Размещено на http://www.allbest.ru/

Музейні колекції як основа для вивчення традицій народної архітектури України

ПЛАН

ВСТУП

1. Музеї народної архітектури України

1.1 Народна архітектура України як унікальне явище культури

1.2 Музеї народної архітектури в Україні - історія створення, основні принципи експозицій

1.3 «Музей просто неба» в Пирогові

1.4 Львівський скансен

1.5 Музей народної архітектури та побуту в Ужгороді

1.6 Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Вивчення, збереження та поширення традиційної народної культури є нині одним із першочергових завдань більшості країн європейської культурної традиції. Особливо ж актуальним воно є у країнах, де на межі третього тисячоліття традиційна культура не просто історичний факт, але й жива реальність. Однією з таких країн і є Україна. Народна архітектура та культура українців справедливо вважаються одними з найбагатших надбань культурної скарбниці європейських націй. Поселення землеробської людності України, які складалися з будівель, пристосованих для життя, різноманітних підсобних занять, утримання свійських тварин та зберігання продуктів, сягають глибини віків. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалося специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним. Показати багатства народної архітектури українців - основу сучасної культури великої європейської нації - у цілісному культурно-побутовому контексті власне і стало основною метою створення на території України «музеїв просто неба» - музеїв народної архітектури та побуту. Дослідження культурної спадщини цих музеїв є невід'ємною частиною модернізації музейної справи, розвитку туристики та активного залучення молоді у ці процеси, актуальні для сучасного культурного життя України.

Мета роботи - висвітлити досвід становлення та засади експозиційних принципів музеїв народної архітектури України.

Завданнями курсової роботи є:

- проаналізувати особливості народної архітектури України;

- дослідити етапи виникнення і становлення музеїв народної архітектури в Україні;

- проаналізувати експозиційні засади основних «музеїв під відкритим небом» України.

Об'єктом дослідження виступає музей народної архітектури («музей під відкритим небом», скансен) як музейне явище сучасної культури, як туристичний об'єкт, як предмет науково-популярного зацікавлення.

Предметом курсової роботи є власне музеї народної архітектури України, на прикладі яких вирішуються основні завдання роботи.

1. МУЗЕЇ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ

1.1 Народна архітектура України як унікальне явище культури

Народна архітектура України оригінальна за формами, розмаїта щодо типів. Вона завжди втілювала національні духовні цінності народу, який її створював. У ній відбивався ступінь розвитку суспільства, стан будівельної техніки. Крім того, вона служила важливим засобом художнього, культурного виховання людини. В Україні збереглось багато пам'яток народної архітектури XVI--XIX ст., серед яких чимало творів світового значення. Дослідження цих пам'яток вимагає зусиль спеціалістів різних галузей наук: археологів, етнографів, архітекторів, істориків. У документах, що дійшли до нас з давніших часів, багато описів замкових комплексів, які належали феодальній знаті. Щоправда, не маємо відомостей про сільське житло, але зустрічаємо багато свідчень того, що ще в першій половині XVIII ст. житло козацької старшини було дуже подібне до хат заможних селян, козаків і міщан. Те, що навіть гетьманський дім XVIII ст. був простим за будовою, засвідчують описи «хоромного строения» у Гадячі 1734 p., а також гетьманських «хоромів» у Глухові 1727 р. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни).

Багато цікавих матеріалів подано в описах чужоземних мандрівників, які побували в Україні у різні часи. Наприклад, шведський посол Конрад Гільдебрант, який подорожував по Україні 1656--1657 pp., писав, що в хаті селянина стояла велика піч, де пекли і варили, а зверху на ній на овечих шкірах (на старих кожухах) спали діти і прислуга, а господарі -- на підвищеному тапчані (мабуть, на дерев'яному настилі для спання -- «полу»). Народна культура України не виникла на голому місці, їй передували давніші культури. На Поділлі, наприклад, у конструкціях традиційних будівель збереглося багато елементів, подібних до тих, які відкривали археологи, починаючи з Трипілля (IV--III тис. до н. е.). Про майже тисячолітній досвід будівництва свідчать матеріали розкопок у Бресті, Пінську, Слуцьку, Столині, Давидгородку, що знаходяться поблизу українського Полісся, а також зруби будівель ХП--ХІП ст., які були знайдені в Києві на Подолі.

Великий вплив на становлення народної архітектури, характер житлових будівель, їх розміщення мали природні умови. У кожному ландшафті формувалися власні моделі народних жител. Для спорудження їх використовували матеріали, які були під руками. Тому в лісових районах віддавна зводили будівлі з дерева, у Лісостепу -- з глини, соломи і дерева, в Степу -- з глини і каменю. За характером природних будівельних матеріалів територію України можна поділити на три смуги. Лісова зона -- займає північ України до лінії Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Житомир, Київ, Ніжин, Глухів. Основним будівельним матеріалом тут вважається дерево. Глина має допоміжне значення; покриттям служать солома, дерево. На Поліссі віддавна будували найпростіші зрубні споруди -- кліті, стебки, однокамерні хати. Релікти їх збереглися до наших днів. У другій половині XV -- на початку XVII ст. на українських землях відбувається активний розвиток міст, розширюється торгівля, зростає попит на сільськогосподарську продукцію. На Поліссі повсюдно проріджують ліси, створюють нові площі під поля. Житло та господарські будівлі набувають нових рис. Смуга Лісостепу обіймає центральну частину України до лінії Балта, Кременчуг, Полтава, Харків. У будівництві тут застосовують дерево, глину, очерет і солому; покриття -- солома, очерет.

Степова зона розташована південніше Лісостепу. Тут використання лісу різко обмежене. Основним матеріалом є глина у сполученні з очеретом, хмизом, соломою, а в пониззях Дністра, Південного Бугу і на Донбасі часто застосовується камінь. народна архітектура музей побут

В умовах спеки, вітрів будівлі тут віддавна споруджували з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах вікон і дверей. Можливо тому в степах майже до наших днів побутували напівземлянки.

Народна будівельна творчість -- явище багатовимірне, яке розвивалося у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно зазнавало впливу різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, сприймаючи на своєму шляху все найцінніше. Цим і зумовлено виникнення різних форм, застосування конструктивних прийомів, характерних для всієї української архітектури. Наприклад, типові риси в усіх районах України простежуються у плані будинку, організації використання окремих приміщень, у художньому оздобленні. Вони виробились у процесі багатовікового розвитку і є результатом спільності етнічного складу народу, а також єдності творчого методу народних майстрів.

Народну архітектуру можна поділити на житлово-господарську і церковну (церкви, дзвіниці, каплиці). Окреме місце в ній посідають будівлі громадського центру і виробничі споруди, зокрема вітряки, водяні млини тощо.

1.2 Музеї народної архітектури в Україні - історія створення, основні принципи експозицій

Музеї - це скарбниці людської історії і культури, думки і праці, це осередки пізнання навколишнього світу. Щоденно вони гостинно відчиняють свої двері перед десятками тисяч громадян України та іноземних туристів, які прагнуть ознайомитися з культурними надбаннями й мистецькими шедеврами. У музеях України любовно зібрано і збережено все, що нам, українцям, дороге, що є гордістю нашого народу. І це закономірно, адже не вартий майбутнього той народ, який не цінує свого минулого.

Термін «музей» у перекладі з грецької мови означає місце, присвячене музам, дочкам богині пам'яті Мнемозіти. Це святилище муз. Вважаючи їх покровительками науки і мистецтва, греки будували на їх честь храми, які називали мусейонами (museion). Саме звідси й походить термін "музей".

Нині зміст поняття «музей» змінився і розширився.

Закон України «Про музеї і музейну справу» від 29 червня 1995 p. № 249/95-ВР, що регулює суспільні відносини в галузі національної музейної справи, подає такі офіційні тлумачення основних понять музеєзнавства: «Музеї - це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Музейна справа - це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями з метою комплектування, збереження, вивчення й використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури. Основними напрямами музейної справи є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'яткоохоронна робота» [42].

Скансен -- етнографічний комплекс -- музей просто неба, музей-село, розташоване на острові Юргорден (швед. Djurgеrden) в Стокгольмі. Заснований Артуром Хазеліусом 11 жовтня 1891 року.

