Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія Державної прикордонної служби України

ім. Богдана Хмельницького

Кафедра психології, педагогіки та соціально-економічних дисциплін

Реферат

«Загальна характеристика шляхів розвитку і формування культури доби Відродження»

Виконала: Талапчук Анна

Хмельницький - 2021

Вступ

Доба Відродження (її ще називають Ренесанс) -- одна із найважливіших в історії людства, золотий вік не тільки європейської, а й світової культури. Під Ренесансом (від франц. renaissanse -- відродження) розуміють перехідну добу в розвитку європейської культури від Середньовіччя до Нового часу. Класичною країною Відродження стала Італія. Саме в ній народилися нові форми суспільного життя, відбулися зрушення у світогляді й культурі, виникли вільні міста -- поліси. Рим став резиденцією Папи -- намісника Бога на землі і серцем усього культурного світу.

Розділ 1

Слово «Ренесанс» вперше було вжите італійцем Джорджо Вазарі в його книзі «Життєопис великих італійців, скульпторів і зодчих», яка вийшла у 1550 році.

Термін Ренесанс, або Відродження, вживався у двох значеннях: у вузькому і широкому. У вузькому значенні він означав відродження класичної освіти, тобто нового життя античного мистецтва, а в широкому -- відродження людської особистості.

Доба Відродження охоплювала період з XV по XVII ст. і поділялася на раннє -- XV ст., високе -- 90-ті роки XV ст. -- перша третина XVI ст., пізнє -- друга половина XVI ст. і серед. XVII ст.

Наукове осмислення епохи Відродження відбулося у XVIH ст. просвітителями, які почали протиставляти культурну добу Відродження середнім вікам, підкреслюючи, що останнім притаманна культурна відсталість і забобонність. З легкої руки просвітителів недоцільно були забуті визначні досягнення, здобуті протягом середніх віків, зокрема, розширення культурної сфери Європи, виникнення нового типу духовності, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи й дивовижні художні ансамблі.

Доба Відродження прийшла на зміну Середньовіччю, однак вона мала як спільні, так і відмінні ознаки з попередньою добою.

Для доби Відродження були властиві такі ознаки:

* пробудження наукового духу й історичної точки зору;

* тяга до знань шляхом дослідження природи і життя людства за пам'ятками літератури;

* відчуття особистістю своєї самотності;

* добір пам'яток античного світу;

* піднесення науки;

* піднесення деяких можливостей і дій людини до рівня Бога;

* розвиток індивідуалізму, емансипація особистості;

* світський характер мислення й суспільної поведінки.

Представники доби стали називати себе гуманістами (від лат. humanitas -- людяний). Цей термін був запозичений у римського мислителя І століття Цицерона і запроваджений італійськими гуманістами. Так представники нової ідеології підкреслювали, що їхня мета -- задоволення земних людських інтересів, створення гідних умов життя. Спочатку гуманістами називали лише тих учених, які розшукували та видавали античні рукописи, поширювали світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю, а незабаром і тих митців, котрі прославляли людину та її ідеал земного щастя. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення давніх рукописів, пам'яток мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Для гуманістів було властиве:

* сприйняття людини як цілісного й складного організму, який складався з двох рівноправних начал -- плоті і духовності;

* утвердження права людини на щастя вже на землі, а не лише в раю;

* прагнення до ідеалізації образу;

* орієнтація на зразки античної літератури та мистецтва;

* розуміння життєвих благ і пристрасті як необхідної частини людського життя;

* поширення любові не лише на релігійні цінності, а й на людину;

* повага людини до людини за її якісною оцінкою;

* руйнування старого уявлення про людину: її бачили не рабом, а творцем. При цьому віра в необмежені людські можливості не означала відмови від віри в Бога.

Але вони не могли:

* передбачити нового, буржуазного гніту;

* зрозуміти буржуазне суспільство, що розвивалося.

Правителі схилялися перед гуманістами, кожен намагався їх залучити до свого двору. У зв'язку з цим поширювалося меценатство, яке, зі свого боку, призвело до негативних результатів: розвитку самолюбства і зверхності, продажності. Гуманісти часто продавали свій літературний талант негідним правителям, а своїм пером захищали їхні інтереси.

Папство закривало очі на те, що гуманісти справді розхитували підвалини їхнього двору. Вони разом з монархами залучали їх до служби, покровительствувало тим, хто сіяв зерна Реформації.

Світогляд гуманістів пройшов два етапи свого розвитку.

