Творча діяльність Олександра Довженко

Размещено на http://www.allbest.ru/

реферат

«Творча діяльність Олександра Довженко»

Ім'я Олександра Довженко асоціюється з народним оптимізмом, добрим гумором та національним патріотизмом. Вся творчість цього митця просякнута духом того часу, в якому він жив і творив, проте його твори, як літературні, так і, насамперед, кінематографічні, і досі лишаються перлинами світового кіно. Ідеї, закладені у його кінопроектах, залишаються актуальними і на даний момент, оскільки проблеми історії є невід'ємними сторінками книги буття кожного народу.

Облишивши фах педагога, керівного працівника Наркомосвіти, дипломата, художника-карикатуриста, Довженко, прибувши в 1926 р. до Одеси, взявся за зовсім нове для нього мистецтво. Його поманила нова муза -- кінематограф. З червня 1926 року він працює на Одеській кінофабриці, швидко збагнувши, що дальший розвиток української культури неможливий без кіно. Без нього і він не мислив свого життя. Так, за свідченням самого Довженка, на тридцять другому році довелося все починати спочатку: і навчання, і професію, і побут, і навіть нове родинне життя. За кілька днів неофіт-кінодраматург приніс сценарій, а ще за кілька -- розпочав постановку свого першого фільму. А перед тим (ще в Харкові) він пробував сили в театрі. Проте його вабило кіно, нестримно тягло до нової музи. Його темперамент і масштабне мислення та буйна фантазія не вміщалися в коробці театрального залу і сцени. Він був народжений для творення монументального дійства, а його могло дати тільки кіно.

Українське кіно тоді лише "спиналося на ноги. У 1924 р. виходять перші українські фільми: "Остап Бандура" Володимира Гардіна, "Укразія" і "Тарас Шевченко" Петра Чардиніна. Піднімали крила для лету режисери Юрко Стабовий, Фавст Лопатинський, Микола Надемський, Арнольд Кордюм та інші, актори Марія Заньковецька, Степан Шага-йда, Мар'ян Крушельницький, Юрій Шумський. І все ж то ще не було українське кіномистецтво в національному розумінні. Українське кіно чекало на прихід творця-реформатора. І він прийшов: то був Довженко.

Дебютував Довженко як кінодраматург і кінорежисер кінокомедією "Вася-реформатор", за нею -- "Ягідка кохання" і "Сумка дипкур'єра". Це був цілий кіноуніверситет, в "стінах" якого молодий режисер виробив свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм, і третє -- фільм має бути односерійним. Усі ці триєдині самовимоги Довженко повністю втілив уже в кінофільмі "Звенигора", творі наскрізь поетичному. У самоспогадах про цей фільм читаємо: це "одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом -- за сто днів" -- в той час, коли кіносценарії пишуть і кінокартини ставлять роками. Фахівці досі дивуються, як це Довженко зумів на 1799-и метрах кіноплівки вмістити мало не всю тисячолітню історію України, яку розповідає своїм онукам, Павлові і Тимошеві, символічний дідуган Невмирущий як романтичну легенду про пошуки скарбу, про чвал вершників над Звенигорою, пускання вінків на воду. Це був перший справді національний кіновитвір, яким закладено основи українського кіномистецтва. Так почалася українська епоха в світовому кіно.

Висока культура може постати тільки як продовження і розвиток минулого. Саме тому в "Звенигорі" і показано Україну від прадавніх часів аж до наших днів. Навколо панувала зневага до історичних традицій, а Довженко дерзновенно заявляє: "Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу".

Наступний фільм Довженка -- "Арсенал", яким він торкнувся болючої рани України -- поразки УНР. Цим яскраво політичним, пробільшовицьким твором, який недвозначно засуджував ідеологію українського націоналізму, режисер об'єктивно схвалив, підтримав тоталітарний окупаційний режим на Україні. Митець, на жаль, стоїть тут на боці повсталих проти Центральної Ради робітників "Арсеналу". Але це не була кон'юнктура. Безсумнівно висока художність фільму підводить нас до висновку про щирість його автора. Він так тоді мислив. Чи було це національним самогубством Довженка? Політичне -- так, в мистецькому плані -- ні, бо творчих знахідок у фільмі безліч. Успіх "Арсеналу" зумовлений зйомками багатьох кадрів знизу, з переміщенням горизонтальної осі камери, експресіоністичні образи (наприклад, крик Тимоша в останній сцені), використання здобутків художньої фотографії, зокрема Данила Демуцького, поетизація пейзажу, численні кінометафори, прийом гальмування дії психологічними паузами тощо.

Як автор "Арсеналу" Довженко побував на його демонструванні в Москві, Берліні і мав їхати з цією ж метою до Нью-Йорка, але дозволу на це парторгани не дали.

Повернувшись з-за кордону, уславлений кінорежисер береться за постановку чергового фільму "Земля", який виявився його останнім німим кінотвором і одночасно довженківським кіношедевром № 1. Основні зйомки "Землі" проводились на Полтавщині, в селі Яреськах над Пслом. Нині вже тяжко уявити самобутню красу цього села, що тоді зберегло ще всі ознаки старого українського побуту, з розмальованими хатами й розмаїттям барвистих національних строїв. На лоні такої божественної природи знімає свій фільм Олександр Довженко. Тому не дивно, що він священнодійствував, а це неодмінно передавалось і акторам. На жаль, задуманий як твір про початок нового життя в українському селі, тобто колективного господарювання, цей фільм за своїм змістом став прологом чи не найбільшої трагедії в світі (голодомору 1932-1933 р. р.), а за формою, за художніми образами -- неперевершеним і досі витвором українського кіномистецтва і одним з десяти найкращих фільмів усіх часів та народів.

У "Землі" і досі кожного вражають сцени голосіння в хаті Білоконя, шаленство Хоми, що вкручується в землю, "як хробак", кадри з нареченою тракториста Василя, яка, порвавши на собі весь одяг, у розпачі дереться на стіни. А діди в "Землі" та й у попередніх фільмах -- це поетичне втілення споконвічних народних традицій. І підтекст фільму -- головна думка про невмирущість нашого народу.

Хто не бачив кіношедевру "Земля", той не знає, що таке справжнє, себто поетичне, кіно. В "Землі" постає у всій повноті й вичерпності наша Україна, потужний пульс життя якої струменить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює і дає їм джерельну снагу. "Весь ясний соняшниковий світ, -- читаємо в сценарії, -- стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя. А над "обличчями" тихо снували покинуті дідом золоті бджоли".

"Земля", яку Довженко проспівав, як птах, --найпоетичніший фільм не тільки його доробку, а й усього українського і світового кіно. Саме після "Землі" утвердилася за нашим режисером слава першого в світі поета кіно -- і сталося це тому, що він подарував людству фільм, органічно пов'язаний з національною сутністю України. Саме цим кінокартина і була небезпечна для більшовицького режиму. Дуже швидко одна за одною в пресі стали з'являтися погромні статті.

Це було ударом довбнею по голові, який приголомшив геніального кінорежисера: всього за декілька днів він постарів і посивів. "Я хотів був умерти", -- визнає Довженко. Та кремлівським можновладцям і цього було замало. Після нечуваного успіху, вже через дев'ять днів після перегляду в Києві та Москві, фільм був заборонений. Можливо, це єдиний в історії світового кіно тріумф за своєю короткочасністю. За те його режисера розпинатимуть ще не раз -- і ходіння по муках триватимуть аж до самої смерті.

За більшовиків, в умовах тотальної несвободи літератури і мистецтва, стати справжнім митцем, який всупереч офіційній ідеології стає на захист знедоленого народу, -- означало вмерти. А як не вмерти, то йти на компроміси, щоб і під червоними прапорами сказати людям хоч окрушини правди. Довженко вибрав другий шлях, проте і це не влаштувало партію. Хоча "Землею" він завоював цілий світ, саме за те партідеологи і підрізали його творчі крила та й вкоротили йому віку. З одного боку, один з першої десятки кіномитців світу, а з другого -- вигнанець з вовчим білетом.

Зневажений політичним звинуваченням за "Землю" Довженко в 1930 році в тяжкому стані виїхав із своїм оператором Данилом Демуцьким за кордон, їх захоплено вітали в Берліні, Празі, Парижі, Лондоні, де з аншлагом йшов перегляд "Звенигори", "Арсеналу" і "Землі". Успіх був колосальний, преса десятками, сотнями статей захлиналася від пієтетних оцінок. Виник у Довженка благородний намір поїхати в Голівуд, аби зустрітися з Чарлі Чапліним. Але влада не пустила його в США і цього разу, -- і довелося вертати назад, за залізну завісу. Одна паризька кінофірма пропонувала знаменитому кінорежисерові працю, але тут Довженко і сам собі заборонив: без України він не уявляв собі життя. Та повернення на Батьківщину не дало жаданого результату…

Не маючи до чого докласти рук, йому хотілося втекти від цієї запаморочливої радянської дійсності. Борсаючись між пристрасним потягом до "чистого золота правди" і фальшивою правдоподібністю радянського кіно, він виконує державне замовлення на фільм про будівництво Дніпровської ГЕС ("Іван"). Дійсність чорна, а в кіно стільки рожевого, хоча було немало справжньої поезії: і неозорі степові простори, і могуття Дніпрової стихії, і пісня широка, сердечна в цьому першому звуковому фільмові Довженка, напоєному сонцем і наповненому тяжкою працею спролетаризованих українських селян. Але і на цей фільм, що оспівував більшовицьку індустріалізацію, посипалися безупинні удари лакуз-пристосуванців -- і в 1933 році припинилося його демонстрування. Довженко в умовах партсвавілля не міг ні писати, ні знімати. І коли йому "порадили" покинути Київ і оселитися у Москві, він у момент втрати душевної рівноваги погодився на це, ще не відаючи, що розлука з Україною -- вже назавжди.

