Гетерохронія та гетеротопія як фактори системогенезу української культури ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний інститут стратегічних досліджень

Гетерохронія та гетеротопія як фактори системогенезу української культури ХХ століття

Чорний Р. В., провідний фахівець

науково-організаційного відділу

Київ

Анотація

Стаття присвячена дослідженню специфіки прояву провідних категорій системогенезу культури -- гетерохронії та гетеротопії як цілісності людини. Системогенез визначається як антропогенез, а хронотоп культури як єдність часу і простору: єдність точки і вічності, нескінченності та миті трансформується у метамодерні в конструкцію тотальної втрати часу і простору як символічних та сакральних категорій.

Проаналізовано досвід розуміння культурогенезу в мистецтві на початку ХХ століття. Порівняно динаміку національних класичних культур Заходу з культурою України XX століття.

Ключові слова: культура, культурогенез, антропогенез, хронотоп, гетерохронія, гетеротопія.

Annotation

The article is devoted to the study of the specific manifestation of the leading categories of systemogenesis of culture - heterochrony and heterotopia as human integrity. Systemogenesis is defined as anthropogenesis, and the chronotope of culture as the unity of time and space: the unity of point and eternity, infinity and momentum is transformed into the metamodern into the construction of total loss of time and space as symbolic and sacral categories.

The experience of understanding of cultural genesis in art in the early twentieth century is analyzed. Comparison of the dynamics of national classical cultures of the West with the culture of Ukraine of the XX century.

Keywords: culture, culturogenesis, anthropogenesis, chronotope, heterochrony, heterotopia.

Постановка проблеми

Проблема хронотопу культури в його функціональному вимірі стає достатньо серйозним і впливовим витоком для будь якого філософування щодо формування культурної та людської цілісності як взаємопов'язаних факторів екосистеми антропогенезу. Втім, екосистема не дорівнює функціональній системі. Екосистема культури - це дещо більше, ніж функціональна система, більше ніж системогенез в етичному та естетичному вимірі діяльності. Навіть єдність цих аспектів ще не свідчить про те, що система культури функціонує як людська цілісність, а не як суто редуктивний техногенний механізм.

Спробуємо проаналізувати досвід розуміння культурогенезу в мистецтві на початку ХХ століття у Ф. Шміта, який у бутність доцента Харківського університету, у 1991 році видав книгу з психології мистецтва [1], згодом стає академіком ВУАН, переїжджає в Київ, до нього схвально ставиться Грушевський. Доля тортур не оминула ні того, ні іншого. Ф. Шміт був репресований. культура культурогенез мистецтво системогенез

Спробуємо реконструювати теорію Ф. Шміта в контексті системогенезу української культури. Важливо побачити єдність гетеротопії та всіх інших просторових ознак культури (гомогенності, монадності) і гетерохронії як часових конфігурацій культури в контексті хронотопу як образу людської цілісності культури. Хронотоп як єдність гетерохронії та гетеротопії поєднує в собі складні виміри просторовості та часовості культури. Це коливальний час, який розуміється як цикл (час ранніх цивілізацій), час-вічність античності та часстріла (християнський вимір часовості культурогенезу, що визначається від Різдва Христового до Страшного Суду). Тобто необхідно констатувати, що час є достатньо складною структурою культури. Так, ідея функціональної системи культури як зондування майбутнього ускладнюється. Важливо дослідити, як в культурі залишаються рудименти коливального часу, а це трипільська культура, верхній палеоліт, культура неоліту. В коливальному часові живуть всі давні цивілізації, такі, як Єгипет, Месопотамія Давній Іран, Китай, Індія, Японія та ін. Досліджуючи, наскільки змінюється часовий діапазон культуротворчості, звернемося до теорії Ф. Шміта, тому що вона є оригінальною з точки зору категоріальної матриці культуротворення, яка поєднується з природними витоками, а це фактично і є еклогічний вимір системогенезу культури в цілому.

Аналіз досліджень і публікацій

Проблема єдності понять „гетерохронія” та „гетеротопія” достатньо задіяні в культурології та естетиці. В 80-ті роки ХХ століття передбачення майбутнього як артефакту культури стало предметом наукових розвідок Т. Розової, яка вперше в українській філософії культури дослідила утопію як осягнення майбутнього [2], К. Шудрі, яка спиралась на теорію функціональної системи П. Анохіна [3]. Ю. Пономаренко характеризує гетерохронію та гетеротопію як фактори артизації культурних практик [4]. Імпліцитно ця проблема вже піднімалася в українській етнографії та мистецтвознавстві у 20-ті роки ХХ століття у Ф. Шміта. Перші згадки про теорію цілісного розвитку культуроциклів можна дослідити у 80-ті роки у В. Афанасьєва, В. Прокоф'єва [5, с. 11], -ті роки Ю. Легенький надає культурологічну версію системогенезу як цілісності культури [5]. Цікаве дослідження хронотопу культури, що впливає на формування соціального ідеалу надає Л. Чорна у монографії «У пошуках ідеалу» [6]. Але проблема хронотопу культури в українській національній культурі ХХІ століття все ж залишається недостатньо дослідженою.

Мета дослідження - здійснити аналіз категорій „гетерохронія” та „гетеротопія” в контексті системогенезу української національної культури.

Виклад основного матеріалу

Необхідно звернутися до світової культури, тому що ми не можемо відокремити українську культуру ХХ століття і розглядати її фрагментарно. Потрібно окреслити горизонт, а потім вже визначити особливості новітньої культури. Якщо Ф. Шміт вважав що палеоліт існував 40 000 років (не будемо це оспорювати), а неоліт вдвічі менше, давні культури жили протягом 4000 років (необхідно підкреслити наскільки ущільнюється часовий діапазон культуротворчості), то античність - 800 років, Новий час - 400 років. Культура підвищила швидкість свого самоздійснення. Така модель культурогенезу вже змінює уяву про хронотоп як суто коливальне відображення часу на простір і навпаки. Субстанціалізм моделі Ньютона, де простір і час є субстанціями, в які вкладаються речі, предмети, люди, усувається, замість нього приходить розуміння часу і простору як модифікацій швидкості. Тут модель хронотопу А. Ейнштейна та Ф. Шміта збігаються.

Класична модель хронотопу більше орієнтована на класичну культуру, некласичні культури та культури постнекласичні (постмодерн, метамодерн) існують в контексті інших форм єднання гетеротопії та гетерохронії. Спробуємо розглянути категоріальну матрицю культурогенезу, за Ф. Шмітом, яка допоможе нам визначити сутність динаміки культури в цілому, а потім спробуємо «підійти» до розуміння динаміки національних культур XVII століття, класичних культур Заходу, які виникають з розвитком протестантизму, за М. Вебером. Національна культура України як інституція виникає досить пізно, в ХХ столітті. Але вона не є настільки пізньою, щоб її не можна було б порівнювати з західними культурами.

Якщо Л. Гумільов висловлював думку про те, що культура слов'янська молодша західної на 500 років, то це певна метафора. Л. Гумільов, як і О. Шпенглер, був конструктивістом в розумінні культурогенезу і геобіцеонозу, розглядав етногенез як циклічність живого єства культури, коли все що живе вмирає, дає місце іншому, а сонце було головним двигуном етногенезу [7]. Культура була лише прошарком, тонким шаром етногенезу, який виникав після пасіонаріїв, що знищували попередню дійсність антропогенезу, коли потрібно було зробити регенерацію минулого. Ми не намагаємося здійснити всезагальну теорію антропогенезу культури, ми намагаємося лише використати можливості тих теорій, які існують і дають системний та екологічний підхід до визначення культури як екосистеми.

Ф. Шміт вважав що в палеоліті як великому циклічному просторі, який він вважав колискою людства, виникає перша головна домінанта культуротворчості - ритм. Ритм Шміт розумів, як наявність циркулювання явищ, природний континуум стає колискою культури, а будь-яка активність людини, як і всього живого, пристосовується до цього континууму. Щось приходить, щось відходить, людина помічає ці зміни, і визначає їх як „ритм”. Звичайно, що це визначення ритму є суто функціоналістське або позитивістське, він не приховує своїх сциєнтистських захоплень. Наступна категорія, яка формується завдяки радикальному семіотичному повороту неоліту, фіксує ті реалії, коли змінюється реальність, людина бачить все, що існує у дещо більшому вимірі. Образ неба, великої богині, потім образ сонця з розгорнутою солярною іконографією неоліту дають велику палітру того, що Ф. Шміт зазначив як „форму”. Він підійшов до інтерпретації культурогенезу з позиції, якщо не гештальтпсихології, то функціонально визначенної конструкції імагинації реальності, яка замінила натуральну реальність.

Так, якщо в усіх розписах верхнього палеоліту ми бачимо гарно намальованих людей, натуральність яких вражає, тисячоліттями вони існували та існують зараз як зразки неперевершеного реалізму або протореалізму ранніх часів, то неоліт дає абсолютно іншу картину світу. Замість богині неба ми бачимо образ кола, образ вологи у вигляді зигзагів, у вигляді хвиль, у вигляді пунктирних ліній, які символізували вологу. Вода було великою цінністю особливо в Єгипті та в інших країнах, які абсолютно залежали від цієї субстанції. Солярний культ з його розвинутою іконографією дожив до етнокультури. Так, в кожній хаті на рушниках можна побачити солярні орнаменти, що живуть в символізованому образному світі. Темпоритм, цикл в орнаменті прив'язується до руху місяців, біонічних констант, навіть до вагітності жінки.

Реконструкції А. Голана свідчать про те, що цей час був надзвичайно плідним, людина бачила іншу реальність, вже символічно рахувала час [8]. Так, гетерохронія як інший (символічний) час визначалася у вигляді константи природних циклів, які повторювались, а ця повторюваність носила суто символічний характер. Інший простір, гетеротопії помічався не як екстенсивне захоплення територій за доби модерну, а як сама конфігуративність зображених констант часу.

З приходом великих цивілізацій, за Шмітом, з'являється інша категорія - групування, тобто виникає проблема єднання позицій (позиціювання). Так, коли в Китаї зображується бамбукова роща, то там чітко прослідковується набір констант: три, п'ять, сім, вісім, дев'ять. Все це надзвичайно екзотично з'єднується в так звані Літанії, молитви з пофторюваними проханнями в давньоєгипетському коді, де виникає дивний зображувальний симбіоз. Наприклад, на стегно ноги кріпиться голова тварини. Це вже не натуральне зображення, не абстрактна символіка землі, неба, сонця, а піктографічне письмо, яке дає можливість побачити іншу реальність в іншому часові. Цей час ще не дорівнює одвічності давнього грека з його замкненим “акме” та „архе”, але визначається як образ потойбічного світу богів, які утворюють пантеон надцінних істот.

За Ф. Шмітом, античність мала нову домінантну категорію - „рух”. Це була перша інтерактивна цивілізація. Брати сокола спустились з гір, знищили матріархальну культуру Мікен, стали рухатися світом. Адже головною проблемою в поемі „Про природу” Парменіда є буття. Буття є непорушне. Опоненти Парменіда вважають, що все знаходиться в русі, все стікає (згадаємо неоплатоніків), навіть камінь є сипучим, перетворюється в пісок. Діалектика, феноменологія, семіотика не здолали ідеї про спокій як антипод руху. Античність з її космосом виникла як образ вічності тому. Dasein М. Гайдеггера, „місце в бутті” М. Бахтіна, як і вся новітня онтологія ставали лише калькою онтології Давньої Греції, яка була такою ж самою, як і онтологія міфу в Єгипті та Месопотамії.

Але знищення всіх богів у ХХ столітті призвело до помсти. Вже М. Гайдеггер визначає, що техніка інвертує природний лад, змінюється екосистема культури, системогенез та антропогенез культури. М. Гайдеггер це фіксує таким чином, що античний образ долі повертається. Вся діяльність людини залежить від Великого Іншого. Хто він? Богів вже немає, залишається лише доля.

Але повернемось до Ф. Шміта. Наступна категорія нового часу - „простір”. У новітньому часові цілком домінує категорія „час”. За доби модерну культура трансформується як цілісність: глобалізуючим фактором стає колонізація, захоплення інших територій. Простір стає предметом якщо не продажу, війни і миру, то межі, що призводить до нової домінанти - часу, гетеротопії і гетерохронія доповнюють одне одного. Отже, хронотоп - єдність гетерохронії та гетеротопії різнопросторового та різночасового. У новітньому часові шляхом деструкції сакрального відбулась метаморфоза: нескінченність простору поєднується з однією миттю це фактично і є хронотоп часу.

Українська культура теж як ціліснність пройшла в своїх архетипових ознаках від сакрального (кордоцентризм, що набув значення в середньовіччі як сакралізація серця) до культури, що втратила дух humanitos і на раздоріжжі всіх вітрів, в умовах новітньої глобальної ситуації формує інший хронотоп, де поєднується одна мить і нескінченність: нескінченність зазіхань, бачень, комунікації. Культура дає можливість нової сакральності, що виникає не як центрований, а як динамічний простір. У цьому сенсі теорія А. Ейнштейна стає більш придатною для визначення хронотопу як єдності іншого часу і простору. Найбільш гостро це визначається в максимах конструктивізму, або авангарду 20 років ХХ століття.

Всім відомо, що найвидатніші авангардисти К. Малевич, В. Татлін є мешканцями України. Архітектоніка К. Малевича - експресивно поєднані паралелепіпеди - це прообраз нової архітектури. Башта Третього Інтернаціоналу В. Татліна з'явилася раніше, ніж усі візії постмодерного типу. Таке передбачення майбутнього, таке випередження часу культури і водночас символічний хронотопічний образ буття, сформульований в символічних модельних конструкціях, будь-то Ель Лисицький, його хмарочоси, ПРОУНи (проекти універсально нового), будь-то К. Малевич з його супрематизмом, башта В. Татліна, фактично свідчать про те, що українська культура ХХ століття як національний проект, як національна культура була на вістрі європейської культури та сформувалася в проекті авангарду як один з глибинніших центрів новітньої світової культури.

У дев'яності роки вона набула незалежності, але чи змінилась культура радикально? Ні, не змінилась, вона стала швидко пристосовуватись до постмодерної культури і почала втрачати свою самобутність. За доби глобалізації виникає ще гірша ситуація, коли використовуючи лише етнографізм, що виглядає досить наївним, ми втрачаємо український кордоцентризм як цілісність буття людини, коли в кожній точці, в кожній людині існує духовна одвічність.

Відтак, культура живе не просто в своєму часові тут і зараз, в своєму просторі, вона живе всіма можливими реаліями часовості та просторовості, несе всі можливі культурні форми буття, всі символічні форми, ритми, простір і час. Культура повинна їх зберігати. Тільки тоді буде існувати цілісність культури національної та цілісність людини як реальність культурогенезу.

Ю. Легенький, реконструюючи модель Шміта, пише, що людина також представлена як архетиповий вимір культуротворчості. „Не як суб'єкт-носій художніх потенцій, а як культуротворча сила, що продукує творчий потенціал. Саме така абстракція творчості в рамках культури дає змогу відійти від антиномії Схід - Захід, що зобов'язує будувати протилежні типології суб'єктів творчості. Ми беремо не „об'єктний” а „постсуб'єктний” аспект культуротворчості, де суб'єкт елімінується як персона, але презентується як міць, воля, діяльності культурогенезу” [9, с. 180].

Як же відбувається синтез всіх зазначених підсистем культури, які імпліцитно існують у сьогоденні? Можна шукати багато логік, але Ю. Лотман говорить про логіку вибуху [10]. В слов'янській культурі, зокрема в українській культурі, немає тернарних систем, немає усунення протиріч на периферію та їх елімінації. Логіка системогенезу є вибуховою, тому так багато майданів, тому так багато катастроф. За цим всім стоїть те, що Ю. Лотман описує як семіосфера, а у нашому контексті - це знаковий символічний простір культури, про який вже йшлося. Логіка вибуху є фундаментальною. Логіка діалектичного континууму, де одні пласти культури зникають, з'являються інші, тектонічні злами, що трансформують культурне ціле, повторюється як на початку ХХ, так і ХХІ століття. Ми підходимо до цілої низки катастроф і цілої низки пошуків власної ідентичності. „Вибух можна реалізувати як ланцюг обставин, що змінюють одне одного, що накладаються на динамічну криву, багатоступеневої непередбачуваності” [10, с. 186].

Ю. Лотман свідчить про певну передбаченість, упередженість і циклічність вибухів, тобто вписаність будь-якої екосистеми культури в континуум. Непередбаченість, хаотичність - це моменти вибуху, що мають різні можливості переходу в інший стан, який може бути як позитивним, так і негативним. Ю. Лотмана підкреслює, що подія, яка відбувається, презентується в багатошаровому висвітленні. З одного боку, вона є пам'яттю про тільки що пережитий вибух, з іншого - вона набуває рис неминучої інтерпретації. З останньою психологічно пов'язано бажання повернутися до минулого та піддати його „виправленню” у власній пам'яті або переказі [10, с. 196].

Висновки

Найважливіший висновок, який допомагає осмислити логіку формування хронотопу як єдності гетерохронії та гетеротопії у культурі України ХХ століття, що пов'язана з багатовекторним походом в минуле і майбутнє, - це потреба не просто „переробити” пам'ять, „переписати” історію, змінити одні пам'ятники на інші (більшовики теж скидали пам'ятники та формували свою систему пам'яті), а уявити логіку часу і простору в контексті світової культури. Змінюється система пам'яті національної культури, в якій мало залишається місця для людини, що містично пов'язана з Абсолютом (за М. Бердяєвим), пов'язана з землею і пов'язана з минулим, яке увесь час фальсифікують і презентують не в тих адекватних реаліях, що існували.

Список використаних джерел

1. Шмит Ф.И. Искусство -- его психология, его стилистика, его эволюция. Харьков: Союз, 1919. 338 с.

2. Розова Т.В. Утопія та сучасність. - Одеса: Астропринт, 1997.132 с.

3. Шудря Е. П. Художественное предвосхищение будущего. Киев: Наукова думка, 1978. 246 с.

4. Пономаренко Ю.В Артизація культурних практик як феномен сучасної культури автореф. дис. наук. ступеня кандидата культурології: спец. 26. 00. 01 «Теорія та історія культури». Київ, 2019. 16 с.

5. Афанасьев В.А. Федор Иванович Шмит. Киев: Наукова думка, 1992. 218 с.

6. Чорна Л.В. У пошуках ідеалу. Монографія. - Київ: «Освіта України», 2016. - 508 с.

7. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. Москва: ТОО «Мишель и Ко», 1993.503 с.

8. Голан А. Мир и символ. Москва: Руссолит, 1992. 375 с.

9. Легенький Ю. Г. Культурология изображения: (опыт композиционного синтеза). Київ: ГАЛПУ, 1995. 412 с.

10. Лотман Ю.М. Культура и взрыв. Москва: Прогресс, 1992. 272 с.

11. Прокофьев В.Н. Федор Иванович Шмит (18771944) и его теория прогрес-сивного циклического развития искусства // Советское искусствознание - 80. Москва: Советский художник, 1981. С. 254 - 285.

Размещено на Allbest.ru