Традиційна українська культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Традиційна українська культура, Українське народне мистецтво -- це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії.

Українська культура бере початок з давніх часів і має глибоке коріння. У світосприйнятті українського народу дуже важливу роль відіграє мистецтво. До традиційного українського мистецтва, що охоплює всі види народної творчості, відносяться музика, пісні, танці, фольклор, живопис, декоративно-ужиткове мистецтво (ковальство, гончарство, ткацтво, теслярство, ложкарство, плетіння, прядіння, ткацтво та інше).

1. Сучасне українське мистецтво у світовому культурному просторі, як форма спадкоємності національних традицій

Україна сьогодні зацікавлює світ своє глибинною історією. Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, в період так званої ашельської культури, понад 900-800 тис. років тому. У середньому палеоліті, в період мустьєрської культури (100-35 тис. років тому) територію України заселяли неандертальці. Люди сучасного типу, Homo sapiens, або кроманьйонці, сформувалися в період верхнього палеоліту, понад 40-35 тис. років тому. Період енеоліту (мідна доба) та неоліту представлений трипільською культурою.

Залізна доба на території сучасного Києва і Київської області представлена черняхівською археологічною культурою, що її також називають «київською культурою»; вона існувала на межі ІІ-V ст. Білозерська культура стала, ймовірно, основою кіммерійської.

У другій половині VII ст. до н. е. численні скіфські племена витіснили кіммерійців з Причорномор'я. Відтоді майже тисячу років історія південноукраїнського степу була пов'язана з іменем скіфів. На береги Чорного моря вони принесли свою культуру та оригінальне мистецтво, що згодом у науці отримало назву «скіфського звіриного стилю». Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль з кургану Товста Могила; це нагрудна прикраса ритуального характеру.

Грандіозною подією у мистецькому й археологічному житті світу стало відкриття Вікентієм Хвойкою Трипільської культури, котра, згідно припущеннями багатьох археологів, сягає VII тис. до н. е. і є рівною серед величних культур давнини. Трипільська культура народилася раніше від давньоєгипетської та шумерської, існуючи паралельно з археологічними культурами Караново, Вінча, Ленделя та цивілізаціями Давнього Сходу, що налічують V-IV тис. до н. е., а також із культурами Халафу, Убейду, Бадарі, початки яких датуються VI тис. до н. е.

Найбільш цікаві предмети культурного побутування зниклої цивілізації були знайдені саме навколо Трипілля. Для нашого дослідження в першу чергу цікаві події культурні, а ще точніше й глибше -- артефакти художньої творчості з зображеннями людських істот і звірів. Археологічних знахідок, зафіксованих у кіммерійському, скіфському, трипільському періодах насправді сотні, або й тисячі.

Перші графічні твори, знайдені на території нинішньої України -- це зразки кіммерійського, скіфського, трипільського, а згодом давньослов'янського мистецтв. Рукописні книги часів Київської Русі практично цілком відповідають законам побудови графічного твору. Завдяки побудові композиції аркушу, каліграфічному, вручну виписаному тексту, оздобленому орнаментальними візерунками, малюнкам-ілюстраціям до намальованих і не схожих одну на одну заголовних літер, -- книжкові сторінки були зразками високохудожніх графічних творів. Незважаючи на монголо-татарську навалу і наступні тяжкі століття військових спустошень та тиску значних податків, ранньоукраїнську культуру знищити нікому не вдалося. Завдяки легендарному засновнику друкарської справи Івану Федорову друкарні з'явилися у багатьох українських містах -- в Острозі, Уневу, Дермані, Чернігові, Новгород-Сіверському, Крилосі, Стрятині і, звичайно, у Києво-Печерській лаврі.

В історію увійшли також художні майстерні при Софійському соборі, львівський і перемишльський малярні цехи, мистецькі класи Києво-Могилянської академії, іконописний цех Подільського магістрату у Києві.

Початок ХХ ст. в Європі -- час бурхливих політичних конфліктів. Зрозуміло, що загальна ситуація позначилася на розвитку образотворчого мистецтва. Авангардні настрої вирували в Новому і Старому світі.

Можливо, комусь з митців та мистецьких критиків буде цікаво ознайомитися з історією мистецтва радянського періоду в Україні. Адже, попри політичні репресії та Другу світову війну, вітчизняне мистецтво не втратило своєї самобутності і знову привертає увагу майстерністю тисяч творів, зроблених на теренах вітчизни.

Слідуючи логіці виразу contemporary art, «контемпорарне мистецтво», приходиш до простого висновку: contemporary в перекладі з англійської означає всього лише «сучасний». Тобто йдеться про таке мистецтво, яке робиться тут і зараз. Власне, усе мистецтво колись робилося у певному проміжку часу і було актуальним у більшій чи меншій мірі для свого часу. Але сьогодні ситуація дещо інакша. Комунікативні системи, розвиток Інтернету, відео, засобів зв'язку і передачі зображення у будь-яку точку світу зобов'язали сучасне мистецтво бути не лише зрозумілим для багатомільйонної армії користувачів, але й змусили його намагатись залишатися цікавим для представників різних верств населення, які живуть в різних точках планети, мають різний колір шкіри та сповідують різні релігії, доволі часто не схожі одна на іншу. Відтак мета митця, враховуючи всі ці нові можливості, не лише не спростилася, а навпаки: стала значно важчою.

Країни, які не мали своєї історії, стають однаковими, чи, принаймні, схожими одна на одну. Країни без мистецьких традицій уже не можуть претендувати на стовідсоткову прихильність мистецької спільноти, тому що в мистецьких світових перегонах беруть участь представники тих місць, де люди жили тисячоліттями, розвиваючи власну культуру. Яскравим прикладом цьому нині може слугувати Китай -- країна з могутньою багатовіковою культурою і надзвичайно цікавими, потужними мистецтвами графіки, кераміки, розпису по тканині, живопису, театру, літератури. Протягом останніх двох десятиліть Китай не лише випередив увесь інший світ у темпі зростання промисловості, але й довів, що став лідером у мистецькому сенсі. Сьогодні практично жодна експозиція світових форумів не обходиться без участі китайських митців. Китайські художники вчаться у найпрестижніших мистецьких вишах Нового і Старого світу. Китайські імена у Європі в мистецьких проектах зустрічаються значно частіше, ніж імена представників європейських країн.

Потужний рух відчувається у просуванні на європейські та світові художні виставки і форуми митців з Близького Сходу, Африки, Кореї, Японії. З нашої точки зору, це також пояснюється глибинними традиціями представників тих держав. Художники Сполучених Штатів, Англії, Західної та Східної Європи не можуть похвалитися таким стрімким зростанням популярності, як східні митці; разом з тим поступ останніх дуже впевнений і стабільний.

А що ж Україна? У контексті мистецьких процесів колишніх союзних республік можна з упевненістю сказати, що такого стрімкого підйому не пережила жодна з них. Виокремившись із союзної республіки в незалежну державу, Україна почала надолужувати втрачене семимильними кроками. Пояснення цьому доволі просте. На відміну від переважної більшості колишніх республік СРСР, Україна споконвічно межувала з розвиненими європейськими державами, а через кордон Чорного моря -- з Туреччиною. Культурні зв'язки залишалися актуальними навіть у часи заборон. Приєднання до УРСР Західної України і Буковини відбулося практично за рік до Другої світової війни. Театри військових дій також проходили українськими землями. Усе це не могло не вплинути на культуру краю і на тогочасних прогресивних українських митців. До того ж у бібліотеках художніх училищ і вишів держави залишалося достатньо літератури, завдяки котрій студентство знайомилося з забороненими видами і жанрами світового мистецтва, -- як сакрального, так і світського.

Отже, до початку нової ери у сучасному мистецтві більшість українських митців були знайомі з ключовими явищами у світовому мистецькому процесі. Тож не дивно, що роботи багатьох сучасних прогресивних митців є, були і залишаються у контексті національної культури, і водночас -- у контексті діяльності світових мистецьких лідерів. Прикладів доволі багато. Зупинимося на деяких. Творчість І. Марчука вже з кінця 1960-х продовжувала традиції К. Звіринського, які, в свою чергу, брали початок з паризької академії мистецтв межі ХІХ-ХХ ст. Українські графіки О. Губарев, О. Данченко. Г. Якутович сповідували заборонене мистецтво кола М. Бойчука, І. Падалки, В. Седляра. Творчість скульпторів А. Фуженка, Ю. Синкевича, Б. Бистрова, В. Довганя, В. Микитенка спиралася на пластичні досягнення Архипенка. Архітектор Й. Каракіс не приховував симпатій до французів Ле Корбюзьє та Міс Ван де Рое.

Художники нашого часу також спираються на досягнення попередників. Міцний олівцевий малюнок і віртуозне володіння аквареллю В. Сидоренка базується на харківській школі графічних мистецтв -- однієї з найбільш прогресивних в часи епохи соціалістичного реалізму. Таке ж порівняння можна зробити стосовно графічної творчості П. Макова, М. Кочубея, Н. Ніколайчук.

Популярні сьогодні живописці А. Савадов, М. Гейко, А. Аполлонов, О. Тістол, М. Маценко, М. Журавель, Т. Сільваши, В. Бовкун, Є. Матвеєв і багато інших представників вітчизняного contemporary art були учнями професорів Т. Яблонської, В. Пузиркова, Т. Голімбієвської, С. Григорьєва, чиє студентство, у свою чергу, протривало під керівництвом людей, які жили і працювали на межі ХІХ-ХХ ст., у часи, коли Україна у мистецькому сенсі була рівною практично усім європейським розвиненим країнам.

Спадкоємство в сьогоднішній українській культурі, а особливо у царині образотворчого мистецтва -- очевидне. Це стосується не лише модних живописного і графічного цехів, але й також мистецтва ковальської справи, кераміки, текстилю, архітектури.

2. Творці: хто в Україні відроджує традиційне мистецтво

В сучасному світі межі національних культур стають прозорішими. Саме традиції допомагають нам не втратити свою культурну самобутність. До прикладу українці, які сьогодні відроджують традиційне українське мистецтво.

Валентина Ткач? - ?ткаля. Майстриня походить з династії ткачів. В її родині ще за діда пра-пра-діда всі ткали полотна з льону і килими. Ще маленькою Валентина Ткач любила бувати у тата і мами на роботі. Мама з 15-ти років працювала ткалею, тато був директором фабрики художніх виробів «Перемога» в м. Богуславі, Київської області.

На давньому верстаті мисткиня з вовняних ниток кольору веселки руками тче килимки, які пасуватимуть під будь-які тонкощі барв сучасного інтер'єру. Килими Валентини Ткач різного орнаменту, розміру та товщини нитки відтворюють всю традицію давнього народного промислу?--?ткацтва. Також Валентина створює доріжки та різноманітні килимові вироби (наприклад, сумки). Багато її робіт знаходяться за кордоном, зокрема в Канаді, США, Кореї, Іспанії, Італії, Португалії.

Майстриня разом зі своєю мамою Марією Вовкулою в Національному музеї українського декоративного мистецтва (м. Київ) виставили близько 2 десятків килимів на власну виставку. Всі експонати створені за ескізами килимів, які розроблялися за часів існування Богуславської фабрики на основі традиційних мотивів Наддніпрянщини. Найбільший килим, створений Валентиною Ткач та її мамою? це ?«Поцілунок сонця», розміром 2х3,6 метри.

Валентина організувала у своєму містечку майстерню, до роботи в якій долучила ще кількох майстринь. На території своєї майстерні мріє створити повноцінні умови для школи ткацтва.

Дмитро Кудря? - ?майстер художньої обробки деревини. В дитинстві Дмитрові Кудря дуже подобалось працювати разом з татом у власні майстерні. Інструменти, запах соснової стружки, творчий клімат?--?все це і надихнуло майстра до роботи з деревом.

Дмитро Кудря? це ?народний майстер художньої обробки деревини, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Дмитро працює керівником народного художнього колективу-студії «Художнє різьблення» Центру дитячої та юнацької творчості імені Олександра Шакала з 1986 року. Дмитро Володимирович поклав в основу своєї діяльності девіз «Краса врятує світ», допомагаючи дітям відкрити для себе радість життя шляхом творчості. Його учні? являються ?переможцями вітчизняних та міжнародних конкурсів, виставок та фестивалів.

Дмитро Кудря постійно працює над самовдосконаленням та завжди у творчому пошуку, створює нові шедеври з деревини. Вироби майстра відзначаються високою якістю та глибоким художнім змістом, експонуються на всеукраїнських, обласних та міських виставках декоративно-прикладного мистецтва. Його роботи ввійшли до постійних експозицій Державного Музею народної архітектури та побуту України, Кіровоградського обласного художнього музею, Державного музею-іграшки, приватних колекцій. Має понад 20 методичних розробок виготовлення виробів з дерева.

Зоя Сташук? - ?писанкарка. Писанка? - ?це благодатне дійство, яке спонукає людей до кращих моментів. Коли людина починає писати писанки, вона змінюється, стає м'якшою, відкритішою. Писанка дає можливість отримувати задоволення майже миттєво. На майстер-класах в момент зняття воску і відкриття кольорів, коли писанка починає тобі посміхатися всіма своїми символами, ніколи не було такого випадку, щоб хтось не посміхнувся і не зрадів.

Зоя Сташук? являється ?членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України. Має звання «Відмінник освіти України». Пані Зоя реконструювала понад 2000 писанок з 17 губерній, 54 повітів, 154 сіл та населених пунктів, відтворила писанки за виданням 1898 р. «Писанки Галицької Волині». Нею була проведена розробка колекції писанок за мотивами трипільської кераміки.

Брала участь у більш ніж 30 професійних художніх виставок, які проходили в Україні, Білорусі, Франції, Німеччині, Японії, Італії, Польщі, Голландії, Вашингтоні. Її роботи в постійній експозиції «Музею Писанки» міста Коломия. Колекції писанок майстрині знаходяться в Державних музеях міста Києва, Харкова, Донецька, Сум та численних приватних колекціях України, Німеччини, Швейцарії, Франції, США, Аргентини, Японії. Сташук розробила методику викладання писанкарства у вищих та середніх навчальних закладах, що має прикладне значення.

Більше 20 років Зоя Сташук вела гурток «Писанкарство» у Київському палаці дітей та юнацтва, часто виїжджає у різні населені пункти з семінарами, навчаючи дітей та дорослих давньому мистецтву писанкарства.

Жанна Россипчук - керамістка. Майстриня творить усі різновиди гончарного посуду?: ?глечики, тарелі, горнятка до кави та чаю, вази, підсвічники; прикраси. Методом плетіння з глини створює унікальний посуд, оздоблений різноманітними орнаментами. Часто звертається до теми Трипілля, як у формах виробів так і в їхньому оздобленні.

Жанна Россипчук виросла в селі Трипілля на Київщині. Звідти й походить увесь рід майстрині. У Трипіллі мешкає переважно влітку, а на зиму переїжджає до Києва. Має вищу технічну освіту, багато років працювала конструктором в інституті ім. Патона. Потім займалася бізнесом. Та коли захопилася глиною (приблизно у 1996 році), світ відкрився з нового боку. Прийшло розуміння важливості та необхідності для себе пізнання нового та вічного.

Олександр Розанов? - ?майстер лозоплетіння. Олександр Розанов пам'ятає свій перший у житті виріб?, це був ?кошик, який дуже довго плів.

?В ремеслі Олександру Розанову більш за все подобається як з нічого створюється річ. Подобається природність. Намагається робити такі вироби, щоб раділа душа.

Олександр професійно займається лозоплетінням з 1991 року. Основи цього ремесла опанував самотужки. Із вербової лози майстер плете різні вироби? - ?хлібниці, кошики (великодні, для іграшок, газет, парасольок, білизни), таці, панно, торшери тощо. Інколи у своїх роботах використовує гілля акації. Методом схрещування виводить свій сорт лози.

Висновок

мистецтво культурний національний традиція

Серед десятків чи навіть сотень країн світу -- старих і таких, що тільки з'явилися на мапі планети, Україна займає особливе місце.

Українських митців виокремлюють у загальних експозиціях світових форумів. Для професійних мистецьких критиків і культурологів це вже давно не таємниця. Синтез міцних академічних знань і вільного творчого пошуку приваблює мистецьку громадськість і шанувальників мистецтва в роботах вітчизняних художників.

Традиції і новації впевнено допомагають українському образотворчому мистецтву увійти до світової культури.

Список використаної літератури

1. Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва. -- Прага, 1923.

2. Антонович Д. Українське мистецтво: Конспективний історичний нарис. -- Прага-Берлін, 1923.

3. Асєєва Н. Ідеї Олександра Архипенка у мистецькій практиці ХХ століття // О. Архипенко і світова культура ХХ століття: Матеріали конф., Нац. худож. музей України. -- К., 2001. -- С. 2-6.

4. Ваврух М. До портрета Карла Звіринського // Карби: Додаток до журналу «Образотворче мистецтво». -- 2002. -- № 1. -- С. 54-55.

5. Глинчак В. Довгий шлях відродження // Образотворче мистецтво. -- 1989. -- № 5. -- С. 4-6.

6. Голубець О. Нова кон'юнктура у мистецтві 1990 років // Вісник Львівської академії мистецтв: Зб. наук. праць. -- Львів, 2000. -- Вип. 11. -- С. 270-278.

7. Історія українського мистецтва: У 6 т. -- К., 1967. -- Т. 5.

8. Лифшиц Мих., Рейнгарт Л. Кризис безобразия: От кубизма к поп-арту. -- М., 1968.

9. Модернизм: Анализ и критика основных направлений / Под ред. В.В. Ванслова и Ю.Д. Колпинского. -- М., 1980.

10. Роготченко О. Пластична анатомія у контексті розвитку сучасної вітчизняної образотворчості //МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: Зб. наук.-теор. пр. -- К., 2012. -- Вип. 8. -- С. 279-306.

11. Шпитковська Н. Арт Дубаи '2014 // L'Officiel Украина. -- 2014. -- Трав. -- С. 60-64.

Размещено на Allbest.ru