Науково-дослідна кафедра мистецтвознавства: початковий етап діяльності (1922-1924)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науково-дослідна кафедра мистецтвознавства: початковий етап діяльності (1922-1924)

Ірина Ходак

У статті висвітлено початковий етап діяльності однієї з провідних українських мистецтвознавчих інституцій 1920-х років - Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства, що функціонувала при Вищому (з 1926 року - Київському) інституті народної освіти. Крім розроблених Ф. Шмітом програми та основних напрямів діяльності установи, охарактеризовано мистецтвознавчі курси, екскурсії та семінари Київського археологічного інституту, який перебував у її підпорядкуванні впродовж 1922-1924 років.

Ключові слова: кафедра мистецтвознавства, інститут, семінар, екскурсія, доповідь, українське мистецтво.

В статье освещен начальный этап деятельности одной из ведущих украинских искусствоведческих институций 1920-х годов - Научно-исследовательской кафедры искусствознания, которая функционировала при Высшем (с 1926 года - Киевском) институте народного образования. Кроме разработанных Ф. Шмитом программы и основных направлений деятельности кафедры, охарактеризованы искусствоведческие курсы, экскурсии и семинары Киевского археологического института, который находился в ее ведении в 1922- 1924 годах.

Ключевые слова: кафедра искусствознания, институт, семинар, экскурсия, доклад, украинское искусство.

The article deals with the initial stage in the activity of a prominent Ukrainian institution of art studies of the 1920s, namely the Research Department of Art Studies, which functioned at the Higher (since 1926 - Kyiv) Institute of Public Education. Apart from the programme elaborated by F. Schmit and major activities of the institution, the article characterizes the fine art study courses, excursions and seminars of the Kyiv Archeological Institute, which was subordinate to the Department during 1922-1924.

Keywords: the department of art studies, institute, seminar, excursion, paper, Ukrainian art. український мистецтвознавчий курс інститут

Вагоме місце в історії вітчизняного мистецтвознавства 1920-х років поряд з підрозділами Всеукраїнської академії наук (далі - ВУАН) належить Науково-дослідній кафедрі мистецтвознавства (далі - НДКМ), що функціонувала при Вищому (з 1926 року - Київському) інституті народної освіти [46]. Упродовж 1922-1930 років тут не лише було розгорнуто вивчення українського, російського, західноєвропейського, ісламського, кавказького мистецтва, але й здійснювалася підготовка фахівців.

Донині не існує комплексного дослідження діяльності НДКМ, частково висвітлено лише історію її харківської секції, організованої 1926 року [53]. Щодо персона- лістичних студій проблеми, тобто вивчення доробку керівників, членів, співробітників та аспірантів кафедри, то їхні автори здебільшого або цілковито ігнорують внесок своїх героїв у діяльність установи (наприклад, В. Афанасьев [2, с. 62-63]), або обмежуються констатацією факту участі в її роботі (наприклад, С. Чистотінова ¹ та С. Білокінь [4, с. 204]), або помилково ототожнюють установу з кафедрами всесвітнього мистецтва (історії всесвітнього мистецтва, згодом - загального мистецтвознавства) чи українського мистецтва (історії українського мистецтва) ВУАН (наприклад, О. Бонь ² [6, с. 364-372]). При цьому деякі науковці, висвітлюючи викладацьку діяльність співробітників НДКМ у Київському археологічному інституті (далі - КАІ), не пов'язують її з розглядуваною установою (наприклад, О. Нестуля та С. Білокінь [47, с. 48--49; 4, с. 205-206]). Якщо НДКМ визнають окремою інституцією, то ініціативу її створення безпідставно приписують ВУАН (наприклад, Н. Студенець [65, с. 108]), або ж наполягають, що вона діяла при ВУАН (наприклад, О. Богдашина та О. Юркова [5, с. 225]). Як бачимо, помилковими твердженнями рясніють не лише статті та монографії, але й фундаментальні дослідження енциклопедичного характеру. Основна причина цього криється в нероз- робленості інституційних аспектів розвитку вітчизняного мистецтвознавства першої третини XX от., унаслідок чого в дослідницькому середовищі відсутнє розуміння специфіки академічних та науково-дослідних кафедр. Насамперед звернемо увагу на те, що, як уже констатували історики науки, на відміну від науково-дослідних кафедр Наркомату освіти УСРР, «академічні кафедри не були установами <...>, а лише репрезентували ту чи іншу галузь науки в АН» ³ [32, с. 14].

Мета статті полягає у висвітленні початкового етапу діяльності НДКМ на чолі з Ф. Шмітом (1922-1924), з'ясуванні її структури, програми діяльності та внеску в підготовку істориків мистецтва в КАІ.

Перші науково-дослідні кафедри були створені за ініціативою наукового комітету Головного комітету професійної і спеціальної освіти Наркомату освіти УСРР (далі - Головпрофосвіта) в другій половині 1921 року в Харкові з метою «совєти- зації» наукової сфери [45, с. 1-І І]. З січня 1922 року центральна влада зайнялася їх організацією в Києві, але невдовзі передала повноваження створеній на місці комісії, до складу якої ввійшли неодмінний секретар ВУАН А. Кримський, уповноважений Наркомату освіти УСРР у справах ВУАН Л. Левитський і академік К. Воблий, а згодом - бюро Всеукраїнського наукового комітету, тобто Л. Левитському (голова), академікам А. Кримському і В. Плотникову, професорам С. Веселовському і Є. Черня- хівськомута В. Дем'янчукові [45, с. 158].

НДКМ було створено за розпорядженням Головпрофосвіти 1922 року в Києві [28; 17, арк. 1]. Згідно з «Положенням про науково-дослідні кафедри УСРР» завдання цієї установи, як і решти аналогічних кафедр, полягало в розробці під керівництвом най- видатніших учених наукових проблем, підготовці до наукової та педагогічної діяльності осіб, які виявили бажання займатися такою працею, мали необхідні знання й обдарування. Хоча науково-дослідні кафедри функціонували в системі Наркомату освіти УСРР, вони були зобов'язані координувати наукову діяльність з ВУАН, зокрема інформувати Академію про результати роботи, брати участь в організованих нею з'їздах і конференціях ⁴ [54, с. 112, 115].

Взаємопов'язаність діяльності академічних мистецтвознавчих підрозділів і НДКМ зумовлювалася як спільністю наукової проблематики, так і кадровим складом, адже кафедру очолювали академіки ВУАН -Ф. Шміт (1922-1924) і О. Новицький (1924- 1930). Крім того, НДКМ, при якій у 1922- 1924 роках функціонував КАІ, а також діяла аспірантура, займалася підготовкою молодої генерації дослідників, які поповнювали установи ВУАН.

