З історії розвитку золотарського ремесла Ніжинщини XVII-XIX ст. (за матеріалами розвідок Є.Ю. Спаської)

Євгенія Юріївна Спаська належить до числа дослідників, які зробили вагомий внесок у вивчення культури і народної творчості різних народів. Разом із тим, в центрі її дослідних інтересів повсякчас знаходилася «мала батьківщина» - Ніжинщина. У науковому доробку вченої є чимало статей, нотаток і описів, присвячених різним галузям і напрямам культури та народної творчості рідного краю. Однією з найбільш цікавих та змістовно насичених є науково-дослідна робота, присвячена історії ніжинського золотарства. Дослідження «До історії ніженського золотарства (ХІХ ст.)» Є.Ю. Спаська виконала за завданням свого вчителя, професора Д.М. Щербаківського і презентувала на семінарі з народного мистецтва в грудні 1926 року. Проте, у зв'язку з засланням до Казахстану (1934) надрукувати роботу так і не вдалося. Лише у 2014 році дослідження Є.Ю. Спаської, присвячене ніжинському золотарству, було надруковано на сторінках часопису «Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії» з авторською передмовою С. Стефанович [1]. На сьогодні рукопис дослідження зберігається в особовому фонді вченої в Архівних наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (ф. 48) і становить справжню мистецтвознавчу цінність. Зафіксовані Є.Ю. Спаською свідчення є унікальним джерелом з історії розвитку ремесел і цехового устрою Лівобережної України.

У даній публікації здійснена спроба узагальнити та проаналізувати напрацювання Є.Ю. Спаської, присвячені ніжинському золотарству.

Ніжин як значний центр торгівлі і ремесел відомий ще з XVII ст. Про це свідчать записи А. Шафонського, котрий у кінці XVII ст. - на початку XVIII ст. нарахував в Ніжині «657 різних ремісників, об'єднаних у 8-и цехах, се-б то значно більше ніж по всіх інших Чернігівських містах» [2, с. 277]. Про високий рівень розвитку золотарського ремесла в Ніжині свідчить і той факт, що в XVIII ст. «на всю Чернігівщину 12 золотарів, аж 8... у Ніжені». Однак, за даними А. Шафонського, окремого «спеціяльного “серебренического” цеху в Ніжині не було». «Доводиться припускати, що ці 8 “серебренників і золотих дел мастеров”, яко металісти, в його часи мабуть належали до цеху “совкупного” - “кузнецкого, слесарского, котельников”», - розмірковувала Є.Ю. Спаська [2, с. 277]. Лише наприкінці XVIII ст. золотарі «відділились» і заснували свою окрему цехову організацію, про що свідчили «точно датовані експонати Чернігівського Музею №705 (знамя) і №1259 (печать). року 1786-го окрема управа серебренническая» [2, с. 277]. Оскільки більш ранньої дати в джерелах не значилося, Є.Ю. Спаська припускала, що «окрема управа серебренническая» існувала в Ніжені, можливо, що саме починаючи з цього 1786 року». Про значний розвиток золотарства в Ніжині в означений період свідчив і той факт, що «велику кількість виробів роботи ніженських золотарів (серед яких чимало підписних та датованих ХVШ ст.), що були по численних ніженських церквах, а таки-ж у відділі найцінніших речей Київського Музею Культів, міські документальні данні та спогади останніх старих золотарів - золотарів з дідов-прадідов» у ході дослідження Є.Ю. Спаська спостерігала на власні очі.

Свої дослідні пошуки Є.Ю. Спаська традиційно почала з опитування респондентів - останніх ніжинських майстрів-золотарів: «З найстаршого покоління це - золотарка Катерина Іванівна Плациндарь - родом гречанка, 74 років. Оповідала про роботу свого батька Івана Евстафієвича та брата Василя Івановича Плациндарів - золотарів, яким вона допомагала з дитинства. Друга - її ровесниця - золотарка Прасковія Олександрівна Бабкина- Москвичова, що походила й належала до великого та складного гнізда ніженських золотарів та майстрів-художників різних галузів, які всі були між собою родичами та приятелями, «жили на Горбах, біля Покрови». Обидві вони у 1926 році вже не працювали, але все добре пам'ятали і охоче оповідали. З молодшого покоління - це були останні ніженські золотарі, люде теж вже літні - Василь Семенович Москвичов, який золотарську роботу вже майже зовсім залишив і переважно лудив самовари та латав каструлі. Другий - Микола Павлович Бабкін» [2, с. 278]. Виявилося, що золотарство в Ніжині - родинне ремесло (Плациндарі, Бабкини, Москвичови), давні традиції котрого ревно зберігались і передавались із покоління в покоління.

Досліджуючи родовід Плациндарів, Є.Ю. Спаська встановила, що Іван Евстафієвич Плациндарь - один із найстаріших ніжинських золотарів, походив з греків, був одружений з Мотроною Павлівною Савуленко, вихованкою поміщиків Раковичів, «теж золотаркою». У родині Івана і Мотрони Плациндарів народилося 16 дітей, «з яких цілком приняв у спадчину майстерство батьків лише Василь Іванович Плациндарь, що був “банковскимъ оцінщикомъ”». Катерина Іванівна Плациндарь «з малку допомогала в золотарській роботі брату, який був значно старший за неї». Респондентка згадувала: «Брат був прекрасний майстер-художник і багато його робіт можна було бачити у Ніженському Дівочому

Монастирі і зокрема у Гречеській церкви. Робив він і на заказ, також і “дукачі”, і “пугвиці”, і "сережки гронкові”, і вотивні пластинни з виображенням хворої частини тіла - руки, ноги, ока, або і цілої людини - чоловіка, жінки - се-б-то роботу і чеканну, і штамповану, ювелірну. Виливав також за власними проектами у спеціяльних формах різні дрібні прикраси - якись попельниці, статуетки - журавлинів, ведмедиків і т.ін.» [2, с. 279]. Про особливий хист і майстерність Василя Івановича Плациндаря свідчило те, що «всі інформатори вважали його найвправнішим і говорили, що не було такої справи, якої він не виконав-би як найдосконаліше» [2, с. 280]. Жила родина Пладицнарів, як зазначала Є.Ю. Спаська, на Київській вулиці, «де я у їх і була; там же містилася і їхня майстерня».

«Золотарь Олександр Поликарпович Балабин, батько моєї другої старенької інформаторки Прасковії Олександровни народився теж десь на початку ХІХ ст., а вмер літнім, коли дочка вже була одружена з золотарем Павлом Бабкиним - теж майстром ювеліром», - інформувала Є.Ю. Спаська. Павло Бабкин вмів робити «і дукачі чеканні, і пугвиці ажурні». Спілкуючись з майстрами, вчена зафіксувала цікавий факт: виявляється, золотарством в Ніжині займалися навіть жінки («коли чоловік вмер, Прасковія Олександровна деякий час золотарствовала з свекрухою»). Згодом Прасковія Олександрівна одружилася з золотарем Тимофієм Петровичем Москвичовим, котрий був «не лише відомим спеціялистом, а й головою свого цеху та й останнім головою ніженської ремісничої управи» [2, с. 280]. Є.Ю. Спаській вдалося дізнатися розташування його майстерні - «під Замком» (Замковою церквою). Свого часу, як зазначала дослідниця, її «зруйновала якась банда... Тоді загинули його інструменти і багато готових річей» [2, с. 280]. За свідченнями дружини Прасковії Олександрівни, в останні роки життя Тимофій Петрович Москвичов залишив золотарство і «робив свічки у себе дома»: «Жив він довше за всіх своїх товаришів-золотарів-сучасників і вмер дуже старим в осені 1925 року, похований на “Троїцькому кладовищі”» [2, с. 280]. спаський золотарський майстер ремесло ніжинщина

Є.Ю Спаській вдалося довідатися про ім'я ще одного майстра-золотаря - Михія Павленка, який «за своїх молодих років працював на ніженському “Свечном и колокольном заводе братьев Черновых”», однак свідчень про його вироби, інструментарій та майстерню знайти не вдалося.

Про значний розвиток і поширення золотарського ремесла свідчив і той факт, що свого часу в Ніжині функціонував «Свечной и колокольній завод братьев Черновых», який припинив свою роботу в 60-х рр. ХІХ ст.: «Мені навіть показували за річкою “на Чорновщині” місце, де саме лили дзвони і де залишалася велика пляма неродючої землі. На жаль, ні ознайомитися з документами чи літературою, ні детальніше розпитатися про цей “завод” - не довелося» [2, с. 282].

У кінці ХІХ - на початку ХХ століття, за спостереженнями дослідниці, золотарське ремесло почало поступово занепадати, «оскільки головні замовці, що були у старих-майстрів - панство і церква зникли». «Молодші мої інформатори - літні золотарі В.С. Москвичов - син різбаря і позолотчика Семена Петровича Москвичова и племеник та учень Тимофія Петровича Москвичова, а також Микола Павлович Бабкин - син золотаря Павла Бабкина, пасинок і учень Тимофія Петровича Москвичова можна сказати останні могикане ніженського золотарства», - з сумом констатувала дослідниця. Перший «майже зовсім залишив художню роботу», другий - «ще робив при мені грубі штамповані дукачі “з Благовіщенням” та “Катериною”, з “бантом”, штамповані “пугвиці з виноградом” і маленькі ажурні, також сережки та перстенькі». Зі своїх сучасників обидва пригадували золотарів-«євреїв Акселевича та Генкіна що теж робили дешеву сільську продукцію (штамповану), а також Левітіна та Бродских і ювелірів-антикварів Зо- лотницьких, які спочатку мали невеличку майстерню у Ніжені, а на початку ХХ ст. велику антікварну у Київі» [2, с. 281]. Проте, як зазначала Є.Ю. Спаська, «всі ці останні ніженські майстрі-золотарі-художники добре пам'ятали техніку, термінологію, інструментарій старого ніженського золотарства. І Вас. Сем. Москвичов, і Мик. Павл. Бабкин обидва казали, що і вони могли б ще робити усяку тонку золотарську роботу - “бо ми-ж золотарі з дідів-прадідів” і “вчилися працювати у гарних майстрів-знавців”».

Не оминула увагою Є.Ю. Спаська і техніку роботи майстрів та інструментарій: «Старі золотарі вміли поводитися з металом і обробляли його в різні способи: знали і лиття, і чеканку, і гравіровку, і штампування, і золочення “ через огонь”, дожили і до штампування та золочення гальвано пластиною». За висновками дослідниці, у більшості випадків замовлена майстру річ вимагала різних матеріалів і технік виконання, тому золотарі «розумілися на виготовленні не лише побутових, селянських дрібниць, а робили й великі з панської та церковної утварі на замовлення - шати, чаші, оклади на Євангелля та ікони, лампади, паникадила і т.ін.» [2, с. 281].

Таким чином, аналізуючи науковий доробок Є.Ю. Спаської з історії ніжинського золотарства, можна зробити наступні висновки. Золотарство на ніжинських територіях набуло високого рівня розвитку ще з кінця XVII століття, про що свідчать художня вишуканість виробів майстрів і поступове оформлення ремесла в окрему цехову організацію. Давні традиції золотарського ремесла передавалися майстрами з покоління в покоління, зберігаючи таким чином свою автентичність і художньо-стилістичні особливості. Занепад золотарства в Ніжині припав на кінець ХІХ - початок ХХ століття, оскільки «головні замовці, що були у старих майстрів - панство і церква зникли». Спостерігалося спрощення асортименту золотарських виробів: майстри почали виготовляти повсякденні, побутові речі, які користувалися постійним попитом; частина майстрів і зовсім відійшла від справ. Так пішла у небуття одна з традиційних і водночас яскравих та самобутніх галузей декоративно-ужиткового мистецтва...