Володимир Короленко в іпостасі науковця-архівіста та музейника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Володимир Короленко в іпостасі науковця-архівіста та музейника

Людмила Ольховська

Видатному письменникові кінця ХІХ - початку ХХ ст. Володимиру Г алактіоновичу Короленкові було властиво легко переноситися в минулі епохи, країни, достовірно передаючи, за його власним висловом, «колорит часу і місця». Але така легкість виникала після виснажливої й кропіткої праці у архівах, бібліотеках, музеях, спілкуванні із старожилами, вивченням документів, що щасливо виринали в потрібну мить із приватних колекцій. Майже щоліта, починаючи з 1905 року, Володимир Галактіонович жив на своїй улюбленій дачі в селі Хатки Миргородського повіту. Неподалік від Великих Сорочинців, на правому березі Псла було урочище, котре хатчани здавна називали монастирем. А подалі, над крутим вигином Псла, на високому березі розкинулося інше урочище, яке теж із дідів-прадідів називалося «Виноград». Дачне селище Хатки або Малий Перевіз своїми будиночками займало лівий берег ріки. Місцеві жителі переповідали письменникові, що на луках стояв у старі часи Свято-Михайлівський монастир, а на високому березі річки знаходилася монастирська капличка, навкруги якої розкинулися виноградники, що за ними доглядали ченці. Місце каплички якийсь час охороняла огорожа, але потім, коли Володимир Галактіонович вже став дачником, цей наділ було віддано під чиюсь садибу, а на місці самого монастиря при Короленкові вже стояла хата казенного лісника (під солом'яним дахом). Навкруги цього скромного житла розкинулися глибокі піски й пастухи часто знаходили там наконечники від стріл, що свідчило про великі битви поблизу монастиря, які відбувалися, можливо, при набігах татар. Було б дуже дивно, якби письменник не зацікавився історичним минулим цієї мальовничої місцини. Звісно ж, він вів довгі розмови з місцевими жителями, здійснював піші прогулянки, а у хатчанина на прізвище Ростовський йому пощастило знайти унікальний рукописний документ - договір Свято-Михайлівського монастиря в особі ігумена Са-рафіона із майстром Василем Сніцарем, датований 1 січня 1720 року. Короленко розшифрував цей рукопис XVIII століття, прибравши в тексті скорочення з титлами та замінивши цифри, які позначалися слов'янськими літерами, на арабські. Він вирішив за потрібне оприлюднити документ у часопису «Киевская старина» за липень-серпень 1906 р. у форматі статті «Договір монастиря зі сніцарем (1720 р.)».

Хто ж такий цей сніцар? Письменник дає роз'яснення. Виявляється, це слово походить із польської мови й означає скульптора-різьбяра. Зауважимо, що польська мова була рідною мовою Короленка, бо її він прийняв у спадок від матері-польки Єви Скуревич. Сучасна Вікіпедія дає таке тлумачення цього слова: «Сницар (сніцар) - майстер художнього різьблення по дереву та карбування по металу».

