"Живописна Україна" як одна з патріотичних сторінок багатогранного таланту Т.Г. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Живописна Україна» як одна з патріотичних сторінок багатогранного таланту Т.Г. Шевченка

Ніна Гордієнко

(студентка ІІ курсу другого (магістерського) рівня

вищої освіти мистецького факультету)

Науковий керівник - кандидат педагогічних наук,

доцент Куркіна С.В.

Актуальність і постановка проблеми

Геніальна творчість Тараса Шевченка зробила його постать хрестоматійним символом українства, незламності народного духу, одним з потужних чинників формування й розвитку української культури, професійної літератури й мистецтва. Водночас, Шевченко, який народився й виріс у середовищі простих селян-кріпаків ніколи не втрачав зв'язку з народною творчістю, як у царині слова, так і у живописі.

Отже, Шевченко є не лише поетом і письменником, хоча ця сторона його творчості є найбільш відомою й вивченою. Він є водночас і національним ідеологом, консолідатором українського етносу, філософом - утопістом, погляди якого мають глибоке за своєю актуальністю гуманістичне звучання. Без перебільшення можна сказати, що сучасна незалежна Україна постала на монолітному камені духу, думки й слова Кобзаря.

Дослідження численної наукової літератури, пов'язаної із вивченням творчості Тараса Шевченка, вказують на те, що сторінки творчості Кобзаря-художника є менш відомими загалу, більшість школярів, а навіть і студентів мистецьких спеціальностей дивуються, коли дізнаються, що межі таланту ніби-то усім відомого генія України, є значно ширшими і охоплюють також і галузь образотворчого мистецтва.

За таких обставин вважаємо, що обрана тема дослідження багатогранного художницького таланту Т. Г. Шевченка через висвітлення змісту, стильових і жанрових особливостей окремого циклу офортів «Живописна Україна» є цікавою й такою, що має певну наукову новизну.

Аналіз досліджень і публікацій

Художня, зокрема образотворча спадщина Тараса Шевченка мала великий вплив на розвиток української культури, визначення її ідентичності. Говорити й писати про життєвий і творчий шлях великого Кобзаря - письменника, поета, драматурга, художника, громадянина, водночас і просто і складно. Не дарма у літературознавці, культурології, художницьких колах склався окремий напрям - шевченкіана. Шевченкознавці, які мають у своєму доробку багато наукових розвідок, присвячених дослідженню різних аспектів життя і творчості митця, називають його «батьком нації», «першим патріотом», «українським Прометеєм», «національним генієм» тощо. Адже, саме Шевченку вдалося поєднати народну творчість із професійними підходами, сформувати український національний світ, піднести українське мистецтво на світовий рівень.

Осмисленням художньої спадщини, професійного дару Шевченка-художника, вивченням особливостей техніки малювання й живопису у різний час займалися письменники й публіцисти, живописці й графіки, педагоги, літературознавці й мистецтвознавці, державні і культурні діячі Д. Антонович, В. Анісов, О. Білецький, Ф. Бурлак, П. Говдя, В. Касіян, О. Корнійчук, Д. Копиця, Є. Середа, Д. Степовик, К. Чумак й багато інших. Для багатьох із них шевченкіана стала стрижнем дослідницької, наукової діяльності. Сучасні ж науковці В. Старченко, М. Фомічова, С. Ничкало займаються вивченням творчості Шевченка-художника в контексті формування й розвитку професійного мистецтва в Україні, розкривають зв'язок народної малярської традиції з творчістю Кобзаря, який починаючи як самоучка, згодом, після років наполегливого навчання в класі Карла Брюлова, здобув звання академіка гравірування наданого його петербурзькою Академією мистецтв.

Однак на сьогодні не існує окремої наукової розвідки, яка б досліджувала особливості художньої мови задуманого митцем, але не повністю реалізованого за життя художника, циклу офортів «Живописна Україна».

Отже, мета статті полягає у дослідженні стильових і жанрових особливостей творчості Т. Г. Шевченка - художника на прикладі циклу офортів «Живописна Україна».

Виклад основного матеріалу

«Живописна Україна» Т. Г. Шевченка - це правдива, схвильована розповідь художника-патріота. Проте, на жаль, за життя йому не вдалося повністю здійснити свій великий задум. Він спромігся видати лише два випуски «Живописної України», які вийшли наприкінці 1844 року. У кожному випуску було по три естампи. Історичне минуле у них представлене офортом «Дари в Чигирині 1649 року», сучасний Шевченкові народний побут і фольклор - естампами «Судна рада», «Старости» та «Казка», природа і стародавня архітектура України - пейзажами «У Києві» та «Видубицький монастир у Києві». Чотири офорти супроводжувалися авторським текстом, награвірованим Шевченком під зображенням безпосередньо на дошці.

Зупинимось на характеристиці сюжетів та художньо-образних, стильових особливостей цих офортів.

Історична композиція «Дари в Чигирині 1649 року» свідчить, як глибоко Т. Г. Шевченко відчував цю історичну подію, міркував про її наслідки, історичну й політичну ситуацію, в якій вона відбувалася. Образ Богдана Хмельницького цікавив митця все життя, але він по-різному, не лише позитивно трактував наслідки його політичних рішень, вважав, що кроки, які гетьман зробив назустріч Росії, призвели зрештою до втрати незалежності й свободи. Про Богдана Хмельницького як про видатного політичного діяча і полководця, непересічну, але й неоднозначну особистість, Тарас Григорович висловлюється суперечливо в цілому ряді літературних творів («Гайдамаки», «Никита Гайдай», «Великий льох» та інші). У малярському ж доробку цей образ подається лише з позитивних сторін.

Не менш цікавий офорт «Судна рада», в основі якого лежить гострий соціально-викривальний мотив. Тут Т. Г. Шевченко зображує сільський сход, який, за народним звичаєм, має розв'язати суперечку між односельцями. Селян судять їм рівні - такі ж селяни. Тарас Шевченко протиставляє цей справедливий, привселюдний народний суд судові царському, поміщицькому, чиновницькому. Дослідник творчості Т. Г. Шевченка Л. Владич зазначає: «З глибокою шаною до носіїв народної правди й честі змальовує художник трьох стариків-суддів. Але за рогом хати бачимо чоловіка, одягненого не по-селянському. Не важко здогадатися, що цей персонаж - писар, сільська п'явка, хабарник і п'яниця, який наживається з неписьменності й затурканості кріпаків. Тож викривна тема Шевченкового офорта: ось він, «представник влади», продажний вершитель селянської долі» [1, с. 16].

Офорт «Старости» - ще одна жанрова картинка з життя українського селянства. На ньому ми бачимо сцену сватання. Дія відбувається в селянській хаті. Наречена пов'язала старостам рушники і подає на тарілці своєму зарученому хустку. Вся сцена сповнена урочистості, глибокої людяності й теплоти. Відчутним є те, що Шевченка цікавить не сам обряд, а висока мораль простого люду. Тема сім'ї і шлюбу глибоко хвилювала художника. Він вводить глядача в світ високих, благородних почуттів, властивих простому українському народові.

Геніальний Шевченко немовби протиставляє високу мораль простих, часто неписемних трудівників розбещеності панівних класів дворянсько-поміщицького суспільства. Разом з тим сюжет офорта сприймається як протест проти одруження без любові і справжніх почуттів «з волі пана», що було звичайним явищем на селі за часів кріпацтва [1, с. 14].

Т. Г. Шевченко не раз звертався до цієї теми й неодноразово, у багатьох творах викривав гнилу, фальшиву мораль багатіїв, у середовищі яких шлюб із розрахунку - явище звичайне, а кохання є предметом купівлі й продажу. Подібні жанрові картини зустрічаються і в поетичній творчості Шевченка. У баладі «Тополя», поемі «Мар'яна-черниця», драмі «Назар Стодоля», поемах «Княжна», «Петрусь», «Наймичка», повісті «Княжна» та інших він звертається до цієї теми.

Український фольклор, народні уявлення про життя і смерть, справедливість представлені офортом «Казка». Він побудований на сюжеті, що часто зустрічається в народній творчості, - як Солдат обдурив Смерть. Сцена розмови Солдата зі Смертю набула в офорті жанрового характеру. Смерть з косою в руці одягнена в українське жіноче вбрання: на ній намітка, плахта і фартух. Безногий Солдат частує її тютюном. Цілком казковий сюжет, що розгортається на реальному характерному українському пейзажі: старій хатині під деревами й вітряком. У такий спосіб автор приховав їдку сатиру на миколаївську солдатчину. Перед нами не ілюстрація до казки, а страшна своєю життєвою правдою картина: покаліченого царською службою солдата, який, нарешті, повертається додому, на околиці рідного села чекає смерть [1, с. 18].

Образ миколаївської солдатчини, страшного соціального лиха, від якого терпіло закріпачене село, часто постає і в літературних творах Шевченка. Цей живописний твір Тарас Шевченко створив у 1844 році, тобто у цей самий час він написав поеми «Сова», «Сон», «Кавказ». Пізніше він напише ще одну геніальну поему «Москалева криниця», що містить такі гіркі рядки:

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий:

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив! [8, с. 290].

Два пейзажні офорти «Видубецький монастир у Києві» та «У Києві» - свідчать не лише про безмежну любов Шевченка до батьківщини, до її чарівної природи, а й про його високу майстерність пейзажиста. Це перші завершені пейзажі, виконані художником з натури.

Під час цієї подорожі до України Т.Г. Шевченко вперше поглянув на рідну природу очима художника.

В офорті «Видубицький монастир у Києві» Шевченко показує одну з найцікавіших пам'яток давньоруського зодчества на Україні - Михайлівську церкву Видубицького монастиря, збудовану в XI столітті.

Старовинна церква, оточена густими деревами, притулилася до прибережних дніпровських горбів. Ліворуч видно річку, човни [1, с. 20]. Органічний зв'язок з природою, з навколишнім пейзажем - найхарактерніша риса української національної архітектури. Отже, Шевченко не лише милується красою рідного краю, але й прагне познайомити усіх, навіть тих, хто ніколи не був на його батьківщині, з особливостями українських краєвидів.

За три роки наполегливої праці він досяг такої майстерності у справі творення офортів, яка справедливо дістала йому славу першого офортиста Росії і одного з видатних офортистів світу. Художники та друзі називали Т. Шевченка «російським Рембрандтом», а імператорська Академія мистецтв змушена була присвоїти Шевченкові почесне звання академіка гравюри [4, с. 56].

Сам Т. Г. Шевченко, працюючи над офортами з серії «Живописна Україна» зауважував: «Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. Быть хорошим гравером значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит - быть распространителем света истины. Значит - быть полезным людям» [7, с. 73].

Нагадаймо, що гравюра, на відміну від творів малярства, являє собою не безпосередньо виконане, а спрацьоване у зворотному вигляді на твердому матеріалі, а потім відтиснуте графічне зображення. Про переваги техніки та способи її використання більш детально довідуємося у Д. Антоновича, який писав: «Вигода виготовляти зображення у такий спосіб є в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, а коли майстер повторить декілька разів свій твір, то це вже будуть повторення або й копії творів малярського мистецтва, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски однаково будуть оригіналами. Способів, якими на металевих дошках заглиблюють рисунки, є багато: в основі це або способи безпосередньо видряпувати на металевій дошці зображення гострою голкою чи штихелем (спеціальним крицевим інструментом для дряпання металевої дошки), або способи витравлювання зображення на металевій дошці кислотами чи взагалі розчинами, що травлять метал. Крім того, вживають і сполучення цих обох способів: різання і травлення металевої дошки для виготовлення тої самої гравюри. Коли металева гравірувальна дошка виготовляється травленням розчинами, то тим способом виготовлена гравюра називається офортом. Офорти виготовляються в той спосіб, що гравірувальну металеву дошку покривають тоненьким шаром лаку, а коли він застигне, тоді голкою роблять на дошці потрібне зображення. Там, де пройшла голка, лак знято, й туди проходить роз'їдаючий розчин, що протравлює відповідні місця» [2, с. 29].

У цьому контексті є цікавим, що і в цій галузі Т. Шевченко виступає як новатор, оскільки і в техніці виконання офортів він також йде своїм шляхом. Манера, у якій виконано цикл «Живописна Україна» є дуже цікавою, оскільки «...ці естампи - перші відомі нам спроби Шевченка в галузі офорта - переконують, що в техніці рисування голкою митець ішов своїм шляхом. В його гравюрах переважають спокійні, стримані паралельні лінії. Він заздалегідь обдумує і зважує кожен рух голки. В своїй манері офорта Шевченко насамперед мав на меті ясне й чітке опрацювання форми світлотінню. В цьому виявилось його реалістичне прагнення зробити естампи максимально зрозумілими для глядачів» [1, с. 23].

Дослідників творчої спадщини Т. Г. Шевченко цікавить питання, чому художник звернувся до техніки офорта для здійснення задуму циклу «Живописна Україна», де й коли він оволодів цією технікою?

На той час в Росії найпоширенішою естампною технікою була різцева гравюра на міді, а офорти застосовували як допоміжну техніку в роботі над нею. Пізніше інтерес у художників до офортів збільшився, тому що техніка офортів є більш демократичною, якщо порівнювати із гравюрою різцем, і дає можливість тиражувати твори порівняно легко й швидко. Офорт має й іншу, дуже важливу перевагу перед різцевою гравюрою: він дає значно ширші можливості для реалістичного відтворення дійсності суто живописними засобами. Саме це, мабуть і приваблювало Т. Шевченка. Стосовно того у кого він міг навчитися техніці офорта є певні припущення. Карл Брюллов, який був вчителем Кобзаря, В. Штернберг, П. Петровський, О. Козлов - були друзями й співучнями по майстерні К. Брюллова. Можливо, вони робили експерименти у галузі гравюри й офорту, можливо, А. Сапожников, із яким Т. Шевченко спілкувався у Петербурзі, зацікавив його цією технікою, оскільки саме він перший почав робити копії з мідних гравірованих дощок за допомогою гальванопластики. Цілком ймовірно, що Т. Шевченко користувався також порадами гравера Ф. Слюджинського, який, за дорученням Тараса Григоровича, друкував тираж офортів «Живописної України».

Таким чином, Шевченкові офорти відкрили нову яскраву сторінку історії українського образотворчого мистецтва й художньої культури. Однак, зіткнувшись із значними матеріальними труднощами, адже таке видання вимагало значних коштів, Шевченко змушений був шукати допомоги й підтримку для здійснення свого задуму. Більшість його листів датованих 1844 роком містять заклики і прохання допомогти йому в здійсненні великого й складного задуму [1, с. 54]. Більшість меценатів відмовляла йому, хтось погоджувався на одноразову допомогу, Товариство заохочування художників висловило свою підтримку, але не мало значних коштів для надання допомоги.

Та Шевченко потребував не тільки матеріальної підтримки. Задуманий ним цикл вимагав також участі письменників, істориків, громадськості. З повідомлення «Северной пчелы» і листів Т Шевченка дізнаємося, що це мали бути вчений О. Бодянський, український письменник й історик П. Куліш, академік П. Бутков, історик А. Стороженко, польський письменник М. Грабовський. О. Бодянський ввічливо відмовив, про допомогу інших вищевказаних нічого не відомо. Що ж до П. Куліша, то він не лише не допоміг художникові, а й відверто вороже зустрів повідомлення про вихід перших офортів циклу. Коли читаєш листування митця, досліджуєш документи, що стосуються «Живописної України», вражає наполегливість художника, мужність, з якою він боровся за здійснення своєї справи. З них можна простежити, як Т. Шевченко вже на перших порах змушений був скорочувати, стискувати свій так широко й детально розроблений план» [1, с. 60].

Т. Шевченко працював надзвичайно плідно, у його доробку велика кількість замальовок, акварелей, малюнків, які повинні були стати матеріалом для майбутніх офортів циклу. Але постійний брак коштів, відсутність однодумців, які б взяли на себе організацію й друк, зрештою проявлялося в тому, ще Шевченкові доводилося постійно відкладати випуски «Живописної України». Проте, працюючи художником Київської Археографічної комісії, Шевченко продовжував збирати для омріяного циклу творчий, живописний матеріал.

У проспекті, надрукованому на зворотному боці обкладинки перших випусків, повідомлялося, що «в 1845 году выйдут картини следующие: 1-е. Виды. Чигирин. Суботове, Батурин, Покровская Сечевая церковь. 2-ое. Похороны молодой (невесты), Ой ходив Чумак сим рик по Дону (песня), Свадебный обряд и Жнива. 3 -е. Йван Пидкова во Львове, Сава Чалий, Павло Полуботок в Петербурге, Семен Палий в Сибири» [1, с. 62]. Як бачимо, Шевченко, як ніхто до нього з українських художників, поставив перед собою завдання неабиякої патріотичної ваги, а саме: познайомити світову спільноту з життям і побутом української народу, з його минулим, з чарівною красою української природи.

Отже, малюнки Т. Шевченка 1845-1847рр. стали підготовчим матеріалом для наступних випусків видання. Тож не матеріальні і організаційні труднощі, з якими зіткнувся художник, готуючи перші випуски «Живописної України», а саме арешт у травні 1847 року і заслання перешкодили йому у реалізації свого задуму щодо цього циклу. Тож арешт і заслання остаточно поклали край цій роботі. Але викликає сумнів, чи зміг би Т. Шевченко видати й розповсюдити наступні випуски «Живописної України», навіть тоді, коли б він знаходився на свободі. Адже викривальна тенденція «Живописної Україні» рано чи пізно викликала б заборону цього видання царською цензурою, бо від таких передових й навіть революційних для того часу творів, від образів селян на естампах «Живописної України», за висловом сучасників, «пахло онучею».

Цікавим є те, що тодішні українські націоналісти й патріоти зустріли «Живописну Україну» з неприхованою люттю. Жоден з них не допоміг матеріально, не підтримав морально, такі як П. Куліш, організували цькування Кобзаря в пресі. Можливо, це була заздрість, особиста неприязнь або розходження політичних поглядів. Дуже цінною для нас є згадка про Шевченка-поета і його «Живописну Україну» сучасника Т. Шевченка російського громадського діяча М. Момбеллі: «Шевченко закінчив курс малювання в Академії мистецтв, і хоча він не першокласний митець, проте в його малюнках і картинах, здебільшого недбало виконаних, вгадується талант. Досі він видавав у Петербурзі якийсь живописний журнал, що називався, здається, «Живописна Україна» чи «Живописна Росія», - не пам'ятаю вже... Більше йому щастить у літературі. Малороси вважають його одним із своїх улюблених поетів, котрих так небагато. Він написав поему «Гайдамаки» й чимало інших віршів, назв яких я не пам'ятаю. Майже всі його твори написані чистою малоросійською мовою. Я малоросійської мови не знаю або знаю надто слабо, а тому не можу судити; але малоросіяни кажуть, що Шевченко - справжній поет, поет із почуттям, поет з натхненням. Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди виявляв велику прихильність до своєї батьківщини - Малоросії... Усе малоросійське його радувало і захоплювало. Мотив чи пісня малоросійська викликали сльозу з очей патріота» [1, с. 99].

Перше повідомлення про «Живописну Україну» ми знаходимо на сторінках журналу «Северная пчела». На сторінках видання зазначається: «...людина, яка є громадянином світу і все високе, витончене знаходить відгомін в її душі. Що ж сказати про те, коли одного погляду досить, щоб воскресити в нашій пам'яті і батьківщину, і звичаї предків, і події, що яскраво вирізнилися із звичайного побутописання землі, де ми почали жити й почувати! Досягти цього було великим подвигом, а посильне тому сприяння повинно становити наш обов'язок. Сповнений цього переконання, відомий і любимий поет-живописець Т. Г. Шевченко вирішив розпочати видання, яке він назвав «Живописна Україна» [1, с. 105].

Отже, «Живописна Україна» займає важливе місце в художній спадщині Тараса Григоровича Шевченка. Сама ідея такого видання свідчить про те, що Шевченко-художник так само як і Шевченко-поет керувався прагненням правдиво показати життя рідного народу, показати його страждання, оскільки гострі соціальні мотиви, викривальна риторика супроводжують творчість Шевченка протягом життя.

Важливе місце належить «Живописній Україні» і в офортній спадщині Шевченка. Хоч після повернення із заслання художникові довелося багато в чому заново опановувати техніку гравірування, досвід, набутий за молодих років став йому в пригоді. Працюючи над своїми уславленими офортами, що принесли йому звання академіка гравюри, Шевченко звертався до тих самих прийомів, які він застосовував у роботі над «Живописною Україною». «Художник спочатку наносив найтемніші місця рисунка, злегка травив їх у кислоті, а відтак поступово додавав усе нові й нові штрихи. Після кожного травлення ці штрихи виходили дедалі слабші й тонші, а попередні ставали ширшими й глибшими. Тому на відбитках, поруч із штрихами довгого травлення, зустрічаємо й штрихи тільки злегка затравлені, ніжні» [5, с. 31]. Створивши «Живописну Україну», художник заявив про себе як про одного із зачинателів критичного реалізму у вітчизняному образотворчому мистецтві.

шевченко художник

Висновки

З огляду на вищевказане вважаємо, що Шевченко посідає виняткове місце в українській художній культурі. І якщо унікальна за змістом і художньою мовою збірка «Кобзар» відкрила новий етап у розвитку професійної української літератури, то його живописна і граверська творчість також стала винятковим явищем не тільки українського, а й світового образотворчого мистецтва.

Доведено, що провідним мотивом творчості Шевченка-художника як і Шевченка-поета є самовіддана й беззастережна любов до своєї Батьківщини, а весь життєвий шлях митця є самовідданою боротьбою за свободу свого народу: свободу слова, віри, буття.

Дослідження циклу «Живописна Україна» показує, що Шевченко-художник і гравер досяг виняткової майстерності і виразності, сили художнього впливу і в своїх образотворчих студіях. У творах цієї серії ми бачимо глибокі патріотичні почуття, відчуваємо не тільки найтонші настрої, емоції і думки, а й філос офські й соціально-політичні узагальнення.

Бібліографія

1. Владич Л. «Живописна Україна» Тараса Шевченка. -К.: Мистецтво, 1963. - 128 с.: іл.

2. Говдя П. Т. Г. Шевченко - художник. Нарис. К.: Мистецтво, 1955. - 95 с.: іл.

3. Жадько В. Київська земля - Тарасова колиска: цикл документальних нарисів. - К.: Вид-во «Преса України». - 640 с.

4. Касіян В.І. Мистецтво Тараса Шевченка - К.: Знання, 1963. - 78 с.

5. Касіян В.І. Офорти Тараса Шевченка: альбом репродукцій. - К.: Мистецтво, 1964. - 158 с.

6. Світи Тараса Шевченка: збірник статей до 185-річчя з дня народження поета Т. ІІ / ред. М. Залеська-Онишкевич, А. Гуменецька,

І. Фрізер. - Нью-Йорк: Львів - Наукове товариство ім. Шевченка. - 2001. - 416 с.

7. Тарахан-Береза З. П. Шевченко поет і художник. - К.: Наукова думка, 1985. - 184 с.

8. Шевченко Т. Г. Кобзар. - К.: Державне видавництво художньої літератури. - 1954. - 493 с.

Размещено на Allbest.ru