Загальні тенденції розвитку культури України другої половини ХХ століття: музейний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Загальні тенденції розвитку культури України другої половини ХХ ст.: музейний аспект

Маньковська Руслана

Докторка історичних наук, доцентка, провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст.

м. Київ

Анотація

У статті висвітлюються основні тенденції розвитку української культури другої половини ХХ ст. Крізь призму музейної галузі, розкривається суперечливий характер процесів, що розгорталися в галузі культури. Висвітлюються деформаційні процеси в музейній галузі, які були обумовлені жорстким контролем та регламентуванням вищими органами державної влади діяльності музеїв, яким відводилась роль пропагандистських установ. У той же час наголошується на ролі української інтелігенції в активізації громадського музейництва та відстоюванні музейних цінностей і національної спадщини.

Ключові слова: музейна справа, музеї, музейна мережа, політичні репресії, ідеологічний тиск, контроль влади, громадське музейництво, збереження культурної спадщини.

Abstract

Ruslana Mankovska (Kyiv)

Doctor of Historical Sciences, Associate Professor,

Leading Research Scientist, Department of History of Ukraine in the Second Half of the Twentieth Century

Institute of History of Ukraine National Academy of Sciences of Ukraine

General trends of Ukraine's culture development in the second half of the 20th century: museum aspect

The article represents the general trends of Ukraine's culture development in the second half of the 20h century. The contradictory nature of the processes taking place in the cultural field is revealed through the prism of the museum sphere. The main task of the institutions was to highlight and promote the leading role of the CPSU, the Soviet way of life, the achievements of socialist construction, participation in anti-religious campaigns, the formation of a new type of person -- the builder of communism, the principles of proletarian internationalism. There are also highlighted the deformation processes in the activity of museums which were caused by the strict control and regulation by the higher bodies of state power, which in fact, played the role of propaganda institutions. At the same time, the accent is done on the role of Ukrainian intelligentsia in revitalizing public museum activity and keeping museum values and national heritage.

Key words: museum activity, museums, museum network, political repressions, ideological pressure, control of state power, public museum, keeping national cultural heritage.

Аннотация

Руслана Маньковская (Киев)

Доктор исторических наук, доцент,

ведущий научный сотрудник отдела истории Украины второй половины ХХ века Института истории Украины НАН Украины

Общие тенденции развития культуры Украины второй половины хх века: музейный аспект

В статье освещаются общие тенденции развития украинской культуры второй половины ХХ века. На примере музейной отрасли раскрывается противоречивый характер процессов в культурной сфере. Исследуются деформационные процессы в музейном деле, которые были обусловлены жестким контролем та регламентированием высшими органами государственной власти, деятельности музеев, которым отводилась роль идеологических заведений. В то же время акцентируется внимание на роли украинской интеллигенции в сохранении национальных культурных ценностей в активизации возникновения общественных музеев, а также в сохранении музейных ценностей и культурного наследия.

Ключевые слова: музейное дело, музеи, музейная сеть, политические репрессии, идеологическое давление, контроль власти, общественные музеи, сохранение культурного наследия.

Розвиток культури другої половини ХХ ст. в радянській Україні позначений кількома основними тенденціями: ідеологічний тиск та тотальний контроль влади, партійно-пропагандистський зміст соцреалізму, залишковий принцип фінансування галузі, громадський супротив у відстоюванні національних інтересів. Тоталітарний режим деформував культурні процеси в країні, де для влади пріоритетом була виробнича сфера, а соціальні питання та галузь культури відсувались на другий план. Панівна роль в державі відводилася комуністичній партії, наділеної функціями тотального контролю з відповідними методами впливу: політичних переслідувань, державного примусу та насильства, а також зі спеціальними структурами для боротьби з ідеологічно ворожими елементами в усіх сферах діяльності людини, декларацією ідеологічних штампів.

В українській історіографії сучасні методологічні підходи у дослідженні історії культури українського народу ХХ ст. заклали відомі історики В. Даниленко, В. Баран, С. Кульчицький, Г. Касьянов, В. Коцур, С. Білокінь, Ю. Зайцев. Питання музейного розвитку в другій половині ХХ ст. досліджували музеєзнавці М. Бондар, Г. Мезенцева, Л. Славін, Ю. Омельченко, але з політичних причин автори не завжди об'єктивно висвітлювали фактори, що впливали на розвиток музейної галузі. Стан музейної справи в умовах тоталітарного режиму в даний час розглядають науковці О. Крук, Л. Крупник та ін. Квінтесенцію цього періоду у галузі культури чітко сформулював професор В. Даниленко: «Партійний контроль та ідеологічна регламентація стали всеосяжними» [6, с. 68].

