Антропокультурні домінанти у творчості острозьких полемістів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропокультурні домінанти у творчості острозьких полемістів

Стаття присвячена з'ясуванню концепції «внутрішньоїлюдини» на прикладі полемічного досвіду острозьких книжників традиційного спрямування. У ролі духовної основи острозького традиціоналізму стверджуються вчення ареопагітизму та ісихазму, котрі найбільшою мірою вплинули на розвиток морально-релігійних орієнтирів та богословсько-персоналістичну концепцію «внутрішньої людини».

Ключові слова: православний традиціоналізм, острозькі книжники, морально-релігійні засади, полемічна культура, ареопагітизм, ісихазм.

Artykut jest poswigcony analizie koncepcji «cztowieka wewngtrznego» naprzyktadzie doswiadczenia polemicznego uczonych tradycjonalistow Akademii Ostrogskiej. Fundamentem duchowosci tradycjonalizmu ostrogskiego jest nauka areopagityzmu i hesychazmu, ktora najbardziej wptyngta na rozwoj orientacji moralnych i religijnych oraz koncepcji teologiczno-personalistycznq «wewngtrznego cztowieka».

Slowa kluczowe: prawostawny tradycjonalizmu, uczeni Akademii Ostrogskiej, zasady moralne i religijne, kultura polemiczna, areopagityzm, hesychazm.

Key words: orthodox traditionalism, Ostrog bookmen, moral and religious foundations, polemic culture, areopagitism, hesychasm.

Актуальність антропологічної проблематики зумовлена сьогодні насамперед кри-зовими явищами у духовній культурі, спровокованими глобалізаційними процесами, «футурошоком», ексформацією. Християнська концепція нової людини, яку пропагу-вав ще апостол Павло, упродовж двох тисячоліть привертає увагу мислителів, а щодо православної традиції, то вона відома нам як концепція «внутрішньої людини», люди-ни, яка дбає про власне духовне осердя, керується духовними ціннісними настанова-ми на індивідуально-особистісному рівні. Саме ця концепція стала пріоритетною для вітчизняних філософсько-антропологічних пошуків, адже києворуське книжництво започатковує її розвиток. Успадковано цю концепцію від християнства візантійського взірця, а гідними продовжувачами її стають острозькі традиціоналісти.

Варто зауважити, що Костянтин Острозький зумів залучити до культурницького руху навіть чимало іноземців, які працювали не менш плідно і не менш жертовно на благо української культури. Серед них імена греків Кирила Лукаріса, майбутнього патріарха Константинопольського, Никифора Кантакузина, Діонісія Палеолога, ро-сіянина Івана Федорова, білоруса Андрія Римші та поляка Яна Лятоша, випускника Краківського університету, який був професійним математиком, астрономом і філо-софом, довів хибність реформи церковного календаря. Ян Лятош -- син краківського міщанина, що довершував свою освіту дворічним навчанням у Падуї. За свідченням

І. Мицька, у 1582 році там він отримав докторат медицини, а з наступного року Ян Лятош «почав виступати проти нового... григоріанського календаря, через що зазнав переслідувань із боку єзуїтів та костьольної ієрархії» [5, с. 100]. Із 1594 року Ян Лятош присвячує свої прогностики родині Острозьких. Цілком ймовірно, що Ян Лятош був викладачем Острозької слов'яно-греко-латинської академії, адже 1596 року він пере-їжджає до Острога, де в окольному замку побіч академії має власний будинок. Таким чином, поляк Ян Лятош, на підставі своїх переконань і астрономічних розрахунків, доклав чимало зусиль для становлення першої вищої школи греко-слов'янського типу, а отже, опосередковано він посприяв становленню острозького традиціоналіз-му.

