вправлені у пази верхньої частини стояків. На дно настеляли солому. Лави робили з масивних дощок, які клали на дерев'яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з'явились різні види лавок зі спинками, скринями для постелі. Такою ж конструктивною простотою відзначалися й інші хатні меблі. Попри всю ощадливість у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі - ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу - мали, крім утилітарного, ще й інше призначення. Вони повинні були прикрашати кімнату. Тому їх, як правило, оздоблювали різьбою чи розписом. Таким чином, інтер'єр хати набував гармонійності й досконалості з господарського, архітектурного та естетичного погляду.

Долівка - земляна підлога, вимазана глиною; рідше - взагалі підлога. Долівка українського житла аж до початку XX ст. була переважно глиняною. Збивали її переважно з червоної глини. Щосуботи і перед святами “землю” змащували спеціальним розчином і, коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав'ям: татарським зіллям, м'ятою, чебрецем тощо, тому в оселі завжди стояв приємний запах трав. Для освітлення слугували посвіти, лучинки, світики, які встановлювалися навпроти печі.



5 Вірування українців, пов'язані з житлом, обрядовість

Трійця

Число “3” традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати. За вертикаллю житло ділиться на три частини. Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв'язку обжитого простору з Всесвітом.

Верхній ярус житла - це зв'язок з небом, високою сферою світотворення. Сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається та котру не сміють переступити злі духи.

Елементи середнього ярусу - стіни, двері, вікна, простінки - це проміжок між ідеалізованою небесною сферою та підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі зв'язкових для спілкування людини з навколишнім світом, наділялися магічними властивостями оберегів житла.

Нижній ярус (долівка, підпіччя, призьба) - це поєднання з Матір'ю-Землею, нижнім світом творення. Межа світу наземного і підземного.

Символічне значення мав і кожен елемент хатнього побуту. Найсвященішою вважалась піч. Вона була символом родинного вогнища і за це, її навіть часто прирівнювали до святості матері. Саме піч використовували і для сну, і для годування, і для виліковування хворих, а ще, для захисту від злих небезпечних духів. Навіть пічний вогонь вважався священним, при ньому ні в якому разі не можна було лаятися, на нього ніколи не можна було плювати. А саму ж піч, на ніч, завжди замітали чистим віничком, хрестили, і обов'язково клали поліно та ставили горщик, аби пічний вогонь міг поїсти та попити.

Українська вариста піч завжди була центром функціонального та оберегового вираження. Вона завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, де були вікна. Українська вариста піч за формою забірного пристрою була лівобережна, правобережна та лемківська. Лівобережна мала комин, стінки якого були поставлені на припічок.

Правобережна мала комин у вигляді зрізаної піраміди. У лемківської комин нависав над припічком.

Вариста піч… Тут господиня готувала їжу, навчала доньку поратися біля горщиків. Піч створювала особливе родинне тепло, для дітей була справжнім чарівним прихистом. Господиня завжди охайно білила піч, подекуди розмальовували. За кольором полум'я визначали погоду.

Червоне - до морозної погоди.

Білий вогонь, дим , котрий стелився, провіщали сніг.

Якщо дрова в печі розвалювалися, то це означало: незабаром у домі будуть гості.

Навпроти печі, по діагоналі, розташовувалась свята покуть, або червоний кут, який завжди був орієнтований на схід, або на південь. Тут завжди висіли ікони, що передавались від батьків до дітей, як знак благословення. Ікони були прикрашені найкращими, власноруч вишитими рушниками.

Там же стояв стіл, де клали речі найвищої культурної цінності для українців: Біблію, святий хрест, дідух - різдвяний сніпок пшениці, іноді - ляльку-мотанку, а ще покриту рушничком, спечену в печі, паляницю і букет пахучих цілющих трав. За цим столом, на покуті, садили весільних молодят та почесних гостей. А в будні тут завжди сидів батько - господар хати, голова родини. Стіл мав бути великим, бо був розрахований на чималеньку кількість родичів. Саме тут, за цим столом, під святими іконами, на довжелезних, прикритих домотканими ряднами лавах, розсідалися всі члени родини. Так проходили спільні вечері, проводилась сімейна рада. Важливу роль це місце відігравало під час пологів, бо саме сюди під образи, час від часу підводили вагітну жінку а потім підносили немовля.

Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше -- скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл -- символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня -- традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше -- напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних -- із чистого не- прикрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Неподалік печі стояв на стовпчиках піл - деревяний настил, на якому вночі спали, а вдень - використовували для різноманітних хатніх справ. Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, -- це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських та білоруських полатей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як полаті -- на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник -- це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.

Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою - на знак захисту оселі від відьом. Причому вишивка рушників, котрими прикрашали ікони, вікна, двері, була різна, мала оберегову символіку. Зображені ромби, розетки, квадрати символізували сонце, землю, засіяне поле, рослини. Їм поклонялись як явищам, котрі дають життя, оберігають від лиха та злого духа.

Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно - в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня -- відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби. Найколоритнішіми орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні.

Поріг -- символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями, саме під порогом перебувають душі померлих Предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті». На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя у родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ.

Розмовляти з сусідою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Найбільша небезпека йшла в помешкання через двері. Тому вхід ретельним чином прикрашали магічними знаками: відповідна вишивка рушників, хрестики, підведені крейдою біля дверей та вікон, розвішані амулети, часник, засушені трави.

Традиція прикрашати помешкання оберегами бере свій початок ще з часів слов'янських народів. Люди вірили, що в кожній оселі живе домовик, котрого слід задобрювати, інакше він почне сердитися і шкодити мешканцям. Для цього українці вішали для нього своєрідні подарунки. В Україні така традиція існує до нині, розміщуючи обереги в помешканнях з різним стилем інтер'єру.

Достатньо часто в помешканні вішають «мішок благополуччя», який наповнює сімейну чашу багатством та добром. На ньому обов'язково повинні бути кукурудза, горох, квасоля, червоний перець та насіння. Декоративні вінки прикрашали стрічками, горішками, горохом, пшеницею. Кожне доповнення мало свій символічний зміст. Кожен оберіг здатен захистити помешкання від негативного впливу. Допомагає зробити свій дім затишним, приносить господарям любов та гармонію, вдачу та благополуччя.

Проаналізувавши інтер'єри, які створюють сьогодні, можна відшукати багато моментів, характерних для української культури минулих років. Відкрилась велика кількість ресторанів, кафе, оформлених з використанням українських національних елементів, зростає інтерес до національного декору у житлових інтер'єрах.

6.Екстер'єр українського житла

Українське народне житло, як і в інших слов'янських народів пройшло багатовіковий шлях розвитку. «З чужого двора не здобудеш добра. Потрібно мати свій». Оселю і двір, що її оточує, на Україні називають «садибою», «обійстям».

Найбільш характерними господарськими спорудами українського сільського двору були: хлів - приміщення для великої рогатої худоби; стайня - для коней; сажа, куча, кармник - для свиней, курник - для домашньої птиці; кадуб, вулик, довбня - для бджіл. Для зберігання сіна в снопах використовували клуні, стодоли, половники. Хліб та предмети домашнього вжитку зберігали в коморі. Існував також ряд інших господарських споруд двору: млин, вітряк, олійниця, крупорушка.

«Хто землю огородить, того Бог оборонить», - казали у старовину. Часто по огорожі односельці судили про господарський хист власника садиби. На Дніпропетровщині можна було зустріти мури з дрібного каменю. Своєрідним символом сільської України, її романтичної старовини став плетений з лози «тин».

Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.

Давні традиції на Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX -- на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній полосі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній -- плетінням (мінімально вживали дерево, максимально -- лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом -- торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку -- підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Стіни з плетеним заповненням каркасу мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин, а в ряді районів -- із природного каменю -- ракушняку, солонцю тощо.

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення. Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання -- шалівку.

У традиційному українському житлі долівка завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX -- на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс.

Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками -- сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких ар хаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата) стеля. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян.

Найбільш поширеною конструкцією даху на Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дах покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками, а в лівобережних -- розстеленою соломою. На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки. Такий дах завершувався високим гребенем, прокладеним по всій його довжині. Через велику кількість атмос ферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево.

7.Типова українська хата на Гребінківщині

Типова українська хата на Гребінківщині - то одноповерхова будівля з солом'яним дахом, білими стінами та вікнами зі ставнями. Стіни хати ретельно були обмазані глиною та білені. Часто стіни фарбували у різні символічні кольори.

Головним елементом інтер'єру української хати була піч, що стояла навпроти дверей. Її також розмальовували різними кольорами, та різними символічними малюнками, розписували переважно рослинними та геометричними орнаментами, фігурками птахів та тварин. Частіше всього в нас в Гребінці зображували лелек. Вони полюбляють наш край, тому до нашого часу люди майструють для них гнізда, щоб вони приносили щастя кожному дому.

У кожній хаті обов'язково був червоний куток, в якому розташовували ікони, прикрашені вишитими рушниками, вінками з квітів тощо. Рушники вишивалися різними кольорами, але в нашому краї частіше зустрічався блакитний колір, який символізував волю, та єдність.

У хаті стояли лави, прикрашені килимами, скриня, колиска для маляти, ближче до дверей - полиці для посуду та хлібу. По всій хаті в потрібних місцях розвішували обереги, зілля та амулети, що мали захищати оселю та її мешканців.

Наші предки були віруючими людьми, вони вірили також в символи. Таким же священним значенням наділяв наш народ і хатній сволок. Це був символ міцності будови, міцності сім'ї, міцного здоров'я всіх мешканців цього житла. На сволоці часто робили орнаменти, написи, позначки, хрести, які були своєрідними оберегами: це і сонце, і місяць, голуби, дерева та ін. ще дохристиянські символи.

Моя бабуся живе в селі, у власному обійсті. Бабуся добре зберігає народні традиції, тому в неї справжня українська домівка. Її будиночок чисто побілений. Кругом будинку насаджені вишневі дерева квіточки: чорнобривці, анютині вічка, нагідки. Рами вікон бабуся за звичкою фарбує у синій колір, а лиштву, що прикрашає вікна, теж білить. На вікнах висять білосніжні мережані фіранки.

В самій хаті теж панують чистота та затишок. Підлогу та стіни вкривають паласи та коври. Меблі в бабусі залишилися ще з радянських часів. Вони зроблені з натурального дерева та досить важкі. Блищить старомодне дзеркало-трюмо, що його старанно начищає бабуся. Стіл прикрашають ажурні серветки-макраме, створені бабусею власноруч.

У залі на стіні, за традицією, висить ікона Богородиці, вбрана у два білих вишитих рушника. Це ще весільні рушники моєї бабусі. Перед неї поставлена лампадка, яку засвічують на свята. Поряд зберігається бака за свяченою водою, принесеною з щорічної Водохрещі.

Хоч будинок і опалються сучасним газовим котлом, на кухні зберігся комин. Тепер на ньому виставлені нарядні горщики. На кухні завжди пахне чимось смачненьким. А ще - пучечками пряних трав, які бабуся вивішує над комином. А на день Трійці бабуся вкриває комин свіжим духмяним зіллям, і воно пахне на всю хату!



III. Висновки

Під час підготовки курсової роботи мені вдалося зібрати цікавий матеріал, який я зможу використати у своїй подальшій професійній діяльності. Найбільше мене вразило, що кожен елемент української хати мав символічне значення, тому до побудови хати ставилися бережно.

Кажуть, що оселя відбиває характер та смаки свого володаря. Так і традиційне народне житло відображає світогляд та уклад життя цілого народу. Українська хата - то маленький всесвіт, в якому жили та частиною якого відчували себе наші предки.

Типова українська хата - то одноповерхова будівля з солом'яним дахом, білими стінами та вікнами зі ставнями. Стіни хати ретельно обмазували глиною та білили. Часто стіни фарбували у різні символічні кольори та розмальовували. Так вони й стояли - наче чепурне біленьке диво між деревами, обсаджена соняшниками та калиною. Навколо хати був двір - господарські споруди, город , сад, відгороджені тином.

Головним елементом інтер'єру української хати була піч, що стояла навпроти дверей. До печі ставилися з особливою пошаною - як до годувальниці та берегині. Її також розписували, переважно рослинними та геометричними орнаментами, фігурками птахів та тварин. Малюнки, якими прикрашали хату, несли важливе символічне значення та мали оберігати від нещасть та нечистої сили.

У кожній українській хаті обов'язково був червоний куток, в якому розташовували ікони, прикрашені вишитими рушниками, вінками з квітів тощо. У хаті стояли лави, прикрашені килимами, скриня, колиска для маляти, ближче до дверей - полиці для посуду та хлібу. По всій хаті в потрібних місцях розвішували обереги, зілля та амулети, що мали захищати оселю та її мешканців.

Українська хата - невід'ємна частина культури нашого народу. Вона є матеріальним втіленням уявлень та вірувань українців, укладу їхнього життя, побуту та взірцем естетичних вподобань. Хату завжди тримали у бездоганній чистоті, а дверей ніколи не замикали. Красу біленької української хати оспівували поети та зображували художники різних часів, наприклад, Тарас Шевченко.



IV. Використані джерела

1.Шниткіна О. Сучасна українська драматургія: на перехресті модерну та постмодерну. - Режим доступу: http://rusfil-mggu.at.ua/forum/13-43-1

2. Данилюк А. Г «Українська хата». К., 1997

3. Самойлович В. П Українське народне житло. К, 1972

4. Пошивайло О. Етнографія українського села. К, 1993



V. Додатки

«Спiшу до неї мов лелека, простори кинувши до нiг, несу любов свою з далека, яку назавжди я зберiг. Дитячих лiт моїх колиска, моя порадниця свята, вона як доля -- рiдна й близька, милiш її нiде нема.»

«Смерекова хата», Назарій Яремчук

«Люблю хати древлянського Полісся, ті старовинні рублені хати ? кремезні, довгі, сірі од сльоти, де кущ туману, як бузок, розрісся...; У мене хата тут своя, нівроку, свій домовик, свої он рогачі...»

«Маруся Чурай», Ліна Костенко



«..біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів...; В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...»

«Хата», Олександр Довженко

Українська славна біла хата…

Кутається бережно в рушник…

Наче скарб і захист, охорона,

Перший у нещасті рятівник.

А під нею - пожовтіле фото

Рідних, справжніх, дорогих облич -

Тих, що пронесли ознаку роду.

Размещено на Allbest.ru

...