Вокальна орфоепія як чинник розвитку сучасного вокального мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криворізького державного педагогічного університету

Вокальна орфоепія як чинник розвитку сучасного вокального мистецтва

Ганна Малій студентка I курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету мистецтв

Науковий керівник - доктор педагогічних наук, професор Криворізького державного педагогічного університету Овчаренко Н.А.

Анотація

У статті розкрита актуальна тема сучасної музичної освіти - вокальна орфоепія як чинник розвитку сучасного вокального мистецтва. Виявлено вплив вокальної орфоепії на розвиток вокального мистецтва. Встановлено зв'язки між орфоепічними нормами та вокальним виконавством. З'ясовано значення орфоепії у фаховій підготовці майбутніх співаків і вчителів вокалу.

Ключові слова: вокальна орфоепія, вокальне виконавство, вокальне мистецтво, музичне мистецтво.

вокальний орфоепія виконавство співак

Постановка проблеми. Розвиток сучасного світового вокального мистецтва в значній мірі залежить від еволюції мови кожного народу. Зокрема, важливе місце у вокальному виконавстві відводиться традиціям та інноваціям фонетики й орфоепії, оскільки знання їх особливостей та правил вокальної вимови різних національних культур є показником високого рівня вокальної школи співака, учителя вокалу. Дослідження проблем вимови різних мов світу, розвиток вокальної орфоепії та її вплив на сучасне вокальне мистецтво є актуальним в контексті підготовки майбутніх фахівців музичного мистецтва.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичним підгрунтям дослідження стали праці вчених присвячені: аналізу особливостей орфоепії в процесі співу (В. Карпов, А. Ковбасюк та ін.); проблемам художньої виразності мовлення (О. Єрошенко, А. Овчиннікової, М. Швидківа та ін.); методикам вдосконалення навичок вокальної артикуляції, вимови текстів різними мовами (Б. Базиликут, І. Колодуб, О. Корнієнко, В. Садовніков та ін.),

Метою статті є виявлення впливу вокальної орфоепії на розвиток сучасного вокального мистецтва.

Виклад основного матеріалу. Орфоепія - одна з основних частин фахової підготовки майбутнього співака або вчителя вокалу, яка відіграє важливу роль у відтворенні композиторського задуму в музичному творі. У літературознавчій енциклопедії орфоепія (з грец. орфос - «правильний», епос - «мовлення») - це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам [9]. Логічно, що поняття «вокальна орфоепія» витікає із попереднього твердження. Це сукупність правил вимови у процесі співу [14].

Упродовж усієї історії виконавського мистецтва змінювались норми, що висувались до творчості вокаліста і робилися спроби виокремити ті з них, які найбільше впливали на виконавський процес. Від самого початку в історії музики вирішальну роль відігравала декламація, з якої почалась не лише історія театру, а й вокальне виконавство. Так, про риторичні основи акторської мови зазначає А. Овчиннікова: «Під дикцією спочатку розуміли більш вузьку, чисто виголошену сторону акторського виконання. Центральне місце в п'єсах посідали монологи, саме в них розкривався зміст твору. Завдання актора полягало в тому, щоб в яскравій, піднесеній манері виголосити пристрасні, ефектні монологи» [7].

З часом додалась ідея того, що необхідно також враховувати й смислові та музичні фактори. Українська дослідниця, музикознавець О. Єрошенко розкриває в своїх дослідженнях проблему створення художнього образу різними вокально-виконавськими засобами. Вона зазначає, що виявлення смислу твору, створення його художнього образу досягається, перш за все, голосовими засобами, як: тембр, динаміка, інтонація, тощо. Науковець зосереджує увагу на вимові, за допомогою якої можливо передати різноманітні емоційні стани та настрої [2].

На важливості орфоепії акцентує сучасний мистецтвознавець В. Карпов. Він стверджує, що хоча вокальна вимова і будується на законах орфоепії, проте вона, на відміну від мови, тісно пов'язана з такими музичними характеристиками, як: висота звуку, його тривалість, темп виконання, регістр. Разом з тим, є індивідуальні специфічні особливості голосу конкретного виконавця. В. Карпов наголошує: «Підстави для встановлення орфоепічних закономірностей у співі дають: фонетика, фізичні й акустичні властивості вокалу, спостереження над вокальною мовою майстрів художнього співу. У співі неприпустимі неясності, «стушовування» голосних, бо це суперечить його природі. Вокальна мова вимагає ясних, виразних голосних як украй важливого вокального матеріалу» [3].

Виконавці часом стикаються з проблемою недостатньої артикуляції звуків. Але ж, іноді при співі виникає потреба скорочення тривалості звуків, їх приглушення, які допоможуть створити ефект використання розмовної мови певного народу. На нашу думку, вокальна орфоепія передбачає підпорядкування художньому змісту, який закладений у музичному творі композитором, а не тільки правилам літературного мовлення. Перш за все, у процесі інтерпретації композиції, виконавець повинен дотримуватися правил вимови голосних звуків - саме вони є головними при співі. Іноді особливості ритмічної організації музичної тканини можуть не співпадати з наголосами сучасного поетичного тексту. У такому випадку виконавець повинен вирішувати, чим він готовий поступитись - правилами чи дотриманням авторського задуму.

Важливу роль для вокальної фонетики відіграють умови, в яких розміщений поетичний текст - на яку долю такту припадають наголоси, якою є висота звуку, його тривалість, чи наявні повтори одного мотиву. Адже для вправного вокаліста повторити однаковий мотив кілька разів поспіль без змін буде недоречним. Потрібне врахування можливого драматургічного розвитку своєї партії.

Сучасний дослідник А. Ковбасюк, влучно виявляє вплив короткої вимови приголосних звуків на створення єдиної вокальної лінії. Автор зазначає, що «різкі рухи мовленнєвого апарату можуть сприяти нерівномірності дихальних хвиль, голосові зв'язки при цьому часто розмикаються, що призводить до розривів вокальної лінії. Тому активна та коротка вимова приголосного зменшує перерви у звучанні і забезпечує стійкість та яскравість вокального звучання» [4]. А. Ковбасюк доцільно приходить до висновку, що першорядну роль у звуковій організації кожної мови відіграє наголос у слові, його характер (сила і місце), що зумовлює багато фонетичних явищ, які відбиваються на вимові.

За фактом опанування теоретичних сегментів вокальної орфоепії для якісного виконавського результату доцільною є практика музично-вокального читання та декламації. Так, відомий вчитель вокалу ХІХ ст. О. Мішуга дійшов висновку: «Хто вміє декламувати, той вміє співати» [6]. Вокальне читання визначається як читання на мовній опорі, з дотриманням відповідного характеру звуку, ритму, темпу, динаміки. Таке читання сприяє розвитку чіткої, ясної дикції, виробляє однорідність, одноякісність звучання голосу, надає йому польотності. При цьому необхідно акцентувати увагу на відображенні значення кожного слова та змісту твору в цілому. Практичний досвід доводить, що навички резонування звуків, чіткої артикуляційної вимови голосних, півголосних, приголосних, слів та цілих речень, дозволяють у наслідку опанувати різноманітний за формою та складністю вокальний репертуар вітчизняних та зарубіжних авторів. Тож, якісне володіння вокальною орфоепією зумовлює якісний виконавський результат.

Під час практичної роботи з акторами К. Станіславський зазначав: «Добре вимовлене слово - вже музика, добре проспівана фраза - вже мова» [13]. Автор наголошує на необхідності володіння кантиленною мелодикою мови, чіткою артикуляцією, певною конфігурацією роту; тобто на керівництві зовнішнім видом, зумовленим вимовою різних голосних, від яких у свою чергу, залежить правильний план тону, резонування, темброве забарвлення голосу. Вокаліст повинен володіти мистецтвом слова, оскільки сценічна мова - це наймогутніший засіб впливу на слухача. Від того, як він володіє сценічною мовою залежить уміння донести до слухача ідейний зміст і внутрішній світ образу. Якщо співак виконує твір аналогічно природньо і вільно, як і говорить, можливостверджувати, що він оволодів вокальною майстерністю.

Музичне мовлення нерозривно пов'язано з приналежністю до творчості конкретної культурної та етнічної традиції. При формуванні національних вокальних шкіл велике значення відігравав вплив фонетичних й орфоепічних особливостей мов різних народів та їх манера мовлення. Зміни, які проходять в кожні мові впливають на текст вокальних творів та особливості вимови голосних і приголосних. Взаємовідношення між поетичним та музичним текстом відрізняється в різних культурах, що відобразилось в еволюції становлення вокальних шкіл та вокального мистецтва кожної країни. Прикладом таких змін, можемо вважати появу в українській мові приголосного «ґ», який співаки повинні вимовляти в словах: Ґандзя, ґандж, ґазда, ґанок, ґедзь, ґонт, ґречний, ґрунт, ґудзик, леґінь та ін.

Отже, виявлення впливу вокальної орфоепії на розвиток сучасного вокального мистецтва надало змогу з'ясувати, що такий процес, у значній мірі, залежить від еволюції мови кожного народу. Для виконання нового вокального твору майбутнім співакам-виконавцям необхідно звернути належу увагу на традиції та інновації вимови, правила орфоепії мови конкретного вокального твору, читання та декламацію літературного тексту. Уваги декламатора повинна бути зосереджена на точному відтворенні логічних і граматичних акцентів, наголосів, виявленні резонуючих можливостей голосних та приголосних у процесі вимови. Такий підхід є необхідним для комплексного відтворення як орфоепічних особливостей, так і максимального сприйняття психологічних відтінків музичного твору, його ідейно-художнього змісту, стилю, осмислення вокально-образних аспектів, що в комплексі надає можливість співакам досягти художньо-образного, технічно досконалого виконавського результату.

Бібліографія

1. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: посібник для студентів вищих навчальних закладів. / О. Вишневський. - Дрогобич: Коло, 2006. - 326 с.

2. Єрошенко О.В. Виразність вокального виконавства: художні та природничі чинники / О.В. Єрошенко // Культура України: зб. наук. пр. - Харків: ХДАК, 2012. - С.252-261.

3. Карпов В.В. Мовленнєві закономірності у співі та їх врахування в процесі навчання вокаліста / В.В. Карпов // Культура народов Причерноморья. - 2011. - № 210. - С. 107-110.

4. Ковбасюк А. Фонетика мови та її вплив на спів / А. Ковбасюк // Вісник Львів. ун-ту. Серія мист-во. - 2012. - Вип. 11. - С. 117-122.

5. Людкевич С. Естетичні засоби виразовості вокального співу / С. Людкевич // Дослідження, статті, рецензії, виступи: в 2 т.: Т.1. - Львів: Дивосвіт, 1999. - С. 163-181.

6. Мишуга О. Спогади, матеріали, листи / упоряд., підгот. текстів, вступ. ст. та примітки М. Головащенко. - Київ : Музична Україна, 1971. - 779 с.

7. Овчиннікова А.П. Виражальні засоби мовного дискурсу у метахудожньому контексті: автореф. дис. докт. мистецтвозн.: 17.00.01 / Альбіна Петрівна Овчиннікова; Нац. муз. акад. України ім. П. І.Чайковського. - Київ, 2002. - 32 с.

8. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І., Вовк Л.П. Педагогіка: завдання і ситуації: Практикум. - 2-ге вид., випр. - Київ., 2006. - 423с

9. Орфоепія // Літературознавча енциклопедія : у 2 томах: Т. 2 / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. - Київ: ВЦ «Академія», 2007. - С. 166.

10. Швидків М.Л. Художня виразність мовлення як основа оволодіння технікою співу / М.Л. Швидків // Наукові записки. Серія: Мистецтвознавство. - 2014. - №1. - С. 145-150.

11. Левик С.Ю. Записки оперного певца / С.Ю. Левик. - Москва: Искусство, 1962. - 714 с.

12. Нестеренко Е. Размышления о профессии / Е. Нестеренко. - М.: Искусство, 1985. - 184 с.

13. Станиславский К. С. Собрание сочинений: в 9 томах: Т. 2: Работа актёра над собой, ч. 1: Работа над собой в творческом процессе переживания: Дневник ученика. К. С. Станиславский. - Москва: Искусство, 1989. - 511 с.

Размещено на Allbest.ru