Культура як цінність: екологічні детермінанти розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура як цінність: екологічні детермінанти розвитку

Чорний Р.В., ровідний фахівець науково-організаційного відділу, Національний інститут стратегічних досліджень

Анотація

Стаття присвячена дослідженню аксіологічного виміру культури. Визначено екологічні детермінанти культуротворчості у її суб'єктному вимірі, в контексті поведінки, діяльності, стану суб'єкта культури. Підкреслюється, що субстанційно-категоріальна матриця, де культура визначається як носій Духу, Абсолюту при всій її актуальності не вирішує поставленої проблеми. Акцентується увага на екології культури як принципі самозбереження цілісності людини -- суб'єкта культуротворення. Екологію культури визначено як засадничий принцип гуманітарної безпеки держави.

Ключові слова: культура, суб'єктний вимір культури, поведінка, діяльність, стан.

Abstract

The article is devoted to the study of axiological dimension of culture. The ecological determinants of cultural creation in its subjective dimension, in the context of behavior, activity, state of the cultural subject are determined. It is emphasized that the substance- categorical matrix, where culture is defined as the bearer of the Spirit, the Absolute in all its relevance, does not solve the problem. Emphasis is placed on the ecology of culture as a principle of selfpreservation of human integrity - the subject of cultural creation. The ecology of culture is defined as the basic principle of humanitarian security of the state.

Keywords: culture, subjective dimension of culture, behavior, activity, condition.

Постановка проблеми. Втрата культури відбувається набагато раніше, ніж втрата суб'єктності держави. Сьогодні, на початку ХХІ століття існує загроза руйнування культури як ззовні, так і зсередини. Руйнуванню цілісності передує створення загрози безсуб'єктного простору, де людина існує на невідомому ландшафті всіх можливих „Я”, які неможливі як суб'єкт культуротворчості. Перед гуманітарною наукою, на нашу думку, стоїть декілька важливих проблем: охарактеризувати суб'єкт культури, розглянути культуру в контексті сучасної хаосогенної реальності. Проблема полягає в тому, що сучасна культура України відображає загальну ситуації глобалізації та розвитку культури як у внутрішньому, так і у зовнішньому аспекті державотворення. В ній зберігається традиційний локус субстанційності носія високої духовності, яку пов'язують перш за все з українським бароко. Але культура України у глобалізаційному вимірі потрапляє в пастку метамодерну - широких осцілляцій, коливань між соцреалізмом, тоталітаризмом, модерном та постмодерном. [11] Саме тому необхідно визначити культуру як цілісність, яку можна характеризувати у вимірі суб'єктності як єдності етосу, еросу та праксису, або єдності моралі, поведінки, діяльності та стану. Такий локус надає можливість аналізувати той гуманістичний вимір, який власне і допомагає вийти на проблему людської цілісності та безпеки.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема екології культури піднімалась у контексті моральної відповідальності у Д. Ліхачова, у контексті мета- екологічної проблематики у М. Кисельова, Т Гардащук, Ф. Канака [2; 6; 7]. Проблеми національної культури, державотворення стають предметом дослідження у М. Бердяєва, Є. Бистрицького, О. Білого та ін. [1; 4; 3], але при всій актуальності гуманітарної безпеки культуротворення, ця проблема ще не дістала завершеного розвитку.

Мета дослідження - визначити екологічні детермінанти культуротворчості у її суб'єктному вимірі, в контексті поведінки (моральна свідомість суб'єкта культури), діяльності (практична реальність культуротворення як проект), стану (естетична реальність суб'єкта культури) як засад формування гуманітарної безпеки.

Виклад основного матеріалу. Перший рівень гуманітарної безпеки - небезпека втрати реальності культури як образної ідентичності людини. Другий рівень - небезпека втратити людину як таку, що адекватно сприймає реальність. Культурний ареал гуманітарної безпеки має ознаки, які можна охарактеризувати як екологічні детермінанти культуротворчості. У сучасній науці існує багато робіт, які присвячені теорії хаосу, хаосогенному середовищу, неупередженій та непередбачуваній реальності комунікації, з якою стикається людина на кожному кроці свого існування. Складність існування людини в культурі набуває своєї етики та естетики. Д. Уіллок пише наступне: „Розглядаючи будь-який дискурс, ми весь час стикаємось з явищами, які в теорії хаосу називаються „атрак- торами”. Атрактори представляють собою пункти можливих станів і, по своїй суті, є точками покою і комфорту. Як працюючий маятник рухається з одного боку в інший, так само хід розвитку подій тяжіє до атрактора. В межах дискурсу ці атракто- ри дозволяють нам знайти звичні відсилки і точки комфорту, що дають можливість отримати свій голос” [8, с. 21 ].

Рекреалогія (потреба знайти рекреацію, де б людина могла бути людиною) свідчить про те, що культура сприймається як низка порівнянних дискурсів: візуальних, вербальних, комунікативно-інформаційних, що поєднують в собі цілісність сприйняття світу. Яким чином можна визначити культуру як продукуючу реальність атракторів? Що ж є основою того, що культура дає можливість виникнення таких зон?

Одним з важливих атракторів є національний вимір культури [10]. Сутність національного полягає в тому, як зазначав М. Бердяєв, а згодом і Є. Би- стрицький, що національна культура є культурно- історична цілісність [1; 4]. Національна культура у посткомуністичному просторі формується не разом з державою, як це було за доби модерну. У XVII столітті, коли вся Європа створювала національні країни, відразу ж формувався національний етос, етика національного бачення і розуміння світу. Про це блискуче пише М. Вебер. Нам залишається констатувати наступне: в державотворенні втрата суб'єктності означає втрату держави, в культурі цей процес здійснюється перманентно. Суб'єкт виборює своє становище в світі. Суб'єкт культури вимушений здійснювати себе як реальність світотворення у своїй окремій діяльності. Можна сказати, однак, що така постановка проблеми ставить багато запитань.

Так, М. Кисельов зазначає: „Останнім часом, - з різних причин, але головним чином, як наслідок аналітичного підходу (де домінують спеціалізація і фрагментарність), і абсолютизації її результатів,

- цілісний континуум свідомості розбивається на окремі моменти. Увійшло у звичку говорити про багато різних „свідомостей”. Так, зокрема , в суспільній свідомості вирізняють правову, політичну, моральну, релігійну, групову, індивідуальну тощо. В етнології серед етноутворюючих прикмет називають національну свідомість. Нарешті при розробці питань відвернення екологічної катастрофи,

- про екологічну свідомість” [6, с. 9]. Існує плюралізм та розмаїття в трактовці головного, того що раніше, зокрема у XVIII столітті, трансцендентальний суб'єкт уособлював персональний тип свідомості як феномен культури.

Так, фактично естетичний суб'єкт, за В. Івановим, - це суб'єкт, який концентрує в собі весь досвід людського існування, не лише національний, а родовий досвід естетичного [5]. Він стає національним суб'єктом в тих практиках культуротворення національної культури, де здійснює себе як митець, творець. Якщо йдеться про праксис в цілому, про діяльність, то вона достатньо опрацьована в марксистській школі та визначається як жива діяльність, яка утворюється тут і зараз, абстрактна діяльність, яка розбивається на суб'єкт, засоби та предмет діяльності. В. Шинкарук визначив, що мета не може бути здійснена без мотивації, не може бути сформована без результату, який не формується як певний проект (цілепокладання) завершеної цілісності людини [9]. Гуманізм київської філософської школи визначається тим, що сутність цілепокладання і цілездійснення реалізується через засоби як проект. У працях академіка В. Шин- карука зазначено, що засоби залишаються константою серед всіх перетворень. У контексті проблем культуротворчості важливо зазначити, що засоби культуротворення є унікальними і універсальними. Це засоби комунікації, технології, які в свою чергу є інтернаціональними. В чому ж полягає національний локус культуротворчості?

На наш погляд, - це єдність всіх суб'єктів культуротворення як культурно-історичної цілісності. Говорячи про екологічну свідомість як про реальність, що інтегрує в собі суб'єктність - моральну, етичну, естетичну і праксеологічну, важливо зазначити її специфіку. М. Кисельов пише: „Справа в тому, що суттєві фрагменти явища, котрі сьогодні визначаються як екологічна свідомість, спостерігались практично в усі історичні періоди розвитку людства. Один із засновників екології Ч. Елтон мав рацію, коли зазначав, що екологія є новою назвою старого предмета. Проте екологічна свідомість не є усталеним утворенням між буттям і свідомістю, що його відбиває, між ними не може бути тотожності. Завжди багато чого лежить поза межами нашої свідомості, нашого досвіду. Свідомість принципово не може вмістити в собі дійсність і тому вона перебуває в постійному становленні. На неї мають вплив процеси, що відбуваються в сучасному науковому пізнанні, „екофільні” або „екофобні” традиції, властиві тому чи іншому етносу...” [6, с. 12].

Свідомість не може бути генеруючим фундаментом єдності морального, праксеологічного та естетичного суб'єктів культури. Отже, нам потрібно зрозуміти, в якій культурі ми живемо. Як зазначила В. Нічик, іманентний трансценденталізм Г. Сковороди є глибинною віссю українського культуротворчого менталітету. З плином часу приходить мозаїчна деконструкція культури, в якій ми вже не бачимо глибинного дискурсу, глибинної основи. Однак єдність не є ознакою культури, вона є ознакою свідомості суб'єкта і об'єкта, яка переходить на рівень позасуб'єктних та об'єктних відносин, і за цим рівнем виникає безодня, яка дає можливість охарактеризувати весь культурний потенціал носіїв родового досвіду. Йдеться про те, що цей родовий досвід привласнила собі марксистська філософія, і він залишився абстрактним.

М. Кисельов характеризує екологію як культурологічний проект здійснення певних констант. Він пише, що екологію можна віднести до двох типів. „Останнім часом глобального поширення набуває термін “виживання” людини та суспільства за сучасних умов. Місія спасіння людського роду передбачає досить розвинену прогностичну здатність цього наукового напрямку. В літературі зокрема йде мова про екологію як знання «попереджуюче» реальність. Виділяються п'ять його факторів:

- здатність суспільства свідомо сприймати екологічну аргументацію, що детермінується рівнем освіченості населення;

- певні цінності орієнтації суспільства, що визначають сприйнятливість до наукового знання, ступінь довіри до різних джерел інформації і готовність слідувати рекомендаціям державних інституцій;

- усвідомлення ціни (вартості) нехтування попереджуючими знаннями і визначення «суб'єкта», який буде платити» [6, с. 21].

Ми не будемо приводити всю матрицю екосвідомості. Втім, В. Деркач намагається описати екологічну свідомість в рамках більш традиційного підходу щодо цього поняття: „Відтак, екологічна свідомість інтегрує в собі знання, норми, цінності, ідеали, світоглядні установи та ставлення людини до „природного” довкілля. Зрештою, можна припустити, що синтез знань, норм (і т.п.) відбувається у свідомості певного суб'єкта, але не в екології. Слово „екологія” лише грубо окреслює певний предметний аспект цієї свідомості” [6, с. 71]. Такий підхід є рефлексією постфактум, тобто реалізацією того, чого не існує. Отже, не існує поняття суб'єктної єдності в екологічній культуротворчості, але існує констатація того, що свідомість є. Відтак, ми підійшли до тої межі, коли потрібно сформулювати поняття „культура” як цілісність в сьогоднішньому контексті екологічних настанов.

„Світ представляє собою органічне ціле, - пише Д. Ліхачов. Одна з найважливіших філософських книг золотого віку російської культури - кінця ХІХ - початку ХХ століття - філософа М.О. Лосського так і називається “Світ як органічне ціле”. В даний час, щоб заснувати філософію екології, а на ній етику екології, світоглядна сторона цієї книги при всіх своїх досягненнях, на жаль, є недостатньою. Необхідно залучення більш широких, а головне сучасних даних, для того щоб зробити наглядним те, що всі в світі взаємозалежні. Знову ж таки необхідно, як мені здається, звернути увагу на наступне: при мільйонах різновидів земних створінь - звірів, птахів, комах, рослин, - людина єдине створіння, що володіє мовою і розумом. Це закликає людину до того, що вона повинна говорити і відповідати за все живе в світі і за всіх, хто її оточує, за рослинний світ, навіть за так званий „мертвий”, у відношенні до котрого ми не можемо бути впевненими, що він „мертвий”. Людина не лише морально відповідає за все живе і все мертве, позбавлене осмисленої, „розумної” мови (не лише емоційних викликів, але і морально повинна за них говорити, захищати їх права, їх інтереси. Людина - носій самосвідомості всесвіту” [2, с. 3-4].

Д. Ліхачов говорить про дім, в якому живе людство, що є не лише чимось живим, а також й тим, що створено нами. Людство і природа можуть загинути як у біологічному аспекті, так і в момент знищення культурної і духовної цілісності. Проблема екологічної самодетермінації існує як ціле- покладання людського „Я”, буття, діяльності на тлі всіх інших можливостей та цілей. Людина є частиною природи і водночас акумулюючим природним епіцентром, тому поняття „екологія” несе в собі складний вимір природно-духовного єднання. Д. Ліхачов відмічає, що в історії існує три етапи до підходу проблеми природи і культури: „Перший етап, який ми пройшли, - насильницького вилучення у природи всього необхідного. Другий етап, до якого ми приходимо, - розумного вилучення, вилучення з огляду на те, що воно теж частково насильницьке, і третій етап - віддаленого майбутнього, - повне вилучення насильства над природою та культурою...” [2, с. 7].

Д. Ліхачов чітко показує, що творчість людей є найбільш трагічною і найбільш екологічно неусталеною реальністю, яку дуже легко зламати, а людину легко можна перетворити на автомат, який буде відтворювати лише певні механічні дії. Однак сама проблема захисту суб'єктності моралі культуротворення стає проблемою національної гуманітарної безпеки. Це веде до того, що ніякі глобальні трансформації не можуть стати перепоною для того, щоб „Я” людини, її образ не був заперечений чимось іншим. Можливості самоздійснення суб'єктності держави, людини, культури, зокрема національної культури як носія традиційного досвіду існування етносу, свідчать про те, що образ національної ідеї залишається амбівалентним.

З одного боку, ідея традиційно розуміється, за П. Копніним, як гносеологічний ідеал, коли ідея є абстрактною, з іншого - ідея акумулює в собі весь образний потенціал, який свідчить про те, що нація не може бути раціоналізованою як певний дискурс і доведена до логічного контенту мислення. М. Кисельов зазначає, що активізація проблеми української ідеї в нашу добу співпала з кризовим станом у країні. До того ж, вона може трактуватися як своєрідна психологічна адаптація до нереалізованих людських намагань, та комплексу „меншого брата”. Звідси і суперечливість, непослідовність питання між манією приниження та самозакоханістю [6].

Слід особливо наголосити, що така амбівалентність вітчизняної ментальності - відчуття меншовартості, яка постійно надихається нашими ЗМІ та нашими ж „публічними політиками”, та хизування славним історичним минулим має місце і сьогодні. Звідси виникає феномен „кризи самоідентифікації” або ж „дефект головного дзеркала” (Ліна Костенко). „Гуманітарна аура нації”, що спирається головним чином на літературу, мистецтво і освіту, є утворенням надзвичайно делікатним” [7, с. 60].

Імперативи та нормативи національної ідентичності як екологічні детермінанти виглядають не завжди адекватними. Будь-яка реальність стає ситуативною, залежною від свого часу, і не завжди сприймається буквально через десятиліття. Якщо в 90-і роки емоційне захоплення і розбудова ідеальної національної держави духу була автентичним витоком самовиявлення національної ідеї та духовності, то зараз виникають інші побоювання та реалії, які свідчать про те, наскільки український етос і весь простір праксеології загнаний в кут капіталізму, має не просто вижити, не просто здійснити себе, але й здійснити свою людську гідність.

Висновки. Культура стає рудиментарним фантомом, арт-феноменом, залишається побічним елементом соціальної системи, яка втрачає свою реальність і зводиться до засобу мовлення, комунікації, створення чогось продуктивного. Іншими словами, на початку ХХІ століття ми повинні осягнути реальність та вкоріненість культури. Вона визначається не лише як засіб, як єдність цілепокладання та цілездійснення. Культура вимагає самодостатності, екологічності, цілісності в якій дається людині світ.

культура поведінка екологія аксіологічний

Список використаних джерел

1. Бердяев Н.А. Философия неравенства. - Москва, 1990. - 288 с.

2. Лихачов Д.С. Экология - проблема нравственная / наше наследие. 1. 19917 - с. 3-7.

3. Білий О.П. Національна держава, влада й усталення інфрамистецтва / Contempopapy art - Нові території. - Київ: Eidos, 2006. - с.118 - 148.

4. Бистрицький Е.К. Посткомуністична філософія посткомуністичної доби / Політологія посткомунізму. - Київ : Політична думка, 1995. - с. 13 - 67.

5. Иванов В.П. Проблема субъекта в предмете и методологии эстетики / Художественная деятельность. Проблема субъекта и объективной детерминации - Київ: Наукова думка, 1980. - с. 9 - 40.

6. Кисельов М.М. та ін. Концептуальні виміри екологічної свідомості. - Київ: Парапан, 2003. - 312 с.

7. Кисельов М.М., Гардащук Т.В., Зарубицький К.Є. та ін. Екологічні виміри глобалізації. - Київ: Парапан, 2006. - 260 с.

8. Уиллок Д.Э. Реальность как предмет переговоров: хаотические атракторы нашего понимания / пер. с англ. Т. Вартанова // Массовая культура: современные западные исследования; пер. с англ. В.В. Зверевой. Москва: Фонд научных исследований «Прагматика культуры», 2005. - с. 20 - 42.

9. Шинкарук В.І. Вибрані твори: У 3 т. - Київ: Український Центр духовної культури, 2003. - Т 2. 528с.

10. Чорна Л.В. Глобалізація та модернізація як атрактори сучасного ідеалу / Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. - Вип.61. - 2018. - С.116 -128.

11. Розова Т.В., Прокопович Л.В. Тетралізація структур повсякденності в культурних практиках Метамодерну / Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - №3. - 2018. - С. 98 -102.

Размещено на Allbest.ru