Українська культура у вимірі стильових настанов: бароко, модерн, постмодерн

Chornyi R. V.,

Leading specialist of scientific and organizational

Department, National institute for strategic studies

(Kyiv, Ukraine),

The article is devoted to determining the style of cultural formation as a dominant of the humanitarian integrity of Ukrainian culture. Ukrainian Baroque has been identified as the creative epicenter of the 20th century culture. It has been proved that the modern worldview paradigm and modernist style in Ukrainian culture are becoming integrative phenomena of culture, combining the intentions of modernism and the avant-garde. It is determined that postmodern transformations of culture manifested themselves mainly with the independence of Ukraine and opened a window to postmodern Europe once again. Ukrainian culture has always been faced with the choice of solving a cultural situation and an image of being that appeals to the individual, which in turn is the bearer of responsibility, the bearer of humanitarian security, the opportunity to be and not to be, to carry and not to carry the world on his shoulders. Ukrainian history has shown all these possibilities. The cultural matrices, the possibilities of typological understanding of cultural creation as an ecosystem, through which the integrity of man as the unity of man and nature, man and culture, man and absolute, tradition and creativity, are analyzed.

Keywords: culture, style, baroque, modern, postmodern, cultural creation.

Постановка проблеми. Стильові трансформації культури надзвичайно гостро визначають її гуманітарний потенціал, структуруючи образні імплікації сутнього як іконологію та іконографію. Так, всім відомі риси українського бароко надлишковість, яскравість, в українському модерні визначають синтетизм контекстних складових образного світоустрою європейської культури, постмодерн відкрив шлюзи алюзіонізму, іронічного ставлення до недавнього минулого. Які ж стилі є пріоритетними у ХХ столітті? Звичайно, це бароко, українське бароко, про це наполягав Ю. Іллєнко, який зробив фільм про Івана Мазепу, прекрасні сценографічні ландшафти здійснені в цьому фільмі С. Якутовичем. Національне відродження саме поєднується зі стилем бароко. Наступний вимір це стиль модерн, який в культурі України сформувався досить спорадично під впливом Росії, особливо в архітектурі, а вже потім він пішов своїм шляхом, орієнтуючись на досвід Відня та так звану „хатнянську” архітектуру. Постмодерн скоріше сприймається як метафора, модне аранжування мистецької моди.

Сучасна українська культура, однак, поєднала в собі дві крайнощі українське бароко і постмодернізм, але синтезуючим витоком стає стиль модерн, який не витримав перенапруги віталізму, теургізму, орнаменталізму, перетворився в авангард, коли К. Малевич, В. Татлін, Е. Лисицький поставили перед собою завдання змінити світ. Тобто авангард стає домінантним фактором зміни світів. Така культуротворча реальність стилетворення є своєрідною екологічною матрицею, тому що свідчить про самозбереження глибинних фундаментальних настанов, випередження в культурі майбутнього. Отже, модерний симбіоз став визначальним, починаючи з М. Врубеля, який виріс в Одесі, є католиком за хрещенням, але так, як й М. Бердяєв, належить українській культурі. Авангард лише ускладнив синтетичні настанови, а постмодерн перетворив їх в гру.

Модерн зберігає інтенції бароко і плавно переходить в постмодерн. Як би ризиковано не виглядала ця теза, її підтверджує творчість багатьох художників-синтетистів, зокрема, стилетворча платформа М. Бойчука, що ґрунтується на єднанні візантійської естетики, віталізму, теургізму та авангардних прозрінь. До цього часу сперечаються, а хто ж був М. Бойчук, художник модерну чи авангарду. Ми визначили свій підхід філософськокультурної інтерпретації стилетворення як екологічно орієнтований на самозбереження діалектики художнього універсуму. Сутністю цього підходу є трійця стилів: бароко, модерн, постмодерн як певний діалог. Українська культура ХХ століття, починаючи з 20-х років і закінчуючи сучасними революціями, утворює складну перенапружену дилему діалогу модерну та авангарду, де починаючи з бароко, модерну, приходять до абсолютно інших візій авангардних реалій. Отже, такий підхід, назвемо його модельно реконструктивним, дає можливість показати, що стильова екосистема України ХХ століття це певна динамічна цілісність.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема стилетворення в українській культурі достатньо опрацьована як диференційна поетика, адже мало визначені наскрізні формотворчі домінанти. Так, проблема українського бароко досліджувалася в працях А. Макарова, В. Овсійчука, Г. Логвіна [4; 5; 3]. Модерн як стиль, як світоглядна парадигма, як певний мистецький симбіоз досліджувався в роботах Т. Розової, В. Чепелика, Ю. Легенького та ін. [6;7; 1]. Постмодерні імплікації культуротворення відображені в роботах Л. Чорної, Т Розової, В. Чернецького [ 9; 6; 8; 10]. Проблема метаекологічної детермінанти стилетворення в українській культурі ще на часі та потребує окремого дослідження.

Мета дослідження охарактеризувати метаекологічні (світоглядно-парадигмальні, екзистенційні, естетичні, мистецтвознавчі) настанови стилетворення в українській культурі ХХ століття.

Виклад основного матеріалу. Якщо говорити про стиль в більш широкому персоналізованому вигляді, то стиль це людина, образ людини, те через що доходить до нас людина через століття. Так, коли ми говоримо: „ренесансна людина”, „людина барочна”, „людина модерна”, то йдеться про людську цілісність, зафіксовану у добі, стилі, настановах поведінки, діяльності, стану як культуротворчих домінант.

Так, слов'янське бароко затяглося на століття, на відміну від західноєвропейського, проіснувало до кінця ХУІІІ століття. Г. Сковорода з його абеткою, іманентним трансценденталізмом, дихотомією двох сердець це теж є бароко, яке відрізняється від західно-європейського. Єдині типологічно релевантні риси це надмірність, чутливість, блакитність небес, світло як сяючий простір і людина, яка знаходиться на межі. Можна сказати, що всі ці предикати є характерними для української культури в цілому, але важливо визначити, як вони існують протягом століть. Ця проблема є важливою для того, щоб осмислити Мтапй, простір виховання самостояння людини на межі всіх світів, на межі виміру людського буття як цілісності культури.

М. Лобанова, пише: „Причудливе, „варварське”, „не маюче смаку”, „самовільне”, „безумне”... „гармонійне” „витончене”, „вишукане”, „структуроване”, „раціональне”. це ланцюги самоліквідованих епітетів характеристики бароко можна було б продовжувати й далі. В історії культури існують епохи, стилі, особливо важкі для розуміння. Методи, вироблені класичною естетикою та історіографією, передають їх сутність з великим спотвореннями. Подібним каменем спотикання стало й бароко. Саме поняття „бароко” першочергово виникло як оцінююча категорія, негативна у своїй основі при всіх розходженнях в поглядах різні історики культури в кінці ХУШ, ХІХ і навіть початку ХХ століття були подібними у своїй характеристиці бароко як чогось темного, дикого, фантастичного, дивного, непослідовного і заплутаного ця концепція показувала настанови класики в її полеміці з бароко” [2, с. 7].

Отже, можна сказати що такий панегірик бароко є достатньо схематичним. В українській культурі бароко ніколи не було заплутаним і негативним. Воно несло в собі добробут, блакить небес і адаптувало всі інші впливи. Фактично вся реальність бароко в ХУШ столітті, в слов'янських реаліях розуміється як своєрідний тезаурус боротьби дискурсів за визнання стилю. Але стиль бароко не свідчить лише про відмінність, він свідчить про надлишковість, яка є самостоянням людини у світі, за М. Бахтіним, і дає їй те, що виносить людське «Я» за межі всіх інших реалій культуротворчості.

Центральною персоною бароко є людина-творець. Персоналізм був відкритий лише в ренесансі, але він формується раніше, в сердньовіччі. Необарочні реалії Рембрандта, його екстатика живопису, стриманий експресіонізм Веласкеса це перехідна межа. Бароко це світ між світами, це те, що якраз й характерно для України, те що вона сприйняла у вигляді портретів гетьманів, полковників у візіях українського бароко.

Стильовий системогенез як екосистему в Україні можна виявити як авангардний вибух, який «викидає» на поверхню барочні тенденції, застосовуючи різні засоби витонченого полістилізму, це складна система синтетизму, що зберігається й досі. Власне авангард як заперечення ніколи в Україні не був запереченням, як, наприклад, в Італії та інших країнах. Це з самого початку був трансавангард (трансмодерн), де К. Малевич, розфарбовуючи свої роботи в рамках естетики ікони, а це явно барокові традиції, вже намагався накласти на них код супрематичного етнографізму культури, пов'язаний з ляльками, народним мистецтвом і примітивом.

