Слов’янське фентезі. Феномен Сапковського

Слід зауважити, що в книжці шестирічна Цирі бігає з дітьми слуг на подвір'ї замку. В екранній версії цілком доросла княжна грає в якусь гру з дорослими бовдурами просто на міській площі. За всієї «демократичності» Каланте, в середньовічному суспільстві важко таке уявити. І, нарешті, нелогічна поведінка темношкірого ельфа Дару, який спочатку невідомо чому допомагає їй, а потім виголошує гнівну «філіпіку» щодо княжни Цинтри.

А чого варте зображення короля Тимерії Фольтеста? У книжці ця постать по-своєму трагічна. Король усвідомлює, що його грішне кохання до сестри і стало причиною перетворення їх дочки в стригу. На екрані ми бачимо якогось ненажеру, що весь час пхає до рота шматки їжі і сидить за обіднім столом у короні і повних обладунках. Така чудова можливість і насмішити публіку, і викрити «експлуататорів-монархів»!

Щодо Цирі, то зовнішність молодої актриси Аллан Фрей цілком мала задовольнити фанів світу відьмака. Варто сказати, що вони значною мірою і вибороли роль для актриси. Бо творча фантазія шоуранерки сягнула так далеко, що Цирі мала зіграти актриса африканського або азійського походження. І лише обурені листи фанатів зупинили шоуранерку на цьому дивному шляху. Справді, зовнішність актриси не викликає заперечень. Вона цілком органічна на екрані, шкода лише, що драматургічно цей образ виявився надзвичайно збідненим. Аллан Фрей залишили, можна сказати, лише одну емоцію - це переляк. Її Цирі весь час змушена тікати, наражаючись на різноманітні підступи і небезпеку. До того ж з образу цинтрійської княжни було «вкрадено» чимало характерних рис і сюжетних арок. Справді, зустріч Цирі з Гераль- том відбувається, коли княжна стала вже дорослою. то коли ж вона стане безстрашною відьмачкою? Адже в Каер Морхені майбутніх винищувачів потвор починали тренувати з дитинства.

Слід сказати, що сценаристи були куди більше щедрими до чародійки Йєннефер (Аня Чалотра). Згадки про її минуле, що давалися у кілька рядків на сторінках роману, були подані на екрані у досить розлогих епізодах. Насамперед, це юність чародійки, коли вона ще була бридкою горбанькою. Детально розгортається історія взаємин Йєннефер з Тіссаєю, Істридом, колежанками по школі чародійок, її перетворення на красуню і перебування на королівській службі. Тут сценаристи розщедрилися на цілий вставний епізод, свого роду шоу, коли Йєннефер намагається врятувати своїх підопічних - королеву та її дитину. Однак презентована як могутня чародійка, вона зазнає фіаско у протистоянні з чаклуном-убивцею, хоч варто сказати, що цей епізод-атракціон відзнято і змонтовано досить ефектно.

З Йєннефер пов'язані також еротичні епізоди, в яких, за обіцянками шоуранерки, «Відьмак» мав перевершити «Гру престолів». Мабуть-таки, перевершив, м'яко кажучи, здивуванням, яке викликають ці епізоди. У відвертій сцені Йєннефер та Істріда дивним є не лише те, що красень-чарівник закохався у бридку горбаньку, а й те, що кохаються вони перед якоюсь «глядацькою аудиторією», що нагороджує цю пару у відповідні моменти бурхливими оплесками. В своїй чаклунській практиці Йєннефер теж надає перевагу «груповому сексу», влаштовуючи якісь дивні оргії, за якими вона, щоправда, лише спостерігає.

Взагалі, не буде помилкою твердити, що саме Йєннефер присвячено найбільше екранного часу. Цей персонаж буквально «викрадає» цілі блоки з біографії Цирі, зокрема історія її невдач під час навчання в Аретузі (в книжці про це згадується в одному реченні). Лишається незрозумілим, чого це всі вважають саме Йєннефер улюбленою ученицею ректореси Тіссаї. Незрозуміло, яким це чином Йєннефер так опанувала володіння зброєю. Адже це Цирі, а не вона навчалася у школі відьмаків. Ну що ж, «звеличення» чародійки з Вендер- берга, мабуть, цілком відповідало феміністським поглядам шоуранерки.

І, нарешті, головний герой, відьмак, Білий вовк з Каер Морхену. Яким же він постав на екрані? Слід зауважити, що Генрі Кавілл особистість безперечно харизматична, актор, який прекрасно вписався в образи героїв екранних саг, здобувши популярність виконанням ролей супермена, людини зі сталі, Тезея та інших.

У серіалі було докладено чимало зусиль, аби надати йому максимальної привабливості, яка акцентована й «еротичним» костюмом, і могутньою статурою. Втім, навряд чи відьмак, який проводить стільки часу в дорозі, часто напівголодний, мав би таку розвинену мускулатуру «бодібілдера».

Шкода, що сценаристи, замість максимально використати літературне першоджерело, де особистість Геральта виписана багатопланово, в усіх його суперечностях, надають акторові надзвичайно збіднений матеріал. Відьмак на екрані перетворюється на постать досить одномірну і пласку. Мотиви його поведінки так і лишаються нерозкритими. З екранної дії незрозуміло, чому Геральт так настійливо шукає Цирі, хоч відьмак не раз заявляв, що він не вірить у призначення. І тут знову згадаймо польський серіал, коли відбувається зворушлива зустріч маленької дівчинки і чоловіка, який, двічі відмовляючись від неї, нарешті усвідомив, наскільки це дитя потребує його захисту.

У польському серіалі емоційно і переконливо відтворена сюжетна арка дружби Геральта і Любистка. Про це вже було сказано. А що ж ми маємо в серіалі від Netflix? Якийсь недолугий хлопчина весь час чіпляється до Геральта, набридаючи йому своєю балаканиною і співами. На що відьмак йому відповідає стусанами і лайкою, що теж аж ніяк не надає позитиву головному герою саги. Важко висувати якісь претензії молодому і, безперечно, симпатичному акторові (Джеї Беті). Волею авторів сценарію його перетворили у такого собі «білого клоуна», у персонаж, амплуа якого «одержувати ляпаси». Важко уявити цього «хлопчика для биття» серцеїдом і донжуаном, якого переслідують розлючені чоловіки-рогоносці.

Шоуранерка серіалу надзвичайно була потішена пісенькою Любистка, яка здобула неабияку популярність. Втім, цю безхитрісну мелодійку можна назвати просто нав'язливою. Вона належить до тих, що їх спочатку дружно підхоплюють, щоб через короткий час так само забути. Ні, це зовсім не ті сумні «осінні» мелодії, які наспівує Любисток-Замаховський і які справді хвилюють до глибини душі.

Що ж, постановники американського серіалу абсолютно точно разрахували: якщо Любисток летить додолу від чергового стусана Геральта, це викличе веселий регіт «попкорнової» публіки. До речі, варто було б записати його (регіт) за кадром, як у пересічному сіткомі.

Великі сподівання були щодо відтворення Всесвіту відьмака. Польському серіалу не раз докоряли саме за бідність постановки. А от від Netflix з його фінансовими можливостями чекали чогось надзвичайного. Шоуранерка не раз виголошувала, що батальні епізоди «Гри престолів» будуть затьмарені. Натомість результат від Netflix лише розчарував. Постановникам батальних сцен так і не вдалося створити враження зіткнення величезних армій, зокрема у бою за Цинтру. Якісь ріденькі ланцюжки воїнів, до того ж досить незрозуміло розташованих - от і все, що побачить глядач на екрані.

Не менш розчаровує і бойовисько на Содденському пагорбі, де загін чародіїв прийняв на себе удар армії Нільфгарду. Саме прибуття могутніх чарівників до Содденського замку викликає здивування. Вони пливуть, тісно розсівшись на хиткому човнику, замість скористатися порталом і легко перенестися у потрібне місце. Автори серіалу ніяк не могли визначитись, чого ж можуть досягти чарами їх персонажі. То вони, як Корал, зупиняють одним порухом рук цілий загін ворогів, то гинуть, запустивши один-єдиний «файєрбол», бо вкладають у цю дію всю свою життєву енергію. Дивно виглядає поєдинок чародія Вільгефорца з нільфгардським лицарем Кагиром. Могутній чарівник б'ється зі своїм суперником як звичайна людина, задіюючи свої надздібності лише для того, щоб поновити в своїй руці меч, вибитий ударом ворога. Захисниками содденської фортеці залишаються самі чародії. Війська північних королівств десь затримались.

Битва між загоном чародіїв і всією армією Нільфгарду завершується досить несподівано. Все вирішує одна-однісінька Йєннефер, що помахом руки спалює всі ворожі війська. Власне, всі страхіття з могутніми чарами Фрінгілли, нільфгардської чародійки - отруйні тумани, якісь жахливі черви, що проникнувши в тіло, позбавляли людину розуму - все це виявилось непотрібним і зайвим. Один рух Йєннефер - і перемогу було одержано. Як тут не згадати бездарно «злитий» фінал «Гри престолів», де результат битви за Вінтерфелл було вирішено так само недолуго. Після кривавої битви така собі дівчинка Ар'я вискочила невідь-звідки і одним ударом знищила страшного Короля Ночі, з яким не могли впоратися ні могутні воїни, ні дракони.

Взагалі, оте не дуже добре приховане суперництво витвору Netflix зі знаменитим серіалом НВО проглядає не один раз. Щоправда, не на користь Netflix. Інколи маємо прямі цитати - як- от самогубство Каланте, що повністю повторює ситуацію з королем Томеном, або розташування вбитих коней по колу в епізоді нападу на Йєнне- фер. Згадаймо, що так вчиняли блідавці Короля Ночі, залишаючи після себе концентричні кола людських тіл і туш тварин.

Повертаючись до другопланових персонажів, не можна не здивуватися, як послідовно автори серіалу Netflix робили їх зовнішність прямо протилежною тій, що описана в книгах. Світлоока, з хвилястим каштановим волоссям Тріс перетворюється чи то на циганку, чи то на мексиканку, зеленоока красуня Фрінгілла, що змогла спокусити Геральта і довго тримати в полоні своїх чар, виглядає як студентка коледжу десь на американському півдні.

Масові сцени, в яких ми бачимо мешканців середньовічних міст, переносять нас до сучасної американської провінції. Ну, не було де взятися у середньовічній Європі у такій кількості афроамериканців і китайців. Одяг масовки, чистенький та випрасуваний, не дає змоги повірити, що ці міські бідняки носять його майже не знімаючи. Не менше здивування викликають і кадри у лісі Брокелон, який постановники перетворили в африканські джунглі, а дріад озброїли списами замість луків, що принципово важливо. Адже мешканки священного лісу зупиняли своїх ворогів стрілами на підступах до нього, не вступаючи у відкритий бій.

Не можна не згадати, що польському серіалові надзвичайно дошкуляли за примітивно відтворених чудовиськ, особливо за золотого дракона, порівнюючи його навіть з віслюком Шрека. Та художники Netflix теж не порадували своєю вигадкою. Два фантастичних чудовиська - кікімора і «бойовий тарган» чародія-вбивці можуть викликати переляк хіба що у людей, як страждають на арахнофобію.

Золотий дракон взагалі має жалюгідний вигляд якоїсь невиразної ящірки. Мабуть, тому його помістили в печеру, щоб його не можна було як слід розгледіти. Взагалі, історія з драконом викликає лише сумне здивування. Замість мужнього лицаря Борха Три галки, з яким Геральт охоче випивав у корчмі та розважався з дівчатами-зерріканками, бачимо якогось дідуся-карлика у супроводі тих самих мешканок африканських джунглів. Пам'ятається, що амазонки Борха походили з азійських степів далекої Зерріканії.

Так, епізод за епізодом приходило розчарування в тому, що зі своїми колосальними можливостями Netflix подарує глядачеві не лише вражаюче видовище, а й переконливо подасть на екрані постаті героїв, які так припали до душі в книгах Сапковського. В першому сезоні серіалу цього, на жаль, не сталося.

Втім, Лорен Шмідт Хіссріч не втрачає оптимізму. Шоуранерка в наступному сезоні пообіцяла більше не гратися в артхауз, заплутуючи timeline подій. Знімальна група з Будапешта перебереться до Лондона, де будуть більші можливості для побудови декорацій. Бо, справді, із сумом можна згадувати ті страшні катакомби, які мали зображати знамениту школу чародійок в Аретузі, або замки, які, за дотепним спостереженням одного з критиків, скоріше нагадували палаци сучасних нуворишів-олігархів. До того ж фактури їх стін викликали сумнів у тому, що це направду могутні кам'яні брили, а не гіпс і картон.

На наступний сезон було змінено і художника по костюмах, бо лише лінивий не познущався з обладунків нільфгардців.

Будемо сподіватися також, що сценаристи додадуть логіки розвитку подій, більш опукло подадуть характери героїв, переконливіше умотивують їх учинки. Та, судячи з першого сезону, шоуранерка досягла головного. Їй вдалося догодити автору саги про відьмака.

Польський письменник Анджей Сапковський у своїх інтерв'ю настійно доводив, що ніякої «слов'янськості» в його творах немає, що це все домисли критики. Він вважає серіал про відьмака класичним і канонічним фентезі, слов'янського в ньому стільки, скільки в сірникові отрути (Sapkowski: Co mysl o nas na Zachodzie?).

Оце національне начало, що робило таким привабливим, неповторним, таким помітним у морі фентезі твори Сапковського, постановникам серіалу Netflix вдалося повністю нівелювати і подати на екрані твір, створений за добре випробуваними лекалами пересічного фентезі. Може, тому він так сподобався автору. А ми віддаємо перевагу скромному польському серіалу, де на нашу думку, зберіглася аура і неповторний настрій саги про Геральта з Рівії.

Гадаємо, сагу про відьмака чекає ще не одне екранне втілення. Майбутні покоління читачів теж волітимуть побачити пригоди мужнього мисливця на монстрів і чудовиськ у фільмах, серіалах і комп'ютерних іграх.

Висновки

Отже, можна з певністю твердити, що, незважаючи на суб'єктивну позицію автора, саме національне начало було одним з тих важливих факторів, що обумовили глобальний успіх творів Сапковського. Національне забарвлення, як і постмодерністсько-іронічну інтонацію, вдалося зберегти польським кіномитцям, які створили серіал за книгами оповідань Сапковського «Останнє бажання» і «Меч призначення». Натомість в екранізації Netflix, куди увійшов літературний матеріал як оповідань, так і романів саги «Відьмак», попри всі матеріальні можливості стрімінгової платформи, національне начало було втрачене, що призвело до появи постановочно-масштабного, проте позбавленого оригінальності, пересічного фентезі.

Українським кінематографістам, які мають як багатий корпус літературної фантастики, так і невичерпні джерела фольклору, варто, спираючись на світовий досвід і здобутки слов'янських країн, активніше творити в жанрі історичного фентезі.

Бібліографія

1. Базен А. (1972). Французский Ренуар / Жан Ренуар. Статьи. Интервью. Воспоминания. Сценарии. Москва: Искусство. 256 с.