Громадянська позиція Еммануїла Миська

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадянська позиція Еммануїла Миська

Володимир Бадяк,

кандидат історичних наук, професор

Анотація

Розглядається громадянська позиція Еммануїла Миська у контексті його творчої, освітньої, адміністративної діяльності у період складних історичних і суспільно-політичних умов. Акцентовано увагу на непорушній позиції митця у питаннях державотворення української держави у другої половини ХХ - початку ХХІ століття.

Ключові слова: громадянська позиція, скульптурні портрети, адміністративна діяльність.

Annotation

Volodymyr Badiak Civil position of Emmanuil Mysko

Emmanuil Mysko's civil position is considered in the context of his creative, educational and administrative activities during a period of difficult historical and socio-political conditions. The attention is paid to the immutable position of the artist in the issues of state formation of the Ukrainian state in the second half of the XX - beginning of the XXI century.

Keywords: civic position, sculptural portraits, administrative activity.

Особистість народного художника України, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка УРСР, академіка Академії мистецтв України, професора, ректора Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва / Львівської академії мистецтв Еммануїла Петровича Миська представлена переважно як творча, педагогічна, меншою мірою - позицією суспільно-державницькою, громадянською. Усі вони взаємно доповнюються, органічні, характеризують його різнобічний харизма- тичний талант стратегічного мислення. Із майже двадцятирічної віддалі від часу відходу в кращий світ, маємо вагомі підстави заявити, що Е. Мисько заслужено посідає визначне місце в історії української художньої культури, мистецької освіти, державному будівництві в другій половині ХХ - початку ХХІ ст.

Спонукають на цей вердикт не тільки оприлюднений численний фактаж, а й власні міркування автора цих рядків, який, будучи студентом Львівського університету, спостерігав з-за огорожі, як Мистець вправно відколював зайве від кам'яної брили, «добирався» до образу Івана Франка, працюючи в складі авторського колективу над спорудженням пам'ятника великому Каменяреві перед головним корпусом університету 1964 р.; відтак, коли мене обрали на посаду завідувача кафедри марксизму-ле- нінізму Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (далі Інститут - В. Б.) 1980 р., наступного року керівництво Львівської організації Спілки художників України запросило проводити заняття з політичної освіти, доручивши Е. Миську забезпечувати дієвість цієї ідеологічної роботи. Наші контакти стали тіснішими, коли 1988 р. обрали його на посаду ректора Інституту. Своєрідним підсумком мого знайомства та розв'язання низки проблем навчально-виховного процесу стало ексклюзивне інтерв'ю у жовтні 1999 р. у майстерні (вул. Вітовського, 24) за п'ять місяців до його смерті 12 березня 2000 р. [1, с. 5-21]. Свою позицію декларував і відстоював він у низці публікацій, промовах, зверненнях на різних офіційних зібраннях, буденних зустрічах, у колі друзів - залежно від обставин.

Осягнути феномен, громадянську позицію Е. Миська допомагають спогади соратників, сучасників, що прозвучали з нагоди його 70-річного ювілею [2] та першої річниці від дня смерті [3, с. 220-366], а також матеріали, вміщені в ґрунтовній мистецтвознавчій праці Р. Яціва «Світло долі» [4].

Життєвий шлях Е. Миська проліг через складну історичну епоху, коли панували в Україні, Галичині зокрема, чужинські окупаційні режими - панської Польщі, перших совєтів, гітлерівської Німеччини, других совєтів. Це був час, у якому розвивалися не тільки мистецькі здібності юнака, а й формувалися його світоглядні позиції, грунтовані на етнічному ґрунті, національній історії, європейських, загальнолюдських цінностях. Він не тільки дочекався, а й чимало зробив, щоби на мапі світу відновилася незалежна, унітарна, демократична держава Україна.

Народився Еммануїл, або Мілько, як його називали приятелі й у дорослому віці, 21 травня 1929 р. у свідомій український сім'ї греко-католиків Петра і Влодзі в містечку Устрики Долішні або Нижні (тепер Польща), на живописному правобіччю срібнолентого Сяну Бойківського краю, де в час воєнного лихоліття опинялися Миськи в смертельній небезпеці, як і тисячі українців «Закерзоння» - від Лемківщини до Південного Підляшшя через Бойківщину, Надсяння, Холмщину.

Є потреба нагадати про їхню драматичну долю, як з волі комуністичних режимів Польщі та СРСР депортували із правічних, рідних земель у повоєнний час. Збігло багато років, опубліковано чимало документальних, мемуарних матеріалів, встановлено пам'ятники, знаки про цю драму, але досі чуємо, навіть від освічених людей, що вся ця вакханалія проведена під назвою «Акція Вісла».

Депортація українців із «Закерзоння», по-перше, не була одноразовою акцією, вона розтягнулася на кілька етапів, причиною яких був спротив українців примусовому виселенню, по-друге, - намагання польського режиму остаточно вирішити «українське питання» - позбутися українців. Намір режимів виселити всіх одним махом на підставі Люблінської угоди від 9 вересня 1944 р. не вдався: виселено понад 482 тис. осіб в Україну, упродовж майже двох років. Десятки тисяч осіб уникли виселення, до них і застосували сумнозвісну акцію «Вісла»: упродовж квітня-серпня 1947 р. розсіяно близько 150 тис. осіб по північно-західних землях, повернутих Польщі від Німеччини. І, нарешті, чергове (останнє?) перекроювання польсько-радянського кордону й виселення 32 тис. українців із 42-х сіл і містечок Західної Бойківщини - частини тодішньої Дрогобицької області - у південно-східні степові райони України, унаслідок переходу цієї території (480 кв. км) на відповідну територію в районі Львівсько-Волинського басейну [5, с. 9-11].

Рідний край Е. Миська опинився в межах чужої держави, а краяни - у чужих, неприродних для бойків кліматично-степових умовах. Очевидно, ця доля спіткала б і сім'ю Миськів або Буриків, як називали її по-вуличному, але коли прийшли другі совєти, у батька загострилася хвороба і його скерували у Львів на лікування. Тут він «зачепився» за роботу на Газзаводі. З ним приїхав і п'ятнадцятирічний Мілько. Був це 1945 р., відтоді він розпочав мистецькі студії на професійному рівні.

Пройдений шлях цієї видатної особистості можна умовно класифікувати на окремі періоди, що характеризують її поведінку, дії, реакцію на окремі виклики, досягнення мети.

Найперший - освітній. Ще в польсько-совєт- сько-німецькі роки Е. Мисько здобував семирічну «змішану» освіту, все більше захоплюючись малюванням, використовуючи наявні можливості, що могли бути в цьому маленькому містечку та в тих умовах. Поталанило у Львові, де отримав перші уроки у видатної мисткині Олени Кульчицької; відтак не без проблем потрапив взимку 1945 р. у Художнє училище на живописне відділення. Зустріч з Іваном Северою, оповитим різними, навіть легендарними чутками, його скульптурною «штукою» буквально перевернула мистецькі вподобання, згадував Е. Мисько: «я захотів на скульптуру» [1, с. 7].

Відмінно закінчено училище, відтак студії в Інституті, що були розташовані в одному корпусі, переважно навчали фаху ті самі викладачі, робили навчальний процес специфічним, неповторним. Проте головна інтрига в тогочасній ситуації - методика навчання. У ній зійшлися полярні школи: носії соцреаліс- тичного творчого методу, надіслані зі сходу, та місцеві мистці - вихованці західноєвропейських академій, модерних течій: Микола Федюк, Роман Сельський, Григорій Смольський, Вітольд Манастирський. Стверджувати, що між ними відбувалися публічні диспути, - наївно. Перші переважали не тільки кількісно, вони очолювали структури, їх підтримували органи влади, принагідно звинувачували колег у «формалізмі» як носіїв буржуазної ідеології. Допитливий, здібний та мислячий Е. Мисько освоював обидві школи, пішов шляхом свого вчителя І. Севери, який поважав модерні мистецькі пошуки, але мав власну реалістичну методику творчості в пластиці.

Студент Е. Мисько долав без труднощів цикл суспільних дисциплін, що домінували у вищій радянській школі, не конспектував стоси зошитів «класиків» і «першоджерел». На тлі інших студентів, які не стільки «не хотіли», скільки часом «не могли» зарадити собі з марксиз- мом-ленінізмом, він виглядав «переконливіше», тому проблем не мав. На третьому курсі став сталінським стипендіатом, а ще став секретарем комсомольської організації інституту, членом Львівського міськкому комсомолу, що свідчило і про його організаторські здібності. Щоправда, з тим комсомолом мав клопоти, бо хтось доніс, що брав шлюб у церкві. Є підстави стверджувати, в особі випускника 1956 р. ідейна показна грамотність не збігалася з його власним сумлінням.

З репутацією здібного фахівця він увійшов у практичний період свого шляху: влаштувався на близькій йому Львівській кераміко-скульп турній фабриці, де, навчаючись, підзаробляв (мав сім'ю), робив відливки «метрам», переводив їхні твори в камінь. Тут уже «роїлася» молода плеяда перспективних скульпторів - випускників Інституту. Очолював художню раду І. Севера, у ній почав секретарювати Е. Мисько, згодом замінив учителя, потім очолює Художній фонд, створює серію портретів відомих трудівників, діячів культури: Олени Кульчицької, Олекси Новаківського та ін.

Помітною подією у його творчому житті та суттєвою ознакою появи школи монументальної скульптури в краї стала участь у спорудженні пам'ятника Іванові Франку у Львові 1964 р., за що кожному членові авторського колективу - Валентинові Борисенку, Дмитрові Крвавичу, Василеві Одрехівському, Якову Чайці та архітекторові Андрію Шуляру - присуджено звання «заслужений діяч мистецтв УРСР». Тоді ж Е. Миська прийняли в партію, що свідчило про визнання відповідними органами його здібностей і сподівання на співпрацю. У співавторстві з В. Одрехівським і Я. Чайкою він працює над пам'ятником Каменяреві для Дрогобича (1966), високо поцінованим фахівцями.

Практичний досвід Е. Миська був вагомою підставою для обрання його головою правління Львівської організації Спілки художників України 1966 р. Можливо, невдовзі «органи» пожалкують про цей вибір, але ситуації, що виникне в імперській країні, ніхто не передбачав. Великою мірою вона пов'язана з духовністю, інтеліґен- цією.

Наснажений творчими успіхами молодих майстрів пластики у місті Лева, мистецтвознавець Богдан Горинь публікує статтю «Сучасна львівська скульптура» [6], у якій вказує на значення заснування та роль Інституту в цій справі, передусім відзначає заслуги І. Севери. Публікація викликала вкрай негативну реакцію партійного бюро Інституту, бо ідеалізація «генія» Севери вище всіх російських та українських скульпторів, замовчування внеску інших викладачів, що прибули з радянських шкіл, дуже шкідливе, воно розпалює націоналізм [7].

До «крамольної» публікації Б. Г ориня долучилися інші незгідні з політикою режиму, що після хрущовської «відлиги» входив у «заморозки» з ознаками неосталінізму й пройшовся «першим покосом» в Україні - арештами 1965 р., що зачепили і Б. Гориня. Низка діячів культури звернулися з листом до обласного суду з проханням передати підсудного на поруки. Підписав листа й Е. Мисько. Він ходив у райком партії, клопотав, мовляв, бандитів повно, не ловлять, а безневинного мистецтвознавця одразу взяли. «Е-е, ні, - почув. - Бандит одному, другому нашкодить, а цей «підріже» засади радянського суспільства». Зрештою, це не справа Спілки, та й «у вас» теж «не все в порядку» [1, с. 12].

Це був перший публічний вияв громадянської позиції, який, на вимогу відповідних органів, засудили партійні збори Спілки, обмежившись обговоренням, де Е. Мисько визнав свою провину, покаявся [8, с. 697].

Водночас він переконався у масштабності мережі «сексот» («секретних сотрудніков»), якими режим обплутав країну, застерігав від необачних вчинків, особливо на масових акціях: зустрічах, виставках, вечорах, зокрема новорічних, де під веселим настроєм хтось «не те сказав», «не те заспівав», а хтось доніс «куда нада». Такі «сміливі», «патріотичні» випади більше шкодили, ніж давали користь. У його майстерні, де збирались однодумці, порушувались наболілі питання національного виживання, розвою, переконувались, що в тоталітарних умовах ідеологічного та практичного тиску треба маневрувати, йти на певні компроміси, аби паростки культури не завмерли.

