Уравнения и поверхности II порядка в пространстве.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рецензія

«Абриси різні»: малюнки і креслення гетьмана Януша Радзивілла / Уклад. М.Волков. - Мінськ, 2020. - 159 с.

«Абрысы розныя»: малюнкі і чарцяжы гетмана Януша Радзівіла / Уклад. М.Волкау. -- Мінск, 2020. -- 159 с.

Олена РУСИНА

кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця,

відділ історії України середніх віків і раннього нового часу,

Інститут історії України НАН України (Київ, Україна),

Радзивіллівська проблематика набуває дедалі більшої популярності у сучасних історичних дослідженнях. Тож нещодавня поява в Білорусі ошатної книги, що рецензується, стала у цьому зв'язку симптоматичною. Із першого погляду здавалося цілком зрозумілим, що йтиметься про добре знайому мені добірку ескізів і планів із фондів Національного історичного архіву Білорусі в Мінську (НІАБ; ф.694, оп.1, спр.287, арк.1-41, 43-47)¹. Щоправда, така однозначна їх атрибуція одразу насторожувала - тим більше, що в передмові до книжки, написаній Миколою Волковим Див. дотичні публікації: Русина О. Графічні скарби радзивіллівської збірки // Православ'я в Україні: Зб. мат. IV Міжнар. наук. конф. - К., 2014. - С.722-732; Її ж. Радзивілли та Україна: культурні конотації // Український історичний журнал. - 2015. - №2. - С.121-130; Її'ж. Ще раз про іконографію «Радивілщини» 1651 р. // Там само. - 2018. - №3. - С.180-181; ЇЇ ж. Нове джерело до історії київської кампанії Януша Радзивілла // Acta Anniversaria: Зб. навук. прац. - Т.4. - Нясвіж, 2018. - С.116-129. М.Волков є впорядником і фактичним автором книги (за винятком 4-го розділу її текстової частини, написаного К.Карлюком; на ньому ми зупинимося окремо)., усупереч анотації було зроблене доволі дивне застереження стосовно «власноручного» доробку гетьмана: «Немає певності щодо авторства низки зображень, наприклад, краєвидів міст і чистових креслень окремих будинків. їх могли виконати інші люди, однак це робилося на замовлення князя, а малюнки були включені до його особистої колекції» (с.6).

Отакої... Але найцікавіше чекало попереду. Там-таки, на с.6, М.Волков відзначає: «Вельми подібні до мінської збірки за характером виконання й почерком чорнові малюнки зберігаються в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі». Цю тезу він сформулював як авторську та цілком самостійну. Тож білоруський колеґа без зайвих вагань привласнює наше спостереження, зроблене в результаті роботи у РНБ й уперше оприлюднене у статті 2015 р. Русина О. Радзивілли та Україна: культурні конотації. - С.122-123. (яка, зауважимо, фіґурує у списку використаної ним літератури Щоправда, із нашої радзивілліани туди потрапили лише дві публікації; не згадуються статті 2018 р., які прямо стосуються Януша Радзивілла, його придворного художника А. ван Вестерфельда і празького рукопису з «Реляцією» про події 1651 р., яка в рамках міжнародного проекту готується нині до друку.). При цьому нижче, зрідка та немовби через силу згадуючи про наш внесок у дослідження «Абрисів...», він і надалі жодним словом не прохоплюється про цю нашу ідею - отож цілком зрозуміло, що «недомовка» науковця аж ніяк не була випадковою. Ще б пак, адже на підставі цієї ідеї М.Волков включив до складу впорядкованої ним книги зроблені в 1651 р. замальовки трофейних прапорів із РНБ. Цим він, до певної міри, позбавив сенсу її назву (адже «Абрисами різними» затитуловано в ориґіналі лише мінську збірку), а на додачу ще й запровадив складний шифр для кожного репродукованого зображення Зауважимо, що структурою книги передбачено пагінацію для її текстової частини й фоліацію для репродукцій. Малюнки з мінської збірки подаються не за архівною фоліацією, а групуються тематично. Нову фоліацію доповнює згаданий шифр..

Упадає в око, що в коментарях до всіх цих малюнків, усупереч едиційним нормам, М.Волков не подає посилання на їх попередню публікацію - хоч деякі з них (зокрема київський цикл) були вже неодноразово оприлюднені та простудійовані в різноманітних виданнях. Виразно простежується як нехтування доробком колеґ-науковців, так і водночас його мінімізація задля ствердження власного, нерідко ілюзорного, дослідницького пріоритету.