Цей код надзвичайно гостро зазначається Г. Собачко в орнаменті. Можна стверджувати, що системогенез стильових вимірів екокультури України формується за домінантою авангарду, але це авангард бароковий. У цьому полягає весь сенс, що визначає метафорику і міфотворчість стильових інсталяцій та інтроверсій культури України ХХ століття. Людина в надлишковості козацького духу задіяна на різних перехрестях складних зламів культурних інтенцій, несе в собі вимір глибинного барочного синтезу і водночас матафізичне світло яке не дає тіней. А. Макаров так описує людину доби бароко: „Дивна доля в бароко! В жодній іншій культурній традиції не було таких могутніх, переконливих і винахідливих ворогів, як у нього. Його критикували і просто ганили. Ганили довго і наполегливо, виносячи на суд людський і справді притаманні йому слабкості, й хиби домислені, вигадані і тому особливо небезпечні для його репутації” [4, с. 7]. Бароко несло в собі злам, катастрофу, люди українського бароко друзі Христа й Епікура, за А. Макаровим. Екзистенційні та релігійні, сакральні та профанні драми виносяться на поверхню і оздоблюються у вигляді лакованої завершеної картини. Таємниця барокового характеру виявляється у тому, що християнська ментальність і аскетизм уживались з надмірним епікуреїзмом.

Зневіра, намагання повернутись назад, небажання побачити вчорашній розбрат і все ж таки хоч якось прогнозувати гармонію це і є та барокова настанова, яка Україні давалася нелегко і катастрофічно. Можна сказати що утворювалась певна національна міфопоетика, той образ краси, який проходить через думи, архітектуру, графіку. Можна говорити, що цей код переходить зі століття в століття і починає формуватися як барочний екзерсис, тобто комплекс сценічного бачення світу, точніше сказати світ ставав однією амбівалентною сценою барочного типу.

Якщо говорити про наступну складову стильової синтагматики, то це стильова, образна, просторова реальність, що розквітає в стилі модерн. Важко сказати, хто був засновником цього стилю в Україні. Можна говорити про М. Врубеля, якого називають російським художником, забуваючи про українське коріння, він виріс в Одесі. Усім відомий київський період М. Врубеля. Звичайно, були різні періоди, але Київ став для нього одним із найважливіших періодів екзистенційного змагання з долею, де він поєднав барочний імпульс могутності української культури з квітучим еротизмом і надлишковим орнаменталізмом стилю модерн. Якщо говорити про конкретні роботи, то вони визначилися як „Зішестя Святого Духа на апостолів” в Кирилівській церкві, там також є декілька робіт ангелів, які замістили втрачених ангелів попередньої доби. Також можна говорити про Софію Київську, де теж є його роботи. Це приховане бароко, внутрішній драматичний злам епікуреїзму і християнського самобічування, яке так по-різному описують у Врубеля. Храм, вражає своєю модерною розгубленістю, можна побачити, що вівтарь, як описує Ю. Легенький, насправді пустий, він „перетікає” на края, а весь сакральний простір концентрується в орнаментах М. Врубеля [1]. Може це перебільшення, але парадигма перетікання сакрального центру на края, стає однією з головних реалій української долі ХХ століття.

Вже немає центрального простору, кордоцентризму, немає осі та межі, яка характеризує завершеність храмового простору, її одвічність. Але є нескінченні пересування по земній кулі: починається міграція українців світом, розповзання розтікання нації земною кулею. Можна стверджувати, що цей період світоглядного модерну, був гостро зазначений у творах М. Бойчука, хоча його не вважають художником стилю модерн. Також не вважають художником стилю модерн і В. Седляра, хоча вони за своєю іконографією є суто модерними. В цьому і полягає вся плутанина емпіричного мистецтвознавства, далекого від філософського світоглядного осягнення культури, коли втрачається екологічна матриця стилетворення і ми не можемо визначити, а хто ж ці художники, які стилі вони несли в собі, що вони продукували.

Продуктивна міць українського модерну стає гостро драматичною, коли після М. Врубеля, М. Бойчук, який пройшов візантійські студії в Парижі, під керівництвом митрополита Шептицького, починає створювати свою школу монументального живопису. Однак ця школа не була сакральною, утворювалась в рамках більшовицької ідеології, в рамках Академії мистецтв, яка цілком була керована більшовицькою владою. І тому фактично бойчуківці були приречені на знищення. Модерні інтенції визначаються в графіці М. Жука, О. Кульчицької, формуються як внутрішній нерв та імпульс української культури. Авангард існував не відразу після модерну, він існував паралельно. Так, К. Малевич перед тим, як сформулював свої авангардні максими і написав трактат про супрематизм, а це вже достатньо пізній твір написаний у Вітебську, працював в іконографії модерну, постімпресіоністські візії в нього є явно визначеними. Тобто все свідчить про те, що формується школа культурного синтетизму, коли назріває вибух. Авангард свідчить про ментальність української культури, свідчить про її нерв, який є носієм глибинного менталітету, який і козацький, і мистецький, і художній, і феміністичний, але водночас, належить Україні як синтез усіх цих модальностей.

Якщо говорити про постмодерн, то він сформувався вже у М. Семенка в його трьох кутньому ландшафті барокового типу. Сформувався в ранніх візіях М. Стороженка у 70-80-ті роки ХХ століття, які, однак, теж не оцінюються як постмодерні. М. Семенко більш стилізований каліграф, на відміну від М. Бойчука як носія нової іконографії. Традиціоналізм, ікона, бароковий імпульс і відразу ж модерний настрій, який перетворюється в авангард, надмірність авангарду починають свідчити про те що ця надмірність є культурною, стилізованою, якщо не стилізаторською. Всі контекстологічні реалії постмодерну свідчать про те, що формується реальність постмодерну, яку пов'язують з творчістю Андруховича, з групою БуБаБу (бурлеск, балаган, буфанада). Однак карнавал культури як такої, сама карнавалізація вже переходить межу українського модерну та авангарду. Завершує когорту постмодерних художників І. Марчук, який є досить своєрідним, нескінченно варіативним, а по суті художником непередбачених можливостей.

Висновки

Український стильовий формотворчий виток дає можливість показати, що екосистема культуротворчості у стильовому вимірі це певний циклічний рух часу культури по колу і рух-стріла. Стріла несе в собі два виміри, випереджувальний і той, що повертає назад. Коло це завершений образ одвічності. Циклізм свідчить про те, що цикл, зміни є одвічними, ніщо не залишається назавжди, але всі ці зміни залежать від різних обставин. Потрібно охарактеризувати стильовий вимір системогенезу культури України як своєрідну взаємодію, яку можна інтерпретувати як діалог і розсіювання. Діалог походить від давньогрецької культури, від епікуреїзму, а розсіювання від християнського світогляду аскетичного типу, який сподівається на диво, на каяття, на безкінечне стояння на межі, запитування цієї межі. Чому я, чому ці люди саме тут, і навіщо цей світ, навіщо це небо і ця земля? Християнський аскетизм і епікурейський античний гедонізм в українській культурі ХХ століття настільки знаходяться в нерівновазі, що тут знайти якусь середню лінію неможливо.

Важливою є лише одна беззаперечна констатація, що для української культури ХХ століття характерним є безмежний трансценденталізм як авангард, як вихід за межі, як вихід в майбутнє. Однак цей вихід в майбутнє тут же корелюється з поверненням в минуле, проекцією на всі реалії української культури того простору і часу який, можна визначити як циклічність, одвічність, коли час-стріла стискається до просторової точки.

Така культуротворча реальність свідчить про те, що оселя, садиба, ландшафт української культури спонукають говорити про персональні ландшафти, про те, що Г Сковорода визначив як райський сад, визначив як сад душі. І хотіли б ми чи не хотіли, ці барокові інтенції, як іманентний трансценденталізм, що існує й в ХХІ столітті, утворює екологічну засаду культури, яка свідчать про те, що ойкумена української культури не змінюється. Так, замість етнографічних реалій приходять інші, замість образу Києва ХІХ середини ХХ століть з будинками висотою до одинадцятого поверху, приходять будинки вдвічі, втричі вищі. Змінюється ландшафт, силует Києва та інших міст, але найголовніше залишається це ландшафт душі, персональності, духовності як характеристика межі, яку людина переступає чи не переступає, а лише бачить, споглядає і вбачає в цьому сенс буття.

Людина культури долає час і простір, стиль проходить крізь час і простір, всі схеми хронотопів, хронографічних реалій гетеротопії та гетерохронії є потрібними, але вони лише констатують межовість культуротворчості. І тут постає питання чи варто долати цю межу, чи ні? Українська культура, завжди стояла перед цим вибором, ті хто не подолав, призвели до втрати державності, ті хто подолав загубили свою індивідуальність. Так катастрофічно вирішується культурна ситуація і образ буття, який апелює до особистості, а особистість є носієм відповідальності, носієм безпеки і небезпеки, можливості бути і не бути, нести і не нести на своїх плечах світ. Всі ці можливості показала українська історія. Ми виходимо на культурологічні матриці, можливості типологічного осмислення культуротворчості як екосистеми, щоб за цим сформулювати цілісність людини як єдність людини і природи, людини і культури, людини і абсолюту, традиції і творчості в цілому.

культура бароко модернізм авангард

Список використаних джерел

1. Легенький Ю. Украинский модерн. Киев: НМАУ имени П. И. Чайковского, 2004. 304 с.

2. Лобанова М. Западно-европейское музыкальное барокко: проблемы эстетики и поэтики. СанктПетербург: Центр гуманитарных инициатив, 2013. 336 с.

3. Логвин Г. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. Київ: Мистецтво, 1968. 464 с.

4. Макаров А. Світло українського бароко. Київ: Мистецтво, 1994. 288 с.

5. Овсійчук В. Українське мистецтво XIV -- першої половини XVII століття Нариси з історії українського мистецтва. Київ: Мистецтво, 1985. 168 с.

6. Розова Т. Соціальний проект майбутнього, або чи можливо втілення модерної утопії за доби постмодерну? / Розова Т.В. Актуальні проблеми філософії та соціології.№ 21.2018.С. 91-94.

7. Чепелик В. Український архітектурний модерн. Київ: КНУБА, 2000. 378 с.

8. Чернецький В. Картографуючи посткомуністичні культури. Київ: Критика, 2013. 432 с.

9. Чорна Л. У пошуках ідеалу. Монографія. Київ: «Освіта України», 2016. 508 с.

10. Чорна Л., Розова Т Трансформація аксіосфери та утопія як культурна практика раннього Модерну / Розова Т В., Чорна Л. В./Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв.№2. -2018.С. 32-36.

References

1. Lehenky Y. Ukaynskyy modem. Kyev: NMAU ymeny P. Y Chaykovskoho, 2004. 304 s.

2. Lobanova M. Zapadno-evropeyskon muzykal'noe barokko: problemy estetyky y poenyky. Sankt-Peterburh: Tsentr humanytarnykh ynytsyatyv, 2013. 336 s.

3. Lohvyn H. Po Ukrayini. Starodavni mystets'ki pam'yatky. Kyyiv: Mystetstvo, 1968. 464 s.

4. Makarov A. Svitlo ukrayins'koho baroko. Kyyiv: Mystetstvo, 1994. 288 s.

5. Ovsiychuk V. Ukrayins'ke mystetstvo XIV -- pershoyi polovyny XVII stolittya Narysy z istoriyi ukrayins'koho mystetstva. Kyyiv: Mystetstvo, 1985. 168 s.

6. Rozova T. A social project of the future, or is it possible to embody a modern utopia in the postmodern era? / Rozova T. Topical problems of philosophy and sociology. № 21.2018.P 9194.

7. Chepelyk V Ukrayins'kyy arkhitekturnyy modern. Kyyiv: KNUBA, 2000. 378 s.

8. Chernets'kyy V. Kartohrafuyuchy postkomunistychni kul'tury. Kyyiv: Krytyka, 2013. 432 s.

9. Chorna L. In search of the ideal. Monograph. Kyiv: Education of Ukraine, 2016. 508 p.

10. Chorna L., Rozova T. Axiosphere Transformation and Utopia as a Cultural Practice of the Early Modernist / Rozova T., Chorna L. / Bulletin of the National Academy of Art and Culture Leaders.№2. 2010P 32-36.

Размещено на Allbest.ru