Розроблений Ф. Шмітом у січні 1922 року проект передбачав, що в складі НДКМ буде створено вісім секцій: 1) психології, соціології та стилістики, 2) античного образотворчого мистецтва, 3) українського образотворчого мистецтва, 4) візантійського, південнослов'янського і давньоросійського мистецтва, 5) середньовічного мистецтва та мистецтва Нового Сходу, включно з кавказьким, володимиро-суздальським і московським, 6) нового західноєвропейського й російського мистецтва, 7) української музики, 8) українського театру й танку. Проте під час фактичної організації кафедри, що розпочалася в липні 1922 року, Ф. Шміт обмежився секцією українського мистецтва, очолити яку запросив О. Новицького. Членами інституції було запропоновано затвердити С. Гілярова й В. Зуммера, науковим співробітником - Ф. Ернста, але 22 жовтня 1922 року Головпрофосвіта всіх трьох дослідників затвердила науковими співробітниками. Аспірантами на кафедрі планували залишити Л. Динцеса, В. Язловського й Г. Вишеславцева, також Ф. Шміт керував роботою О. Нікольської, К. Берладіної, М. Лейтер і Т. Івановської - аспіранток харківської Науково-дослідної кафедри історії європейської культури [50, арк. 1; 49, арк. 1].

Програма діяльності НДКМ, яка розгорнула роботу з осені 1922 року, включала як розробку питань, що, на думку її керівника, мали практичне державне значення, так і суто наукові студії історії мистецтва. Окреслюючи перший напрям досліджень, Ф. Шміт відзначав: «Необхідно розробити таку теорію мистецтва, яка відповідала б комуністичній державності та могла була бути грунтом державно-художньої політики УССР. Необхідно вивчити психологію дитячої творчости для раціональної постановки справи виховання в єдиній трудшколі. Необхідно нарешті науково обгрунтувати ке- рівничі принціпи справи охорони пам'яток старовини та мистецтва та музейної справи» [28]. Другий напрям передбачав студіювання значного кола питань історії українського й зарубіжного мистецтва, насамперед усього видового спектра українського народного мистецтва, візантійського мистецтва в широкому розумінні цього поняття, тобто включно з пам'ятками давньоукраїнського мистецтва, різних видів (архітектура, малярство, пластика тощо) українського мистецтва Нового часу й сучасності [28; 17].

Запропоновану Ф. Шмітом програму діяльності фахівці сприйняли неоднозначно. Скажімо, О. Новицький слушно вважав, що установа, по-перше, бралася за розв'язання невластивих їй завдань, приміром охорони пам'яток культури, які належали до компетенції Археологічного комітету ВУАН, по-друге, схилялася до індивідуальних зацікавлень свого керівника в царині теорії мистецтва й психології дитячої творчості. До того ж у складі кафедри не було фахівців з народного та сучасного українського мистецтва, що не дозволяло розвивати низку задекларованих у програмі напрямів досліджень. Натомість деякі вчені установи виявили бажання студіювати монументальне мистецтво князівської доби, скажімо, О. Новицький планував поновити вивчення київського Софійського собору та разом з В. Зуммером дослідити церкву Спаса на Берестові й мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору. В. Зуммер також збирався закінчити вивчення Кирилівської церкви в Києві та фресок Остер- ської (Юр'євої) божниці, а С. Гіляров - відновити студії візантійської іконографії [49, арк. 2-3].

Брак фінансування завадив розгорнути дослідження монументальних пам'яток, тому, поза особистими зацікавленнями кожного науковця, інституція зосередилася на проблематиці психології дитячої творчості, яку її співробітники розробляли спільно з Кабінетом дослідження дитячої творчості ВУАН ⁵ (НДКМ надала Кабінету власне приміщення та зібрану колекцію малюнків), і діяльності КАІ ⁶ [49, арк. 2-3]. На засіданнях кафедри, що відбувалися майже щотижня, науковці не лише інформували колег про результати власних досліджень, але й регулярно розглядали звернення установ і приватних осіб щодо стану охорони пам'яток культури, наприклад про тріщину в соборі св. Софії в Києві, руйнацію Покровської церкви в Полтаві, знищення статуї з монумента О. Бобринському в Києві тощо. Також вони ухвалили план підготовки колективної праці «Технологія мистецтва» [28].

Згідно з розпорядженням Головпрофос- віти від 15 листопада (за іншими відомостями - 8 грудня) 1922 року, КАІ, у якому посаду ректора з лютого 1922 року обіймав Ф. Шміт, був закріплений за НДКМ в статусі археологічних курсів [28; 34, с. 122]. Персональний склад кафедри, перебравши на себе функції колишньої ради навчального закладу, ліквідував археографічний відділ, що, на його думку, не відповідав профілю установи, та чимало часу приділив складанню навчальних планів і програм мистецтвознавчого, археологічного й етнографічного відділів.

Навчальна програма КАІ на час його підпорядкування кафедрі включала значну кількість курсів. Так, у першому півріччі 1922 року двадцять п'ять викладачів прочитали сорок курсів, що загалом уклалися в двісті дев'ять годин. Специфіка викладання курсів з історії мистецтва полягала в тому, що вони нерідко торкалися якогось вузького питання й обмежувалися однією-двома лекціями, навіть великі курси вкладалися в п'ять-вісім лекцій. Наприклад, у вказаний період В. Зуммер прочитав курси «Російське мистецтво» з шести й «Історія іконопису» з п'яти лекцій, Г. Павлуцький - «Нове мистецтво» з чотирьох лекцій, Д. Щерба- ківський - «Історія українського народного мистецтва» з семи лекцій, Ф. Шміт - «Історія візантійського мистецтва» з восьми лекцій. Викладачі курсів «Графіка» та «Українське мистецтво» - В. Кульженко й Г. Павлуцький відповідно - обмежилися однією лекцією, тоді як курсам «Іспанські художники» А. Дахновича відвели п'ять лекцій, «Стилі київського мистецтва» В. Зуммера - дві, «Пракситель» і «Мікеланджело» Г. Павлуцького - по одній, «Імпресіонізм» Ф. Шміта - чотири лекції [22, арк. 8].

У другому півріччі 1922 року на відділі мистецтвознавства запровадили такі курси: «Антична кераміка» С. Гілярова, «Візантійське мистецтво» Ф. Шміта, «Стилістика малярства італійського відродження» А. Дахновича, «Російське мистецтво» В. Зуммера, «Історія українського мистецтва» Г. Павлуцького, «Геральдика» Базилевича, «Палеографія слов'яно- російська» С. Маслова [22, арк. 8].