1810 року на острові Юргорден, що раніше належав шведській короні, торговець Йон Бургман побудував літній павільйон з мальовничим видом на місто та розбив чудовий сад. Маєток Бургмана був названий «Скансен», оскільки поряд розташовувалася невелика фортеця (шведською «skans» означає «укріплення»), де принци королівської родини навчалися військової майстерності.

1891 року Артур Хазеліус, директор і засновник Музею Північних країн, придбав маєток «Скансен» з метою заснування фольклорного культурно-історичного музею просто неба.

У неділю, 11 жовтня 1891 року «Скансен» уперше відкрився для відвідувачів, а його першим експонатом став будиночок з Мури.

«Скансен» став першим у світі етнографічним музеєм просто неба.

http://www.skansenbuk.cv.ua/img/big/vhod.jpgЧернівецький обласний музей народної архітектури та побуту (комунальний заклад). Архітектурно - природний комплекс музею розташований на північно-східній околиці м.Чернівці. Ідея створення подібної установи висувалася ще в 1906 р. на зборах наукового товариства в м. Зальцбург (Австрія), де було повідомлено про плани його спорудження. У випадку втілення в життя цього задуму на Україні з'явився перший музей просто неба етнографічного профілю.

У 1920-х роках при Народному домі у Чернівцях зусиллями товариства збирачів старовини були започатковані заходи по створенню українського музею народовідання. Його директор, доктор В.Залозецький, у 1928 р. видав брошуру «Український музей народовідання», у якій обґрунтував необхідність та виклав завдання такого музею на Буковині з вказівками для збирачів народознавчих матеріалів. «Музей наш, - В.Залозецький, - мусить визначатися добірною якістю, а не великою кількістю зібраного. Не хочемо творити мертву й безпланову збиранину всякої всячини, а маємо на меті дати живий образ народного побуту. Музей має служити Народові, тому й мусить мати в Нім своє сочисте коріння».

У 1934 р. заходами В.Залозецького на горі Цецино у предмісті Чернівців було збудовано різьблену гуцульську хату та прикрашену різьбою брату з дашком для воріт і хвіртки. Це мало започаткувати маленький музей гуцульського мистецтва Буковини. Подальша доля цього музею маловідома. Вважають, що він згорів кінці 1930-х років. До наших днів збереглась лише різьблена брама, на якій вирізано дату «1934 NOEMBRIE 8». В даний час брама встановлена на території Чернівецького музею народної архітектури та побуту.

І лише постановою Ради Міністрів УРСР від 19 липня 1977 р. було прийнято рішення про створення музею.

Форпроект (попередній проект) був розроблений Чернівецьким філіалом інституту «Діпроцивільпромбуд» (архітектор Г.Плегуца). Детальним проектуванням займалися архітектори музею.

Нині діюча експозиція складається з двох архітектурно-етнографічних зон - «Хотинщина» та «Західне Подністров'я» (9,3790 га). Планується спорудження ще двох зон: «Гуцульщина», «Прикарпаття» (6,4559 га) та археологічного сектора давньої Буковини.

В музеї представлено понад 35 архітектурних експонатів - характерних зразків народного зодчества другої половини 18 - першої половини 20 ст. Серед них - житлові та господарські споруди (хати, комори, кошниці, карники, курники, стайня, стодола тощо), виробничі та громадські споруди (вітряки, кузня, корчма, сільська управа, церква, дзвіниця). Архітектурні пам'ятки доповнені традиційними інтер'єрами. У музеї відтворено також напівземлянку 8 ст. (старослов'янське житло) - перший археологічний об'єкт.

1.3 «Музей просто неба» в Пирогові

Національний музей народної архітектури та побуту України (популярні назви, що походять від назви однойменного селища: «Пирогів», «Музей просто неба в Пирогові») -- музей на природі, архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України. Розташований на південній околиці Києва, у Голосіївському районі, поблизу селища Пирогів. Загальна площа -- 133,5 га.

Заснований 6 лютого 1969 року. Цьому передували громадські ініціативи, зокрема, публікація відкритого листа про створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 року в газеті «Літературна Україна». Урядова програма була розроблена дослідниками народної архітектури та етнографії. Колектив музею виконав експедиційно-пошукову роботу зі створення архітектурних і мистецько-побутових фондів та експозиції у стислі терміни до відкриття у 1976 році.

