Образ Токсаріса у творах Лукіана Самосатського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ Токсаріса у творах Лукіана Самосатського

Кумінова Катерина - аспірантка кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація

Мета статті - проаналізувати образ Токсаріса у творах Лукіана Самосатського. Методологічна база. Дослідження ґрунтується на засадах історичної імагології - міждисциплінарного напрямку, що досліджує образ «чужого». Вивчення уявлень про варварів в античній культурі допомагає зрозуміти суспільство, яке формує ці стереотипи. Наукова новизна полягає в акцентуванні уваги на порівнянні образів Анахарсіса та Токсаріса у творах Лукіана Самосатського. У статті простежується, як впливало походження автора новел на використання образу благородних варварів. Висновки. Лукіан Самосатський звертається у своїх сатиричних новелах до образу мудрого скіфа Токсаріса. Він та Анахарсіс, більш відомий в античності типаж благородного дикуна, протиставляються розбещеним сучасникам і слугують взірцем для наслідування. Лукіан проводить між собою та цими героями паралель, натякаючи на своє провінційне походження. У новелі «Скіф» Токсаріс є героєм-провідником, який знайомить Анахарсіса з Солоном. Ім'я нового героя перекладається як лучник, вказуючи на його варварське походження. Лукіан виділяв неаристократичне походження скіфа Токсаріса, який при цьому виглядав і говорив як справжній еллін. Таким чином, автор демонстрував, що завдяки своїм талантам і розуму можна досягти визнання, не зважаючи на походження. Автор не ідеалізує еллінський світ, адже у новелі «Токсаріс» описується зразкова героїчна дружба серед скіфів, яка протиставляється комерційній грецькій. Образ ідеального варвара характерний для античної літературної традиції І-ІІ ст. і є реакцією на кризові явища в тогочасному суспільстві.

Ключові слова: антична література, Лукіан Самосатський, Токсаріс, образ варвара. самосатський токсаріс варвар антична культура

THE IMAGE OF TOXARIS IN THE WORKS OF LUCIAN OF SAMOSATA

KUMINOVA Kateryna - PhD-student of the Department of Ancient and Medieval History, Taras Shevchenko National University of Kyiv

Abstract. The purpose of the article is to analyze the image of Toxaris in the works of Lucian of Samosata. The research methodology is based on the principles of historical ima- gology - an interdisciplinary direction that explores the image of the “alien”. Studying the representations of barbarians in ancient culture helps to understand the society that forms these stereotypes. The scientific novelty lies in focusing attention on the comparison of the images of Anacharsis and Toxaris in the works of Lucian of Samosata. The article traces the origin of the novel's author influencing the use of the image of noble barbarians. Conclusions. Lucian of Samosata turns to the image of the wise Scythian Toxaris in his satirical short stories. He and Anacharsis, better known in antiquity as the type of noble savage, stand in opposition to their depraved contemporaries and serve as role models. Lucian draws a parallel between himself and these heroes, hinting at his provincial origin. In the short story “Scythus”, Toxaris acts as a guiding hero who introduces Anacharsis to Solon. Th e new hero's name translates as archer, indicating his barbarian origins. Lucian singled out the non-aristocratic origin of the Scythian Toxaris, who at the same time looked and spoke like a real Hellen. In this way, the author demonstrated that thanks to his talents and intelligence, recognition can be achieved regardless of origin. Th e author does not idealize the Hellenic world, because the novel “Toxaris” describes an exemplary heroic friendship among the Scythians, which is contrasted with the commercial Greek one. The image of the ideal barbarian is characteristic of the ancient literary tradition of the 1st and 2nd centuries and is a reaction to crisis phenomena in contemporary society.

Key words: ancient literature, Lucian of Samosata, Toxaris, the image of a barbarian.