У статті повністю викладено текст договору із примітками та коментарями видатного письменника. У договорі йдеться про те, що Василь Сніцар зобов'язується у Храмі Різдва Пресвятої Богородиці, а саме - у верхній його частині, виконати «за допомогою Божою, із дбалістю та старанністю» (Короленко, 1906) різьбяні роботи, а за це отець Ігумен Сорочин-ської обителі, у свою чергу, зобов'язується виплатити майстру: грошей вісімдесят золотих (Короленко у примітці вказує, що за тогочасним курсом один золотий (попередник злотого - Л. О.) був рівнозначним 15 копійкам). Окрім грошей обумовленою була плата ще й натуральними продуктами, такий собі бартер: борошном житнім та пшеничним, гречкою, горохом, сіллю одним каменем (вірогідно, так вимірювався на ті часи цей необхідний та важковидобувний продукт - Л. О.). Окрема сума - п'ять золотих - виділялася на придбання сала. На полях документу збереглися відмітки про виплати, що проводилися в різний час сніцарю та його колегам з боку монастиря. Цікаво відзначити, що взамін грошей для придбання нашого «стратегічного» продукту - сала - майстер взяв сало, приписавши власною рукою: «взяв сало гарне» (Короленко, 1906). Короленко відмічає, що майстер вибрав не гроші, а харчовий продукт, спокусившись його якістю. Є ще цікава примітка: «Горілки дали барильце» (Короленко, 1906), але ця остання фраза закреслена. Одного разу йому заплатили навіть талер! Це солідна срібна монета, що чеканилася з кінця XV - початку XVI ст. й була у обігу у всіляких своїх різновидах у західній Європі протягом XVI - XIX століть; від назви «талер» походить назва грошової одиниці США - долар. Талер був срібним еквівалентом золотих монет, власне, він і був випущений для того, аби їх замінити. Як монета він існував до1907 року. Тут ми можемо зробити висновок, що й у XVIII столітті в нашій місцевості, так само, як і тепер, були ліквідними різні валюти.

Робота сняцаря продовжувалася більше двох років. Крім Василя, був найнятий ще один різьбяр - Михайло, а також маляр (його ім'я у договорі не вказано). Під час виконання робіт Василь отримав право їздити із ченцями по землях приходу та брати участь у зборі пожертв. Його доля з цих пожертв йшла у рахунок заробітної плати.

Короленко, аналізуючи першоджерело як філолог, констатує, що мова цього невеликого документу XVIII століття більш наближена до простонародної української мови, ніж до старослов'янської книжної.

Звісно ж, Володимир Галактіонович, як досвідчений науковець-архівіст, хотів би дізнатися, коли було знищено Свято-Михайлівський монастир і чому його було знищено так радикально, що, крім спогадів та назви урочища не залишилося нічого, але це так і продовжує бути за сімома печатями. Хатчани розповідали йому, що ще довго Псел, підмиваючи свої високі береги та відколюючи пластами глинистий грунт, виносив на поверхню труни колишнього монастирського цвинтаря. Один випадок був особливо яскравим, тому залишився у народній пам'яті й передавався із вуст у вуста. Син учасника надзвичайної події на прізвище Олександр Матяш розповів письменникові, що його батько приблизно 35 років тому плив по річці в човні й раптом йому стало не по собі, зробилося страшно. Це здалося йому дивним, бо раніше він багато разів плавав в цій місцині й «ніякого остраху не було» (Короленко, 1906). Пригледівшись, чоловік зрозумів, що цього дня Псел відірвав значну частину свого берега й вигляд місцини докорінно змінився. За поворотом плавець побачив у яру наполовину вимиту труну без покриву, що нахилилася до самої води, а в ній «якесь усе в золоті та в медалях» (Короленко, 1906). Матяш дуже налякався, наліг на весла, але встиг краєм ока помітити на піску блискучий предмет... Не зважаючи на переляк, він пристав до берега й підняв велику срібну дошку розміром 5 на 4 вершка (вершок дорівнює 4,45 см - Л. О.). На дошці був напис, який, вочевидь, мав стосунок до знатного мерця. Зміст напису оповідач пам'ятав нечітко, але переказував, що там було написано приблизно таке: «тут покоїться такий-то, потім перелічувалися його чини й ордени, сповіщалося, що тіло перевезено сюди із столиці й при цьому навіть повідомлялося, скільки коней везло його із Петербурга» (Короленко, 1906). Стосовно прізвища у чоловіка теж були сумніви, але йому здалося, що на дошці було написано: «Капніст». Короленко зазначає, що це схоже на правду, тому що в кількох верстах від Сорочинців був родовий маєток Капністів.

Подальша історія знахідки доволі характерна й для тих часів. Чоловік відніс знахідку в Сорочинці й показав її тамошньому священикові. Священик узяв її собі, пообіцявши відіслати в якусь державну установу, звідки тому, хто її знайшов, видадуть винагороду. Минуло багато часу, Матяш уже й втомився чекати, а коли знову звернувся до того священика, отримав відповідь, що той знахідку загубив. В. Г. Короленко підбиває підсумок цієї цікавої оповіді зі значною долею іронії: «Чи надіслав поштивий ієрей дошку лише від свого імені у якусь установу, чи у простоті серця перелив її в ложки для скромного домашнього вжитку, так, зрозуміло, й залишилося невідомим» (Короленко, 1906).

Отже, інтерес до історії у Володимира Галактіоновича, як бачимо, був сталий, постійний. Його підживлювали, безперечно, і відвідини музеїв. Свідчень про цей факт збереглося небагато, але вони надзвичайно яскраві.

У 1893 році В. Г. Короленко разом із журналістом С. Д. Протопоповим здійснив подорож до США. Його шлях пролягав через північну Європу, де після Хельсінки на нього чекали Стокгольм і Копенгаген. У дорожніх нарисах під назвою «В Америку!» письменник стверджує, що Стокгольм має дуже багато цікавого, у кожному будинку лицарських кварталів є спогади про походи на Польщу, Фінляндію і Росію, і архіви Стокгольма, по суті, зберігають немало сторінок нашої власної історії. Але тут для наших подорожніх планується лише невеличка зупинка, можливості засісти працювати в архівах, як би того не хотілося, немає.

Отже, наступного дня нічним потягом вони їдуть у Мальме; серед пасажирів - данці та шведи. Із залізничного вокзалу - переїзд на пристань й посадка на пароплав, що через Німецьке (Балтійське) море прямує до Копенгагена. Короленко констатує: «У потязі нашому їхали данці й шведи. Шведи й данці пливли тепер і на пароплаві - і ніхто ніде не відокремлював, не вирізняв шведів від данців, своїх від чужих, й ніде ніхто не запитав у нас, на якій законній підставі переходимо ми державний кордон, який загубився десь на цьому плоскому просторі» (Короленко, 1923, с. 31).

Короленко опиняється в столиці Данії Копенгагені; на це місто відведено вже більше часу - 3 дні. Як же їх використав тоді ще доволі молодий письменник (нагадаємо, через декілька тижнів йому мало виповнитися 40 років)? Усі ці три дні поспіль він ходив до музею скульптора Торвальдсена, викроївши трохи часу ще й на відвідини виставки.

Письменник детально відтворює свої враження від побаченого в музеї. Його вражає той факт, що до Торвальдсена данське мистецтво було бідним, несамостійним і слабким, а потім прийшов час Бертеля і все, що вийшло з-під рук скульптора, виявилося могутнім, життєстверджувальним, геніальним. «Хто не знайомий із його статуями, котрими він засіяв усю Європу, хто не згадає, як знайому, наприклад, постать Коперника, яку час від часу друкують... підручники, знають учені. усього світу.» (Короленко, 1923, с. 32).

Короленко відзначає незаперечну заслугу майстра різця: ще за життя він став колекціонером, зібравши оригінали й копії своїх творів, додавши експонати інших авторів. Таким чином, виникло зібрання, що наочно презентувало історію данського мистецтва, а після смерті скульптора співвітчизники спорудили величезний саркофаг із переходами, коридорами, кімнатами. Коли відвідувачі блукають у лабіринтах келій, піднімаються та спускаються вузькими драбинами, їх охоплює своєрідне, дуже дивне та тривожне відчуття. Спочатку вони не можуть зрозуміти його походження. Чому ці білі мармурові колони, ці потьмянілі картини впливають так, як не впливали в жодному музеї. І тільки згодом приходить розуміння: та це ж величезна могила! Якщо підняти голову, побачиш небо, якщо опустити, побачиш скромну плиту в обрамленні квітів з написом: «BertelThorwaldsen». І це, стверджує Короленко, найкраща могила у світі. Він аргументує свою думку: «зібрати все, що створене за життя, а створено так багато, - і лягти самому серед своїх досягнень, що віддав у користування й на суд поколінь, - це ідея, в якій є якась несказанна велич.» (Короленко, 1923, с. 32).

Подальший екскурсійний об'єкт - виставка «Fra 1848» (Виставка 1848 року). Короленко схвалює саму ідею: «Комусь в голову прийшла ідея зібрати й експонувати все, що стосується побутової, громадської й політичної історії Шлезвіг-Гольштинської війни та внутрішнього руху, що завершився конституцією» (Короленко, 1923, с. 32), а потім вводить нас у музейну експозицію: «Біля входу величезна гіпсова статуя. Це Фрідріх VII, який надав своєму народу конституційний устрій. Тепер перед очима народу розгорнута із жорсткою відкритістю вся неприглядна картина тієї епохи, зі всіма ганебними сторінками падіння, зради й слабкості, з одного боку, і з іншого - пробудження живих сил країни, під гнітом нещастя й ганьби.» (Короленко, 1923, с. 33). Якими ж засобами розкрито епоху? Тут використано універсальний класичний музейний підхід, актуальний, мабуть, для всіх часів і країн: подано всі тогочасні газети з ілюстраціями епізодів війни, з карикатурами на діячів того історичного періоду, не виключаючи перших осіб, зокрема, самого Фрідріха VII; у окремому відділенні - меморіальні речі короля. Володимира Короленка вразили два малюнки, намальовані наївно, суто по-дитячому. Спочатку письменник і сприймає їх як екскурс у королівське дитинство, але після ознайомлення із етикетажем, де вказані дати, дізнається, що вони створені у 1849 році, тобто тоді ж, коли була підписана Конституція Данії.

Зрозуміло, що письменник був не поодиноким відвідувачем у виставкових залах. Як людина, якій все цікаво, він звертав увагу на екскурсантів. Що то був за контингент? Разом із ним від столу до столу, від картини до картини із зосередженою увагою ходили дрібні буржуа, торгівці й селяни, що обережно пересували своє дерев'яне взуття килимами. Короленко робить висновок: «Народ читає важку сторінку своєї ще свіжої історії, яка розкрита до останньої літери» (Короленко, 1923, с. 33).

Живучи в Полтаві, із вересня 1900 року письменник долучився до реальної музейної справи зі збереження експонатів вже на вітчизняному грунті. Як відомо, у 1898 році інший наш земляк, М. О. Ярошенко, написав портрет В. Г. Короленка. Це був один із останніх портретів, створених художником, який був презентований на виставці вже після смерті автора. Марії Павлівні, вдові Ярошенка, довелося вирішувати подальшу долю твору. Відмовивши американцям із Чикаго, які хотіли його придбати в 1904 р., вдова художника погодилася продати портрет представникам вітчизняної інтелігенції з тим, щоб портрет повернувся в рідну для Ярошенка Полтаву. У січні 1911 р. портрет зайняв почесне місце у вітальні дому Короленка як подарунок письменникові та його дружині до дня їхнього срібного весілля. Як бачимо, зв'язки між родинами не перервалися навіть після смерті М. Ярошенка.

Долю інших картин, як написаних М. О. Ярошенком самим, так і створених коле- гами-художниками, що зберігалися в його колекції, теж визначала Марія Павлівна Ярошенко. Частину полотен вона передала до відкритого в тому ж році Руського музею Санкт-Петербурга. Деякі полотна їй хотілося залишити в Кисловодську, де минули останні роки життя її улюбленого чоловіка, де йому так гарно жилося й працювалося. Однак влада Терської губернії, на території якої знаходився Кисловодськ, відмовилася від призначених їй у дар творів митця і тоді прийшло інше рішення, про що свідчить заповіт: «Я, нижеподписавшаяся, вдова генерал-майора МарияПавловна Ярошенко, находясь в здравомуме и твердойпамяти, на случай смертиделаюследующиераспоряжения: ...изпринадлежащих мне картин, какнаписанных Н. А. Ярошенко, так и другими художниками, часть, по усмотрениюдушеприказчиков, прошу продать, а остальныепередать в музей им. Гоголя в г. Полтаве на условиях, которые поручаю душеприказчикамвыработать по соглашению с администрациеймузея, но при непременномусловии, чтобы в помещениимузея для этих картин былотведенособый зал с присвоениемемуимениНиколаяАлександровича Ярошенко» («Домашній духовний заповіт М. П. Ярошенко», квітень 1914 р.) (Поленова, 1983, с. 202).