У весняному триместрі 1923 року (тобто після підпорядкування закладу НДКМ) на цьому самому відділі, як зазначав Ф. Ернст, Ф. Шміт читав курс «Теорія мистецтва», Гіляров - «Класична скульптура», А. Дахнович - «Стилістика фламандського малярства», В. Зуммер - «Пам'ятники Києва», Ф. Ернст - «Українське будівництво XVII-XX ст.», О. Раєвський - «Колективна психологія» [22, арк. 8]. У звіті НДКМ за перший рік існування реєстр курсів дещо різниться від наведеного: «Вступ до мистецтва» Ф. Шміта, «Еллінська скульптура класичної доби» С. Гілярова, «Українська архітектура XVII--XVIII ст.» Ф. Ернста, «Технологія українських народних виробів» Д. Щербаківського, «Малярство Венеції доби Ренесансу» А. Дахновича, «Пам'ятки Києва» В. Зуммера [28]. Згідно з цим документом у той самий час на археологічному відділі академік П. Тутковський викладав курс «Льодова доба на Вкраїні», В. Пархоменко - «Культурна історія княжої Руси- України», Л. Динцес - «Трипільська культура», В. Ляскоронський - «Нумізматика», професор Іваницький - «Історія археологічних знахідок на Близькому Сході», а на етнологічному відділі можна було прослухати курси «Антропологія» П. Тутковсько- го ⁷, «Історія української музики» К. Квітки, «Нова українська література» П. Фили- повича, «Загальна етнологія» А. Лободи, «Теорія музики» С. Вільконського [28].

В осінньому триместрі 1923 року на відділі мистецтвознавства передбачали викладати курси «Музеєзнавство» Ф. Шміта, «Елементи художньої індустрії» С. Гілярова, «Теорія мовної інтонації» Б. Навроць- кого, «Історія України» В. Романовського, а також запровадити семінар з українського мистецтва (керівники - Ф. Ернст і В. Зуммер). Щодо археологічного відділу, то його слухачі мали змогу прослухати курси «Вступ до археології» Н. Полонської, «Методи розкопок» В. Козловської, «Історична географія України з XIV ст.» В. Ляс- коронського, «Генеалогія» В. Базилевича, «Історія євреїв на Вкраїні» І. Таланта, «Трипільська культура» Л. Динцеса, «Історія України» В. Романовського, «Історія Східної Європи» (включно із семінаром) В. Пархоменка, а слухачі етнографічного відділу - «Етнологія України» А. Лободи, «Антропологія» А. Носова, «Українське народне мистецтво» Д. Щербаківського [28].

Поряд з лекціями важливою складовою навчального процесу стали науково-дослідні екскурсії. Якщо 1922 року слухачі інституту під керівництвом В. Базилевича, В. Зуммера, Н. Полонської, Ф. Шміта, Д. Щербаківського, Ф. Ернста, Л. Динцеса та М. Георгієвського регулярно оглядали пам'ятки Києва [22, арк. 8], то після підпорядкування закладу НДКМ їхні маршрути пролягли далеко за межі міста, наприклад, 1923 року вони побували в Каневі, Чернігові, Переяславі, Ніжині [18; 23].

Згадані екскурсії мали характер наукових експедицій, адже тогочасна система підготовки істориків мистецтва першочергове місце відводила роботі з речовим матеріалом - художньою пам'яткою. До кожної з мандрівок долучалося від двадцяти до п'ятдесяти осіб. Зазвичай напередодні екскурсії викладачі або інші фахівці виступали перед слухачами інституту з лекціями, присвяченими відповідній проблематиці, а після повернення з екскурсії її учасники виголошували доповіді за результатам польових досліджень. Про характер екскурсій відомо насамперед з хронікальних заміток Ф. Ернста [18; 23] та іронічно- жартівливого звіту слухачів про мандрівку до Чернігова ⁸. Так, у двох чотириденних екскурсіях до Чернігова, одна з яких була організована в червні 1923 року Інститутом пластичних мистецтв, друга - КАІ, взяли участь не лише студенти обох навчальних закладів, але і їхні викладачі та інші науковці й мистці Києва, серед них - М. Бойчук, Ю. Крамаренко, В. Кричевський, А. Дахнович, В. Зуммер, М. Макаренко, А. Середа, Ф. Ернст, В. Базилевич, В. Міяковський, В. Романовський, П. Смирнов, І. Моргілев- ський, П. Курінний.

На натурних матеріалах (городища, кургани, могили, збірки місцевих музеїв) учасникам екскурсії було прочитано кілька лекцій про доісторичне минуле краю директором Музею мистецтв ім. Б. і В. Ха- ненків ВУАН М. Макаренком, професором П. Смирновим та директором Уманського музею П. Курінним. Найбільше зацікавлення екскурсантів викликали п'ять чернігівських храмів XI--XIІ от., детальні пояснення про архітектурні форми й будівельні прийоми яких під час першої мандрівки надав І. Моргілевський, другої - В. Зуммер. Учасникам першої екскурсії навіть вдалося розгледіти під шаром вапна в Успенському соборі Єлецького монастиря сліди давніх фресок, що спонукало порушити питання про необхідність їх розкриття найближчим часом. Не залишилися поза увагою киян і культові та світські пам'ятки бароко (насамперед Троїцький собор, Катерининська церква, так званий будинок Мазепи) та класицизму, які вони оглядали під керівництвом Ф. Ернста. Одночасно молодь мала змогу спостерігати за тим, як В. Кричев- ський проводив дослідження міщанських будинків Чернігова.

Учасників екскурсій цікавили не лише архітектурні форми будівель, а й пам'ятки іконопису, різьбарства, сніцарства, які там зберігалися. Особливо їх вразили царські врата Борисоглібського собору та образ «Єлецької Богоматері». Продовжити вивчення станкових пам'яток вони мали змогу в п'яти музеях міста, що саме перебували в стані реорганізації. Також екскурсанти оглянули печери, викопані жінками в 1917-- 1919 роках поблизу Троїцького собору. На думку Ф. Ернста, оздоблені оригінальною рельєфною орнаментикою та розписом підземні церкви та коридори потребували ретельного опису та фотофіксації. Наприкінці експедиції відбулося спільне засідання чернігівської філії Українського наукового товариства й КАІ, на якому з доповідями про історію, мистецтво, архіви краю виступили П. Смирнов, П. Курінний, В. Зуммер, Ф. Ернст, В. Базилевич [23].

Підготовлені за результатами екскурсій 1923 року доповіді слухачів, викладачів КАІ та деяких інших дослідників віднотовані у звіті НДКМ за перший рікдіяльності (з 1 жовтня 1922 року до 1 жовтня 1923 року) [28]. У документі зазначено, що впродовж року відбулося сорок вісім засідань кафедри, на яких заслухали сімдесят дев'ять доповідей ⁹ з різних питань історії та теорії мистецтва, археології, музеєзнавства, власне історії, архівознавства тощо. Найбільше доповідей - тридцять три - було присвячено історії українського мистецтва. Значно менше дослідників зосередилося на історії російського (чотири доповіді), візантійського й західноєвропейського (по дві доповіді), античного (одна доповідь) мистецтва, теоретичних питаннях мистецтвознавства й проблемах дитячої творчості (по три доповіді), музеєзнавстві й археології (по сім доповідей) [28]. Отже, незважаючи на те, що формально на початковому етапі НДКМ мала лише секцію українського мистецтва, її фахівці та слухачі КАІ не обмежувалися дослідженнями вітчизняних пам'яток.