Постановка проблеми

Напрямок історичної імагології, який вивчає образ «чужого» та стереотипи сформовані навколо нього, є популярним у сучасній історіографії. Дослідження «інакшого» в літературі дає можливість краще зрозуміти природу культури певного суспільства. Античність не є винятком. Вивчення образу варвара допомагає побачити, що вважалося в Стародавній Греції та Римі відхиленням від загальноприйнятої моделі. До образу «чужого» будуть звертатися з освітніми цілями, показуючи «поганий приклад», або, навпаки, ідеалізуючи дикунську незіпсованість. Дурного варвара будуть використовувати і в розважальній літературі, щоб розсмішити читачів.

Культуру Римської імперії ІІ ст. називають гібридною, адже вона включала в себе велику кількість земель і народів, які мали свої специфічні риси. Правителі намагалися управляти цими різнорідними масами, які, взаємодіючи між собою, могли породжувати химерні поєднання. Тогочасна людина могла мати декілька ідентичностей: політичну, мовну, етнічну тощо. Біографія Лукіана є показовою і гарно демонструє строкатий світ Римської імперії ІІ ст. н.е. Відома британська антикознавиця М. Берд назвала його «вражаючим зразком гібридної культури, позаяк був громадянином Рима, вихідцем із Сирії, а рідною мовою для нього була грецька» (Берд, 2020, с. 399).

Аналіз джерел та останні дослідження

Образ «інакшого» в античній культурі гарно представлений у сучасній історіографії. Дослідники зосереджують увагу на причині появи терміну «варвар»: М. Маринович (Маринович, 2006), Д. Мослей (Mosley, 1971), вивчають, коли це слово набуває негативних конотацій і що стало причиною: Е. Холл (Hall, 1993), К. Влассопулос (Vlas- sopoulos, 2012). Детально розглядають образи германців і кельтів у Цезаря і Тацита: Г. Кнабе (Кнабе, 1981), Б. Айсек (Isaac, 2004) та використання терміну «варвар» у полеміці ранньохристиянських і язичницьких авторів - М. Дю- бюссон (Dubuisson, 2001). Період ІІ ст. незаслужено залишається у тіні.

Як уже зазначалося вище, поки немає узагальнюючої роботи, яка б розглядала образ «інакшого» в літературі Римської імперії ІІ ст. Історіографію цієї статті доречно поділити на три групи. До першої відносяться роботи по історії античної культури (М. Берд, С. Голлівел). До другої - дослідження, присвячені образу варвара в Стародавній Греції та Римі (Е. Холл, Б. Айсек тощо). До третьої - студії літературної творчості Лукіана з Самосати (О. Зайцев, С. Антонова тощо).

Джерела дослідження - новели Лукіана Самосатського, де згадується мудрий скіф Токсаріс («Токсаріс, або про дружбу» та «Скіф, або друг на чужині»).

Мета статті - проаналізувати образ Токсаріса у творах Лукіана Само- сатського.

Виклад основного матеріалу

Інформацію про життя Лукіана Само- сатського, автора ІІ ст. н.е., ми отримуємо, в першу чергу, з його власних праць: сатиричних новел, які висміювали недоліки суспільства. Через це, відомості з біографії автора часто гіпотетичні.

Лукіан народився у місті Самосата, що знаходиться у північній Сирії на середньому Євфраті. Для більшості населення рідною мовою була арамейська, яка належить до семітської родини мов. О. Зайцев зазначає, що ця мова могла бути рідною і для Лукіана, оскільки у творі «Двічі звинувачений» він називає себе «варваром через мову». Хоча дослідник зауважує, що цей вираз може свідчити і про те, що автор погано володів давньогрецькою, оскільки жив у провінції (Зайцев, 2001, с. 1-2). Цю думку важко узгодити з твердженням дослідників про високий рівень володіння давньогрецькою Лукіаном. Так, у своїх творах автор вживає різні діалекти давньогрецької мови, в залежності від того, про який край він пише. Лукіан орієнтується на мову античних авторів V-IV ст. до н.е. Цей класичний варіант давньогрецької мови відрізнявся від койне - розмовної мови того часу. Цим автор ніби підкреслював своє презирливе ставлення до сучасного йому діалекту, вважаючи його недосконалим. Цей факт свідчить про те, що твори Лукіана орієнтувались на коло обраних читачів, які могли зрозуміти його сатиричні зображення сучасних йому авторів (Головач, 2015, с. 94).

