Володимир Винниченко про українську культурну самотдентичність (на матеріалі книги "Відродження нації")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Володимир Винниченко про українську культурну самоідентичність (на матеріалі книги «Відродження нації»)

Питання української культурної самоідентичності посідає вагоме місце не тільки в соціологічних, психологічних чи культурологічних науках, але й в літературі, зокрема художній, публіцистичній чи щоденниковій. Яскраві історико-художні та художньо-літературні приклади вболівання за українську національну ідентифікацію створили М. Грушевський, В. Вернадський, В. Винниченко.

Різножанрова й багатотематична спадщина В. Винниченка відрізняється українонаціональним тяжінням й патріотичною обережністю щодо збереження рідної культури у будь-яких обставинах. Так сталося, що задум книги «Відродження нації» з'явився у письменника під час еміграції у Швейцарії. Це був складний період активної особистості, котра стала політичним вигнанцем з особистісним визначенням «колишній»: колишній лідер Української соціал-демократичної робітничої партії, колишній заступник Голови Центральної Ради, колишній Голова Генерального секретаріату, колишній керівник Українського Національного Союзу, колишній Голова Директорії Української Народної Республіки. Можемо тільки здогадуватись, якого б державного розвитку набула країна, коли б збереглися політичні позиції В. Винниченка на тривалий час. Але доля розпорядилась так, що соціальна дієвість була посунута дієвістю творчою, щоправда через вимушену позицію соціовакууму, котрий відчувається у щоденникових записах письменника. Загальновідоме питання «що робити?» поставало неодноразово перед автором, котрий відчував власну трагедію як людини, громадського діяча, творчої особистості. Українська культурна самоідентичність набула ще більшого загострення в умовах чужини й віддалення від рідних ландшафтів, культурного оточення, ментального самовираження. З лютого по березень 1919 р. автор вагався щодо майбутньої праці, адже він «зарікався втручатись у політику». Однак, власна свобода й працелюбність перемогли внутрішні заборони й коливання. Так з'явилась праця «Відродження нації», робота над котрою датується двома роками (1919-1920 рр.) швейцарської еміграції письменника.

Жанрове визначення книги має певну полемічність, оскільки до історичних подій додано художність викладу, суб'єктивнісні уявлення й творча імпресія. Твір однаково цікавий з боку історичних, соціологічних, філософських та філологічних дослідів. Акцентами книги є дві історичні події: проведення II Всеукраїнського військового з'їзду (початок червня 1917 р.) та проголошення І Універсалу УЦР (10 червня 1917 р.). Не зважаючи на історичну підоснову «Відродження нації», у книзі постають різні питання, одним із яких є питання української культурної самоідентичності. Вартісність цього документа в його художньо-історичному викладі авторського задуму-розповіді про події створення нової української державності під час кривавого соціального заміщення. Ціннісним є й те, що В. Винниченко був не тільки учасником, але й організатором описуваних подій.

Філософсько-політичне та художньо-ідеологічне навантаження книги надає можливість говорити про її спрямування на ідею визначення української культурної самоідентичності. Саме поняття автор не використовує у творі, скоріш за все воно не було йому знайоме, бо з'явилось дещо пізніше та ще й як тотожне до поняття ідентичність. Хоча останнє було введене на початку ХХ століття З. Фройдом до практики психоаналізу. Пізніше стало використовуватись в соціології, культурології, філософії, літературатурознавстві. З погляду на сьогодення поняття самоідентичність вкрай важливе для визначення культурної й ментальної належності, адже людство відрізняється своєю культурно-ментальною своєрідністю. Варто додати, що у світовій спільноті людства українці мають власну культурну самобутність, що визначається як самоідентичність. У цьому питанні В. Винниченко надавав більшої уваги становленню української державності. Авторські міркування з теми державотворення на українському самобутньому ґрунті надають можливість говорити про вболівання, збереження, специфіку й проблеми щодо наявності, становлення та визначення української культурної самоідентичності.

Основній ідеї книги підпорядкована сюжетно-композиційна будова, яка створює логіку мислення автора як політика, громадянина і творчої особистості. Автор вказує на основні «кроки, що цілком оправдано можуть бути названі добами» України цього періоду, варто згадати їх: доба Центральної Ради з двома періодами (перший - революційної організації державності й морально-правової влади; другий - юридично- правової державності), доба Гетьманщини, доба Директорії, доба Отаманщини. Не зважаючи на чотирьохетапне поділення українського історичного розвитку зазначеного періоду, композиція книги має три частини, дві з яких присвячені добі Центральної Ради і названі за визначенням двох періодів, третя частина «Доба Гетьманщини» містить послідовність викладу наступних етапів, котрі вказані в передмові до книги. Варто зауважити, що назви розділів та підрозділів не несуть емоційно-забарвленого навантаження, вони відкривають суть державного руху з елементами патріотичних сподівань і розчарувань, як-то: «перший крок до шляху організації державності», «боротьба за перші підвалини автономії», «українізація війська», «Центральна Рада проголошує автономію України», «перемога українства», «основна хиба української демократії», «фальшиве розуміння національно-української державності», «боротьба за “свою лінію”», «на порозі нової доби». У цих назвах помітна суб'єктивізація ставлення, хоча вони конкретизують певні кроки-історичні події.

Присмак емоційного забарвлення відчувається у малих поділах на підрозділи, а саме: розділи трех частин поділяються на ще менші підрозділи. Саме у цих малих назвах історичних фактів В. Винниченко намагався відтворити загальну думку щодо малого сюжету-події, як частки великої події. Так, книга рясніє авторськими крилатими висловами: «Старий Деспот і Товарні Джентельмени», «Хрест на могилі нації: “Не було, немає й бути не може”», «Сепаратизм від загибелі», «Орієнтації: на руську ласку, на німецький штик і на себе», «Простодушність недобитого родича», «Рація ніби знайшлась», «Пробуджена Ніжність», «Промови в кабінеті й ляпаси на кухні», «Знамените “але” на ріжних підлевах», «Край сентіментальностям», «Рукавичку кинено», «Надаремне вопіющий чорний голос», «Кому охота битись за чуже?», «Теплий лід», «Руки вгору! Гаманець, життя і честь!», «Хоч навздогін пацнути копитом», «Заручини хуторянки з товарним джентельменом», «Вигнання хуторянки з хутора», «Обпльована мати», «Свято поєднання й “Мертворождений”». Є в назвах міфологічна мотивація - «Від Пілата до Каіафи»; використане прислів'я - «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»; іронія ставлення: «Німецько-поміщицько-офіцерські літературні твори». У багатьох назвах помітна експресія виразу, мабуть загальний накал кричущого стану не відпускав письменника, це ж підтверджують доволі часто використані окликчні знаки щодо минулих подій й майбутніх сподівань.

Кричущий стан автора є підтвердженням його вболівання щодо образливих заперень про неіснування національної спільноти українства. Так, він сперечається з умовними опонентами-ворогами: «Ми - не нація? Ми - не сильні? Добре. Ми покажемо не в теорії, не в резолюціях, не в посиланнях на справедливість, а в життю, в фактах його, в усіх проявах, сторонах і явищах його, що ми ще не задушені, що ми хочемо, можемо й будемо жити, що ми словом - нація й що маємо сили для того, щоб бути нацією» [1, с. 32]. Не менш емоційного накалу набуває проголошення принципу самоозначення нації. До розкриття цього принципу автор підходить творчо, використовуючи уяву митця, котрий бореться із умовною «буденною, емоціональною істотою», що «опинається, викручується, шукає бічних виходів» заперечення й непогодження із визначальною характеристикою: «З одного боку - прінціп самоозначення націй; хороший собі, чесний, гуманний прінціп, цілком відповідаючий “чистому розумові ” руського “мозговика”. Крім того - прінціп цей так виразно вже здійснюється; так голосно, повно й безсумнівно “означає” себе народ; такі комплікації можуть вийти, коли далі опинатись цьому самоозначенню. Отже, ясно, що треба цілком погодитись з цим

явищем, признати його й вітати прінціп самоозначення. Так говорить і чистий , і “практичний” розум інтелігента» [1, с. 67]. Вживане слово самоозначення цілком відповідає пізніше з'явившомуся слову самоідентифікація. Умисно зберігаючи авторське лексичне вживання, ми намагались звернути увагу на різницю використання українських лексичних форм за часів написання тексту і сучасних лексичних норм.

Цікавим виявляється те, що не зважаючи на масштаб праці, автор з перших до останніх рядків лишається на однакових позиціях гуманізму. Якщо визнавати філософічний нахил твору, то внутрішні сперечання мають бути, помітні вони й у В. Винниченка, але це не стосується загальновизначеного шляху людяності. Варто згадати час не тільки написання твору, а й подій, котрі набували найжорстокіших актів по знищенню численної кількості не тільки дорослих, але й малих, не тільки міцних ворогів, але й безсилих соратників. Власні позиції автор зберігає, це надає творові непросту канву художності тексту з його ідеологічними гаслами й фактографічними документами.

На думку автора, культурна ідентифікація не може спиратись на тупість, дикість, кров, насильство, неймовірне страждання. В. Винниченко стверджував, що людство має зберегти власну свободу, веселість, радість. Тому він пропонує свій варіант творення соціокультурної громади українців, яку назвав колектократизацією. Цікавою є суть такого варіанту, котра полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до нового суспільства. Це лексичне нововведення означало виявлення «права на самоозначення» і мало певні проблеми свого утвердження, оскільки історично «відчуло на собі тяжку лапу деспота» і було загнане у підполля, коли було заборонено «всяке голосне друковане слово на українській мові, коли за одну належнісь до української нації садовили людей у тюрми, гнали в скотячих ваґонах у заслання, мордували місяцями в страшних “участках”, коли отверто й цінично заявлялось, що нарешті настав час остаточної загибелі українства й ту загибель усі реакційні течії Росії провадили в життя з сласностю й потиранням рук, коли нас обкидувалось болотом, інсінуаціями, прокльонами й коли за нас не чулось майже ні одного голосу, - цілком натурально, що ми тоді найбільше, найвиразніше почували себе чужими, ворожими цій проклятій “тюрмі народів”» [1, с. 68]. Така історія стосунків між двома народами, щоправда належить нищення української культури й історії владі, а не простому людству. Українсько-народне ж виборювало свій шлях через оптимізм ставлення (адже «лапа лапою, а життя життям»): «Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль і страждання українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаратуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти» [1, с. 68]. Автор задається риторикою питань: в ім'я чого «сотні тисяч мирних працьовників, творців і виробників здорових, простих, житєвих цінностів трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи?». Відповідь на питання від художньо будує, залучивши відомий міф зі Старого Заповіту: «в ім 'я того, щоб нас уже остаточно, до щенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кроввю чоловіка?» [1, с. 68]. Але В. Винниченко надає оптимістичних висновків щодо витривалості українського народу та невмирущості за будь-якої ніщивної сили. Пояснення автор надає через розуміння інстинкту життя. Наведемо цей уривок без купюр, занадто художньо-літерна його вартісність: «Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засоб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя що, зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування, - дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжностю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування - до тих людей, до тої місцевости, до тих будинків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили. В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичню, могутню силу» [1, с. 18].

Не зважаючи на історичну підоснову книги, твір дещо нагадує «Утопію» Т. Мора. Оскільки В. Винниченко запропонував свій варіант створення державності, котра будуєься на принципах самоідентичності, адже народ має свою «законну гарну, влучну формулу: «Хай живе вільна Україна!» Хай живе його дитинство, хай живе та мова, на якій його мати співала йому колискових пісень, хай живуть ті гаї, ті степи, які соками й духом своїм живили його, хай живе та пісня, якої співали вечорами його товариші парубки й дівчата “наулиці”» [1, с. 18].

У поглядах з української культурної самоідентичності В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Розв'язання українського питання він підпорядковував вирішенню завдання соціальної свободи народу. Віддаючи пріоритет саме національній культурній свободі В. Винниченко у книзі «Відродження нації» гостро ставив питання щодо збереження самоідентичності нашого народу.

Література

винниченко культурний самоідентичність український

1. Винниченко В. К. Відродження нації / В. К. Винниченко. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу до книги:http://ukrlit.org/faily/avtor/vynnychenko_volodymyr_kyrylovych/vynnychenko-vidrodzhennia_natsii.pdf

Размещено на Allbest.ru