Українське промислове килимарство 1940-1980-х рр. у системі "народних художніх промислів": між народним мистецтвом, художньою якістю та економічною доцільністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське промислове килимарство 1940-1980-х рр. у системі «народних художніх промислів»: між народним мистецтвом, художньою якістю та економічною доцільністю

Ольга Ямборко

кандидат мистецтвознавства, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Анотація

Розглянуто особливості функціонування, програму розвитку промислового килимарства у підрадянській Україні. Проаналізовано у цьому контексті значення системи народних художніх промислів як специфічної форми радянської художньої промисловості та її вплив на характер українського килимарства масового зразка: стилістику, художню якість продукції, економіку виробництва. Висвітлено методологічні підходи до народних художніх промислів у радянській системі координат і наголошено на доцільності їх перегляду з позицій сучасності.

Ключові слова: українське промислове килимарство, народні художні промисли, радянська художня промисловість.

Annotation

Olha Yamborko. Ukrainian industrial carpet weaving in 1940-1980s. in terms of the so called “folk handicrafts industry": between folk art, artistic quality and economic efficiency. Background. Program of development of industrial carpet weaving in sub-Soviet Ukraine is considered. In this connection, influence of folk arts crafts on the the Ukrainian carpet weaving of a mass sample are analyzed: stylistics, artistic quality, production economy. Methodological approaches to the subject of folk crafts in the Soviet system are highlighted and the expediency of their revision from the standpoint of the present day is emphasized.

Objectives. The Ukrainian Soviet carpet weaving as economic branch was a component of art industry in the segment of folk arts crafts. This direction implied production of artistic products with use of creative manual labor on the basis of folk art tradition. According to this principle, the carpet-making of republics in the USSR was developed where appropriate traditions were preserved. Today, in Ukraine there are fundamentally different socioeconomic conditions that dictate new requirements including for carpet weaving. At the same time, in the national art history there is a need to revision the current approaches to the study of carpet weaving in the system of folk art, handicraft - industrial production and author's artistic textiles.

The purpose of the paper is to raise the problem of rethinking and formulating modern approaches to the analysis of Ukrainian carpet weaving according to different systems of its production practices.

"Neo-folklore" practice of industrial carpet weaving in Ukraine in the Soviet period generally established the meaning about Ukrainian Soviet carpet as a new phenomenon of Ukrainian folk art. The stylistic range here was determined "ethnographically", so production was concentrated in historically formed cells in Lviv region, Ivano-Frankivsk region, Transcarpathia, Chernivtsi region, Kyiv region, Poltava region, Vinnytsia region, Chernihiv region, Kirovograd region. The basis of products, in accordance with the traditions of national weaving, was made by hand-made ornamental smooth-wool carpet of vegetative and geometric types.

Conclusion. Industrial carpet weaving from "living tradition" varied by a number of features, caused primarily by considerations of the economy of production. The economy of industrial carpeting is due to the pace of scheduled production. Therefore, for mass production, drawings with simpler compositions and larger forms of ornamentation were chosen. This worsened the artistic quality of the carpets, and consequently the demand for them sharply decreased.

Changing the methodology of Soviet folk arts crafts - an analysis of them as an object of factory production, corresponds to the real practice of its time and relevant to study in the ХХІ century.

Key words: Ukrainian industrial carpet weaving, folk handicrafts industry, Soviet art industry.

Постановка питання

Українське килимарство радянського періоду як економічна галузь було складовою художньої промисловості в сегменті народних художніх промислів. Таке спрямування передбачало «товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці» [1, с. 3] на основі народної художньої традиції. За цим принципом у СРСР розвивалося килимарство республік, де йшлося про збережені традиції та осередки ткацтва. Паралельно існували промислові підприємства машинного ткацтва килимових виробів, що випускали тиражовану продукцію за взірцями модної стилістики поштучно та погонними метрами - приміром, Омська килимова фабрика, Люберецький килимовий комбінат у Росії, Вітебський килимовий комбінат, Брестське виробниче килимове об'єднання - у Білорусі. Ще іншу категорію становили промислові підприємства, де автоматизованим способом ткали ворсові килими стилізуючи мотиви народного килимарства, за цим принципом працювали килимові фабрики Північного Кавказу та Закавказзя, як от - Цхакаївська фабрика в Абхазії, Іджеванський комбінат у Вірменії, Кіровабатський комбінат в Азербайджані тощо [2].

Сьогодні в Україні склались інші соціально-економічні умови, що диктують нові вимоги, у т.ч. для сфери килимарства. Водночас, у вітчизняному мистецтвознавстві назріла потреба переосмислити дотеперішні підходи до розгляду килимарства у системі народного мистецтва, кустарного й промислового виробництва та авторського художнього текстилю. Примітно, що в радянський час така диференціація не акцентувалась і українське килимарство розглядалось у єдиному континуумі популярної тематики «традиції і новаторства», відтак усі його форми представлялися похідними народного мистецтва, що, у свою чергу, специфічно трактувалось радянською ідеологією як масове. Цій проблемі присвячені спеціальні дослідження М. Некрасової [3], М. Станкевича [4]. Діапазон окресленої проблематики щодо українського килимарства радянської доби добре відображають праці А. Жука [5] і Я. Запаска [6].

Мета статті - постановка проблеми щодо переосмислення і формування сучасних підходів до аналізу українського килимарства згідно з різними системами його виробничих практик.

Виклад основного матеріалу

українське промислове килимарство народний

«Неофольклорний» підхід до промислового килимарства в Україні радянського періоду втілився у загальноприйнятому на практиці та в теорії твердженні про те, що «Український радянський килим - це нове явище в історії українського народного мистецтва» [7, с. 69]. Стильовий діапазон тут визначався «етнографічно», тож виробництва були зосереджені в історично сформованих осередках на Львівщині, Івано-Франківщині, Закарпатті, Чернівеччині, Київщині, Полтавщині, Вінниччині, Чернігівщині, Кіровоградщині. При цьому «промисел» мав централізовану державою багаторівневу структуру, до якої належали народні майстри, професійні художники-прикладники, інфраструктура освітніх закладів, фабрик, лабораторій та експертних рад, що затверджували зразки продукції, сегмент збуту і репрезентування виробів.

За основу продукції було взято характерний для України тип рукотворного гладкотканого килима, вийняток становили виробництва ворсистих ліжників, локально зосереджені у Карпатському регіоні. Стилістика поділялась, як у народному ткацтві - на рослинний та геометричний типи килимів, що презентували три основні ареали: Лівобережжя, Прикарпаття, Поділля. Статус «народних художніх промислів» забезпечував розвиток підприємства в руслі його індивідуальної «неофольклорної» стилістичної манери, яку водночас і канонізував, упереджуючи відхилення у бік запозичень чи експериментів поза межами обраної естетики. Модернізація асортименту відбувалась у контексті трактування радянським мистецтвознавством, художньою практикою проблеми «традиції і новаторства» та з огляду на економічну рентабельність виробництва.

Суперечливим є тенденційне зведення такого промислового виробництва килимів радянського періоду під титулом «українського народного мистецтва», «народного килимарства», що методично плекалось у мистецтвознавстві. В історіографії вітчизняного килимарства цю ситуацію добре ілюструє монографія Я. Запаска «Українське народне килимарство» (1973) [6], де поряд з народними взірцями розглянуто авторські тематичні та промислові килими. Обставини подібного трактування народного мистецтва і «народних художніх промислів» були зумовлені кон'юнктурою того часу та мали ідеологічне підґрунтя, тому виявились фундаментальними для студій радянської доби. Серед чинників, що керували цим процесом, слід згадати урядові постанови «Про заходи щодо подальшого розвитку народних художніх промислів» (1968), «Про народні художні промисли» (1975) і діяльність створеного 1932 р. у Москві Науково-дослідного інституту художньої промисловості. Інститут мав завдання пропагувати, «досліджувати і скеровувати розвиток творчої практики народного декоративно-прикладного мистецтва як органічної частини соціалістичної культури» [8, с. 6] та виконував координаційну функцію Головного науково-дослідного центру в галузі розвитку народних художніх промислів усього СРСР [8, с. 12]. У результаті цієї політики сфера художніх промислів пережила у 1970-х роках «сувенірний бум», що, за твердженням М. Станкевича, «породив не тільки масову експлуатацію художньої традиції, але й ерзац-підробку під народне мистецтво» [4, с. 176].

Українське килимарство як народний промисел продовжувало розвиватись, і часто це відбувалось урозріз з офіційними тенденціями державної форми «народних художніх промислів». Таким прикладом може бути «надомне» килимарство Північної Буковини другої половини ХХ ст. у порівнянні з продукцією Хотинської фабрики ім. Н. Крупської (від 1961 р.), яка в Україні випускала килими т.зв. буковинської регіональної стиліс-тики. Якщо надомництво однозначно тяжіло до освоєння в килимарстві рослинних мотивів, зооморфних сюжетів і кардинально, ще від початку ХХ ст., змінило колорит під впливом анілінових барвників, то в килимах Хотинської фабрики формувався зовсім інший образ буковинського ткацтва - «за мотивами» народних геометричних килимів з Буковини ХІХ ст. - початку ХХ ст. Водночас, була поширеною практика, коли народні майстри-надомники запозичували від промислового килима композиційні засоби, мотиви та адаптували їх у своїй роботі. Ця тенденція добре помітна в тому, як надомники освоювали та розробляли популярні «фабричні» поперечно-смугасті композиції західноукраїнських геометричних килимів типу «гуцул», формуючи власні трактування та поєднання орнаменту і його мотивів, а також колориту. Фабричне килимарство України іноді працювало «під народну традицію» там, де її, очевидно, не існувало. Так відбувалось у Глинянах на фабриці «Перемога», впізнавану стилістику продукції якої творили художники виробництва, використовуючи напрацювання попередника - дорадянського підприємства М. Хамули.

Відтак, на прикладі килимарства, з огляду на розбіжності естетично-художнього порядку, «народні художні промисли» радянського періоду не можна вважати тотожними народному мистецтву свого часу. «Народні художні промисли» державної форми розвивались у контексті базованої на ідеологічних засадах офіційної риторики про народне мистецтво як «діяльність широких трудящих мас». Відповідне визначення обстоював у своїх програмах Науково-дослідний інститут художньої промисловості [9, с. 4]. На думку теоретика народного мистецтва М. Некрасової, такий підхід користав підміною понять і спричинив підміну цінностей, що дається взнаки на початку ХХІ ст., коли народне мистецтво трактують як «маскультуру» [3, с. 49], торуючи цим шлях кітчу і засиллю посилань на цю тему.

Промислове килимарство від «живої традиції» різнилося низкою ознак, зумовлених передусім міркуваннями економіки виробництва, а також актуальністю самого продукту в умовах розвитку предметного середовища свого часу. Так, нові параметри типового міського житлового будівництва 1960-х рр. позначалися на асортименті та форматі килимових виробів. Килими були призначені для покриття стін або долівки, хоч у широкому побуті популярним став ще один спосіб - застеляти ними диван. Відповідно до площ підлаштовувалися форма та розмір килимів. Як зазначає А. Жук, основну частку (60 %) промислових орнаментальних килимів українські підприємства випускали середніх розмірів - 150 х 200 см, 35 % продукції становили килими більшого розміру - 200 х 300 см, тільки близько 5 % у загальному обсягу належало великоформатним виробам (250 х 400 см) та дитячим килимкам (75 х 150 см) [5, с. 67]. Водночас, у сільському надомному килимарстві, де продукція у цьому сенсі була більш різноманітною, продовжували дотримуватись і традиційних форматів і розмірів, як-от на Буковині майже до кінця ХХ ст., також на Східному Поділлі залишались актуальними настінні килими із співвідношенням сторін 1 : 2,7 - 1 : 4,7, довжиною 400-700 см.

У радянській системі «народних художніх промислів» питання народного осередку завжди було підрядним щодо продукту виробництва [9, с. 60]. Саме показник рентабельності впливав на якість асортименту продукції «осередку». Килимарство зараховували до ІІ категорії видів художніх промислів - з трудомісткістю 60-80 % [10, с. 67]. До 1970-х років виникла ситуація, коли внаслідок необґрунтованої цінової політики, килимарство і ювелірна справа у всесоюзному масштабі виявилися найзбитковішими виробництвами [10, с. 66-67]. Намагання замінити нерентабельну продукцію з високою собівартістю на менш трудомістку призвела до «погіршення структури асортименту виробів та зниження якості продукції» [10, с. 67]. У реаліях українського промислового килимарства це негативно позначилося на виробництві рослинних орнаментальних килимів, частка яких скорочувалася на користь геометричних килимів з меншою собівартістю [5, с. 68]. Від 1960-х рр. така ситуація суттєво коригувала діяльність підпримств з профілем випуску килимів рослинного типу

- Решетилівської фабрики та Опішнянської фабрики на Полтавщині, Дігтярівської фабрики художніх виробів на Чернігівщині тощо. Унаслідок цього окремі виробництва перейшли на випуск геометричних килимів [5, с. 90], а деякі взагалі втратили рентабельність [5, с. 71]. Економіка промислового килимарства, обумовлена темпами виробництва і планом, диктувала пріоритети, відповідно для масової продукції обирали малюнки з простішими композиціями та крупнішими формами орнаментики, це, за спростереженням А. Жука, погіршувало художню якість килимів, а відтак - різко зменшувався попит на них [5, с. 93]. Тому в 1960-х рр. зійшли з виробництва т.зв вазонні килими східно-подільського зразка [5, с. 91-94].

Сучасну оцінку радянського періоду в історії українського килимарства озвучив В. Титаренко. Зокрема, він висловлює дискусійну точку зору про те, що народне килимарство від 1930-х років «як промисел перестало існувати» [11, с. 17]. Це явище, зазначає В. Титаренко, було переведене в державну сферу впливів і регулювання, майстер став пасивним технологічним виконавцем, а сама сфера творення жорстко контролювалась державними чинниками у формі «художніх рад» галузі та підприємств [11, с. 17].

Така сучасна оцінка мотивована і користає застарілими категоріями радянського методологічного підходу, коли килимарство державної сфери «народних художніх промислів» ототожнювалося з народним мистецтвом і народним промислом. Зміна методології - висвітлення радянських народних художніх промислів саме як фабрично-промислового виробництва

- відкриває зовсім іншу перспективу, що актуальна для вивчення в реаліях ХХІ ст. У такому світлі українське промислове килимарство радянського періоду насамперед представляє частину державної моделі планової економіки та позв'язаної із цим програми художньої промисловості. Цим пояснюється розлога інфраструктура килимарства в Україні та загалом системність розвитку галузі, що підтримувало її виробничу стабільність до 1990-х рр. Взятий тут за основу неофольклорний підхід сприяв формуванню національного бренду українського промислового килима на засадах місцевих традицій, з урахуванням економічної специфіки виробництва, професійно-мистецького та наукового досвіду. У цьому зв'язку окремої уваги заслуговують питання контролю за якістю та нормами стандартизації продукції, затвердження художніх зразків і механізму їх реалізації. Аналіз цих напрацювань бачиться важливим у плануванні нових килимарських виробництв в Україні у ХХІ ст.

Висновки

Отже, у радянський період було створено своєрідний «національний бренд» українського промислового килима. Як виробнича галузь, вітчизняне килимарство було складовою художньої промисловості в сегменті народних художніх промислів. Відтак, пріоритетним тут був неофольклорний підхід: виробництва зосереджувались в історично сформованих осередках українського килимарства на Лівобережжі, Прикарпатті, Поділлі, а основу продукції, згідно з традиціями народного ткацтва, становив рукотворний орнаментальний гладкотканий килим рослинного і геометричного типів.

Суперечливим є тенденційне зведення вітчизняного промислового виробництва килимів радянського періоду під титулом «українського народного мистецтва», «народного килимарства». Це здійснювалося на ідеологічних засадах офіційної риторики про народне мистецтво як «діяльність широких трудящих мас». Промислове килимарство від «живої традиції» свого часу відрізнялося низкою ознак (залучення професійних художників, кураторський нагляд над підприємствами з боку профільних республіканських лабораторій та всесоюзних інститутів, пріоритет планового виробництва, вплив рентабельності продукції на її художні якості), за якими ототожнення державної сфери «народних художніх промислів» з народним мистецтвом і народним промислом недоречне. Зміна методології щодо радянських «народних художніх промислів» - аналіз їх як об'єкта фабрично-промислового виробництва - відповідає реальній практиці того часу та актуальне для вивчення в обставинах ХХІ ст.

Література

1. Народні художні промисли УРСР : довідник / відп. ред. Р. В. Захарчук-Чугай. Київ : Наукова думка, 1986. 143 с.

2. Левин Л., Леошкевич И., Саруханов С. Художественные ковры СССР. Москва : Экономика, 1975. 95 с.

3. Некрасова М. Место народного искусства в современной культуре как духовного феномена. Народное искусство России в современной культуре: ХХ - ХХІ век Москва : Коллекция М, 2003. С. 44-77.

4. Станкевич М. Автентичність мистецтва: До постановки питання. Автентичність мистецтва: Вибрані праці. Львів, 2004. С. 171-180.

5. Жук А. Український радянський килим. Київ : Наукова думка, 1973. 168 с.

6. Запаско Я. Українське народне килимарство. Київ : Мистецтво, 1973. 112 с.

7. Сибіберт І. Сучасний решетилівський килим. Народна творчість та етнографія. 1960. №1. С. 66-69.

8. Горелов В. 50-летний юбилей института. Народные художественные промыслы: Теория и практика. Москва, 1982. С. 5-14.

9. Народные художественные промыслы РСФСР. Учеб. пособие для худож. уч-щ / под. ред. В. Г. Смо- лицкого. Москва : Высшая школа, 1982. 216 с.

10. Ковригина В. Деятельность института в области экономики народных художественных промыслов. Народные художественные промыслы: Теория и практика. Москва, 1982. С. 58-68.

11. Титаренко В. Килими Поділля. Подільський килим. Київ : Родовід, 2018. С. 11-43.

References

1. Zakharchuk-Chughaj, R. (1986). Narodni khudozhni promysly URSR: Dovidnyk [Folk art arts of the USSR: Reference]. Kyiv: Naukova dumka. [In Ukrainian].

2. Levin, L. and Leoshkevich, I., Sarukhanov, S. (1975). Khudozhestvennye kovry SSSR [Artistic carpets of the USSR]. Moscow: Ekonomika. [In Russian].

3. Nekrasova, M. (2003). Mesto narodnogo iskusstva v sovremennoj kul'ture kak duhovnogo fenomena [Place of folk art in modern culture as a spiritual phenomenon ]. Narodnoe iskusstvo Rossii v sovremennoy kul'ture: XX - XXI vek - Folk Art of

Russia in Modem Culture: The XX - XXI Century. Moscow: Kollektsiya M, 44-77. [In Russian].

4. Stankevych, M. (2004). Avtentychnist' mystetstva: Do postanovky pytannia [Authenticity of art: to the question]. Avtentychnistj mystectva: Vybrani praci

- Authenticity of art: Selected works. Lviv, 171-180. [In Ukrainan].

5. Zhuk A. (1973). Ukrajinsjkyj radjansjkyj kylym [Ukrainian soviet carpet]. Kyiv : Naukova dumka. [In Ukrainian].

6. Zapasko Ja. (1973). Ukrajinsjke narodne kylymarstvo [Ukrainian folk carpet weaving]. Kyiv : Mystectvo. [In Ukrainian].

7. Sybibert, I. (1960). Suchasnyj reshetylivs'kyj kylym [Contemporary Reshetylivka Rug]. Narodna tvorchistj ta etnoghrafija - Folk Art and Ethnography. Kyiv, 1, 66-69. [In Ukrainian].

8. Gorelov, V.I. (1982). 50-letnij jubilej instituta [50th anniversary of the institute]. Narodnye khudozhestvennye promysly: Teoriya i praktika - Folk art crafts: Theory and practice. Moscow, 5-14. [In Russian].

9. Smolitskiy, V. and Chirkov, D., Maksimov, Yu. (1982). Narodnye khudozhestvennye promysly RSFSR: Ucheb.posobie [Folk art crafts of the RSFSR: Study Guide]. Moscow: Vysshaya shkola. [In Russian].

10. Kovrigina,V. (1982). Dejatel'nost' instituta v oblasti jekonomiki narodnyh hudozhestvennyh promyslov [The activities of the Institute in the field of economics of folk arts and crafts]. Narodnye khudozhestvennye promysly: Teoriya i praktika - Folk art crafts: Theory and practice. Moscow, 58-68. [In Russian].

11. Tytarenko, V. (2018). Kylymy Podillia [Podillya carpets]. Podiljsjkyj kylym - Podillya carpet. Kyiv: Rodovid, 11-43. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru