Культуртрегер як транснаціональний актор: досвід глокальних культурних кластерів (на прикладі проекту "Джазова секція", Прага)

Размещено на http://allbest.ru

Культуртрегер як транснаціональний актор: досвід глокальних культурних кластерів (на прикладі проекту «Джазова секція», Прага)

Більченко Євгенія Віталіївна (Bilchenko Eugenia),

Вступ

Обґрунтування актуальності теми дослідження. Значущість критичного аналізу кластерної теорії та її основних параметрів (глокальне та транснаціональне) обумовлена публічною декларацією переходу сучасного суспільства до наступного витку розвитку (після премодерну, модерну, постмодерну, або 1, 2, 3-ї хвиль) - до так званої «четвертої хвилі», або «альтермодерну», що рефлектується у різних теоретиків-футурологів під великою кількістю умовних позначників:«нове середньовіччя» (У. Еко), «постіндустріалізація» (Я. Рабкін), «глокалізм» (Р. Робертсон), «нова індустріалізація» (С. Румянцева, А. Жиронкін, С. Губанов, Л. Орленко, В. Рязанов, А. Татаркін).

У теоріях економічних шкіл «нова індустріалізація» означає етап, який йде на зміну інформаційному суспільству і означає відродження «вторинного сектору» (промисловості) нарівні з розвитком економіки послуг, комунікацій, транспорту, науки, медицини, освіти, торгівлі і фінансів та інших виявів постіндустріального світу. Зазначене вимагає обмеження так званого «капіталізму катастроф» (класичного «неолібералізму»), оскільки притаманні йому ідеї ринкової саморегуляції не дозволяють розкрити роль держави у підтримці промислового сектору.

Нова індустріалізація при всьому усвідомленні обмеженості національної держави в у світлі підвищення тенденцій до екстериторіальності, тим не менш, акцентує її вплив на внутрішні процеси промислового і технологічного розвитку за умов децентралізації. Таким чином, у концепції нової індустріалізації намагаються поєднатися модерн та постмодерн, влада і капітал, етика та естетика, деконструкція та метафізика, виробництво товарів і виробництво послуг, базовий матеріальний ресурс і високі технології.

Відповідним чином це позначається на ідентичності культурного суб'єкта і діяча культури, яка синтезує якості постмодерніста («ліберальну іронію», незалежність від метанаративу, плюральність, релятивність) з модерним тяжінням до етики, взаємного розуміння, релігійного досвіду, діалогу.

Ступінь опрацювання проблеми. У сучасній гуманітарній думці поняття «кластер» та «культуртрегер» вкладаються у більш широкий концепт «альтермодерн», що зароджується у середовищі мистецьких просторів. Термін «альтермодерн», широко застосований у кураторських стратегіях і «практиках нульових», був введений Ніколя Бурріо у березні-квітні 2009 на четвертому міжнародному трієналє сучасного мистецтва в музеї «Tate Britain», маніфест «Альтермодерн. Постмодернізм помер».

У дискурсі культуртрегерів альтермодерн означав створення нового художнього кластеру, що локально віддзеркалює ідею глобальної культури, яка приходить на зміну постмодерну та мультикультуралізму, і засновується на здійсненні митцями транскультурних міграцій, комунікацій, мандрів, перекладів, зсувів ландшафтів, конвертацій, субтитрів та дубляжів. Альтермодерн - динамічний, екстериторіальний та номадичний.

Образом сучасного митця є Homo Viator Г. Марселя, «турист» В. Малахова/«бродяга» З. Баумана, «людина часу» Е. Тофлера - особистість, здатна до швидкого перемикання кодів, подолання хронотопів, трансформації інформації з одного формату в інший, усвідомлення відмінностей, дистинкцій, можливостей рівних і релятивних плюральних альтернатив (Alter - Інший), мобільного прокладання шляхів взаємодії знаків в різних культурно-географічних локаціях. Людина мистецтва як представник альтермодерну завжди є людиною для Іншого та у світлі Інакшого.

Нові стратегії репрезентації на художній сцені не означають механічної реставрації класичного («того самого») модернізму («другої хвилі»), що став нашою «античністю» [1], але передбачають створення глобального метанаративу людини у світі googlemaps, коли не залишилося жодної точки на карті, що була б terra incognita.

Єдиною цариною, що залишає місце для незвіданого, є не просторовий, а часовий континуум, концепт якого в альтермодерні спирається на так звану «гетерохронність» - тлумачення історії як поєднання множинності темпоральностей за умов ламки єдиного класичного лінійного наративу, притаманного для традиційного модерну, та оголошення установки на випередження історії шляхом переживання естетичного досвіду. Отже, така людина повинна демонструвати свободу від ідеологій і бути носієм кроскультурної ідентичності, апелюючи не до простору, а до так званої «compression» (стиснення простору, що підпорядковується часові).

Переважна ж більшість людей, що не належать до власників капіталу або до богеми, через фінансову бідність є «людьми простору» й перебувають в стані фрустрації, породженої прив'язкою до місця реєстрації, що стає «в'язницею» (З. Бауман), та частково сублімованої через «глобальне село» (М. Маклюен). Будучи підвладними медіа, вони найбільшою мірою піддаються дії інформаційної війни, яку творять для них «люди часу».

Так, глобальний світ стає дуальним, і ця дуальність знаходить обґрунтування в екранній культурі. Візуальний поворот ХХІ століття зробив можливим використовувати зоровий канон при здійсненні міркувань про соціокультурні процеси, тому логічно буде застосовувати візуальні теорії для показу парадоксів глобального і локального у сучасному світі.

Виклад проблеми

Глобалізаційні процеси, що набули поширення з середини ХХ століття, нині набули характеру total capture (англ. «повне захоплення»). Це означає, що їхній смисл набагато перевищує популярну ідеологему глобалізації як суцільного поширення демократії у повоєнному світі (за версією ІІІ Нового Міжнародного словника англійської мови 1961 року). Total capture - вираз, що вперше був використаний представниками ESC Entertainment Георгієм Боршуковим (Georgi Borshukov) та Джоном Гаетою (John Gaeta) для позначення нового застосованого ними методу комбінації живої дії та комп'ютерної графіки у фільмах «Матриця-2» и «Матриця-3». Концептуалізація поняття «total capture» як феномену візуальної естетики належить каліфорнійському досліднику нових медіа Леву Мановичу, який за його допомогою розкриває анатомію функціонування цифрових медіа. Тотальне захоплення - це створення особливо складного гібриду зображення, який нівелює специфічну стилістику кожної окремої області культури комерційного відео (кінематограф, телебачення, анімація, графічний дизайн, типографія, музичне відео тощо), її технологію, мову та естетичну автентику за рахунок комп'ютеризації [2].

Створюється універсальний набір комп'ютерних технік, який може застосовуватися для будь-якого виду зображень і сутність якого зводиться до гібридності - накладання різних видів письма одне на одного в одному епізоді або навіть кадрі за умов їх не просто змішування, а переплетення, сплаву, дифузії. У результаті утворюється нова мова візуальної естетики - метамова, або гібридна візуальна естетика (трансестетика).

Тотальне захоплення підпорядковується закону нерівномірного розвитку структури «зсередини - назовні», сформульованим М. Маклюеном: від ендогенних змін внутрішньої будови матеріалу - до екзогенних перетворень його зовнішнього вигляду [3]. Наприклад, від змін економічної «інфраструктури» (базису) в марксизмі - до змін культурної «суперструктури» (надбудови). Нерівномірність спостерігається, якщо за умов зміни інфраструктури суперструктура продовжує залишатися такою ж самою, наприклад, в культурно- історичному процесі - язичництво древніх слов'ян, яке не відповідало новому феодальному базису Русі тощо. Зазначений закон діє і стосовно технологій: кожна нова за інфраструктурою (внутрішньою будовою) технологія спочатку копіює стару, наприклад: перші машини імітували форму кінської повозки, кіно імітувало театр, дизайн перший друкованих книг - рукописи тощо.

Сучасна візуальна культура з абсолютно новим цифровим базисом імітує класичну фотографію і будується на квазібіблійному процесі створення нового Всесвіту: фізична реальність деконструюється, розкладається на частини і в такому вигляді збираються заново у віртуальному просторі. Режисер здійснює повний кіберконтроль над діями авторів і моделює з них будь-які сцени на комп'ютері, оцифрована фізична реальність синтезується з комп'ютерною графікою.

Навіщо необхідний був такий довгий відступ у сферу цифрових медіа? Відповідь - проста: тенденції візуальної культури є індикаторами, що демонструють мерехтіння показників справжності по всьому світу. Віртуальна реальність нині вже не є додатковим функціональним засобом комфортності щодо фізичної реальності («органопроекцією», «кіберпротезом» за М. Маклюеном), але проникає в саме тіло, постає як власне реальність, більш дійсна за саму дійсність, більше того - перетворюється на спосіб її моделювання не лише на рівні культури відео, але й на позасвідомому рівні Символічного (пригадаймо «реальність віртуального» у С. Жижека).

У результаті змішування реального та віртуального народжується з'являється нова інформаційна естетика, яка, претендуючи на ідеологію, оголошує свою перемогу над класичним «модернізмом» - авангардом другої хвилі, який нівелював народні традиції в єдине техногенне ціле. Інформаційна естетика третьої хвилі за рахунок Інтернету та дешевих повітряних перельотів уніфікує світ ще швидше, ніж модернізм. Але між класичним та некласичним глобалізмом (універсалізмом) творці інформаційної естетики залишають мультикультурний «просвіток» у вигляді ідеї тої ж гібридності - діалогу глобального та локального в транснаціональних комбінаціях: Лев Манович із захопленням змальовує свою сцену зустрічі з Джоном Гаетою на фестивалі Art Futura в Барселоні в 2003 році, згадуючи ту «прекрасну гібридну енергію», яка переповнювала його під час спостереження накладання старого і нового, традиційного та футуристичного в архітектурних стилях міста [2].

Утім, існує й інша точка зору, яка застерігає від оптимістичного американізму і технократичного утопізму, і її витоки можемо віднайти у творчості самого Л. Мановича, коли той говорить про закон нерівномірного розвитку структури. Так, справді, якщо змінюється економічний базис, інфраструктура (с другої хвилі на третю, з індустріального суспільства на інформаційне), а суперструктура (культура, мистецтво, традиції) залишаються на попередній стадії, виникають конфлікти. Мова йде про конфлікти між тенденціями економічного розвитку країн «багатої Півночі» та фінансових еліт, з одного боку, та бажаннями і потребами митців і людей культури з іншого боку. художній кластер постмодерн культуртрегер

Суттєва проблема глобалізації полягає у тому, що утворюється дисонанс між двома її провідними тенденціями: уніфікацією та диверсифікацією, нівелюванням або поглибленням відмінностей знаково- символічних кодів, - що загострює необхідність збереження культурної багатоманітності.

Але ще більш проблематичним є те, що мультикультуралізм не вирішує проблему культурної багатоманітності з цілої низки причин, усю сукупність яких можна звести до того факту, що він уже вписаний в глобалізм як його останній проект. Як сказав Ніколя Бурріо, про мультикультуралізм: якщо «ця нова версія інтернаціоналізму постає заміною універсалізму модернізму, то вона ніби присягає на відданість ідеалам останнього» [4]. Мова йде про те, що глобалізм поляризує відмінності між людьми і народами, які легітимує мультикультуралізм у якості нового механізму утримання глобального світу за рахунок «одомашнення» Чужого.

Універсальна мова Заходу так само домінує над національними культурами, які наділяються легітимними символічними означниками у загальному глобальному порядку («так звані «культурні особливості»). Щоб стати «культурними особливостями», тобто, щоб стати «законними», національні відмінності мають поставати як нав'язані стереотипи синтезу етнічних місцевих образів і західних технологій. Саме тому митці з країн периферії мають успіх в епіцентрах глобальної економіки, а не у себе на батьківщині, оскільки вони несуть свою «культурну ідентичність» подібно до тавра або татуювання (Ніколя Бурріо) [там само].

У результаті мультикультуралізм має справу не з національними традиціями, а з їх симулякрами. Це підтверджується тим фактом, що ліберальні лідери переважною більшістю беруть участь у правому націоналізмі, використовуючи його або як інструмент підтримки статус- кво капіталізму й відволікання мас від реальних соціальних проблем, або ж як механізм масового залякування, єдиною альтернативою якому оголошується той самий лібералізм, що занурює громадськість у кінцеву ситуацію ілюзії вибору «між гаманцем та життям» [5].