Входження Е. Миська в керівницький період його життєвого шляху на чолі Спілки - тривалий, складний. Новий голова вигідно вирізнявся від десяти попередників талантом, ерудицією, аналітичним мисленням, організаційним хистом, у тому числі від Я. Чайки, з яким дружив і в якого чимало перейняв, як діяти в наявних умовах, нерідко пікантних ситуаціях. Обох єднала не тільки пристрасть до пластики, а й весела вдача, жарти, співи тощо - уміння розважати публіку, у тому числі владних чиновників, бо вони, зрештою, теж люди й далеко не всі гаряче підтримували режим. Скульптори-неархипенки не дратували чиновників модерними роботами; клопоту завдавали живописці, графіки, де можливості експериментувати в пошуках нового письма, образів і форм безмежні. Позитивні якості Е. Миська бачили й відзначали комуністичні ідеологи та, очевидно, зараховували їх у свій «актив» як результат «соціалістичних перетворень і розквіту оновленого краю», створення умов для виховання місцевих талантів, поціновували їх відповідну творчість.

У переліку визнань гідності Е. Миська найвища - Шевченківська премія (1972), присуджена в колективі мистців (Д. Крвавич, Я. Мотика, М. Вендзилович, О. Пирожков, А. Огранович) за «Монумент слави Радянської Армії» у Львові - зразок соцреалізму, де домінує ідеологія окупаційного режиму. Таку роботу захотів замовник. Якщо ви захотіли костюм певного фасону, то кравець не буде шити інший, бо йому ваш не подобається. Так не буває, скажете. Збіг час, замовник відійшов у потойбіччя, залишивши «костюм», що нагадує про покійника. Національно-патріотичні сили, які здобули державну незалежність, взялися за очищення країни від «просякнутих нафталіном костюмів», ухвалили закон про декомунізацію, що стосується і так званої монументальної пропаганди. Із львівським монументом справа затягнулася, його захисники вдавалися до різних маніпуляцій, апелюючи, що робота цінна, відомих мистців, тому треба зберегти [9, с. 118]. Частка Е. Миська в монументі абсолютно не применшує його особистості як видатного мистця, що заслуговував лауреатського звання в інший час або за інший творчий доробок. Я розмовляв з паном Еммануїлом про монумент, він якнайкраще знав його вартості, проте аж ніяк не переймався його майбуттям, лише зауважив - якщо будуть зносити, мусять докласти багато зусиль, бо збудований дуже міцно, замовник не жалкував матеріалів.

Щодо Шевченківської премії - тоді вона мала статус «державної», лише від 2010 р. - «Національної», отже, популяризаторам премії, заснованої 1961 р. під назвою «республіканської», треба дотримуватися принципу історизму. Новітня тенденція іменувати всіх лауреатів носіями «національної» премії насправді означає надавання їм більшої престижності та відмежування від режиму, що її присуджував.

Поділяю думку В. Отковича, що режим давав Е. Миську посади, звання, державні нагороди, але це запопадливе піклування не стало «золотою кліткою» для нього, він не замкнувся у майстерні, не шукав затишку [10, с. 33], було відчуття власного інтелектуального потенціалу, приналежність до людей пасіонарного типу; інколи йдучи на певні компроміси, він робив усе, що міг, для збереження і розвитку духовних національних надбань.

По-перше, на його долю випало серйозне випробування застійного часу: чергова навала нищення національної ідентичності, посилення русифікації, розгортання репресій, передусім мається на увазі «другий покіс» - арешти інтелігенції в січні 1972 р.

По-друге, Спілка поповнювалася молодими силами, переважно випускниками Інституту. Членство в ній, що остаточно схвалювалося аж у Москві, дозволяло сяк-так працювати художникові: придбати дефіцитні матеріали, отримати замовлення, організувати виставку, продати роботу, дістати звання тощо.

Водночас окремі з молодих, амбітних, які в умовах «відлиги» відчули смак свободи творчості, прагнули публічного права на новаторство, не беручи до уваги, що це суперечить статутним вимогам Спілки як державної структури, що ні голова, ні правління не вирішують кардинальних питань передусім мистецької пропаганди. На роботи, які не вписувалися у «прокрустове ложе» соцреалізму, пильні критики навішували ярлики різних «ізмів», а партократи викликали керівника Спілки «на килим», погрожували, тож доводилося виправдовуватися, пояснювати, обіцяти. Неодноразово рятували Володимира Патика, Леопольда Левицького, Івана Оста- фійчука, хоча в їхніх роботах не було чогось крамольного, тим паче, антисовєтського, висували претензії до Михайла Ліщинера, Юрія Щербатенка - не стільки за роботи, скільки за впертість, позицію.

Але не завжди вдавалося залагоджувати справи. На категоричну вимогу «компетентних» органів змушені були виключити кількох художників зі Спілки за їхню «приналежність до релігійної секти».

«Жили ми в час жорстокий, - казав Е. Мисько. - Його жертвами стали тисячі українців - ті, які знали що роблять, і ті, котрих охоплювала миттєва ейфорія спротиву. Нині дехто видає із себе жертву переслідувань, «борця» із системою. Претензії безпідставні, бо переважно сиділи тихо, мирно, «на зимне дули». Не виключено, що організовувалися провокації для «виловлювання ворогів», кидаючи якусь «приманку», щоб потім, наче рибу, загребти в сіті» [1, с. 13].

Ця позиція Е. Миська розцінювалася деякими як заклик до покірності, примирення з режимом; насправді він закликав до виваженості, розумних кроків, стверджував, що ефективність боротьби досягається не тільки у безкомпромісному, жертовному спротиві, а й у буденній професійній наполегливій праці, здобутті впливового становища в панівному режимі. Це режим чудово знав, робив усілякі перепони «мєстним» у досягненні партійних та урядових вершин.

Згодом, коли режим скінчився, нові керівники Спілки «перепрошували» потерпілих за вчинок «своїх попередників». Цікаво, якби вони діяли тоді?

З іншого боку, шкодили адепти соцреалізму, здебільшого приїжджі, які заробляли в Художньому комбінаті. Не були членами Спілки, але членами партії, тому їх ввели в склад партійної організації Спілки для її повноти та дієвості, де вони, складаючи більшість, впливали на ухвали загальноспілчанського, творчого значення, принагідно звинувачували спілчан у «мєстнічестві», «патріархальщині» тощо. Показовим, деструктивним був їхній «шум», що Спілкою правлять «формалісти», коли готували виставку 14-ти закарпатських художників у Москві, школу яких репрезентувати відомі майстри пензля Йосип Бокшай, Йосиф Манайло, Антін Кашшай (1968). Ефект виставки несподіваний: у столиці не вгледіли в роботах формалізму: видано відкритки, альбом, опубліковано схвальні відгуки, а голову правління республіканської Спілки художників Василя Бородая зобов'язано показати твори в Києві. Але київське чиновництво блокувало виставку, особливо противилося роботам Андрія Коцка, не допускало студентів у зали, щоб їх «не розкладати», звинувачувало Е. Миська в потуранні «формалістам», нехтуванні хвалених робіт українських радянських живописців і т. ін. [1, с. 13].

Проте спротив подолано. Спілці вдалося також вирішити набридлу проблему - вивести «комбінатівців» зі своєї партійної організації, натомість поповнити її партійцями, викладачами з Інституту - членами Спілки. Наголосимо, якщо стати членом Спілки було непросто, то що вже говорити про вступ у партію. Вона приваблювала багатьох, бо це дорога до преференцій, але низка чинників (світогляд, біографія тощо) ставали на заваді. Без особливих проблем приймали в партію, даруйте, трудяг, а з інтелігентом, мистцем - справи складніші, бо він освічений, не відомо, як поведеться завтра; були й бажані для партії окремі мистці, але вони самі цього не бажали. Тому в партійні організації творчих спілок, аби вони існували хоча б номінально, скеровували членів партії на різні допоміжні посади: секретарів, лаборантів, завідувачів складів тощо.

Принципові й наполегливі позиції Е. Миська неминуче зазнавали різних корекцій, тиску. З одного боку, йому дорікали у прислужництві владі, бажанні нагород, визнань, з іншого, - заграванні з модерністами, творенні робіт, що неофіційно возвеличували національну культуру, її діячів. Попри те, що в низці випадків партійні апаратники рахувалися з ним, бо авторитетний, впливав на колектив, визнавали мистецьку фаховість, але принагідно дорікали - то за бороду, то за ще щось, поки не сказали, - «досить» [1, с. 14].

Від 1981 р. розпочався для Е. Миська, скажемо, політичний період творчого шляху. Йому як членові правління і членові партійного бюро доручено ідеологічну роботу. Перелік функцій, за винятком матеріальних питань, значний, якщо взяти до уваги, що впродовж наступного десятиліття відбулися події епохального значення: від відходу старців брежнєвського клану в засвіти («п'ятирічка великих похоронів») до приходу молодих «архітекторів перестройкі» з намірами надати соціалізму «чєловєческоє ліцо», що привело до закономірного розпаду «імперії зла». Спілка мусила реагувати на ці події творчими роботами, тематичними виставками, публічними акціями, а також підвищенням теоретичних знань у світлі «нового мислення». Такою формою була обов'язкова політична освіта не тільки для творчих колективів, що тривала щороку в жовтні-червні.

Як уже зазначалося, я погодився проводити заняття у Спілці, вважав тимчасово, але згода розтягнулася на роки. Моя повинність не була обов'язковою, проте входження у творчий колектив (небезпідставно мріяв колись стати професійним художником, тепер взявся за дослідження докторської дисертації як партія керувала творчими організаціями України), зближення з такими особистостями як голова Спілки Йосип Садовський, секретарі парторга- нізації Яків Чайка та Іван Катрушенко, а також Дмитро Крвавич, Олександр Пилєв, Зіновій Кецало, Микола Андрущенко, Іван Крислач, Богдан Романець і низка інших, збагачувало мене знанням - як вони думали, чим жили, на що нарікали, чого очікували.

І все ж, вирішальним «винуватцем» мого тривалого перебування у Спілці був Е. Мисько - пунктуальний, комунікабельний, цікавий, щирий. Посилений контроль партійних органів за цією ідеологічною ділянкою змушував працювати відповідально (посада завкафедри веліла), водночас вона була, як не парадоксально, корисною, практичною, в усякому разі для мене, змушувала аналізувати події, що стрімко відбувалися, обнадіювали. Опубліковані мої три матеріали в місцевій і республіканській пресі [9] переслідували мету послабити контрольну увагу партійних органів до Спілки художників, мовляв, справи з політичною освітою ідуть відповідно до рекомендованих програм, окремі надіслані з Москви. Хоча вже тоді виникав скепсис до теоретичних настанов програм, все більше переконував у їхньому догматизмі, приреченості, тому заняття зводилися до питань злободенних і в різних формах, перетворювалися за намірами влади на свою протилежність.

Сьогоденна оцінка політичної освіти як складової забороненої комуністичної ідеології зрозуміла й справедлива, але вона не повинна бути вилучена з історичного аналізу, в якому перебував, діяв Е. Мисько. Його та інших висловлювання, частково зафіксовані в записниках (фах історика!) з низки тогочасних питань, - раціональні, змістовні. На пропозиції влади долучитися до відзначення передовиків тваринництва, зауважив: треба «думати не тільки про портрет доярки, але й що зробити корисного для доярки».

Радикальніші міркування висловлював мистець на «улюблену» тему режиму «інтернаціоналізму», що значить це явище в його творчості (квітень, 1987). До слова, заняття проведене в майстерні, де на полицях - десятки портретів відомих людей різних націй, професій, характерів. Відстоюючи свободу творчості, він нагадав, що Гітлер вистріляв усіх формалістів, які не втекли; сталінізм сповідував принцип «что не понятно, - то вредно!», а ми теж десь тут з таким явищем стикалися, коли недалекий чиновник вказував як і що робити в мистецтві. Справжнє мистецьке дерево міцно сидить своїм корінням у рідному ґрунті, а кроною впирається в інтернаціональність. Залишатися у своїй культурі нічого доброго не дасть; він не впевнений, що ставив собі мету ліпити представників усіх націй, але зринала природна тенденція - збагатитися ними, виявляти інтерес до них. «Ці люди для мене вже не чужі, - наголосив доповідач, - набутий зв'язок з ними залишається сильною стороною для мене, проте це не означає, що ми повинні злитися, стати якимсь космополітичним одним, як це чути від окремих фантастів».

Наступного року, узагальнюючи роботу семінару, Е. Мисько, заявив, що теоретичні, філософські питання, як і колись, зводилися до «вічного і єдино правильного вчення», так і тепер, попри багатоголосся, не просунулися до загальнолюдських думок, у чому провина інституцій, які повинні пропагувати їх, водночас, не без гумору, зауважив: «Наш семінар перейшов на «самоокупність». Ми позбулися фактора примусу, ходимо на заняття свідомо. Мені здається, що знайдено «золоту жилку», котра веде до такої форми занять, що задовольняє інтелектуальні потреби художників».