Але треба було хоч щось робити. Зрештою, треба було за щось жити. І режисер мусив пристати на "дружню пораду" їхати на Далекий Схід знімати фільм "Аероград". Та знімаючи цей чужий для його серця мотив, Довженко тужить за справжньою, близькою його душі темою про українське козацтво: він береться до сценарію за повістю Миколи Гоголя "Тарас Бульба". Та на перешкоді став Йосип Джугашвілі: він, розриваючи серце митцеві, наказав знімати фільм про "героя" громадянської війни Миколу Щорса.

Робота над фільмом "Щорс" припала на час єжовщини, йшов нещадний 37-ий, коли були репресовані тисячі щонайкращих з-поміж інтелігенції і командного складу армії. У фільмі був знятий епізод з Іваном Дубовим, командиром Київської стрілецької дивізії, уже й пісню склали "Щорс веде залізні лави, з ним товариш Дубовий", аж тут надходить приголомшливе повідомлення про арешт Дубового. Це було страшніше від удару грому -- Довженко важко захворів на стенокардію, перервав роботу над фільмом і виїхав на лікування. Через те "Щорс" знімали аж чотири роки. Умови праці важчали -- наростали інтервали між Довженковими фільмами. Трагізм доби не давав вільно дихати, і хода творчості генія ставала все більш аритмічною, як і биття його серця. Прийшло розчарування у високих комуністичних ідеалах, в партійних лозунгах, дала тріщину навіть фанатична віра в Сталіна. Малась надія, що виконання партійного замовлення ("Щорс") дасть йому перепустку до праці над "Тарасом Бульбою". Але омріяне Кремль відсунув набік спочатку замовленням на документальний фільм "Звільнення" (про "визволення" західно-українських земель), а потім вдарила війна -- цим було перекреслено найсвітліші Довженкові надії на істинно "свій", істинно український фільм. Отже, як режисер національного кіно Довженко фактично скінчився на "Щорсі", бо всі наступні фільми за його кіноповістями ("Повість полум'яних літ", "Поема про море", "Зачарована Десна") були поставлені чужою, московською рукою. Виняток --"Україна в огні", але про це окрема розмова. Були, правда, зняті Довженком ще два фільми -- "Битва за нашу радянську Україну" і "Перемога на Правобережній Україні", але то була кінодокументалістика, до того ж сфальсифікована партійною цензурою. І був ще фільм "Країна рідна", зроблений на прохання вірменських друзів, але він чомусь на екрани не вийшов. А шкода, бо, як розповідають очевидці, це була кінопоезія найвищої проби, хоч і документальна.

Наступне замовлення з Кремля надійшло на фільм "Життя в цвіту" -- про російського селекціонера-садівника Мічуріна. Довелося прославляти чужу націю, чужі ідеї чужою мовою. Через те фільм давався важко, і робота над ним тривала довго й нудно, а це призводило до все частіших рецидивів стенокардії. "Я втомився і виснажився вщент, -- пише режисер в одному з листів, -- написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка". А в щоденнику цей період описаний ще яскравіше: "Ось уже кілька років тягнеться моє "Життя в цвіту"... Я вистраждав його, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму... А серце болить... А втома така, неначе цілий день ворочав каміння..." Був ще сценарій "Прощай, Америко!" -- за книжкою американки Анабели Бюкар, але партцензура зняла фільм на самому початку роботи над ним. Також разом із забороною кіноповісті "Україна в огні", Довженко був знятий з посади художнього керівника Київської кіностудії, вигнаний з комітету по сталінських преміях, звільнений від усіх громадських доручень… довженко кінорежисер фільм земля

Довженко важко було подолати той опір тоталітарної верхівки, проте саме його мистецтво діяло за себе. Хай і не вдалося митцю розкрити повністю всі горизонти своїх здібностей та можливостей (наприклад, його задум зняти фільм про Тараса Бульбу так і не був реалізований), та все ж його значення у кіномистецтві є досить важливим. Він продовжив роботу своїх попередників і вніс до скарбниці радянського кіно свої перлини, виховав ціле покоління прекрасних митців, які, незважаючи на той відтинок часу, коли все знову піддалося репресіям, нищівній критиці та ліквідуванню, витримали в собі поради та настанови свого вчителя - вічного сповідника істини. Про це свідчить нова плеяда молодих кінорежисерів, як-от: С. Параджанов, І. Миколайчук, Л. Осика, С. Іллєнко та безліч інших, які постали на ниві радянської кінематографії у 60-х роках. Тож роль О. Довженка важко переоцінити, і він вартий всесвітньої слави вічного творця.

Размещено на Allbest.ru