Системогенез та культурогенез національних культур в контексті глобалізаційних процесів

Размещено на http://allbest.ru

Національний інститут стратегічних досліджень

Системогенез та культурогенез національних культур в контексті глобалізаційних процесів

Чорний Р. В., провідний фахівець

науково-організаційного відділу,

Україна, Київ

Стаття присвячена дослідженню співвідношення категорій „системогенез” та „ культурогенез в контексті філософської рефлексії. Визначено системотворчи засади культуротворчості у її суб'єктному вимірі, охарактеризована концепція функціональної системи П. Анохіна та концепція емерджентності, петлі рекурсії Е. Морена як звернення екосистеми до метафізичних витоків. Формування національних культур в пострадянському просторі охарактеризовано як процес проектування майбутнього та реконструкцію минулого за умови втрати великих наративів: політичних, ідеологічних, моральних максим „радянської культури”.

Ключові слова: культура, системогенез, культурогенез, емерджентність, проект.

Systemogenesis and culturogenesis of national cultures in the context of globalization processes

Chornyi R. V., Leading specialist of scientific and organizational department, National institute for strategic studies (Ukraine, Kiev)

The article is devoted to the study of the correlation of the categories “systemogenesis” and “culturogenesis in the context of philosophical reflection. The systematic principles of cultural creation in its subjective dimension are defined, the concept of P. Anokhin's functional system and the concept of emergence, the loop of E. Moren's recursion, as the ecosystem's appeal to metaphysical origins are characterized. The formation of national cultures in the post-Soviet space is characterized as a process ofprojecting the future and reconstructing the past, subject to the loss of the great narratives of political, ideological and moral maxims of “Soviet culture”.

Keywords: culture, systemogenesis, culturogenesis, emergence, project.

Постановка проблеми

Культура як динамічна цілісність, що постійно оновлює механізми адаптації до культуротворчого контексту (діалог культур), продукування цінностей буття людини та передбачення майбутнього, традиційно визначається в рамках теорії системогенезу та культурогенезу. Втім, і досі не опрацьовані механізми або рефлексивні конструкції культуротворення, які б свідчили про те, що культура існує не лише як діяльність, перетворення природи, не лише як аналог цивілізації, а як складний системний вимір людського буття, в якому людині дається можливість знайти те, що вона не може знайти ніде - безсмертя. Проблема системоґенезу в тому вимірі, в кому його зазначив П. Анохін, є в більшості проблемою репродуктивною, її пряма проекція на культуру буде виглядати якщо не відвертим позитивізмом, то ре- дукціонізмом, спрощенням культури.

Можливості такої спрощеної проектної ретрансляції механізмів функціональної системи вже були не раз здійсненими. Чого вартий досвід К.Шудрі, яка писала про передбачення майбутнього в мистецтві, про естетичне передбачення досвіду культуротворення [9]. Втім, ситуація адекватної реконструкції механізмів культуротворення є більш складною реальністю, яка свідчить про те, що культурогенез і системогенез є невід'ємними. Системогенез не може бути здійснений без культурогенезу, як і навпаки. Тобто будь-яка рефлексивна система системності буття, поведінки, діяльності, почуттів людини є культурно детермінованою, не може вийти за рамки тієї культури, в якій здійснюється аналіз культуротворення, і, навпаки, культура як цілісність формується в рамках того кола рефлексивних парадигм інтерпретації (антропологічного, лінгвосеміотичного, візуального поворотів), які функціонують „тут і зараз”, зокрема в рамках ситуації, пов'язаною з глобалізацією. З ситуацією, обумовленою ще однією реальністю постсучасного світу, яку ми визначаємо як належність незалежних країн бувшого СРСР до посткомуністичного простору.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема системогенезу та культурогенезу піднімалась у контексті функціональної системи у П.Анохіна, як соціодинаміка та перманентне оновлення екосистеми у Е.Морена, в контексті естетичного передбачення майбутнього у К.Шудрі, як культурно-історична реконструкція екомайбутнього у А. Толстоухова, як певний пошук онтологічних засад куль- туроґенезу у Ю. Богуцького, як організмів культурної цілісності у О. Шпенглера [1; 6; 7; 2; 8]. Але ця проблема ще не дістала завершеного розвитку у контексті формування пострадянського простору.

Мета дослідження - реконструювати принципи формування цілісності національних культур як засади гуманітарної безпеки України.

Виклад основного матеріалу

Посткомуністичний простір - це абстракція, яка презентує стадію культуротворення, яка склалася в бувшому СРСР, країнах Східної Європи, Китаї та ін. з падінням великих наративів (свободи, рівності, комуністичної перспективи) та формуванням автохтонного капіталізму. Ситуація „пост”, яку пов'язують з ситуацією постмодерну (Ф. Ліотар), „посткультурою” (В. Бичков), буде існувати ще довго, поки десятиліття новітніх поколінь не позбудуться „котлованної” реальності будівників комунізму - безкінечного входження людей в небуття, яке було пов'язано з чорними воронками, пошуком „ворогів народу”, військовими парадами тощо.

Сутність проблеми національного, яка зараз рефлектується в рамках посткомуністичної культури, майже в усіх країнах полягає в тому, що національне як модус культури обумовлене недавнім минулим, ще не відірвалось від котлованних настанов, які так чудово описав А. Платонов. Це своєрідний романтично-гротескний холізм „землі обітованої”. Головним героєм цього роману є Настя - персоніфікований образ майбутнього, образ великої любові, приречений на ніщовіння. Ювенальна постать намріяної далечини, дитя комуністичного котлованного раю не може жити, помирає, бо майбутнє у комуністичній перспективі неможливе.

З часом ми починаємо розуміти, що культура як цілісність є динамічною цілісністю розвитку, де національні інтенції корелюють з глобалістськими. Ми традиційно звикли, що в західних країнах під національною культурою розуміється та культурна реальність, яка утворюється разом з державою за доби модерну. В посткомуністичному просторі все набагато складніше, тому виникає так багато міфів, які свідчать про утворення національної української культури. Так, знаходять декілька десятків староукраїнських слів в „Слові о Полку Ігоревім”, національне пов'язують з українським бароко та ін.

В наше завдання входить не лише поставити проблему, але й спроектувати її в русло гуманітарної безпеки, показати гуманітарний вимір національної культури в контексті існування як альтерглобалістського проекту протягом ХХ століття. Коли ми говоримо про сучасну Україну, то варто визначити, що вона виникла не тоді, коли країна набула державності, хоча це період важливих рубіконів створення української національної культури як державного проекту. Але українська національна культура виникла зовсім не так, як це відбувалося в західному ареалі. Проект національної культури сучасності традиційно вбачають в русі нонконформізму 60-70 років [4].

Проблема системогенезу не є ширшою, ніж проблема культурогенезу, так і навпаки. Коли ми потрапляємо на терен системного аналізу в контексті культури, коли предметом аналізу стає національна культура, то важливо відмітити, що кожний суб'єкт культуротворчості є актором багатьох підсистем: моральної, естетичної, етнічної, є продуцентом цінностей культури, але не можна знайти прямих паралелей, аналогів між теорією систем та цілісністю культури, більше того, не варто інкримінувати позитивістський дискурс у філософську реальність культуротворення.

Якщо теорія системогенезу, за П. Анохіним, визначає можливість адаптації системи до просторово-часового континууму, коли є можливість відчути залежність, а також відносну незалежність від цього континууму, то існують механізми системотворення, які можна назвати атракторами (дієвими продуцентами майбутнього), що категоріально було визначено П. Анохіним як „акцептор дії” [1]. В теорії „сібернетики” Е. Морена цілісність культури зберігається завдяки петлі рекурсії, перманентного звернення системи до своїх метафізичних витоків

[6] . Але ці механізми потрібно не просто спроектувати в царину культуротворення, а визначити у трансцендентальному (завданому як традицією, так і ситуацією функціонування систем культури) вимірі, у вимірі диференційної культурології, за Ю. Легеньким [4 ], зокрема у вимірі національних культур. Зрештою реальність культуротворення, яку ми описуємо як національну культуру України, може перетворитись на щось інше, тобто може загинути, адаптованою іншою культурою.

Отже, трансцендентальний метод, який відповідає на питання: як можливо щось, феноменологічний метод, який відповідає на питання: як ця можливість стає наявною реальністю, діалектичний метод, який визначає, як наявна даність культуротворення перетворюється в інше (своє-інше та інше-чуже) є засадою цілісного (досистемного, системного, надсистемного) бачення проблеми. Як відомо, за радянські часи діалектичний метод містифікувався за прописами Гегеля, ставав передумовою релятивізму всього сущого, яке марніло перед трансценденталізмом комуністичного ідеалу. Відтак, досистемний аспект культурогенезу маркує його протокультурну стадію (архетипи, трансценденталії розвитку); системний - функціональні аспекти адаптації, самозбереження, прогнозування майбутнього як єдність цілепокладання та цілездійснення; надсистемний маркує універсалії метакультурного виміру, світоглядні детермінанти існування сущого: Абсолют, Бог, дух, ідеал.

Культура не є горизонтом щодо розуміння духу humanitas як гаранту національної безпеки, яка орієнтована на цілісність людини. Культура є лише засобом і можливістю відтворення humanitas (духовного, сакрального, ідеального), є можливістю здійснення людиною своїх людських, а можна сказати і „надлюдських” (метаантропологічних) прерогатив і здібностей бути. Цей контекст так чи інакше потребує тематизації, рубрикації. Ми розглядаємо культуру як єдність поведінки - моральний аспект, діяльності - праксеологічний аспект, стану - естетичний аспект. Якщо йдеться про гуманітарну безпеку, то це суб'єктний вимір культуротворення як гарант самоздійснення цілісності трьох компонентів, що є необхідними для того, щоб визначити культуру як реальність культуротворення та людинотворення, як реальність утворення майбутнього.

Екомайбутнє культури залежить від того, наскільки цілісно, гармонійно людина усвідомлює національну реальність культуротворення, де системи ідентичності маркуються як можлива, наявна, пост-наявна сутності, що в різних контекстах є можливістю здійснення особистості як цілісності людини і соціуму.

Системи умовно можна класифікувати як систему-конгломерат, систему-механізм, систему-організм, систему як самокеровану цілісність. Отже, систему визначають як систему-конгломерат, де утворюється єдність частин, абсолютно не пов'язаних між собою, систему-механізм, де частини поєднані між собою як машиноподібна конструкція (варто навести такі приклади, як „мегамашина” в культурі Єгипту, „механодетермінізм” у культурі Нового часу, „машина бажання” в постмодерністській культурі). У моделі системи-механізму авторефлексія відустня, але завжди діє образ того, хто запускає годинник. Це - Бог, це - винахідник з професійного кола, що лічить та долає час (маг, філософ, проповідник). Система-організм як функціональна система має здібність до самоорганізації. Система як самокерована цілісність діє на основі зворотного зв'язку, петлі рекурсії. Так, у О. Лосєва акцентується увага на думці про те, що система-організм як цілісність має хоч одну із своїх складових, яка є „більшою”, ніж уся система, тобто відповідає за цілісність системи. Він приводить приклад - серце людини, без якого людина не може існувати, з втратою серця організм просто вмирає. Як відомо, міфологема серця в християнській культурі є пріоритетною, зокрема, в українській культурі підкреслюється така риса як „кордоцентризм” - сердечність національного світоустрою.

Така надлишковість підсистеми або системного ядра як системотворчого універсального витоку спонукає до пошуків аналогів, які швидко знаходяться. Так, О. Шпенглер розумів систему культури в екзистенційному сенсі, вважав, що всі культури живуть та помирають як люди. Приблизно так само цю проблему розглядав Л. Гумільов, який відводив віку існування будь-якої культури близько чотирьохсот років. Шпенглер визначав культуру як організмічний об'єкт, спираючись на протофеномен Гете.

Протофеномен - це архетип культуротворчості, який ініціює цілісність культури. Якщо він зникає, то культура швидко деградує. Апокаліптичність ідеї культури О. Шпенглера, М. Бердяєва свідчить про організмізм та про християнські настанови у реконструкції цілісності культуротворчості. Однак постає питання: знайти які завгодно гарантії, які б надавали безсмертя культурі та людині як духовному єству. Мова йде про безсмертя як культурний феномен, навіть ті праведники, що набули статус святих, існують як реальність культури і віри.

П. Анохін пише, що з точки зору функціональної системи відносин людини як цілого культурного світу, найголовнішим стають часові відношення, обумовлені входженням людини у просторово-часовий континуум. Але йдеться не про людину, а про функціональну систему в цілому як систему-організм. „Ми поставили перед собою конкретні питання: з якими формами і варіантами цього основного часового фактору - послідовності впливів - зустрічається організм? Яким чином роздрібнюється всеохоплюючий рух-матерія в рамках абсолютного часового параметру - послідовності явищ? Інакше кажучи, з якою вже готовою часовою структурою неорганічного світу, що змушена на підлаштування до неї, зустрілися первинні організми на нашій планеті”, - пише Анохін [1, с. 9].

Питання поставлено чітко, а відповідь розбудовується таким чином, що визначається принцип системності як такої. Система не є однорідною, в ній існують підсистеми, кожна з яких живе, функціонує в різних часових модальностях (ефект гетерохронії). Якщо йдеться про культуру, то очевидно, що моральний аспект відстає за факторами адаптації від естетичного, завдяки стану людина більш спонтанно сприймає зрушення навколишнього середовища. Дієвий вимір культуротворчості більш структурований на основі цілепокладання та цілездійснення, засобів праці. Розвиток діяльності людини свідчить про те, що людина не лише вписана в просторово-часовий континуум, але вона його змінює в контексті модальних перетворень рефлексії, у практичній дії.

Втім, спокуса зміни реальності, як відомо, призвела до революціонізму у марксистській теорії діяльності. Революція - це настільки катастрофічна реальність, що після неї суспільство повинно адаптуватись до реальності екстремальних умов існування. Це відбулось після жовтневого перевороту в сімнадцятому році ХХ століття, це відбулося після майданів - помаранчевої революції та революції гідності в Україні, що свідчить про національну вдачу. Проблема гуманітарної безпеки, полягає в тому, щоб зберегти суб'єкта культуротворення, зрозуміти суб'єктність культури як паритетні відношення між акторами цивілізаційних трансформацій, тектонічних розривів в будь-яких сферах культури: політичній, економічній, ідеологічній, моральній, естетичній тощо.

Авангардний, модерний, трансавангардний, постмодерний типи культуротворчості в контексті посткомуністичного простору визначили себе поза революціонізмом як андеграунд та нонконформізм . Це типи культурних практик та культурних можливостей самоздійснення митця, в яких так чи інакше передбачається майбутнє. Звичайно, жоден з цих типів культуротворення не мав перед собою екологічного прапору та не ставив завдання визначати майбутнє, але згодом ми можемо його осмислити як екомайбутнє національної культури України. На відміну від живого організму, який живе і помирає, культура має образ безсмертя, без якого вона не є культурою як такою. В культурі продовжується життя людини не лише в потойбічному просторі релігійних можливостей бути, але й в просторі інших духовних цінностей. Це надзвичайно важливо з точки зору функціонального простору культуротворення. Отже, якщо акцептор дії, випереджуючи майбутнє, здійснює в системі-організмі це „тут і зараз” у функціональному просторі системотворення, то в культурі існує також протилежний механізм, який зондує минуле. Так, звернення до метафізичних витоків, за Е. Мореном, є одним із факторів реінтеграції, регенерації та ювеналізації, оновлення системи як розшук новітніх можливостей самореалізації культурної цілісності. системотворчий культурогенез морен безсмертя

К. Леонтьєв зазначив декілька стадій розвитку культури. На наш погляд, вони є неперевершеним зразком осмислення соціодинаміки культури, який є організмічним і метафізичним водночас. Перша стадія розвитку культури - це період первинної простоти, друга - квітучої складності, третя - вторинного спрощення [5]. Так, у стадії квітучої складності культура „втомлюється” від багатьох можливостей формотворення в порівнянні з простими і ясними рішеннями проблеми, що існували раніше. Звідси спонука до трансформації реальності, намагання знайти якісь інші варіанти культуротворчості. Після екстенсивного розвитку в культурі виникають зворотні тенденції - потреба повернутися назад, виникає так званий феномен „вторинного спрощення”.

Такий підхід змінює парадигму застосування аналогових моделей у бік відмови від примітивного позитивізму, коли дослідники намагаються елементи організмічного розвитку у вигляді генетичного алгоритму спроектувати у простір культуротворення.. Такий підхід є ширшим, ніж модель функціональної системи, ширшим, ніж аналогії з організмом. Але цей підхід неможливо зазначити як системну цілісність культури, бо вона завжди існує на межі свого самоздійснення. Відтак, амбівалентність культуротворення як передбачення майбутнього та зондування минулого надає можливість не лише адаптаціїї і реадаптації, а й продукування новітньої цілісності, творчості, креації. Надає культурі можливість здійснити себе як самодостатній завершений образ, гештальт (мегаобраз) патерн (зображувальну, віртуальну конструкцію сутнього).

Така достатньо складна ситуація доповнення проектування майбутнього в культурі проектування минулого свідчить про те, що сам процес проектування є амбівалентним. П. Анохін в певній мірі передбачав цю бінарність, але вона у нього характеризувалася в плані складності осягнення майбутнього. П. Анохін пише: „ Розбираючи теорію відносності А. Ейнштейна, Макс Планк наступним чином виражав її відношення до абсолютних законів світу: „ В основі так званої теорії відносності закладено дещо абсолютне; яким є визначення міри просторово-часового континууму, і наразі особливо привабливе завдання полягає в тому, щоб відшукати те абсолютне, яке придає відносному його справжній сенс. Ми можемо виходити завжди тільки з відносного.

Всі наші вимірювання мають відносний характер. Мова йде про те, щоб в усіх цих даних виявити те абсолютне, загальнозначиме, інваріантне, яке в них закладено” [1, с. 35]. Прикметно, що даний фрагмент тексту Анохіна містить феномен „ цитати в цитаті”, що й є певним „ генетичним алгоритмом” як звернення до іншого - майбутнього та минулого.

Ми підійшли до найголовнішого. Відносність всіх дій людини без орієнтації на абсолютне призводить до хаосу. Пошук абсолюту здійснюється як проектування майбутнього і минулого, як один мегапроект, де домінантою може бути або ретроархаїзуючий принцип, або футуристичний. Адже мегапроект потребує якихось абсолютних констант. Можна сказати, що таким культурним цензом може бути обрана смерть як організмічний фактор всього живого. Смерть вносить порядок, ставить точки там, де їх не може поставити будь-яка адаптація до навколишнього середовища.

Ми маємо велику типологію містерії смерті в культурі, починаючи з Єгипту, Середньовіччя. Так, теоцентризм, образ безсмертя в мистецтві свідчать про розгубленість культури перед смертю. Зараз безсмертя моделюється як віртуальна реальність у вигляді істот, що не мають смертної форми існування. Утворюються кіборги - реалії світу культури, де суб'єкти комунікації живуть вічно. Людина звикає до них, адже це не демони, не духи, не ангели - це такі ж самі прості люди з вулиці. Єдине, що нас відрізняє від них, вони живуть в іншому (екранному) світі, не мають тіла, є аудіовізуальними акторами спілкування, але заявляють про свою особистість не менш яскраво, ніж звичайна людина.

Для формування сучасних національних культур важливо підкреслити, що історичне накопичення досвіду у змагальних процесах, забезпечуючих адекватне входження зовнішнього світу у кожен етнопростір, находиться у відповідності з внутрішніми факторами, які протягом тисячоліть були рішучими для життя предків. Ю. Богутський визначає культурогенез як фактор самоздійснення людини: „ Отже, людина посідає особливе місце в системі світобудови саме тому, що через її форму буття найповніше розкривається зміст світового цілого, тобто людське буття водночас є і формою саморозкриття буття як такого. Йдеться про те, що культурогенез (як становлення форми осмисленого впорядкування світу) пов'язаний передовсім з „онтологічною доцільністю” доповненням ним стихійних форм природної організації. Відповідно, свідома діяльність суспільного суб'єкта є засобом “самоусвідомлення матеріального світу”, підсистемою якого є „олюднений” світ культурного буття” [2, с. 16].

Звернемося до екосистемного підходу, так званого складного методу атрибуції системогенезу культури, який здійснив Е. Морен. Надамо коротке резюме такого підходу за анотацією О. Князєвої, яка у вступній статті до твору французького філософа пише, що принцип складного мислення, який формується Е. Мореном, свідчить про те, що культура, цивілізація вступили в період непередбачених трансформацій. Так, визначаються декілька позицій, які є надзвичайно важливими для осмислення ідей системогенезу і культурогенезу. Зупинимося на одній з них.

„Системний або організаційний принцип прив'язують пізнання частини до пізнання цілого. При цьому здійснюється маятниковий рух від частин до цілого і від цілого до частин. Ідея системи означає, що ціле „більше суми частин”. Від атомів до зірок, від бактерії до людини і суспільства, організація цілого призводить до виникнення у нього нових якостей або властивостей по відношенню до частин, розглянутих в їх відокремленості. Нові якості - це емерджентності. Так, організація живого єства веде до появи нових якостей, які не проглядалися на рівні фізико-хімічних складових. Разом з тим, Морен неодноразово підкреслює, що ціле менше суми частин, бо організація цілого гальмує прояв власних якостей частин, як би сказав тут Г. Хакен, поведінка частин підкоряється цілому” [3, с. 16]. Емерджентність як нова якість частин може бути більше системи. В культурі це надзвичайно важливий аспект. Тобто ми знаходимось в стані емерджентності, коли частина культури у просторі національної ідентичності визначає себе як домінанта.

Висновки. Культура як екосистема не є прямолінійним дискурсивним потоком або низкою спів- складених дискурсів, до чого ми звикли з попередніх марксистських і вже постмодерних конотацій. Зараз виникає прошарок складного мислення, де такі філософи, як П. Анохін, Е. Морен, філософують із середини матеріалу. У П. Анохіна опрацьована абстракція функціональної системи, у Морена - більш широкий контекст, де культура стає великою системою, що дорівнює цивілізації в цілому.

Втім, системогенез як культурогенез здійснюється як єдність досистемних, системних та надсистем- них означуваних культуротворення.

Список використаиих джерел

1. Анохин П. К. Философские аспекты теории функциональной системы. Избр. Труды. Москва: Наука, 1978. 388 с.

2. Богуцький Ю. П. Самоорганізація культури: онтологія. Динаміка. Перспективи. Київ: „Веселка”, 2008. 199 с.

3. Князева О. Н. Эдгар Морен в поисках метода познания сложного // Морен Э. Метод. Природа Природы. Москва: Прогресс-Традиция, 2005. С. 5-26.

4. Легенький Ю. Г Мир как культура. Культура как мир (очерки дифференциальной культурологии) Київ: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2012. 488 с.

5. Леонтьев К. Н. Избранное. Москва: Рарог, Московский рабочий, 1993. 400 с.

6. Морен Э. Метод. Природа Природы. Москва: Прогресс-Традиция, 2005. 464с.

7. Толстоухов А. В. Глобалізація. Влада. Еко-майбут- нє. Київ: Парапан, 2003. 308 с.

8. Шпенглер О. Закат Европы. Гештальт и действительность. Москва: Мысль, 1993. 663 с.

9. Шудря Е. П. Художественное предвосхищение будущего. Киев: Наукова думка, 1978. 246 с.

References

1. Anokhin P. K. Philosophical aspects of the theory of functional system. Favorites Works. Moscow: Science, 1978. 388 p.

2. Bogutsky Yu. P. Self-organization of culture: an ontology. Dynamics. Prospects. Kyiv: Rainbow, 2008. 199 p.

3. Knyazeva O. N. Edgar Moren, in Search of a Method of Knowledge of the Complex // E. Moren. Method. The Nature of Nature. Moscow: Progress-Tradition, 2005. P. 5-26.

4. Legenky Y G. The world as culture. Culture as the World (Essays in Differential Cultural Studies) Kiev: NPU named after M.P. Drahomanov, 2012. 488 p.

5. Leont'ev K. N. Favorites. Moscow: Rarog, Moscow Worker, 1993. 400 p.

6. Moren E. Method. The Nature of Nature. Moscow: Progress-Tradition, 2005. 464p.

7. Tolstoukhov A.V Globalization. Power. Eco-future. Kyiv: Parapan, 2003. 308 p.

8. Spengler O. The sunset of Europe. Gestalt and reality. Moscow: Thought, 1993. 663 p.

9. Shudrya E. P. Artistic anticipation of the future. Kiev: Scientific Thought, 1978. 246 p.

Размещено на Allbest.ru