На площі музею зосереджено 275 архітектурних експонатів народного будівництва XVI-XX століть. Садиби з сільськими хатами і господарськими будівлями сформовано з документальною достовірністю та згруповано відповідно до особливостей планування поселень того чи іншого історико-етнографічного і географічного регіону. До музею також були перевезені дерев'яні церкви, вітряки та інші пам'ятки архітектури та побуту.

У фондах музею зберігається понад 70 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва, знарядь праці. Найцікавішими із експонатів обладнано інтер'єри будівель.

У музеї зібрана величезна колекція народного одягу, меблів, дерев'яного і глиняного посуду, чоловічого і жіночого одягу, одна з кращих колекцій народних музичних інструментів.

Дерев'яна архітектура

Вітряк біля входу до музею

З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби.

Основним і наймасовішим витвором дерев'яної архітектури в Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування: житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління.

В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового -- колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого, погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко -- колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови призвели до появи унікального явища -- окружного двору, який у Карпатах називали граждою. В ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.

Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні -- сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками -- ґонтом чи дранкою.

Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на виду; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.

Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.

Традиційні українські млини -- це витвори народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими на наших теренах є водяні млини, вітряні з'явилися тільки у 18 ст.

Найвищих злетів українська дерев'яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки храм -- не лише осередок духовного спілкування людини з Богом, а і також центр громадського життя.

Символіка житла

Криниця та лава для відпочинку

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.

Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон.

Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші -- відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система -- явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні -- три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки.

Інтер'єр житла

У хаті рибалки

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички, а у найзаможніших селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку -- маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами, а в заможних сім'ях -- килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі -- полицю для хатнього начиння та хліба. В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі, дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір із засувкою. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу, зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна -- дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці, жердка-перекладина для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата, жердка-сушилка біля печі та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою, який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди -- у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті -- з природного каменю, пізніше -- з цегли.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні -- двоє навпроти печі та третє навпроти столу. Робили й маленьке віконце у причілковій стіні. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками -- волоками.

Екстер'єр хати

Побілена дерев'яна хата з солом'яною стріхою із села Луги на Поділлі

Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.

Давні традиції в Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX -- на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній смузі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній -- плетінням (мінімально вживали дерево, максимально -- лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом -- торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку -- підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Стіни з плетеним заповненням каркасу мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин, а в ряді районів -- із природного каменю -- ракушняку, солонцю тощо.

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення. Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання -- шалівку.

У традиційному українському житлі долівка завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX -- на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс. Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками -- сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких ар хаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата) стеля. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян.

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених верхом стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дах покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками, а в лівобережних -- розстеленою соломою. На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки. Такий дах завершувався високим гребенем, прокладеним на всій його довжині. Через велику кількість атмосферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево.

ЕКСПОЗИЦІЇ МУЗЕЮ

Архітектура всіх регіонів України представлена у слідуючих експозиціях музею: «Середня Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся», «Поділля», «Південь України», «Карпати», «Вітряки», «Ярмаркове поле» та «Сучасне село».

Середня Наддніпрянщина

До середньої Наддніпрянщини територіально входять землі південної Київщини та Черкащини. У цьому районі переважали каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза, почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з «дармовисом» -- довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому числі й мажі.

Серед інших будівель в цій експозиції представлено дві церкви : Церква Святої Великомучениці Параскеви, Храм Святого Архистратига Михаїла та залишки ритуального дуба.

Храм Святого Архистратига Михаїлаhttp://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Museum_of_Folk_Architecture_and_Ethnography_in_Pyrohiv_-_Church_from_Dorohynka_of_the_Archangel_Saint_Michael_.jpg

Храм представляє собою тризубий «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша ти вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені вряд із заходу на схід. Східний зруб (вівтар) -- шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) -- прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті гонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує ажурний кований хрест.

Храм перевезено до музею з села Дорогинка Фастівського району Київської області у 1971 році. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 роки -- такі дати її побудови зустрічаються в різних джерелах (українських, російських, польських). Проте фахівці з Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України, за даними аналізів, стверджують, що рік побудови 1528-й.

Церква діюча з 10 березня 1990 року і належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Церква Святої Великомучениці Параскеви



П'ятницька церква

Церква Святої Великомучениці Параскеви або П'ятницька церква -- витвір народних майстрів доби бароко. Висота церкви майже 25 метрів і створена вона з важкого «залізного» дуба, в який неможливо забити й цвяха.

Церкву перевезено до музею з села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області на початку 70-х років ХХ століття. В архівних документах значиться, що її фундаторкою була остання представниця роду Вишневецьких -- Урсула Францішка Радзивіл (1705 -- 1753), дружина Михайла Казиміра Радзивіла, Великого гетьмана Литовського. Радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату його будівництва -- 1751 рік. Хоча її будівництво було розпочате у 1742 році, через неякісну роботу будівельників вона невдовзі похилилася і була вдало поновлена у 1757 році.

9 листопада 1993 року церкву було освячено і вона стала діючою. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу.

Полтавщина-Слобожанщина

Селянська хата з Полтавщини

На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували «в шули» та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.

Полісся

Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов'янський тип -- однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав'язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.

Поділля

Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом'яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (XVIII-XIX ст.) найужиткованішою була валькована техніка -- суміш глини та суглинка з житньою соломою. Часто будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму -- хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми.

Карпати

Карпатський регіон характеризується найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. На Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї -- прибудови обіч стін -- вдало контрастують з оточуючим середовищем -- млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться.

Одним з найцікавіших етнографічних регіонів карпатської зони є Гуцульщина. Якщо на Бойківщині і Лемківщині зовнішня структура будівель нагадує м'які і легкі обриси, то гуцульське житло детермінує спокійніші форми, відзначається меншими розмірами. Особливо оригінальним є комплекс будівель, які прийнято називати замкнутими дворами або граждами. Це досить зручні в умовах лісу міні-фортеці. Житло з господарськими спорудами будували в формі закритого двору. Проникнути в обійстя лісовим хижакам чи злодіям надто важко -- воно оточене суцільним оборонним квадратом. Такі типи іноді зустрічаються і на Поліссі. Майже кожен дім гуцула нагадує своєрідний мистецький осередок. Край цей здавен багатий народними умільцями -- різьбярами, килимарниками, мосяжниками, гончарями тощо. Розвиток цих промислів відповідно відбився і на інтер'єрі гуцульського житла.

На рівнинному Закарпатті оселі вже нагадують центральні області України -- білі хати з трикамерним плануванням. Тут широко практикується мистецьке опорядження зовнішніх стін, вигадливі форми огорожі тощо.

Вітряки



Група вітряків

Млинарство в Україні має тривалу історію. Здавна зерно мололи на жорнах. Незрівнянно досконалішими й продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини та вітряки, що поширились в українських землях за середньовіччя.

Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки.

У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу ролю в забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.

Південь України

Хата із села Старокозаче

На Півдні України, у зв'язку з бідністю лісів, основними будівельними матеріалами були камінь і глина з широким використанням вапняку та черепашника. Житлові споруди переважно нагадували напівземлянкові форми. Як засвідчують історичні джерела, їх здебільшого будували представники козацької бідноти у XVI-XVII століттях. Такі хати мали досить гарні художні оздоблення: стіни обмащували синюватими, як високі небеса, відтінками; декоративне кольорування присутнє також на вуглах, попід стріхою, навколо вікон.

1.4 Львівський скансен

Історія Музею народної архітектури та побуту у Львові:

1930 рік - в невеликий лісок поруч з „Професорською колонією” у Львові перенесли визначну памятку української народної архітектури - Миколаївську церкву 1763 року з С. Кривки Турківського району. Дана памятка була перевезена стараннями метрополита Андрея Шептицького та відомого українського Михайла Драгана і дала початок ідеї створення Львівського скансену. У воєнні і повоєнні часи ідея скансену втрачена.

1966 році виникає ідея перетворення районів Кайзервальду та старого Знесіння у на ладшафтний парк „Шевченківський Гай”. Створено відділ народного будівництва

1971 рік -Заплановується і створюється 10 етнозон Західної України. Так народжується Музей народної архітектури і побуту у Львові. Планування Музею здійснюється на засадах мікросела за етнографічним принципом

1991 рік - у Музеї народної архітектури і побуту починає функціонувати Співоче Поле.

1994 рік - у церкві с. Кривки відновлююься богослужіння. Церквою починають опікуватись монах-студити з Унівської Лаври

1995 рік - у Музеї встановлюється репліка Лемківської церки

2002 рік - Музей переходить в Міське підпорядкування

2003 рік - стає членом Всеукраїнської асоціації музеїв

2004 рік - церква с. Кривки включена до спадщини ЮНЕСКО.

На сьогодні на території етнозон Музею розташовано 124 памятки архітектури, котрі обєднані в 54 садиби. Етно-парк у Львові має й іншу назву «Шевченківський гай» і його офіційна назва сьогодні зафіксована як Музей народної архітектури і побуту «Шевченківський гай».

Шевченківський гай розташований на лісистих горбах Львівського плато (частина Подільської височини), у північно-східній частині міста, в місцевості Кайзервальд, на території ландшафтного парку «Знесіння». Неподалік (на захід) розташований парк «Високий Замок».

Територія парку -- бл. 84 гектарів.

Музей вдало об'єднує горбистий ландшафт, відновлену рослинність Карпат і дбайливо перенесені історичні споруди з різних регіонів Західної України.

Скансен на Кайзервальді був відкритий у 1971 році. Ідея створення цього музею належить відомому українському вченому Іларіону Свєнціцькому, який наприкінці 20-х років ХХ сторіччя започаткував роботу зі створення музею просто неба.

Коли у 1920-х роках громада села Кривка після побудови нової церкви вирішила розібрати стару (1761 р.) дерев'яну церкву Св. Миколая з трьома стрункими мальовничими вежами, український мистецтвознавець та дослідник стародавнього українського мистецтва Михайло Драган зумів переконати селян у тому, щоб вони стрималися із її розбиранням. Завдяки наступним клопотанням на кошти митрополита Андрея Шептицького в 1930 році церкву під наглядом та керівництвом М. Драгана було розібрано, перевезено й зібрано у Львові як церкву для потреб монастиря оо. Студитів. Так була врятована ця перлина бойківської церковної архітектури, якій судилося дати початок сучасному Музеєві народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» і стати в майбутньому його окрасою.

У 1966 році за ініціативою працівників Музею етнографії та художнього промислу розпочалися конкретні роботи: було створено відділ народного будівництва, який у 1971 році був реорганізований у Музей народної архітектури і побуту.

Експозиція музею налічує 124 пам'ятки архітектури, котрі об'єднані в 54 садиби. В Музеї функціоную 4 виставкових зали. Два з них мають постійну експозицію. У постійній експозиції та сховищах музею міститься близько 20 тисяч предметів щоденного побуту та ужиткового мистецтва.

Територія музею площею 60 га умовно розділена на шість етнографічних зон. Кожна зона -- це міні-село, що складається з 15--20 пам'яток народної архітектури. У житлових та господарчих приміщеннях розміщено предмети домашнього повсякденного вжитку, сільськогосподарський реманент, транспортні засоби та ремісничий інструмент. Шість таких міні-сіл мають назви: «Бойківщина», «Лемківщина», «Гуцульщина», «Буковина», «Поділля» і «Львівщина», причому останні три мало відвідуються туристами, адже є не вельми інформативними.

З понад 120 пам'яток архітектури із західних областей України, 6 -- дерев'яні церкви. Найстаріший експонат -- селянська хата 1749 року. Є також кузня, школа, лісопильня (тартак), сукновальня, водяний млин та вітряк.

«Бойківщина»

Цінними експонатами є сільська садиба з будинком 1812 і стайнею 1903 року з села Либохора Турківського району, бойківська хата 1909 року з села Тухолька, Сколівського району. В цій частині експозиції є дві церкви.

Шедевр народної архітектури -- дерев'яна церква 1763 року з села Кривка Турківського району, пам'ятка національного і європейського значення. Друга -- церква з с. Тисовець, Сколівського району (1863 р.).

«Лемківщина»

Тут головний експонат -- селянське обійстя з с. Забрідь, Великоберезнянського району, Закарпатської області, «довга хата» з супутніми господарськими будівлями: шпихліром з пивницею, курником, секесом та криницею. Сама хата складається з житлового приміщення, сіней, комори, стодоли та клуні.

У 1992 році цей розділ зусиллями меценатів поповнився церквою Св. Ольги та Володимира, копією лемківської церкви (1831 рік) з с. Котань (Польща)

«Гуцульщина»

Центральний експонат -- гуцульська ґражда з с. Криворівня, Верховинського району, Івано-Франківської області.

1.5 Музей народної архітектури та побуту в Ужгороді

Музей знаходиться в історичній частині міста, на південному схилі Замкової гори, поряд із середньовічним замком. Це один з перших музеїв просто неба в Україні, який було відкрито 27 червня 1970 р.

Планування експозиції музею співставлене з географічною картою Закарпаття. Із заходу на схід розміщені житло та садиби українців низовинних районів -- долинян, етнографічних груп -- лемків, бойків та гуцулів, а також по одній садибі угорського та румунського населення краю.

Кількість музейних пам'яток народної архітектури -- 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвіниця, школа, кузня, млин, ступа-сукновальня, корчма.

На особливу увагу заслуговує церква з села Шелестово Мукачівського району (1777 р.) -- одна з двох аутентичних лемківських церков, які збереглися на території України. Храм є зразком класичного поєднання в народній архітектурі двох стилів -- шатрового і барочного. Церква рублена з дубових брусів, покрита лемешем -- гонтом. Складається з двох прямокутних зрубів. Триподільність на вівтар, наву, бабинець яскраво виражена в екстер'єрі, що підкреслюється трьома вежами. Вежі над навою і вівтарем споруджені у вигляді 5-ступінчатих шатрів, які завершуються барочними банями та голівками.

Центральне місце в інтер'єрі займає 4-ярусний іконостас, змонтований з ікон XVII-XVIII ст., які є цінними зразками народного живопису.

Експозиція музею -- це нетлінні скарби матеріальної і духовної культури народу, шедеври народного зодчества -- творіння умільців-теслярів, бондарів, мосяжників, гончарів, ткаль, вишивальниць -- справжніх художників, які володіли вродженим хистом і фантазією.

1.6 Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини

Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрямнщини -- музей просто неба, розташований в околицях Переяслав-Хмельницького. Входить до складу Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Музей - відомий на всю Україну. Якщо ви дивились новорічний мюзкл "Сорочинський ярмарок", то відразу впізнаєте цей музей, де проходили зйомки

В музеї представлене українське село Середньої Наддніпрянщини як кінця ХІХ, початку ХХ століть, так і будівлі та стоянки з часів пізнього палеоліту до часів Київської Русі. На території в 30 га розміщено 12 тематичних музеїв, які є органічним продовженням музею-села. Музей ознайомлює з народною культурою, архітектурою та творчістю, звичаями та обрядами українців Середньої Наддніпрянщини. До уваги відвідувачів 122 пам'ятки народної архітектури, понад 30 тисяч пам'яток матеріальної і духовної культури.

Об'єкти музею

Житло ХІ ст.; м. Переяслав-Хмельницький. Реконструкція.

На території музею розташовано 185 об'єктів, з них 104 пам'ятки народної архітектури XVII-XIX ст., в тому числі 20 дворів з хатами та господарськими будівлями, 23 різноманітні установки та майстерні, більше 20 тисяч творів народного мистецтва, знарядь праці, речей побуту, зібраних в лісостеповій зоні України. Прикрасою музею є два рукотворні ставки, дендропарк з десятками тисяч дерев та кущів, дбайливо доглянуті двори та городи.

Найдавніші будівлі і пам'ятки

Найдавніша монументальна кам'яна скульптура та поховальні скрині: У кам'яних скринях, або саркофагах, ховали своїх небіжчиків племена кемі -- обинської культури (IV тисячоліття до н.е). Їх поміщали під насипом кургану. Розписувались з середини мінеральними фарбами, переважно червоною вохрою. Узори від найпростіших рисочок, «ялинок», солярних знаків до більш ускладнених композицій.

Антропоморфні стели -- перші монументальні кам'яні зображення людини. Пони пов'язані переважно з поховальними обрядами. Творцями стел були племена кемі-обинської та ямної культур (VI--IV ст. до н.е) зображують чоловіка-воїна у повному бойовому спорядженні. У скіфській скульптурі виступає образ предка-родоначальника, героя.

Тюркомовним народам українських степів -- торкам, печенігам та половцям (Х-ХІІІ століття) належала найбільш довершена група кам'яної скульптури, так звані кам'яні «баби». Вони поділяються на стоячі, сидячі і погруддя; чоловічі та жіночі.

Кам'яні статуї є унікальними витворами мистецтва та ідеології давніх народів. Вони є важливим джерелом для розуміння процесу формування сучасних вірувань і релігії.

Житло ХІ століття: Однокамерна напівземлянка розміром 3,8 х 4 м. Стіни складені з соснових тесаних колод у техніці горизонтального заповнення «в шули». Дах двосхилий з коньком та жолобом для відводу води, вкритий тесом. «Волокові» вікна на ніч засувались дошками. Двері обертались на дерев'яній осі -- «бігуні».

Відтворено інтер'єр. У правому куті розміщена глинобитна піч, що топилася «по-чорному», ліворуч піл з дощок, під ним яма для зерновика, в центрі стіл з дубового пня. Долівка глинобитна. Житло розташовувалось на посаді давнього Переяслава і було типовим для рядової забудови ремісничих кварталів міста.

Житло ХІ століття -- рештки глинобитної печі, перевезеної монолітом. Житло відтворене за матеріалами досліджень.

Житло орієнтоване вхідними дверима на схід, заглиблення в землі 0,8 м, розміри 3,3 х 2,4 м.

Ліворуч від дверей, в південно-східному куті, розміщена глинобитна піч, має круглу форму, діаметр нижньої основи 1,4 м. Склепіння збереглося на 0,2 м. Черінь печі має 6 підмазок -- результат довготривалого використання та багаторазових ремонтів.

Стіни житла каркасно-стовпові, плетені з лози, мазані глиною, білені. Опорні стовпи (сохи), розміщені ззовні, підтримують очеретяний двосхилий дах. Вхід у житло дерев'яними східцями.

Фрагмент стоянки пізнього палеоліту (15 тисяч років до н.е): На стоянці, що містилась на лівому березі ріки Супій, було досліджено 4 житлово-виробничі комплекси. Вони належали давньому колективу мисливців на мамонтів. Один з комплексів перевезений до експозиції в музей. Він складається з житла, трьох ям -- «комор» з кістками мамонтів, та майстерні для обробки кременю. Житло реконструйоване, а ями -- «комори», перевезені до їх розміщення на стоянку.

Житло мало вигляд куреня, каркас якого зроблено з дерев'яних жердин, що зовні вкривались шкірами тварин. Основа житла обставлена великими кістками мамонта, переважно черепами, в отвори яких вставлені жердини.

Ями-комори заповнені кістками та бивнями мамонта, що використовувались для виготовлення знарядь праці, будівництва, опалення та освітлення житла.

Поряд з житлом -- відкрите вогнище, біля якого виготовлялись знаряддя з кременю.

Над експозицією зведений павільйон, що формою повторює житло-курінь.

Половецьке святилище: Святилище являє собою прямокутне, викладене каменем вапняком заглиблення, в центрі якого встановлені кам'яні статуї -- дві жіночі та одна чоловіча. Представлені у святилищі скульптури відносяться до найбільш розвинутих і довершених типів ХІІ-ХІІІ століть.

На дні заглиблення представленого святилища були знайдені рештки жертвоприношення -- кістки тварин (коня, барана, бика), мідний казан та уламки амфор. Подібні святилища споруджувалися на честь предків покровителів роду або орди (союзу кількох родів).

Житлово-господарський комплекс: Садиба киянина Х століття, створена на основі експонованих двох зрубів. Садибу огороджено високим частоколом. У ній житло та господарська будівля. Споруди складені з соснових колод «в зруб». Дахи двосхильні.

Житло дводільне: хата + сіни. Нижні колоди житлової частини лежать на землі, кути сіней підпирають дубові стояни. Підлога дощана. У житловій частині, в кутку праворуч від дверей відтворену глинобитну піч з опічком, збитим з дощок, дерев'яним димарем, обмазаним з середини глиною.

...