Романтизм і неоромантизм у компаративному світлі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Романтизм і неоромантизм у компаративному світлі

Олексій ЯСЬ

Анотація

романтизм неоромантизм стильовий інтелектуальний

Мета дослідження. Порівняння класичного/старого романтизму та неоромантизму як стильових напрямів, а також представлення їх ролі в історії науки й інтелектуальній історії ХІХ-ХХ ст. Методологія базується на стратегіях порівняння та типології, зорієнтованих на виявлення подібних і відмінних рис двох стилів мислення. Наукова новизна. Романтизм та неоромантизм розглянуто як «первинний» і «вторинний» стилі, котрі репрезентували, відповідно, добу класичної науки й епоху її модерністського переформатування. Висвітлено неоднозначність хронологічної локалізації як романтизму, так і неоромантизму. Окреслено сполучення романтизму та неоромантизму з іншими стильовими напрямами. Проаналізовано пізнавальну ситуацію, котра склалася в культурну добу Fin de Siecle (1890-1914/1920 рр.), зокрема спричинилася до появи неоромантизму. Відзначено, що неоромантизм ґрунтувався на ірраціональному конструюванні світу минувшини, в основі якого була дихотомія духу й матерії. З'ясовано відмінність темпоральних уявлень романтиків і неоромантиків. Наголошено, що неоромантизм ініціював «перевідкриття» світу національного, політичного, соціального, культурного буття, завдяки чому виявився привабливим для «бездержавних» або «скривджених» націй. Висновки. Обстоюється думка, що схожість класичного романтизму й неоромантизму диктувалася генетичними взаємозв'язками, котрі ґенерували ефект наслідування та повторення в межах іншої культурної епохи. Показано, що неоромантизм мав низку суттєвих відмінностей, як-от інтелектуальний і пізнавальний релятивізм, завдяки чому гнучко запозичувалися й адаптувалися інші концептуалізації, стратегії, взірці; модерністське оновлення як родових елементів, так і запозичених ідей; дивовижна стильова відкритість та пластичність; часткове, вибіркове повернення до ідеалізму й ірраціоналізму, котре сполучалося з аналітичними процедурами та логічно-раціональними настановами.

Ключові слова: історіографія, інтелектуальна історія, історичне письмо, Fin de Siecle, романтизм, неоромантизм, модернізм.

Annotation

Oleksii YAS Romanticism and Neo-Romanticism in a Comparative Light

The aim of the essay. Comparing classical/old romanticism and neo-romanticism as stylistic trends, as well as presenting their role in the history of science and intellectual history of the 19-20* centuries. The methodology. The strategies of comparison and typology focused on identifying similarities and differences between the two thinking styles serve as the methodology basis. The scientific novelty. Romanticism and neo-romanticism are considered as «primary» and «secondary» styles representing the classical science era and the era of its modernist reformatting respectively. The study highlights the ambiguity of the chronological localization of both romanticism and neo-romanticism. Romanticism and neo-romanticism are represented in their combination with other stylistic trends. The analysis includes the cognitive situation that developed in the cultural epoch Fin de Siecle (1890-1914/1920), in particular, its contribution to the emergence of neo-romanticism. It is noted that neo-romanticism was based on the irrational construction of the world of the past based on the dichotomy of spirit and matter. The paper clarifies the difference between the temporal ideas of the romantics and the neo-romantics. Emphasis is made on the belief that neo-romanticism initiated the «rediscovery» of the world of national, political, social, and cultural life making it attractive to «stateless» or «offended» nations. Conclusions. It is argued that the similarity between classical romanticism and neoromanticism was dictated by genetic interrelationships generating the effect of imitation and repetition within another cultural epoch. The study shows several significant differences in neoromanticism, including: intellectual and cognitive relativism that facilitated flexible borrowing and adoption of other conceptualizations, strategies, and patterns; modernist renewal of both generic elements and borrowed ideas; amazing stylistic openness and plasticity; partial, selective return to idealism and irrationalism combined with analytical procedures and logical-rational guidelines.

Keywords: historiography, intellectual history, historical writing, Fin de Siecle, romanticism, neoromanticism, modernism.

Виклад основного матеріалу

Старий/класичний романтизм і неоромантизм розглядають як стильові напрями соціогуманітаристики та водночас пов'язані з ними культурні й інтелектуальні явища, літературні, мистецькі експерименти, котрі локалізують, відповідно, початком ХІХ і першими десятиліттями ХХ ст. Утім, обидва стилі - «первинний» і «вторинний» - мали своїх предтеч.

Романтизму передував преромантизм другої половини XVIII ст., який простежувався в ідеях і практиках Й.Ґ.Гердера, Ж.-Ж.Руссо та низки інших інтелектуалів. Приміром, перший уявляв людство як арфу, де кожен народ є окремою струною. Недаремно походження романтичного вчення про творчий дух народу/нації асоціюють із постаттю цього німецького мислителя Мейнеке Ф. Возникновение историзма / Пер. с нем. В.А.Брун-Цеховой. - Москва, 2004. - С.288.. Із преромантизмом пов'язують цілий період в історії німецької літератури, котрий метафорично охрестили як часи «Бурі та натиску» (1767-1785 рр.). В українській соціогуманітаристиці преромантичні мотиви віднаходять у текстах Г.Сковороди Петров В. Куліш-хуторянин (Теорія хуторянства і Баївщанський епізод 1853-1854) // Його ж. Розвідки / Упор. В.Брюховецький. - Т.1. - К., 2013. - С.217. та в «Історії русів» СкринникМ. Ідейне підґрунтя українського романтизму // Записки НТШ. - Т.222. - Л.,1991. - С.213..