Справді, наставав час, коли мистець почувався розкутішим, більше читав, бо ставало більше цікавішого, донедавна забороненого чтива, висловлював найрозмаїтіші думки, сперечався, доводив. Графік і живописець З. Кецало, який був, висловлюючись жаргоном «осободі- тєлєй», «где бєлиє мєдмєді», не міг натішитися і надивуватися почутим, бо колись дали б 8-10 років за таке. Власне, Е. Мисько охоче погодився на проведення занять у майстернях художників, і першою з них була майстерня З. Кецала. Почута доповідь «Сучасник у моїй творчості», переглянуті численні роботи, висловлювання присутніх перевершили наші сподівання. Експеримент вдався.

Потім був семінар «Наш герой - сучасник», проведений на обласній художній виставці до 70-річчя більшовицького перевороту, де пролунала гостра, відверта критика не стільки експонованих творів, скільки умов, що призвели до застою у мистецтві. Позитивним було спільне заняття з письменницькою організацією Львова на тему, спущену «згори», - «Покликання соціалістичної культури». Користь очевидна, бо зринули можливості взаємозбагачення, змагальності; звісно, ці особистості знайомі, окремі близькі, однодумці, тож висловлювання на офіційному рівні збігалися в питаннях незадовільного стану багатьох об'єктів і напрямків художньої культури, матеріального їх забезпечення, нарікання на цензорське свавілля щодо критики низки історико-суспільних явищ, партійних ортодоксів тощо.

Схвально сприймалися на семінарах науковці. Економіст С. Злупко, який читав нам, студентам, лекції в 60-х роках, згодом зазнав гонінь за «ревізію» марксистських положень, проте залишався на своїх світоглядних позиціях, а в роки незалежності став академіком, мав що сказати слухачам.

Актуально звучали різні проблеми з уст учасників семінарів: про створення так званих «художніх артілей», які під виглядом сувенірів продукували звичайну халтуру, копіюючи справжні зразки народного мистецтва, що прославили край, та завдаючи великої шкоди художній спадщині; про охорону об'єктів культурної спадщини на Львівщині; про час повернути імена і творчість мистців в історію нашої культури і т. ін.

Немає потреби щоразу наголошувати, що в цих питаннях позиція Е. Миська була незмінною. Водночас не повинно скластися враження у читача про описане як ностальгію за політосвітою, спробу викликати мажорний настрій. Повторю: у тогочасних умовах ця ідеологічна форма мусила функціонувати, й перед нами, її керівниками, стояло завдання витягнути з неї якусь користь. Ніхто не плекав ілюзій, що художник ухопиться за черговий партійний «історичний» припис і проголосить реферат, найважливіші тези, або регулярно, наче чемний школяр, відвідуватиме заняття. Хоча ті, що приходили, не жалкували, бо почули щось нове чи добре забуте старе. Політична освіта закономірно добігала до фінішу, навіть випередила свого партійного творця, бо все більше перетворювалася на осередок його критики.

Так сталося, що на цій фінішній прямій Е. Мисько очолив весною 1987 р. Львівське відділення Українського фонду культури, під його опікою відбулося становлення та функціонування громадських товариств Української мови ім. Т. Шевченка («Просвіта»), депортованих українців з Польщі («Закерзоння») «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина», Міжнародна асоціація україністів та ін. Він переймався 50-ма роботами Олекси Новаківського з колекції вченого в Чехо- словаччині, українця Миколи Мушинки (нині академік НАН України), оприлюднив 1 листопада 1987 р. статтю від імені Фонду культури, що спричинилася до зняття «табу» з колекції та його власника, експонування робіт у Львові, Києві, Ужгороді, низці міст Північної Америки [11, с. 268].

1 червня 1988 р. обирають Е. Миська на посаду ректора Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Таким чином, він, увійшов у державницький період творчого життя, наповнений складними, інтенсивними історичними справами: солідаризується з вимогою відновлення Української греко-католицької церкви, підтримує створення структури Народного Руху України, ініціює від імені Інституту, осередку Товариства української мови та Фонду культури проведення наукової конференції «Українська національна культура і проблеми її розвитку», акцентує в доповіді увагу до питань як невідкладних щодо відродження упослідженої у роки сталінщини й застою культури, схвалює дії Уряду республіки щодо розроблення Комплексної програми розвитку культури на наступне п'ятиріччя, пропонує здійснити низку кроків у цій справі. «Вирішальною умовою відродження, розвитку нашої культури, - наголошував доповідач, - буде, окрім державних заходів, активна участь широких мас населення у здійсненні багатьох доброчинних, усвідомлених актів, котрі одночасно формують громадянську, національну зрілість» [12, с. 1-2].

Був це 1989 р., коли ще не розвіялись ілюзії горбачовської «перестройки» про можливість реформувати злочинну систему, проте перші декомунізаційні заходи вже зроблено в Інституті. Кафедру марксизму-ленінізму перейменовано на кафедру суспільних наук; зміна не формальна, вона зумовлена запровадженням, замість марксистських, русифікаторських догматів і міфів, українознавчих гуманітарних дисциплін, що

охоплювали досягнення вітчизняної та світової наукової думки. Покладено край більшовицьким ідеологам і пропагандистам, борцям з «українським буржуазним націоналізмом», «ворожою уніатською церквою», що складали кістяк партійної організації. За прикладом ректора, що приєднався до «Заяви совісті», яку оприлюднили видатні діячікультури Іван Драч, Дмитро Павличко, Юрій Іллєнко та ін. про вихід з партії, партійна організація саморозпустилася. Ректор проявив принциповість щодо одного з «борців», суспільствознавця Олега Васюкова, - «майстра» навішування політичних ярликів опонентам, непрофесійного викладача, підтримав ухвалу вченої ради про непереобрання його на новий термін (1990, 1991), гідно відповів кураторові «Русского общества им. Пушкина», який, захищаючи свого одіозного члена, ототожнився з ним у навішуванні таких самих ярликів, звинувативши Інститут у культивуванні «націоналізму», «расизму», «фашизму» «апартеїду». Не минуло й року, як куратор, отямившись і переконавшись, хто такий член його «Общества», дуже перепрошував «господіна» ректора за «поспешность, необъктивность и резкий тон упомянутого письма» [13, с. 123-125].

Еммануїл Мисько переймався будівничими, творчими справами, задекларував своє бачення стану навчального закладу, користуючись 45-річчям його заснування, з приводу чого приурочено конференцію, де визнав, що важко скидати віковічні пута, особливо духовні; до них звикли, і багатьох переймає страх, як без них можна жити. Можна, бо зараз кожний студент стає будівничим своєї і спільної долі, і кожному знайдеться місце в цій великій будові нашого вільного майбутнього, зокрема й для нас, мистців - місце дуже відповідальне. Відзначив й високу громадсько-політичну позицію студентства, яке активно включається в боротьбу за незалежність України, у бурхливі процеси духовного відродження, що вимагають від усіх високої відповідальності, єдності помислів, особистої посвяти цій важкій праці [14, с. 6-7].

Про готовність відстоювати Україну заявило й старше покоління, яке урочисто прийняло в грудні 1991 р. військову присягу, заявивши про свою солідарність з ухваленим Законом «Про Збройні Сили України». Акція не обов'язкова, тим паче, для Е. Миська, Д. Крвавича, М. Вендзиловича та інших, яким було вже за шістдесят, але рішучість продемонстрованого наміру з романтичними нюансами, зворушувала заповнену актову залу. У черзі за присягою були молодші, що служили в армії СРСР, серед них і я, визнали, таким чином, попередню присягу не чинною.

До будівничих справ зарахую заснування і випуск «Вісника» Інституту (Академії), ідея якого зринула 1989 р. Не сприйміть за нескромність, ідея моя, але без згоди ректора Е. Миська вона залишилася б лише ідеєю. Він охоче сприйняв її, затвердив склад редколегії, яку, звісно, очолив, довіривши мені обов'язки відповідального секретаря, підписував потрібні папери в керівні структури для отримання дозволу на видання. У зверненні до читача в першому випуску «Вісника» ректор наголосив, що у вихованні та підготовці молодих талантів вбачаємо своє громадянське, патріотичне покликання, а тому покладаємо великі надії на науковий вісник - не тільки як фіксатор, а й генератор наших справ: «Сподіваємося, що він знадобиться і громадському загалу, котрому не байдужа доля українського мистецтва, національної культури» [15, с. 4].

Переповідати, як у важких фінансових умовах вдавалося видавати «Вісник», тонкий, на газетному папері, не будемо, про це читайте у його 17-му випуску, лише зауважимо: працювати під керівництвом Е. Миська було комфортно, кілька разів довелося звітувати на засіданні вченої ради про видавничу справу, де я, жартуючи, дякував головному редакторові, що він мені не заважав; він знав мої можливості, поважав фаховість, перейматися появою чогось несподіваного на сторінках часопису - це було не для нього; зрештою, володів унікальним внутрішнім відчуттям ситуації де правда, а де фальш, емоційно не реагував, навіть коли щось зауважив, на відміну від інших, встиг перечитати текст свого останнього ексклюзивного інтерв'ю, підготовленого до друку, щось підправив, уточнив... На жаль, 10-й випуск «Вісника» із цим матеріалом уже його не застав.

Із задоволенням сприйняв ректор пропозицію про створення чоловічого хору. Бажаючих співати зголосилося понад 20 осіб, окремі з музичною освітою або просто добрим голосом і слухом. Першу репетицію у лютому 1991 р. відвідав ректор; він мав репутацію співака з добрим баритоном, знанням багатьох суспільно значущих і популярних пісень, зокрема батярських. Упродовж року наш хор поповнював репертуар національно-патріотичними, церковними, жартівливими піснями, удосконалював виконавську майстерність, ставав відомим, побував у багатьох місцях краю, а також вибрався у Польщу, до колег із Вроцлавської вищої школи мистецтв.

Визначною подією для членів хору, зрештою, історії Інституту, була поїздка в Рим з концертною програмою та виставкою на пошанування столітнього ювілею патріарха Йосифа Сліпого, аудієнція у папи Івана Павла II 13 травня 1992 р. Тут, у великій залі «Ауля Павла VI», уперше прогриміла українська пісня «Реве та стогне Дніпр широкий», що не могла не вразити численних присутніх з різних країн. Ректор подбав, аби ми приваблювали й візуально, гідно репрезентували відроджену державу: звелів пошити нам пристойні чорні костюми з білими піджаками [16; 17].

Візит у Вічне місто був можливим з підтримки Е. Миська в тому сенсі, що він зустрів непересічну Постать, закинуту злою долею за межі рідної землі на довгі роки, - віце-ректора Українського католицького університету ім. св. Климентія папи (Рим) о. Івана Музичку. Незбагненне взаємне відчуття близькості в помислах поріднило їх назавжди, виразилося у практичних добрих справах. Отець Іван казав, що в Еммануїлові знайшов потужну Особистість, яка захотіла, аби належно відзначили в Інституті Різдво, провели зі студентами Маланку, Андрія - усе те з давніх звичаїв, що зникло під час совєтської дійсності [18, с. 10]. Отець був бажаний в студентських аудиторіях, на численних зустрічах; власне, він подбав про безплатне перебування впродовж тижня учасникам хору в Римі, відвідини Ватиканського музею тощо.

Знайомство, зближення особистостей Е. Миська та о. І. Музички розширило корисну співпрацю, забезпечило проходження студентами впродовж кількох років стажування у Католицькому університеті, вивчення художніх цінностей міста, практичну допомогу кількох професорів Інституту, в тому числі Е. Миська, в обладнанні музейної експозиції Університету і т. ін.

Керівники обох інституцій взяли активну участь у організації та проведенні міжнародних наукових конференцій «Церква і соціальні проблеми» (1992, 1994 рр.) та «Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи» (1993, 1994 рр.). Доповіді Е. Миська з промовистими назвами «Мистецтво як засіб утвердження християнської моралі» [19, с. 98], «Сакральне мистецтво у навчальному процесі Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва» [20, с. 113-117]. не потребують пояснень; на тлі атеїстичних залишків свіжо звучали доповіді о. І. Музички «Справжня наука про людину - основа соціальних наук» [21, с. 20], «Українське сакральне мистецтво і богословіє» [22, с. 11].

Оприлюднюючи вагому позицію ректора Е. Миська щодо церкви, релігії, сакрального мистецтва, її беззаперечну цінність, бачимо як це не в'яжеться з нинішнім гаслом про невтручання держави в церковні справи і т. д. Конституційні положення у цій справі правомірні, демократичні, але вони не можуть забороняти сповідувати християнську, людську мораль, прилучати студентську молодь до сакрального мистецтва, його історії, канонів. Осторонь не залишалися проблеми збереження церковних споруд, так званого їх «оновлення» новітніми богомазами, що завдавали великої шкоди культурній спадщині.

Бачимо вихід позиції Е. Миська за межі держави в мистецьке розмаїття, як тільки «у славному 91-му році ми здобули більше, ніж політико-державну волю - ми дуже збагатилися духовно, бо стали доступними нам величезні цінності, творчість нашої діаспори, ізольованої сумнозвісною «залізною завісою». А там, за нею, українське національне життя не погасло» [23, с. 5]. Це його преамбула до книжечки про одного з найвизначніших сучасних українських художників, іконописців, який сформувався як художник у Канаді, але виріс на вітчизняній естетиці, творив на засадах візантіїстики в її новітніх модифікаціях, - Миколи Бідняка. Ректор робив усе можливе, аби цей унікальний митець, який через втрату рук, пошкодження зору малював вустами, показав роботи у Львові, Києві та інших містах, став членом Спілки художників України (1994), лауреатом Державної премії імені Т. Шевченка (1995), навчав мистецької майстерності студентів Академії. Але ректор виявився безсилий, щоби М. Бідняк отримав українське громадянство, хоча подарував низку творів картинним галереям, музеям України.

Еммануїл Мисько неодноразово стикався з новітніми чиновниками - насправді вчорашніми «гомо совєтікусами», яким чужою була якась «діаспора», національна ідентичність і т. ін., їх не полишали сподівання знову податися «під високу руки Москви». Займаючись навчально-творчим процесом, він продовжував стояти на державницьких позиціях, хоча на сьогодні теж лунають якісь застереження, мовляв, це не справа вищої школи. З низки документальних матеріалів назвемо «Звернення» вченої ради Академії до громадськості, Верховної Ради України, прийняте 1998 р., з приводу шаленого тиску її «лівого» крила з наміром втягнути Україну в Міжпарламентську асамблею Співдружності Незалежних Держав, де править «старший брат», що на практиці означало спільну валюту, спільний Чорноморський флот, єдину військову доктрину, єдиний економічний простір тощо.

Перебуваючи у важкому, але свідомому стані, Е. Мисько не полишав питання, яким присвятив своє життя. Наче підсумовував: «Ми вийшли з-під впливу тоталітарного режиму, але ще не стали зовсім іншими. Ми вириваємось на європейський простір, дістаємо масу інформації, однак мусимо пам'ятати, що ми не повинні когось наздоганяти. У мистецтві ніхто нікого не наздоганяє, мистецтво - це творчість індивідуальності, яка працює на конкретному історичному ґрунті. Ми стоїмо на переході від тоталітарно-ідеологічного тиску до вільного мистецтва, до школи» [24, с. 4].

Попри всі негаразди, він бачив Україну унікальною державою. Нескоро це буде. Мусять відійти покоління, що успадкували страх, покору, почуття вторинності, які нам століттями звідусіль насаджували недруги. А ще потрібне палке бажання «лікуватися», стати нарівні з іншими розвинутими державами [1, с. 19].

Отже, в особі Еммануїла Миська маємо цільну Особистість, яка в складних історичних умовах переймалася знаковими проблемами, що характеризували не тільки професійну, творчу, а й державну, громадянську позицію.

громадянська позиція мисько

Література

1. Вісник Львівської академії мистецтв. 1999. Вип.10. С. 5-21.

2. Вісник Львівської академії мистецтв / гол. ред. Е. Мисько. 1999. Вип.10. 370 с.

3. Вісник Львівської академії мистецтв / гол. ред. А. Бокотей. 2001. Вип. 12. 390 с.

4. Яців Р. Скульптор Еммануїл Мисько. Світло долі. Київ: Криниця, 2009. 224 с.

5. Бадяк В. Депортації в оцінках міждержавних стосунків. Українці Закерзоння: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 29-30 вересня 2005, м. Бучач. Львів: Сполом, 2007. С. 7-23.

6. Горинь Б. Сучасна львівська скульптура. Вільна Україна. 1964, 23 грудня.

7. Державний архів Львівської області. Ф. П 1838. Оп.1. Спр.51. Арк. 33-34.

8. Культурне життя в Україні, Західні землі. Т. 2. 1953-1966. Львів, 1966. 918 с.

9. Бадяк В. Монументальні метаморфози. Осінь. Спогади, статті, бібліографічний покажчик, ілюстрації. Львів, 2018. 118 с.

10. Откович В. Митець великого таланту. Вісник Львівської академії мистецтв. 1999. Вип.10. С. 30-34.

11. Мушинка М. З приводу смерті скульптора Еммануїла Миська. Вісник Львівської академії мистецтв. 2001. Вип. 12. С. 266-279.

12. Мисько Е. Українській національній культурі - державну, всенародну турботу. Українська національна культура і проблеми її розвитку: тези доповідей наукової конференції ЛДІПДМ. Львів, 1989. С. 3-5.

13. [Листи С. Сокурова до ректора ЛДІПДМ п. Е. Миська]. Вісник Львівської академії мистецтв. 1994. Вип. 5. С. 123-125.

14. Мисько. Е. Львівська мистецька школа. Сходження: матеріали ювілейної науково-творчої конференції, присвяченої 45-річчю заснування ЛДІПДМ. Львів, 1992. С. 6-7.

15. Мисько Е. Шановний читачу. Вісник Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. 1990. Вип.1. С. 3-4.

16. Бадяк В. Швидкісна, але важка дорога. Молода Галичина. 1992, 18 червня.

17. Бадяк В. «Український пустир» у Римі: хто забудує? Культура і життя. 1992, 1 серпня.

18. Музичка І. Плідність співпраці. Вісник Львівської академії мистецтв. 1996. Вип. 7. С. 9-11.

19. Мисько Е. Мистецтво як засіб утвердження християнської моралі. Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік»: матеріали Міжнар. наук. конф.. Львів, 1993. С. 98.

21. Мисько Е. Сакральне мистецтво у навчальному процесі Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф. / редкол. Е. Мисько (голова), 4-5 травня 1993 р. Львів: Свічадо. 1994. С. 113-117.

22. Музичка І. Українське сакральне мистецтво і богословіє. Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф., 4-5 травня 1993 р. Львів: Свічадо. 1994. С. 11-34.

23. Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік» / упоряд. В. Кучерявий. Львів, 1993. 553 с.

24. Мисько Е. Львівська мистецька школа напередодні ІІІ-го тисячоліття. Вісник Львівської академії мистецтв. 1999. Спец. вип. С. 3-5.

References

1. Badiak, V. (1999). Emmanuil Mysko. Naikrashcha robota - poperedu. Ekskliuzyvne interiu [Emmanuil Mysko. The best work is ahead. Exclusive Interview.] Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts, 10, pp. 5-21 [In Ukrainian].

2. Mysko, E. (Eds.) (1999). Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts, 10, 370 p. [In Ukrainian].

3. Bokotei, A. (Eds.) (2001). Visnyk Lv ivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts, 12, 390 p. [In Ukrainian].

4. Yatsiv, R. (2009). Skulptor Emmanuil Mysko. Svitlo doli [Skulptor Emmanuil Mysko. The light of fate]. Kyiv: Krynytsia, 224 p. [In Ukrainian].

5. Badiak, V. (2007). Deportatsii v otsinkakh mizhderzhavnykh stosunkiv [Deportations in evaluations of interstate relations]. Ukraintsi Zakerzonnia: materialy Mizhnar. nauk.-prakt. konf. (29-30 veresnia 2005) - Ukrainians Zakersonnia: Proceedings of the International. International Scientific and Practical Conference (pp. 7-23). Lviv: Spolom [In Ukrainian].

6. Horyn, B. (1964). Suchasna lvivska skulptura [Modern Lviv sculpture.]. Vilna Ukraina - Free Ukraine, 23 hrudnia. [In Ukrainian].

7. Derzhavnyi arkhiv Lvivskoi oblasti [State archive of Lviv region]. F. P 1838. Op.1. Spr.51. Ark. 33-34. [In Ukrainian].

8. Kulturne zhyttia v Ukraini, Zakhidni zemli. [Cultural life in Ukraine, Western lands] (1966). Vol. 2. Lviv, 918 p. [In Ukrainian].

9. Badiak, V. (2018). Monumentalni metamorfozy. Osin. Spohady, statti, bibliohrafichnyi pokazhchyk, iliustratsii [Monumental metamorphoses. Autumn. Memories, articles, bibliographic index, illustrations]. Lviv [In Ukrainian].

10. Otkovych, V. (1999). Mytets velykoho talantu [An artist of great talent]. Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts, 10, pp. 30-34. [In Ukrainian].

11. Mushynka, M. (2001). Z pryvodu smerti skulptora Emmanuila Myska [On the death of sculptor Emmanuil Mysko]. Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv

- Bulletin of the Lviv Academy of Arts, 12, pp. 266-279. [In Ukrainian].

12. Mysko, E. (1989). Ukrainskii natsionalnii kulturi - derzhavnu, vsenarodnu turbotu [Ukrainian national culture - state, national concern]. Ukrainska natsionalna kultura i problemy yii rozvytku: tezy dopovidei naukovoi konferentsii LDIPDM - Ukrainian National Culture and Problems of its Development: Abstracts of the LDIPDM Scientific Conference. Lviv, (pp. 3-5). [In Ukrainian].

13. [Lysty S. Sokurova do rektora LDIPDM p. E. Myska]. (1994). Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts, 5, pp. 123-125 [In Ukrainian].

14. Mysko, E. (1992). Lvivska mystetska shkola. Skhodzhennia: materialy yuvileinoi naukovo-tvorchoi konferentsii, prysviachenoi 45-richchiu zasnuvannia LDIPDM [Lviv Art School. Climbing: materials of the anniversary scientific and creative conference dedicated to the 45th anniversary of the founding of the LGIPDM, (pp 6-7)]. Lviv [In Ukrainian]

15. Mysko, E. (1990). Shanovnyi chytachu [Dear reader.]. Visnyk LDIPDM - Bulletin of the LDIPDM, 1, pp. 3-4. [In Ukrainian]

16. Badiak, V. (1992). Shvydkisna, ale vazhka doroha [Fast but difficult road.]. Moloda Halychyna - Young Galicia, 18 chervnia [In Ukrainian]

17. Badiak, V. (1992). «Ukrainskyi pustyr» u Rymi: khto zabuduie? ["The Ukrainian wasteland” in Rome: who builds it?] Kultura i zhyttia - Culture and life, 1 serpnia [In Ukrainian].

18. Muzychka, I. (1996). Plidnist spivpratsi [Fertility of cooperation]. Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts,. 7, pp. 9-11 [In Ukrainian].

19. Mysko, E. (1993). Mystetstvo yak zasib utverdzhennia khrystyianskoi morali [Art as a means of promoting Christian morality]. Tserkva i sotsialni problemy.

Entsyklika «Sotyi rik»: materialy Mizhnar. nauk. konf - Church and social problems. Encyclical "The Hundred Year' International Scientific and Practical Conference.. Lviv [In Ukrainian].

21. Mysko, E. (Eds.) (1994). Sakralne mystetstvo u navchalnomu protsesi Lvivskoho derzhavnoho instytutu prykladnoho ta dekoratyvnoho mystetstva [Sacral art in the educational process of the Lviv State Institute of Applied and Decorative Arts].. Ukrainske sakralne mystetstvo: tradytsii, suchasnist, perspektyvy: materialy Mizhnar. nauk. konf - Ukrainian Sacred Art: Traditions, Modernity, Perspectives: Materials International Scientific and Practical Conference (4-5 travnia, 1993). (pp. 113-117).. Lviv: Svichado. [In Ukrainian]

22. Muzychka, I. (1994). Ukrainske sakralne mystetstvo i bohosloviie [Ukrainian Sacred Art and Theology].. Ukrainske sakralne mystetstvo: tradytsii, suchasnist, perspektyvy: materialy Mizhnar. nauk. konf - Ukrainian Sacred Art: Traditions, Modernity, Perspectives: Materials International Scientific and Practical Conference (4-5 travnia, 1993). (pp. 11-34).. Lviv: Svichado. [In Ukrainian]

23. Kucheriavyi, V. (Ed.). (1993). Tserkva i sotsialni problemy. Entsyklika «Sotyi rik». [The Church and Social Issues. Encyclical "The Hundredth Year”] Lviv, 553 p. [In Ukrainian]

24. Mysko, E. (1999). Lvivska mystetska shkola naperedodni III-ho tysiacholittia [Lviv Art School on the eve of the 3rd millennium]. Visnyk Lvivskoi akademii mystetstv - Bulletin of the Lviv Academy of Arts,. Special. vol.,.pp. 3-5 [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru