Мистецька спадщина Т. Шевченка у вимірі казахстанського народознавства

Білоус Віра

У статті з'ясовано, як оцінюють джерельну вартість мистецьких творів Т. Шевченка періоду заслання дослідники традиційної культури народів Арало-Прикаспію, у яких ділянках казахстанської етнології використовують інформативно-зображальний матеріал акварелей та сепій українського художника.

Ключові слова: Тарас Шевченко; мистецька спадщина; казахстанська етнологія; інформативне джерело.

Билоус В.

ХУДОЖЕСТВЕННОЕ НАСЛЕДИЕ Т. ШЕВЧЕНКО В ИЗМИРЕНИИ КАЗАХСТАНСКОГО НАРОДОВЕДЕНИЯ

В статье выяснено, как оценивают источниковую значимость художественных произведений Т. Шевченко периода ссылки исследователи традиционной культуры народов Арало-Прикаспия, в каких областях казахстанской этнологии используют информативноизобразительный материал акварелей и сепий украинского художника.

Bilous V.

ARTISTIC LEGACY OF T.SCHEVCHENKO IN CONTEXT OF KAZAKHSTAN ETHNOLOGY

The article shows how do the researches of traditional culture of Aral-Caspian nation evaluate the original cost of T.Shevchenko's artistic paintings in his exile period, in what areas of ethnology of Kazakhstan the informative and portrayal material of watercolours and sepias of the ukrainian painter are used.

350 картин про казахів - дарунка такого масштабу Казахстану жоден із предстаників інших народів не робив. Ш. Єлеукенов, літературознавець.

Мистецький спадок Т. Шевченка нараховує понад 1100 творів живопису і графіки. Третину з них присвячено народам Казахстану, серед яких поет відбував заслання (1847-1857 рр.). Акварелю, сепією, олівцем він увічнював краєвиди й архітектурні пам'ятки казахів, туркменів і киргизів, обличчя господарів пустелі та миті їхнього життя. Робив це як художник-топограф у півторарічній експедиції О. Бутакова по Аралу та п'ятимісячній геологорозвідувальній подорожі О. Антипова в гори Каратау (півостров Мангишлак, з 1990-х рр. - Мангістау). Малював і в "незамкненій в'язниці" - Новопетровському укріпленні (тепер м. Форт Шевченка).

Знаємо, що праці Т. Шевченка з центрально-азійського регіону, як і творчість у цілому, окрім мистецької цінності, мають й інформативну вагу для істориків, географів, топографів. За ними учені, приміром, відновлюють давні ланшафти, простежують зміни акваторію Аралу. Топографічні пейзажі увійшли до "Лоции Аральского моря" (Ленінград, 1963 р.), що була свого часу путівником для мореплавців [10, с. 145].

Українські та зарубіжні шевченкознавці (Т. Беісов, Г. Сарикулова, О. Кравець, Г. Паламарчук, В. Овсійчук та ін.) часто наголошували на можливості застосування акварелей та сепій як джерела і для етнології Казахстану. Окрім таких здогадів, було і реальне їх студіювання дослідниками різних ділянок традиційної культури. Проте цей аспект, на відміну від, скажімо, теми "Т. Шевченко у казахському літературознавстві" [9, 6-43 та ін.], належить до малознаних царин. У статті, після відповідної пошукової роботи, з'ясовано, які саме ілюстрації Т. Шевченка допомогли казахстанським етнологам і в чому; як оцінюють фактографічне навантаження малюнків тюркознавці, які "бачать" їх на тлі всієї багатющої джерельної бази про свої нації. Звичайно, розглянуті у розвідці приклади - це лише часточка зі вказаної різногранної наукової практики.

Спочатку варто зауважити, що побут народів Казахстану середини ХІХ ст. відображали й інші художники. Широкоформатні олійні полотна залишили В. Верещагін та М. Каразін, справжні етнографічні зарисовки здійснив П. Кошаров (учасник експедиції П. Семенова-Тань Шанського) тощо. Натомість доробок Т. Шевченка - це переважно невеликі твори аквареллю та сепією, де національно-культурні реалії часом лише окреслені та є фоном для художнього задуму митця.

Проте спадок українського майстра не обминали автори вже перших праць з історії етнологічної науки Казахстану. Це, зосібна, старший науковий співробітник найпотужнішої народознавчої установи - Інституту історії, археології та етнографії ім. Ч.Валиханова Едиге Масанов (1922-1965 рр.). У книзі "Очерк истории этнографического изучения казахского народа в СССР" (Алма-Ата, 1966 р.) він підкреслив, що, на відміну від тогочасних матеріалів, автори яких ігнорували локальну специфіку казахського побуту, а звідти й наукову документацію відомостей, ілюстрації Т. Шевченка мають територіальну "прив'язку" (Приаралля, Мангишлак). Крім того, вони вирізняються предметним і чітким змістом. "Наукова цінність етнографічних відомостей у працях О.Бутакова і О.Макшева, а також у малюнках Т.Г.Шевченка полягає насамперед у їхній конкретності й визначеності", - констатував Е. Масанов [І1, с. 130].

Докладніше тезу про суттєвий внесок Т. Шевченка до народознавчого ілюстративного джерелознавства обгрунтував професор Ташкентського педагогічного інституту ім. Нізамі Георгій Чабров (1904-1986 рр.). Цьому питанню він присвятив окремий розділ докторської праці "Изобразительные источники по истории Средней Азии и Казахстана XVII - первой половины ХІХ века" (Ташкент, 1966 рік захисту) та низку статей. Він звернув увагу, що тогочасним художникам були доступні лише присирдарські місцевості, у той час як Т. Шевченко ознайомився зі східним Прикаспієм (п-в Мангістау), усіма узбережжями Аралу й десятком островів, яких сьогодні вже не знайдеш на карті.

Окрім території походження, новизна творів Кобзаря полягає, стверджував Г. Чабров, ще й в об'єктах фіксації. Сучасники змальовували здебільшого екзотичні грані культури (багатолюдні спортивні змаги, пишні житла та вбрання баїв тощо). Уродженець з далеких Моринців же карбував непоказне щодення простих кочівників палючої пустелі, яке пізнавав упродовж 10 років, тобто, згідно з етнологічною термінологією, стаціонарно. Позатим, "зображувані аж ніяк не позували, а, спілкуючись із художником, продовжували вільно займатися своїми справами". Тому-то, наприклад, сепії "Киргизка" та "Тріо" дають уявлення про збивання у ступі кумису, перемелювання зерна на ручному кам'яному жорні тощо. Його малюнки "поєднують бездоганну етнографічну достовірність із силою вираження" [18, с. 101-102 ], - стверджував Г. Чабров.

Оцінки історіографів підтвердили знавці традиційного одягу казахів Рукія Ходжаєва та Ірина Захарова. У статті, присвяченій аналізові джерельної бази для монографії "Казахская национальная одежда" (Алма-Ата, 1964) [17, с. 121, 130] названо 14 акварелей та сепій Т. Шевченка. Це, наприклад, ті ж твори "Киргизка" і "Тріо", де змальовано рідкісний навіть для середини ХІХ ст. покрій сорочки без розрізу, жіночі тюрбани, хитромудрі способи завивання яких етнологи могли відтворити хіба що з таких зображальних матеріалів.

У переліку є і серія знаних нам ще зі шкільної парти зворушливо-теплих малюнків про дітей байгушів - найбіднішого прошарку, який виживав наймитуванням чи жебракуванням. Їх появу національні історики пов'язують із російською експансією, масовим відчуженням земель для лінійного козацтва тощо. Шевченкові сепії, з погляду етнографів, - це винятковий ілюстративний матеріал про вбрання дітей і знедоленої верстви населення. "Про одяг бідних казахів добре уявлення дають замальовки великого українського поета Т.Шевченка" [8, с. 158], - наголошували Р. Ходжаєва та І. Захарова. Наприклад, зображення в літню пору підлітка в кудлатій хутряній шапці служило їм доказом відсутності сезонного одягу у більшості злидарів.

Цінні дані з малярського скарбу українського висланця зчитував знавець етномузикології, професор Алма-Атинської консерваторії Болат Сарибаєв (1927-1984 рр.). У історію світової науки він увійшов завдяки відкриттям та реконструкції понад 30 зниклих казахських інструментів, створенню багатої колекції інструментів народів світу (300 зразків), а також заснуванням першого народно- інструментального ансамблю Казахстану (1968 р.). У 1979 р. Болат Сарибаєв захистив докторську дисертацію, проте, через стандартний для патріота своєї землі ярлик націоналіста, так і не дочекався підтвердження [20, с. 124-125].

В авторефераті, зокрема в джерелознавчому огляді, етноорганолог закцентував на зображенні Т. Шевченком хлопчика зі старовинним духовим інструментом - камис сирнаєм [15, с. 15] (виготвлений із очерету і нагадує флейту). На жаль, автор не подав точної назви твору. Можливо, це щемлива сепія "Киргизя" (відома ще за назвою "Шевченко і хлопчик, який грається з кішкою"), де підліток тримає в руці продовгастий предмет. Зрештою, важливо, що цю ілюстрацію помітив та "взяв на озброєння" фахівець- етномузиколог. Адже на початку ХХ ст. камис сирнай вийшов із ужитку, а опубліковані його описи є, як випливає з історіографічного аналізу вченого, фрагментарними. За таких обставин посилюється вага кожного інформативного матеріалу, а тим паче зображального.

Тож, малюнок "документує" відомості з інших джерел про те, що: інструмент був знаний населенню півострова Мангістау; користувалися ним підлітки, які, ймовірніше, були пастушками; його пронизливим звуком вони могли скликати з ущелин отари овець. Тобто в середині ХІХ ст. він мав сигнальну функцію. Окрім того, зображення стало одним із наочих джерел, з яких експериментатор відтворив прототип камис сирная та способи гри на ньому.

Ще однією ділянкою народознавства Центральної Азії, де знаходжу поклики на малюнки Т. Шевченка, є традиційна будівельна культура. Як відомо, Мангістау - це заповідник унікальної поховально-культової архітектури кочівників Євразії, який за розмаїттям і кількістю (понад 7 тисяч споруд) не має аналогів у світі. Неосяжні некрополі включають мавзолеї з вапняку, мальовничі саркофаги (саганатами), триметрові обеліски (кулпитаси), що "вишиті" тонким кам'яним орнаментом. Є і таємничі печери мусульманських проповідників-суфіїв.

Майже всі означені різновиди сакрально-меморіальної культури відображено в пейзажах, побутових композиціях та начерках Т. Шевченка. Тому їх ретельно вивчав один із зачинателів досліджень цього неповторного архітектурного явища, член-кореспондент Академії архітектури і будівництва СРСР, головний архітектор Ташкента та Алма-Ати Малгабар Мендикулов (1909-1986 рр.). Йтиметься про його працю "Памятники народного зодчества Западного Казахстана" (Алма-Ата, 1986 р.), що є настільною для кожного пам'яткознавця Центральної Азії. Фактами з акварелей нашого співвітчизника оперував і доктор історичних наук, завідувач відділу етнології Інституту історії та етнології ім. Ч. Велиханова Серик Ажигалі (1952 р.н.), автор синтетичної монографії "Архитектура кочевников - феномен истории и культуры Евразии (Памятники Арало-Каспийского региона)" (Алмати, 2002 р.).

Авторитетним дослідником народного будівництва Мангістау був уродженець цих місцин, учитель-філолог, Есбол Умірбаєв (1916-1988 рр.). Нам він більше знаний як директор меморіального музею Т. Шевченка у Форті Шевченка (1962-1982 рр.) та співавтор (з письменником Анатолем Костенком) історико-документальної повісті про Кобзаря "Оживуть степи" (К., 1984). А також як той, хто віднайшов зображені краєвиди та давні пам'ятки Казахстану і визначив географію образотворчих творів художника на засланні, що є безцінним внеском до шевченкознавства.

Властиво, захоплення творчістю українського митця стали для Е. Умірбаєва поштовхом до вивчення своєї Батьківщини. На вечорі пам'яті Кобзаря, який він організував у перші роки вчителювання, його вразило розмаїття переказів про акина Тарази, які навперебій розповідали запрошені аксакали. Невдовзі після урочистостей наставник вирушив із галасливою юрбою вихованців по мангістаутських Тарасових шляхах. І так мандрував (наодинці чи в товаристві) упродовж усього життя. Знайшовши змальовані краєвид чи абу (мавзолей), дослідник пізнавав їх з архітектурного та археологічного погляду, випитував у старійшин, хто збудував гробниці і хто в них спочиває. Бережно збирав й інші розпорошені артефакти самобутньої культури краян. Невдовзі неподалік Шевченкового комплексу постав єдиний у Казахстані Музей історії рибальства та етнографії [19]. Наукові ж розмисли про кам'яниці, а також народні оповіді про них Е. Умірбаєв виклав у монографії "Манкистау" (казахською мовою, 1973 р.) та в шевченкознавчих публікаціях.

Отже, які саме малюнки Т. Шевченка послужили інформативним джерелом для дослідників М. Мендикулова, С. Ажигалі та Е. Умірбаєва? Це, зокрема, яскрава акварель "Туркменські аби в Каратау". На ній зображено дві гробниці некрополя Агаспеяр (околиці с. Жингильди Мангістауського району Мангістауської області), що вирізнялися життєствердним мальовничим розписом по філігранній камінній різьбі. Їхню красу митець ще й підсилив професійно відтвореним грайливим сонячним світлом. У 70-х рр. ХХ ст. фанат- науковець Е. Умірбаєв уже заледве знайшов навіть місце, де вони стояли колись. Цей добротний матеріал з вихруватими арабесками ще в 30-х рр. використали "будівничі" колгоспів. "Свідченням про два пам'ятники стародавнього зодчества є тепер лиш малюнки Шевченка!" [16, с. 99], - з болем констатував краєзнавець і заходився хоча б зібрати залишки народної пам'яті про них.

У результаті опитування відкрилася буремна сторінка історії регіону: в XVIIIст. за цю живодайну пустельну оазу точилися запеклі війни між сусідніми племенами. Сильнішою виявилася добре озброєна казахська спільнота адай, в якій хоробрістю відзначилися батири Бектурган і Толенда Балтаули - батько і син. У 20-30-х рр. ХІХ ст. нащадки увічнили славу звитяжців величними мавзолеями, будівництво яких доручили знаменитому в Середній Азії майстрові Жилкибаю Дорелули.

Отже, Кобзарева акварель розширила відомості про творчу палітру відомого зодчого. Ними одразу ж скористалися пам'яткознавці. Так, С. Ажигалі, окреслюючи творчу постать Ж. Дорелули, вважав необхідним згадати саме змальовані Т. Шевченком агаспеярські споруди [1, с. 500]. Можливо, через те, що ілюстрація Великого українського художника найповніше передає усю глибінь таланту Великого казахського каменяра.

Художня фіксація цих же поховань допомогла і М. Мендикулову, але вже під час осмислення нетипового (для казахів) мавзолейного декору, що зустрічався в некрополі Камисбай. Лише на Шевченкових малюнках з Агаспеяру вчений виявив подібні рельєфні розчленування фасадів [12, с. 28]. Для науковця ця знахідка є вказівкою на невипадковість (хоч і рідкісність) зазначеної оздоби та її зв'язок із туркменською традицією.

Неодноразово використовують учені і акварель "Ханга Баба", що стосується однойменного найдавнішого некрополя у Тупкараганському районі Мангістауської обл. (розташований за 25 км. від Форту Шевченка). Цьому комплексові М. Мендикулов присвятив монографічний розділ, який розпочав так: "Т.Шевченко, який відвідав цей некрополь у п'ятдесятих роках ХІХ ст., зробив замальовку загального вигляду його центральної частини" [12, с. 11]. Тобто наголошується на зображенні первісної і найцікавішої з наукового погляду місцини, яка містить залишки перших святинь. Т. Шевченком були змальовані священні засохлі дерева, навколо яких властиво й сформувався культово-поминальний комплекс.

Окрім залучення мистецької спадщини до наукових студій, казахстанські учені вказують і на її прикладну цінність: "Етнографічно точні замальовки двох художників (Т. Шевченка і Б. Залеського. - В. Б.) мають дуже важливе значення в справі дослідження і реставрації (підкреслення наше. - В. Б.) мангишлацьких пам'ятників" [1, с. 16], - констатував професор С. Ажигалі в перші роки ХХІ ст. Цікавими з цього погляду є факти, що пов'язані з мавзолеєм Доли-апи ^VH^VIM ст., однойменне кладовище в Тупкараганському районі Мангістауської обл.).

Усипальниця дівчини-воїна Доли-апи, яка героїчно захищала свій край від нападників, на середину ХХ ст. стояла вже без купола. Оскільки домовина є неповторним зразком симбіозу туркменської й хорезмської архітектури, то у 2007 р. її реставрували [2]. Велетенську баню відновили у вигляді бойового шолому із фігурним шпилем. Єдине ж її зображення, як стверджували Е. Умірбаєв та А. Костенко, є на акварелі Т. Шевченка "Туркменський цвинтар у долині Долнапа" [10, с. 303-304]. Звідси випливає, що реставратори, очевидно, послуговувалися малюнком українського художника.

До речі, пам'ятаємо про неодноразове використання живописних творів Т. Шевченка й українськими зодчими: для відтворення будинку-садиби І. Котляревського, Богданової церкви в Суботові, Троїцької церкви Мотронинського монастиря та ін.

За останні десятиліття в Казахстані з'явилася серія ошатних і рясно проілюстрованих краєзнавчих науково-популярних праць та атласів. Книги опубліковано кількома мовами, а їхня мета - ефектно представити світові культурно-історичне багатство казахстанців. Активізація видавничої справи пов'язана з щедро фінансованим державою стратегічним проектом "Культурна спадщина", що за розмахом є безпрецедентним на пострадянському просторі. Протягом 2003-2011 рр. побачили світ 537 найменувань серійних багатотомників та книг з історії, етнології, мистецтвознавства, архітектури, десятки антологій різногалузевих джерел (лише з фольклору 100 томів!); збудовано "з нуля" декілька музеїв, відреставровано багатокілометрові некрополі і т.ін. [5].

Зозначених популярних видань згадаю розкішний тритомний атлас матеріальних пам'яток "От Алтая до Каспия" (Астана, 2011). У ньому Шевченкова ілюстрація агаспеярських мавзолеїв (узята з альбому офортів Б. Залеського) відкриває розділ "Памятники архитектуры кочевников Мангыстау и Устюрта" [14, с. 165]. Тобто вона виконує функції заставки: допомогає осягнути унікальність регіону та спонукає до знайомства. Малюнок переважив сотні високоякісних фотографій, що віддзеркалюють дійсність яскраво і барвисто, міліметрово точно, але статично та сухо.

У 2013 р. справжнім резонансом було монументальне видання науковців Інституту історії та етнології ім. Ч. Валиханова "Казахи. История. Культура" (Алмати). Воно вражає кількістю ілюстрацій - понад 1700 фотографій, карт, 650 репродукцій образотворчих робіт. Під час досліджень автори вирушали в Москву та Петербург - за архівами учених Російського Географічного товариства та Генерального штабу. Їздили і в Київ - за неопублікованими матеріалами лише одного художника...

Із розлогих анонсів подарункової книги випливає, що Шевченкова спадщина унаочнює розділ про кочовий побут. До того ж, вона, порівняно з доробком В. Верещагіна, О. Чернишова, Б. Залеського, представлена найбільше - 29-ма малюнками [4; 6]. Така увага до творів українця спричинена тематикою його фіксацій - унікальною і вдалою для успішної презентації казахстанців на міжнародній арені. А це, своєю чергою, зумовлене тим, що Т. Шевченко сприймав та змальовував дійсність не лише як художник, поет чи етнограф, а й як людина драматичної долі.

Так, тільки Т. Шевченко зі своєю недосяжною і зболеною мрією про сімейний затишок міг побачити його навіть у похідній юрті кочівника та обрати для художнього увічнення. Тому його сепії та акварелі показують світові казахську, туркменську чи киргизьку родини як гармонійну цілісність, що оповита духом злагоди і миру. Показовим є твір "У юрті": в напоєній сонцем оселі звикло щось товче у ступі чоловік, поруч - гідної постави дружина статечно готує вечерю для великої родини.

Або візьмімо акварель "Пастух на коні". Треба бути Т. Шевченком і прожити 25 літ без волі, щоб волю так тонко й високохудожньо втілити в постаті простого табунщика. В центрі твору - вершник стрункої і міцної статури, у похідному, проте білому вбранні. Він гордо і владно озирає суворий, випалений, але свій степ широкополий. "Це як емблема, образ Казахстану", - стверджує відомий мистецтвознавець, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор В. Овсійчук [13, с. 251], з яким погоджуються й казахстанські народознавці.

Отож, Т. Шевченко, не маючи змоги завершити відоме омріяне видання офортів "Живописна Україна", приблизно за тією ж схемою, упродовж І0 рр. писав "Живописний Казахстан". Та навіть і в цьому циклі чітко звучить "чутлива лірична інтонація української пісенної мелодики" [7, с. 35], - констатувала почесний академік НАН Казахстану Р. Єргалієва. Акварелі, сепії та ескізи стали полем фактографічних знахідок для етнологів та пам'яткознавців- реставраторів, застосовуються для національного виховання та міжнародної популяризації власного культурно-історичного феномену. Останні почини активізуються у тривожний час сьогоднішнього міждержавного співіснування, відповідно - спостерігається посилення запиту на твори нашого митця.

Причетність Великого українця до ключових ланок національного життя народів Арало-Каспійського регіону наштовхнула класика літератури М. Ауєзова до дещо незвичної, проте глибокої думки, яку незрідка цитують вдячні казахстанці: "[...] поява Тараса Шевченка в казахському степу тих часів була жорстоким, але пречудовим фактом" [3, с. 8].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