Проблемність людського буття, для якого сама людина постає як проблема про-блем, -- це невичерпна тема, що залишається стрижневою для європейської культур-ної традиції, підґрунтям якої стало християнство. Саме до переосмислення христи-янської релігійно-світоглядної парадигми звертається у філософських рефлексіях і В.Г. Нестеренко, особливо наприкінці свого подвижницького життєвого та творчого шляху. Він відшукує надзвичайно актуальні, болючі, часом навіть парадоксальні ідеї, наповнює їх новим звучанням, стимулюючи читача до переосмислення піднятих тем, до творчої співпраці. До низки таких ідей, укорінених у християнство, слід віднести не лише концепцію стражденності як смислотворчого чинника людського буття, а й «ідею нової духовності», яку піднімав Бердяєв та переосмислював Нестеренко. На пе-реконання В.Г. Нестеренка, саме християнство, яке «пов'язується нами з традицією, непорушністю догматів, вірністю священному слову», започаткувало у європейській філософській думці ідею нового, адже християнська культура виокремлює «ідею но-вої людини, нового світу, нового неба» [6, с. 58].

Багато дослідників острозького книжництва (Я.М. Стратій, В.Д. Литвинов, А.І. Пашук, П.К. Яременко, П.М. Кралюк, В.С. Горський, В.Г. Нестеренко) апелює до таких понять, як людське і людина, пов'язуючи з ними тенденції, які у XVI-XVII століттях трансформувалися в українську тогочасну дійсність. Безперечно, співзвуч-ність мотивів тут очевидна, вона проявляється насамперед у піднесенні людської іс-тоти на безмірно вищі п'єдестали, аніж у попередні віки. Однак було б нелогічно і не- вмотивовано ставити абсолютний знак рівності між образом людини західного типу і тим, котрий репрезентують острожани.

Як відомо, Захід плекає образ людини як самоцінної істоти, що творить сама себе: «Людина -- власний скульптор і творець» (Піко делла Мірандола), або «Людина -- це людський бог» (М. Кузанський). Варто зазначити, що розгортання антропологічної проблематики на Заході відбувається на тлі процесів секуляризації, яка дедалі погли-блюється і у зв'язку з чим людина постає істотою, насильно відлученою від боже-ственного світу.

Острозькі книжники плекають іншу модель людини, а саме ту, що стверджує її богословсько-персоналістську цінність, і ця модель у 'їх творчості є найбільш про-дуктивна. Якщо у своїх антропологічних пошуках західні мислителі керуються фаус- тівським духом, то острожачи-традиціоналісти вперто боронять те, що є осердям їх антропологічного світу, -- божественний лик смиренної мудрості, котра єднає люди-ну з Богом. У цьому контексті зрозумілими є зусилля книжників Острога, скеровані на збереження внутрішнього світу людини у тому вияві, який дозволяє повсякчасно відчувати присутність Бога у собі. Саме тому увага острожан-традиціоналістів так часто зосереджна на містичному досвіді «ареопагітиків». Містичні одкровення Діоні- сія Ареопагіта передбачають насамперед благодатне життя у святому дусі, стяжання якого є необхідною умовою духовного життя і духовного удосконалення. «Да дер-жим, сиречъ -- крепко непоколебимо стояще в том, што божествене открыто отъ Святыа Троица», -- закликає словами Діонісія Ареопагіта Василь Суразький, не оми-наючи звернення великого богослова до людини: «Ты же, о человече, не устрашиши ся, се предвизаючи?» [7, с. 674]. Належить сказати, що, перед тайною божественного буття не маліє людина. Острозьке книжництво, звернене до святоотцівської традиції розгортає думку про особливу гідність людини, яка проявляється не у зверхності, не у титанізмі, постульованому європейським Ренесансом, а у всецілому духовному по-риванні до Божественного світла.

Завданням традиціоналізму є збереження цілості духовної основи українства -- православ'я, яке наполягає на боротьбі внутрішній. Так, у «Діоптрі» Віталія з Дуб-на читаємо: «Повстань проти самого себе, помстись ворогам своїм внутрішнім і не ремствуй на зовнішніх...» [2, с. 76-77]; «Не зупиняйся на поверхні, не заглядайся на уявну зовнішність, не простягайся далі і розглянь сам корінь» [2, с. 79]. Ареною вну-трішньої боротьби є людська душа, а отже -- розуміння «внутрішньої людини», яку відкривають ще києворуські книжники і яка стає головною проблемою острозьких традиціоналістів і випливає зі змісту цієї боротьби. Концепція «внутрішньої люди-ни» особливо виразна у творах Івана Вишенського. Розуміння «внутрішньої» люди-ни у Івана Вишенського цілком тотожне її розумінню Василієм Великим, Симеоном Новим Богословом, Григорієм Синаїтом, Іоанном Листвичником, Іоанном Дамаскі- ним та іншими візантійськими богословами. Більшість дослідників (І. Паславський, М. Русин) сходяться на думці, що інтерпретація людини у Вишенського близька до Августина як у плані визнання її двосубстанційної єдності, так і в тому, що пізнати істину можна лише тоді, коли піднімешся над своєю природою.

На нашу думку, ідея двосубстанційності -- це ідея рівновеликості й рівнозначи- мості двох начал (субстанцій) -- плоті й духа. Виходимо з розуміння субстанції як такого буття, що є самодостатнім, не потребує для свого доведення нічого іншого, окрім себе самого. Східна патристична традиція надає пріоритет духові -- плотське начало як причина людської гріховності має бути подолане. У Вишенського для осяг-нення «вічної правди» необхідно «зів'ялити та висушити плоть і кров потом тіла» [3, с. 137]. Отже, плоть постає не антагоністом духу, а одним із чинників, що уможлив-люють шлях до «вічної правди». У патристичній традиції освячення духа приводить і до освячення тіла.

Слід нагадати, що наприкінці XVI століття, а саме у 1594 році, у Острозькій дру-карні була видрукувана «Книга о постничестве» Василія Великого, у передмові до якої є наступна настанова: «Иже на пути заповедей Господних шествующе, Василия Великаго на исцеление внутрьнего человека. Тако бо іспе повеле, прежде убо веро- вати, по том же ветхаго чака исцеляти... » [1, с. 2].

Герасим Смотрицький у передмові до Острозького видання повної Біблії також дає настанову читати цю книгу внутрішнім зором і відкривати «умныя зеницы сердца твоего» й залишити позаду чистолюбство та високомірність [9]. Полеміст виокрем-лює таку грань «внутрішньої» людини, як здатність мислити не земними, а небесни-ми -- «горніми» категоріями, адже тільки серце здатне вмістити небесну мудрість. Проте не тільки вмістити, а й зберегти її закликає Герасим Смотрицький. Запорукою цього збереження острозький традиціоналіст вважає Книгу книг -- Біблію. Саме бі-блійна мудрість стає фундаментом віри і осердям внутрішнього світу людини. внутрішній людина острозький книжник

Подібні настанови зустрічаємо і у «Діоптрі...» Віталія з Дубна. Релігійний пись-менник порівнює душу людини до воску, котрий має певний образ, на якому легко закарбовуються всі людські враження: «Якщо любиш земне, то будеш земним, якщо небесне -- то будеш небесним» [2, с. 80]. Чому ж людина, серед інших творінь, не була названа ні доброю, ні злою, тоді як все створене, хоча й гірше від людини, назване до-брим? Ці міркування продовжує Віталій і робить висновок, що Бог чекав, аби людина, котра єдина серед творінь, має свободу на добро або на зло, сама зробила свій вибір. Адже якщо людина робить добро, то вона добра, якщо зло -- зла. Творець всього сущого, на переконання ченця Віталія, аби наректи людину чи доброю чи злою, хотів бачити до чого вона буде схильна. «Отже, дивися, миролюбче, які образи всередину душі своєї сприймаєш, коли любиш ці блага земні» [2, с. 80], -- підводить підсумок своїм розмислам автор, акцентуючи увагу читача на важливості морального вибору особистості та її внутрішньому душевному стані.

Традиціоналісти переконливо рекомендують зіставляти своє життя та уявлення про блага, які хоче отримати людина, з небесними мірками та нетлінним образом усього, чим живе людина. Віталій із Дубна пропонує звільнитись від земного рабства, бо «ті, що народжені в темряві, темряву вважають світлом» та «зайве й суттєве піклу-вання про речі тимчасові створює тягар у набуванні духовних і перешкоджає душі нашій підніматися до споглядання благ вічних» [2, с. 81].

Подібні настанови щодо морального вдосконалення, а саме про тісний євангель-ський шлях «внутрішньої людини», відшукуємо і у творчій спадщині І. Вишенського. Полеміст розкриває своє розуміння «спасенія преочищенного», яке відбувається тоді, коли людина докладає зусилля, аби уникнути спокус, якими переповнений зовнішній світ. Розум просвітлюється тоді, коли людина тікає від світу, зрікається його і тримає розум у мовчанні та богомисленні. Вишенський нараховує п'ять ступенів очищен-ня і 'їх основою вважає виконання настанов Діонісія Ареопагіта. Навчати інших, не пройшовши цих п'яти сходинок очищення «внутрішньої» людини, полеміст вважає шкідливим як для того, хто повчає, так і для того, хто навчає божественної мудрості. Цілком можливо, що задля того аби власним прикладом здійснити шлях «спасенія преочищенного», письменник-традиціоналіст більше сорока років перебуває у чер-нечому послуху у найвідомішому православно-аскетичному центрі -- на горі Афон.

Чимало уваги концепції «внутрішньої» людини приділяє ще один острозький книжник, автор листів-відповідей від імені князя Костянтина Острозького-молод- шого уніатові Іпатію Потію -- Клірик Острозький. Він, зокрема, звертає увагу читача на те, що як око у тілі, так і розум у душі людській є «светлостью». «Єсли светел и чист ум, освечаєт душу. А если ум потемнится, потемняєт и душу и от стежки заповедей Божиіх блудит. Таковый хотя если што и чинит, не по воли Божієй чинит» [4, с. 256]. Отже, як світильник тіла є око, так для «внутрішньої» людини, для людської душі цією світлістю є розум -- чуттєва, нерозчленована здатність людини, яку не слід ото- тожнювати з розмислом -- інтелектуальною здатністю, що ґрунтується на судженнях і висновках.

Клірик Острозький підкреслює, що «внутрішня людина» -- це та, яка бореться за світло правди у своєму серці: «Ото честньїє синове Сіони, одеяньїє первім златом, отмТнилися есте в начиня глиняноє, и в роботу рук гончарских, ото ловцТ половили вас, яко шпаков дармо, и уморили в потоці живот мой, и вложили на мене камень тяжкій жалю, ото розлилася вода слєз моих вышше головы моєи, око моє погрязло, померкло, и помкнулося, и не отворится, доколТ не восіяієт свТт правды пред вороты моими, доколТ дєнница не озарится в сердцу моєм» [4, с. 287]. Письменник нагадує також про незмінність, усталеність, «сталость» як фундамент чи основу для будівни-цтва духовного, чим завжди була і повинна залишатись «совість розума», на якій, за біблійними словами, «сердце основанно» [4, с. 281].

У повчанні Іова Желіза, де розкривається зміст євангельської притчі «Про зерно і сіятеля» також акцентується увага на концепції «внутрішньої людини», яка пови-нна підготувати своє серце до прийняття Євангелія. Книжник-традиціоналіст дає для слухачів притчі пораду не пригнічувати розуму надмірними турботами про житей-ське, а проявляти турботу лише про необхідне для спасіння. «Яко сеяй в плоть свою от плоти пожнет истление: а сеяй в дух от духа пожнет живот вечный» [8, с. 597], -- нагадує апостольські послання проповідник. Отож, Іов Желізо значно більше цінує плід духовний, котрий може принести людське серце, засіяне євангельськими цін-ностями, за умови, що вони не будуть приглушені надмірною турботою про багат-ство та життєві пристрасті.

Таким чином, варто виокремити такі грані концепції «внутрішньої людини» у творчості острозьких книжників: міцне опертя на фундамент Біблії та її незапере-чний авторитет; неухильне слідування Божим заповідям, що є головною моральною опорою «внутрішньої людини»; постійне прагнення стати «правонаступником», спадкоємцем небесної духовної вітчизни; рух серця «внутрішньої людини» -- це по-шук істинного і вічного; констатація істотної відмінності між «розмислом» -- інте-лектуальною здатністю людини та «умом» -- чуттєвою нерозчленованою здатністю людини з наданням переваги саме останній, що покликана стати «світлістю» людської душі; беззаперечний авторитет православної традиції, що вкорінена через давньо-руську концепцію любомудрія; ідея «преочищенного спасенія», тобто не затьмарено-го житейськими турботами та пристрастями «ума» і серця; неможливість існування «внутрішньої людини» поза морально-релігійними вимірами.

Отже, можемо зробити висновок, що найбільш продуктивною для острозьких книжників є ідея богословсько-персоналістської цінності людини, яка культивується на біблійних основах та православній традиції.

ЛІТЕРАТУРА

1. Василий Великий. Творения иже во святых отца нашего Василия Великого, ар-хиепископа Кесарии Каппадокийской: [перевод] / Василий Великий. -- М. : Паломник, 1993. -- Ч. 1, 3, 5.

2. Виталий. Диоптра / Віталій (з Дубна) // Історія філософії України: хрестоматія: навч. посіб. / Упоряд. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко [та ін.]. -- К., 1993. -- С. 74-87.

3. Вишенский И. Неизданные сочинения и послания Иоанна Вишенского, начала XVII ст. / И. Вишенский // [Памятники литературной полемики православных южно- руссцев с латино-униатами]. -- К., 1887. -- С. 19-348 (Архив Юго-Западной России; ч. 1, т. 7).

4. Клирик Острожский. Отпис на лист в бозе велебного отца Ипатия / Клірик Ост-розький // Українська література XIV-XVI ст. / Редкол.: І. О. Дзеверін [та ін.]. -- К., 1988.

— С. 254-288 (Бібліотека української літератури). (Дожовтнева українська література).

5. Мицько І. З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-1636) / І. З. Миць- ко. -- К. : Наукова думка, 1990. -- 190 с.

6. Нестеренко В. Г. Ідея нової духовності у філософії Миколи Бердяєва та її відлуння в сучасній культурі / В. Г. Нестеренко // Виховання молодого покоління на принципах хрис-тиянської моралі в процесі духовного відродження України // Збірник наукових праць.

— Острог, 1998. -- С. 58-63.

7. О единой истинной православной вЪрЪ и о святой соборной апостолской церкви, откуду начало приняла, и како повсюду распростреся. Сочиненіе Острожскаго священ-ника Василія 1588 года // Русская историческая библиотека издаваемая археографиче-скою коммиссіею. Томъ седьмый. -- Петербургъ, 1882. -- Стб. 633-938.

8. Пчела Почаевская // [Изборник назидательных поучений и статей, составленных и списанных прп. Иовом, игуменом Лавры Почаевской (1581-1651 гг.) изданный в переводе на русский язык по собственноручной рукописи преподобнаго под редакциею профессора КДА Н.И. Петрова]. -- Почаев: Типография Почаевской Успенской Лавры, 1884. -- 612 с.

9. Смотрицкий Г. Предисловие к Библии, изданной в Остроге 1581 г. / Герасим Смо- трицкий // Памятники литературной полемики православных южно-руссов с протестан-тами и латино-униатами в Юго-Западной Руси за XVI и XVII ст. -- К., 1914. -- С. 45-58 (Архив Юго-Западной России; ч. 1, т. 8, вып. 1).

Размещено на Allbest.ru