Своїх попередників мав і неоромантизм, до кола яких зараховують інтелектуалів, мислителів, митців здебільшого від другої половини ХІХ ст. Передусім ідеться про колоритну постать Ф.В.Ніцше Мангейм К. Очерки социологии знания: Проблема поколений - состязательность - экономические амбиции / Отв. ред. Л.В.Скворцов; пер с англ. Е.Я.Додин. - Москва, 2000. - С.61., зокрема його візії «надлюдини», «волі до влади» та «життєвої сили», про символістську естетику Р.Ваґнера, про метафізичний волюнтаризм А.Шопенгауера, котрий передував розквіту й поширенню віталізму. Власне, навіть сам термін «неоромантизм» постав ще на ґрунті старого романтизму. Наприклад, О.Герцен у дописі 1842 р. обстоював думку, що після Наполеона з'явилася «сильна школа неоромантизму» Герцен А.И. Дилетантизм в науке. Статья вторая. Дилетанты-романтики // Его же. Сочинения: В 2 т. / Общ. ред. А.И.Володина, З.В.Смирновой. - Т.1. - Москва, 1985. - С.110., себто розглядав тодішній романтизм як свого роду спадкоємця преромантичної традиції XVIII ст.

З одного боку, романтизм був культурною й інтелектуальною реакцією на масштабні соціокультурні трансформації Європи наполеонівської доби. З іншого боку, романтизм постав як ідеалістичний поворот мислення до інтуїтивних, ірраціональних взірців, оскільки відображав зростаючий скептицизм і навіть неґативізм освічених верств до раціоналістичних, пізньопросвітницьких систем світобачення. Саме на них покладали провину за тривале воєнне протиборство, політичні катаклізми, руйнацію й величезні людські втрати впродовж наполеонівських/європейських війн 1792-1815 рр.

Подібні, проте, звичайно, нерівнозначні культурні настрої та інтелектуальні рефлексії простежувалися й наприкінці ХІХ ст., зокрема в річищі ніцшеанського розчарування суспільним поступом, яке розглядають одним із виявів неоромантичної критики культури. Тож коли старий романтизм сформувався на тлі згасання та заразом суцільної ревізії пізньопросвітницької парадигми й канонів класицизму початку ХІХ ст., то неоромантизм безперечно відображав масштабну кризу позитивістської програми пізнання на зламі ХІХ-ХХ ст., передусім ідеалів і норм класичного раціоналізму.

Хронологічна локалізація як романтизму, так і неоромантизму доволі неоднозначна. Здебільшого романтизм окреслюють першими десятиліттями ХІХ ст. Реизов Б.Г Французская романтическая историография (1815-1830) / Отв. ред. АЛ.Дымшиц. - Ленинград, 1956. - 534 с. Скажімо, М.Грушевський пов'язував із романтизмом весь «західноєвропейський історіографічний рух» 1820-х рр. Грушевський М. «Историограф Малой России» // Його ж. Твори: У 50 т. / Гол. ред. Г.Папакін. - Т.10, кн.ІІ / Упор., передм., ком. О.Юркова. - К., 2015. - С.142.

Однак локалізувати романтизм у межах певної національної інтелектуальної чи культурної історії досить складно. Приміром, у німецькій інтелектуальній традиції часто-густо обстоюється думка про свого роду єдину культурну епоху, котра сполучила періоди «Бурі та натиску», класицизму й романтизму, себто від 1760-х рр. до 1830-х рр. Рудницький Л. Феномен німецького романтизму: контури й орієнтири // Мислителі німецького романтизму / Упор. Л.Рудницький, О.Фешовець. - Івано-Франківськ, 2003. - С.9.

Ще складніше означити темпоральні межі циркуляції романтизму на східноєвропейських теренах, передусім українських культурних обширах. За слушним спостереженням Д.Чижевського, романтизм побутує в українській думці впродовж усього ХІХ ст., зокрема навіть в «антиромантичні часи» Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Його ж. Філософські твори: У 4 т. / Під заг. ред. В.Лісового. - Т.1. - К., 2005. - С.17; Його ж. До характерології слов'ян. Українці // Там само. - Т.2. - К., 2005. - С.41.. У персональному вимірі старий романтизм в українській історіографії представлений від М.Максимовича до Д.Яворницького, від 1820-х рр. до початку ХХ ст.

Складність темпорального окреслення романтизму пов'язана з надзвичайною багатоманітністю, мінливістю та динамічністю його стильових форм. Американський історик науки А.Лавджой обстоював думку, що романтизм запропонував ідею тотальної диверсифікації, котра нав'язала безмірне множення різноманітних напрямів і стильових течій Лавджой А. Великая цепь бытия: История идеи / Пер. В.Софронов-Антомони. - Москва, 2001. - С.301..

Та заразом романтизм тяжів до своєрідного ідеалу нової універсальної культури, в якому синкретично сполучалися мистецтво, філософія, історія, наука, література, ідеологія й релігія Савельева И.М., Полетаев А.В. История и интуиция: наследие романтиков: Препринт WP6/2003/06. - Москва,. За висловом Ю.Бойка, «український романтизм, як і на Заході, став стилем культури і життя (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше - О.Я.), він стримів охопити не лише всі ділянки мистецької творчости, але й науку, етику людських взаємин, виявитися у щоденній поставі до життя, виробити звичаї» Бойко Ю. Український романтизм Центральної й Східної України у його стосунку до західньоевропейської романтики // Наукові записки УВУ: Філософічний факультет. - Ч.8. - Мюнхен, 1965/1966. - С.68..

Певною мірою ці особливості транслювалися і до «вторинного» стилю - неоромантизму, котрі метафорично означують як своєрідну «тінь» класичного романтизму Луков В.А. Французский неоромантизм. - Москва, 2009. - С.5-6.. Саме тому романтизм та неоромантизм доволі складно формалізувати й вирізнити у світлі типологічного інструментарію чи звичних процедур класифікації.

Романтизм як стильовий напрям відігравав неоднакову роль на різних національних обширах під час свого руху із заходу на схід Європи. Тож українському романтизму відводять особливе місце, зокрема розглядають його не тільки як своєрідний місток, що сприяв відновленню зв'язків України з Європою, а і як низку культурних та наукових практик, скерованих на подолання прірви між простонародною масою й вищими верствами Lindheim R., Luckyj G.S.N. Introduction // Towards an Intellectual History of Ukraine: An Anthology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995 / Eds. R.Lindheim and G.S.N.Luckyj. - Toronto; Buffalo; London, 1996. - P.9.. Водночас впливи західного романтизму причинилися до становлення незалежних зразків мислення в культурному просторі імперії Романових у першій половині ХІХ ст. SaundersD. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750-1850. - Edmonton, 1985. - P.242.

Так чи інакше, в межах старого романтизму виокремлюють періоди його інтелектуальної та культурної домінації, хоч і з певними застереженнями. В українській інтелектуальній історії доба романтизму обіймає період від 1830-х рр., коли ще відчувалися суттєві впливи просвітницького раціоналізму й класицизму, до 1860-1870-х рр., упродовж яких на теренах соціогуманітаристики чимдалі сильніше проступала пізнавальна програма «першого» позитивізму.

Темпоральні контури неоромантизму в європейський соціогуманітаристиці здебільшого пов'язують із другою половиною чи кінцем ХІХ ст. - 1920-ми рр., хоч іноді вважають часом його тріумфу «півтора десятиліття» до Першої світової війни Ионин Л. Зиммель: жизнь и философия // Зиммель Г. Избранное: В 2 т. / Гл. ред. С.Я.Левит. - Т.2: Созерцание жизни. - Москва, 1996. - С.554-555..

Втім, у жодному разі не йдеться про його домінування, як у випадку з класичним романтизмом.

Певна річ, із перспективи післяреволюційної експресії 1920-х рр. циркулювали думки про панування неоромантизму «на всесвітній арені» як чинника, що плекав революційні чи, навпаки, реакційні настрої Козуб С. [Рец.] Коцюбинський М. Вибрані твори. Ред. та вступ. ст. Ан.Лебедя. Книгоспілка, 1926. XXXIII, 247 с. // Україна. - 1926. - Кн.4. - С.154.. Часом, наслідуючи М.Зерова, навіть обстоюють тезу про своєрідну діархію стилів - неореалізму й неоромантизму в українській літературі перших десятиліть ХХ ст. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба: Дослідження, критика, полеміка. - Нью-Йорк, 1980. - С.24. Не випадково романтику вітаїзму М.Хвильового здебільшого розглядають як один із виявів тодішнього неоромантизму Aheieva V. Mykola Khvylovy and Expressionism // Journal of Ukrainian Studies. - 2000. - Vol.25, №1/2. - P.45..

Однак неоромантичні устремління радше відображали провідні тенденції культурної та пізнавальної ситуації 1920-х рр., аніж передавали всю багатоманітну інтелектуальну палітру того часу з неабияким стильовим і концептуальним розмаїттям. Заразом «націоналістичний неоромантизм» міжвоєнної доби розглядають як неодмінного «учасника» тогочасних «боїв за історію», котрі формували нову конфігурацію історіографії першої половини ХХ ст. Кравченко В.В. Передмова. Д.І.Багалій в світлі й тіні «Автобіографії» // Багалій Д.І. Вибрані праці: У 6 т. - Т.1: Автобіографія. Ювілейні матеріали. Бібліографія / Упор. і передм. В.В.Кравченка. - Х., 1999. - С.37.

На відміну від романтизму, який в історичному письмі часто-густо співіснував із пізньопросвітницьким раціоналізмом або «першим» позитивізмом, неоромантизм побутував у вигляді різноманітних, строкатих стильових сполучень із віталізмом, «критичним»/модернізованим позитивізмом, соціологізацією історії, символізмом, експресіонізмом, імпресіонізмом, авангардизмом і т. п. Тому хронологічна локалізація неоромантизму нерідко губиться на загальному горизонті інтелектуальної історії внаслідок різноманітних стильових метаморфоз та сполучень, оскільки в різних формах цей стильовий напрям циркулює й в інші періоди, практично протягом усього ХХ ст.