Процес десталінізації носив обмежений та половинчастий характер як в економіці, так і в соціальному та духовному житті країни, а вже в брежнєвський період відбулося поступове поверненням до сталінської спадщини, посилення централізованої системи управління, бюрократизація державного апарату та політичного життя, призупинення процесу реабілітації жертв сталінських репресій. Комуністичний режим посилював свої впливи на всі сфери життя суспільства. Ще задовго до смерті Сталіна розпочалася системна криза радянської економіки та суспільного ладу. Як слушно зазначає В. М. Даниленко у своїй книзі «Україна в 19851991 рр.: остання глава радянської історії», що косметичні «реформи» кремлівської верхівки на чолі з М. Хрущовим бажаного результату не дали. Офіційна імперсько-комуністична ідеологія проникла в усі сфери суспільного, національного й культурного життя, встановлено контроль над усіма процесами. [6, с. 7, 143].

Основу державної політики в галузі культури складав ідеологічний контроль, пріоритетними залишалися комуністичні гасла та принципи соціалістичного реалізму, продовжувалося нівелювання національних особливостей з насадженням поняття «єдиний радянський народ», увага зосереджувалася на формуванні «нової людини» з особливими якостями -- будівника комунізму. У музейній галузі політика відзначалася жорсткими методами управління, притаманними командно-адміністративній системі, що було пов'язано з всеохоплюючою регламентацією усіх напрямів діяльності музеїв. Вимоги неухильного виконання ідейно-політичних вказівок та розпоряджень вищого керівництва, державний контроль над їхнім дотриманням обмежували творчий потенціал музеїв, не сприяли розширенню кола їх шанувальників. Через ідеологічний диктат музеї, щоб не піддаватися критиці, змушені були повсюдно відкривати відділи історії радянського суспільства, будь-яка зміна експозиції повинна була затверджуватися та узгоджуватися з науково-методичною радою музею і місцевими управліннями міністерства культури республіки та з партійними органами [4, с. 209-213]. Кожна анотація, постать чи музейний предмет в тематико-експозиційному плані піддавалися жорсткій цензурі, головним центром якої в Україні виступав так званий Укрліт -- республіканський підрозділ союзного цензурного органу Головліту.

Музейництво контролювалось органами влади, під тиском методичних директив зверху музейні експозиції за змістом повторювали одна одну, їхні структури були однотипними і жорстко регламентованими ідеологічними приписами. Уряд УРСР постановою від 21 жовтня 1951 р. «Про реорганізацію музеїв» вказав музейним закладам не захоплюватися «старовиною», а зосередитися на висвітленні історії комуністичної партії і радянської держави. За неофіційною вказівкою, сімдесят відсотків експонованих матеріалів повинні були відображати радянський період і лише тридцять -- історію і природу краю [19, с. 48]. Цей припис діяв і в роки «горбачовської перебудови». З 1953 р., зі створенням Міністерства культури СРСР і таких структур у всіх республіках, державний контроль за діяльністю закладів культури здійснювався через них.

У хрущовський період значна частина українського суспільства сподівалася на національне відродження, розширення прав і свобод людини і народу в цілому. Як справедливо стверджує вчений, що досліджує радянський період, В. М. Даниленко, у громадянстві прокинувся потенціал «українськості» України, що увібрав історичний досвід національно- демократичної революції 1917-1920-х рр. з державницькою перспективою самостійності на майбутнє [5, с. 88-127]. Але, як показав час, влада не збиралась руйнувати основи тоталітарної системи. Десталінізація імперії здійснювалася задля самоутвердження нового компартійно-державного керівництва [8, с. 665].

За часів першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, впродовж 1970-1980-х рр. у близько 30-ти рішеннях ЦК компартії України і Ради міністрів УРСР йшла мова про організацію та діяльність музейних закладів. У цей час у республіці діяв 391 музей та 21 державний заповідник, а музейний фонд України нараховував близько шести мільйонів одиниць збереження [9, с. 9]. Ідеологічний диктат став інструментом тиску в руках одіозного секретаря ЦК Компартії України В. Маланчука для проведенням широкомасштабних кампаній проти наукової та творчої інтелігенції. У практику ввійшли «чорні списки неблагонадійних», посилення цензури, політичні доноси.

У музейній галузі з експозицій нещадно вилучалось усе, що партійним керівникам «пахло українським буржуазним націоналізмом». Натомість було обов'язковим представлення «сучасного матеріалу» та здобутків радянського будівництва, пропаганда «радянського патріотизму» та «соціалістичного інтернаціоналізму». Третина фондових надходжень становили матеріали так званого інтернаціонального значення. «Інтернаціональна тема» виступала однією із провідних у роботі музеїв [3, с. 13]. При музеях створювалися лекторії та гуртки, «університети дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму», пропагувались гасла марксизму-ленінізму, матеріали партійних з'їздів, пленумів і т. п.

Ідеологічний тиск на музеї здійснювався через обмеження і регулювання державою усіх видів їх діяльності. Заклади зобов'язані були дотримуватися офіційного бачення історичних подій, явищ, процесів. Випробуваними методами тиску на музейних працівників були стримування кар'єрного росту, усунення з роботи «неблагонадійних», перешкоджання науковим дослідженням, цькування на «зборах партійних організацій та трудових колективів».

Про завдання, які ставила перед музеями влада, говорять самі назви постанов, директив та заходів. Зокрема, на політичній і державній важливості музейництва наголошувалося в постанові ЦК КПРС від 12 травня 1964 р. «Про підвищення ролі музеїв в комуністичному вихованні трудящих». У експозиціях музеїв, як вимагала постанова, повинні бути відображені успіхи комуністичного будівництва в СРСР, перемога ленінського курсу Комуністичної партії, виховання будівника комунізму [17, с. 354-356]. Аналогічну постанову незабаром прийняв ЦК Компартії України [18, с. 23-24]. музейний деформаційний культура влада

На виховання «радянського патріотизму», -- наголошує дослідник В. Даниленко, -- була цілком і повністю спрямована ідеологічна робота в країні, щоб гордість за свою державу і любов до неї змушувала людину все своє життя жертвувати цій державі, безкінечно терплячи приниження, абсолютну відсутність свободи, напівголодне існування, позбавлення елементарних умов нормального повсякденного життя [6, с. 61]. В основі музейного будівництва лежала марксистсько-ленінська ідеологія як «альфа і омега» комуністичного режиму. Музеї потерпали від партійних вказівок та цензури, вилучення та знищення пам' яток української культури, заміщення автентичних предметів пропагандистсько-плакатним матеріалом.

Основним гаслом музейних експозицій було формування будівника комунізму з марксистсько-ленінським світоглядом, позбавленим засад загальнолюдських духовних цінностей, національно-патріотичних почуттів, власної свободи та гідності. Як зазначають партійні документи та література тих часів, важливим стимулом активізації музейної ідейно- виховної роботи служило відзначення знаменних радянських дат та ювілеїв. У 1954 р. комуністична імперія помпезно відзначала 300-річчя так званого возз'єднання України з Росією, 325-річчя Переяславської ради (1979 р.). У музеях розгорнулася бурхлива робота зі створення експозицій про «споконвічну дружбу російського і українського народів», «братніх зв'язків України і Росії -- двох республік-сестер».

Щоб непорушна дружба двох народів була ще тіснішою, компартійні ідеологи придумали своєрідний «союз у союзі»: до кожної області УРСР було прикріплено «для братніх зв'язків» по одній області Російської

Федерації. Наприклад, для Львівщини, з якою режим на всіх етапах мав чимало ідеологічних клопотів, було виділено Ульяновську область -- батьківщину самого вождя пролетаріату В. Леніна. В області у кожній школі було створено музей або ж ленінську кімнату, а також 83 музеї бойової та трудової слави, 458 клубів інтернаціональної дружби [3, с. 48].

Одним із пріоритетних напрямів комуністичного виховання трудящих влада вважала атеїстичну пропаганду. Музеї були активно залучені до антирелігійної кампанії. У СРСР на той час діяло два державні музеї історії релігії та атеїзму -- у Ленінграді та Львові, відкритий в 1973 р. і носив виразно ідеологічний зміст [13, с. 5]. Під час цієї кампанії радянська влада під атеїстичні музеї використовували культові споруди, третина яких була знищена в результаті варварської політики режиму. Такими осередками атеїстичного виховання стали Музей історії релігії та атеїзму в Дніпропетровську, відкритий у 1977 р. в приміщенні Спасо- Преображенського собору, Києво-Печерська лавра, десятки інших культових споруд.

Музейна галузь, як і культурна сфера в цілому, піддавалась все жорсткішому ідеологічному тиску. Керівництво діяльністю музеїв постійно наголошувало на «посиленні партійного керівництва в розвитку музейного будівництва», на «відповідальній місії музеїв у формуванні нової людини», на «перетворенні музеїв у вогнища комуністичного виховання мас» [1; 16; 20], розглядало їх як «могутні арсенали виховання радянської людини» [18, с. 6].

Перетворивши галузь культури в ідеологічний інструмент, владні інститути не опікувалися її матеріальним забезпеченням, фінансування відбувалося за залишковим принципом. Потерпали від зменшення фінансування і музеї, що призвело до закриття низки закладів, скорочення кількості працівників музейної галузі. За різке скорочення асигнувань, спрямованих на розвиток музейних закладів, виступив на січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС М. Хрущов. У СРСР розгорнулася кампанія за скорочення мережі музеїв. У цей період в Україні десять державних музейних закладів переведено в статус громадських, ціла низка установ зазнала структурних змін, відбулося безпідставне об'єднання різнопро- фільних музеїв, переведення самостійних установ у статус філіалів чи навіть їх ліквідація. Після такої «перебудови» в республіці залишилося лише 89 державних музеїв (у 1945 р. їх нараховувалося 97, з них 19 -- республіканського, 78 -- обласного значення), майже 400 працівників було звільнено [9, с. 3-7]. Навіть вступ у 1957 р. радянських музейних організацій до Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) не підняв престиж закладів та жодним чином не вплинув на рівень їх матеріально-технічного забезпечення.

У суспільстві, де інтелігенція була лише «прошарком», а розумова праця принижувалася і протиставлялася праці робітників і селян, творча особистість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприйняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Однак, як справедливо відзначає історик В. М. Даниленко: «Спроби тримати інтелектуальний, освітній, літературно-художній простір в рамках лисенківщини, макаренківщини, маланчуківщини, соціалістичного реалізму постійно давали збої. Український дух, українська сила рвалися на волю, прагнули свободи. Українська національна інтелігенція в складних суспільно-політичних умовах прагнули відстоювати інтереси свого народу» [6, с. 9].

Суспільним протестом існуючому комуністичному режимові став в означений період опозиційний рух в Україні, який засвідчив безперервність національно-визвольної боротьби за державну незалежність. У пробудженні національної самосвідомості в роки хрущовської «відлиги» правляча еліта побачила реальну загрозу своєму існуванню. Вже на початку 1960-х рр. влада звинувачувала багатьох представників інтелігенції в «безідейності», «буржуазному націоналізмі», «відступах від соціалістичного реалізму», «проявах формалізму і абстракціонізму» у культурі та жорстко контролювала їх діяльність. Творчість низки письменників, художників, працівників театру і кіно дала початок такому явищу як шістдесятництво, яке згодом частково переросло в дисидентство. Із 24 серпня до 4 вересня 1965 р. Україною прокотилася перша хвиля політичних арештів. У Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії було затримано два з половиною десятки осіб [8, с. 673]. У слідчих ізоляторах КДБ опинились представники інтелігенції, звинувачені в «антирадянській агітації та пропаганді». Серед них поет і літературознавець І. Світличний, художник О. Заливаха, науковець-психолог М. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, музейні працівники Б. Горинь та І. Герета.

Нова хвиля репресій накрила Україну в 1972-1973 рр. Під удар попали журнал «Український вісник», книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Лихо з розуму» В. Чорновола, статті В. Мороза, Є. Сверстюка. Скоординовану акцію ізоляції активних діячів опозиції було здійснено 12 січня 1972 р., арешти тривали і в наступні роки [8, с. 678]. Наперекір заборонам, ризикуючи свободою та власним життям, сотні представників української інтелігенції заявили про прагнення мирним шляхом відродити українську державність. Незгідних з «курсом партії та досягненнями радянської демократії» позбавляли засобів до існування, запроторювали у в'язниці, концтабори та психіатричні лікарні. Репресії проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, -- одна з головних ознак брежнєвського неосталінізму в Україні.

Учасником дисидентського руху був науковий співробітник Львівського державного музею українського мистецтва Богдан Горинь, мистецтвознавець, політичний та громадський діяч, в подальшому народний депутат України 1-го та 2-го скликань. Працюючи в 1962-1965 рр. в музеї, він організував видання і поширення самвидаву. Влітку 1965 р. заарештований, звинувачений в «антирадянській пропаганді» і був засуджений на три роки концтаборів, які відбув у Мордовській АРСР. Після повернення до Львова працював науковим співробітником Львівської картинної галереї, Львівського історичного музею. У 1988 р. став одним із засновником Української гельсінської спілки. У 1994-1996 рр. Богдан Горинь очолював Інститут досліджень діаспори [7, с. 163].

В Україні добре відоме ім'я Ігоря Герети з Тернополя, який з 1963 р. працював в обласному краєзнавчому музеї. У 1966 р. за участь в українському дисидентському русі засуджений до п' яти років позбавлення волі умовно, що позначилось на подальшій науковій кар'єрі музейника. Незважаючи на постійний контроль влади, він не полишав культурницької діяльності в музеї. Був ініціатором і співорганізатором відкриття музею-садиби Соломії Крушельницької, етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, а також музею Леся Курбаса [15, с. 315-327]. Впродовж 1967-1987 рр. радянська влада всіляко перешкоджала відкриттю цього музейного закладу, та І. Герету підтримали діячі культури Н. Корнієнко, Л. Танюк, залучивши до співпраці міжнародну організацію ЮНЕСКО (1987 р. був оголошений ЮНЕСКО роком Леся Курбаса). Однак навіть після відкриття музею партійні керівники забороняли приймати відвідувачів. У 1978 р., у приміщенні, де раніше радянська влада розміщувала склад, перших відвідувачів прийняла картинна галерея Тернопільського краєзнавчого музею. Нині на базі цієї колекції в новому приміщення діє обласний художній музей [12, с. 474-483].

Самобутньою постаттю в українському музейництві другої половини ХХ ст. виступав Іван Макарович Гончар -- скульптор, живописець, колекціонер, засновник відомого в Україні й за кордоном громадського музею, який від 1960-х років став одним з осередків українського національного відродження. Ще з 1950-х рр. він подорожував Україною, збираючи твори народного мистецтва, предмети старовини, створив їх унікальну колекцію, а також збірку стародруків XVII-XIX ст. Музей в оселі художника був народознавчим осередком, де кожен міг доторкнутися до української минувшини, усвідомити її самобутність і неповторність, через що спецслужби тримали його під постійним контролем. Були спроби відібрати колекцію і розпорошити її по інших музеях [10, с. 382-393]. На основі його колекції у 1999 р. створено Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» (з 2009 р. -- національний).

Як протест проти одіозних експозицій «радянського періоду», які превалювали у всіх без винятку державних музеях, на початку шістдесятих років в Україні відновилась робота зі створення музеїв і музейних кімнат на громадських засадах Однак дуже скоро і такі заклади, що виникли з народної ініціативи, стали об'єктами пильної уваги з боку партійної та державної влади. Головним завданням таких осередків, за визначенням ідеологів, мало б бути, зрозуміло, «відтворення в музейних експозиціях бойової, революційної і трудової слави радянського народу, широке висвітлення нинішнього дня в комуністичному будівництві в країні, республіці, краї, комуністичне виховання трудящих і в першу чергу молоді» [18, с. 26-27]. Для координації діяльності таких музейних закладів при Міністерстві культури УРСР було створено спеціальну науково-методичну раду, яка розробляла типові положення, методичні рекомендації, інструкції для громадських музеїв та музейних кімнат [18, с. 28].

Так, Івано-Франківський обком партії, підпорядковуючи діяльність музеїв ідеологічним завданням, зобов'язав створити в усіх колгоспах і на підприємствах, що носили ім'я Леніна та жовтневої революції, громадські музеї та музейні кімнати. Бюро Полтавського обкому КПУ націлило партійні організації на залучення до музейної виховної роботи старих більшовиків, ветеранів війни і праці. Взяти під контроль створення таких 13 музейних ленінських кімнат та 8 кімнат бойової слави музеїв обком партії зобов'язав партійну організацію Львівського філіалу Центрального музею В. І. Леніна, який був створений у 1950 р. спеціальною постановою ЦК ВКП(б) [18, с. 25]. На республіканському рівні таку роботу очолили Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна та Інститут історії партії при ЦК Компартії України -- філіал Інституту марксизму-лені- нізму при ЦК КПРС.

Громадське музейництво перебувало під неослабним партійно-державним контролем. І хоч музеї були надмірно переповнені тиражованими матеріалами про керівну роль Комуністичної партії, пафосними експонатами: плакатами, рапортами, вимпелами, перехідними прапорами та іншими пропагандистськими атрибутами. Та навіть за таких умов музейництво гуртувало навколо себе все більше дослідників місцевої історії, сприяло вивченню історії краю та виробленню навиків пошукової роботи. Крім обов'язкової партійно-ідеологічної тематики, в експозиціях громадських музеїв дедалі більше знаходили відображення різні періоди історії краю, а фонди поповнювалися оригінальними експонатами, виявленими і збереженими краєзнавцями [14, с. 6-12]. Незважаючи на встановлення контролю влади над громадським музейництвом, його творчо-інтелектуальний потенціал та демократичний характер виразно проявилися за незалежної України.

Треба відзначити, що в тих умовах громадськість України, провідні вчені, музейники намагалися врятувати національні скарбниці. Під їхнім тиском Міністерство культури УРСР наказом від 18 грудня 1962 р. затвердило «Примірне положення громадського інспектора по музеях і охороні пам'ятників культури», до музейної роботи було залучено шанувальників історії, створено 64 музейні масові відділи на громадських засадах, які об'єднали майже дві тисячі охоронців української культури. Активність громадськості змусила Міністерство культури України клопотати перед Радою міністрів республіки про відновлення роботи десяти державних музеїв та двох філіалів. У результаті музейна мережа України на кінець 1960-х рр. нараховувала 132 історичних, краєзнавчих, художніх, літературно-меморіальних музейних заклади [9, с. 8].

Однією з форм збереження національної культури за ініціативою української інтелігенції стала поява музеїв під відкритим небом. У 1964 р. зусиллями музейника М. Сікорського започатковано такий заклад у Переяславі-Хмельницькому. У лютому 1967 р. за поданням заступника голови Ради міністрів П. Т. Тронька уряд УРСР прийняв постанову з подальшим створенням таких музеїв у містах Києві, Львові та Ужгороді. А вже під час підготовки у 1973 р. тематико-експозиційного плану Музею народної архітектури та побуту Української РСР партійна цензура виявила «замилування патріархальною старовиною», відсутність в експозиційному показі змін у житті трудящих за роки радянської влади [23, арк. 2]. Про «серйозні недоліки» колективу Історико-культурного заповідника на острові Хортиця вказувалось у доповідній записці ЦК КПУ від 20 серпня 1973 р. Партійне керівництво дратувала і насторожувала пильна увага громадськості до створення музею козацтва. Небезпечними вважалися сторінки української історії, які «здатні підживлювати націоналістичні та шовіністичні пережитки» [22, арк. 90]. За вказівкою партійного керівництва його переформатували на Музей історії Запоріжжя з висвітленням здобутків соціалістичного будівництва [22, арк. 97]. Ідеологічні вказівки спотворювали відображення музеями правдивої історії українського народу, безцінні національні скарби оголошувалися архаїкою та пережитками минулого.

Для ліквідації «недоліків у соціальному звучанні» в експозиції Державного музею книги і друкарства Української РСР, відкриття якого в 1975 р. затягнулося на три місяці, було створено спеціальну комісію.

Музейників звинувачували у недостатньому розкритті взаємозбагачення російської, української та інших братніх культур, відсутності більшовицької літератури періоду революції 1905-1907 рр., жовтневої революції, значення книги у війні 1941-1945 рр. тощо [23, арк. 8]. У результаті із п'яти залів музею чотири відводились під матеріали про видавничу справу радянського періоду [23, арк. 21]. Під час підготовки до святкування 1500-річчя Києва в 1982 р. відкрито Музей історії міста, де акцент робився на керівній ролі комуністичної партії, значенні жовтневої революції, встановленні радянської влади у Києві та в Україні, воєнних і післявоєнних роках [3, с. 12].

Українська інтелігенція не стояла осторонь музейної справи, усвідомлюючи важливість збереження історико-культурної спадщини, долучалася до створення нових музейних закладів. Відомі вчені та музеєзнавці Ю. А. Омельченко, Г. Г. Мезенцева, Б. О. Рибаков у 1984 р., під час підготовки до відкриття експозиції в новому приміщенні Черкаського обласного краєзнавчого музею виборювали необхідні площі для показу археологічних артефактів, яким не знайшлося місця в експозиції. Перший секретар правління Спілки письменників України Юрій Мушкетик у 1987 р., під час підготовки літературної експозиції у Харкові, переконував керівників місцевої влади в необхідності представити матеріали про видатних діячів культури, зокрема про Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ'я- ненка, П. Гулака-Артемовського, П. Тичину в окремому музеї. У 1988 р. Літературний музей таки був створений, однак і наповнення фондами, і його діяльність пильно контролювали очільники обласного комітету партії [21, с. 90-98].

Громадськість ініціювала створення Чернігівського та Новгород- Сіверського державних архітектурно-історичних заповідників, державних історико-культурних заповідників у Львові, Кам' янці-Подільському, Переяславі-Хмельницькому, Острозі, Качанівці. Наприкінці 1980-х рр. державним історико-культурним заповідником був оголошений комплекс пам' яток історичного центру міста Києва. Попри утиски та гоніння тоталітарної влади подвижники культурної спадщини були непохитними охоронцями духовних скарбів, послідовно відстоювали національне надбання українського народу, ініціювали і наполегливо втілювали в життя унікальні проекти, які й сьогодні плідно працюють на консолідацію громадянського суспільства, збереження національної пам'яті.

Виділяючи загальні тенденції розвитку музейної справи в УРСР у другій половині ХХ ст., відзначаємо їх тотожність з процесами, що відбувалися в галузі культури в цілому і носили суперечливий характер. В умовах формальної демократизації політичної системи з одночасним посиленням тоталітарного режиму, репресивних утисків зі сторони комуністичної диктатури музеям відводилась роль ідеологічних закладів. По-перше: їхня діяльність жорстко контролювалася та регламентувалася директивами вищих органів державної влади, що поглиблювало деформації в процесі формування музею як суспільного організму, знищувало його сутнісний зміст, віддаляло від нього громадськість. По-друге: основним завданням закладів стало висвітлення та пропагування керівної ролі КПРС, радянського способу життя, досягнень соціалістичного будівництва, участь в антирелігійних кампаніях, формування людини нового типу. По-третє: музеї потерпали від залишкового принципу фінансування, слабкості матеріально-технічної бази, скорочення штатів закладів та музейної мережі в цілому. По-четверте: водночас, у досліджуваний період галузь поповнилася закладами нового типу -- скансенами, активізувалось громадське музейництво. В означений період продовжувалося формування Музейного фонду України, що сприяло збереженню культурних цінностей українського народу. По-п'яте: виняткова роль у збереженні музейних цінностей та національної спадщини належить українській інтелігенції. Всупереч компартійній ідеології серед інтелігенції, зокрема му- зейників, діячів науки і культури, концентрувалось прагнення зберегти українську спадщину. Їхніми зусиллями музейна справа набувала поступального розвитку.

Незважаючи на те, що тоталітарно-бюрократична система справляла значний негативний вплив на культурні процеси в Україні, гальмувала їх демократичні національні тенденції, український народ у нелегких умовах утисків та переслідувань творив національну культуру, здобутки якої є самобутнім і неповторним внеском у світову спадщину.

Джерела та література

1. Буланий І.Т. Виховання радянського патріотизму. -- Харків: Прапор, 1969. -- 105 с.

2. Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х -- 80-ті рр. XX ст.) / О.Г. Бажан, Ю.З. Данилюк. -- К.: Рідний край, 2000. -- С. 460-477.

3. Василенко А., Шифман А. Пам'ять народу. Музеї України та інтернаціональне виховання трудящих. -- К.: Мистецтво, 1983. -- С. 12.

4. Василик Н.М., Ляхов Ю.Ю. Сучасний стан та шляхи розвитку музейного менеджменту [Електронний ресурс] // Економічні наукові інтернет-конференції. -- Режим доступу: http://www.economy-confer.com.ua/full-article/1525/.

5. Даниленко В.М. Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) / В.М. Даниленко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. -- Вип. 36. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2008. -- С. 88127.

6. Даниленко В.М. Україна в 1985-1991 рр.: остання глава радянської історії. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2018. -- 278 с.

7. Зайцев Ю.Д. Горинь Богдан Миколайович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. -- К.: Наукова думка, 2004. -- Т. 2: Г-Д. -- С. 163.

8. Зайцев Ю. Опозиційний рух на Львівщині 1960-1980-х років // Реабілітовані історією. Львівська область. Книга перша. -- Видавничий центр «Пам'ять»; Видавництво «Астролябія», Львів, 2009. -- С. 665-679.

9. Крук О.І. Розвиток музейної справи в Україні (кінець 1950-1980-ті рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- Х., 2000. -- 20 с.

10. Крупник Л. Музеї УРСР як засоби радянської ідеологічної політики у 70-і роки ХХ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -- Т. 19 (2). -- К., 2009. -- С. 382-393.

11. Кульчицький С.В. Новітня історія України // Український історичний журнал. -- 1991. -- № 12. -- С. 3-15.

12. Литвин М. Одержимість Ігоря Ґерети / М. Литвин, В. Шевчук, Б. Хаварівський // Тернопілля'98-99: регіональний річник. -- Тернопіль, 2002. -- С. 474-483.

13. Львовский музей истории религии и атеизма. Путеводитель. -- Львов: Каменяр, 1988. -- 124 с.

14. Мельниченко О.В. Музейна справа та пам'яткоохоронна робота на Черкащині в другій половині ХХ -- початку ХХІ ст.: автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- Черкаси, 2007. -- С. 6-12.

15. Мисик В. Ігор Герета та розвиток музейних інституцій на Тернопіллі // Збірник праць. Терноп. осередок Наук. т-ва ім. Шевченка; ред. Е. Бистрицька. -- Тернопіль: Терно-граф, 2013. -- Т. 8: Музеї Тернопільщини. -- С. 315-327.

16. Музей -- очаг воспитания // Правда. -- 1982. -- 20 августа.

17. О повышении роли музеев в коммунистическом воспитании трудящихся: Постановление ЦК ЦКСС от 12 мая 1964 г. // Справочник партийного работника. Вып. 6. -- М.: Политиздат, 1966. -- С. 354-356.

18. Ожицкая М.И., Василенко А.С. Могучий арсенал воспитания молодежи. -- К.: Вища школа, 1984. -- С. 23-24.

19. Панкулич В.В. Розвиток музейництва Ужгорода в 1920-1940-х рр. / В. Панкулич // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Історія». -- Вип. 1 (32). -- Ужгород, 2014. -- С. 40-50.

20. Роль музеев в коммунистическом воспитании трудящихся. -- М.: Министерство культуры СССР, 1966. -- 243 с.

21. Рудавіна І.Г. Розвиток театральних музеїв на громадських засадах у Лівобережній Україні середини 1950-1980 рр. // Культура України. Збірник наукових праць. -- Харків, 2012. -- Вип. 39. -- С. 90-98.

22. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 10, спр. 1470, 224 арк.

23. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 32, спр. 2134, 77 арк.

References

1. Bulanyj, I. T. (1969). Vykhovannia radians'koho patriotyzmu. Kharkiv: Prapor. [in Ukrainian].

2. Bazhan, O. H., & Danyliuk, Yu. Z. (2000). Opozytsiia v Ukraini (druhapolovyna 50-kh -- 80-ti rr. XXst.). Kyiv: Ridnyj kraj. [in Ukrainian].

3. Vasylenko, A., Shyfman, A. (1983). Pam'iat' narodu. Muzei Ukrainy ta internat- sional'ne vykhovannia trudiaschykh. Kyiv: Mystetstvo. [in Ukrainian].

4. Vasylyk, N. M., Liakhov, Yu. Yu. Suchasnyj stan ta shliakhy rozvytku muzejnoho menedzhmentu. Retrieved from http://www.economy-confer.com.ua/full [in Ukrainian].

5. Danylenko, V. M. (2008). Osoblyvosti radians'koho parlamentaryzmu v Ukraini (druha polovyna KhKh st.). Istoriia Ukrainy. Malovidomi imena, podii, fakty, (36), 88-127. [in Ukrainian].

6. Danylenko V. M. (2018). Ukraina v 1985-1991 rr.: ostannia hlava radianskoi istorii. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 278 s. [in Ukrainian].

7. Zajtsev, Yu. D. (2004). Horyn' Bohdan Mykolajovych. Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 101. ed. V. A. Smolij. Kyiv: Nauk. Dumka, (2), p. 163. [in Ukrainian].

8. Zajtsev, Yu. (2009). Opozytsijnyj rukh na L'vivschyni 1960-1980-kh rokiv. Reabilito- vani istoriieiu. L'vivs'ka oblast'. L'viv: Astroliabiia, (1), p. 665-679. [in Ukrainian].

9. Kruk, O. I. (2000). Rozvytok muzejnoi spravy v Ukraini (kinets' 1950-1980-ti rr.). (Extended abstract of Candidate's thesis). [in Ukrainian].

10. Krupnyk, L. (2009) Muzei URSR iak zasoby radians'koi ideolohichnoi polityky u 70-i roky KhKh st. Naukovi zapysky. Zbirnykprats' molodykh vchenykh ta aspirantiv. Kyiv, (19), p. 382-393. [in Ukrainian].

11. Kul'chyts'kyj, S. V. (1991). Novitnia istoriia Ukrainy. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal -- Ukrainian Historical Journal, 12, p. 3-15. [in Ukrainian].

12. Lytvyn, M. (2002). Oderzhymist' Ihoria Gerety. Ternopillia'98-99: rehional'nyj richnyk. Ternopil', p. 474-483. [in Ukrainian].

13. (1988). L'vovskyj muzej ystoryy relyhyy y ateyzma. Putevodytel'. L'viv: Kameniar. [in Ukrainian].

14. Mel'nychenko, O. V. (2007). Muzejna sprava ta pam'iatkookhoronna robota na Cherkaschyni v druhij polovyni XX -- pochatku XX st. (Extended abstract of Candidate's thesis). Cherkasy. [in Ukrainian].

15. Mysyk, V. (2013). Ihor Hereta ta rozvytok muzejnykh instytutsij na Ternopilli. Ternop. oseredok Nauk. t-va im. Shevchenka, [ed. E. Bystryts'ka]. Ternopil': Terno-hraf, (8), 315-327. [in Ukrainian].

16. Muzej -- ochah vospytanyia. (1982). Pravda. 20 avhusta. [in Russian].

· povyshenyy roly muzeev v kommunystycheskom vospytanyy trudiaschykhsia: Postanovlenye TsK TsKSS ot 12 maia 1964 h. (1966). Spravochnyk partyjnoho rabotnyka. Moscow: Polytyzdat, (6), p. 354-356. [in Russian].

17. Ozhytskaia, M. Y., Vasylenko, A. S. (1984). Mohuchyj arsenal vospytanyia molodezhy. Kyiv: Vyscha shkola. [in Ukrainian].

18. Pankulych, V. V. (2014). Rozvytok muzejnytstva Uzhhoroda v 1920-1940-kh rr. Naukovyj visnyk Uzhhorods'koho natsional'noho universytetu. Seriia «Istoriia». Uzhhorod, (1). [in Ukrainian].

19. (1966). Rol' muzeev v kommunystycheskom vospytanyy trudiaschykhsia. Moscow. [in Russian].

20. Rudavina, I. H. (2012). Rozvytok teatral'nykh muzeiv na hromads'kykh zasadakh u Livoberezhnij Ukraini seredyny 1950-1980 rr. Kul'tura Ukrainy. Kharkiv, (39), p. 90-98. [in Ukrainian].

21. Tsentral'nyi derzhavnyi arkhiv hromads'kykh ob'iednan' Ukrainy, f. 1, op. 10, spr. 1470. [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, fund 1, description 10, file 1470].

22. Tsentral'nyi derzhavnyi arkhiv hromads'kykh ob'iednan' Ukrainy, f. 1, op. 32, spr. 2134. [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, fund 1, description 32, file 2134].

Размещено на Allbest.ru