Перший етап -- усвідомлення антигуманного характеру феодальної і церковної ідеології. Основна ідея -- прекрасним є лише те, що людяне, все, що людяне, -- прекрасне.

Другий етап -- порушення цілісності гуманістичного світогляду. Критично оцінювали поведінку людини, бачили небезпеку сили, яка приховувалася в ній, передчували нові випробування.

У центрі світогляду гуманістів стояла всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти вважали, що не соціальне походження людини, а її розум, талант і завзятість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Однак вони схилялися насамперед перед «сильними» особистостями. їхніми ідеалами були лише обрані.

Погляди гуманістів часто були віддаленими від народного визвольного руху. їхні мрії про загальне щастя і свободу позбавлені реальності. Шляхів побудови нового суспільства вони не знали і вважали, що можна покращити життя за умови сильної королівської влади і високих моральних якостей людини. Разом з тим, гуманісти не тільки підносили та оспівували людину, а й висвітлювали драматичні сторони її буття. Крім того, діячі Відродження не були соціально й ідейно однорідними. Загальним для них було тільки ставлення до людини та уявлення про її високе призначення.

Відродження охопило лише країни Західної Європи, але волелюбні ідеї та гуманні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов'янського світу (Україні, Росії, Білорусі).

Появу Ренесансу зумовила сукупність економічних, суспільно-політичних, історичних та культурних факторів:

-- розквіт міст;

-- ліквідація феодалізму;

-- виникнення великих централізованих держав;

-- нагромадження початкового капіталу;

-- перехід ремесел в мануфактуру;

-- відкриття світу;

-- розвиток світової торгівлі;

-- класові протиріччя;

-- формування націй та національних культур;

-- духовний переворот;

-- бурхливі соціальні рухи, Велика селянська війна, Нідерландська революція.

Розділ 2

В результаті експедиції потругальський мореплавець Васко да Гама у 1498 році відкрив Індію. Мореплавць Фернар Магеллан здійснив першу навколосвітню подорож, яка підтвердила, що Земля має форму кулі. Генуезець Христофор Колумб у пошуках морського шляху до Індії у 1492^році відкрив Америку.

Великого значення набув винахід Йоганном Гутенбергом книгодрукування (близько 1445 р.). До його появи монополією на випуск книг користувалася лише католицька церква. На початку XVI ст. в Європі налічувалося понад 20 мільйонів примірників друкованих книг.

Великі зміни відбулися у розвитку науки. Було вироблено сучасні методи дослідження явищ природи, з'явилися нові погляди на світобудову. Значні зміни відбулися у медицині: кремарували людські трупи, що раніше суворо заборонялося церквою. При лікуванні використовувалися хімічні препарати. Була розроблена методика лікування вогнепального поранення, застосовувалися мазьові пов'язки. З появою артилерії виникли зміни і у військовій справі, яка потребувала складних математичних розрахунків, та в системі містобудування. Ці відкриття привели до справжнього перевороту в галузі освіти.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження виділяли три періоди: гуманістичний (антропоцентричний, середина XIV -- середина

XV ст.), платонічний (онтологічний та пантеїстичний, середина XV -- перша третина XVI ст.), натурфілософічний (друга пол. XVI -- поч. XVII ст.).

Для мислення, ідеології і культури Відродження головною тенденцією став перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, тобто визнання творчих здібностей людини, розуму, прагнення до людського щастя. Свій внесок у формування гуманістичного напрямку зробили поети Італії Данте і Петрарка. Вони піднесли гідність людини, відвели їй центральне місце в ієрархії світової сутності.

Гуманізм почав набувати натуралістичного характеру. Оскільки людина -- частка природи, у своєму житті вона мала керуватися повчаннями матері-природи. Філософія мала виступати у ролі порадниці, а не бути сукупністю мертвих догм, принципів, авторитарних настанов. Представником натуралістичного напряму були Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Еразм Роттердамський, Ніколо Мак'явеллі і французький гуманіст Мішель де Монтень. Монтень у своїй праці «Проби» доводив: людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя -- це своєрідна підготовка до смерті. Жити треба різноманітно, проявляючи власні здібності, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. Він вважав, що оскільки пізнати Бога не можна, то він не мав ніякого відношення до справ і поведінки людини. Згідно з цим твердженням виходило, що жодна релігія не мала переваги над істиною. Прибічником натурфілософії був Ніколо Мак'явеллі. На його думку, християнські моральні норми були правильними, але неможливими для виконання у реальному житті. Тому слід розуміти, що доля, обставини й умови життя були невблаганними, їм можливо було протиставляти лише натиск, волю, відважність.

Одним із перших платоніків Відродження вважався кардинал Микола Кузанський (1401--1464). Свої погляди він виклав у трактатах -- «Про передумови», «Про прихованого Бога» та ін. Він розвивав ідею діалектичного пізнання сутності і явищ. Вважав, що Бог не є чимось поза світом, а знаходився в єдності з ним. Пізнання Бога (світу) -- справа розуму, а не віри. Світ безмежний і не мав певного центру, а він мав центри усюди і ніде. Ніде не було нічого стійкого й абсолютного, не було також і абсолютного спокою. Абсолютною залишалася лише безмежність. Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, вона ставала такою, якою могла зробити себе сама.

Другим напрямом філософського світогляду доби стало лютеранство, представником якого був Мартін Лютер (1483--1546). Він стверджував, що порятунок людини не залежить від церкви, її обрядів і жертв, а досягався лише вірою в Писання, в слово Боже, яким воно постає в Євангеліє. Церква, на його думку, не могла бути єдиним посередником між Богом і людиною. Слово і розум, теологія і філософія повинні бути чітко розмежованими.

Третій напрям -- пантеїзм. Томас Мюнцер (1490--1526) висунув ідею соціальної рівності. На його думку, Христос не був історичною особистістю, а втілювався і проявлявся у вірі. Лише у вірі, без офіційної церкви, могла бути виконана роль Спасителя. До вершин філософської думки належить пантеїстична філософія Джордано Бруно (1548--1600), який знаходився під впливом філософських поглядів Миколи Кузанського. У своїх головних трактатах «Про причину, принципи і єдине», «Про безмежність, Всесвіт і світи» поставив проблему динамічної єдності і вічності. Матерія -- активний творчий принцип, яка не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії. Вона виступала як Єдине. Світ був Єдиним, він складався із численних самостійних одиниць. Як бачимо, філософ ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога).

На думку вченого пізнання починалося зі сприймання і йшло до уявлення, розуму. Чуттєве пізнання само по собі було недостатнім. Потрібен був ще й розум, який допомагав проникнути в глибини явищ. Пізнання -- безмежний процес. Людина мала пізнавати Всесвіт і згідно з цим реалізувати себе. Вчений відкидав можливість вторгнення релігії у питання філософії і науки, в проблеми суспільних стосунків і моралі. Разом з тим припускав, що вона може впливати на примітивні народи. У майбутньому релігія мала поступитися місцем розуму.

Заслуговувала на увагу й соціальна теорія, центром якої стала ідеологія централізованої держави. Авторами її стали італієць Н. Мак'явеллі (1469--1527) і француз Ж. Боден (1530--1596). Мак'явеллі відокремлював політику від теологічних і релігійних уявлень. У трактаті «Державець» він виклав політичну теорію держави: політику визначають не Бог чи мораль, а природні закони життя і людської психології. Щоб оволодіти спонтанним рухом поведінки народу, монарху дозволялося керуватися мораллю сили, тобто принципом: «Мета виправдовує засіб». Він мав бути абсолютним господарем, деспотом, жорстоким, непохитним.

Розділ 3

До другого етапу доби пізнього Відродження належала творчість англійського письменника Вільяма Шекспіра, іспанця Мігеля Сервантеса.

Висновки

Розвиток літератури в країнах Європи в добу Відродження відбувався в різні періоди (в XIV ст. в Італії, кінець XV -- початок XVI ст. у Франції, Німеччині, Англії та Іспанії) і мав національну окрасу і національний характер. Разом з тим національні літератури розвивалися не ізольовано одна від одної, а в тісній взаємодії, що й поклало початок світовій літературі.

Мислителі, вчені, художники, скульптори, письменники, музиканти доби Відродження пропагували думку, що людина має бути вільною від будь-якого гніту. Вони уславлювали силу людського розуму, велич її справ і прагнень, красу обличчя і тіла.

Література

1. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К.: Молодь, 1989. - 304 с.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л. Т. Левчук. - К.: Либідь, 1997. - 448 с.

3. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л. Т. Левчук. - К.: Либідь, 1993. - 320 c.

4. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л. Т. Левчук. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 368 с.

5. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. - Мн.: Современный литератор, 1999. - 608 с.

6. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

7. Качановский В. В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. - Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. - 190 с.

8. Качкал В. А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. - К.: Либідь, 1995. - 288 с.

9. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1996. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru