Проблеми формування культури історичної пам’яті в освітньому процесі

В сучасних умовах найбільш надійним регулятором суспільних відносин стає культура, наповнюючи життя людини і соціуму смислом, що базується на гуманістичних цінностях. В дискусіях про місце і роль культури приділяють увагу як теоретичним аспектам так і мотиваціям, інструментам масової культури. Культурна традиція та культурна спадщина аналізуються як моральна основа цивілізованого існування соціуму. У загальній структурі культурного життя в якості синтезуючого початку утверджується категорія «історична культура», як можливість відтворення політичного значення історії як такої та визнання її ролі у державі і суспільстві [7].

Без звертання до даного концепту у світовій соціогуманітаристичної проблематики неможливо розглядати зміст і структуру історичної пам'яті, а також і освітню політику. В Україні з'явились ґрунтовні наукові праці на тему культури історичної пам'яті [3], але дослідження освітньої системи, як компоненту духовності, її внеску у державну політику пам'яті лише розпочато. Невід'ємним компонентом даного процесу є і вдосконалення нормативно-правової та інституціональної бази.

Метою статті є визначення основних шляхів формування державної політики пам'яті в системі освіти як одного з основних чинників, які консолідують та інтегрують українське суспільство.

В сучасному суспільстві назріла необхідність забезпечення адекватного уявлення про динаміку взаємодії традицій та інновацій, співвідношення ідей «збереження спадщини» й новітніх епістемологічних підходів, що знаходять втілення в освітніх системах багатьох країн світу. В США та країнах Європи сформувався новий виховний напрямок -- виховання спадщиною (heritage education), що дає більш широкі можливості порівняно зі стандартним навчальним процесом. На початку ХХІ століття з'явилося поняття «бум пам'яті», а проблема «управління пам'яттю» починає розглядатися як напрям практичної політики.

Становлення української модерної нації проходило в умовах тривалої бездержавності та розчленованості, тому історична пам'ять, до певної міри, викристалізовувалась як травмована. У цьому варіанті етичний вимір запам'ятовування стає більш вагомим, ніж історичний, а відсутність цілісного бачення національних інтересів і пріоритетних стратегічних цілей призводить до стану конфліктної взаємодії різних груп та їх структур.

Процес формування сучасного освітнього процесу повинен проходити у взаємозв'язку з іншими суспільно важливими факторами -- культурою, етикою, релігією, ідеологією тощо. Так, дослідження все більш ефективних методів отримання та нарощування знання показує, що проблему продуктивності та самостійності мислення неможливо вирішити поза умовами оптимізації загальнокультурного середовища. Тому саме культура набуває статусу домінантного фактору кореляції освітньої еволюції. Це зумовлено ще й тієї обставиною, що функціонально освіта завжди була механізмом передачі культурно-історичної пам'яті, духовних цінностей народу. Більш того, освіта формує і засадничі атрибути національної ідентичності. Це особливо важливо в умовах глобалізації, в яких процес відчуження людини стає більш інтенсивним, а звичаєвий норматив функціонування соціуму руйнується, в той же час новий спосіб існує лише в гіпотетичному форматі. Тому, в нашій освітній системі слід більш продуктивно працювати на мінімізацію негативних процесів, викликаних глобалізацією і, відповідно, нарощувати інтелектуальну конкурентоспроможність держави.

Досвід багатьох країн світу демонструє, що, по-перше, сфера освіти, реагуючи на цивілізаційні виклики здійснює свій вплив на розвиток відповідних тенденцій в суспільстві, підтримуючи або корегуючи їх. Вона спроможна знаходити свої спеціальні можливості розв'язання глобальних чи локальних соціальних проблем. По-друге, кризові явища в духовній сфері безумовно позначаються на стані та розвитку освіти. Так, у випадку поглиблення розриву між знанням і вірою це призводить до значних втрат системою освіти своїх культуро--творчих функцій та впливу на моральну складову особистісного буття людини. Для виходу з цієї ситуації і необхідні прориви в стратегії розвитку освітніх систем, в тому числі, в теорії та методології організації самого педагогічного процесу.