Наприклад, у польській історіографії верхню межу неоромантизму окреслюють завершенням Першої світової війни і відновленням Польської держави, проте деякі дослідники відсувають її до 1939 і навіть до 1948 рр. Сінкевич Є.Г. Краківська історична школа в польській історіографії. - Миколаїв, 2010. - С.81. В українській історіографії та суспільно-політичній думці неоромантизм переважно пов'язують із державницьким напрямом 1920-1930-х рр., передусім із постаттю В.Липинського.

Втім, ця хронологічна локалізація неоднозначна, позаяк різноманітні формації неоромантизму в тому чи іншому вигляді циркулюють і пізніше. Зокрема, творчі практики й тексти таких діячів, як Д.Донцов («естетичний неоромантизм вольового типу») Баган О. В обороні української цивілізації // Донцов Д. Вибрані твори: У 10 т. - Т.2. - Дрогобич; Л., 2012. - С.15. і Ю.Липа Наша антологія. Юрій Липа // Київ (Філадельфія). - 1954. - №5. - С.206. потрактовуються в неоромантичному дусі. Ба більше, неоромантичні мотиви й устремління споглядаємо в історичних працях навіть після Другої світової війни. Скажімо, неоромантичні устремління О.Оглоблина простежуються в його студіях, присвячених добі І.Мазепи та українським патріотам-автономістам кінця XVIII - початку ХІХ ст., яких автор метафорично називав «людьми старої України» Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - 328 с.. Його молодий опонент Л.Білас акцентував увагу на побутуванні у цих текстах численних пасажів із «патріотичною фразеологією» та «поетичними додатками» до історії БіласЛ. Ідеологія як історія і як поезія (З приводу двох нових праць О.Оглоблина) // Сучасність. - 1961. - №7. - С.50..

Врешті в пострадянську добу з поверненням до наукового обігу «забороненої спадщини», передусім студій В.Липинського, Д.Дорошенка, І.Крип'якевича, С.Томашівського, В.Кучабського, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та цілої низки інших, державницькі/неоромантичні ідеї й концептуалізації як культурні взірці та стратегії для наслідування набувають неабиякого поширення. Звісно, останні побутували в так званому «знятому вигляді», як і більшість інших стильових напрямів, хоч тодішня потреба в леґітимізації України як держави в історичному часі та просторі значною мірою підживлювала відповідні мотиви й устремління, принаймні робила затребуваною неоромантичну тональність багатьох праць.

Отож як класичний романтизм у ХІХ ст., так і неоромантизм у вигляді багатоманітних стильових сполучень, інтелектуальних мутацій, культурних формацій протягом цілого ХХ ст. циркулював у межах як українського історієписання зокрема, так і соціогуманітаристики загалом.

Така розмитість хронологічних меж неоромантизму пов'язана з його інтелектуальною й культурною природою. Цей стильовий напрям постав як багатолика інтелектуальна та культурна опозиція, духовний, ба навіть містичний, естетичний, психологічний, емоційний бунт супроти тотальності й раціональності космополітичного проекту модерну на зламі ХІХ-ХХ ст. Неоромантизм був скерований супроти крайнощів або «гріхів» тогочасної цивілізації, як-от нової небаченої урбанізації, масованої і ґвалтовної соціалізації, механістичної дегуманізації, нестримної апології індивідуалізму, лібералізму, раціоналізму.

За великим рахунком, неоромантизм був продуктом естетичних інтенцій, футуристичних переднакреслень, культурних реакцій, експресивних почувань і психологічних рефлексій на рубежі ХІХ-ХХ ст., які нав'язували настрої ефемерності й хиткості тодішнього буття. На такій культурній хвилі ширилися релігійні шукання, містичні експерименти, передбачення майбутніх воєнно-політичних катастроф і соціально-політичних потрясінь Тарнавський О. Подорож поза відоме // Там само. - 1965. - №12. - С.45., які в тому чи іншому вигляді провіщали присмерк імперської доби в Європі. Заразом неоромантизм причинився до постання культу відомих романтиків в європейській культурі й суспільній думці на межі двох століть, як-от Ґете, Байрона, Новаліса та інших, зокрема ініціював нове прочитання та осмислення їхніх текстів.

Культурну добу, пов'язану з масштабними модерністськими трансформаціями, переважно локалізують 1890-1914 / 1920 рр. У західноєвропейських країнах її метафорично нарекли Fin de Siecle, а на російських обширах - Срібним віком. Дехто із сучасників сприймав тодішню епоху як час своєрідного повторення чи навіть «повного відродження» Климентов А. Романтизм и декадентство. Философия и психология романтизма как основа декадентства (символизма). - Одесса, 1913. - С.9. старого романтизму.

Проте з висоти часу ці стильові перетворення переважно трактують у модерністському дусі. Приміром, Б.Крупницький окреслював тодішні світопочування еліти як блукання в «емоціональних лабіринтах модернізму» Крупницький Б. Три культурні доби Европи // Похід (Гайденау). - 1946. - № 1. - С.13., а Л.Білас означував ці колізії як «хвилю ірраціоналізму з ярликом неоромантики» Bilas L.R. The Intellectual Development of V.Lypyns'kyj: His World View and Political Activity before World War I // Harvard Ukrainian Studies. - 1985. - Vol.9, №3/4. - P.266..

Із такої перспективи неоромантизм був не тільки породженням доби Fin de Siecle, а й неодмінною складовою модернізму та тодішньої пізнавальної ситуації, котру іноді називають «експресіоністською інтелектуальністю». Вона виявилася у самобутньому «параді нео-ізмів» Каубе Ю. Макс Вебер: жизнь на рубеже эпох / Пер. с нем. К.ГТимофеевой; под науч. ред. И.В.Кушнарёвой и И.МЧубарова. - Москва, 2016. - С.481. - неоґотики, неоязичництва, неоідеалізму, неонатуралізму, неореалізму, неослов'янофільства, неоромантизму, неогеґельянства, неокантіанства й т. п. На цій хвилі неоромантизм пов'язував найрізноманітніші стильові формації та концептуальні пропозиції.

Наприклад, літературознавець С.Венгеров тримався думки про психологічну єдність російської літератури 1890-1910 рр., яку розглядав у світлі «неоромантичного руху» Венгеров СА. Этапы неоромантического движения // Русская литература ХХ века / Под ред. С.А.Венгерова. - Москва, 2004. - С.9-10., під парасолькою котрого переховувалися символізм, декадентство, інші стильові експерименти. Зауважимо, що у царині історії літератури символізм, декадентство, неоромантизм і навіть експресіонізм й імпресіонізм досить часто уживалися як синоніми модернізму Tarnavsky M. Modernism in Ukrainian Prose // Harvard Ukrainian Studies. - 1991. - Vol.15, №3/4. - P.264..

Зрештою, неоромантизм початку ХХ ст. побутував у шатах відмінних стилів, концепцій і напрямів суспільно-політичної та культурно-філософської думки. Приміром, російське неослов'янофільство й віхівство (за назвою програмного збірника 1909 р. «Вехи») розглядають як самобутні форми неоромантизму Рубинштейн Н.Л. Русская историография. - Санкт-Петербург, 2008. - С.554.. Як різні вияви неоромантизму висвітлюють і тлумачать практики й ідеї цілої низки тодішніх російських мислителів: від письменників-символістів Андрія Бєлого та Д.Мережковського до теолога С.Булґакова й філософа М.Бердяєва (зокрема творчі практики останнього означують як «релігійний неоромантизм») Зеньковский В.В. История русской философии. - T.II, ч.2. - Ленинград, 1991. - С.54..

Своєрідною проекцією доби Fin de Siecle був період модернізму в польській культурі з центром у Кракові, метафорично названий «Молода Польща» (1898-1918 рр.), котрий вирізнявся сполученням різних стильових напрямів - символізму, імпресіонізму, неоромантизму Л.Р.Б. [Білас Л.-Р] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: До родовідної мислення В.Липинського // Липинський В. Твори / Ред. Л.Білас. - Т.2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. - Філадельфія, 1980. - С.ХХХГУ; ЗашкільнякЛ.О., КрикунМ.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Л., 2002. - С.421.. І.Франко в дописі 1904 р. наголошував, що «символізм і всі роди неоромантизму знайшли до нас доступ і пустили, хоч, щоправда, бліденькі та слабенькі парості в літературі” Франко І. Лисенкове свято в Австрії // Його ж. Зібрання творів: У 50 т. - Т.35. - К., 1982. - С.89.. Музеєзнавець І.Свєнціцький у газетній замітці 1935 р. згадував про безмежні простори «міжнароднього неоромантизма, що захоплюється найтруднішими проблемами мистецтва “самого в собі”» Свєнціцький І. Ретроспективна вистава українського мистецтва // Діло (Львів). - 1935. - 25 вересня. - №255. - С.4..

Загалом неоромантизм ґрунтувався на ірраціональному розумінні, точніше конструюванні світу, котре спиралося на дихотомію духу й матерії. Причому «антиматеріальній силі», силі духу віддавалася очевидна перевага Л.Р.Б. [БіласЛ.-Р.] Краків, Женева і філіяція «Кричевського»... - С.ХиГГГ.. Приміром, російські символісти розглядали символ як абстрактний зв'язок або своєрідного посередника між ідеєю, думкою та річчю, предметом Казин А.Л. Неоромантическая философия художественной культуры (К характеристике мировоззрения русского символизма) // Вопросы философии. - 1980. - №7. - С.154.. Так чи інакше, постулювалося двоєдине світосприйняття, хоч і з виразною ідеалістичною апологією.

Така ідеалістична, метафізична домінація пропонує очевидну порівняльну вісь, яка уподібнює неоромантизм із класичним романтизмом. Адже романтики оперували духовною, внутрішньою й морально-етичною силою, котра протиставлялася фізичним, матеріальним і зовнішнім чинникам на авансцені історії.

Ця опозиція чудово продемонстрована в історичному письмі М.Костомарова - одного з найяскравіших українських романтиків ХІХ ст. На його думку, «наші суспільні, державні, економічні форми: ці предмети мають увійти до області наукових досліджень. Але всі загалом форми складають зовнішній світ, котрий може приймати той чи інший образ, залежно від духу, що надав йому життя та рух. Покинемо поки що цей зовнішній світ життєвих явищ, і поглянемо на свої внутрішні, моральні сили, на спосіб їх застосування, на прийоми, з якими ми справляємося з нашими загальними устремліннями, переконаннями та бажаннями» Костомаров Н. Тысячелетие // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / За ред. акад. М.Грушевського. - [К.], 1928. - С.126..

Врешті абсолютизація ідеального, внутрішнього, духовного якнайповніше втілена в романтичній ідеї народного/національного духу, з якою пов'язувалося побутування народу/нації як масового/колективного героя. Заразом європейський романтизм причинився до усвідомлення ідеї множинності історичних героїв і їх представлення на сцені минувшини Burrow J. A History of Histories. Epics, Chronicles, Romances and Inquiries from Herodotus and Thucydides to the Twentieth Century. - New York, 2008. - P.472..

Ба більше, романтизм став «хрещеним батьком» національних історій ХІХ ст., відомого як «вік націй і національних держав». Саме звідси походить романтична концепція історичного часу як свого роду ідеалістична «матерія» СондерсД. Микола Костомаров і творення української етнічної ідентичності // Київська старовина. - 2001. - №5. - С.27-28., котра синкретично сполучає різні темпоральні пласти - минувшини, сучасності та майбуття.

Такий часовий «сплав» у тому чи іншому вигляді продукує ідею тяглості чи безперервності національної історії й водночас месіанізм, себто освячення призначення чи особливої місії народу/нації. Це - один із популярних «мандрівних сюжетів» романтизму. Наприклад, ідеї та мотиви «Книги буття українського народу», автором якої вважають М.Костомарова, зіставляють із «Книгами польського народу і польського паломництва» (1832 р.) А.Міцкевича та «Книгою народу» (1838 р.) Ф. де Ламенне Див.: SydorukJ.P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. - Winnipeg; Chicago, 1954. - P.39; Козак С. Українська змова і месіанізм. Кирило-Мефодіївське братство. - Івано-Франківськ, 2004. - С.7; ГрушевськийМ. В сімдесяті роковини кирило-методіївської справи // Його ж. Твори: У 50 т. / Гол. ред. П.Сохань. - Т.4, кн.І. - К., 2007. - С.53..

Проте, на відміну від старого романтизму, неоромантики меншою мірою апелювали до народного/національного духу, позаяк краще усвідомлювали та сприймали соціальну структурованість суспільства. Тим паче, на зорі ХХ ст. у світлі розмаїтих впливів соціологізації традиційні романтичні конструкції суспільства у вигляді сполучення різних верств в «єдиному» масовому герої - народі/нації, котрий репрезентувався як єдина антропоморфна спільнота, уподібнена до уявної колективної «особистості», були вже безперечно архаїчними.

Натомість у концептуалізаціях неоромантиків історична сцена конструювалася як розмаїте й багатопланове дійство, в якому були задіяні різні «актори» - нації, класи, стани, верстви, спільноти, еліти, політичні партії та їх провідники. Відтак романтична темпоральність як синкретична й ідеалістична основа, на якій дошукувалися архетипічних рис колективного/масового героя, на початку ХХ ст. відійшла в минуле.

Проте ідея спадкоємності чи тяглості, хоч і у видозміненому вигляді, приміром, як конструювання національно-державницьких традицій, залишилася затребуваною. Причому минувшина нації, її існування у часі та просторі зоставалася предметом й об'єктом тогочасного історичного письма з неоромантичною спрямованістю, зокрема в польській історіографії Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914-1991. - New York, 1993. - P.69.. У цьому сенсі неоромантизм повною мірою засвоїв спадщину старого романтизму, проте інакше вибудовував і репрезентував народну/ національну історію.

Неоромантики «винайшли» нового, точніше модерністського героя, зорієнтованого на «перевідкриття» світу національного, політичного, соціального й культурного буття. Саме такий герой постулює єдність буденного та високого, матеріального й ідеального, дійсного та ілюзорного на модерністській основі, насамперед у дусі віталізму - філософії життя.

Навіть більше, саме «життя» сприймалося як первісна дійсність - цілісний органічний простір у біологічній, космологічній чи історико-антропологічній варіаціях, який передує поділу світу на реальне й ідеальне. Такі інтенції виразно представлені у візіях і концептах цілої низки славнозвісних мислителів того часу, як-от А.Берґсона, В.Дільтея, Г.Зіммеля, Ф.В.Ніцше та ін.

Уповні природно, що ці ідеї перетікають до історієписання. Ось, приміром, заувага з розвідки молодого С.Томашівського - одного з найкращих учнів львівської історичної школи М.Грушевського та майбутнього галицького неоромантика: «Вічна й непропаща сила енергії, се не лише осередок життя матеріяльного світа природи, але кермує також природою людського духа. Результат її діяльності - се людська творчість в одному напрямі поступу. Сей закон бачимо в еволюції історичних культурних рас, а спеціально індо-європейських племен» Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі: Історично-літературний нарис // Літературнонауковий вістник. - 1901. - Т.13, №3. - С.201.. Вочевидь, цей пасаж добре ілюструє віталістичні мотиви на позитивістському ґрунті, на якому поступово окреслюються неоромантичні паростки.

Складнішою є справа з репрезентацією й відтворенням суцільного колориту місця та часу, котрий уважають неодмінною прикметою, ба навіть візиткою старого романтизму Бузескул В. Всеобщая история и её представители в России в XIX и начале ХХ в.: В 2 ч. - Ч.1. - Ленинград, 1929. - С.50.. Колоритність оповіді, котра надавала працям романтиків «привабливості роману», безперечно вабила інтелектуалів - як тих, хто сприймав неоромантичні ідеї, так і прихильників інших стильових напрямів.

Щоправда, для неоромантиків просторово-часовий колорит уже не відігравав тієї ролі, як у практиках й історичному письмі адептів класичного романтизму, котрі намагалися осягнути минувшину завдяки інтуїтивному проникненню до світу колективного героя. Натомість дослідницькі стратегії і практики прибічників неоромантизму спиралися на новітні пізнавальні, культурні, літературні й мистецькі взірці, котрі набули популярності на зламі ХІХ-ХХ ст. та були в тому чи іншому вигляді пов'язані з модернізмом. Отож ширилася символістська естетика з її модерністськими образами, насамперед темами міфу, міфотворчості, волі, волюнтаризму, що переносилися як на обшири минувшини, так і гаданої прийдешності.

Приміром, у текстах В.Липинського - одного з найвизначніших українських неоромантиків і заразом державників-консерваторів циркулюють знакові символічні, навіть містичні фіґури, котрі уособлюють тодішні соціальні спільноти чи класи - Хама та Яфета Липинський В. Хам і Яфет: З приводу роковин 16/29 квітня 1918 р. - Л., 1928. - 30, [2] с.. Автор реконцептуалізує відомий біблійний сюжет про двох синів леґендарного Ноя на модерністському підґрунті й навіть формує своєрідну ієрархію всесвіту - природи та суспільства, сакрального й буденного.

Втім, суттєві відмінності між класичним романтизмом і неоромантизмом споглядаємо, коли йдеться про призначення історичного письма. За славнозвісним і метафоричним означенням Ф.Шлеґеля, «історик - це пророк, звернений назад», себто інтелектуал-романтик, який намагається осягнути минувшину інтуїтивним шляхом Шлегель Ф. Фрагменты // Его же. Эстетика. Философия. Критика: В 2 т. / Вступ. ст. и сост. Ю.Н.Попова. - Т.1. - Москва, 1983. - С.293..

Отож інтелектуальні спостереження й культурні рефлексії романтиків майже винятково скеровані до минулого, в якому вони прагнуть віднайти героїчні, славетні часи, ба навіть свій «золотий вік» історії, котрий пов'язували з середньовіччям або раннім модерном. Скажімо, для М.Костомарова цією «золотою добою» були часи козацтва - «наш героїчний вік, період лицарства, доблесті, поезії» Костомаров Н. [Рец.] Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. Киев, 1856. Т.1 // Отечественные записки. - 1857. - Т.110, №2. - С.114..

Натомість неоромантики зазвичай орієнтувалися не суто на минувшину, а доволі часто апелювали до будучності. Вони прагнули «матеріалізувати» політичну, соціальну чи національну мрію у відповідно «спроектованій будові» - ідеальній державі, довершеному суспільстві, органічному релігійному культі, витонченій культурі чи високій цивілізації. Останні, хоч і спиралися на взірці минувшини, проте орієнтувалися на ті чи інші версії майбутності - в політичній, соціальній, національній площинах. На відміну від середньовічних і ранньомодерних ретроспекцій романтиків, історичне письмо їхніх наступників переважно мало футуристичне спрямування.

З такої перспективи неоромантизм був доволі привабливим стильовим напрямом для тодішніх інтелектуалів, які репрезентували «недержавні» чи «скривджені» нації в межах світоустрою початку ХХ ст. з його імперіалізмом, колоніалізмом і національним гнобленням. Тому досить часто з неоромантизмом пов'язують певні функції історії - культурні, соціальні Зашкільняк Л. Неоромантизм у польській історіографії початку ХХ ст. (До питання про соціальну функцію історії) // Проблеми слов'янознавства. - Вип.45. - Л., 1993. - С.36-42., просвітницькі й т. п.

На перший погляд, неоромантизм у тому чи іншому відтворював культ почувань, естетичних, психологічних, емоційних реакцій та інтенцій старого романтизму. Однак таке наслідування мало суттєві відмінності.

Передусім, варто відзначити очевидний інтелектуальний, а в певному розумінні - пізнавальний релятивізм неоромантиків, себто неймовірну здатність адсорбувати, засвоювати й поєднувати розмаїтті та навіть полярні стильові компоненти, пізнавальні взірці, термінологічні, інструментальні запозичення, які, здавалося б, годі сполучити в межах однієї концептуалізації. Часто-густо такі сполучення спричинялися до обґрунтованих закидів в еклектиці чи гіпертрофованому синкретизмі неоромантиків, особливо в культурній сфері.

Наприклад, В.Липинський використовував у своїй концепції дідичної та спадкової класократичної гетьманської монархії найрізноманітніші стильові сполучення, інструменти й концепти. Тож його конструкція інтеґрувала волюнтаристичні та міфотворчі проекції з анархо-синдикалізму Ж.Сореля, вчення про класову боротьбу К.Маркса, теорії циркуляції еліт Ґ.Моски й В.Парето, неоромантичні ідеї краківської історичної школи, соціальну психологію Ґ. Ле Бона, в якій убачають одну з предтеч концепції «масового суспільства», та низку інших. Причому вислід такого сполучення ґенерував своєрідні повороти мислення, зокрема надавав концептуалізації В.Липинського творчого й динамічного характеру.