Правий націоналізм являє собою не історичну етнічну традицію, а реваншистську форму мультикультуралізму (реактивний мультикультуралізм») [6], що породжується репресивною толерантністю і «знімається» нею ж. Маємо ефект «матрьошки», коли глобалізм у якості механізму асиміляції Іншого включає в себе мультикультуралізм, мультикультуралізм включає в себе радикалізм, і все це разом опиняється у стані total capture глобального світу: незадоволення правих не є симптомом їх прагнення гомогенізувати культуру, а є виявом суперечності у самій глобальній системі, що стилізує економічні відмінності під етнічні: «При цьому сучасний митець відображає у своїй практиці більшою мірою не національну культуру, а світ економічного виробництва (і, відповідно, політики), всередині якої вона розвивається» [4]. Ті національні традиції чи праві ідеї, які не вдалося «одомашнити», опиняються за межами так званого «цивілізованого світу» або утилізуються, про що свідчить досвід ліберальних революцій та капіталізму катастроф по всьому світу [7].

Вагомим доказом того, що локальне цікавить представників глобального світу у вельми обмежених символічних кордонах є парадокси у європейській політиці щодо регіонів. З одного боку, як зазначають теоретики глобального суспільства Р.У. Кокс, Р. Робертсон, у сучасному світі діє лавиноподібний механізм взаємодії між макрорегіонами та мікрорегіонами, внаслідок якого кожен субрегіон може вимагати собі економічної, політичної, культурної допомоги від транснаціональної спільноти чи інституції на світовому рівні («через голову» національної держави - цього релікта «першого модерну», що втрачає авторитет) [8].

З іншого боку, маємо ситуацію, коли через систему міжнародного кредитування транснаціональний капітал підтримує не усі регіони, а лише ті, що налаштовані на підтримку фінансових еліт, у той час, як антиглобалістичні регіони позбавлені благ «демократії».

Ще одним легітимованим парадоксом символічного устрою глобального світу є питання так званої «синтетичної» ідентичності. Глобалізація через інтеграцію держав і культур сприяє формуванню наддержавних утворень транснаціонального типу (Євросоюз), представники яких оголошуються носіями нової моделі ідентичності - «синтетичної».

Такою є «європейська» ідентичність, що ґрунтується на спільних цивілізаційних архетипах і знаменних подіях культурної пам'яті, від християнської місії до Великих географічних відкриттів, від інквізиції до Конкісти. Існування цієї ідентичності сприймається як таке, що не викликає сумнівів, у той час, як спроби створити інші моделі такої ж цивілізаційної ідентичності «(східнослов'янська», «євроазіатська») ліберальними елітами оголошуються виявами «фашизму». Можна стверджувати, що глобалізація - це не просто зростання взаємозв'язків між усіма частинами сучасного суспільства, але рух до глобалізму - процес суцільного захоплення планети єдиним на сьогоднішній день транснаціональним проектом, ідеологічні метанаративи якого подаються як квазінаукові положення. Як справедливо зазначає У. Бек: Неоліберальний глобалізм являє собою вищою мірою політичну поведінку, яка подає себе, однак, як повністю аполітична» [8, с. 147].

Політика, що видає себе за її відсутність, - це повна несвобода за умов наявності видимих ліберальних свобод, які позбавляють суб'єкта мови для опису власної несвободи.

Концептосфера сучасної гуманітарної науки не здатна ідентифікувати усі механізми неоліберального насилля в умовах коли естетика стає трансестетикою, сексуальність - транссексуальністю, національне - транснаціональним, культура - транскультурою. Гібридність проникає усюди, позбавляючи явища окресленості і чіткості: все стає дифузним, розсіяним, за словами З.

Баумана, «рідинним» [9], не піддаючись понятійному схоплюванню. Тотальність, що стала неототальністю, замість заборони на інформацію («неправди») породжує постправду - розчинення інформації у численних трактовках, вертикальна ієрархія контролю у суспільстві ризику змінюється на горизонтальній взаємний нагляд, і він стає повсюдним, позбавляючи суб'єкта поняття приватності.

За таких умов реалізація кластерного проекту культури, що передбачає зміцнення горизонтальних зв'язків між окремими творчими індивідами, стикається із значними труднощами.

Розглянемо їх на прикладі проекту «глокалізм», що претендує на третій шлях між універсалізмом і партикуляризмом, глобалізмом і мультикультуралізмом.

Починаючи з 1980-х років, термін «глобалізація» зазнав гуманітарної трансформації (Дж. Маклін, Р. Робертсон, У. Бек, І. Валерстайн, А. Моріта та інші) в аспекті взаємодоповнення та взаємопроникнення глобальних і локальних тенденцій, посилення національних, регіональних, локальних культурних відмінностей на тлі подальшої інформаційно-економічної інтеграції, партикуляризації та гетерогенізації культурного континууму.

Саме поняття «континуум» в культурній антропології (від Дж. М. Гершковича та Ф. Боаса) позначає простір символічної взаємодії (акультурації) численних культурних центрів («кіл»), що темпорально «розтягнутий» у часі (А. Бергсон) як свого роду втілення багатополярної топіки на противагу логоцентричному класичному монізму.

Глобалізація у дискурсі теорій cultural theory та cultural studies означає дещо протилежне тезі про лінеарне зростання культурної конвергенції на основі єдиного інформаційного ринку і включає у себе парадокси та амбівалентності g-word (глобального світу) як простору подій, що відбувається одночасно у багатьох місцевостях, тобто транслокально.

Так, універсальні символи глобальної культури, включаючи міжнародні бренди, беруться концернами з локальних культур. Свою підприємницьку стратегію фірми «Sony» та «Coca-Cola» називають «локалізмом» («глобальною локалізацією»), що, як бачимо, у цілому не знімає пріоритетів фінансових еліт, але намагається встановити з ними баланс через часткову фрагментацію ринку на користь місцевих осередків виробництва.

Глокалізація як умовний антипод моделі суспільства melting pot (макдональдизація, «плавильний котел») віддзеркалюється у соціальній активності цілої низки напрямів, що називають себе «альтерглобалістськими», але за свій конформістський характер у С. Жижека отримали визначення «ліберальні комуністи», або «Порту- Давос» (неологізм від назв двох міст регулярних з'їздів глобалістів (Давос) та антиглобалістів (Порту-Алегрі) [10] - так позначається в глобальній культурі рух колишніх маргіналів («екс-хакерів») і хіпстерів умовно «лівого» ґатунку, що використовує семантику контркультури, але при цьому активно обслуговує капітал, обмежуючи свою протестність екологічно-естетичною стилістикою.

Їхня стратегія - smart - означає «гнучкість/креативність» як спосіб уникнення ієрархії, централізації, одноманітності, лінійної влади в усіх сферах праці і дозвілля, межа між якими за законами третьої хвилі затирається.

Символами покоління «ліберальних комуністів», форуми яких не відвідуються класичними антиглобалістам (Наомі Кляйн, Славой Жижек) є Біл Гейтс та Сорос, що уособлюють подвійну діяльність: фінансові маніпуляції та «гуманітарна» праця (благодійництво, спонсорство, волонтерство), що нейтралізує наслідки цих маніпуляцій, дорога країнам «третього світу» та уникнення своєї відповідальності за перебування цих країн у «третьому» світі [там само].

Подібні рухи можуть відігравати конструктивну роль у боротьбі із суб'єктивними реактивними проявами глобалізму - різного роду расистськими радикальними рухами (фундаментализм, націоналізм), - але вони підпорядковані об'єктивним глобалістичним структурам, що таким чином протиставляють Antifa групам FA (пригадаймо ілюзію вибору «гаманець або життя», описану вище).

Виходячи із зазначених вище передумов, спробуємо критично проаналізувати специфіку гуманітарної діяльності міжнародної альтерглобалістичної організації та відповідного всесвітнього Інтернет- ресурсу Glocal Forum [11].

Глокальний Форум було засновано у 2001 року з метою продемонструвати значення локальних спільнот у міжнародному просторі та їх здатність впливати на світову геополітику через неурядовий (культурний) сектор.

У 2002 році відбувся з'їзд представників 25 міст у Римі (де власне і знаходиться вогнище організації) з метою показати дієвість в умовах пост- та неомодерну середньовічних принципів автономії міст та Магдебурзького права. До 2007 року Глокальний Форум нараховував до 100 міст-членів (з населенням понад п'ятсот тисяч мешканців), 50 % яких включає Європу, 14 % (що показово) - Америку (традиційне джерело глобальної тотальності), 22 % - Африку та Середній Схід, 8% - Азію, 6% - Латинську Америку (незважаючи на традиційне лідерство Мексики у лівих антиглобалістських руках напряму геваризму: можливо, тому що останні виступають принципово проти поміркованого антиглобалізму, вважаючи останній породженням неприйнятної для них ідеології буржуазного лібералізму).

У будь-якому випадку ми можемо спостерігати за традицією посилення стратегії глокалістів - for city-to-city-cooperation - «міжміської кооперації», - у межах якої можливе встановлення бюрократично прозорих децентралізованих зв'язків між окремими локальними громадами (кластерами), включаючи ті, що перебувають у зонах конфлікту держав, що сприяють встановленню продуктивного діалогу та культурного обміну. Основна задача Глокального Форуму якраз і полягає у встановленні комунікацій між мерами, організаціями, жителями, громадянськими спільнотами саме конфліктних регіонів, попри усі політичні вододіли.

Головні фігури, до яких апелює Глокальний Форум, - це постаті мерів, які займають серединну позицію між глобальним і локальним і можуть вести переговори про мир, активізуючи громадянське суспільство.

Другими за значущістю героями глокалізму є діти і молодь, чиї культурні установки є вільними від історичних стереотипів батьків і відкритими для мирного співробітництва з дітьми і молоддю в конфліктних зонах на основі спільних мрій, інтересів та первообразів, ще живих у молодій свідомості.

Третіми персонажами глокальних зв'язків є спеціалісти з інформаційних технологій, які створюють зручний кібер-простір для неформального спілкування людей із зон конфлікту (Microsoft є одним із ключових партнерів даної структури).

Кооперація здійснюється через розгалужену веб-мережу глокальних зв'язків, що робить дану інформаційну символічну спільноту незалежною від політичного тиску урядів відповідних країн. Показово, що серед міст- учасниць Форуму є Париж, Вашингтон, Варшава, Монреаль, Женева, Дублін, Бостон, Москва, Рига, Таллінн, Нью-Йорк, але немає ні Києва, ні Донецька, ні Львову. Україна наразі не входить до Глокального Форуму. Виникає запитання, як долучитися до даної організації країнам з урядами, які підпорядковують муніципальні структури вертикальному унітарному контролю? Яким чином здійснювати ефективні сумісні проекти через молодь, якщо країни з радикальними установками ще не вийшли за межі традиційних культур (де молоде покоління автоматично відтворює патерни поведінки старших генерацій? Як активізувати високі технології в умовах електронного тероризму?

Отже, критичний аналіз діяльності корпорації Глокального Форуму дозволяє віднести її до моделі «ліберально-комуністичних». На рівні культури даній відповідає ліберальний (пізній, політичний) постмодерн з притаманними для нього плюральністю, релятивністю, гетерогенністю, сингулярністю та диверсифікацією. Його виявом є легітимація (і, як наслідок, комерціалізація) таких нонконформістських рухів як: хіппі і бітники, рок-культура та сексуальна революція, емансипація та фемінізм, пацифізм і трансгендер, «нові ліві». Зазначене ускладнює транснаціональну діяльність культуртрегера, якщо останній не бажає підпорядковуватися законам глобального світу.

Антиглобалістичний кластер - майже утопія в умовах вільного ринку, як і некомерційне мистецтво. Щоб його створити, культуртрегеру дуже часто приходиться застосовувати естетичну стратегію трікстера - блазня-провокатора із безліччю креативних життєвих ролей, носієм якої стає культурний шизоїд (Ж. Дельоз) - людина протестна, іронічна, цинічна, творча, ненормативна, здатна до звільнення від маркетингових стереотипів, спротиву владному дискурсу та революційному прориву за межі відчуженого масового капіталістичного виробництва («машини бажань») [12]. Вищою свободою номада є відстоювання права «говорити від свого імені» і «не бажати» («анти-Едип»).

Номад здійснює безперервні мандри у світі культур та культурних проекцій - мандри, позбавлені призначення і кінцевої мети, але такі, що мають дві програми поведінки: «негативну» («розшивання» шляхом деконструкцій від будь-яких ідеологічних впливів та приписаних ними ідентичностей) та «позитивну» (активна творчість, що сприяє конструюванню нової, адекватної суб'єкту та його природі ідентичності). Вийнятий з лабет структури, суб'єкт досягає глибинної етики малого екзистенційного наративу і стає самістю - природною людиною на межі з сакральним Іншим.

Концентратом позитивної програми шизофренії є транскультура (синоніми: «буття в проміжку» В. Біблер, «втеча від національного» М. Мамардашвілі, «поза-перебування» М. Бахтін, «атопія» Б. Вальденфельс, «Третій» Е. Левінас).

