Формування локальної ідентичності: приклад Одеси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування локальної ідентичності: приклад Одеси свідомість пограниччя

Ярослав Поліщук

м. Познань, Польща

Анотація

Stempowski J. Od Berdyczowa do Rzymu. Paryz, 1971.

Поліщук Ярослав. Формування локальної ідентичності: приклад Одеси

Автор порушує питання про одеську ідентичність як вид локальної ідентичності, що проявляється в історичному контексті. Він простежує вибрані приклади проявлення місцевої специфіки в культурі, звертаючись до аналізу думок та оцінок різних спостерігачів, письменників та дослідників. Одеська тотожність формувалася на вістрі різних, нерідко взаємовиключних впливів, що й зумовило її унікальність. Її характеризують фронтирність, незалежність (автономність), космополітизм. Але при цьому треба розуміти, що різні впливи не були рівноправними, а їхні ефекти нерідко використовувалися в формуванні ідеологічних доктрин ХІХ-ХХ століть. У статті розкрито механізми формування певних стереотипних уявлень, що складають поняття ідентичності. Ці механізми виражають відкриту чи приховану імперсько-російську колоніальну стратегію. Тому сумнівними є спроби однозначно ґлорифікувати локальну специфіку. Саме так сталося зі славним одеським космополітизмом, яким насправді пояснюють (не завжди коректно) дію історичних процесів асиміляції, що мали місце в Одесі впродовж ХІХ-ХХ століть - за національною, мовною або релігійно-конфесійною ознакою. У статті зокрема йдеться про дискримінацію культур національних меншин, які в «одеському міфі» представлені надто фрагментарно й неповно. Такої дискримінації зазнав український чинник, що може видаватися парадоксальним. Адже Одеса й Причорномор 'я - органічна частина українського культурного простору.

Ключові слова: Одеса, ідентичність, фронтирність, культура, космополітизм, асиміляція.

Summary

Polishchuk Yaroslav. Forming of local identity: an example of Odessa

The author of the article writes about the Odessa identity as about the kind of the local identity, which manifests itself in the historical context. He researches the individual examples of the local cultural specific, appealing to the thoughts of authoritative writers and scientists. The Odessa identity was formed by the influences of different factors, some of which was even contradictory. This caused its uniqueness. It is characterized by frontier, independence (autonomy), cosmopolitanism. But it is important to understand that those influences were not equal and their effects often used for creating an ideological doctrines of XIX-XX centuries. In the suggested research the author reveals the mechanisms of forming of some stereotypical imagines that consist the concept of the identity. These mechanisms express open or hidden Russian imperial strategy of colonization. That's why the efforts of glorification of the local specific are questionable. In this context the well-known Odessa cosmopolitanism is often explained. But sometimes it is incorrect to understand it as the effect of the historical process of assimilation by the national, linguistic or religious denominational grounds which had place in the city during XIX-XX centuries. The article is also about the discrimination of the culture of the national minorities, who in so-called Odessa myth are represented fragmentary and incomplete. Ukrainian element was also discriminated. It may seem paradoxical, as Odessa and Black Sea region is natural part of Ukrainian cultural space.

Keywords: Odessa, identity, frontier, culture, cosmopolitanism, assimilation.

Дискусії про локальні ідентичності досить популярні в сучасному світі. На нашому континенті вони надзвичайно оживилися саме у ХХІ столітті, призводячи до цілком несподіваних наслідків. Коли в кількох європейських країнах після періоду численних ініціатив, головно на рівні культури - у відродженні мов та діалектів, релігійно-конфесійних та фольклорно-звичаєвих традицій, - справа дійшла до політичних аспірацій та претензій регіональних спільнот на власну державність, виявилося, що розвиток локальних ідентичностей не є однозначним благом, як могло видаватися раніше. Адже, з іншого боку, він може провадити до сепаратистських рухів, розпаду нинішніх держав, територіальних спорів тощо, а це в нинішній Європі загрожує серйозними проблемами. І якщо донедавна старий континент заслужено пишався стабільністю та добробутом, то локальні спільноти (разом з іншими викликами нашого часу) стабільний порядок значною мірою проблематизують.

Такий стан речей актуалізує питання локальної ідентичності в сучасних контекстах. Слід визнати, що в минулому йому не приділялося належної уваги в наукових дослідженнях, однак в останні роки завважуємо активізацію подібних студій, що провадяться з позицій нового регіоналізму, поетики простору чи геопоетики тощо [22; 19; 21]. Звичайно, локальну ідентичність непросто ідентифікувати: вона є плинною й динамічною, а форми її вияву бувають дуже різними, залежно від політичної системи та конкретних умов регіону.

Питання про одеську ідентичність також доволі непросте. Місто в минулому зазнало різних обставин, а конкретні етнокультурні маски в його історії нашаровувались таким чином, що сьогодні важко встановити їхні межі та грані взаємовпливів. Одеса - місто, в якому постмодерний принцип множинності і варіативності втілився повною марою. Через те сучасному дослідникові, що зосереджує свої зусилля навколо історії Одеси, відкривається широкий простір для інтерпретації. Адже - з огляду на постійну міграцію місцевого населення - неможливо з певністю говорити про «одеськість» у принципі. Як вимірювати автохтонність одеситів - роками, десятиліттями, поколіннями, періодами, формаціями? Чи є підстави говорити про тяглість традиції в місті, яке було засноване та розвивалося саме як місто мігрантів?

Зрештою, в автохтонності завжди є подвійна конотація, яку свого часу блискуче описав Емануель Левінас. Філософ стверджував, що бути автохтоном - це бути водночас і незалежним, і залежним, підпорядкованим, а прив'язаність до місця передбачає також певну форму відчуження [18, с. 189]. Його теорія Іншого передбачає парадоксальний зв'язок індивіда з зовнішнім світом, що регулює не тільки вертикаль «свій - чужий», а й відносини свободи та залежності. Учений писав:

«Колективність, про яку я говорю «ти» або «ми», не є множиною «я». «Я», «ти» в ній не є індивідами, що підпорядковані загальному поняттю. Ні володіння, ні членство, ні понятійна єдність - ніщо не пов'язує мене з іншим. Відсутність спільної батьківщини перетворює Іншого на чужоземця; Чужоземець - це той, хто вносить розлад у моє «в себе». Але Чужоземець разом з тим означає «вільний». Я не маю влади над ним. Він ухиляється від моїх посягань, навіть якщо перебуває в моєму розпорядженні. Він не є повністю в одному місці зі мною. Я ж, не підпорядкований з Чужоземцем загальним поняттям, як і він, - безрідний. Ми - це Самототожний і поруч із ним - Інший. Сполучник «і» не вказує в цьому випадку ні на приєднання, ні на владу одного над іншим» [7, с. 78].

Саме таке химерне поєднання індивідуальних та групових ідентичностей, що постають перед нами в історичних віддзеркаленнях різної давності, робить осмислення одеської тотожності надто складним та суперечливим, позаяк осмисленню підлягає нестійкий, постійно рухливий суб'єкт. Ключовим у цьому контексті стає питання критеріїв - що слід вважати за норму чи еталон, а що - трактувати як випадкове, тимчасове та неістотне. Адже населення міста в різні періоди його історії дуже різнилося за своїми етнокультурними показниками. А процеси масової депортації та міграції, що прокотились Одесою упродовж двадцятого століття, сприяли цілковитому занедбуванню місцевої традиції та витісненню її під тиском модернізації та глобалізації.

У розмові про локальну ідентичність доводиться зважати на низку чинників. По- перше, міська історія підлягала численним маніпуляціям, які іноді до невпізнанності змінювали її образ. По-друге, поліетнічний і полікультурний простір Одеси витворив особливий духовний клімат, у якому місто існувало давніше, - на сьогодні ж його вже неможливо відтворити й культивувати. По -третє, локальну ідентичність завжди співтворила атмосфера культурної відкритості, що була напряму пов 'язана з межовим (фронтирним) статусом міста-порту, а нині значення Одеси як провідного порту значною мірою втрачено. Так чи інакше, впродовж останнього століття (починаючи з катастрофічних подій Першої світової війни та революції в Росії й завершуючи значним відтоком інтелектуальних сил в еміграцію у 1980 -90-х роках) Одеса зазнала радикальних змін, що значно утруднює дискусію про ідентичність її мешканців. Масова асиміляція одеситів та гомогенізація міського простору стали наслідком тоталітарних практик двадцятого століття - червоного й коричневого тоталітаризму, що спричинили велику трагедію Одеси й фактичне завершення її історії як мегаполіса й світового міста [17]. На жаль, ці зміни набули незворотного характеру, що викликає в сучасних одеситів досить популярні настрої ностальгії за втраченим культурним спадком.

У нашому випадку маємо ситуацію, коли нашарування різного роду пограничного досвіду - мовних, релігійних, звичаєвих, ментальних відмінностей - привело не лише до рішучих кількісних змін в історичному образі Одеси, а й до формування особливої якості. Якість ця по-своєму феноменальна, бо не тотожна з жодним зі складників, які можна розпізнати в її основі. Про це багато говорять, причому як самі одесити, так і гості, як автори спогадів про місто в минулому, так і сучасні аналітики.

Звичайно, за домінантну ознаку можна вважати мовно-культурну орієнтацію одеситів: таким чином, визнаємо місто, принаймні в нову та новітню епоху, в ХІХ- ХХ століттях, органічною частиною і навіть формантом «русского мира». Однак це погляд поверховий і не позбавлений суперечностей. З одного боку, Одеса не замикалася на російських впливах, а по-своєму адаптувала їх до місцевих умов. З іншого ж боку, слід визнати не тільки приналежність міста до російського світу, а й активне співтворення цього світу в періоди розквіту міста. Так, у 20 -і роки народження «південноруської літературної школи» (В. Шкловський) Теза В. Шкловського про південноруську або одеську літературну школу свого часу викликала досить гостру реакцію радянських критиків, що змусило автора виправдовуватись і каятися. Проте на сьогодні її сприймають більш спокійно. В. Ярмолинець, наприклад, вважає, що таке поняття має право на існування, щоправда, пропонує додати до «школи» також авторів пізніших періодів, які характерно репрезентують одеський культурний текст. Див.: Ярмолинец В. Одесский узел Шкловского. стало свідченням збагачення російської культури Центру з боку периферії. У той же період пожвавлення театрального життя та відкриття кінофабрики утвердило авторитет Одеси як альтернативного центру українського культурного життя, що конкурував зі столичними Харковом та Києвом. Значним осередком культурного руху була Одеса також за німецько-румунської окупації в період Другої світової війни: шкода, що ця сторінка його культурної історії досі переважно замовчується. Складніше з пізнішими часами, тому що місто над Чорним морем поступово підлягало провінціалізації, що, на жаль, продовжується й до сьогодні. Централізація влади й ресурсів, що системно проводилася в Радянському Союзі, досягла й приморського краю. Період хаотичної зміни системи й становлення незалежної України в 90 -і роки також не був сприятливим для міста: його провінційний статус у цей час закріпився, а масова міграція й еміграція, зокрема творчої інтелігенції та енергійної молоді значною мірою знекровила місто як самодостатній урбаністичний центр.

Сучасна доба принесла нову загрозу локальній тотожності. Ця загроза пов'язана з диктатом масової культури. Баланс поміж творенням культурних цінностей та їхнім споживанням суттєво змістився до другого полюсу. Це дає підстави для песимістичних висновків - не тільки щодо сучасного Одеси, а й щодо її майбутнього. Доводиться визнавати, що славний «одеський міф» залишився в минулому [13, с. 229], а нині його навряд чи можна рекультивувати: для цього немає ані сил, ані засобів, ані відповідних умов, як стверджують компетентні одесити [15].

Образ Одеси як правильного казана, в якому змішуються різні ідентичності, має велику традицію. Він присутній у багатьох спогадах чи принагідних оцінках, які залишали гості міста в минулому. Одну з таких оцінок дав видатний польський публіцист Єжи Стемповський (Jerzy Stempowski, 1893-1969) в есеї В долині Дністра. Він окреслив локальну ідентичність не лише Одеси, а й усього причорноморсько - бессарабського краю, вказуючи гібридну якість як найбільш прикметну особливість цього простору. Насамперед, відзначав письменник, Східну Європу визначає відсутність чітких кордонів, меж та різного роду обмежень. Така географічна якість мала безумовний вплив на формування місцевої людності, котра так само не втілювала «чистих» національно-етнічних форм, а радше схилялася до варіацій, які насправді важко ідентифікувати. Стемповський зокрема писав:

«У вогні [...] боротьби народи Заходу зуміли тут і там закріпити свої більш чи менш чіткі кордони, вигнати чужинців, відмовити у візах іноземцям і створити видимість внутрішньої однорідності. За моєї пам'яті у Східній Європі не було ще нічого подібного. Уся величезна частина Європи, що лежала поміж Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, була одною великою шаховою дошкою народів, сповненою островів, анклавів та найдивніших наборів змішаних спільнот. У багатьох місцях кожне село, кожна соціальна група, майже кожна професія говорила іншою мовою» [23, с. 18].

Така несамовита мішанина стала можливою завдяки особливому місцевому ландшафтові, але також і через слабкість центральної влади (Російської імперії, пізніше Радянського Союзу), що не могла вповні контролювати цей простір. Щодо Одеси й околиць можна з певністю твердити, що основою ландшафту є дві стихії, які заклали принцип відкритості та відсутності певних меж у свідомості місцевого населення. Це, з одного боку, відкритий пейзаж бессарабського степу - наземна стихія, яку довелося освоювати мешканцям. З іншого ж - відкрита перспектива Чорного моря, яка й приваблювала, і лякала водночас. Нестійкий, схильний до динаміки стан цих двох стихій, суші й моря, вплинув на нестійкість ідентичностей, які були присутні на приморських теренах, - вони проявлялися спонтанно й непередбачувано:

«Усі ці відтінки народів і мов часто перебували у нестійкому стані. Сини поляків не раз ставали українцями, сини німців і французів - поляками. В Одесі діялися нечувані речі: греки ставали росіянами, бачили й поляків, що вступали до «Союза русского народа». Ще більш чудні комбінації творилися зі змішаних шлюбів. - Якщо поляк жениться з росіянкою - казав мій батько - їхні діти зазвичай стають українцями чи білорусами» [23, с. 19].

Подібна гібридність важко піддається визначенням. Через те спроби дати дефініцію одеської ментальності, спираючись на свідчення різних осіб - авторитетних і не дуже, заслужених і пересічних, - грубо кажучи, приречені на поразку. Ці свідчення настільки різні, що важко їх звести до якогось спільного знаменника. А можливо, саме непевність і невизначеність складає одну з найхарактерніших особливостей Одеси в минулому? І якщо слідувати цій логіці, то сучасне місто, яке позбулося багатоетнічної й багатокультурної строкатості, стало монолітним і цільним, разом з тим утратило свою провідну рису, що надав ала йому неповторного шарму. Ця втрата здійснювалася в кілька етапів і розтяглася в часі майже на століття.

Місто снів та ілюзій

Формування образу міста в ХІХ столітті супроводжувалося стараннями центральної влади надати йому імперський характер та, навпаки, локальними інтенціями, що нейтралізували імперську свідомість та підживлювали ліберально - анархічні настрої різного ґатунку. Це й створило суперечливу тотожність дореволюційної Одеси, в якій, з одного боку, формувалася російська аристократія та буржуазія, проте, з іншого, її вплив був обмежений і зіштовхувався з упливом інших середовищ - дрібного міщанства, ремісників, рибалок, торговців, робітників. Цю дихотомію чудово відображає одеська культурна традиція. На етапі розбудови міста його культурне життя зосереджувалося головно навколо театру, як стверджує американська дослідниця Патриція Герлігі [2, с. 142], що засвідчувало зміцнення імперсько-аристократичних амбіцій південноросійського центру. Проте з часом ця ситуація радикально змінюється - у місті з'являються численні осередки альтернативної культури, а на початку ХХ ст. воно стає одним із центрів авангардистських експериментів [9], що мали значний вплив на розвиток європейських та світових течій у мистецтві сучасної епохи.

Змішування серед місцевого населення імігрантів різного походження та віросповідання, а також атмосфера торгово -портового міста, що передбачала певну відкритість та толерантність щодо чужих культур, сприяли тому, що імперська матриця тут мала обмежену сферу впливу. Своєю чергою, економічна відкритість вела до народження своєрідної одеської субкультури, що відображала місцеве середовище трікстерів (контрабандистів, босяків, хуліганів тощо) - цікаве, колоритне і яскраве. Власне кажучи, ця субкультура й забезпечила успіх «одеського міфу». Вона створила гідну конкуренцію імперському образові міста, а пізніше також радянському героїчному культові. Характерно, що сьогодні, в час краху пафосних наративів минулого, знову зростає ностальгічний запит на одеських трікстерів та їхній дрібнобуржуазний спосіб життя, про що можуть свідчити нові теле - і театральні версії оповідань Ісаака Бабеля та под.

Межовий, гібридний, фронтирний стан міста - не тільки географічний чи економічний, а й утверджений у ментальності місцевих мешканців, - визначив культурно-мистецькі пріоритети його минулого. Чарлз Кінг (Charles King), автор симпатичного інтелектуального гіда з культурної історії Odessa. Genius and Death in a City of Dreams (2012) - зображує його як місто фантастичних снів, у якому геній і смерть ходять поруч. Велич міста в минулому, коли воно здобуло славу одного зі світових завдяки культурним досягненням, репрезентованим у творчості О. Пушкіна,

В. Жаботинського, І. Бабеля тощо, заслонена, на його переконання, великою трагедією, яку пережила Одеса в нашу епоху, зокрема під час Другої світової війни, коли було фізично винищене єврейське населення. Щоб зрозуміти Одесу, треба здійснювати не географічну мандрівку до міста-порту, а занурюватися в його культурну історію, яка показує, настільки цікавим та своєрідним центром була Одеса в європейському та світовому контексті, наскільки важливим були її культурні досягнення для людства. Саме це ненав 'язливо й делікатно робить Кінг, пригадуючи колоритні сторінки історії портового міста.

Життя у стані постійного страху й ризику створювало тут своєрідну ситуацію, в якій театр, перформанс, балаган виглядали невіддільними від реальної дійсності й черпали з неї, тоді як у реальності містилося чимало театрального позерства й штучності. «Місто спиралося переважно на імпровізацію, вагаючись поміж індивідуалізмом та колективізмом і безупинно загрожуючи, що вийде з -під контролю» [17, с. 251], - зауважує Кінг. Своєрідна культура імпровізації

характеризувала щоденну побутову практику одеситів, однак вона також формувала їхню свідомість локальної спільноти. Варто додати, що ця культура імпровізації стала абсолютно неможливою в умовах тоталітаризму. Так, радянський режим будь -який відступ від догми сприймав як ворожу акцію, тому на корені вбивав і нищив усякі прояви локальної ідентичності, що видавалися йому загрозливими. Із цим пов'язаний остаточний занепад слави старої Одеси, що втішалася вільнодумством та толерантністю.

Чимало також написано про те, що основою загальної тотожності є космополітизм одеситів. Так, у сучасних соціологічних опитуваннях саме ця ознака поставлена на провідне місце: одесити визнають одним зі своїх пріоритетів толерантність щодо іншого. Вони твердять, що приморський мегаполіс не є ані українським, ані російським; нерідко замість національної характеристики вказують також загальну ознаку - «європейське місто» [3]. За їхньою логікою, саме це вберегло містян від заанґажованості в утопічний проект «русского мира», що поглинув у хаосі війни подібні фронтирні центри України, як-от Донецьк і Луганськ. Справді, поляризація громадської думки не характерна для Одеси, завдяки цьому вдавалося уникати гострих сутичок та політичних конфліктів. Утім, ситуація змінюється на наших очах, причому рішучі зміни в самоусвідомленні молоді та соціально активної частини населення настають упродовж останніх років, коли Україна переживає драматичний внутрішній перелом. Можна сказати, що і в Одесі формується здорове ядро громадянського суспільства, яке долає вчорашні стереотипи та осмислює минуле з критичних позицій.

Космополітична настанова була характерною ознакою історичної Одеси: вона створювала умови для компромісу та для співіснування в одному урбаністичному просторі представників різних мов, культур, традицій та конфесій. Одеса, як стверджує сучасний дослідник польської меншини в її історії, - місто, де люди будь- яких національностей ставали одеситами, однак при цьому залишалися собою [4]. Проте таке узагальнення, хоча воно досить часто зустрічається в науково-популярній літературі, не зовсім коректне - через ту просту причину, що в ньому не враховано силу асиміляційного тиску, якого зазнавали мешканці приморського міста. Тезу про добровільне визнання ними російської мови як мови спілкування варто сприймати з певною дозою іронії, пам'ятаючи, що домінація Росії призвела до насадження російської мови та культури - звісно ж, у рамках широкого проекту колонізації півдня України в ХІХ та на початку ХХ століття. Зворотний бік цього процесу - утиски та придушення інших мовно-культурних чинників (єврейських, українських, румунських, польських тощо). Очевидно, великі зусилля, потрачені на опір політиці тотальної русифікації, могли б бути застосовані з більшою користю та продуктивністю для розвитку різних національно-культурних осередків.

Асиміляційні процеси можна уявити як скерування різноспрямованих векторів в один бік, завдяки чому вони набувають реальної сили впливу. Однак тільки з поверхового погляду цей акт виглядає добровільним, насправді він завжди містить послідовний тиск влади, що веде до уніфікації розрізненого середовища. Якщо для колонізатора це має безумовний позитивний ефект, то для етнокультурної меншини, навпаки, стає загрозою, причому нерідко - з незворотними наслідками. Мовно - культурна асиміляція в старій Одесі, таким чином, проявляє всю неоднозначність ситуації. Як-от, у Спогадах дитинства і юності 1904-1919 років відомого єврейського діяча Метахема Усишкіна-Шмуеля. ідентичність колоніальний стратегія

«Єврейське населення Одеси мало власний характер, не схожий на характер євреїв з інших міст в Росії. Найбільш помітною відмінністю було ослаблення традиційного єврейського життя, наявного в єврейських містечках [...]. Багато років, ще до революції, говорили ортодоксальні євреї: «За 70 верст від Одеси палає геєна вогненна». [...] Зрозуміло, і в Одесі було багато ортодоксальних євреїв, але вони не виділялись, і їхній вплив на общину був мізерним. Ще один чинник, що вирізняв єврейську общину - мова їдиш, вона не була поширена в Одесі. Для більшості єврейського населення розмовною була російська мова, а молоде покоління ще більше віддалялося від їдиш» [16].

Небезпека асиміляції полягала в тому, що вона руйнувала елементи локальної ідентичності, які ледве встигли проявитися, але не мали шансів на тривалий розвиток. У радянський період вона призвела до ще більш загрозливих наслідків, коли асиміляція з культурної перетворилася на ідеологічну. Не випадково талановиті автори, що походили з Одеси, переїхавши до Москви, стали відданими адептами сталінського режиму. Їхній прагматизм, винесений із рідного міста, таким чином, перетворився у колабораціонізм, забезпечуючи шанс вижив ання коштом цинічного пристосуванства й загибелі інших, що були їхніми близькими колегами та друзями. Це відкриває, мабуть, найбільш непривабливе обличчя представників одеської літературної школи. Однак правдою є, що саме вони - Валентин Катаєв, Лев Славін, Віра Інбер і той-таки Віктор Шкловський - серед інших стали авторами примітивної сталінської агітки Біломоро-Балтійський канал імені Сталіна (1934), чи не найганебнішого та набрехливішого твору радянської літератури.

Проблема мовно-культурної асиміляції й дотепер лишається в Одесі досить-таки актуальною. Нерідко можна натрапити тут на приклади ідентифікації з різними національними коренями - єврейськими, польськими, німецькими, болгарськими, грецькими тощо, однак при цьому російська ідентичність залишаєт ься домінантною, що не може не справляти контраверсійного враження. Чи може не дивувати, наприклад, факт, що згідно з останніми даними, українцями вважають себе близько 70% одеситів [3] (росіян - 23%), проте функціонування української мови вкрай марґіналізоване, на рівні 3-5% загальної мовної практики. Для тих, хто згадує про неістотність мовного чинника чи про російську як данину традиції, варто нагадати думку Е. Левінаса, який наголошував на принциповій важливості мови у процесі ідентифікації особи. Філософ зокрема писав про це:

«Насправді, мова здійснює зв'язок такого роду, що його складові елементи не поєднуються одне з одним та що Інший, незважаючи на цей зв'зок, залишається трансцендетним щодо Самототожного. Відношення Самототожного та Іншого, іншими словами, метафізичне відношення, здійснюється від початку у вигляді мови, де Самототожний, сконцентрований у самості свого «я», - неповторної, автохтонної істоти, - виходить за власні межі» [7, с. 78].

У цьому ключі одесити явно недооцінюють значення того мовно-культурного середовища, яке є органічним для Причорномор'я та оприявнює історичну тяглість традиції. Парадоксальним чином, у місті, в якому нині активно розвиваються різні національно-культурні товариства та інституції, український чинник залишається у стані дискримінації. Якщо раніше його асиміляція була частково виправдана (тиск Центру, колонізаційна політика Російської імперії та СРСР, близькість мов), то в сучасних умовах вона виглядає як занедбання центральної та локальної влади, що не створює умов для відродження української культури на цьому терені. Проблема набуває особливої гостроти в останні роки, на тлі зростаючої агресії Росії щодо територій та населення України.

Неявна очевидність

Про недооцінку й навіть системне замовчування українського чинника в розвитку Одеси найкраще свідчать критичні відгуки неукраїнців. Адже добре відомо, наскільки важливим центром було приморське місто в політичній та культурній історії росіян та євреїв, а також (в окремі періоди) інших народів. Проте присутність у ньому українського елемента - настільки ж очевидна, що не потребує доведення [2, с. 240-241], - парадоксальним чином не зауважувалась. Аби проілюструвати цю тезу, звернемося до думок двох авторитетних діячів - єврея та росіянина. Володимир Зєєв- Жаботинський, що пов'язав із містом значну частину життєвого й творчого шляху, дійшов про його ідентичність такого, на перший погляд, цілком несподіваного, висновку:

«Навіть незважаючи на те, що за мого часу вона знаходилася в Росії і за мого часу була дуже русифікованою мовно, Одеса насправді не була російським містом. Вона не була і єврейським містом, хоч євреї й були, очевидно, найбільшою етнічною спільнотою, особливо якщо зважити на те, що половина так званих росіян насправді була українцями, тобто людьми, що відрізнялися від росіян як американці від англійців або англійці від ірландців» [2, с. 241].

Висновок Жаботинського цілком відповідає історичним реаліям, хоча в офіційних документах Російської імперії вони виглядають суперечливо та непереконливо. Так, у статистичних зведеннях ХІХ та поч. ХХ століття, справді, число українців (малоросів) значно занижене: 1) через масову «добровільну» асиміляцію місцевого населення; 2) через маніпуляцію статистичними даними; 3) через напівзаконний статус частини мешканців - недавніх утікачів від панщини чи вільномайманих працівників. Про невипадкові статистичні «похибки» тих часів сучасний одеський публіцист пише:

«Але й це не пояснює, чому тільки 5,6% одеситів згідно з переписом 1897 року визнали себе малоросами. По-перше, неможливо допустити, нібито в Новоросію та Одесу в тому числі направлялись на поселення виключно з далекої Росії та майже не їхали з близької та густозаселеної України. По-друге, пік міграції в наше місто припав на 80-і роки ХІХ століття і «новоспечені» одесити українського походження просто не встигли б «обрусіти» за цей час. Існують дані, що за пробним переписом 1892 року малороси складали 29,5% містян, у тому числі 52% «руських». Як видно, в 1897 році статисти використали іншу методологію. Можливо, в малороси записали тільки тих, хто взагалі не володів загальноруською мовою, тобто мігрантів у першому поколінні, та й то не всіх» [1].

Так чи інакше, але кілька хвиль потужної українізації міста над Чорним морем досі належать до марґіналізованого історичного досвіду. Якщо перші дві - на межі ХУІІІ-ХІХ століть та в останні десятиліття імперії - мало задокументовані, то наступні дві припадають уже на радянський період. Це українізація 20 -х років, що мала неоднозначний ефект у місті й тривала недовго, а також хвиля 6 0-х років, що привела до міста численних мігрантів з поблизьких теренів. В обох випадках центральна влада силоміць придушила процеси зміни локальної ідентичності, насаджуючи імперсько-метропольні уявлення про єдиний радянський народ. Так, у 60-х роках вона викликала спротив відважних дисидентів, які наважилися говорити правду про комуністичну систему насильства та терору, - серед них одесити С. і В. Караванські та ін. [6, с. 12-13; 11, с. 157]. Між іншим, дисиденти порушили також питання про дискримінацію місцевого населення, яке обмежувалося в доступі до освіти, кар'єри та підлягало квотам у заселенні тогочасних міст. Так, Валентин Мороз у відомій відозві про суспільний застій тих років писав: «...У нашій дійсності узаконена межа осілості, і не для євреїв, як колись, а для всіх. Тому, хто не народився у великому місті, відведено ґетто для проживання, межі якого закінчуються в передмістях Києва, Львова, Одеси. [... ] Попіл жертв, що зітліли в сибірських тундрах, не хвилює гвинтиків. І було би помилкою вбачати тут тільки страх - це вже риса характеру» [12, с. 272]. Однак варто пам'ятати, що саме одеська молодь 60-х років, здобувши освіту та авторитет, оселившись в Одесі на постійно, стала найвиразнішим репрезентантом культурної ідентичності сучасного міста над Чорним морем.

Ще більш занедбаним полем для дискусій виглядає історія заснування міста, за якою однозначно проглядаються певні ідеологічні матриці. Якщо спростити проблему, варто зауважити: більше прихильників сьогодні має версія про російську колонізацію Одеси - як початок історії міста, а також краю (Новоросії). Однак при цьому частина дослідників наголошує на особливому статусі міста, якому воно завдячує не так російським чиновникам, як іноземцям, що перебували на службі в царів. Таким чином, ідея нібито засновкової (від початків історії) космополітичності Одеси набуває логічного вмотивування: якщо засновниками та розбудовниками міста були авторитетні іноземці, то й наступна його доля складається під цим впливом, зрівноважуючи чинники різних етносів та культур. Що й казати, зручна й прагматична концепція, з якою Одесу добре сприймати в контексті сучасного глобалізованого світу.

Проте окремі вчені вказують на штучність цієї доктрини, в якій проігноровано місцевий елемент у розвитку міста, - так, ніби він був тільки сировинним матеріалом для заїжджих колонізаторів. На це вказує зокрема відомий історик (до речі, етнічний росіянин, народжений у Карелії), професор Ігор Сапожніков. Він піддав гострій критиці версію про те, що Одеса і все Північне Причорномор'я розвивалося за якимись особливими законами і ці території нібито не є справжньою Україною [14, с. 5]. Учений навів численні документи та свідчення того, що ці землі, включно з фортецею Хаджибеєм (прообразом Одеси) були освоєні значно раніше, ніж туди ступила нога російських завойовників. Їх колонізували запорозькі та чорноморські козаки, зокрема у XVIII столітті. Росіяни утвердились у Хаджибеї, що став Одесою, «під тупіт запорозького гопака», як твердив сам А. Де Рібас [15, с. 35; 5]. І в XIX столітті присутність місцевих українців була дуже значущою, як стверджує

І. Сапожніков. Інша річ, що імперські історики їх поступово ігнорували, з відомих ідеологічних мотивів, зміцнюючи тим самим позиції російського самодержавна та всіляко підносячи здобутки, пов'язані з колонізаційною практикою Російської імперії та її адептів (включно з іноземцями, що в різні часи служили царській короні).

Наведені приклади добре ілюструють, що проблема асиміляції - як щодо минулого, так і щодо сучасного міста, не тільки не вивчена, а й нерідко не розпізнана. Разом з тим слід наголосити, що національно-культурна асиміляція призвела до творення гібридних культурних явищ, які на сьогодні є невід'ємною частиною «одеського міфу» та місцевого колориту [10, с. 9]. Маємо на увазі міський сленґ з адаптованими елементами їдиш та української, або ж російськомовних адаптацій популярних кабаретних пісень (первісно також виконуваних на їдиш), одеський гумор, що також виник як результат змішування кількох дискурсів, тощо.

Подібна історія з російською радянською літературою, твореною талановитими одеситами: зміцнюючи владний дискурс, вона все -таки залишалася внутрішнім Іншим, що особливо виразно видно зі значної часової дистанції. Видатний прозаїк Юрій Олеша (1915-1960), що походив з польсько-католицького роду з давнішими білоруськими коренями, саме в Одесі зміг стати творчою особистістю й саме це місто вважав комфортним середовищем свого перебування. Проте переїзд до Москви та пристосування таланту до вимог комуністичної критики справили фатальний вплив на його творчість. Письменник безпомильно ідентифікував цивілізацію хамів та невігластва, що утверджувалась в СРСР. У своїх блискучих творах Три товстуни (1924) та Заздрість (1927) він їдко висміяв нову владу, що насаджувала у країні нетерпимість і терор, проголосуючи лицемірні гасла ситості та стабільності. Це особливо переконливо показано в романі Заздрість, де рафінований інтеліґент Ніколай Кавалєров почувається зайвим у новому суспільстві, яке проголошує пріоритет шлунка й вивищує людей типу ковбасника Бабічева. Автор висміяв незатребуваність таланту та процвітання бездарності й сірості в радянському суспільстві [8]. Прикметно, що Олеша так і не вписався у формат літератури соціалістичного реалізму, залишившись у ній своєрідним дисидентом, що не зміг зробити успішної кар'єри.

Важливо пам'ятати, що такі своєрідні явища, збагачуючи російську культуру, разом з тим виникали на фронтирній лінії взаємовпливів та ставали можливими в результаті асиміляційного тиску метрополії. Цей тиск, до речі, відчутний і по сьогодні, хоча існує в більш м'якій та опосередкованій формі, пристосовуючись до дедалі активніше проявлюваних постколоніальних інтенцій українців.

На прикладі знакових персонажів з одеського минулого, яким сьогодні знову повертають популярність та культовість, можна зауважити характерні особливості локальної ментальності одеситів. Упадає в очі базове для них почуття внутрішньої незалежності (емансипованості, передусім від влади та її тиску), а також схильність до імпровізацій або, більше того, своєрідне авантюрництво. При цьому такі герої керуються почуттям справедливості, хоча розуміють його досить-таки довільно, якщо не свавільно. Ось як оцінює цю специфіку один із сучасних критиків:

«Типовий персонаж, витворений одеським автором, з точки зору влади, є асоціальним. Одеський тип - завжди негативний герой свого часу, але при цьому він викликає симпатії читача, здатного цю асоціальність виправдати. Читач вірить, що за нею стоять не кримінальні схильності, а прагнення відновити баланс у стосунках з несправедливою владою, а влада несправедлива завжди. Якби влада була кращою, чеснішою, добрішою, то, можливо, й герої були б кращими. Ми б усі тоді були кращими.

Для Одеси боротьба за справедливість і незалежність була наповнена своїм особливим змістом. Так, це місто не оминули погроми, причому громили в ньому не тільки євреїв, але в цілому його населення усвідомлювало, що складається з добрих двох десятків общин, які знайшли свою спільну мову - той самий одеський говір, що об'єднував їх у певну культурну й економічну цілість. Часто чута в Одесі фраза про приналежність до Європи - не просто переказана цитата з Пушкіна «здесь все Европой дышит, веет», а алегоризована декларація незалежності» [16].

Локальна свідомість, сформована упродовж нової доби в приморському місті, хоча й не позбавлена суперечностей, виявляє певні загальні маркери. Властивими для неї є відчуття внутрішньої свободи, схильність до компромісу та імпровізації, прагматизм. Невміння захистити свободу та потрапляння в залежність, особливо в періоди масового насильства, воєн, репресій, зумовили зворотну психологічну реакцію, що проявилася в мешканців Одеси в романтизації героїв -трікстерів, а також авантюрного стилю життя й поведінки, який став неможливим у тоталітарних умовах. Таким чином Одеса берегла пам'ять про втрачену незалежність, культивуючи її образ і транспонуючи його на дореволюційне минуле.

Питання про одеську ідентичність лишається відкритим. Ми торкнулися його важливих аспектів, дозволивши собі сумнів там, де надто однозначно ґлорифікують локальну специфіку, хоча насправді вона виявляє колоніальні стратегії родом з минулого, а також їхні похідні в наш час. Безумовно, одеська тотожність формувалася на вістрі різних, нерідко взаємовиключних впливів, що й зумовило її унікальність. Але при цьому треба розуміти, що ці різні впливи не були рівноправними, а їхні ефекти нерідко використовувалися в формуванні ідеологічних доктрин. Саме так сталося зі славним одеським космополітизмом, яким насправді пояснюють (не завжди коректно) дію історичних процесів асиміляції, що мали місце в Одесі впродовж ХІХ- ХХ століть - за національною, мовною або релігійно -конфесійною ознакою. 

Список використаної літератури

1. А была ли Одесса украинской?

2. Герлігі П. Одеса. Історія міста. 1794-1914. Київ : Критика, 1999. 383 с.

3. Гончаренко Р. Почему Одесса не повторила судьбу Донецка.

4. Деменок Е. Л. Поляки в Одессе : литература и жизнь.

5. Дерибас А. М. Старая Одесса. Исторические очерки и воспоминания (Репринт. изд. 1913 г.). Одесса, 1990.

6. Зайцев Ю. Д. Одеса - південна «столиця» опозиційного руху 60-80 років. Донька Одеси : Ніна Строката в документах і спогадах, упор. О.С. Різників. Одеса, 2005. С. 12-21.

7. Левинас Э. Избранное : Тотальность и бесконечное. Москва-СПб : Университетская книга, 2000. 416 с.

8. Лейдерман Н. Драма самоотречения. Юрий Олеша и его роман «Зависть».

9. Лиманская Н. Ю. Авангардные поиски в одесской школе живописи начала ХХ века. Культура и искусство. 2013. № 1 (13). С. 88-95.

10. Малютина Н. П. Поэтика высказывания в пьесах одесских драматургов Анны Яблонской и Александра Марданя. Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego. Rzeszow, 2016. 180 p.

11. Мейзерська Т. С. Одеські поети-шістдесятники. Odessa w literaturach slowianskich. Studia, red. J. Lawski, N. Malutina (Seria naukowa «Colloquia Orientalia Bialostocensia», t. XXI). Bialystok, 2016. P. 157-163.

12. Мороз В. Репортаж из заповедника имени Берия. Антология самиздата. Неподцензурная литература в СССР. 1950-е - 1980-е., под общей редакцией

13. В.В. Игрунова; составитель М.Ш. Барбакадзе. Москва, 2005. Т. 2. С. 265-281.

14. Ніколаєва Г. О. «Одеський міф» : минуле та сьогодення. Українська культура : минуле, сучасне, шляхи розвитку. 2013. Вип. 19 (1). С. 229-234.

15. Сапожников И. В., Сапожникова Г.В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе : монография. Одесса : ОКФА, 1998. 272 с.

16. Херсонский Б. Одесский синдром.

17. Ярмолинец В. Одесский узел Шкловского.

18. King С. Geniusz i smierc w miescie snow, przelozyla H. Pustula-Lewiska. Wolowiec, 2016.

19. Levinas E. Calosc i nieskonczonosc. Esej o zewn$trznosci, tlum. E. Kowalska. Warszawa, 1998.

20. Nowy regionalizm w badaniach literackich. Badawczy rekonesans i zarys perspektyw, red. M. Mikolajczak, E. Rybicka. Krakow, 2012.

21. Odessa w literaturach slowianskich. Studia, red. Jaroslaw Lawski, Natalia Malutina (Seria naukowa «Colloquia Orientalia Bialostocensia», t. XXI). Bialystok, 2016.

22. Rybicka E. Geopoetyka. Przestrzen i miejsce we wspolczesnych teoriach i praktykach literackich. Krakow, 2014.

23. The Spatial Turn. Interdisciplinary Perspectives, ed. B. Warf, S. Arias. London - New York, 2009.

Размещено на Allbest.ru