Саме сфера освіти за своїм змістом та світоглядною силою може стати прикладом органічного взаємозв'язку знання та віри. Звичайно, освіта не замінить собою науку у здобуванні об'єктивно нового знання і не підмінить релігію як носія віри містичного, трансцендентного типу. В той же час освіту, науку і релігію поєднує методично продуманий механізм залучення людини до осягнення істини, хоча її трактують в цих сферах по-різному. Ще одна перепона -- в педагогіці релігійна освіта не завжди сприймається як гуманітарна дисципліна, тому що, на думку частини дослідників, не завжди сприяє гуманізації міжособистісних стосунків.

В цьому аспекті важливим є досвід православних церковнопарафіяльних шкіл. На жаль, імена організаторів таких закладів, наприклад, С.Рачинського, В.Зеньковського є маловідомими, як і особливості процесу створення народної школи К. Ушинським, в основу якої було закладено традиції релігійної педагогіки. Наприклад, більшість дослідників визнають, що релігійна система виховання волі є ефективнішою за світську і апробовано історичним досвідом. Його слід аналізувати і засвоювати, а для цього необхідна об'єктивна оцінка реальних умов та можливостей нашого суспільства з позицій історичної ретроспективи. Саме релігійні інститути як важливі ціннісно-утворюючі структури здійснюють важливий вплив на визначення духовних пріоритетів українського суспільства, в якому більшість громадян є віруючими.

В умовах перетворення України на об'єкт досить жорсткої геополітики з боку великих держав, а потім й прямої агресії, наше суспільство стає соціумом суцільного ризику. Гібридна війна в значній мірі тримається на викривленні багатьох віх нашої історії. А кожна політична сила в цій ситуації намагається створювати власні шаблони (моделі) минулого, які б обґрунтовували її право на завоювання, використання та втримання влади [5, с.194].

Ступінь політизації пам'яті вже став масштабним явищем. Це вимагає від вчених забезпечення такого рівня наукової культури, який пропонував би чіткі критерії розрізнення наукових та політизованих дискурсів, фундаментальних і прикладних наукових систем. Зазвичай, прикладну науку розглядають у контексті «масової аналітики», точніше, інформаційно--аналітичного забезпечення управлінських та інших проблем. Інша річ, що внаслідок високої політичної ангажованості така аналітика перетворюється у «антрепренерську науку», яка відверто нехтує критеріями достовірності і обґрунтованості чим дискредитує науку як таку [4, с.9--10].

Саме історична пам'ять сьогодні використовується як інструмент для численних маніпуляцій з боку політичних сил, адже завдяки їй можна впливати на перебіг подій і прогнозувати національні настрої з різних питань, а відтак і маніпулювати свідомістю громадян у своїх власних цілях. Як зазначає О. Трегуб, «саме історична пам'ять є тим генетичним кодом нації, розшифрування якого може вказати на притаманні нації схильності, її слабкі та сильні сторони, визначити доречні та потрібні шляхи розвитку. Національний менталітет, забобони та упередження, ксенофобія та расизм є до певної міри результатами маніпулювання історичною колективною пам'яттю» [8, 25]. національний духовний пам'ять україна

Наше минуле може стати реальним чинником позитивного впливу на стан суспільної свідомості лише за умови послідовного дотримання засад антропоцентризму та толерантності. В такому варіанті феномен етнічності вже неможливо розглядати поза контекстом транснаціонального соціального простору, без врахування складної взаємодії процесів глобалізації та диверсифікації. Лише опанування сучасних методів мультикритерієвого аналізу та моделей структурного вирівнювання дає змогу орієнтуватися у термінологічних конструкціях та їх фантомів і обирати серед численних парадигм ті, які найбільше співзвучні викликам ХХІ століття [1, с.12--13].

Внаслідок інерційності політичної та соціо-нормативної культур кардинальні зміни привнесені глобалізацією у процеси пізнання по--перше, осмислюються з певним запізненням, по--друге, більше тиражуються саме експресивні форми самоусвідомлення завдяки новітнім інформаційним технологіям, тим самим значною мірою послаблюють еврестичну й особливо комунікативну цінність сформованого фундаменту історичного знання. Таку історію легко пристосувати до потреб ринку, перетворивши на джерело продуктування, комерціоналізованих образів, або ж на знаряддя досягнення певних політичних цілей.

Від спроб політичного регулювання колективної пам'яті потерпає, насамперед, система наукових знань. Наперед задані політичні цілі інколи блокують свідомість на стадії реальних дій та їх пізніших історичних пояснень. В підсумку, девальвуються довіра як до минулого, так і до майбутнього та виникає ситуація безглуздості історичного досвіду. Для України, суспільна свідомість якої значною мірою сформована на конфліктогенній основі, особливо актуальним є поєднання фахових досліджень та напрацювань соціології пам'яті, герменевтики культури та феноменології. Це дає перевагу інтегруючому потенціалу історичної пам'яті над деструктивним і вона буде здатна консолідувати суспільство, пропонувати прийнятну для нього систему символів, починаючи з системи шкільної освіти.

Конструктивний потенціал пропонованих символів здатний працювати на потребу суспільної злагоди і взаєморозуміння та будучи включеним в систему світовідчуття особистості здатен гарантувати неповторення минулих катаклізмів і трагедій. Сама стратегія історизації в освітній системі повинна включати і певні антистресові запобіжники коли йдеться про шокуючі факти минулого. Інакше виникає небезпека агресивності, почуття реваншу або ж навпаки, формується комплекс жертви і можна виховати покоління позбавлене патріотизму та людської гідності. Слід зазначити, що спроби запровадити новий історичний канон національних героїв на загальнодержавному рівні, часто приводить не тільки до конфліктів у суспільстві, але й до напруження відносин між окремими державами.

В умовах інформаційного суспільства можливості РК-- технологій дають змогу більш масштабно впливати на відчуття соціальної справедливості та національної гідності, апелюючи до архаїчних пластів свідомості, що стає ефективним знаряддям у боротьбі за владу та власність. Як правило, люди з низьким рівнем політичної культури легше піддаються навіюванню, тим самим дозволяючи більш ефективно застосовувати символічний політичний капітал серед різних соціальних груп, перш за все молоді.

Звертання до історичного досвіду, за таких умов, стає фактором розуміння політичних процесів, дає можливість уникати емоціональних рішень, зберігати соціальний оптимізм. Особливо це актуально для сучасної України коли руйнуються старі ціннісні системи, а нові формуються на протилежних засадах. Науково зважений підхід до політики пам'яті має ґрунтуватись на шляхах дослідження всього комплексу проблем соціальної і культурної пам'яті. Це дозволить, зокрема, відібрати найбільш виграшні історичні сюжети з точки зору пізнавальних і виховних цілей , а також більш успішно розвінчувати різні містифікації у цій сфері.

Політика пам'яті повинна відповідати таким принципам: відповідності завданням суспільного розвитку; узгодженості стратегій реалізації різними суб'єктами політичного процесу; врахування станів колективної свідомості, неофіційного рівня пам'яті; несуперечності реаліям історичного розвитку здобуткам історичної науки; відсутності імперативності та фізичного насилля; використання когнітивних особливостей та процесів пам'яті. В.Кривошея зазначає необхідність формування державної меморіальної політики «на принципах рівності і протидії всім формам дискримінації моделей пам'яті незалежно від етнічного, політичного, ідеологічного, релігійного джерела їх виникнення в умовах поліетнічності і поліконфесійності» [2, с. 35].

В контексті консолідації українського суспільства необхідно, осмислення минулого як духовного ресурсу, фундаменту національної ідентичності, утвердження моральності як принципу цивілізованого співжиття. В цьому процесі простір пам'яті повинен досліджуватись представниками всіх гуманітарних наук. На базі комплексного освоєння міждисциплінарного простору теорії пам'яті можливе формування нових методологічних підходів щодо ефективності освітньої системи. Очевидно, що орієнтація на просте засвоєння учнями та студентами суми певних історичних даних відходить у минуле. Майбутнє за використанням інноваційних форм навчання які стимулюють самостійність мислення і забезпечують належний інтелектуальний рівень освіти.

Викладене вище підводить до висновку про актуальність розроблення концептуальних засад державної політики пам'яті в Україні. Для розв'язання цього завдання необхідно адекватно усвідомлювати сучасний стан колективної пам'яті українців, який характеризується наступними особливостями: наявність виразного дуалізму у поглядах на минуле, коли у суспільній свідомості побутують різні, часом антагоністичні, моделі історичної пам'яті»; існування визначених регіональних варіантів колективної пам'яті, що продукує відмінні типи національної ідентичності; розмитість уявлень про походження, етно- та націогенез українців, тяглість та безперервність історичного розвитку; відсутність цілісного бачення національної історії, надмірна фрагментація колективних візій історії; враженість історичної пам'яті комплексом віктимності; етноексклюзивність колективних уявлень про минуле, тобто історичне минуле національних меншин майже не зафіксовано у національній пам'яті українців. Зазначені фактори ускладнюють формування й ефективне впровадження політики пам'яті. У цілому стан історичної пам'яті українців можна характеризувати як кризовий. Концептуальні засади державної політики пам'яті потребують врахування цієї даності.

Для ефективного формування концептуальних засад державної історичної політики потрібно визначити її стратегічні цілі. Такими цілями можуть вважатися наступні: подальша модернізація національного компоненту; державна політика пам'яті має бути орієнтована на збереження стабільності, неконфліктності суспільних відносин. Нагальною є потреба в пошуку інтегративних, компліментарних ідей та стратегій, досягнення узгодженості й несуперечливості під час офіційних репрезентацій історії; формування у громадян розуміння вітчизняної історії, її самобутності та безперервності. Викладання соціо-гуманітарних та історичних дисциплін в вищій школі у цілому відповідає сучасним завданням національної політики пам'яті, хоча і потребує постійного вдосконалення. Але, незважаючи на успіхи в освітньому процесі, потрібно продовжувати роботу у справі усвідомлення усіма верствами та віковими групами суспільства важливості націоналізації історичної пам'яті на шляху демократизації та розвитку України.

Слід зазначити, що державна політика пам'яті має бути інтегрована у контекст національної безпеки України. Безпековий компонент історичної пам'яті ще недостатньо осмислений на науково-експертному та державному рівні. Адже у наявному амбівалентному стані, в умовах внутрішньої політичної боротьби та зовнішніх впливів національна пам'ять ослаблює свою ідентифікуючу, консолідуючу та мобілізую функції, перетворюється на фактор дезінтеграції та потенційну загрозу національній безпеці Україні.

Таким чином, політика пам'яті на державному рівні стає невід'ємним фактором збереження соціально--політичної стабільності, а враховуючи, що історичне минуле часто виступає чинником суспільної напруги, важливою потребою є пошук ідей та розробка стратегій інтеграції нашого соціуму.

Література

1. Євтух В. Етнічність у транснаціанальному соціальному просторі: дизайн дослідницького проекту / В.Євтух // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2013. - № 1, с. 3-26.

2. Кривошея В. В. Моделі пам'яті і державна політика пам'яті / В.В.Кривошея // Національна та історична пам'ять. Збірник наукових праць. Вип.1. -- С. 26-37.

3. Культура історичної пам'яті: європейський та український досвід. К. -- 2013. -- 600 с.

4. Оноприенко В. Науковедение: поиск системных идей / В.Оноприенко -- К. -- 2008. -- 288 с.

5. Політичні проблеми сучасної України: аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. -- К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. -- 600 с.

6. Про вищу освіту: Закон України від 1 липня 2014 року// Відомості Верховної Ради України. -- 2014. -- № 37--38. -- С. 2004.

7. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Й.Рюзен. -- Л.-- 2010. -- 358 с.

8. Трегуб О. Історична пам'ять як засіб мобілізації національної свідомості / Л.Трегуб // Магістсріум. Політичні студії. -- 2008. -- Випуск Зі. -- С. 25--29.

Анотація