Традиційна культура українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиційна культура українського народу

План

1. Основні заняття і матеріальна культура українського народу

2. Поселення і житло українців

3. Національний одяг українців

4. Система харчування українців

5. Світоглядні уявлення українців

6. Календарні свята та обряди українців

7. Сімейна обрядовість

1. Основні заняття і матеріальна культура українського народу

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття - рибальство, полювання, бджільництво. Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община-“громада”. Характерною була традиційна колективна форма праці - “толока”. Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками “толоки” були сусіди, родичі, куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди; заготовляли продукти харчування і т.д.). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято. У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це передусім “загальний схід” - загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Київської Русі). Загальні збори обирали старосту села (“війта”), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі своїми обов'язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існування сільська громада (община) здійснювала функції охорони і передачі традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням морально-етичних і загальноприйнятих правових норм. Хоч, якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні традиційні зв'язки часів Київської Русі були істотно змінені в період формування козаччини, особливо в ході національно-визвольної війни середини XVII ст.

2. Поселення і житло українців

Народна архітектурна творчість сягає своїм корінням найдавніших етапів формування цивілізації. Історія розвитку цієї галузі свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість народного досвіду. Враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери, напівпечери, землянки, напівземлянки), так і піднесені над землею споруди на дерев'яних платформах. Будівельним матеріалом для долівок були кістки мамонтів, дерева, очерет, солома, каміння, глина. Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різні райони в Україні сприяли розвиткові своєрідних поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов'янських ознак, вже в ХУІІ-ХУІІІ ст. набула рис яскравої національної виразності.

На території України історично сформувалися чотири зони сільських поселень: північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризується поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівська та Новгород-Сіверщина) поряд з вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону. Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де до ХУІІІ ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут з'ясувалися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та ін.

Регулярні поселення, створені за проектом. У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини.(на півдні межі цієї зони полягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більш поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини ХУІІ-ХІХ ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, квартальну або гніздову форму планування. В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радикальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою. У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні, які розміщувались на зручних земельних площинах на значній відстані одне від одного.

Вирішальну роль тут відігравали особливості ландшафтної структури. Малодвірні поселення, виселки та хутори ХІХ-ХХ ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини ХУІІІ ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасик), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді викладів були тимчасові поселення запорізького козацтва - зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори. Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури. Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутор, присілок. Село - давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. Села складалися з дворищ - ланів. Вони виникли в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей. Залежно від умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір. Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців, і поклали початок поселенню. Іноді села, що складалися з дворищ, називалися селищами, а їх найстаріші частини - селом. Із сіл часто виділялися присілки (або висілки), які підтримували з сілом економічні, сімейно-родинні та господарські зв'язки. Розвивалися села шляхом об'єднання дворів здебільшого за рахунок натурального приросту осілої сім'ї і наступного її поділу, а також прибуття нових людей.

У середньовіччі деякі селяни отримували землю, але із зростанням населення неможливо було забезпечити всіх землею. Тому для бажаючих виділялись неужитки (чагарники, ліси, болота). Цих селян тимчасово звільняли від повинностей. Нові поселення в західних регіонах почали називати волями, а в східних - свободами. У ХІХ-ХХ ст. українське село як цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітних об'єктів і установ. Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення - селянські двори, головна дорога, об'єкти інфраструктури. Центром вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. Культова споруда - церква - знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція священика. До виробничо-побутових об'єктів належала: кузня, млин, корчма, крамниця. Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи та також громадські організації, хати-читальні. Іншим поширеням в Україні типом малодвірного сільського поселення бeв присілок або висілок, урочище.

3. Національний одяг українців

Будь-який національний одяг відображає культуру, історію і традиції свого народу. Повною вірно це і по відношенню до українського народного костюму. Національний український одяг зберіг багато рис української культури в різні періоди історії. Його особливості та орнаменти дають можливість вивчати культуру українського народу, тісно пов'язану з його історією. Український костюм був відомий ще в часи Київської Русі, це переконливо підтверджують історичні дослідження. Уже в ті часи різні регіони мали свої значні відмінності в особливостях одягу. Найбільше помічалося відмінність орнаментів вишивок і форми прикрас. Таке помітне розходження українських костюмів різних регіонів зберігалося до кінця дев'ятнадцятого століття, а пізніше ця відмінність стала не такою помітною. Красою українок в національних одежах захоплювалися знамениті художники, письменники, поети.

Вони відображали барвисті самобутні українські костюми у своїх творах, відзначаючи надзвичайний смак українців в одязі та прикрасах. Це стосується не тільки жіночого одягу, який, безперечно, дуже барвистий та ошатний, але і чоловічого костюма, теж багато вишитого і прикрашеного національною символікою. Як і у всіх слов'янських народів, в українців чоловічий одяг складалася, в основному, з вовняних штанів і лляної або конопляної сорочки. У теплу пору року сорочка могла бути і верхнім одягом. Основною особливістю української сорочки вважається недовгий розріз зпереду по середині, так звана пазушка, вишита традиційним орнаментом. Орнаменти відповідали регіоном проживання українця, але частіше це були червоно-чорні візерунки. Українські чоловіки не носили сорочку поверх штанів, як це робили чоловіки деяких інших народів, вони заправляли сорочку в штани. Комір вишитої сорочки міг мати широкий лежачий комір або вузький комір-стійку, а застібкою могли служити красива тасьми в тон вишивки або звичайні гудзики.

Традиційні українські штани шилися вільними, широкими, а між штанин ще й вшивається матня з прямокутних шматків тканини, яка давала ще більшу свободу рухів. Такий покрій був зручний для вершників і піших воїнів. Верхній край штанів кріпився на талії за допомогою шнурка або ременя. Для пошиття таких штанів використовували сукно - вовняну тканину, просочену воском. У закарпатському регіоні мали не дуже широкі штани з вилогами внизу штанин. Одвороти прикрашали орнаментами, вишитими зеленими і жовтими нитками. Такі яскраві орнаменти красиво виглядали на червоній або білій тканині. Жіночий український одяг більш яскравий, барвистий та різноманітніший, ніж чоловічій. Значну різноманітність в жіночий український костюм вносять і регіональні відмінності. Кожному регіону властиві свої особливості крою одягу, колірної гами, візерунків та техніки вишивок, свої прикраси та декор.

Жіночий костюм Центральної України прийнято вважати класичним. Костюм Полісся зберіг багато елементів, властивих старовинному українському одягу. На Поділлі жіночий одяг включає мотиви і орнаменти, запозичені від сусідніх молдовських костюмів. Вплив польського костюма відчувається в вбраннях українок північно-західної частини України. У жіночому одязі південної України помітні традиційні риси більшості регіонів. Деякі елементи жіночого національного одягу мають, звичайно, невелику схожість з подібними елементами сусідніх народів, але в цілому костюм українок відрізняється від одягу всіх інших народів своєю неповторною етнічністю, оригінальними рисами, властивими лише українському національному костюму.

Жіночі сорочки-вишиванки були окрасою і основною частиною костюма. Вони були довші чоловічих, шилися з двох видів тканин. Верхня частина сорочки була з тонкої красивої тканини, а нижня частина з більш грубою і щільною. Оригінальною українським одягом можна назвати плахту, яку одягали поверх вишиванки. Вона представляла собою подобу спідниці, зшитої з домотканого фарбованого вовняного полотна. Плахта була досить об'ємна, тому що на її пошиття потрібно близько чотирьох метрів полотна, яке розкроювали і зшивали певним чином. Готову плахту вишивали непомітними візерунками. Надягали її, намотуючи навколо талії, а зверху пов'язували поясом. На плахту спереду надягався красиво вишитий фартух, який називався «запаска». Так само були й інші елементого жіночого костюма, наприклад, спідниця-андарак, з домотканого напівшерстяного або вовняного полотна червоного кольору з гарними закладеними ззаду складками, прикрашеними широкою смугою витканих або вишитих орнаментів.

Спідниця андарак була поширеною переважно на території Чернігівської області, а на території Полісся андараком називали спідницю з смугастого домотканого полотна. Не менш цікавим елементом жіночого костюма була Юпка, або Кохта, куртка, це був різновид плечових видів одягу з рукавами, яка шилася переважно з фабричних тканин і своїм кроєм повторювала форму безрукавок поширених на тій чи іншій території. Найбільш відомим видом жіночих безрукавок була-Керсетка, яка мала свої особливості, різноманітні варіації довжини і декору в залежності від регіональної приналежності. Також досить багато регіональних варіацій існувало у хутряних безрукавок, характерних для населення Прикарпаття і Карпат. А ось суконна безрукавка Лейбик, або катанка, бруслик, горсетка була популярна на більшій території західної України.

Український національний жіночий костюм завжди славився великою кількістю оригінальних прикрас. Найпоширенішими прикрасами були найрізноманітніші види намист. Чим заможніша сім'я, тим більше і дорожче були намиста, які носять жінки. У свята жінки одягали свій найошатніший одяг, з кращих тканин, багато і барвисто оздоблений. Молоді дівчата одягали вінок з яскравих красивих квітів і стрічок, поверх прекрасних вишиванок надягали багато низок намист різних кольорів і розмірів. Український народ не забуває свої традиції. Як і раніше в свята, а також у повсякденному житті українці із задоволенням носять різноманітні вишиванки, як жіночі, так і чоловічі. Жінки надягають українські національні прикраси. У свята вулиці розквітають від яскравих віночків на молодих дівчат. Інтерес до своєї історії, своїх традицій і національному одязі прикрашає сучасну українську молодь.

4. Система харчування українців

Народна їжа та харчування -- важлива ділянка традиційної матеріальної культури. Характер, склад і якісні характеристики щоденного харчування залежать від багатьох факторів: природно-географічних, історичних, соціально-економічних, господарсько-культурних та ін. Оскільки їжу необхідно готувати систематично і цей процес нерозривно пов'язаний із сімейним побутом, то й досі народна кулінарія є одним з найстійкіших компонентів етнічної культури з притаманними для нього етнодиференціюючими рисами.

Традиційне харчування українців пройшло тривалий шлях становлення і розвитку. Деякі способи добування і зберігання продуктів, приготування з них страв і напоїв, що збереглися дотепер, застосовувалися ще в добу енеоліту, ранніх слов'ян і Київської держави. Століттями вдосконалювалося і поліпшувалося саме харчування українців, акумулюючи кращий досвід та знання попередніх поколінь, а також сусідніх етносів. Внаслідок цього сформувалася оригінальна народна кухня з великим асортиментом смачних і поживних, корисних для організму людини страв. Основними способами обробки продуктів для приготування їжі в українців були варіння і тушкування, меншою мірою -- смаження, печіння і пряження. Для заготівлі продуктів на запас застосовувалися методи термічної обробки (сушіння) та консервування {соління, квашення), а також в'ялення. Українці споживали різноманітні харчові продукти, що зумовило їх традиційне багатогалузеве сільське господарство, яке поєднувало землеробство з тваринництвом і садівництвом. Різновидність щоденної, святкової та обрядової їжі поповнювали продукти бджільництва, рибальства, мисливства, збиральництва і виноградарства, якими вони займалися віддавна. Все це в сукупності вплинуло і на формування та розвиток традиційної для автохтонів України системи харчування, визначило загальноетнічні риси і локальну специфіку народної кухні.

5. Світоглядні уявлення українців

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської церковної унії у 1596 р. На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українською селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу «нечисту силу», євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад, Lima Пророк - з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій - з заступником худоби Велесом та ін.

До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати хоча б «Лісову пісню» Лесі Українки або «Майську ніч» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М.В. Гоголя). Русалками (або мавками) звичайно стають душі утопленець, самогубців, дітей. які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Є три основних різновиди русалок - польові, лісові i водяні, що відрізняються зовнішнім виглядом і звичками. Водяні русалки надзвичайно красиві. з довгим розпущеним волоссям. Вони люблять водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважають, полюбляють забавлятися гойдаючись на верхівках дерев або влаштовуючи бучливі бійки. Вони дуже схожі на людей, але в них відсутня спина. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, заколисати до смерті, примусити виконувати свої примхи.

Ha відміну від русалок, відьми - представниці земного світу. які вступили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів. Уроджені з'являлися на світ за заклятим. Сьома дочка в сім'ї також могла народитися відьмою. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, 3a допомогою чаклунських обрядів і випробувань. Зовні вони - дуже ефектні жінки, часто вдовиці (яскравий приклад - гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять м'яса, обожнюють вареники 3 сиром (тому можуть красти начинку з чужих вареників). Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику (для прання). Згідно з традиційними уявленнями відьми могли “поробити”, напустити хворобу, причину на худобу і людей, але при цьому здатні “були замовити біль, одпоїти травами. Перевернувшись через встромлений ніж і вимовивши потрібне заклинання, відьми перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети.

6. Календарні свята та обряди українців

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. Календарні свята та обряди це - найдавніша обрядовість. корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка грунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року. Зимові свята починалися 21 листопада 3 Введення, «коли зводилося літо у зиму». Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням. Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення. Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем).

У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили “вечерю” своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним “проломом часу”, “кінцем світу”, за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами. Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених. Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно.

При цьому вимовляли традиційний текст “Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт. Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти. На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну.

На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо. Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи). Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892).

Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, - символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого. Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за реґіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання. Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”. Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів. Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети.

Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш. Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки. Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею (“поминками”, “гробками”).

Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку” - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня. Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю.

На “Зеленi свята” (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай. Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді.

Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом. У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники “нечистої сили”: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила. Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - “обжинки”, багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення “спасової бороди”, яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

7. Сімейна обрядовість

Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (пологових) і похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім'ї і захистити її членів від злих сил.

a) родильні обряди

Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сім'я традиційно вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикметами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - “зiллям”. Вона здійснювала в хатині цілий ряд магічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, - навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтирання. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток - на веретені або гребені для прядіння. Відомі випадки, коли пуповину перерізали на книзі - хотіли, щоб дитина була письменною.

Пуповину і послід звичайно закопували в землю, але іноді шматочки висушеної пуповини або “сорочки”, в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності. Потім наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і магічне значення. У воду для дівчаток додавали “свячене зiлля”, мед, квіти або молоко, щоб ті були красивими, корінь оману для хлопчика - щоб був сильним. Малюка обсушували біля печі, яка топилася, прилучаючи нового члена сім'ї до домівки. Сина загортали у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін. Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена.

Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням - обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість. Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували “родини” - своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона організовувала гостину.

Основними обрядовими елементами “родин” були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої “бабиної каші” (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь. Пізніше відбувалися “одвiдки” - сусіди, які приходили по черзі, родичі також приносили подарунки. Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини - “пострижинами”. У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов'язково дарували що-небудь малюку “на зубок”. Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження.

Повір'я та забобони пов'язані з вагітністю й народженням дитини:

1. Вагітним не можна сидіти, заклавши ногу на ногу, 60 дитина народиться з кривими ніжками.

2. Вагітній жінці не можна дивитися у щілину, 60 дитина народиться косоока.

3. Вагітній жінці не можна сваритись, гнівитись, підтримувати плітки, займатись крадіжками тощо, щоб ці риси не передались дитині.

4. Вагітній жінці не можна сидіти на порозі, переступати через перешкоду, 60 буде важко народжувати.

5. Ваґітній жінці не можна дивитись на покійника, 60 y дитини буде мертвий вигляд.

6. Вагітній жінці не можна дивитись на страшне й потворне дитина народиться негарною. Щоб дитина народилася красивою, треба дивитися тільки на красиві речі та людей.

7. Вагітній жінці не можна піднімати руки. тягнутися вгору стоячи навшпиньки, бо пуповини може намотатися навколо шиї дитини

8. Вагітну не можна малювати або фотографувати інакше розвиток дитини зупиниться, як зображення на портреті.

9. Вважається доброю прикметою, коли під час хрещення дитина плаче.

10. Відмова Від кумівства вважається за гріх.

11. Від хрестини не можна відмовлятися, бо хто відмовляється йти на хрестини той не буде мати хрещення і своїх дітей.

12.Коли вагітна лякається, не можна хапатися рукою за себе: там де вхопиться вагітна, буде родима пляма у дитини. Ця пляма буле мати форму предмета, який налякав майбутню маму.

13.Коли у жінки почалися пологи. треба відкрити у хаті всі Вікна та поставити варити яйця - для швидкого розродження.

14.Крижмо на хрестини повинно бути біле, без квіточок, бо інакше лице дитини буде в цяточках.

15. Майбутній мамі не можна відмовляти у жодному проханні. бо миші одяг погризуть.

16. He можна ввечері випивати воду після купелі дитини.

17 Не можна казати, що малюк гарний, - інакше дитина буде неспокійна або ж захворіє

18.He можна називати дитину на честь когось із родичів особливо померлих, бо повторить його долю

19.Під час вагітності не можна носити поясок або речі з вузлами, бо пологи буть важкими.

20.Під час пологів треба розпустити волосся, щоб легко народжувалося.

21.Хлопчик вовтузиться у правому боці, дівчинка - у лівому.

22.Щоб дитина росла здоровою, у першій купелі використовують свячене зілля або свячену веду.

23.Якщо живіт високий і широкий. то народиться дівчинка, a якщо низький і виступає вперед - народиться хлопчик.

24.Не можна колисати порожню колиску, бо дитина не буде спати.

б) весільні обряди

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал - чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на “вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого. У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов'язані зі шлюбом. Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо).

В основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були “змовини”, “згода” - певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами - шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI - XVIІ ст. аж до ХIХ ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами. Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілці хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися “оглядини” нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наступали “заручини” - скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф. Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на “запросини”. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: “Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля”, - клали на стіл обрядовий хлібець- “шишку”. Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався “дівич-вечiр” напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли “весiльне гiльце” - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену.

На весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Завершувався вечір “посадом” окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих. Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” - супровід з бояр жениха і дружок нареченої.

На шляху жениха декілька разів організовували “перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих). Обов'язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай. Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єднання - молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев'язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати “фальшиву наречену”. Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з'являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - “дякуванням”. Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім'ї. Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві регіональні відмінності. Оскільки українське суспільство з давніх-давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Повір'я та забобони пов'язані з весіллям:

l. Великі весільні обручки - до багатства, статків.

2. Дати поміряти обручку - до нещасливої долі.

3. Коли молодят зустрічають хлібом-сіллю, то хто з них відірве більший шматок і з'їсть, той і буде в домі господарем.

4. Молодих зa столом треба посадити на шубу. вивернуту нагору вовною. щоб жили багато.

5- На весілля не дарують набори ножів, щоб не було сварок у родині

6- He Можна робити весілля на позичені гроші, бо буде бідне життя.

7. Після весілля наречена повинна зберегти фату. щоб накривати нею хвору дитину, тоді вона швидко видужає.

8. Рушник, на якому стояли молоді під час розпису чи вінчання. Не можна нікому віддавати, оскільки він символізує життєву дорогу молодих, i тому його тримають і бережуть вдома все життя.

9. У сніжний день весілля - до заможного життя.

в) поховальні обряди.

Обряди, пов'язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на “той світ” і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися.

Після похоронів влаштовували поминки. Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба - все це були погані ознаки. Вірили в значення снів - на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо. Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю - щоб не нашкодили живим.

Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов'язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив'язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані “князь” або “княгиня” грали роль жениха або нареченої, а потім - безутішних вдівців. Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами.