Духовні константи творчості Івана Карабиця

Размещено на http://www.allbest.ru/

Духовні константи творчості Івана Карабиця

Марина Кузьмінська

(студентка IV курсу першого (бакалаврського) рівня вищої освіти факультету педагогіки, психології та мистецтв Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка) Науковий керівник - доктор педагогічних наук, професор Растригіна А. М.

В статті досліджуються духовні константи музичної творчості, спадщини українського композитора Івана Карабиця, унікальна творчість якого є невід'ємною частиною української музичної культури сьогодення. Постать Івана Карабиця - особлива в українській культурі. Його ім'я ще за життя було добре відоме не тільки на Батьківщині, а й на світових теренах.

Ключові слова: І. Карабиць,стиль, творчість, жанр, духовні константи, філософія, митець, композиції, батьківщина, українська нація, фестиваль.

Постановка проблеми

музична творчість іван карабиця

Духовними константами творчості Івана Карабиця були теми високого етико- філософського спрямування, його приваблювали вселенські ідеї осягнення історії і сучасності, потаємності світобудови й пошуку істини, діалогу епох, хвилювали одвічні філософські питання життя і смерті. Карабиць заявив про себе крізь контури необарочного стилю, створивши блискучий твір на тексти Сковороди. А його популярні пісні звучать і зараз в інтерпретації естрадних співаків. Майже всі сучасні концептуальні ідеї, якими насичена література, образотворче мистецтво, театр, можуть бути повністю співвіднесені з духом та змістом творчості Карабиця. У його музичній рифмі можна простежити і авангард 60-х, і необарокко 70-х, і неоромантизм 80-х.Завдяки Карабицю побачили «світло наприкінці тунелю» досить вагомі для становлення культури незалежної України проекти 90-х. Перше, про що чомусь сьогодні практично не говорять, це відкриття для нас музичного мистецтва української діаспори. Тоді, на зорі незалежності, Карабіц став своєрідною сполучною ланкою між ними та нами, й головними крапками перетину співпраці видатного митця з представниками української діаспори у всьому світі, стали духовне підґрунтя української музичної культури

Розкриття етико-філосовського спрямування музичної спадщини українського композитора Івана Карабиця стало метою нашої статті.

Виклад основного матеріалу

Життя. Іван Федорович Карабиць визначний український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Народний артист України. Народився 17 січня 1945 року у грецькій родині в селі Ялта Першотравневого району Донецької області. У ранньому дитинстві разом з батьками виїхав з Ялти. Подальше його життя пройшло в Дзержинську, Бахмуті, Києві та гастрольних поїздках. В 1959-1963 рр. навчався в Артемівському музичному училищі (згодом він був названий на честь І.Карабиця - Бахмутський коледж мистецтв імені Івана Карабиця), закінчив його по класу фортепіано. Згодом вступив до Київської державної консерваторії (нині Національна музична академія України) за фахом композиція по класу професора Б.Лятошинського та закінчив аспірантуру під керівництвом М. Скорика. У 1968 став диригентом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. З 1983 року працював викладачем кафедри композиції Київської консерваторії, згодом став її професором. З 1989 став музичним директором відомого міжнародного фестивалю Київ Музик Фест. Член Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО. Професор Національної музичної академії України. Серед учнів Івана Карабиця були Вікторія Польова, Андрій Бондаренко, Олена Ільницька. З 1994 керував Національним ансамблем солістів «Київська камерата», фундатор циклу концертів «Час камерати» [1].

Творча діяльність майстра була багатогранною і різноманітною. За свій короткий земний шлях довжиною лише в 57 років Іван Карабиць виявив себе як яскраво обдарований самобутній композитор, талановитий диригент, чудовий педагог і видатний музично-громадський діяч [2]. Іван Карабиць мав творчі здобутки в усіх музичних жанрах. Це симфонічні, кантатно-ораторіальні, інструментальні твори, концерти для оркестру, фортепіано з оркестром, вокальні цикли, понад 50 естрадних пісень, музика до художніх та анімаційних фільмів, театральних вистав. І все ж композитор тяжів до крупних жанрів, великих оркестрових і хорових мас, тому найбільшими його мистецькими удачами стали масштабні симфонічно-хорові полотна, серед яких поема «Vivere memento» на вірші Івана Франка, ораторія «Заклинання вогню», опера-ораторія «Київські фрески» та інші твори, написані у співпраці зі славетним українським поетом Борисом Олійником, тощо [2].

Духовними константами творчості Івана Карабиця були теми високого етико-філософського спрямування, його приваблювали вселенські ідеї осягнення історії і сучасності, потаємності світобудови й пошуку істини, діалогу епох, хвилювали одвічні філософські питання життя і смерті. Композиторові завжди була близькою філософія мандрівного українського поета, мислителя і музиканта XVIII століття Григорія Сковороди. Ця постать слугувала, до певної міри, ідеалом для митця: йому імпонували непереборний український дух та універсальність ідей Григорія Сковороди, цілісність його натури і навіть те, як він пішов із життя - нікого не обтяжуючи, у свіжій сорочці, з чистими думками. Поезія Григорія Сковороди надихнула Івана Карабиця на створення одного з найкращих опусів - концерту для хору, солістів та оркестру «Сад божественних пісней» [2].

Ніби передчуваючи свій недовгий вік, композитор цінував кожну мить земного існування, що особливо в 1990-х роках викликало до життя твори напруженого емоційного тонусу, а часто й трагедійного звучання. Одним із них став монументальний Концерт-триптих для струнного оркестру (1996 р.), що на прем'єрі був сприйнятий, як одкровення автора, занепокоєного долею людства. А в авторській програмі однієї з композицій, створеної під час перебування в Америці («Music from Waterside», 1994 р.), Іван Карабиць власноруч написав, що твір народився завдяки думам «про людське, вічне й найвищу втіху в єднанні з природою».

Митець був закоханий у рідну землю, любив свою малу батьківщину Донеччину, де народився і виріс, зробив перші кроки на музичній ниві. Другою батьківщиною вважав Київ. Він часто говорив: «У мене таке відчуття, що у глибинах київської землі щось таке закопане... І воно притягує людей до цього міста». Любов до землі, біль за її рани і водночас гордість за неї проросли у «Київських фресках», «П'яти піснях про Україну», поеторії «Плач Катерини», «Піснях Явдохи Зуїхи», ораторії «Земле моя на ймення Донбас», Концерті для оркестра № 3 «Голосіння» та багатьох інших творах.

Особистість Івана Карабиця формувалася в той яскравий період духовного злету української нації, радикального жанрового і стильового оновлення, розриву набридлих пут соцреалізму, який сьогодні називають епохою шістдесятництва. Юнакові пощастило потрапити в клас до видатного українського композитора Бориса Лятошинського. Із ним в Івана Карабиця склалися особливі взаємини: Борис Миколайович був для нього не просто вчителем із композиції, а другом, наставником, духовним батьком.

Основні принципи педагогічної методики Бориса Лятошинського Іван Карабиць пізніше переніс у стосунки зі своїми учнями. Борис Лятошинський умів органічно й делікатно розкрити особливості обдаровання кожного вихованця, ніколи не тиснув, не заважав вільному розвиткові індивідуальності. Його енциклопедичні знання в галузі музичної і загальнолюдської культури, висока технічна озброєність сучасними художніми засобами були тим невичерпним джерелом, яке постійно живило творчу уяву молодих митців. Майстер дав путівку в життя цілій плеяді талановитих композиторів. Це - Ігор Шамо, Юрій Щуровський, Микола Полоз, Олександр Канерштейн, Леся Дичко, Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Євген Станкович і багато інших. Усі вони увійшли до кола творчого й дружнього спілкування Івана Карабиця на довгі роки [3].

Несподівана смерть Бориса Лятошинського в 1968 році стала для Івана Карабиця надзвичайно сильним емоційним потрясінням. Але життя тривало, треба було вчитися далі. Він опинився у класі тоді ще зовсім молодого педагога Київської консерваторії Мирослава Скорика. Мирослав Михайлович, як тонкий психолог, дуже гостро відчував душевний стан нового учня, знайшов до нього делікатний підхід і також зміг стати його другом і порадником на все життя. Дуже важливим для творчого становлення композитора було спілкування з виконавцями його творів. У цьому контексті слід згадати скрипалів Олега Крису та Юрія Мазуркевича, диригента Федора Глущенка, відомі творчі колективи: квартети імені Миколи Леонтовича, імені Миколи Лисенка, камерний оркестр «Perpetuum mobile» на чолі з Ігорем Блажковим, камерний оркестр Аркадія Винокурова, хорову капелу «Думка» з її тодішнім керівником Михайлом Кречком, ансамбль солістів «Київська камерата» й багатьох інших.

Іван Карабиць належав до тієї нечисленної когорти митців, які здатні поєднувати заняття композицією з активною музично-громадською роботою. Таких особистостей у світі небагато, тому що композиторська творчість - вельми специфічний вид діяльності, який передбачає особливе самозаглиблення, усамітнення, на відміну від, скажімо, літераторів, поетів або художників, чия праця є більш відкритою й публічною [2].

Із 1972 року Іван Карабиць був членом Спілки композиторів України, обирався до складу правління СКУ та Спілки композиторів СРСР, був головою правління Музфонду України, заступником голови правління СКУ з питань міжнародних зв'язків і керівником комісії масових жанрів [4]. Займаючись довгі роки підготовкою пленумів СКУ, організацією гастролей провідних українських мистецьких колективів, він зрозумів, що у світі мало знають про Україну як державу з величезними культурними традиціями і творчим потенціалом.

Якось Спілка композиторів колишнього Радянського Союзу відрядила митця до Аргентини. І коли його там запитали, звідки він, Іван Карабиць відповів, що з України. Співрозмовник трохи подумав і вирішив уточнити: «А де це? Біля Алжиру?» Гірко й боляче було чути таке, і відтоді композитор замислив зробити так, щоб про Україну стало відомо в усіх куточках Землі. Цей, уже хрестоматійний, випадок поклав початок велетенській праці, що забирала левову частку життя, енергії, здоров'я, віднімала дорогоцінні години від творчості. Однак геніальний проект першого українського міжнародного музичного фестивалю дав старт великій історичній місії відкриття світові України музичної і мистецької.

І сьогодні для багатьох ім'я Івана Карабиця асоціюється насамперед із міжнародним музичним фестивалем «Київ Музик Фест», автором ідеї, постійним директором і художнім керівником якого він був з 1990 року і до останніх днів життя. Фестиваль виник у важкі часи руйнування радянської імперії і народження молодої незалежної Української держави. Разом із занепадом СРСР ламалися ідеологічні пріоритети старої доби. То був період нестабільності, невизначеності, відсутності ціннісних орієнтирів і загальної кризи усіх сфер людського буття. На цьому тлі «Київ Музик Фест» постав як міцна духовна опора, що повернула митцям відчуття власної гідності й високого духовно-естетичного виміру української музики, а його струнка, продумана концепція, виражена гаслом «Українська музика в контексті світової культури», визначила шляхи розвитку нашого музичного мистецтва на кілька найближчих десятиріч.[5]

Іван Федорович надзвичайно любив творчу молодь. Так, під егідою «Київ Музик Фесту» виник Міжнародний форум музики молодих на чолі з Ігорем Щербаковим, який згодом став самостійним перспективним творчим проектом [6]. А до фестивального руху доєдналися молодші колеги Івана Карабиця - Ігор Щербаков, Ганна Гаврилець, Іван Тараненко та інші талановиті митці, нині відомі музично- громадські діячі. Відомий поет-символіст і вчений Валерій Брюсов якось сказав: «Людина помирає, її душа, не підвладна руйнуванню, вислизає й живе іншим життям, але якщо померлий був митцем, якщо він затаїв своє життя в звуках, фарбах або словах, - його душа все та ж, жива і для землі, для людства».

Висновки

Творчість митця є продуктом епохи, в яку він живе. Творчість великого митця долає умовності епохи, піднімається на найвищий щабель філософського осмислення буття, відкриває нові горизонти як для сучасників, так і для прийдешніх поколінь..Оригінальна, новаторська, національно визначена творчість Івана Карабиця приваблює нас глибиною закладених у неї філософських ідей, широтою образних горизонтів, міцним укоріненням в український фольклорний ґрунт, пафосом високої громадянськості, вибуховою експресію конфліктно-драматичного типу симфонізму, та національним духом творчості. Іван Карабиць продовжує жити серед нас, тому що живуть його твори, започатковані ним справи. Активно розвивають традиції вчителя його учні; розширюється коло дослідників, послідовників і шанувальників таланту митця. Але як колись Іван Карабиць намагався розгадати загадку легендарного Григорія Сковороди, так і для нас життя і творчість композитора залишаються загадкою, що спонукає до все нових і нових відкриттів.

Список використаних джерел

1. Вікіпедія - режим доступу: https: iik.wikipcdia.org wiki Карабиць Іван Федорович

2. Загадка життя і творчості Івана Карабиця - режим доступу: http://mus.art.co.ua/zahadka-zhyttya-tvorchosti-ivana-karabytsya/

3. Борис Лятошинський. Життя і творчість. - режим доступу: http://www.lib.zt.ua/ua/outstanding/node/254

4. Національна спілка композиторів України - режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Національна_спілка_композиторів_України

5. Фестиваль «Київ Музик Фест» - режим доступу: http://composersukraine.org/index.php?id=2849

6. Форум Музики молодих - режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Форум_музики_молодих

Размещено на Allbest.ru