Українські закордонні паспорти громадян УНР (за документами архівних і музейних фондів України)

Анотація

K. Petrychenko. Ukrainian international passports of citizens of Ukrainian National Republic (according to the documents of the archival and museum funds)

Key words: Ukrainian international passport, citizenship, diplomatic passport, Ukrainian revolution, funds. період Української революції 1917-1923 рр. відбулися значні зміни у зростанні національної свідомості усіх верств українського суспільства, прискорився процес самовизначення, сформувалося законодавче поле для визнання українського громадянства та усталилося територіально-визначальне розуміння України як батьківщини.

Особливу роль у процесі революційних трансформацій відігравала також атрибутика документів, що засвідчували територіальну та громадянську належність. Важливе значення мала процедура підготовки та появи саме українського закордонного паспорта.

Метою статті є висвітлити різновиди українських закордонних паспортів як на території Української Народної Республіки (УНР), так і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) впродовж періоду Української революції. Завданнями, поставленими автором, є такі:

1) розглянути законодавчу базу інституту українського громадянства;

2) розкрити особливості та відмінності у вигляді та функціонуванні різних українських паспортів громадян УНР та ЗУНР;

3) дослідити процедуру їх видачі.

Науковці, зокрема Т. Вронська і С. Кульчицький, досліджуючи радянську паспортну систему, виводять її витоки із російської державної традиції запровадження паспортів [3, с. 34-35]. При цьому вони зовсім не згадують про те, що в часи Української революції було започатковано власне український підхід до справи, а запровадження радянської системи потрібно було ще й для того, щоб витіснити українську не тільки сутнісно-змістовно, а й візуально-атрибутивно.

Під час висвітлення теми основною джерельною базою дослідження були українські закордонні паспорти УНР, що зберігаються в архівах. Левову долю паспортів вдалося віднайти у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Найбільше вони зосереджені у наступних фондах: ф. 1092 «Міністерство внутрішніх справ Української Народної Республіки, м. Київ, м. Вінниця, м. Проскурів, м. Рівнє, м. Кам'янець-Подільськ, Станіслав, Тарнів (1917-1921)», ф. 3696 «Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки (УНР), м. Київ, з листопада 1919 р. - м. Кам'янець-Подільський, з травня 1920р. - м. Вінниця, м. Тарнів (Польща) (1918-1924)», ф. 4440 Представництво Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в м. Празі (Чехо-Словаччина) (1919-1924)».

Містяться закордонні паспорти УНР також у Центральному державному історичному архіві України, м. Львів (ЦДІАУ, м. Львів): у фонді 309 «Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) м. Львів 1892-1939, 1941-1944 рр.», фонді 360 «Старосольський Володимир-Степан, адвокат, правник, соціолог, громадський і політичний діяч, дійсний член НТШ, професор 1878-1942 рр.» тощо.

Окремий блок закордонних паспортів УНР знаходиться у музейних колекціях України. У Національному музеї історії України зберігаються дипломатичний паспорт професора, доктора М.С. Грушевського, виданий 10 жовтня 1919 р. у Відні та закордонний паспорт Катерини Грушевської, виданий Надзвичайною дипломатичною місією УНР у Празі 22 квітня 1919 р. У Львівському історичному музеї зберігається закордонний паспорт Пилипа Деркача, хорунжого Українських січових стрільців, виданий у 1920 р. паспортним відділом посольства УНР у Відні. У колекції предметів Винниківського історико-краєзнавчого музею (Львівська обл.), що віднедавна став називатися Комунальний заклад Львівської обласної ради «Історико-краєзнавчий музей», знаходиться паспорт лікаря Івана Липи, виданий у листопаді 1920 р. у м. Волочиську.

Зростання національної свідомості під час Української революції призвело до розмежування з російською та з австрійською ідентичністю. Тому саме у період діяльності Української Центральної Ради постала необхідність запровадження українського закордонного паспорта. Важливе значення мала і процедура його підготовки та видання. 28 листопада 1917 р. на засіданні Генерального Секретаріату було вислухано і обговорено інформації і пропозиції генерального секретаря Олександра Шульгіна у справах закордонних і замирення, і було визнано «принципіально бажаним видачу громадянам Української Республіки, що бажають виїхати за кордон, закордонних паспортів від Української Республіки» [29, с. 481].

Відомо, що закордонний паспорт - це офіційний документ, що засвідчує особу й громадянство, а в необхідних випадках - службове становище особи, яка виїжджає за кордон у службових або приватних справах. Одержання закордонного паспорту регулювалася правилами оформлення й видачі. Продовження терміну дії, заміна, внесення необхідних змін у паспорт осіб, які виїхали за кордон, проводилась дипломатичними представництвами й консульськими установами. Сам паспорт не давав права на виїзд до іншої країни. Для цього вимагалась наявність відповідного дозволу (візи) [11, с. 115].

Закордонний паспорт був доказом громадянства особи та її права на консульське обслуговування й захист з боку своєї держави [11, с. 115]. З іншого боку, отримати закордонний паспорт міг лише громадянин УНР.

На думку М.І. Суржинського, період з 1917 по 1921 рр. є першим етапом розвитку інституту громадянства в Україні [9, с. 7]. Підтвердженням цієї думки служить видання ряду законів, прийнятих в період Української революції. В Українській Народній Республіці (УНР) було прийнято Закон «Про громадянство Української Народної Республіки» (2 березня 1918 р.), згідно якого громадянином УНР ставала кожна особа, яка народилася в Україні й була зв'язана з нею постійним місцем перебування і яка отримає про це грамоту від уряду УНР. Уряд міг надати громадянство також особам, не народженим в Україні, після трирічного їх перебування в УНР. Подвійного громадянства в УНР не допускалося [4, с. 445].

За гетьманату П. Скоропадського громадянство регулювалося Законом «Про громадянство Української Держави» (2 липня 1918 р.). За ним громадянами ставали усі громадяни Російської імперії, які перебували в Україні і бажали прийняти українське громадянство.

За часів Західноукраїнської Народної Республіки також був прийнятий Закон «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців» (8 квітня 1919 р.) [10, с. 35]. Згідно з ним, громадянином ставала кожна особа, яка в час оголошення закону мала приналежність до однієї з громад ЗО УНР. Особи, які не бажали прийняти громадянство ЗО УНР, мали про це скласти заяву і вважалися чужинцями [4, с. 445].

Під час керування Директорії було прийнято ряд законів, пов'язаних із громадянством. Спочатку була спроба прийняти Закон про громадянство Ради Народних Міністрів УНР у листопаді 1919 р., але й досі не повністю зрозуміло, чи він діяв. У серпні 1920 з Тарнова Державною канцелярією та Департаментом законодавчих справ повідомлялося, що законопроект про громадянство, складений у листопаді минулого року (тобто 1919. - К.П.) «під час евакуації уряду був захований з рештою законів в м. Любарі, де і зараз знаходиться» [13, арк. 6]. Крім того, 20 вересня 1920 р. з Тарнова у листі Міністерства внутрішніх справ до Української дипломатичної місії в Речі Посполитій Польській було роз'яснено, що закон від 2 липня 1918 р. про громадянство Української держави не скасований і ним належить керуватися [13, арк. 4].

Однак, в еміграції у нових умовах виникла потреба підготовки нового закону - «Про громадянство Української Народної Республіки» (15 листопада 1921 р.). Важливо відзначити, що останній закон був прийнятий у Тарнівський період перебування УНР. У ньому були збережені незмінними норми про визначення громадянства УНР як державно-правної належності людини до Української Народної Республіки, що надає їй права та обов'язки українського громадянина (ст. 1) [12, арк. 15]. Закон визнавав громадянами УНР «всіх підданців бувшої Російської Держави, всякої національності, віри та статі, які не набули прав іншого громадянства, та на день 9 / 22 січня 1918 року стали перебувати на терені України або народились на Україні чи походять з України або належали чи мали право належати до одного з бувших станів у межах України» (ст. 4) ) [12, арк. 15]. Водночас цей Закон дещо змінив підстави набуття українського громадянства. Такими підставами вважалися:

а) народження від українських громадян;

б) шлюб чужинця з українським громадянином;

в) усиновлення українським громадянином чужинця до сімнадцяти років;

г) натуралізація (ст. 6) [12, арк. 15].

Були внесені також деякі зміни і щодо звільнення від громадянства УНР.

Отже, саме в період Української революції сформувалася законодавча база для визнання українського громадянства, що у свою чергу прискорило процес оформлення та видачі українського закордонного паспорту.

Українські закордонні паспорти поділялися на дипломатичні і звичайні закордонні паспорти. Дипломатичні паспорти видавали «виключно дипломатичним членам заступництв Республіки і їх родинам, а також особам, котрі виїжджають за кордон з дипломатичними дорученнями» [28, арк. 95]. Дипломатичний паспорт видається на необмежений час і не береться за нього ніякої такси [28, арк. 95]. Звичайні закордонні паспорти отримували всі інші громадяни УНР, які виїздили до інших держав.

У часи Української революції дипломатичні паспорти видавалися міністерством закордонних справ УНР, а звичайні закордонні паспорти - міністерством внутрішніх справ УНР. За кордоном цю роль здійснювали українські дипломатичні представництва або консульські установи УНР і ЗУНР: дипломатична місія у Речі Посполитій Польській, Українське генеральне консульство у Петрограді, посольство УНР у Німеччині, Надзвичайна дипломатична місія УНР у Празі, консульський відділ посольства УНР у Відні, відділ паспортовий представництва Західно-Української республіки у Празі, західно-український консулат у Братиславі, Посольства Експозитура Уряду Західно-Української Республіки в Ужгороді тощо.

Як правило, дипломатичний паспорт підписувався міністром закордонних справ і директором департаменту чужоземних зносин. Але були випадки, як із дипломатичним паспортом М.С. Грушевського, виданим у 1919 р., підписи під яким поставили посол УНР у Відні та перший секретар посольства УНР у Відні [7]. Звичайний закордонний паспорт громадянина УНР підписувався міністром внутрішніх справ і начальником канцелярії МВС або директором адміністраційного департаменту МВС і начальником відділу. закордонний паспорт український революція

Загалом дипломатичні паспорти УНР складалися з 4 сторінок, на яких були записи про власника. Написи робилися 2 мовами: українською і французькою. На одній сторінці розміщений герб-тризуб і написано: «Українська Народна Республіка» і «дипломатичний паспорт». Далі стояв номер, дата і місто видачі документу. На другій сторінці паспорту було дві колонки - одна українською мовою, а інша - французькою. Спочатку був напис: «Українська народна республіка», а під ним: «міністерство закордонних справ». Далі йшла назва: «дипльоматичний паспорт». Після неї було написано, що уряд УНР ставить до відома усіх, що власником документу є особа (вказувалося ім'я, прізвище та посада) і тому просить уряд чужоземних держав і пропонує кожному, до кого це може стосуватися, а військовим та цивільним установам УНР наказує, щоб власникові його не чинено ніяких перепон при переїзді чи проживанню повсюди, але щоб були вжиті заходи для виявлення йому усілякої допомоги. Паспорт видавався з метою встановлення ідентичності особи, а також для проїзду в інші держави, що підтверджувалося підписами міністерства закордонних справ і директором департаменту чужоземних зносин та печаткою міністерства закордонних справ. На наступній сторінці паспорт містив фото та підпис власника, посвідчений директором департаменту. На останній сторінці проставлялися візи [19, арк. 5-6 зв.].

Часто в документах вказані також особисті риси особи - характеристика постаті, волосся, обличчя, очей, особливих прикмет [22, арк. 203-204 зв.]. Прикладом такого дипломатичного паспорту може бути документ, виданий голові Ради Міністрів УНР В'ячеславу Прокоповичу 27 липня 1920 р. З нього дізнаємося, що власник народився у 1880 р. у м. Києві, був середнього зросту, шатен [22, арк. 248-249 зв.].

У архівних документах зустрічаються дипломатичні паспорти на одну сторінку. Там вказується номер паспорту, дата видачі, посада, та вміщено фотографію власника [19, арк. 110]. Наприклад, дипломатичний паспорт секретаря в Галичині Івана Чопівського під № 3121. Він був виданий 14 листопада 1918 р., містить фото власника. На друкованому бланку на одній сторінці вписано дані особи [ 20, арк. 140].

Зберігаються в архівах також дипломатичні паспорти, повністю написані від руки. Наприклад, паспорт Надії Суровцевої, секретаря Інформаційного бюро Надзвичайної місії до Франції, був виданий 11 січня 1919 р. Документ містить фото [20, арк. 78].

Згідно наказу міністра закордонних справ, відомо, що при звільненні з посади ні один член чи урядовець представництва не міг залишити у себе на руках дипломатичний паспорт, а повинен був передати його посольству чи Місії для пересилки в міністерство. Взамін дипломатичного паспорту посольство чи місія видавала звичайний паспорт [24, арк. 20]. Особа могла мати лише 1 дипломатичний паспорт. При виявленні другого, один із них відбирався [21, арк. 77].

Звичайні закордонні паспорти УНР були кількох видів: паспорт на 24 сторінки, на 16 сторінок, на 4 сторінки. Крім паспорту УНР, використовувалися паспорти ЗУНР. Широко в обігу були також паспорти Російської імперії на 24 та 32 сторінки.

Розглянемо детальніше кожен із них. По-перше, паспорт УНР мав вигляд книжечки на 24 сторінки. Обгортки у нього були різних кольорів: синя, сіра, фіолетова. Сторінки мали жовтуватий колір, усередині кожної була бірюзова рамка із зеленуватим тлом усередині, на якому був розміщений герб-тризуб жовтуватого кольору. Записи у паспортах представлені або двома мовами: українською, французькою, або трьома, включаючи німецьку. У документі подані дані про власника: місце і дата народження, заняття, опис постаті, волосся, очей, обличчя, особливих прикмет. Інколи вписувалася належність до певної релігії. Крім того, міститься фото, власний підпис. Наприклад, у паспорті Володимира Панькова, який народився 13 серпня 1896 р., про особу зазначено, що мав темне волосся, сиві очі, темні брови, темні вуса, середній зріст, релігії греко-католицької. Виданий був у Копенгагені у жовтні 1919 р. Надзвичайною дипломатичною місією УНР в Данії. У документі є фото власника. Записи зроблені трьома мовами [27, арк. 22-26 зв.].

Інший паспорт на 24 сторінки належав Євгену Архипенку. Записи у ньому зроблено двома мовами: українською і французькою. У графі занять написано: «міністр». За даними паспорта, відомо, що особа мала середній зріст, темне волосся, видовжене обличчя. Виданий документ було 15 листопада 1920 р. у м. Тарнів [18, арк. 4а].

Паспорт видавався на один [18, арк. 14-17] або два роки [18, арк. 45-48.]. Про те, що у паспорті часто зазначалися члени сім'ї свідчить паспорт судді Ростислава Лащенка, виданий 14 серпня 1920 р. У ньому записано, що він з дружиною Марією, дочкою Галиною і сином Олегієм їде до Праги (Чехо-Словаччина) [17, арк. 84-84 зв.].

Інший паспорт УНР мав 16 сторінок. Він мав дещо відмінний вигляд від попереднього. Ззовні мав обкладинку жовтуватого кольору і з синьою рамкою і жовтим тлом, усередині якого на білому колі знаходиться синій тризуб, обведений жовтим кольором. Усередині сторінки мають блакитний колір і на кожній розміщено по центру тризуб на жовтому колі. Паспорти заповнювалися трьома мовами: українською, французькою, німецькою. Крім даних власника, у документі могла вказуватися інформація про дружин, дітей, батьків. Як правило, видавали паспорт на 6 місяців [26, арк. 135 зв.], але продовжували і на довший період - до 2-х років [18, арк. 159].

Наприклад, Іван Омелянович Павленко, за даними паспорта, берейтор, народився 31 серпня 1881 р. на Кавказі. Мав високий зріст, шатен з карими очима. У паспорті вклеєне фото власника, залите тушшю навколо особи. Виданий паспорт 20 лютого 1921 р. Українською дипломатичною місією в Речі Посполитій на термін до 1 січня 1922 р. Пізніше він був продовжений до 1 січня 1923 р. [18, арк. 157-161]. У паспорті також вказано, що 18 травня 1921 р. власник документа був повінчаний панотцем 1-ї Стрілецької Запорізької дивізії в таборі Вадовице з громадянкою удовою Фаіною Ігнатовою Янушуевською, 29 років, православною [18, арк. 160 зв.]. У паспорті урядовця Володимира Гайдовського-Потаповича вказано, що при ньому є мати Антоніна, середнього зросту, шатенка з сірими очима [18, арк. 39].

Паспорти на 4 сторінки мали досить скромний вигляд. Були надруковані на жовтуватому папері у форматі А-4 і мали чорно-білий вигляд. Дані про власника були заповнені двома мовами: українською і французькою. Як правило, видавалися паспорти на 6 місяців [17, арк. 65 зв.-66; 71 зв.-72]. Прикладом такого закордонного паспорту виступає документ, що належав Василю Біднову, декану богословського факультету Українського університету в Кам'янці. Про нього дізнаємось, що народився він у 1874 р., був низьким, мав чорне волосся, довге обличчя та носив бороду. У паспорті відзначено, що їде з сином Арсеном за кордон. Виданий був 20 листопада 1920 р. у м. Волочиську на 1 рік [17, арк. 7-8 зв.].

Великий інтерес представляє паспорт, що видавався українськими місіями за кордоном. Він мав формат А-4, 4 сторінки і складався, як правило, у 4 рази, бо мав великий розмір і був незручним для зберігання у незгорнутому вигляді. Прикладом такого документу є паспорт Катерини Грушев- ської, доньки М.С. Грушевського, що зберігається у Національному музеї історії України. Документ містить державний герб - тризуб, текст написаний на 4 мовах: українській, чеській, французькій і німецькій. У ньому вказано, що ціль подорожі - наукова, «їде до Голландії і Швейцарії». Особа є слухачкою університету, народилася 1900 р. у м. Львові, має середній зріст, кругле обличчя та світле волосся. Паспорт було видано 22 квітня 1919 р. у Празі на 1 рік. У документі збереглися фото і підпис власника. Паспорт було підписано Головою місії та секретарем. За документ було сплачено 8 гривень гербового та 2 гривні канцелярського збору. На наступних кількох сторінках вказувалися візи [8].

Подібним до вище описаного документу є паспорт Пилипа Деркача, що знаходиться у Львівському історичному музеї. Виданий він був 5 листопада 1920 р. Урядом пашпортовим Української Народної Республіки у Відні. Документ був написаний українською і німецькою мовами. У ньому містяться власноручний підпис і фото П. Деркача. За документом, видно, що він діяв до липня 1922 р. [6].

З утворенням Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) почав функціонувати паспорт ЗУНР. У ньому було 16 сторінок і записи були зроблені трьома мовами: українською, французькою та англійською (на відміну від німецької у паспорті УНР. - К.П.). Від паспорту УНР він відрізнявся також тим, що на фоні тризуба було зображення лева у короні, який піднімається на гору. Паспорт містить номер, дані про особу: професія, місце проживання, опис власника паспорту: рік і місце народження, опис статури, лиця, волосся, очей, уст, носу, особливі знаки. Паспорт видавався на 6 місяців. У ньому вказувалися члени родини, їх звання, місце народження, вік, заняття, статура, обличчя, волосся, очі. Також у паспорті було фото власника і його підпис [25, арк. 23-32 зв.].

Прикладом такого закордонного паспорту може бути паспорт почесного професора Софії Русової під номером 194. З документу дізнаємося, що вона народилася 18 лютого 1856 р. в Олешні, була середнього зросту, мала овальне обличчя, сиве волосся і сірі очі. Видано було документ 8 травня 1922 р. у Відні на 6 місяців. У паспорті зазначалося, що особа їде з Відня до всіх держав Європи і назад [24, арк. 1-7 зв.].

Згідно з розпорядком у справі перепусток і паспортів до подорожі для цивільних осіб від 16 лютого 1919 р., для виїзду за межі держави потрібен паспорт, виданий Державним Секретаріатом закордонних справ [2, с. 14]. Письмове подання про паспорт з точним означенням цілі подорожі і місцевості, до якої виїжджають, вноситься через повітовий комісаріат, що надсилає його до Державного Секретаріату закордонних справ [2, с. 14].

Як зазначається у документі, до подання треба залучити: посвідку тотожності особи, виставлену громадським урядом і затверджену місцевою або найближчою військовою владою, разом з описом особи (ім'я, прізвище і посада, стан, місце і рік народження, місце постійного проживання, зріст, волосся, ніс, очі, уста та особливі знаки); фотографію, підтверджену на звороті громадським урядом; штемпель у сумі 35 крон - 5 крон як штемпель до подання, а 30 крон як штемпельну таксу до паспорту [2, с. 14]. За посвідку потрібно заплатити в громадському уряді 2 крони [2, с. 13]. Щодо громадського уряду, то в місцевостях, які є осідком державного повітового комісаріату, виставляє посвідки управитель повітового комісаріату, який може до цієї справи делегувати місцевий громадський уряд (магістрат) [2, с. 13].

Для отримання паспорту УНР слід було надати такі ж документи. Оплату закордонних паспортів на 27 серпня 1919 р. було збільшено (порівняно із тією, що була за Української Держави Гетьмана П. Скоропадського): за заготовчу вартість паспортної книжки - до 50 гривень. За виданий паспорт - до 350 гривень [1, с. 280]. Відомо, що паспорт можна було продовжити, отримати новий, якщо термін його закінчився, або отримати дублікат у випадку його втрати.

Окрім паспортів УНР і ЗУНР, широко використовувалися закордонні паспорти Російської імперії, у яких було 24 або 32 сторінки. Так, наприклад, правнику Євгену Івановичу Мошиньському у 1920 р. в Кам'янці на Поділлі було видано закордонний паспорт Російської імперії, що містив 24 сторінки [18, арк. 150-156]. Бували випадки, коли поверх двохголового орла - герба Російської імперії ставився штамп Міністерства внутрішніх справ УНР з гербом-тризубом. Наприклад, було видано паспорт такого зразку адвокату Кузьмичу Дмитру Ісидоровичу, 38 років, православної віри 10 листопада 1920 р. у Кам'янці на Поділлі [18, арк. 123-134].

Відомо, що відомому державному діячу, лікарю, письменнику Івану Липі для перетину кордону 2 листопада 1920 р. у м. Волочиську було видано паспорт Російської імперії на 32 ст. Разом із ним у документі вписаний син Юрій 20 років. Герб Російської імперії був перекреслений, а на місці підпису начальника Подільської губернії стоїть печатка з тризубом [5].

Цікавим є зразок фальшивого паспорту, на якому стоїть відповідний напис червоним чорнилом [15, арк. 319]. Паспорт має відмінний від офіційно існуючого формат та помилковий переклад французькою мовою. Віднайдено в архіві ЦДАВОВ також 2 види тимчасових паспортів УНР. Один на 12 сторінок у вигляді паспортної книжки українською і французькою мовами, виданий 15 листопада 1920 р. терміном на 1 рік [14, арк. 62-63 зв.]. Інший - на 4 сторінки формату А-4, має написи 4 мовами: українською, польською, французькою і німецькою, виданий 18 листопада 1920 р. терміном на 6 місяців [16, арк. 155-156].

З документів відомо, що закордонний паспорт громадянина УНР визнавався і видавався за кордоном українським емігрантам українськими дипломатичними місіями, консульствами, паспортними відділами представництв УНР і ЗУНР до кінця 1923 р., коли на зміну йому прийшов так званий нансенівський паспорт.

Отже, в період Української революції на території Української Народної Республіки (а також Західноукраїнської Народної Республіки) сталася поява нового документу - українського закордонного паспорту. Його офіційне запровадження відбулося на засіданні Генерального Секретаріату у листопаді 1917 р. Українські закордонні паспорти поділялися в залежності від їх функціонального призначення на дипломатичні та звичайні. Паспорт не лише ідентифікував особу як таку. Аналізуючи цей документ, можна простежити шляхи її переміщення, спосіб, час і мету виїзду за кордон. Особливістю чималої кількості українських закордонних паспортів, як в Україні, так згодом і в еміграції, було те, що вони містили національну символіку УНР або ЗУНР і цим вирізняли своїх власників на міжнародній арені як представників певного території і громадянської приналежності.

Список використаних джерел та літератури