Лукіан Самосатський називає себе «сирійцем». Дослідник Б. Айсек вказує, що цей термін міг мати декілька визначень у ІІ ст. По-перше, так називали корінних жителів цього краю, які зберегли свою мову та культуру; по-друге, цей термін використовували для етнічних греків, які жили на території Сирії, однак говорили еллінською мовою (Isaac, 2004, p. 336-337). Б. Айсек вважає, що Лукіан був «сирійцем» другого зразка: греком, який проживав у Сирії. Автор навіть піддає сумніву, чи назвав би себе Лукіан так, якби не писав сатиру (Isaac, 2004, p. 342). Та усі жителі Сирії вважалися нижчими, незважаючи на мову, якою вони говорили. Чоловіки зі Сходу асоціювалися з євнухами, які могли перемагати лише жінок (Isaac, 2004, p. 338).

C. Антонова виділяє такі особливі риси Лукіана: варвар-сирієць, який дивиться на себе як на інакшого, є чужорідним організмом у тілі античної культури. При цьому він надзвичайно освічений, що дало йому можливість інтегруватися в античну культуру і бути представником другої софістики (Antonova, 2019, p. 120).

Звернемося до творчості Лукіана. Автор часто робив героями своєї сатири відомих давньогрецьких чи давньоримських персонажів. Так, одним з них був Анахарсіс. Образ цього мудрого скіфа стає популярним в античній літературі від часів Ефора (Иванчик, 2005, с. 28-31). Античні автори ІІ-ІІІ ст. використовували образ Анахарсіса для вираження своїх думок: засудження надмірного багатства, заклику до простоти у побуті і повернення до старих добрих традицій (Кумінова, 2018, с. 43-44).

Лукіан не обмежився лише одним благородним варваром. У його новелах фігурував і мудрий скіф Токсаріс. Цей персонаж зустрічається лише у двох новелах Лукіана: «Скіф, або друг на чужині» та «Токсаріс, або дружба».

У новелі «Скіф» Лукіан приводить новий сценарій знайомства Анахарсіса з Солоном, який зовсім не схожий на версію Плутарха і Діогена Лаертського. За Лукіаном, саме Токсаріс стає покровителем свого земляка Анахарсіса і знайомить його з афінським філософом (Lucian, 1959, p. 244247). В літературі часто зустрічається образ героя-провідника чи помічника. Наприклад, Медея у міфах про аргонавтів, Аріадна - про Тезея тощо. Образ Токсаріса з'являється з цією ж метою у новелі «Скіф»: «познайомити» Анахарсіса з Солоном.

Цікаво, що Токсаріс, на відміну від Анахарсіса, не царського роду, а рядовий скіф, який став відомим на батьківщині завдяки своїй подорожі до Еллади. За Лукіаном, Токсаріса шанували в Афінах. Під час мору в полісі тінь скіфа з'явилася перед однією з афінянок. Токсаріс сказав, що треба залити вулиці міста вином і це порятує його жителів. Завдяки цій пораді Афіни побороли хворобу і почали шанувати скіфа як лікаря. На знак подяки вони встановили йому пам'ятник: Токсаріс тримає в руках книгу і лук (Lucian, 1959, p. 240-245). Слід підкреслити, що ім'я Токсаріс спільнокореневе зі словом «то to^ov» (лук) і «то To^apiov» (невеликий лук). Це цілком відповідає уявленням античної людини про типову зброю скіфа та варвара загалом. Лук в античності вважався нижчим по статусу ніж меч і спис, адже вражав на дистанції, не даючи можливість проявити усю маскулінність. На думку античних авторів, це демонструвало переваги елліна та підкреслювало жіночність (слаб-кість, розбещеність) варвара (Dubuisson, 2001, с. 2). Усе вищезазначене показує, чому Лукіан обрав для свого героя-скіфа таке ім'я, адже варвар мав асоціюватися в першу чергу з луком і стрілами.

Якщо ж говорити про реалії, то скіфів часто використовували для виконання поліцейських функцій у демократичних Афінах. Зброєю, яку їм давали, був лук (Фролов, 1998, с. 136-150). Це означає, що скіф, який прибував до Афін, швидко звикав до полісу завдяки своїм землякам (Mosley, 1971, р. 2-3).

С. Антонова пропонує виділити у новелі «Скіф» два протилежні образи варвара. Перший - Анахарсіс, який описується як типовий дикун. Другий - Токсаріс, який подається цивілізованим чужинцем, що долучився до благ античної культури (Antonova, 2019, p. 122) Треба звернути увагу, що для Лукіана мова - один з основних критеріїв варварства. Іншим таким критерієм є зовнішній вигляд: одяг, зачіска тощо. Анахарсіс зовсім не розуміє мови еллінів. Лукіан не дає детального опису одягу, однак зазначає, що вбрання скіфа викликало сміх у перехожих. До того ж, вказуючи, що Токсаріс виглядав як справжній еллін, автор уточнює: мав гладенько виголене обличчя і був без поясу з мечем (Lucian, 1959, p. 242-244). З цього можемо зробити висновок, що дикий варвар мав бути з бородою і обов'язково зі зброєю. Таке уявлення про вигляд «чужого» характерне для античної літератури ІІ ст. Доречно буде згадати опис фрігійця Марсія Апулеєм у «Флоридах». Автор вказує, що він виглядає мов дикий звір: лютий, патлатий, в його бороді бруд і весь покритий шерстю (Апулей, 1988, с. 306-307).

Тобто, Анахарсіс - крайній дикун, Токсаріс - етнічний варвар, який перетворився на справжнього елліна. С. Антонова ставить риторичне питання, чому тоді Лукіан ідентифікує себе у новелі «Скіф» не з цивілізованим, а з диким скіфом. На нашу думку, це пояснюється тим, що автору було приємніше порівняти себе з відомим на весь античний світ образом мудреця. Ім'я «Анахарсіс» у ІІ ст. було знане і говорило само за себе, а «Токсаріс» тільки вказувало на зброю, яка, до того ж, не вважалася маскулінною. Також, це могло бути відображення поступової еволюції самого автора: від розгубленого провінціала, якого лякає велике місто, до впевненого та авторитетного чоловіка, якого знають та поважають незважаючи на походження.

Виникає питання, чому Лукіан звертається до образу вигаданого Токсаріса. Враховуючи його походження, можна припустити, що автор проводив паралель між цим героєм і собою. Лукіан у новелі «Скіф» порівнює переживання Анахарсіса, що опинився в Афінах після Скіфії, зі своїм власним страхом провінціала з Сирії перед великим містом. На нашу думку, Лукіан хотів провести ще одну паралель, але вже більш точну: на самому початку новели «Скіф» він вказує, що Токсаріс походив з «восьминогих», тобто бідних скіфів, які мали лише пару волів (Lucian, 1959, p. 240-241). На завершення, порівнюючи себе з Анахарсісом, він підкреслює, що цей скіф був царського походження на відміну від Лукіана, за що і просить вибачення у читача за свою нескромність (Lucian, 1959, p. 252-253). Можливо, образ Токсаріса мав про-демонструвати, що не тільки чужоземний царевич може здобути звання мудреця серед еллінів, але й простий бідний варвар, який нічого не мав на батьківщині. Автору, який постійно підкреслював своє провінційне походження, було важливо донести це читачу. Демонструючи приклад Токсаріса, Лукіан тим самим возвеличує себе.

Цю колоритну постать Лукіан використає і в іншому творі - «Токсаріс». У діалозі Лукіан зображує суперечку Токсаріса і елліна Меніппа. Останній - філософ-кінік із Гадари, образ якого часто використовує Лукіан у своїх творах. Праці Меніппа до нашого часу не збереглися, однак автору новел були добре відомі. Саме Меніппу приписують появу нового жанру сатири, яка буде названа за його іменем «меніпповою». Для неї характерне переплетіння філософських думок і комедійних ситуацій. Саме у цього філософа Лукіан навчився поєднувати у своїй сатирі Платона і Арістофана (Halliwell, 2008, p. 429-233).

Усе починається з того, що Меніпп запитує, чому в Скіфії шанують чужоземців Ореста і Пілада. Токсаріс пояснює цей культ тим, що серед його земляків дуже цінують справжню дружбу. Слід зазначити, що культ Ореста і Пілада у Скіфії жодним з античних авторів більше не описується (Hall, 2013, p. 167). Після згадки цього культу починається суперечка, де ж дружба міцніша: в Скіфії чи в Елладі. Це буде своєрідна дуель між Меніппом і Токсарісом: герої по черзі наводять по п'ять прикладів, які мають переконати опонента. За умовами змагання, це мають бути реальні особи, яких знали, або чули від своїх знайомих учасники суперечки. У цих історіях ми знову зможемо оцінити творчу фантазію Лукіана. Першим висловлюється Меніпп, а після - Токсаріс.

Ось історії Меніппа. Перший приклад - дружба Агафокла і Дінія. Останній закохався в розбещену жінку, яка виманила в нього усі гроші, а коли юнак розорився - кинула його заради іншого коханця. Агафокл прийшов на допомогу і, продавши усе своє майно, передав гроші Дінію. Потім нещасний коханець убиває зрадливу жінку та її чоловіка і відправляється у вигнання. Вірний Агафокл розділяє долю свого товариша. Другий приклад - Дамон і Евтідік. Друзі потрапили у сильну бурю, під час плавання. Коли один з них опинився за бортом - інший не задумуючись кинувся в море. Третій приклад - Евдамід і Аретей. Перший заповів другу дбати про стару матір і видати заміж доньку. Аретей виконав обіцянку: дбав про стареньку і справив весілля дівчині, давши їй таке ж придане як і власній дитині. Четвертий приклад - Зенотомід і Менекрат. Останній був бідний і мав дуже потворну доньку. Він сильно хвилювався, що ніхто не візьме за дружину дівчину і після його смерті вона буде жити в злиднях. Зенотомід вирішив одружитися на ній, давши їй багате придане. Боги нагородили чоловіка, наділивши їх дуже гарними дітьми. Приклад п'ятий - Димитрій і Антифіл. Останній став жертвою наклепу і був кинутий у в'язницю. Усі знайомі відвернулися від нього і лише товариш розділяв з ним усі біди та нещастя (Lucian, 1962, p. 101-162).

Токсаріс відзначає, що приклади дружби еллінів досить прості: одружився на негарній доньці друга, дав придане тощо. Скіф підкреслює (точніше, Лукіан), що у Скіфії, де постійно триває війна, є більше можливостей проявити себе. Тепер починаються історії Токсаріса. Перший приклад - Дандамід і Амізок. Останній потрапив у полон до сарматів. Дандаміт прийшов до ворогів і просив викупити товариша. Так, як шатри і худоба скіфів були розграбовані, він не міг пропонувати нічого цінного і сармати попросили його очі. Заради викупу Амізока, скіф дав позбавити себе зору. Другий приклад - Белітт і Баст. Коли на одного з друзів напав лев, інший кинувся на допомогу і позбавив життя хижака, але і сам загинув. Третій приклад - Макент, Лонхат і Арсаком. Коли один з друзів просив руки доньки царя Боспору і йому відмовили - товариші підіймають справжню війну, щоб помститися за образу. Четвертий приклад - Токсаріс (той, що розповідає) і Сісінн. Скіфи відправляються в Елладу для навчання. На чужині у них викрали речі і вони не мають коштів, щоб жити. Тоді Сісінн стає гладіатором, щоб його товариш мав можливість навчатися. Під час бою він ледь не помер, але вижив, повернувся до Скіфії та одружився на сестрі Токсаріса. П'ятий приклад - Абавх і Гіндап. Під час пожежі чоловік кинувся рятувати свого друга, забувши про власну дружину і дітей (Lucian, 1962, p. 162-204).

Цікаво, що Лукіан наводить у цій частині новели сюжети, які частково відображають дійсність. Лукіан розповідає про обряд побратимства, який описував Геродот в «Історії» (Геродот, 1888, с. 334). У сюжеті, де скіф відмовляється возливати вино в якості жертви богам і випиває його, простежується уявлення про особливу «любов» скіфів до вина, яке побутувало в античному світі. Майже усі приклади самопожертви заради друга відбуваються під час війни між скіфами і сарматами. Ця подія мала місце, але не раніше кінця IV ст. до н.е. Токсаріс, який, за Лукіаном, був сучасником Анахарсіса, мав би жити в VI ст. до н.е.

У кінці діалогу наступає мир і Меніпп з Токсарісом заключають між собою союз «ксенії». Це означало, що вони будуть допомагати і захищати один одного в будь-якій ситуації. (Lucian, 1962, p. 204-207). Для нашого дослідження важливо відзначити, що прояви вірності другу у еллінів мають більш комерційний характер. У той же час як Токсаріс демонструє приклади героїчні, коли дружба проявляється під час боїв не на життя, а на смерть. Це зайвий раз підкреслює спробу ідеалізації примітивних народів, характерну для авторів І-ІІ ст. Вона була викликана низкою причин. По-перше, в період правління династії Антонінів Римська імперія досягає максимуму своїх територіальних володінь і починає дбати про захист своїх кордонів (Грант, 1998, с. 93-119). Це призводить до ближчого знайомства з іншими народами та їх культурою. Також, римляни, для яких мужність (virtus) була найвищою якістю, мають звикати до інших реалії, коли на першому місці не завоювання, а захист. По-друге, період ІІ ст. став етапом «нового класицизму», коли на заміну помпезності і надприродності, яка була популярна в І ст., повертаються канони простоти і правильності (Кнабе, 1998, с. 12-13). Образ незіпсовано- го дикуна, який зберіг природню мудрість, ідеально підходить для критиків римського суспільства ІІ ст.

Висновки

У своїх сатиричних новелах Лукіан Самосатський використовує популярний для ІІ ст. типаж варвара-філософа Анахарсіса, який протиставляється розбещеним сучасникам. Автор проводить між собою та цим героєм паралель, натякаючи на своє провінційне походження. Лукіан не обмежується одним скіфським мудрецем, а додає ще одного героя - Токсаріса. У новелі «Скіф» він є героєм-провідником, який знайомить Анахарсіса з Солоном. Ім'я нового героя перекладається як лучник, вказуючи на його варварське походження. Лукіан підкреслював, що Токсаріс був рядовим скіфом, але після навчання виглядав і говорив як справжній еллін. Таким чином, автор демонстрував, що завдяки своїм талантам і розуму можна досягти визнання не зважаючи на походження. Тим не менш, у Лукіана еллінський світ далеко не ідеальний. Так, в іншій новелі Токсаріс на противагу еллінській «комерційній» дружбі, наводив приклади зразкової скіфської. Така ідеалізація примітивних народів узгоджується з античною літературною традицією І-ІІ ст.

Список використаних джерел і літератури:

1. Апулей. (1988). Метаморфозы и другие сочинения: пер. с лат. (Р. Урбан). Москва: Худож. лит., 399 с.

2. Берд, М. (2020). S.P.Q.R. Історія Давнього Риму: пер. з англ. (О. Дем'янчук). Київ: Форс Україна, 2020, 480 с.

3. Геродот. (1888). История в девяти книгах: пер. с древнегреч. (Ф. Мищенко) (в 2 т. Т.1). Москва: тип. Е. Потапова, 396 с.

4. Головач, У, Маханець, О. & Різун, Н. (2015). Лукіан «Як писати історію»: досвід перекладу і коментування. Українська мова, 4, 90-99.

5. Грант, М. (1998). Римские императоры: Биографический справочник правителей Римской империи 31 г. до н.э. - 476 г. н.э.: пер. с англ. (М. Гитт). Москва: Терра, 400 с.

6. Зайцев, А. (2001). Лукиан из Самосаты - древнегреческий интеллигент эпохи упадка. Лукиан. Сочинения (в 2 т. Т. 1, с. 1-16.). Санкт-Петербург: Алетейя.

7. Иванчик, А. (2005). Накануне колонизации. Северное Причерноморье и степные кочевники VIII-VII вв. до н.э. в античной литературной традиции: фольклор, литература и история. Москва: Палограф, 311 с.

8. Кнабе, Г. (1981). Корнелий Тацит. (Время. Жизнь. Книги). Москва: Наука, 208 с.

9. Кумінова, К. (2018). Образи Анахарсіса та Скіла в античній літературі. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія, (4 (139), 41-45.

10. Маринович, Л. (2006). Возникновение и эволюция доктрины превосходства греков над варварами. Античная цивилизация и варвары. Москва: Наука, 5-30.

11. Фролов, Э. (1998). Скифы в Афинах. Вестник Древней Истории, 1, 132-152.

12. Antonova S. (2019). Barbarian or Greek? The charge of barbarism and early Christian apologetics. Leiden-Boston: Brill, 336 р.

13. Dubuisson, M. (2001). Barbaras et barbarie dans le monde greco-romain: du concept au slogan. LAntiquite Classique, 70, 1-16.

14. Hall, E. (1993). Asia unmanned: Images of victory in classical Athens. War and Society in the Greek World. London-New York: Rutledge, 108-134.

15. Hall, E. (2013). Adventures with Iphigenia in Tauris: A Cultural History of Euripides' Black Sea Tragedy. Oxford: Oxford University Press, 378 p.

16. Halliwell, S. (2008). Greek Laughter. A Study of Cultural Psychology from Homer to Early Christianity. Cambridge: Cambridge University Press, 616 p.

17. Isaac, B. (2004). The invention of racism in classical antiquity. Princeton: Princeton University Press, 563 p.

18. Lucian of Samosata. (1959). The Scythian or the Consul: with an english translation by K. Kilburn. Loeb Classical Library 430. Cambridge, MA: Harvard University Press, 239-259.

19. Lucian of Samosata. (1962). Toxaris, or Friendship: with an english translation by A. M. Harmon. Loeb Classical Library 302. Cambridge, MA: Harvard University Press, 101-209.

20. Mosley, D. J. (1971). Greeks, barbarians, language and contact. Ancient Society, 2, 1-6.

21. Vlassopoulos, K. (2012). The barbarian repertoire in Greek culture. APIAANH, 18, 53-80.

References:

1. Apulej. (1988). Metamorfozy i drugie sochineniya [Metamorphoses and other writings]: per. s lat. (R. Urban). Moscow: Khudozhestvennaya Literatura, 399 p. [in Russian].

2. Berd, M. (2020). S.PQ.R. Istoriya Davnogo Rimu [SPQR: A History of Ancient Rome]: per. z angl. (O. Dem'yanchuk). Kiyv: Fors Ukraina, 2020, 480 p. [in Ukrainian].

3. Gerodot. (1888). Istoriya v devyati knigah [History in Nine Books]: per. s drevnegreche- skogo (F. Mishchenko) (Vol. 1). Moscow: tip. E. Potapova, 396 p. [in Russian].

4. Golovach, U., Mahanec', O. & Rizun, N. (2015). Lukian «YAk pisati istoriyu»: dosvid pe- rekladu i komentuvannya [Lucian „How to Write a History”: the Experience of Translation and Commentary]. Ukrai'ns'ka mova, 4, 90-99. [in Ukrainian].

5. Grant, M. (1998). Rimskie imperatory: Biograficheskii spravochnik pravitelej Rimskoj imperii 31 g. do n.e. - 476g. n.e. [Roman Emperors: A Biographical Companion of the Rulers of Roman Empire of 31 BC - AD 476]. Moscow: Terra, 400 p. [in Russian].

6. Zajcev, A. (2001). Lukian iz Samosaty - drevnegrecheskij intelligent epohi upadka [Lucian of Samosata is an ancient Greek intellectual of the era of decline]. Lukian. Sochineniya (Vol. 1, p. 1-16). Sankt-Peterburg: Aletejya. [in Russian].

7. Ivanchik, A. (2005). Nakanune kolonizacii. Severnoe Prichernomor'e i stepnye kochevniki VIII-VII vv. do n.e. v anticnoi literaturnoj tradicii: fol'klor, literatura i istoriya [On the Eve of Colonization. The Northern Black Sea Region and the Steppe Nomads of 8th - 7th Centuries BC in the Classical Literary Tradition: Folklore, Literature and History]. Moscow: Nauka, 311 p. [in Russian].

8. Knabe, G. (1981). Kornelij Tacit. (Vremya. Zhizn. Knigi). [Cornelius Tacitus: Time, Life, Books]. Moscow: Nauka, 208 p. [in Russian]

9. Kuminova, K. (2018). Obrazi Anaharsisa ta Skila v antichnij literaturi [Images of Anacharsis and Scyles in the Ancient Literature]. VisnikKii'vs'kogo nacional'nogo universitetu imeni Tarasa Shevchenka. Istoriya, (4 (139), 41-45. [in Ukrainian].

10. Marinovich, L. (2006). Vozniknovenie i evolyuciya doktriny prevoshodstva grekov nad varvarami [Emergence and Evolution of the Doctrine Concerning Superiority of the Greeks over the Barbarians]. Antique civilization and barbarians. Moscow: Science, 5-30. [in Russian].

11. Frolov, E. (1998). Skify v Afinah [Scythians in Athens]. Vestnik Drevnej Istorii, 1, 132152. [in Russian].

12. Antonova S. (2019). Barbarian or Greek? The charge of barbarism and early Christian apologetics. Leaden-Boston: Brill, 336 р. [in English].

13. Dubuisson, M. (2001). Barbares et barbarie dans le monde greco-romain: du concept au slogan. LAntiquite Classique, 70, 1-16. [in French].

14. Hall, E. (1993). Asia unmanned: Images of victory in classical Athens. War and Society in the Greek World. London-New York: Rutledge, 108-134. [in English].

15. Hall, E. (2013). Adventures with Iphigenia in Tauris: A Cultural History of Euripides' Black Sea Tragedy. Oxford: Oxford University Press, 378 p. [in English].

16. Halliwell, S. (2008). Greek Laughter. A Study of Cultural Psychology from Homer to Early Christianity. Cambridge: Cambridge University Press, 616 p. [in English].

17. Isaac, B. (2004). The invention of racism in classical antiquity. Princeton: Princeton University Press, 563 p. [in English].

18. Lucian of Samosata. (1959). The Scythian or the Consul: with an english translation by K. Kilburn. Loeb Classical Library 430. Cambridge, MA: Harvard University Press, 239-259. [in English].

19. Lucian of Samosata. (1962). Toxaris, or Friendship: with an english translation by A. M. Harmon. Loeb Classical Library 302. Cambridge, MA: Harvard University Press, 101209. [in English].

20. Mosley, D. J. (1971). Greeks, barbarians, language and contact. Ancient Society, 2, 1-6. [in English].

21. Vlassopoulos, K. (2012). The barbarian repertoire in Greek culture. APIAANH, 18, 53-80. [in English].