Становлення науково-дослідної роботи бібліотек в Україні: зміст, напрями діяльності та основні періоди розвитку

Размещено на http://allbest.ru

СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ: ЗМІСТ, НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОСНОВНІ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ

Соколов Віктор Юрійович,

кандидат історичних наук, головний бібліотекар Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого

Висвітлено основний зміст поняття «науково-дослідна робота бібліотеки» (НДРБ). Охарактеризовано провідні напрями та види НДРБ. Визначено та проаналізовано головні періоди й особливості її розвитку. Обґрунтовано періодизацію та основні етапи становлення НДРБ в Україні на історичному фоні поширення сфери наукової діяльності в бібліотечній роботі. Розкрито місце і значення НДРБ в підвищенні ефективності діяльності книгозбірні та бібліотечної справи в цілому.

Ключові слова: бібліотечна діяльність, науково-дослідна робота, організація та управління науково-дослідною роботою, бібліотекознавство, ефективність інформаційно-бібліотечної діяльності, історія бібліотечної справи, періодизація.

З появою нових організаційних структур та процесів управління, заснованих на новітніх піар-технологіях («паблік рилейшнз» - англійською «public relations», PR), маркетингу, менеджменту, у зв'язку з розвитком інформаційно-комп'ютерних засобів постають актуальними питання всебічного науково-методичного супроводу діяльності бібліотеки. До того ж, все більше співробітників бібліотек починають займатися науково-дослідною та науково-методичною діяльністю, оскільки, з однієї сторони, науково-дослідницька робота бібліотеки (НДРБ) надає можливість її працівникам сприяти розвитку книгозбірні, визначати шляхи подальшого вдосконалення культурно-просвітницької діяльності, підвищувати ефективність результатів бібліотечно-інформаційної праці, що слугує піднесенню теоретичного обґрунтування розвитку бібліотечної справи в цілому, а з іншої сторони - НДРБ надає інформаційно-бібліотечним працівникам можливість підвищувати свій рівень професійних знань, вивчати передовий досвід роботи, досліджувати актуальні питання та проблеми розвитку бібліотечної науки і практики, а також вдосконалювати свої професійні здібності [1, с. 211]. Обґрунтування необхідності розвитку та поширення сфер НДРБ фахівці пов'язують також і з удосконаленням бібліотечно-інформаційних процесів, адаптацією роботи бібліотечної мережі до вимог сучасного та майбутнього суспільства (сучасним російським бібліотекознавцем А. Соколовим було навіть запропоновано новий термін - «бібліофутурологія», що тлумачиться як вчення про майбутнє бібліосфери (книжкової та бібліотечної справи), або теорія бібліотечного прогнозування [41]). Визначення стратегічних шляхів задоволення сформованих у суспільстві інформаційних потреб, у свою чергу, потребує проводити у бібліотеках збирання й аналітичного опрацювання наявної інформації з різних сфер суспільно-політичної практики, історичного досвіду, різноманітних соціальних процесів тощо. До того ж, необхідною умовою ефективної управлінської діяльності є формування відповідної інформаційно-аналітичної бази, підготовленої за безпосередньої участі бібліотек [15, с. 40].

В Україні НДРБ все частіше стає предметом вивчення фахівців бібліотечної справи, зокрема систематично стан її розвитку знаходить відображення у аналітичному виданні Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого «Огляд науково-дослідної роботи бібліотек та закладів вищої освіти сфери культури України за ... роки» (видання публікується з 1976 р. на кожний п'ятирічний період, останнє, за 2011-2015 рр., вийшло у 2019 р.) [37; 36]. Аналіз ефективності проведення НДРБ є предметом досліджень цілої низки вітчизняних вчених (праці О. В. Воскобойніковой-Гузєвої, Т Гранчак, Л. Любаренко, О. Мастіпан, Г Солоіденко, А. Соляник та ін.) [12; 14; 15; 28-30; 33; 42; 43]. Особливості проведення соціологічних та маркетингових досліджень у бібліотеках було розкрито в публікаціях Т Богуш, Т Коваль, І. Луньової, Л. Туровської та ін. [9; 22; 23; 45; 47]. Певна частина наукових досліджень (зокрема дисертаційних) було присвячено вивченню стану та розвитку науково-дослідної роботи в окремих книгозбірнях (праці Т. Гранчак, Л. Любаренко, О. Мастіпан, В. Матусевич, А. Соляник та ін.) [14; 28-30; 32; 43]. Проте, вивчення становлення та розвитку НДРБ в Україні в цілому ще залишається поза увагою дослідників.

Метою запропонованої статті є характеристика змісту, основних видів, напрямів науково-дослідної роботи бібліотек в Україні; аналіз та визначення основних періодів, етапів, тенденцій та особливостей її розвитку; вивчення шляхів поширення та значення НДРБ у розвиненні бібліотечної справи та науки.

У термінологічному словнику «Библиотечное дело: терминологический словарь» (М., 1986) НДРБ трактується як напрям наукових досліджень, які спрямовані на вдосконалення бібліотечного та бібліографічного обслуговування населення, на сприяння розвитку теоретичної бази бібліотечної справи, на примноження нового знання в галузі бібліотекознавства, бібліографознавства, історії книги, книгознавства, оптимізації бібліотечної технології [8, с. 25]. В енциклопедичній статті І. Лукашова (Библиотечня энциклопедия. М., 2007) у визначенні НДРБ акцент ставиться на характеристиці суб'єкта виконання науково-дослідної роботи в галузі бібліотечної справи. НДРБ визначається як «вивчення та вирішення фундаментальних і прикладних проблем бібліотечної діяльності силами колективів бібліотек, бібліотечно-бібліографічних установ (у т ч. закладів вищої освіти, наукових установ, книжкових палат), професійних громадських об'єднань, товариств і окремих фахівців» [27, с. 693]. Отже, НДРБ - це дослідження, спрямовані на розвиток теорії та практики бібліотечної справи (переважно, науково-бібліографічної роботи, що, як правило, завершується виданням покажчиків, зведених друкованих каталогів тощо та науково-методичної роботи, що втілюється в складанні інструктивно-методичних матеріалів та інших документів з науково-обґрунтованими рекомендаціями). Основними формами НДР працівників бібліотеки можуть бути: участь у підготовці та виконанні науково-дослідних проектів; проведення або участь у наукових і науково-практичних заходах (семінарах, конференціях, симпозіумах тощо); опублікування та підготовка до друку наукових робіт; керівництво науково-дослідною та науково-методичною роботою (зокрема, участь у роботі вчених рад); співпраця у підготовці, атестації кадрів вищої наукової кваліфікації (зокрема, залучення до роботи наукових рад) та ін. [16, с. 170]. Таким чином, НДРБ направлена, переважно, на поліпшення якості інформаційно-бібліотечного обслуговування читачів, вдосконалення бібліотечно-бібліографічних процесів, підвищення продуктивності бібліотечної праці в цілому.

Визначальні види НДРБ сформувалися на основі розвитку тих напрямів роботи книгозбірень, що потребували використання тих чи інших наукових методів діяльності. В межах цих напрямів розвивалися такі види діяльності, як науково-бібліографічна, науково-просвітницька, науково-методична, науково- видавнича та власне науково-дослідна діяльність. У НДРБ виділяються також такі важливі напрями діяльності, як організація наукових досліджень в галузі бібліотечної справи та управління ними; обмін науковою інформацією за допомогою професійних видань, неформальних комунікацій; вивчення, організація та підготовка наукових кадрів для бібліотек. Іноді дослідницьку діяльність (у бібліотеках певних типів) розглядають як один з напрямів науково-методичної роботи, основою аналітичної діяльності, оцінки досягнутих результатів та здійснення звітності. В останні роки стали популярними такі види НДРБ, як аналіз іміджу бібліотек, вивчення відносин певних соціальних груп до змісту бібліотечної діяльності, соціологічні дослідження з вивчення розвитку читання та читачів та ін. Виділяють також декілька підходів до організації дослідницької діяльності. Проте, часто НДРБ зводиться лише до процесу збору відомостей про окремі напрями роботи установи з метою визначення якості послуг, що надаються, а також рівня досягнення поставлених бібліотекою завдань, тобто - до можливості виявляти певні риси діяльності книгозбірні, які потребують подальшої корекції. Також спостерігається, що з розвитком нових видів НДРБ дослідження нерідко проводяться з певними порушеннями методики їх проведення; дослідний процес неправильно документується; інструментарій, що застосовується, не дає потрібних результатів, а висновки залишаються необґрунтованими (звідси актуальними постають питання підвищення кваліфікації бібліотечних працівників, зокрема їх ознайомленням з методикою та особливостями проведення НДРБ).

На основі виконання основних соціальних функцій книгозбірень, в коло основних сфер НДРБ потрапляють питання вивчення користувачів; дослідження складу книжкового фонду, його використання і відповідності читацьким запитам; розвиток інформаційно-бібліографічних ресурсів, вивчення ефективності їх використання; формування корпоративної мережі бібліотек та ін. Доведено, що наукові дослідження в бібліотеках сприяють вирішенню її концептуальних і локальних питань розвитку, допомагають розібратися в закономірностях функціонування бібліотеки як соціального інституту, спрогнозувати його подальший розвиток, для чого широко застосовуються різні методи наукового пізнання як загальнонаукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція, моделювання, узагальнення, абстрагування, формалізація, системний метод, експеримент, спостереження, опис та ін.), так і спеціальні (статистичні, бібліометричні, соціологічні, історичні методи, методи анкетування (опитування), ранжування, аналізу бібліотечної документації тощо).

Історія розвитку бібліотечної справи доводить, що майже з самого початку свого існування бібліотеки були не тільки місцем для зберігання різних документів, а й установами, де проводилися певні науково-просвітницькі заходи, дослідження та навчання; місцем, де, фактично, отримували нові (наукові) знання. Тобто бібліотека, певним чином, виконувала функції наукової установи. Ще в античні часи бібліотека була невід'ємною складовою сфери науки та виконувала функції установи, що поширювала знання. Надалі цю роль, частково, виконували монастирські бібліотеки. З поширенням освіти, з появою перших університетів, провідну роль у розвитку науково-просвітницьких процесів почали відігравати книгозбірні навчальних закладів. Бібліотека починає енергійно служити науці й сама бере активну роль в її розвитку [11, с. 69]. Одночасно розвивалися наукові підходи щодо покращення процесів комплектування, обробки документів, способів їх надання користувачам книгозбірень. Адже невдовзі після заснування перших бібліотек виникла необхідність аналізу принципів відбору документів та їхнього опису, систематизації фондів і їхнього відображення в каталозі, тобто в книгозбірнях поступово починали займатися виробленням нових знань щодо здійснення бібліотечних процесів, які можна розглядати як перші протонаукові дослідження, що мали на меті вирішення суто практичних питань бібліотечної діяльності. Об'єктом цих досліджень були, переважно, рукописи (пізніше - друковані книги), а предметом - способи їх комплектування, обліку та опису. Також, майже з самого початку існування книгозбірень, в процесі розвитку бібліотечної діяльності, все більшої актуальності набували питання ідентифікації авторів та їх праць, принципів комплектування книг та їх класифікації, розстановки та систематизації документів та ін. Поступово в бібліотеках сформувалися і способи розстановки книг: алфавітний, систематичний, хронологічний, за жанрами та ін., досліджувалися також біографії авторів творів. Одними з перших протонаукових праць, що торкалися зазначених питань були: «Про зібрання книг» Артемона з Кас- сандреї (І ст. до н.е.), «Про придбання та вибір книг» Гереннія Філона з Біблоса (II ст.н.е.) та ін.

Після винаходу друкарства з'явилися перші друковані керівництва з бібліотечної справи, що створювалися, переважно, на основі певного досвіду бібліотечної роботи. У 1627 р. була опублікована праця французького вченого, книгознавця і книголюба, професора медицини Габріеля Ноде (1600-1653) «Порада як влаштувати бібліотеку» (1627), в якій автор узагальнив свій досвід з комплектування й організації книгозбірні кардинала Дж. Мазаріні (1602-1661). У 1779 р. була надрукована перша книга про бібліотечну справу російською мовою «Опыт о Библиотеке и Кабинете редкостей и истории натуральной Санкт-Петербургской императорской Академии наук» І. Бакмейстера (1732-1788), де розглядалися питання суспільного значення діяльності бібліотек, їхньої ролі в розвитку науки, освіти, просвітництва, культури та розвитку світського читання. Меньше, ніж через 50 років, на початку ХІХ ст., мюнхенський бібліотекар М. Шреттінгер (1772-1851) у своїй двотомній праці «Досвід досконалого підручника з бібліотекознавства, або керівництво для пристойного ведення справ бібліотекарем» (1808-1829) вперше ввів поняття «бібліотекознавство». Його праця була перевидана у 1834 р. як «Керівництво з бібліотекознавства». На думку М. Шреттінгера, бібліотекознавство не відокремлюється від бібліотечної справи і розуміється тільки як практичне знання [19, с. 13-14].

У другій половині ХІХ ст. в країнах Західної Європи та в Сполучених Штатах Америки з'явилися перші журнали з бібліотечної справи, було організовано перші професійні бібліотечні асоціації (у США - 1876 р., у Великобританії - 1877). Наприкінці ХІХ ст. бібліотекознавство, переважно, завдяки працям німецьких дослідників, сформувалося не тільки як практична, а й як теоретична дисципліна. Майже до кінця ХІХ ст. НДР у бібліотеках проводилася завдяки ініціативі окремих видатних бібліотекарів та вчених-дослідників, що часто поєднувалося в одній особі (наприклад, у 1873-1876 рр. американський бібліотекар і бібліограф М. Дьюї (1851-1931) розробив десяткову класифікацію розстановки фондів і карток в каталозі). Завдяки науково-дослідній діяльності окремих бібліотекознавців наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. тематика досліджень поширювалася не тільки на книги, фонд та суспільне значення бібліотек, а й на читачів.

В Україні ініціатором дослідження читачів наприкінці 1860-х - протягом 1870-х рр. був знаний український педагог і методист, барон М. Корф (18341883), який перший здійснив експеримент зі з'ясування рівня засвоєння та розуміння прочитаних та прослуханих книг як серед школярів земських шкіл, так і серед дорослого населення. За результатами своєї роботи М. Корф уклав «Каталог народної бібліотеки». Розпочату роботу з вивчення читачів розвивали Х. Алчевська (1841-1920) та Б. Грінченко (1863-1910), які застосовували різні методи дослідження читачів: спостереження, відгуки на прочитане (прослухане), рецензії, різні форми проведення бесід із читачами бібліотек тощо. Провідним методом був метод запитань за заздалегідь підготовленими питаннями, який удосконалювався й набрав форми анкетування читачів. Також на рубежі ХІХ-ХХ ст. значний внесок у розвиток вивчення читачів зробив російський бібліотекознавець М. Рубакін (1862-1946), який крім статей з проблем комплектування фонду, опублікував низку праць про читання і читачів («Читающая публика и библиотека» (1890), «Этюды о русской читающей публике» (1895), «Работа библиотекаря с точки зрения библиопсихологии. К вопросу об отношении книги и читателя» (1925), «Психология читателя и книги. Краткое введение в библиологическую психологию» (1929) та ін., де він обґрунтував нову галузь науки - бібліопсихологію).

На поч. ХХ ст. характерною рисою дослідницької діяльності в бібліотеках було поглиблене вивчення соціально-психологічних особливостей читачів, зокрема розуміння ними прочитаного у народних бібліотеках, книгозбірнях недільних міських та початкових сільських шкіл. Аналіз звітів міських публічних бібліотек, що були засновані на рубежі ХІХ-ХХ ст., засвідчує, що з відкриттям цих установ було запроваджено статистичний метод у бібліотечних дослідженнях, що набув свого поступового розвитку з удосконаленням відповідних аналітичних підходів й методик роботи [46, с. 246-248]. Основними показниками були статистичні дані про кількість читачів, їх соціально-демографічні та професійні характеристики, мету звернення до бібліотек, частоту відвідуваності, книговидачу, в якій виокремлювалися види та тематика видань, визначалися найпопулярніші автори. Вивчення звітів доводить, що дослідження читацьких інтересів (читачів) у книгозбірнях України здійснювалося кожною бібліотекою незалежно одна від одної, відповідно до наявних ресурсів та власного бачення проблеми. На початку ХХ ст. звіти найбільших книгозбірень доповнювалися аналітичними оглядами, що є першими спробами теоретичного осмислення роботи бібліотеки та вивчення читачів установи [34, с. 17-18].

Розвиток науково-дослідницької діяльності, що відбувався в бібліотеках наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., заклав підґрунтя до формування в Україні бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства у сучасному розумінні цих наук. У той же час, у провідних бібліотеках Західної Європи та Північної Америки почали запроваджувати широкомасштабні науково-дослідні проекти та створювати науково-дослідні відділи. Отже, наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. НДРБ в Україні почала виокремлюватися в окремий вид бібліотечної діяльності. До початку ХХ ст. вона розвивалася, переважно, завдяки особистій науковій діяльності провідних фахівців бібліотечної справи (Д. Багалія, К Дерунова, М. Рубакіна, К. Рубинського, С. Сірополка, М. Сумцова, Л. Хавкіної та ін.) та діяльності бібліотечних товариств. Певним наслідком зазначеної роботи на теренах України стало заснування у 1903 р. у Харківській громадській бібліотеці першого в Російській імперії відділу бібліотекознавства. В цілому, у провідних бібліотеках на початку ХХ ст. досліджувалися, переважно, питання формування фондів, організації каталогів, класифікації, каталогізації, вивчення читачів та їх попиту, рідкісні та цінні видання та книжкові зібрання. Втім, саме вивчення питань розвитку читацьких інтересів та методики народного читання було провідним у НДРБ та у формуванні вітчизняного бібліотекознавства.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. на теренах України також сформувалася бібліографічна практика створення зведених покажчиків літератури, що ґрунтувалася на науково-бібліографічних принципах, розвинутих у працях М. Комарова, І. Левицького, О. Огоновського, М. Максимовича та ін. Так, наприклад, члени Одеського бібліографічного товариства (1907) на поч. ХХ ст. вже займалися питаннями теоретичного обґрунтування бібліографознавства. В зазначений час в провідних бібліотеках України також активно розвивалися історико-книгознавчі дослідження (праці І. Каманіна, С. Маслова, І. Огієнка, М. Петрова, Ф. Тітова та ін.). Певний поштовх розвитку НДРБ надали проведення та резолюції Першого Всеросійського з'їзду із бібліотечної справи 1911 р., де, зокрема, вперше було порушено питання про запровадження бібліотечної статистики на державному рівні [46]. Так, наприклад, члени Харківського товариства поширення в народі грамотності (1869-1920) у своїх доповідях запропонували визнати обов'язковою для всіх публічних, громадських, народних бібліотек точну статистику читачів і обсягів читання, запровадити уніфіковані форми статистичної звітності для всіх типів бібліотек, зокрема, єдину загальнодержавну форму звітності та групування статистичних відомостей для бібліотек певного виду, наголосили на важливості обов'язкового ведення щоденної статистики в книгозбірнях (доповіді О. Дідріхсона, І. Дриженка, С. Жилкіна та ін.) [18; 46, с. 202, 338-348]. Характерною особливістю цього періоду було те, що теоретичні засади бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства розвивалися фахівцями, які розглядали бібліотеку як базу для наукових досліджень. Стан НДРБ на рубежі ХІХ-XX ст. можна охарактеризувати як початковий період формування науково-практичних розвідок в провідних книгозбірнях України, якому було властиві епізодичність, безсистемність, недостатній рівень проведення досліджень, заснованих на накопиченні емпіричних даних, ще не поєднаних у певну систему. Він характеризується різними формами збирання та осмислення окремих фактів про читачів та про стан діяльності шкільних, міських публічних і сільських бібліотек. Зокрема, були розроблені вимоги до комплектування та розміщення фондів бібліотек, принципи краєзнавчої діяльності книгозбірень, удосконалення статистичної звітності. Впровадження комплексного підходу в дослідженнях читачів дало основу для розвитку соціологічного напряму в НДРБ. Важливим чинником для розвитку НДРБ було визначення місця бібліотекознавства в системі наук, зокрема її зв'язків, особливостей структури, принципів, методів і т п. Характерним було й те, що у даний період становлення НДРБ в Україні ще продовжувалися активні пошуки об'єкта і предмета бібліотекознавчих досліджень, з'ясовувався понятійний апарат бібліотечної галузі [17, с. 62-63]. Також можна стверджувати, що на рубежі ХІХ-XX ст. було закладено основи для формування бібліотекознавства як самостійної галузі знань та забезпечено подальший перехід її від прикладної до фундаментальної науки, чому значною мірою сприяла НДР в бібліотеках, яка проводилася, переважно, окремими дослідниками. Теоретичні питання бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства як взаємопов'язаних дисциплін, активно розглядалися в другому і третьому десятиліттях ХХ ст., після опанування практичної стадії бібліотечної та бібліографічної діяльності.

Надалі сталому розвитку НДРБ завадили Перша світова війна, революції 1917 р., руйнівний період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Наступний етап піднесення НДРБ проходив вже після встановлення радянської влади, коли основними питаннями розвитку бібліотечної справи були проблеми організації мережі бібліотек; налагодження їхнього функціонування, зокрема активізації політико-просвітницької функції книгозбірень; дослідження особливостей читання та формування інтересів читачів з використанням методів різних наук (психології, педагогіки, соціології й ін.); здійснення обґрунтування питань бібліотечної класифікації, каталогізації тощо. Провідними установами, де розвивалася НДР були наукові, міські публічні та вишівські (переважно, університетські) бібліотеки, наприклад: Харківська державна бібліотека ім. В. Г Короленка; Одеська центральна наукова бібліотека (нині - Одеська національна наукова бібліотека); Всенародна бібліотека України (ВБУ, нині - Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського (НБУВ); Київська центральна робітнича бібліотека ім. ВКП (б) (Київська ЦРБ ім. ВКП(б), нині - Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого) та ін.

На розвиток НДРБ в Україні у 1920-х рр. значною мірою вплинули резолюції з'їздів, конференцій, нарад, семінарів, що проводилися у різних напрямах бібліотечної та книгознавчої діяльності. У 1923 р. у Харкові було проведено Першу Всеукраїнську нараду, що була організована Українським науковим інститутом книгознавства (УНІК, 1922-1936) та Книжковою палатою, де розглядалися питання децимальної системи та індексування книг, організації фондів, дослідження колекцій і стародруків в бібліотеках та ін. Питання розвитку наукових досліджень в бібліотеках розглядалися на Першому Всеросійському бібліографічному з'їзді (1924), на Першій конференції наукових бібліотек (1925), на Першому Всеукраїнському з'їзді бібліотечних робітників (1926) та ін. Зокрема, за ініціативою ВБУ на конференції академічних бібліотек вперше в Україні було розглянуто проблеми координації вивчення науково-методичних питань в діяльності книгозбірні, узгодження проведення НДРБ в галузі формування українського бібліографічного репертуару, організації краєзнавчої бібліографії, каталогів тощо.

У 1925 р. у складі ВБУ було створено Науково-дослідний інститут бібліотекознавства на правах відділу, який у 1926 р. було перейменовано на Науково-дослідну комісію бібліотекознавства та бібліографії (відділ бібліотекознавства у складі ВБУ працював ще з 1922 р.). До складу Комісії входили такі відомі бібліотекознавці та книгознавці, як Д. Балика, Г. Житецький, Б. Зданевич, В. Іваницький, О. Карпінська, В. Козловський, Ф. Максименко, С. Маслов, С. Постернак, М. Сагарда, М. Ясинський та ін. [32, с. 9-10]. На правах позаштатних співробітників у ВБУ працювали такі вчені, як М. Годкевич, С. Рубінштейн, В. Отомановський та ін. Зокрема, В. Іваницький здійснив першу спробу проаналізувати поняття «наукова діяльність» по відношенню до бібліотеки, а також новітні підходи до бібліотечної науки. М. Ясинський розробляв методологічні підходи до створення українознавчого бібліографічного репертуару. М. Сагарда здійснював аналіз міжнародної бібліографії, П. Горянський - аналіз досвіду роботи бібліотек західнослов'янських держав у створенні національного репертуару. В. Козловський та Д. Балика досліджували питання методики каталогізації. У 1926 р. при секції соціології УНІКу було створено Кабінет вивчення книги і читача. У цьому ж році було відкрито аспірантуру при ВБУ, у 1927 р.- аспірантуру при Одеській центральній науковій бібліотеці, де шляхом навчання готували висококваліфікованих фахівців з бібліотекознавства (тут таки було відкрито науково-дослідну кафедру). Серед перших аспірантів Одеської центральної наукової бібліотеки був С. Боровий, що захистив в 1930 р. дисертацію на тему «Наукова бібліотека в сучасних умовах» (науковий керівник - директор зазначеної бібліотеки С. Рубінштейн) і став єдиним на той час в Україні, хто мав науковий ступінь у галузі бібліотечної справи. Дисертація С. Борового була опублікована в цьому ж таки році [10]. Цікаво, що решта аспірантів на поч. 1930-х рр., а саме О. Горецький (в.о. завідуючого відділу україніки Одеської центральної наукової бібліотеки) та О. Варнеке (головним напрямом інтересів якого став розвиток залізничного транспорту в Україні в другій половині ХІХ ст.) у 1931 р. були арештовані й засуджені (на три роки заслання).

У 1920 - сер. 1930-х рр. у НДР провідних бібліотек України поступово сформувалися три основні напрями наукової діяльності: 1) вивчення загальних питань бібліотекознавства та бібліотечної справи; 2) дослідження розвитку окремих бібліотечних процесів, історії та сучасного стану бібліотечної справи, діяльності окремих типів і видів бібліотек; 3) аналіз принципів організації бібліотечної справи та бібліотек. Проте, відсутність єдиного погляду на об'єкт і предмет бібліотекознавства призводила до того, що дослідники надавали перевагу якомусь одному провідному (на їх думку) методу. Наприклад, М. Лісовський вважав основним методом статистично-бібліографічний, М. Куфаєв у вивченні бібліотечної практики надавав перевагу історичному методу. Про необхідність використання економічного аналізу діяльності бібліотеки вказували А. Віленкін, Р. Кибрик, В. Невський та ін. [25, с. 36]. Проте, першу спробу розібрати систему методів бібліотекознавчих досліджень зробила Л. Хавкіна (1871-1949), яка вказувала на необхідність застосування різних способів дослідження та засобів наукових експериментів у залежності від питань, які розглядаються при проведенні НДР. При цьому, на думку фахівниці, один метод повинен доповнюватися і контролюватися іншим, хоча сама дослідниця більше пропагувала безпосереднє спостереження та статистично-порівняльний методи.

Видатна вітчизняна дослідниця діяльності бібліотек Н. Фрідьєва (18941982) щодо методології бібліотекознавчих досліджень 1920-х рр., зазначала, що в провідних книгозбірнях використовували такі методи вивчення читача і книги, як метод живого спілкування з читачем (бесіди); метод наукового спостереження; експеримент; статистичний і порівняльний методи та ін. Також, одним з перших вітчизняних бібліотекознавців, хто змістовно вивчав доцільність комплексного використання наукових підходів, був Д. Балика (18941971), який стверджував, що завданням бібліотек є не тільки «накопичення книг» та створення «реєстраційної» бібліографії, а й розкриття змісту книг та доведення їх до читачів, в залежності від вимог життя країни [2, с. 93-94]. Втім, у вивченні читацьких потреб більшість дослідників надавало перевагу методу безпосереднього спостереження. Поступово сформувалися різноманітні форми вивчення читацьких інтересів: індивідуальний і груповий аналіз читацьких формулярів; записи попиту читачів; врахування незадоволеного попиту; запис усних і систематичне вивчення письмових відгуків про книги; аналіз книжкових формулярів [50, с. 11]. У другій половині 1920-х рр. постала необхідність переходу від спостереження та попереднього аналізу інтересів різних груп читачів до формування цілісного підходу щодо вивчення процесу читання. Зокрема, Д. Балика та О. Карпинська виділили три основних методологічних підходи у цьому напрямі: 1) опрацювання статистики виданих книг та невиконаних вимог; 2) вивчення дослівних запитів та попиту на книги; 3) проведення систематичного анкетування [3, с. 335]. Аналізуючи стан і методи вивчення читацьких інтересів, Д. Балика підкреслював про необхідність вивчення соціально-демографічних та професійних особливостей користувачів, що спонукало аналіз читання з застосуванням соціологічних методів дослідження [4, с. 26-27].

У 1927-1928 рр. у бібліотеках країни проводилося всеукраїнське дослідження роботи з читачем, результати якого знайшли відображення в працях УНІКу, в доповідях дослідників Кабінету вивчення книги і читача, в наукових статтях і монографіях (праці Д. Балики, В. Іванушкіна, Д. Меженка, Н. Фрідьєвої, В. Шпілевич та ін.). Протягом 1927-1930-х рр. УНІК здійснив широкомасштабне анкетування стосовно стану бібліотек і вивчення читача. Про систематичне вивчення українського читача в контексті соціології, психології, педагогіки свідчать підготовлений Д. Баликою бібліографічний покажчик та його численні публікації [2-4]. Поступово в провідних бібліотеках України у 1920-1930-х рр. сформувалася певна школа соціологічних досліджень з питань вивчення читання та читачів (Д. Балика, Н. Біркін, К. Довгань, В. Іванушкін, Г Марголіна, Ю. Меженко, Н. Перліна, П. Рубцова, Н. Фрідьєва, В. Шпілевич та ін.). Отже, у 1920-х - першій половині 1930-х рр. у НДРБ значне місце займали дослідження стану читання, інтересів та запитів читачів, зокрема питань взаємодії «читач-книга», якими займалися такі українські бібліотекознавці, як Д. Балика, Б. Борович, Л. Коган, Н. Фрідьєва та ін. Зокрема, Н. Фрідьєва однією з перших розпочала історико-бібліотекознавчі дослідження. Характерною рисою досліджень українських вчених було комплексне вивчення книги як об'єкта книгознавства, бібліотекознавства, бібліографознавства, соціології, педагогіки та філософії. Значний внесок у розвиток досліджень фондів стародруків зробили С. Маслов, Б. Зданевич, Г Житецький та ін.

Значною мірою, становленню та розвитку НДРБ у 1920-х - на початку 1930-х рр. сприяла діяльність бібліотечних об'єднань, які проводили конференції, семінари, гурткові заняття, що сприяли підвищенню кваліфікації бібліотечних працівників, більш раціональній організації бібліотечної справи та організації НДР. Зокрема, з ініціативи членів бібліотечних об'єднань в середині 1920-х рр. було створено своєрідні кабінети бібліотекознавства (кабінети бібліотекаря) в провідних книгозбірнях Києва, Одеси, Харкова та інших міст. Проаналізувавши розвиток українського бібліотекознавства, НДРБ та досвід теоретичних узагальнень, отриманих в провідних книгозбірнях України за період 1917-1927 рр., відомий бібліотекознавець та громадський діяч В. Козловський (1877 - після 1934) у 1928 р. писав, що в країні сформувався певний науковий колектив бібліотекознавців, який опанував весь комплекс сучасних бібліотекознавчих ідей, окрім того,- почали формуватися бібліотекознавчі школи, які відображали різні методологічні підходи та бібліотечні погляди, зокрема децималістів та антидецималістів, предметників та антипредметників, оборонців аналітичної методи вивчення читачів та прихильників синтетичної методи і таке інше. Дослідник зазначав, що необхідно «... втягувати у наукову роботу щораз ширші кадри бібліотечних робітників» [24, с. 12-13]. Проте, зазначене вимагає серйозної попередньої підготовки умов праці та матеріального забезпечення бібліотекарів. На думку В. Козловського, на часі (на рубежі 1920-1930-х рр.), постало питання про необхідність організації координації НДР бібліотек різних типів та видів, а також бібліотечних об'єднань, бібліотечних нарад, товариств, організацій тощо. Невипадково, що у 1927-1929 рр. розгорнулася активна діяльність Бібліографічної комісії ВУАН (1926-1933), що була створена з метою організації, координації та планування науково-бібліографічної роботи в Україні.

Таким чином, основні центри розвитку НДРБ поступово формувалися при провідних бібліотеках Харкова, Києва, Одеси, Львова. Так, наприклад в Одесі НДР активно розвивалася в Центральній науковій бібліотеці міста, створеної на базі колишньої Наукової бібліотеки Новоросійського університету та ряду інших бібліотек (1920-1924 - Головна бібліотека вищої школи м. Одеси, 1924- 1930 - Центральна наукова бібліотека (ЦНБ м. Одеси, директор С. Рубінш- тейн)). НДР зазначеної книгозбірні у середині 1920-х рр. зосереджувалась, головним чином, навколо роботи Бібліографічного семінару (1924), діяльність якого виходила далеко за межі бібліографії і охоплювала багато сфер бібліотекознавства та книгознавства (в ті часи - бібліології) [40, с. 11]. На Семінарі співробітники ЦНБ м. Одеси (нині - Наукова бібліотека Одеського національного університету імені І. І. Мечникова), а також наукові працівники інших установ систематично доповідали про свої наукові дослідження бібліологічного характеру. Значне місце у НДР було присвячено питанням бібліографії україніки (відділ україніки зазначеної книгозбірні розвивав бібліографічні дослідження з історії українського письменства та театру ХІХ-ХХ ст., з розвитку вітчизняної етнографії та ін.). В галузі книгознавства ЦНБ м. Одеси в результаті наукових досліджень рідкої та цінної книги, а також аналізу та формування фондів було організовано Музей книги, Мапографічний (Картографічний) кабінет, Кабінет марксизму, Український відділ (відділ «исгаіпіса»), Відділ історії революційних рухів та ін. Бібліотекою також було організовано Інститут практикантів (з метою підготовки бібліотечних фахівців середньої кваліфікації), Міжвузівський семінар для студентів, що працюють у вишівських бібліотеках [40, с. 13-14]. У 1930 р. було проведено об'єднання Державної публічної бібліотеки (нині Одеська національна наукова бібліотека), ЦНБ м. Одеси та Української державної бібліотеки в один заклад «Одеська державна бібліотека» під керівництвом директора публічної бібліотеки (цікаво, що всі ці заклади залишилася у своїх приміщеннях зі своїми фондами). У 1934 р. колишню ЦНБ м. Одеси було підпорядковано Одеському державному університету.

У Харкові НДР активно проводилася у Центральній державній бібліотеці ім. В. Г. Короленка та Центральній науковій бібліотеці Харківського університету. Так, наприклад, у 1922 р. бібліотека колишнього Харківського університету отримала назву «Центральна науково-учбова бібліотека» (ЦНУБ) і стала загальнодоступною (офіційна назва зберігалася до 1933 р., коли університети були відновлені й бібліотеку було повернуто Харківському університету, проте, у 1931 р. спеціальна нарада при секторі науки ухвалила замість ЦНУБ та Центральної державної бібліотеки ім. В. Г. Короленка утворити єдину Всеукраїнську бібліотеку ім. т. Сталіна, втім, у 1932 р. це рішення було скасовано). Однак, в той час зазначену книгозбірню часто називали Центральною науковою бібліотекою в м. Харкові. У середині 1920-х рр. у ЦНУБ (нині це Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна) було організовано Семінар бібліотекознавства (діяв під керівництвом директора книгозбірні К. Рубінського), в якому брали участь всі кваліфіковані співробітники бібліотеки; Кабінет марксистської літератури; бібліографічні комісії, що працювали над створенням зведеного каталогу іноземної періодики харківських бібліотек, каталогу періодичних видань бібліотеки, рекомендаційних списків навчальної та наукової літератури тощо [51-53].

У Києві НДР була зосереджена, переважно, у ВБУ та в Київській центральній робітничій бібліотеці ім. ВКП(б) (з 1923 р. її також називали Київською центральною округовою бібліотекою). Втім, певні дослідження, особливо, в галузі бібліографії, здійснювалися також в інших провідних бібліотеках міста, наприклад в Центральній польській державній бібліотеці у Києві (1925-1937), Центральній державній єврейській бібліотеці ім. М. Вінчевського (1923-1938), в бібліотеках вишів та науково-дослідних інститутів. Відомо, наприклад, що крім консультативних осередків при ВБУ, при Київській ЦРБ ім. ВКП(б) працював бібліографічний гурток при клубі «Робос» [53, с. 75].

Значною мірою, розвитку НДРБ у Києві сприяла діяльність Київського бібліотечного об'єднання, що було створено при Головполітосвіті у 1924 р. та займалося розвитком методики бібліотечної роботи; організацією підвищення кваліфікації працівників; проведенням певних дослідів у галузі бібліотечної справи та бібліотекознавства; вивченням стану роботи та побуту бібліотекарів Київщини та ін. У період свого розквіту (1926-1927) об'єднання охоплювало 229 бібліотечних працівників (181 жінку і 48 чоловіків) [49, с. 90]. Київська міська мережа бібліотек у цей час складалася з великої центральної, дев'яти районних (70 тис. книг та 12 тис. постійних читачів), 19 профспілкових, п'яти самостійних книгозбірень для дітей [26, с. 6-7]. Крім того, діяли ще десятки бібліотек при школах, клубах, вишах, а також наукові, військові, профспілкові та інші спеціальні книгозбірні.

Базою для роботи Київського бібліотечного об'єднання була Київська ЦРБ ім. ВКП(б), при якій з ініціативи Н. Фрідьєвої почав функціонувати Міський бібліотечний семінар як форма курсової професійної підготовки фахівців. Заняття семінару відвідували 144 бібліотечних працівника, лекції для них читали досвідчені співробітники провідних бібліотек Києва і, звичайно, сама Н. Фрідьєва. Усвідомлюючи необхідність формування змістовної науково-методичної бази якісної підготовки бібліотечних фахівців, Н. Фрідьєва в лютому 1925 рр. створює при Київській ЦРБ ім. ВКП(б) самостійний структурний підрозділ Кабінет бібліотекаря, матеріальну основу якого склали декілька сотень книг бібліотечної секції Кабінету політпросвітпрацівника Губполітосвіти, але вже через рік фонд Кабінету виріс до двох тисяч одиниць зберігання [7, с. 82-83]. Звичайно, саме члени Київського бібліотечного об'єднання становили актив Кабінету бібліотекаря як своєрідної лабораторії підвищення фахової майстерності, дискусійного клубу, центру надання методичної допомоги працівникам книгозбірень. Активісти об'єднання та Кабінету бібліотекаря на спільних засіданнях вивчали передовий бібліотечний досвід; обговорювали методичні питання; особливості бібліотечної техніки; аналізували дослідження, що здійснювались у книгозбірнях тощо. Для членів об'єднання в Кабінеті бібліотекаря щомісяця влаштовувалися лекції і семінари. Про великий інтерес до цієї форми роботи свідчить те, що в середньому на кожній з них були присутніми приблизно 80 осіб. Регулярно силами активістів проводилися конференції з питань наукової організації праці, формування бібліотечного ядра, впровадження нової бібліотечної техніки тощо. При Кабінеті діяли сім гуртків за окремими напрямами бібліотечної роботи, один з яких (з вивчення сучасних проблем марксизму) очолював директор Київської ЦРБ ім. ВКП(б) у 1922-1928 рр. Я. Розанов (1889-1836). Крім того, при Кабінеті бібліотекаря працювали кілька методичних комісій бібліографічна; з вивчення книги та читачів; роботи з малописьменними; з питань самоосвіти; раціоналізації бібліотечної справи. Коли, у 1929 р. при Київському округовому методичному комітеті інспектури народної освіти з метою посилення методичного керівництва мережею масових бібліотек округи було створено самостійну бібліотечну секцію на базі Кабінету бібліотекаря при Київській ЦРБ ім. ВКП(б), то вже в наступному році при секції діяло п'ять методкомісій: бібліографічна, раціоналізації бібліотечної праці, методкомісія в справі з малописьменними, в справі соціалістичного змагання в бібліотеках та сільська бібліотечна методкомісія. До роботи в них було залучено близько 40 провідних фахівців з Київської ЦРБ ім. ВКП(б) та інших книгозбірень міста. Крім того, окремі питання і завдання доручалися для опрацювання окремим виконавцям або невеликим тимчасовим робочим групам (комісіям). Так, комісія з раціоналізації бібліотечної справи розробляла плани роботи районних бібліотек, розглядала питання раціоналізації бібліотечної техніки, оплати за бібліотечні послуги та інші питання. Члени бібліографічної комісії уклали декілька рекомендаційних списків поточної літератури з різних галузей знань, підготували рецензії на найвидатніші новітні твори української, російської та іншомовних літератур. Саме в Кабінеті бібліотекаря розроблялися плани місячників української книги, програми конференцій, семінарів, нарад бібліотечних працівників [13, с. 58]. Для обговорення найважливіших методичних матеріалів та завдань щороку скликалися загальні наради бібліотечних працівників.

Однією з найактивніших при Кабінеті бібліотекаря була комісія з реалізації резолюцій I Всеукраїнського бібліотечного з'їзду (1926), делегатів якої від київської групи бібліотекарів очолювали Д. Балика та Н. Фрідьєва. За участі останніх було розроблено конкретний план вивчення читачів і читацького попиту в бібліотеках Київської округи в 1926-1927 рр., який реалізовувався зусиллями членів профільної постійної комісії з вивчення читачів, що також діяла при Кабінеті бібліотекаря. Співробітники Кабінету (Н. Фрідьєва та її добровільні помічники, що працювали на громадських засадах) займалися розробкою питань теорії, методики та практики бібліотечної справи, а також підготовки кадрів. Для реалізації цих завдань при Кабінеті було сформовано спеціальну бібліотечку видань з проблем теорії і практики бібліотекознавства, бібліографії, а також з питань політосвітроботи.

Звичайно, у Києві найбільш значну НДР проводила одна з провідних бібліотек того часу Всенародна бібліотека України (ВБУ). Аналізуючи досвід роботи ВБУ, видатний український бібліотекознавець і бібліограф, директор цієї книгозбірні у 1923-1929 рр. С. Постернак (1885-1938) вказував, що ВБУ, розвиваючи НДР, набула рис установи зі сполученням науково-дослідної праці з безпосередньою виробничою діяльністю, що зазначена бібліотека є лабораторією для постійних спостережень, експериментів, дослідів в галузі бібліотекознавства, книгознавства та бібліографії [38; 39]. НДР була одним із провідних напрямів діяльності ВБУ, так само як і Кабінету бібліотекаря, що здійснювалася нерідко у тісній взаємодії з УНІКом та його структурним підрозділом Кабінетом з вивчення книги і читача, що діяли при ВБУ. Першочергова увага приділялася дослідженню читачів, їхніх уподобань та інтересів. Результатом співробітництва ВБУ та Київської ЦРБ ім. ВКП(б) стала виконана на замовлення Головполітосвіти праця «Изучение читателя: опыт методики», котра була написана Д. Баликою та Н. Фрідьєвою (Москва, 1927, 2-е видання було надруковане вже через рік), яка активно використовувалася бібліотечними працівниками як навчальний посібник. До того ж, у другій половині 1920-х рр. постійна комісія з вивчення читачів Кабінету бібліотекаря провела в багатьох масових бібліотеках міста й Київської округи тиждень запису дослівного опитування читачів та зібрала до 10 тис. письмових відповідей (в опитуванні взяли участь 22 бібліотеки міста і 12 районних книгозбірень Київської округи; загалом було зібрано 24 тис. документів) [48, с. 60]. Статті з окремих питань теорії і практики бібліотечної роботи провідних співробітників ВБУ, Київської ЦРБ ім. ВКП(б) регулярно друкувалися у журналі «Бібліологічні вісті» та в «Трудах УНІК'у» (праці П. Іноземцева, Я. Керекеза, Н. Фрідьєвої та ін.) [13, с. 60-61]. Наприкінці 1920-х рр., за висловом Я. Керекеза, Кабінет бібліотекаря став лабораторією (виробничою базою) з впровадження нових форм бібліотечної роботи як у місті, так і у межах Київщині в цілому [21, с. 114-116].

На початку 1930-х рр. у деяких провідних бібліотеках було створено науковометодичні відділи. Так, наприклад, у Харківській державній науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка науково-методичний відділ був створений у 1932 р. Втім, на початку 1930-х рр. як в Харківській державній науковій бібліотеці ім. В. Г Короленка, так і в Київській ЦРБ ім. ВКП(б), ВБУ і в багатьох інших книгозбірнях, поступово розпочався занепад НДР, що пояснювалось загальною політикою держави щодо централізації управління, згортанням політики українізації та коренізації, кадровими чистками і репресіями щодо багатьох талановитих фахівців з різних галузей знань. Так, наприклад, на початку 1930-х рр. перестав працювати Кабінет бібліотекаря; занепала діяльність УНІК (ліквідовано у 1936 р.). Як правило, такі дії були безпосередньо пов'язані з розгорнутою політичною кампанію «проти буржуазного націоналізму та філософського ідеалізму». На початку 1930-х рр. внаслідок проведення зазначеної «кампанії» репресій зазнали майже всі провідні українські бібліотекознавці та книгознавці, зокрема Б. Борович, В. Іваницький, Ю. Меженко, О. Карпінська, М. Сагарда, С. Постернак, М. Ясинський та ін. У 1930-х рр. було репресовано і страчено С. Ефремова, В. Іванушкіна, М. Макаренка, С. Постернака, Я. Стешенка, С. Якубовського та ін. Припинило свою діяльність більшість бібліотекознавчих та книгознавчих часописів. У 1933 р. були звільнені практично всі співробітники Науково-дослідного кабінету бібліотекознавства та бібліографії при ВБУ Програми з вивчення національної книги та бібліографії були скасовані. У 1931-1932 рр. було повністю переглянуто і змінено методологічні підходи у НДРБ з метою наближення досліджень до «матеріалістично-діалектичного висвітлення процесів у бібліотекознавстві та бібліографії» [32, с. 12]. У новому підході нищівній критиці піддавалися майже всі попередні праці, теоретичні принципи і завдання. Поступово здійснювалася зміна конкретної наукової проблематики на загально-бібліотечну. Переважна більшість досліджень стала мати суто прикладний характер з орієнтуванням на соціалістичне будівництво. У 1930-х рр. перед дослідниками було поставлено нове завдання стосовно вироблення нової теорії бібліотечної справи, бібліографії, вивчення книги та читача, яка спиралась би на матеріалістично-діалектичну методологію, класову ідеологію соціалістичного будівництва.

Таким чином, період 1920-х перша половина 1930-х рр. для розвитку НДРБ характеризується значним пожвавленням досліджень читачів і читання, що спиралися на аналітичне опрацювання зібраних емпіричних матеріалів, отриманих за різними напрямами роботи книгозбірень. Було вдосконалено методи досліджень, розвинуто термінологічну систему бібліотекознавства та ін. Українськими дослідниками, фахівцями бібліотечної справи було закладено основи формування теоретико-методологічних засад бібліотекознавства. Також в провідних бібліотеках країни значного розвитку набув історичний напрям досліджень в різних галузях бібліотекознавства та книгознавства. В цілому, на рубежі 1920-1930-х рр. НДРБ в Україні носила комплексний характер з використанням широкого спектру соціологічних, історико-порівняльних, статистичних та інших методів, що активно застосовувалися й удосконалювалися особливо при дослідженні читачів та процесів читання. При зазначених дослідженнях були сформовані науково обґрунтовані теоретичні та практичні засади та принципи НДР. Була розроблена класифікація читацьких груп, над якою поряд із бібліотекознавцями (Ю. Балика, В. Іванушкін, Н. Фрідьєва) працювали науковці інших галузей знань (О. Білецький, Д. Чижевський). Було обґрунтовано наукове визначення таким поняттям як «читач, читацький інтерес, читацький попит, книгодрукування». Науковці УНІКу вперше ввели в науковий обіг термін «читачівство», що є синонімом терміна «читачезнавство», який був обґрунтований російським дослідником В. Талововим на початку 1970-х рр. [35, с. 146-147]. Слід зазначити, що значні напрацювання в теоретичному, методологічному та методичному вивченні читачів у бібліотеках України належали співробітникам УНІКу при ВБУ, зокрема Кабінету вивчення книги й читача, активна діяльність якого припадала на 1926-1930 рр. Саме співробітники Кабінету розробили теоретичні основи українського радянського бібліотекознавства; започаткували такі дисципліни, як «бібліотечна соціологія» і «бібліотечна педагогіка».

У процесі Всеукраїнського обстеження бібліотек у другій половині 1920х рр. було проведено значну дослідницьку роботу, розроблено певну систему методології НДРБ. У результаті розроблених уніфікованих анкет були отримані відомості про читачів та бібліотеки: склад їх фондів, професійних кадрів, бюджет, організацію обслуговування та ін. Таким чином, НДРБ сприяла розвитку вітчизняної бібліотекознавчої думки; заклала підвалини у формування теоретико-методологічних засад бібліотекознавства; опосередковано допомогла становленню та розвитку фахових видань, в яких оприлюднювалися результати наукових та практичних досліджень. Також поступово розроблялась методика проведення НДР. Так, наприклад, в галузі читачезнавства було розроблено концептуально-методологічне обґрунтування поетапного процесу дослідження (підготовчий етап, експериментальний, етап обробки інформації, формулювання висновків, впровадження результатів у практику). Результати прикладних досліджень відносно швидко впроваджувалися у практичну діяльність бібліотек.

На початку 1930-х рр. ситуація в розвитку НДРБ стрімко змінюється. З другої половини цього десятиліття ще більше посилився ідеологічний тиск на організацію бібліотечного обслуговування населення в Україні. У свідомість бібліотечних працівників наполегливо впроваджувалася думка, що їх головним завданням є політичне просвітництво населення, перетворення бібліотек у центри, що активно сприяють мобілізації мас на виконання п'ятирічного плану соціалістичного будівництва. Окрім того, згідно Постанови ЦВК СРСР «Про бібліотечну справу в Союзі РСР» від 27 березня 1934 р. впроваджувалася чітка система державного керівництва бібліотечною справою. 26 липня 1934 р. аналогічну постанову «Про роботу масових бібліотек», присвячену питанням підвищення якості діяльності книгозбірень, було прийнято в Україні. В цей час (1933-1934 рр.) в країні провели реєстраційний перепис усіх бібліотек. Було розроблено загальний план заходів із розширення та посилення бібліотечної мережі, який передбачав створення в усіх областях державних обласних бібліотек. Таким чином, з 1934 р. протягом другої половини 1930-х рр. провідні масові бібліотеки в Україні було перейменовано на обласні, які поступово ставали інформаційно-методичними і координаційними центрами з питань бібліотекознавства й книгознавства для книгозбірень певної області. Було також організовано створення центральних районних бібліотек, а також відкриття при великих підприємствах і радгоспах стаціонарних бібліотек з пересувними відділеннями в цехах, гуртожитках тощо.