За проханням обраних нею розпорядників Михайла Нестерова та петроградського нотаріуса Миколи Тичино переговори із полтавцями взяв на себе Володимир Короленко, який вже давно облаштувався в Полтаві. Полтавська губернська земська управа визнала важливість для міста цього безцінного подарунку. Голова управи Ф. Лизогуб у листі М. Нестерову сповістив, що приміщення для колекції - сухе, тепле, «с окнами на север и с общейплощадью стен не менее 30 квадратныхсаженей» (Поленова, 1983, с. 202), згідно з умовами розпорядників спадку, знайдено, отже, Полтава готова прийняти дар. Вагон, що перевозив картини та етюди, альбоми й скульптурні портрети Ярошенка, вирушив із Петрограда в Полтаву у жовтні 1917 року. На пероні його зустрічав Короленко. Чесне ім'я цієї людини, яку сучасники називали «совістю інтелігенції», було запорукою того, що колекція буде належним чином захищена, а згодом її зможуть побачити земляки художника й усі, хто відвідає Полтаву. У 1919 році зібрання Миколи Ярошенка стала частиною фондів щойно заснованого Полтавського художнього музею.

Більше ніж через два десятиліття, після звільнення Полтави від німецької окупації, при загальній звірці втрачених експонатів у музеї В. Г. Короленка не знайдуть картини «Портрет В. Г. Короленка», а в художньому музеї - картин «Невський проспект уночі», «Причини невідомі», «Мрійник» та багатьох інших, доля яких невідома й до сьогодні. Однак працівникам Полтавського художнього музею вдалося розшукати, врятувати, повернути до місця збереження близько 50 одиниць живописних робіт (це приблизно вдвічі менше, ніж було в свій час отримано В. Г. Короленком), а також альбоми й декілька скульптур художника.

Відомо, що В. Г. Короленкові подобався вислів його сучасника, популярного французького публіциста ХІХ століття Франциска Сарсе: «Кожне покоління ставиться із співчуттям або глузуванням до попереднього». Таке правдиве узагальнення має під собою міцний фундамент, а роль музеїв, бібліотек, архівів у створенні цього фундаменту в усі часи безцінна. короленко художній музей письменник

ЛІТЕРАТУРА

1. Короленко, В. (1906). Договормонастырясо сницарем: 1720 г. Киевская старина, 7/8, 71-74.

2. Короленко, В. (1923). Полноепосмертноесобраниесочинений. (Т. XVIII). ГосударственноеиздательствоУкраины.

3. Поленова, И. В. (1983). Ярошенко в Петербурге. Москва: Лениздат.

REFERENCES

1. Korolenko, V. (1906). Dogovormonastyrjasosnicarem: 1720 g. [Contractofthemonasterywiththesnitch: 1720]. Kievskajastarina [Kievantiquity], 7/8, 71-74.

2. Korolenko, V. (1923). Polnoeposmertnoesobraniesochinenij [Completeposthumouscollectionofworks]. (Vol. XVIII). Gosudarstvennoeizdatel'stvoUkrainy.

3. Polenova, I. V. (1983). Jaroshenko v Peterburge [YaroshenkoinSt. Petersburg]. Moskva: Lenizdat.

Размещено на Allbest.ru