Входячи в стан транскультури, номад-шизоїд вивищується у своїй трансгресії над усіма обмеженими культурами, знаходиться на їх перетині, вбирає в себе через емпатію їх усіх і одночасно не належить жодній.

У цьому стані передбачається, що екзистенцією транскультурного суб'єкта є його самість, яка за принципом імпровізаційної спонтанної та трагічної гри («касталійська гра» у Г. Гессе,) селективно розташовує навколо себе різнорідні культурні елементи, поєднуючи універсальне і партикулярне начала, етноцентризм і космополітизм на основі фігури Третього - не зовнішнього закону, а внутрішньої субстанції совісті, провини, емпатії, милосердя, уяви про страждання Іншого, філософської віри, свободи як відповідальності, Реального як втраченої космічної гармонії.

Відкриття такого Третього постає формою сакрального досвіду і внутрішнім горизонтом, досягнення якого приходить після очищення психіки від ідеологій та побудови її екзистенційних горизонтів заново. Велику роль у «перебудові суб'єкта» («розшиванні» та подальшому «лікуванні») відіграє мистецтво (авторський кінематограф, література), наука та філософія. Митець особливо гостро відчуває тиск влади, яка уніфікує творчість і породжує загальний конформізм через медіа.

З іншого боку, він здатний до культурної шизофренії, що наділена визвольним потенціалом, і, будучи «клініцистом», «симптоматологом» та «діагностом» цивілізації, схильний до медичного втручання в суспільне життя з метою його оновлення.

Естетичний кластер є одним із способів подолання кризи суб'єктності через арт-терапію. Фільмічний стан, у який входить індивід під час перегляду артхаусу, сприяє ламці стереотипів. Інтерпретація літературного тексту як концентрат шизофренічної революції не дає готових образів, але спонукає до їх уявлення та виймає читача з прокрустова ложа соціальних кодів. Те, що медицина і філософія здійснюють шляхом тривалих процедур і багатослівних міркувань, мистецтво здійснює миттєво через образ, який сприймається неусвідомлено і забезпечує катарсис. В сучасному суспільстві естетичне залишається найбільш дієвим механізмом спротиву. Тому краще, щоб роль антиглобалістичного культуртрегера виконував сам митець, що, знов-таки, в умовах ринку є проблематичним.

Відоме на увесь світ празьке культурне та громадське співтовариство «Джазова секція» за моделлю культурної поведінки та репрезентації себе у суспільстві Чехії належить до проміжного між «антиглобалізмом» та «ліберальним комунізмом».

Його засновник - Карел Срп - виходець з комуністичної родини, колишній політичний в'язень, друг Вацлава Гавела, активіст «оксамитової революції» 1989 року. Він створив групу прибічників західної музики та ліберальних ідей у соціалістичній Чехії, які після зміни режиму і приходу нових глобалістів не вписалися у нові закони ринку, почали втрачати колишній авторитет, перетворюючись на свого роду музейний спадок. Пошук шляхів актуалізації змусив товариство звернутися до тактичного союзу з лівими та консервативними панславістськими силами.

Мій досвід презентації у «Джазовій секції» антивоєнного, українсько-російського і донбаського, культурологічного та мистецького проекту «sestRA» (вересень 2018) показав, що даний кластер готовий до організації зустрічей на одному майданчику представників глобалізму та антиглобалізму, включаючи переговори міст, уряди яких перебувають у стані воєнного конфлікту.

Так, на зустріч було запрошено представників ліберальних медіа та цілої низки їх опонентів: Slovanska Vzajemnost», «Almanach.CZ», «New World Order Opposition», «Evropsky Rozhled», «Novinky.cz», «Parlamenskiye listy» [13]. Утім, на практиці дані трансграничні контакти все ще обмежені діючими глобальними структурами. ліберального контролю

Висновки

У даній статті ми розглянули сучасні стратегії поведінки культуртрегера, якщо останній виконує транснаціональну функцію налагодження культурних контактів у конфліктних зонах глобального світу.

Способом репрезентації миротворчої мистецької активності такого культуртрегера є арт-кластер специфічного типу, що повинен намагатися не підпорядковуватися глобалістичним законам ліберальної цензури, репрезентуючи позицію некомерційного мистецтва.

При цьому фігуру культуртрегера як свого роду Трікстера, номада, культурного шизоїда та носія транскультури нами було включено в соціокультурний контекст ситуації альтермодерну - «четвертої хвилі», яка намагається реформувати глобалізм зсередини, з позицій Іншого, пропонуючи для цього такі проекти як: мультикультуралізм та глокалізм.

Критичний аналіз обох із них показав, що вони є «вписаними» у загальну систему вільного ринку і тому являють собою лише умовну символічну опозицію («ліберальний комунізм»).

Створення абсолютно вільного від глобалізму кластеру залишається певною мірою утопією. Але глобалізованому мистецтву є альтернатива: це репрезентація митцем себе і своєї творчості на основі діалогу етичних традицій (консерватизму) з естетичними цінностями класичного модерну і його останнього некласичного вияву - антибуржуазного постмодерну. Щоб конкурувати в ринковому суспільстві з антиглобалістичною ідеєю необхідна комбінація етнокультурного коду та сучасних технологій, але комбінація, створена не за нав'язаними ззовні глокальними (мультикультурними) правилами «екзоту», а за внутрішніми пріоритетами історичної пам'яті.

Необхідно знати устрій глобального світу як символічної «хори» (термін Ю. Крістєвої) - кокону, що намагається включити в себе на засадах фінансових компромісів «праві» та «ліві» еліти, перетворюючи їх на, відповідно, «правих лібералів» та «лівих лібералів». Наявність цих груп робить застарілим модерний поділ світу на «правих» та «лівих»: стосовно «рідинної сучасності» дана опозиція не спрацьовує.

Натомість більш актуальною стає опозиція «глобалізм - антиглобалізм». За умов, якщо певна частина «правих» та «лівих» еліт, що не піддалися номінації з боку глобалізму, утворить «мандрівний надлишок» (термін А. Бадью), вони можуть інтегруватися у право-лівих антиглобалістів на горизонтальному рівні, утворюючи популістську («народну») протидію глобальному світові. Культурний кластер, створений такими антиглобалістичними елітами, зможе постати як незалежний культурний осередок.

Використані джерела

1. Bourriaud N. The Radicant / Nicolas Bourriaud // Tate Britain, 3 februari t/m 26 april. Sternberg Press, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу : www.metropolism.org/magazine/2009-no1/een-archipel-van-lokale-reacties/

2. Манович Л. Будущее изображения [Електронний ресурс]. Режим доступа : http://mediadepo.blogspot.com/2009/04/blog-post_03.html

3. Маклюэн М. Понимание медиа: внешние расширения человека [Електронний ресурс] / Маршалл Маклюэн. Режим доступа: https://www.e- reading.club/book.php?book=102820

4. Буррио Н. Глобализация и аппроприация [Электронный ресурс] //Moscow Art Magazine. 2004. № 56. Режим доступа: http://moscowartmagazine.com/issue/33/article/613

5. Zizek S. Tarrying with the Negative. Kant, Hehel, and the Critique of Ideology. Durham, Duke University Press, 1003. 289 p.

6. Котельников В.С. Мультикультурализм для Европы: вызов иммиграции. Режим доступа: http://www.antropotok.archipelag.ru/text/a263.htm.

7. Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф / Наоми Кляйн ; пер. с англ. М.И. Завалова. Москва : Добрая книга. 656 с.

8. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма - ответы на глобализации / Ульрих Бек ; пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника; Общ. ред. и послесл. А. Филиппова. Москва : Прогресс-Традиция, 2001. 304 с.

9. Bauman Z. Modernity and Clarity // Luthe H.O., Wiedenmann R.E. (eds) Ambivalenz. VS Verlag fur Sozialwissenschaften, 1997. DOI: 10.1007/978-3-322- 91433-0_5

10. Жижек С. Никто не должен быть отвратительным [Электронный ресурс]. Режим доступа: https://scepsis.net/library/id_683.html

11. The Glocal Forum Partners. Cities [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://glocalforum.flyer.it/default.php?id=94&lng=fr.

12. Делез, Ж. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения / Жиль Делез, Феликс Гваттари ; пер. с франц. и послесл. Д. Кралечкина; науч. ред. В. Кузнецов. Екатеринбург: У-Фактория, 2007. 672 с.

13. «Basne pro Ukrajinu» aneb Cesta k resem Ukrajinskй krize // New World Order Opposition [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.nwoo.org/2018 /09/26/basne-pro-ukrajinu-aneb-cesta-k-reseni-ukrajinske-krize/

Размещено на Allbest.ru