Звідси, вочевидь, і поспіх при підготовці цього видання. Навіщо, скажімо, давати у книзі ітинерарій Януша Радзивілла, якщо той «не претендує на повноту й потребує значного доопрацювання» (с.7)? А як пояснити такий дивний пасаж: «Для правильної атрибуції малюнків, визначення їх авторства та обставин створення важливим є опрацювання почерків, які супроводжують зображення. На жаль, у нас не було можливості для проведення поглибленого графологічного аналізу, і ми були змушені обмежитися доволі поверховими спостереженнями» (с.28). Але для чого випускати у світ видання, завідомо недобросовісне в науковому сенсі? Чому до студіювання малюнків не залучено фахівців, і у книзі немає професійного графологічного й мистецтвознавчого аналізу? Натомість усе зроблено по-аматорськи: за графолога виступає М.Волков, а художній контекст намагається відтворити Кирило Карлюк.

У невеличкому розділі, що його підготував К.Карлюк, ми знайдемо чимало «глибокодумних» міркувань на кшталт: «Усі малюнки об'єднує певний метод праці з об'єктом, аналітичний підхід, який активно використовував Януш Радзивілл. Кожен малюнок - це якесь особливе спостереження, через яке автор хотів занотувати, візуально зберегти і/чи вивчити об'єкт. У певному сенсі це задокументоване візуальне емпіричне дослідження, яке об'єднує спостереження з мисленням» (с.88). Усе це марнослів'я спирається на солідний ґрунт новітньої іноземної літератури. Утім для тематики «Абрисів...» від неї немає жодного пожитку, адже наприкінці розділу автор, підсумовуючи, визнає: «Навіть за наявності численних нотаток і тлумачень у накидах, як в Януша Радзивілла, майже неможливо докладно реконструювати всю логіку й сенс зображень, що постали лише для особистого користування. [...] Неможливо, на жаль, розкрити все багатство ідей, які містять подібні зображення, а висловлені припущення у значній мірі залишаться спекулятивними» (с.91-92).

Посутньо ми так нічого й не дізнаємося про «роздуми», «внутрішній світ» і «мотивації» Януша Радзивілла - як і про «внутрішній діалог» гетьмана, «зафіксований у його малюнках та нотатках», і його зв'язок із «зображеними об'єктами». На цьому тлі не може не дивувати прикінцева характеристика представлених у книзі накидів і креслень як «збірки зафіксованих на папері роздумів та спостережень автора, його аналітичної праці, візуального дослідження об'єктів, увага до яких цілком зрозуміла з точки зору особи творця, його біографії й історичного контексту епохи» (с.96).

Як на мене, немає нічого зрозумілого у прагненні Радзивілла замалювати, скажімо, склепіння церкви у заштатному Макарові або зробити докладне креслення печі з пекарні в Борисові Борисів - місто в Білорусі, центр староства; із початку 1649 р. перебував у триманні Януша Радзивілла.. І, думаю, будь-кому забракне фантазії, аби відтворити «внутрішній діалог» князя із цими «об'єктами». Легко віриться, що гетьман, як нотують джерела, робив начерк військового табору під Лоєвом (1649 р.). І дуже складно уявити, як він заміряє кахляну піч у Варшаві чи у серпні 1651 р. особисто складає списки реквізованих київських дзвонів. Годі й казати, що про це не збереглося ніяких історичних свідчень. Відомо, наприклад, що в тому-таки 1649 р. в таборі під Річицею князь, як і замолоду, охоче займався тодішнім «спортом» - бігав та кидав списа в кільце WisnerH. Lata szkolne Janusza Radziwilla II Odrodzenie i Reformacja w Polsce. - T.14. - Warszawa, 1969. - S.193.. І жодна документальна пам'ятка не фіксує, що він витрачав свій вільний час на малювання, вимірювання чи креслення Щоправда, якщо М.Волков певен, що Радзивілл робив обміри власноруч, то К.Карлюк уважає, що князеві допомагали військові інженери (пор.: «Абрысы розныя»... - С.59, 88)..

Це повертає нас до питання атрибуції мінської й петербурзької збірок. Воно дуже складне, і неможливо його розв'язати, просто повторюючи, немов мантру, ім'я Януша Радзивілла (винесене, нагадаємо, у назву книги, що обговорюється). Ідучи цим шляхом, М.Волков легко збивається на манівці та плутається у власних, доволі хитких, побудовах. Так, на с.24-25 він подає малюнок із підписом «Панорама Макарова. Я.Радзивілл. 1651 р .». А вже на с.27 висуває гіпотезу, що автором малюнка був Вестерфельд; при цьому голландець і князь Радзивілл «фактично могли стояти поруч: перший робив накид панорами, а другий - перелік будинків, які домінували у силуеті міста» (їх перелік польською мовою міститься в лівому куті малюнка).

Працею А. ван Вестерфельда називається й інший, не підписаний, малюнок із мінської колекції. Його М.Волков ідентифікує як панораму київського Подолу (с.21, 27, 52-54). Як буде показано нижче, цей краєвид справді київський, хоч і не має стосунку ані до Подолу, ані до Вестерфельда. Утім і М.Волков не виключає, що автором накиду «був не голландець, а його патрон», не сумніваючись хіба в тому, що «Абрагам ван Вестерфельд та Януш Радзивілл співпрацювали при створенні малюнків» (с.54) К.Карлюк іде ще далі, роблячи гетьмана ледь не співавтором відомого медальєра Дадлера (див.: «Абрысы розныя»... - С.84)..

До появи ідеї цього творчого тандему спричинилися два моменти: 1) «спокуслива» (за М.Волковим) і нічим не доведена думка О.Баженової, що мінська збірка - це нібито «альбом малюнків» А. ван Вестерфельда Баженова О.Д. Первое европейское признание белорусской культуры эпохи барокко // Белорусы Москвы: XVII век. - Минск, 2013. - С.171. Автограф 1629 р., як і зразок підпису Януша, подано на ненумерованому аркуші-вклейці - і цього явно замало для видання, присвяченого гаданій художній спадщині гетьмана. Також не зрозуміло, чому у книжці немає зразків почерку Богуслава Радзивілла, на підставі яких можна було б спростувати чи, навпаки, підтвердити думку про його причетність до створення мінської збірки.; 2) необхідність якось пояснити те, що їх підписано польською мовою, котрою, звісно, не володів голландець. Однак «власноручний підпис» князя під панорамою Макарова зроблено, як і більшість підписів у збірці, так званим «почерком А» - а він, як це видно неозброєним оком, не збігається з почерком Януша Радзивілла з репродукованого у книзі княжого автографа¹¹.

Загалом представлені М.Волковим докази причетності гетьмана до створення мінських і петербурзьких замальовок ілюзорні, а подеколи й комічні. Чого варті, наприклад, кілька уривчастих приписок, зроблених невідомо коли та невідомо ким непевним почерком, який дослідник чомусь трактує як дитячий. «Відповідальність» за ці нотатки він покладає на якусь із дочок Януша або Богуслава Радзивіллів, котрі мали доступ до такої «важливої сімейної реліквії», і виголошує: «Цікавим фактом є те, що серед цих написів згадується ім'я Януша Радзивілла. Чому воно з'явилося - неясно, але можна висловити здогад, що таким чином могло бути позначене авторство малюнків» (с.29).

Зрештою, і прикінцевий висновок стосовно їх атрибуції лунає доволі невтішно: до згадки про філіґрані Пропоноване у книзі датування малюнків по філіґранях само по собі проблематичне; коли ж авторство Януша Радзивілла не доведене, воно взагалі втрачає сенс. додається аналіз біографії гетьмана, який «доводить, що він безпосередньо бачив ті об'єкти, що зображені на малюнках» (с.95). Утім, усупереч твердженню М.Волкова, що тим самим «гіпотеза про авторство дістає всебічне обґрунтування», цей факт аж ніяк не впливає на доказовість його побудов. Бачити будь-який об'єкт, маючи хист до малювання, і намалювати його (та/або зробити точне креслення) - далеко не одне й те саме. Тим більше, що й у малюнках, і у кресленнях відчувається рука професіонала, яким Радзивілл, звісно, не був. Тож самі по собі ці малюнки та креслення не лише не підтверджують атрибуцію, яку обстоює М.Волков, а, навпаки, їй суперечать.

Серед іншого, звертають на себе увагу аркуші 18 зв. і 45 із мінської збірки (арк.38- 39 за фоліацією М.Волкова), на яких двічі наведено латиномовний напис на відлитій у 1647 р. гарматі: «Капітан Криштоф з Ейґірдів намалював (тобто спроектував - О.Р.), Іоанн Бройтельт зробив мене року 1647». У першому випадку це чернетка, а другий варіант - чистовий і, вочевидь, проектний. Цілком зрозуміло, що, якби цей напис зацікавив Януша Радзивілла, він не мав би потреби робити другу, каліграфічну, версію малюнка Ще один, більш розлогий, напис на цій гарматі також було зафіксовано двічі; власне, збереглися аркуш-чернетка та аркуш-чистовик проекту (див.: НІАБ. - Ф.694. - Оп.1. - Спр.287. - Арк.18 і 45 зв.; за фоліацією М.Волкова це знову-таки арк.38-39).. Натомість усе стає на свої місця, коли пригадати, що капітана артилерії та військового інженера Криштофа Ейґірда ми висували як вірогідну кандидатуру на роль автора мінських і петербурзьких замальовок Русина О. Нове джерело до історії київської кампанії Януша Радзивілла. - С.119-120; Їі'ж. Радзивілли та Україна: культурні конотації. - С.122 (прим.44).. Припущення ґрунтувалося передовсім на інформації щодо створення ним двох картосхем 1649 р. (табору під Річицею та Лоївської битви). Цю ідентифікацію до певної міри підтверджували й київські накиди з мінської збірки, які свідчили про інтерес малювальника до реквізованих дзвонів (сировини для виробництва гармат) До речі, у ті часи дзвони й гармати вироблялися одними майстрами. Зокрема описано дзвін, відлитий 1644 р. у Вільні «співавтором» Ейґірда Іоганном Бройтельтом (див.: ШатькоЕ.Г. Исторические колокола Беларуси: Итоги научного исследования и паспортизации // Весці Беларускай дзяржаунай акадэми музьїкі. - 2018. - №32. - С.97. - №17). і міської гармати.

М.Волков позбавляється цього доволі незручного «конкурента» одним розчерком пера: оголосивши Ейґірда німцем, який, отже, не міг підписувати свої малюнки по-польськи «Лінґвістичний аргумент суперечить спробі приписати авторство малюнків чи їх частини Криштофу Ейґірду. Цей інженер, німець за походженням, напевно, не робив нотатки по-польськи» (див.: «Абрысы розныя»... - С.27).. При цьому (що доволі кумедно), натрапивши в мінських матеріалах на фразу німецькою, він, не вагаючись, приписує її... А. ван Вестерфельду як «носієві цієї мови» (с.30, 68). Це повертає нас до ідеї його «творчого союзу» з князем Радзивіллом, вимушеним бути писарчуком у метра.

Проте у цьому випадку брак логіки - не найбільша проблема. Гірше, що білоруський дослідник удається до перекручення фактів або ж не знається на них. Утім, щоб переконатись у належності Ейґірдів до литовської шляхти, не треба навіть заглиблюватись у книжки - вистачить Інтернету. Натомість із літератури можна дізнатись, що Ейґірди служили ще батькові Януша Радзивілла, а Криштоф Ейґірд зустрів смерть у січні 1657 р. там само, де раніше його патрон - у Тикоцині Augustyniak U. W sluzbie hetmana i Rzeczpospolitej: Klientela wojskowa Krzysztofa RadzrwiHa (1585-1640). - Warszawa, 2004. - S.364; Plosinski J. Potop szwedzki na Podlasiu 1655-1657. - Zabrze, 2006. - S.134., і це, звісно, пояснює подальшу долю його паперів.

На перекручення фактів хибує й «київська» частина роботи М.Волкова, загалом дуже залежна від наших праць - за одним суттєвим винятком: дослідник вирішує дати бій «пропаґандистському міфу» про «грабування Києва військом ВКЛ» улітку 1651 р. (с.57- 58, 96). Ідеться передовсім про цікавий реєстр, що його науковець раніше визначав як список військового спорядження Волкау М. Да пытання аб аутарстве калекцьі малюнкау сярэдзшы XVII ст. з архіва князёу Радзівілау // Беларускі гістарьічньї часопіс. - 2012. - №7. - С.36., а тепер, у своїй традиційній манері не посилаючись на нашу інтерпретацію Русина О. Радзивілли та Україна: культурні конотації. - С.124., аксіоматично трактує як перелік київських дзвонів. Появу такого незвичного документа він тлумачить двояко. З одного боку, як переконаний М.Волков, це свідчення «великого інтересу автора (тут: Януша Радзивілла - О.Р.) до православної культури східних земель Речі Посполитої» (с.96). З іншого боку, дослідник наполягає, що «ми маємо справу зі списками дзвонів, забраних зі спалених храмів» (с.57) - тобто тих, які постраждали від серпневої пожежі 1651 р., яка заледве не знищила Поділ. Отже литовці копирсалися на згарищах, а князь Радзивілл не плюндрував і не міг плюндрувати київські храми - як шляхетна людина й великий шанувальник православної культури Щоправда, і тут робиться застереження: гетьман міг змінити політику, «підозрюючи міщан у неприхильному до себе ставленні й навмисному підпалі міста» (див.: «Абрысы розныя». - С.58)..

Таким чином, М.Волков переводить прагматичне питання про реквізицію цінної сировини у площину моралі - і при цьому виразно порушує принципи наукової етики, пересмикуючи свідчення джерел. Власне, він робить акцент лише на одному документі - листі до воєводи Рєпніна «киевлянина торгового человека» Федора Баришпольця/ Баришпольченка, написаному у вересні 1651 р., по свіжих слідах сумнозвісної пожежі Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трёх томах. - Т.3. - Москва, 1953. - С.130-131. - №59. До речи, приятель Федора, московський шпиг Василь Ґоряґостєв, побувавши в місті у серпні, звітував: «В Киеве-де все пусто, жильцов никого нет, потому что розбежались» (див.: Воссоединение... - С.144. - №67).. У зв'язку з цим зауважимо, що, по-перше, у повідомленні Федора немає й натяку на каузальний зв'язок між пожежею і зникненням київських дзвонів (як, до речі, і у хроніці Й.Єрлича, що її теж згадує М.Волков Див.: Южнорусские летописи. - К., 1916. - С.151.). По-друге, киянин перелічує православні церкви, які згоріли внаслідок пожежі. Ні в його листі, ні у жодному з джерел її жертвами не було названо храми Св. Софії та Св. Михаїла, Микільсько-Притиську, Спаську й Воскресенську церкви, дзвони яких занесено до реєстру з мінської збірки. По-третє, цитуючи лист Баришпольченка за тритомником «Воссоединение Украины с Россией», білоруський дослідник не зауважує поряд ще один документ, дотичний до фактів, викладених киянином. Той писав, що 6 стругів із київськими трофеями Радзивілла відбили козаки. У листі ґенерального писаря І.Виговського йдеться якраз про ці відбиті струги, на які було навантажено «образы и колокола (курсив наш - О.Р.), и иной церковной наряд» Воссоединение. - С.139-140. - №64. Зауважимо також дані джерел щодо решти здобичі Радзивілла: те, що не було «на воде отгромлено», «возами спроважено в Литву». Саме тому Я.Смирнов указував на перспективність пошуку давніх київських святощів у православних храмах Литви (див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по копиям их конца XVIII в. // Труды XIII Археологического съезда. - Т.2. - Москва, 1908. - С.289-290)., а аж ніяк не «металобрухт», чи, тодішньою мовою, «ламану спиж». Так само цілі, а не побиті/оплавлені дзвони бачимо ми й на двох малюнках із мінської колекції; у реєстрі ж указано їх діаметри - і такі виміри навряд чи були можливі та напевно не мали б жодного сенсу, якби йшлося про брухт.

Отже навіть поверховий фактчекінґ не спростовує «міф» про грабування київських церков, а, навпаки, додає знань про практичний бік справи й демонструє добру організацію процесу Варто замислитись і над наслідками цієї реквізиції. Без сумніву, гетьман, котрий її санкціонував, несе часткову відповідальність за величезні масштаби серпневої пожежі, оскільки за відсутності дзвонів мешканців Подолу не було своєчасно сповіщено про небезпеку.. Не дивно, що до утилізації дзвонів був причетний Криштоф Ейґірд, який робив їх реєстр, ретельно виміряючи діаметр, а подеколи й замальовував. Так само він замалював стару, 1563 р., гармату, яку мали перелити на нову (див. арк.37 за фоліацією М.Волкова).

До речі, далеко не всі київські трофеї мали йти на переробку. Деякі з них використовувалися за призначенням. Відомо, наприклад, що в 1652 р. Януш Радзивілл подарував щойно збудованій Преображенській церкві у своїх Кейданах «багате начиння», два дзвони й «олтар руський» (тобто іконостас) Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. ... - С.324.. У літературі вже висловлювався здогад стосовно тотожності цих речей «із тими церковними коштовностями, котрі вивіз Януш із Києва» Там же. - С.324-325.. У цьому зв'язку звертає на себе увагу малюнок, яким відкривається мінська збірка. На ньому зображено пишний іконостас, «котрий у Борисові складений лежить» (див. ілюстр. 1). У книзі його ідентифіковано як іконостас Воскресенської церкви в Борисові (с.34). Утім на іконі, що розташована в нижньому ярусі правіше Христа, зображене не Воскресіння, а Різдво Пресвятої Богородиці. Самий же іконостас був, вочевидь, замальований поспіхом перед його демонтажем (накид не завершено). На нашу думку, це іконостас головного олтаря київського Софійського собору, що його храмовим святом було Різдво Богородиці Завдячуємо цією інформацією канд. іст. наук Тетяні Лютій..

Із реляції того-таки Баришпольченка відомо, що литовці, опріч тамтешнього дзвону, «у Святой Софии, где сам отец митрополит был, также всю казну поимали и всякой церковной чин - ризы и сосуды, и всю церковную утварь - и образ Святые Софеи взят». Вірогідно, храму Софії стосуються і присутні поряд із малюнком записи про ікони - зокрема «московські образи», що їх, напевно, слід пов'язати з роботою майстрів, відряджених до Києва царем Михайлом Федоровичем на прохання митрополита Петра Могили. (Натомість іншим почерком зроблено запис про фелон (chwilon), що його походження, на жаль, не зрозуміле).

Годі й казати, що для М.Волкова малюнок «іконостаса з Борисова» є ще одним доказом зацікавлення Януша Радзивілла православною культурою східних земель Речі Посполитої (с.96). Загалом під пером науковця гетьман постає як рицар у сяючих об- ладунках, хай би що писали про розорення Києва очевидці Див. підбірку свідчень: ГрушевськийМ.С. Історія України-Руси. - Т.9. - Кн.1. - С.331-333.. Зрештою це й зрозуміло: ніхто не скасовував принцип «хто платить, той і замовляє музику», а одним зі спонсорів видання є фундація фінансиста Мацея Радзивілла. Утім, незалежно від мотивацій упорядника, поява «Абрисів...» - явище позитивне, адже дає змогу ознайомитися з мінською збіркою фахівцям із-поза меж Білорусі. Уже зараз перегляд малюнків спричинився до появи гіпотези Т.Лютої, що на одному з них зображено київську ратушу. Поза сумнівом, вона має право на існування хоча б з огляду на те, що тоді цей ескіз органічно доповнив би замальовки дзвіниці Братського монастиря та Пирогощі, які також знаходилися на тодішній Ратушній площі.

Ми ж хочемо зупинитися на іншому накиді, що його М.Волков ідентифікував як панораму київського Подолу (с.21, 27, 52-54). Цьому малюнку ми присвятили спеціальну розвідку, яка з суто організаційних причин і досі не побачила світ. Тож, гадаємо, саме час оприлюднити її, суттєво скоротивши й випереджаючи публікацію у вип.2 «Київських збірників історії, археології, мистецтва та побуту».

Предметом даної студії є не підписаний майстром малюнок зі збірки НІАБ (ф.694, оп.1, спр.287, арк.16). Це ескізне зображення міста (див. ілюстр. 2), двічі опубліковане М.Волковим, який угледів у ньому схожість з одним із малюнків А. ван Вестерфельда (див. ілюстр. 3) Ця гіпотетична схожість мала ілюструвати гіпотезу дослідника про Януша Радзивілла як автора мінської серії шкіців.. Згідно з пізнішим підписом, то була сцена врочистої зустрічі Януша Радзивілла киянами. Однак уже Я.Смирнов указав на «неможливість визнати зображене на малюнку місто за будь-яку частину Києва». На його думку, ішлося, найвірогідніше, про Бобруйськ, де в 1649 р. величезна процесія міщан вітала князя в полі, за межами міста СмирновЯ.И. Рисунки Киева 1651 г. ... - С.237-239, 283, 421; мал.1/2.. М.Волков цю ідентифікацію заперечив - доволі непереконливо й не запропонувавши власну Волкау М. Да пытання... - С.37-38.. Водночас і схожість об'єктів, зображених А. ван Вестерфельдом і на мінському шкіці «невідомого міста», як нам здається, ілюзорна.

Окремі деталі останнього наштовхують на думку, що перед нами - замок на Киселівці, замальований із сусідньої Щекавиці. У цьому зв'язку слід передовсім зауважити, що київський замок був багаторазово описаний у фаховій літературі Див. передовсім: Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. - Т.1: Литовский период. - Одесса, 1912. - С.329-334; Rawita-Gawronski F. Zamek kijowski // Idem. Kijцw: legendy, podania, dzieje. - Kijcw; Warszawa, 1915. - S.115-144; Стрельцова Т.Е. Киевский замок в середине XVI в. // Памятники культуры: Новые открытия: 1999. - Москва, 2000. - С.523-531; Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV - середина XVII ст.). - К., 2001. - С.163-167; Климовський С.І. Соціальна топографія Києва XVI - середини XVII ст. - К., 2002. - С.54-67; Климовский С.И. Замковая гора в Киеве:

Пять тысяч лет истории. - К., 2005. - С.78-128; Попельницька О. Київський замок XIV-XVII ст. у світлі писемних та археологічних джерел // Історико-географічні дослідження в Україні. - Вип.9. - К., 2006. - С.48-80. і навіть двічі реконструйований на підставі його ревізії 1552 р., уперше запровадженої до наукового обігу (з помилковою датою 1545 р.) в 1874 р. Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. - Отд.3. - К., 1874. - С.26-30. Ще раніше побачив світ переклад цієї ревізії польською мовою: Zrzцdla do dziejow polskich, wydawane przez Mikolaja Malinowskiego i Alexandra Przezdzieckiego. - T.2. - Oddz. 2: Akta. - Wilno, 1844. - S.123-140. Обидві реконструкції, по суті, фантазійні, оскільки ревізори тільки перелічували замкові споруди Більш-менш докладно вони описали замкові городні й башти (що їх на той час було 15), але це, звісно, не вможливлює відтворення структури замкового простору., а вся тодішня дерев'яна забудова практично не залишила по собі матеріальних решток. На початку XVII ст. замок згорів, але був незабаром відновлений. На жаль, відтоді його докладно не описували - тож аби уявити, як він виглядав у середині XVII ст., науковці вдаються до київської панорами А. ван Вестерфельда.

На ній замок на Киселівці постає як оточений дерев'яним парканом комплекс будівель, серед яких домінує палац воєводи А.Киселя з двома трикутними фронтонами. Упадає в око, що ця двоповерхова споруда виглядає лише трохи нижчою і значно масивнішою за собор Св. Софії (ніби це одна з громіздких сучасних новобудов). До цих диспропорцій додається брак захисних башт, присутніх на схемі замку з мапи Києва та його округи (див. ілюстр. 4), поданої у виданні «Geographia Blaviana» (1662 р.) як додаток до праць Ш.Старовольського Цю ґравіровану мапу відтворено на одній із перших (ненумерованих) сторінок цитованого вище «Сборника материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей». Пояснення щодо неї подано нижче (Отд.2. - С.49). Наявність башт у київському замку занотували й московські ревізори в 1654 р.: мовляв, «воевоцкой двор» на горі оточений «острогом», а «по нем башни худы» (див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - Т.10. - Санкт- Петербург, 1878. - Ст.386-387).. (На схемі їх сім - і ця кількість узгоджується з даними ревізії 1570 р., що її упорядників даремно звинувачували у професійному недбальстві Маємо на увазі думку Т.Стрельцової, що в 1570 р. «люстратори перерахували лише головні башти, тоді як інші вісім, менш значні, до уваги не взяли» (див.: Стрельцова Т.Е. Киевский замок в середине XVI в. - С.526).).

Відзначені неточності не є поодинокими на київській панорамі голландського митця - ще Я.Смирнов зауважив, «наскільки довільно передавав Вестерфельд деталі окремих будівель на цьому загальному краєвиді міста» СмирновЯ.И. Рисунки Киева 1651 г. ... - С.432.. Цікаве інше: те, що згадане зображення київського замку частково коригується самим А. ван Вестерфельдом. Маємо на увазі інший його малюнок (№7/1 у праці Я.Смирнова), який із невідомих причин ніколи не репродукується у спеціальних виданнях: зображення руїн на Щекавиці, а на другому плані - вид звідти на Киселівку (див. ілюстр. 5) До речі, те, що зі Щекавиці замок було видно як на долоні, зауважували навіть королівські ревізори: мовляв, до замкової гори «от полуночное стороны [...] прилегла гора на имя Щиковица, с которое видно все посеред замку через стену, бо гора замковая с тое стороны похила на дол, а в середине вышша, нижли по краем» (див.: Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. - Отд.3. - С.28).. Останній, невеликий за розміром і нечіткий, був спеціально збільшений і прорисований Я.Смирновим (див. ілюстр. 6) Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. ... - С.481.. На ньому палати воєводи вдвічі нижчі за сусідній храм із двосхилим дахом, який ще і явно затуляє їх із боку Дніпра. Цей пейзаж свого часу так спантеличив Я.Смирнова, що він ладен був виключити згаданий малюнок із числа київських. Але потім припустив, що саме так А. ван Вестерфельд, опинившись на Щекавиці, побачив у перспективі Михайлівський Золотоверхий собор: «Михайлівська церква піднімається ніби з середини поселення на Киселівці».

Щоправда, сумлінний дослідник усвідомлював штучність такого пояснення, яке, окрім іншого, провокувало нові запитання. Тож він наголошував, що не київський замок правив художнику за головний об'єкт уваги й «тому був замальований абияк». Здається, утім, що науковця продовжували посідати сумніви, але він, мовою оригіналу, «дерзнул» винести на розсуд киян свою проблематичну гіпотезу Там же. - С.481-483..

Нині очевидно, що помилка Я.Смирнова полягала в тому, що він аж надто покладався на Вестерфельдову панораму Києва - хоча сам не раз фіксував абсолютно недостовірні деталі на його малюнках (скажімо, голландець додав якісь дивні скульптури до екстер'єру собору Св. Софії (мал.5/1) і, навпаки, усунув частину валу у Золотих воріт (мал.4/1)). Між тим ближчим до реальності був саме «задник» малюнка, зробленого на Щекавиці. У цьому нас переконує згаданий вище мінський ескіз. На ньому ми бачимо розташоване на узвишші невелике поселення видовженої форми, що в його центрі - цілком упізнавана будівля з двома трикутними фронтонами, причому в такому саме ракурсі, як і на «принагідній» замальовці А. ван Вестерфельда. Ліворуч від цього будинку, який ми звикли називати палацом воєводи, стоїть трохи вищий за нього храм із двосхилим дахом - але це не «Михайлівська церква», а костел Він також намальований на плані Верхнього Києва з «Тератургими» поряд зі в'їзною Драбською баштою. Це зображення не дуже чітке й непідписане, але все-таки дивно, що Я.Смирнов його не зауважив, як це зробили, скажімо, М.Петров та Ф.Ернст (останній побачив на плані замкову церкву «з високим двосхилим дахом і банею»; див.: Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева XVII в. // Киев в фондах Центральной научной библиотеки АН УССР. - К., 1984. - С.49).. Довкола бачимо ще декілька будівель із конусоподібним чи шатровим верхом - і три з них, увінчані хрестами, є православними церквами. Тож візуалізується добре відомий за джерелами факт надзвичайно щільної культової забудови Киселівки, де, згідно з ревізією 1552 р., було «церквей [...] 3 руских, четвертая латинская», і де, усупереч письмовим даним, їх із бігом часу не поменшало.

Бачимо ми й башти, що їх розташування збігається зі схемою з «Geographia Blaviana». Крайня справа, північна, прохідна. Від неї сходи ведуть униз, на Поділ. Це, без сумніву, Воєводська башта, поєднана дорогою з Драбською баштою на півдні Киселівки. Обабіч цієї наскрізної дороги були розташовані всі нечисленні будівлі замкового комплексу. До речі, їх небагато й на Вестерфельдовій панорамі Києва Щодо щільнішої забудови Киселівки на замальовці, зробленій А. ван Вестерфельдом зі Щекавиці, див.: СмирновЯ.И. Рисунки Киева 1651 г. ... - С.482.. Там також зображено порожню просторінь на кшталт вигону, що її на малюнку, зробленому на Щекавиці, затуляють руїни тамтешньої церкви На панорамі Києва їх «перенесено» на Кудрявець - і це, до речі, також не усвідомив Я.Смирнов, припустивши натомість, що в такий спосіб А. ван Вестерфельд зобразив Золоті ворота, аби штучно доповнити міський краєвид цією визначною історичною пам'яткою (див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. ... - С.431, 483).. Цей «вигін» присутній і на мінському шкіці, але його частково заповнюють низенькі споруди явно нежитлового призначення (можливо, господарські комори або складські приміщення); аналогічне їх скупчення спостерігаємо неподалік від костелу.

Останній виглядає як кам'яна, крита черепицею будівля, орієнтована олтарем на схід. Не виключено, що при її зведенні могли стати у пригоді рештки православного храму давньоруської доби Відомо, що у XVII ст. при будівництві київських костелів використовували плінфу й елементи покрівлі розібраних давньоруських церков (див.: Стороженко А. О существовавших в г. Киеве римско-католических храмах // Eranos: Сборник статей по литературе и истории в честь заслуженного профессора Имп. Университета св. Владимира Н.П.Дашкевича. - К., 1906. - С.248, 250; Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева XVII в. - С.34, 36). Утім у цій практиці не варто вбачати якийсь конфесійний підтекст (пор.: Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. - К., 1926. - С.136-138).; вочевидь, підвалини саме цієї споруди було віднайдено на Киселівці наприкінці ХІХ ст., але вони залишилися недослідженими Климовський СІ. Соціальна топографія Києва... - С.62; Попельницька О. Київський замок XIV-XVII ст. ... - С.61.. їх пошуки, поза сумнівом, можуть призвести до вагомих наукових результатів.

Решта будівель, зображених на мінському шкіці (опріч церков), залишає спеціалістам широке поле для здогадів щодо їх функціонального призначення. Напевно ідентифікується лише «домовой покой» А.Киселя, який, однак, був суттєво скромнішим за «палац» чи «розкішний будинок», представлений А. ван Вестерфельдом на панорамі Києва У літературі слушно відзначалося, що художник представив замок «у перебільшено-прикрашеному вигляді» (див.: Попельницька О. Київський замок XIV-XVII ст.... - С.60). Термін «домовой покой» уживали згадані вище московські ревізори.. Тож потребують коригування його сучасні реконструкції, що їм за основу правив малюнок Вестерфельда Годі казати про химеричні плани відтворення київського замку, що їх, зокрема, плекав С.Климовський (див. щодо цього: Русина О. Києве ... мій? // Критика. - 2007. - №1/2. - С.23-26)..

Ілюстр. 1. Іконостас, «котрий у Борисові складений лежить» (НІАБ, ф.694, оп.1, спр.287, арк.1 зв.)

Ілюстр. 2. Невідоме місто (НІАБ, ф.694, оп.1, спр.287, арк.16)

Ілюстр. 3. А. ван Вестерфельд. Невідоме місто (за пізнішим підписом - Київ)

Ілюстр. 4. Карта Києва та його округи з «Geographia Blaviana» (1662 р.)

Ілюстр. 5. А. ван Вестерфельд. Київ. Руїни невідомої споруди на Щекавиці

Ілюстр. 6. Вид на Киселівку з попереднього малюнка А. ван Вестерфельда, прорисований Я.Смирновим

Підсумовуючи, відзначимо, що графічні матеріали, збережені в мінській колекції, становлять надзвичайно цінне джерело як для історії української культури, так і для реконструкції історичної топографії Києва. Хотілося б сподіватися, що подальший розвиток досліджень у царині радзивілліани допоможе остаточно з'ясувати ім'я майстра, чиї ескізи подеколи відтворюють київські краєвиди точніше, аніж малюнки шанованого голландського митця. Размещено на Allbest.ru