Історіюукраїнського мистецтва впродовж року висвітлювали доповіді «Пам'ятник Румянцева в Києво-Печерській лаврі», «Адам Церникау - будівничий церкви св. Трійці в Чернігові», «Архітектурні пам'ятки Чернігова XVII--XIX от.» Ф. Ернста, «Чергові завдання доснідування церкви Спаса на Берестові», «Великокнязівські храми Чернігова», «Спаський собор Чернігова», «Бори- соглібський собор у Чернігові», «Канівська Георгіївська та Києво-Кирилівська церкви» В. Зуммера, «Садиба Рєпніних в Яготині та її пам'ятки» Л. Динцеса, «Буковинські церкви» В. Леонтовича, «До бібліографії про Левицького» й «Композиційні мотиви творчості Левицького» В. Язловського, «Про Остерські та Переяславські церкви», «П'ятницька церква» та «Успенський храм в Переяславі» А. Ханникова, «Реконструкція св. Софії Київської» ¹⁰ О. Новицького, «Архітектура Бердичева» М. Георгієвсько- го, «Дерев'яна церква в с. Кривому Розі Уманського повіту» Артоболевського, «Бо- рисоглібський собор» і «Великокнязівські будівлі Канева та Переяслава» Якимова, «Символічні ікони Чернігівського музею»

Н. Коцюбинської, «Нові печери в Чернігові» М. Новицької, «Вознесенський монастир у Переяславі» М. Вязьмітіної та Н. Коцюбинської, «Замкова церква в м. Ніжині» й «Старі надгробки ніжинського грецького цвинтаря» Л. Линко, «Благовіщенський собор Ст. Яворського в м. Ніжині» й «Ніжинський інститут народної освіти та його збірки» М.(?) Мацнева, «Микільський собор у Ніжині» П. Кульженко, «Ніжинські греки та їх церкви» й «Покровська церква в Переяславі» Р. Гельман(а?) ¹¹, «До питання про будівничого київського Софійського собору» В. Пархоменка, «Михайлівська церква в Переяславі» В. Єршової ¹², «Деревляне будівництво в Переяславі» Л. Кістяківсько- го, «Іконостаси переяславського Вознесен- ського монастиря» Бутника ¹³.

Результати студіювання російського мистецтва знайшли відображення в доповідях В. Зуммера («Ескізи О. Іванова до запрестольного образа “Воскресіння Христове”» й «Біблійні ескізи Іванова» ¹⁴), Брунова ¹⁵ («Покриття московських церков») та Ф. Шміта («Робота Мацулевича про Во- лодимирські рельєфи» ¹⁶). До цієї категорії керівник кафедри зарахував і доповідь Д. Айналова «Аліпій Печерський», яку ми відносимо до української тематики ¹⁷.

Одна з доповідей С. Гілярова була присвячена проблематиці античного мистецтва («Мистецтво Еллади в освітленні [...]»), дві доповіді Ф. Шміта - візантійському мистецтву («Спомин про Жерфаньона» ¹⁸ і «Про книгу Вульфа “Geschichte d. Byz. Kunst”» ¹⁹), доповіді Г. Вишеславцева («“Орфей та Еврі- діка” Jacopo del Sellaio у Музеї Ханенків»²⁰) й В. Язловського («Пам'ятник Іпсіланті роботи Канови в Києві») - творчості західноєвропейських мистців.

Питання дитячої творчості знайшли відображення у двох доповідях Л. Кістяків- ського («Прозорий будиночок у дитячих малюнках» і «Зародження музею дитячої творчості в Чернігові») та в рецензії М. Новицької на друге видання класичної праці Жоржа Рума «Графічна мова дитини» [73], у якій автор детально відтворив еволюцію дитячого рисунка.

Ф. Шміт виклав своє бачення розвитку музейної справи в доповідях «Соціальний музей» ²¹ та «Музейні справи в Києві», а Поспєхов поінформував про стан розвитку деяких місцевих музеїв у доповідях «Музей побуту у Чернігові» та «Музей Переяслава».

Питанням теорії мистецтва були присвячені доповіді «Розв'язання проблем образних елементів», «Про книжку Вольценбур- га “Бібліографія образного мистецтва”» ²², «Технологія мистецтва» Ф. Шміта, «Вель- флін ²³ як істолкователь мистецтва» В. Язловського, «Про книгу Віппера “Проблема та філософія натюрморту”» ²⁴ С. Гілярова.

Доповіді «Релігія та суспільство трипільської доби» й «Трипільська старовина Полтавського музею» Л. Динцеса, «Археологічні збірки Канева» Криворучка, «Археологічні збірки Переяслава» Л. Линко, «Археологічна старовина Чернігівського музею» та «Археологічні знахідки на берегах Дніпра від Києва до Канева» П. Курінного, «Городища та могили Чернігівської губернії» Н. Венгрженовської порушували археологічну проблематику. Також на засіданнях заслухали доповіді «Революційний плакат» Л. Динцеса, «Пам'яті Анучина» ²⁵ О. Новицького, «Фотографія як мистецтво» Ф. Шміта, «Книжка “Мир искусства в образах поэзии”» ²⁶ Г. Вишеславцева, «Старий Чернігів та Чернігівське княжіння» П. Смирнова, «Чернігів за литовсько-руського періоду» й «Від Києва до Канева» ²⁷ В. Рома- новського, «Історична топографія Чернігівщини» В. Ляскоронського, «Історія Канева та Переяслава» П. Смирнова й В. Базилевича, «Ст. Яворський і заснований ним монастир у Ніжині» С. Маслова [28]. Очевидно, у звіті Кафедри наведено не повний реєстр доповідей, адже в хронікальній замітці, підготовленій, гадаємо, для журналу «Наше минуле», видання якого мали намір поновити 1923 року, згадується доповідь Ф. Ернста «Реорганізація бувшого Церковно-археологічного музею на Подолі в новий Всеукраїнський музей культів» [17, арк. 2], а в одній з публікацій - доповіді (лекції) «Заснування Переяслава» В. Пархоменка, «Поховання Т. Шевченка в Каневі» В. Мі- яковського, «Переяслав після Переяславської ради 1654 року» В. Базилевича, «Пам'ятки мистецтва м. Переяслава XVI-

XIX віків», «Пам'ятки мистецтва м. Ніжина» і «Попередні підсумки екскурсії КАІ до Ніжина» Ф. Ернста, «Про старовину Ніжина та його околиці» О. Грузинського [18].

Як бачимо, значна частина доповідей викладачів і студентів інституту була виголошена за результатами екскурсій і присвячена переважно пам'яткам культової архітектури. Кілька збережених в архіві Ф. Ернста доповідей засвідчують, що слухачі не обмежувалися натурним обстеженням храмів, а ретельно студіювали літературу з обраної теми та церковні літописи, які дозволяли встановити час заснування (будівництва), імена фундаторів, дату та обсяг проведених ремонтних (реставраційних) робіт, віднотувати інші, важливі для історії пам'ятки події. Скажімо, у доповіді про Михайлівський собор у Переяславі В. Єршова й Л. Терпиловська не тільки зазначили, що храм був поновлений полковником Федором Лободою на давніх руїнах 1649 року, але й навели відомості Лаврен- тіївського літопису про його заснування в 1089 році [25]. Р. Гельман у доповіді про Покровську церкву в Переяславі на підставі церковного літопису, що зберігався в храмі, подав відомості про його будівництво в 1704-1709 роках та імена фундаторів - полковника Івана Мировича та його дружини Пелагеї, додавши, що після смерті полковника та від'їзду з Переяслава його дружини будівництвом опікувалася їхня донька Федора з чоловіком Яковом Лизо- губом. На підставі того самого літопису він описав характер проведених у середині XVIII ст. та на початку XIX ст. ремонтних робіт, припустивши, що форма бань храму зазнала трансформації під час останнього ремонту, коли намагалися усунути наслідки пожежі 1809 року [13, арк. 1-2 зв.].

Після екскурсу в історію заснування й поновлення пам'ятки слухачі зазвичай описували конструкцію та план споруди, її декоративне оздоблення, відзначаючи архітектурні особливості. Зокрема, Р. Гельман зауважив нахил західної стіни переяславської Покровської церкви, який студент помітив у ще одному храмі міста - дерев'яній Свя- то-Преображенській церкві. Жодних власних гіпотез щодо чинників запровадження цього прийому він не навів, обмежившись згадкою про висловлене В. Щербаківським припущення, ніби в такий спосіб будівничі дерев'яних церков прагнули створити ілюзію більшої висоти споруди [13, арк. 2 зв.].

Наприкінці слухачі перераховували найбільш цікаві твори, що зберігалися в тій чи іншій церкві. Так, В. Єршова й Л. Терпиловська стверджували, що поновлений іконостас Михайлівського собору не становив особливої цінності. Однак при цьому виокремили цікавий живопис його зворотного боку, що, на їхню думку, нагадував фрескове зображення «Страшного суду», а також царські врата з «Лествицею Іакова», типовий для українських церков запрестольний образ «Христа-виноградаря» [25]. У По- кровській церкві Р. Гельман особливу увагу звернув на копію ікони «Покрова Богородиці», оригінал якої, за його версією, Т. Кибальчич вивіз з храму наприкінці XIX ст. й подарував великому князю Володимиру Олександровичу [13, арк. З зв. - 4] ²⁸. Позаяк церковний літопис ще 1711 року фіксував наявність цього образа в храмі, Р. Гельман схилявся до думки, що його замовником був Іван Мирович. Зважаючи на історію поновлення пам'ятки, він убачав у зображеному на іконі ієрархові не Феофана Прокоповича ²⁹, а Захарія Корнилови- ча - переяславського єпископа, причетного до відбудови Михайлівського собору ³⁰ [13, арк. З ЗВ.-4].

Поряд з лекційними курсами та загальноінститутськими екскурсіями вагоме місце в процесі підготовки істориків мистецтва відводилося спеціальним семінарам, зокрема з українського мистецтва Ф. Ернста й В. Зуммера (після від'їзду 1923 року

B. Зуммера до Баку керівником семінару залишився Ф. Ернст), з українського народного мистецтва Д. Щербаківського, зі стилістично-історичного аналізу пам'яток

C. Гілярова й А. Дахновича.

Заняття на семінарі з українського мистецтва Ф. Ернста і В. Зуммера були побудовані так, що його учасники щосуботи збиралися на лекцію котрогось із керівників або доповідь спеціально запрошених фахівців, слухачів інституту, а в неділю вирушали на тематичні екскурсії до пам'яток Києва.

Упродовж осіннього триместру 1923 року на семінарі відбулися лекції «Житіє Алі- пія Печерського як джерело», «Стилістика київського мистецтва», «Мілле й Діль про київські пам'ятки» ³¹, «Нові дослідження про перспективу в малярстві (про працю Бакушинського “Лінійна перспектива й реальне сприйняття простору”³²)» В. Зуммера, «Скульптор І. Мартос», «Кріпосні оркестри на Україні» ³³, «Будинок Киселівського в Києві на Подолі», «Лаврські пам'ятки, знищені духовенством лаври наприкінці XIX ст. та полеміка навколо них» Ф. Ернста, «Ритм в народному орнаменті» М. Новицької та Н. Коцюбинської ³⁴, «Народні українські килими, переважно Полтавської губернії» і «Старовинні козацькі пояси на Україні» ³⁵ Б. Жука, «Ікона Іллінської Богоматері та її срібний кіот-шата» М. (?) Мацнева, «Георгіївська церква в Києві» В. Базилевича, «Екскурсійна справа в Москві та Петербурзі» Ульмана, «Браслет у лаврському музеї та його паралелі в рукописах XI11--XIV ст.» Гущина ³⁶, «Пам'ятки гончарного мистецтва й гончарі м. Ніжина» і «Гончарні вироби та гончарі м. Ічні Борзенького повіту на Чернігівщині» Є. Спаської, «Руйнівники мистецтва в Києві наприкінці XIX ст. (духовенство лаври і знищення давнього малярства у Великій церкві)» ³⁷ Є. Кузьміна, «Розкопки та обміри Спаського собору в Чернігові влітку 1923 року» П. Македонського, «Католицькі костели Києва» Бухаріна, «Триптих гетьмана Івана Самойловича» М. Шипови- ча ³⁸ [41, арк. 1-1 зв.].

Важливою складовою навчального процесу в КАІ загалом і семінару Ф. Ернста - В. Зуммера зокрема було рецензування нових видань з історії мистецтва, краєзнавства тощо. Так, у розглядуваний період члени семінару заслухали рецензії Н. Коцюбинської на перший путівник по Криму радянського часу ³⁹, Р. Комарова на книжку В. Нікольського про Збройову палату в Москві [48], М.(?) Мацнева на працю О. Сидорова про російських портретистів XVIII ст.⁴⁰ [41, арк. 1-1 зв.].

Щодо екскурсій, то восени 1923 року учасники семінару взяли участь у тематичних екскурсіях до барокових споруд Софійського і Михайлівського Золотоверхого монастирів, церкви Спаса на Берестові, Києво-Печерської лаври (включно з Троїцькою надбрамною церквою, Микільським монастирем, Економічною брамою, Успенським собором та Великою лаврською дзвіницею, муром, баштами тощо), фортечних споруд та інших пам'яток (т. зв. Великий і Малий Микільські собори, Аскольдова могила, будинок Іпсіланті та ін.), цивільних будівель на Липках (Царський і Кловський палаци, Інститут шляхетних панянок та ін.), пам'ятника Богданові Хмельницькому, а також відвідали відділ «Старий Київ» Першого державного музею та Музей мистецтв ВУАН ім. Б. і В. Ханенків, де вони ознайомилися з «українікою» в збірці закладу [41, арк. 1-1 зв.].

У весняному триместрі 1924 року на семінарі заслухали такі доповіді: «Порцеляна фабрики М. Миклашевського» Бернікер і Латинської, «Видання художньо-історичного провідника по Києву», «Історичні і національні межі українського мистецтва», «Іконостас б[увшої] університетської церкви, виконаний В. І. Беретті і зруйнований адміністрацією ВІНО ⁴¹ в кінці лютого м[ісяця] 1924 р.», «Праця над словником діячів українського мистецтва», «Г. Г. Пав- луцький» ⁴², «Контракти і контрактовий будинок у Києві» ⁴³ Ф. Ернста, «Великокнязівські барельєфи м. Києва» М. Новицької⁴⁴, «Новоодкритий родовий склеп (крипти) роду Лизогубів з муміфікованими погребін- нями в м. Седневі біля Чернигова» І. Мор- гілевського, «Старовинні меблі в київських приватних збірках» О. Гальбурт, «Пам'ятки мистецтва м. Бердичева» М. Георгієвсько- го, «Творчість архітектів В. І. та О. В. Беретті в Києві» П. Альошина ⁴⁵, «Скульптор і маляр Мікешин і його твори на українські теми» Л. Мулявки, а також доповіді Т. Аронсон та О. Козлової про старовинні меблі, що зберігалися в київських приватних збірках. Крім того, Л. Лінко прорецензувала розділ мистецтва доісторичної доби, а П. Куль- женко - мистецтва X-XVII ст. у «Начерку історії українського мистецтва» М. Голубця [14], О. Гущин - працю І. Свєнціцького «Галицькі рукописи XVI--XVIІ віків» (1922) ⁴⁶, Ф. Ернст - присвячену київській архітектурі книжку Г. Лукомського [40].

Відбулися екскурсії на влаштовану в залі Вищого інституту народної освіти виставку образотворчого мистецтва Спілки робітників мистецтва, до Київської картинної галереї та Першого державного музею, у яких слухачі оглянули меблі XVI11--XIX ст., та екскурсія «Контрактові будівлі в м. Києві й контрактовий ярмарок» під керівництвом Ф. Ернста [41, арк. 2].

Переважна частина лекцій і так званих демонстрацій на семінарі в літньому триместрі 1924 року була пов'язана з екскурсіями до Трипілля (25 травня) й Новгоро- да-Сіверського (17-18 червня (?)), серед них - «Трипілля у князівську добу» В. Пар- хоменка, «Трипілля у литовсько-польську добу» В. Романовського, «Дрібні нотатки про Трипілля нових часів» В. Базилевича, «Павло Алепський про Трипілля» й «Де- ревляна Введенська церква по “Древностям Украины”», «Деревляна Введенська церква в Трипіллі, городище, литовський замок (фундаменти), особливості містечкових будов» Ф. Ернста, «Площадки та знахідки трипільської культури» Л. Динцеса, «Сіверянська колонізація: Новгород-Сівер- ський у князівську добу» В. Пархоменка, «Новгород-Сіверський (історичні нотатки)» В. Базилевича, «Археологічний нарис Сі- верського краю» Н. Полонської-Василенко, «Історичний нарис Новгород-Сіверського» В. Романовського, «Новгород-сіверська та чернігівська друкарні XVI I--XVI11 ст.» С. Маслова, «“Слово о полку Ігоревім” і Новгород-Сіверський» М. Грунського, «Художні пам'ятки Новгород-Сіверського» Ф. Ернста. Одночасно члени семінару під керівництвом Ф. Ернста продовжували вивчати монументальні пам'ятки та музейні колекції Києва: 11 травня відбулася екскурсія київським Подолом (церква Різдва Христового, поштова станція, Набережно-Хрещатицька вулиця, хлібний магазин, бугайовські бані), 17 травня - доповіді «Церква Миколи Доброго на Подолі» Липської та Н. Воронець, «Старовинні меблі Київської картинної галереї і збірки С. Глеваського» О. Гальбурт, 7 червня - доповідь «Монумент князю Володимиру в Києві» Уманської, 14 червня - «М. Ге та його твори у київських музеях (з нагоди 30-ліття з дня смерти, VI. 1894)»

А. Іванової-Артюхової, а 10 травня керівник семінару зачитав рецензію на міланське видання книжки Г. Лукомського про київську архітектуру XI--XVI11 ст. Крім того, упродовж триместру на семінарі було виголошено доповіді «Музеї та пам'ятки мистецтва м. Таганрога» О. Гущина, «Пам'ятки мистецтва м. Умані» М. Сенячевського, «Українські народні пряники» Л. Динцеса, «Спомини про М. М. Ге» ⁴⁷ Є. Кузьміна, «Архітектурні пам'ятки Азербайджану» ⁴⁸ В. Зуммера [41, арк. 6].

Як бачимо, більшість доповідей на семінарі слухачі КАІ присвячували київським пам'яткам або тим архітектурним та іншим артефактам, які вони безпосередньо оглядали під час експедицій. Теми, які Ф. Ернст і В. Зуммер пропонували для самостійного опрацювання членам семінару були присвячені переважно пам'яткам архітектури, малярства, скульптури, гравюри та декоративно-ужиткового мистецтва Києва чи київських колекцій: «Будівельні ритми св. Софії», «Собор Успіння на Подолі», «Михайлівська церква Видубицького монастиря», «Трьохсвятська церква в Києві», «Католицькі костьоли в Києві», «Будівлі XVII--XVIII ст. у Видубицькому монастирі», «Монастирські трапезні в Києві», «Грецький монастир у Києві», «Будівлі архітектора А. Меленсько- го в Києві», «Будівлі архітекторів Беретті в Києві», «Барельєфи великокнязівської доби в Києві», «Надгробок Костянтина Острозького в Лаврі», «Старовинні надгробки київських кладовищ», «Монумент Богдана Хмельницького в Києві», «Монумент князя Володимира в Києві», «Київські євхаристії», «Іконостаси св. Софії в Києві», «Іконостаси рококо в Києві», «Страсні та євха- ристійні фрески св. Софії», «Богородичне коло в малому вівтарі св. Софії», «Київські розписи епохи класицизму», «Українці-пе- редвижники», «Проблеми візантійського стилю: Солнцев, Врубель, Васнецов», «Кахельні оздоби київських церков», «Фаянс Межигірської фабрики», «Порцеляна фабрики Миклашевського», «Сучасні вироби межигірської майстерні», «Гравюра на дереві київської школи», «Штихи Григорія Левицького», «Розписні шафи XVIII віку в Києві» [41, арк. 9].

Семінар Д. Щербаківського з українського народного мистецтва, як і лекції вченого, відбувався в етнографічному (народного мистецтва) відділі Першого державного музею, принаймні в останні роки існування КАІ [71, арк. 4]. До семінару керівник допускав зазвичай тих слухачів мистецтвознавчого й етнографічного відділів, які прослухали його лекційний курс і здали іспит, тобто були підготовлені до самостійної дослідницької роботи. Щоправда, траплялися й винятки. Наприклад, Є. Спаська, яка вступила в КАІ в останній рік його існування, завдяки своїй наполегливості й оперативності змогла переконати вчителя, що вміє збирати матеріал, добре його відчуває та ілюструє, а також має необхідну дослідникові впертість і завзяття [62, с. 274-276]. У той самий час долучитися до семінару вчений дозволив студентці Київського художнього інституту Л. Левитській, яка найкраще підходила для виконання замальовок пам'яток народного мистецтва.

На підставі недатованого звіту про роботу семінару (вірогідно, в 1923-1924 навчальному році) можемо стверджувати, що Д. Щербаківський прагнув ознайомити студентів з літературою з різних галузей народного мистецтва, навчити самостійно збирати матеріал і науково описувати його, а також привчити їх до самостійного опрацювання накопичених артефактів, тобто до наукового дослідження [71]. Для досягнення необхідного результату він сформував три групи тем, які кожен студент розробляв самостійно. Учений пропонував їм підготувати насамперед огляд історії дослідження якогось із видів народного мистецтва (хатнього будівництва, церковної архітектури, шитва, кераміки, тканини, скла, золотарства, писанкарства тощо) [71, арк. 4]. Реферати, які збереглися в архіві Д. Щербаківського, - «Огляд літератури по українському шитву» М. Мушкет, «Огляд літератури про писанку» С. Шам- раїва, «Огляд літератури про українську хату» М. Бойка, «Огляд літератури по деревляному різьбарству» М. Новицької, «Огляд розробки питання про український народний орнамент» К. Ярошевського - засвідчують, що студенти не лише ретельно студіювали історіографію питання, але й визначали нагальні завдання майбутніх досліджень [57].

Тематика другої групи доповідей обумовлювалася тими матеріалами, які кожен студент зібрав власноруч, переважно на малій батьківщині під час канікул чи свят⁴⁹. Скажімо, в останній рік роботи КАІ Н. Коцюбинська виголосила доповідь «Одежа селянок в с. Степашках ⁵⁰ Ушицького повіту на Поділлі», Л. Левитська - «Настінне малювання в хатах с. Соснівки на Чигиринщи- ні», А. Терещенко - «Різьба по дереву в Золотоніському повіті і полтавські назви орнаментів», Волобуєва - «Техніка настінного малювання на Остерщині Чернігівської губернії», Є. Спаська - «Ічнянські гончарі і кахляні печі» ⁵¹. При цьому Д. Щербаківський намагався передати учням власний досвід збирацької діяльності, який називав «збирацько-дослідницьким» методом праці [62, с. 282-283]. Він постійно наголошував, що «збірання є вже дослід», а успішна експедиція - «наполовину пророблена робота» [42, арк. 1]. Цей підхід дозволяв реалізовувати один із засадничих принципів ученого - вивчати твори в середовищі їх побутування. Проте він чітко розрізняв підходи й завдання власне історика, етнографа чи історика мистецтва, що унаочнює усвідомлення ним специфіки кожної галузі науки [42, арк. 8].

Напередодні канікул чи свят, коли студенти КАІ вирушали в експедиції або проводили стаціонарні дослідження у себе на батьківщині, Д. Щербаківський присвячував кілька лекцій методам збирацької роботи [62, с. 276]. Він наголошував, що дослідник мусить бути добрим психологом, дипломатом і уважним слухачем, аби зуміти розпитати власників речей чи майстрів про нюанси роботи. Під час експедицій радив не покладатися на пам'ять і одразу занотовувати зібрані відомості, застерігав від пізнішого виправлення польових записів. Звісно, дослідник мистецтва не міг обмежитися вербальними відомостями, тому Д. Щербаківський зазначав: «Тут же, на місці, треба вміти все зафіксувати, і не лише записати якнайповніше усі назви, усі вирази, а ще краще - замалювати чи зафотографувати усе <...>. Неодмінно треба привезти до музею з собою ще й “язика” - точно паспорто- вані речі, такі потрібні для сучасних музейних збірок <...»> [62, с. 282]. Також учений наполягав на тому, що збирати потрібно за певним планом, вибірково й розумно, ґрунтовно підготувавшись до експедиції. Лише під час воєн чи інших катаклізмів музейник, як пожежник, мусив рятувати все, що гинуло перед його очима [62, с. 280].

Третя група тем була пов'язана з дослідженням ритміки орнаментики. Зважаючи на недостатню розробленість суто мистецтвознавчої методології, Д. Щербаківський надавав їй особливе значення, доручивши в 1923-1924 навчальному році М. Новиць- кій і Н. Коцюбинській підготувати доповідь «Ритм в орнаменті (за методами студій над ритмом в музиці й поезії)». Також М. Но- вицька виступила з доповіддю «Ритми на орнаментах божниці», А. Терещенко - «Орнамент українських ярем і його ритміка», Скрипченко - «Еволюція головних форм української кераміки (посуд)» [71, арк. 4 зв.]

Деякі дослідники безпідставно стверджують, ніби великі групи студентів КАІ (по двадцять-п'ятдесят чоловік) на чолі з Д. Щербаківським у 1920-х роках регулярно здійснювали екскурсії на Київщину, Полтавщину, Волинь, Полісся [58, с. 117]. Насправді про регулярні тривалі поїздки, та ще й у віддалені від Києва регіони, у той час можна було хіба що мріяти. Наразі відомо лише про одну колективну поїздку, що відбулася влітку 1924 року [16]. 5 червня Д. Щербаківський разом з вихованцями виїздив до містечка Борисполя поблизу Києва, аби наочно продемонструвати методи експедиційної роботи. Хоча подорож тривала всього один день, вона залишила в слухачів незабутні враження. Як засвідчують підготовлені її учасниками семінарські доповіді, зокрема «Бориспільські цехи» М. Тарасенка, «Живопис м. Борисполя» М. Вязьмітіної, «Писанки» П. Кульженко, «Записи з матеріального побуту. (Огонь, його добування та уживання. Приладдя до вибійки)» і «Чоловічі та жіночі одя- ги, покриття голови, взуття та прикраси» Н. Заглади, «Єврейське кладовище в Борисполі» М. Вязьмітіної та М. Новицької, «Церкви м. Борисполя» П. Кульженко та М. Вязьмітіної, «Різьба по дереву» А. Те- рещенка й студента Київського архітектурного інституту А. Гвоздецького, об'єктом їхньої уваги стали пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, які вони намагалися максимально повно описати, а також замалювати [16].

Якщо Д. Щербаківський в основному орієнтував учасників своїх семінарів на студіювання пам'яток з колекції Першого державного музею (з 1924 року - Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка), у якому завідував історичним і етнографічним відділами, то для членів семінару зі стилістично-історичного аналізу пам'яток (керівники - С. Гіляров і А. Дахно- вич) важливою речовою базою став Музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків ВУАН. Саме в його залах студенти, а також деякі викладачі КАІ та інші особи виголошували доповіді за результатами дослідження окремих пам'яток чи груп експонатів закладу. Скажімо, композитор і музичний критик М. Шипо- вич, крім доповіді про так званий «Деісус» Івана Самойловича, у Музеї мистецтв виголосив три доповіді, присвячені пам'яткам давньоруського станкового малярства, точніше, новгородської школи іконопису ⁵². Студент В. Богословський досліджував стиль новгородських ікон і поясні бронзові бляхи кабанського типу з музейних вітрин, Є. Спаська - кахльову грубу російської роботи XVIII ст. у приміщенні бібліотеки музею ⁵³, Мамишева - копію «Мадонни дель Магніфікат» Сандро Ботічеллі та алегоричну композицію школи Тиціана, Уманська - композицію «Орфей і Еврідіка» майстра флорентійської школи Якопо дель Селла- йо, П. Македонський - італійські кессоне, П. Кульженко - рельєфні образи мадонн доби Ренесансу, Н. Венгрженовська - античну теракоту, випускник Інституту Л. Дин- цес - скитське золото, а Ф. Ернст - портрет О. Дмитрієва-Мамонова роботи Д. Левиць- кого. Як зазначав С. Гіляров, чимало студентських робіт були виконані на досить високому рівні й заслуговували на публікацію в музейному збірнику, який тоді сподівалися започаткувати [27, с. 21].

1924 рік став поворотним у долі НДКМ. У травні її очільник і ректор КАІ Ф. Шміт, зрікшись більшості посад у Києві, виїхав до Москви, де став завідувачем відділу великокнязівських старожитностей Історичного музею, членом Науково-дослідного інституту мистецтвознавства й археології Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук, професором Першого московського державного університету та ін. Остаточно діяльність у Києві науковець згорнув наприкінці 1924 року у зв'язку з призначенням його директором Державного інституту історії мистецтв у Ленінграді [2, с. 68-70; 68, с. 81-82]. Слідом за наставником до Північної Пальміри подалася низка вихованців КАІ.

У серпні 1924 року Київський губернський відділ народної освіти закрив КАІ, кваліфікувавши його діяльність як спробу реставрувати тип старого університету. Відчайдушні намагання професорів реформувати заклад чи поновити його діяльність у статусі Вищих археологічних курсів при Всеукраїнському археологічному комітеті, Вищому інституті народної освіти чи Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка успіху не мали. Проте реструктуризована новим керівником - О. Новицьким - НДКМ все ж знайшла можливість продовжити підготовку молодої генерації фахівців завдяки інституту аспірантури, а згадані викладачі та керівники семінарів КАІ невдовзі стали її дійсними членами й керівниками аспірантських семінарів.

Аналіз початкового етапу діяльності НДКМ (1922-1924) переконує, що поза індивідуальними зацікавленнями своїх членів і співробітників та співпрацею з Комісією дослідження дитячої творчості ВУАН, інституція зосередилася на забезпеченні навчального процесу в КАІ. Крім низки загальних і вузькоспеціальних курсів, важливу роль у навчальному процесі на мистецтвознавчому відділі цього закладу відігравали науково-дослідні екскурсії (експедиції) та спеціальні семінари, зокрема з українського мистецтва (керівники - Ф. Ернст і В. Зуммер), українського народного мистецтва (керівник-Д. Щербаківський), стилістично- історичного аналізу пам'яток (керівники -С. Гіляров і А. Дахнович). Основну увагу керівники екскурсій і семінарів приділяли формуванню у слухачів навичок безпосереднього (натурного) дослідження речового матеріалу (насамперед пам'яток архітектури Києва, Чернігова, Канева, Переяслава та Ніжина, станкових творів мистецтва, головно українського, з музейних колекцій і храмів, різних видів народного мистецтва в ареалі їх побутування), а також роботі з літературними джерелами, пошуку архівних і фіксації усних джерел. Перспектива дослідження початкового етапу діяльності кафедри пов'язана з подальшим виявленням і введенням у науковий обіг архівних матеріалів, насамперед текстів доповідей, виголошених на засіданнях установи.

Джерела та література

1. Альошин П. Батько і син Беретті. (З архітектурної спадщини) / П. Альошин // Архітектура Радянської України. - 1938. - № 3. - С. 39-50.

2. Афанасьев В. А. Федор Иванович Шмит / В. А. Афанасьев. - К.: Наукова думка, 1992. - 216 с.: ил.

3. Бакушинский А. Линейная перспектива в искусстве и зрительном восприятии реального пространства / А. Бакушинский // Искусство. - 1923. - Т. 1. - С. 213-261.

4. Білокінь С. В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Сергій Білокінь. - К., 2006.-355 с.

5. Богдашина О. М. Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Д. Бага- лія / О. М. Богдашина, О. В. Юркова // Енциклопедія історії України. - К. : Наукова думка, 2010. - Т. 7 : Мл - О. - С. 225-226.

6. Бонь О. І. Олекса Петрович Новицький / Вонь О. І. //Зневажена Кліо : зб. -К., 2005. -С. 359-389.

7. Бонь О. Федір Ернст та його діяльність у наукових мистецтвознавчих осередках у 1920-1930 роках / Олександр Бонь // Краєзнавство. - К., 2012. - № 3. -С. 161-169.

8. Виппер Б. Проблема и развитие натюрморта. (Жизнь вещей)/Б. Виппер. - Казань : Молодые силы,

1922. - [1], 168 с., 10 с. ил. - (Вопросы искусства).

9. Вышеславцев Г. «“Орфей и Эвредика”, итальянская картина XV в. в собр[ании] Ханенко». Доповідь. 1923 рік. - Архівні наукові фонди рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі-АНФРФ ІМФЕ), ф. 43, спр. 330, арк. 1-8.

10. Вишеславцев Г. Рецензія на книжку «Мир искусств в образах поэзии: архитектура, скульптура, живопись, танец, музыка» (М., 1922). 1923 рік. - АНФРФ ІМФЕ, ф. 43, спр. 331, арк. 1-6.

11. Вольценбург О. Э. Библиография изобразительного искусства : указатель литературы на русском языке по вопросам теории, истории и практики изобразительных искусств: архитектуры, скульптуры, живописи и прикладного искусства / О. Э. Вольценбург. - Пб.: Книжный угол, 1923. - Ч. 1 : Отдельные издания. - Вып. 1 : Общая теория искусства. - 87 с.; Вып. 2 : Общая история искусства. Археология искусства. - 187 с.