Приміром, лівацька стратегія Ж.Сореля щодо волюнтаризму й насилля та їх ролі в організації мас трансформувалася В.Липинським у правоконсервативному дусі як спосіб виховання, організації, впорядкування національного буття. Марксистське вчення про класову боротьбу повністю переформатовувалося українським мислителем, а вертикальний та антагоністичний поділ між вищими й нижчими соціальними спільнотами («класова структура») обертався на ідеалістичну соціальну конструкцію, яка диференціювала їх за певним типом відношення до «меча, продукції та ідеології» Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Ред. Я.Пеленський. - Т.6, кн.1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - К.; Філадельфія, 1995. - С.408..

Певні аналогії простежуються, коли порівнювати «мовну програму» класичного романтизму та візії неоромантиків щодо призначення «слова». Зазвичай інтелектуали-романтики обстоювали тезу про необхідність інтуїтивного й чуттєвого проникнення до сутності речей та явищ, насамперед через фольклорні, етнографічні джерела. Вважалося, що якраз вони і представляють духовну та культурну підоснову народу/нації, котру прагнули осягнути саме в межах «мовної програми» романтизму.

Скажімо, М.Максимович відзначав, що «слово є третій, щонайповніший і, можна сказати, щонайпритаманніший і щонайближчий душі спосіб її вираження, в якому немає однобічності ні образу, ні звуку, але в якому і той, і той злиті у довершену, первородну єдність і цілісність (курсив М.Максимовича - О.Я.)» Максимович М. Про значення та походження слова / Пер. з рос. В.Недашківського // Філософська і соціологічна думка. - 1994. - №1/2. - С.194..

Крайнощі старого романтизму, точніше романтичної уяви виявилися в ідеї фальсифікату чи так званого «ідеального» джерела Ковальчук О.О. Українське історичне джерелознавство доби романтизму. - К., 2011. - С.211-215., сконструйованого для того, щоб якнайкраще передати відчуття, духовний стан і просторово-часову ритміку певної епохи. Недаремно історики-романтики, передусім М.Костомаров, часто-густо представляють можливу/уявну минувшину у статусі «дійсної», що нав'язувало домінування авторського прозирання в історичному викладі.

Навіть більше, романтики та преромантики виявилися авторами багатьох сфальшованих текстів й апокрифічних сюжетів, зокрема в «Історії русів», низки публікацій «Запорожской старины» (1833-1838 рр.), Краледворського та Зеленогорського рукописів, зроблених В.Ганкою і Й.Ліндою, чи сумнозвісних «Пісень Оссіана», укладених шотландським поетом Дж.Макферсоном.

З одного боку, неоромантики, як і їх попередники, сприймали «мову» («слово») як свого роду колективний вислів буття народу/нації. Та, з іншого боку, вони причинилися до модерністського переродження традиційної «мовної програми» романтиків, скерованої здебільшого на пізнання масового героя в усьому розмаїтті його дій, почувань, вражень, емоційних станів і т. п. Тому неоромантики розглядалися «мову» і «слово» як інструментальні засоби для організації, виховання та плекання нації, політичної культури, суспільства загалом або певних соціальних спільнот зокрема.

Приміром, «слово» («теорія») в концептуалізації В.Липинського подається як ірраціональний вираз «несвідомого хотіння» та «сили», хоч і керується розумом як уповні раціональною підставою людського мислення. Тож «слово» виступає творчим, активним чинником і навіть індивідуальним актом дії письменника чи публіциста у загальному річищі стихійних прагнень нації задля організації її «волі». Зрештою «теорія» розглядається В.Липинським як спосіб «формулювання ірраціонального хотіння в раціоналістичнім слові» Липинський В. Повне зібрання творів... - Т.6, кн.1. - С.117..

Ще одна важлива відмінність старих романтиків у зіставленні з їхніми спадкоємцями простежується в розбіжній рецепції раціоналізму, точніше зворотній реакції на нього. Звісно, як поміж старих романтиків, так і серед неоромантиків було чимало науковців, мислителів, котрі відповідно до ідеалів і стандартів науковості свого часу сприймали раціональні й аналітичні вимоги до продукування знання та його результатів.

Проте на ниві класичного романтизму це часто-густо ґенерувало очевидні та масштабні суперечності, ба навіть конфлікти. Наприклад, М.Костомаров безперечно визнавав раціональні вимоги зовнішньої критики джерел, але часто-густо відсовував їх на другий план, коли «занурювався» в емпатію - співпереживання автора зі своїми героями, колективними й індивідуальними героями.

Саме в такі моменти ідеалістична апологія з ірраціональною стратегією конструювання та представлення минувшини набувала в історичному письмі романтиків тотального вираження. Скажімо, як у монографії М.Костомарова, присвяченій Б.Хмельницькому, де уявні промови, діалоги й монологи вводяться до авторського викладу лише на тій підставі, що вони могли б бути потенційно «дійсними», себто можливими та не суперечили відомим джерелам.

За великим рахунком, романтики доволі часто прагнули донести читачеві сконструйований світ історичних героїв, в якому просторово-часовий колорит, стихійне дійство, ірраціональна й ідеалістична канва сюжету були лише прийнятними способами для репрезентації іншої суб'єктивності. Таким чином, масовий, колективний герой в оповіді неоромантиків органічно співіснував із великим розмаїттям інших «діючих» осіб.

Неоромантики, як правило, уникали стратегій, спрямованих на суцільне, ба навіть повне домінування ірраціонального. Натомість вони зазвичай уводили ірраціональні стратегії й ідеалістичні мотиви вибірково, принаймні дозовано. Тож їхнє історичне письмо репрезентувало своєрідну «гримучу суміш» ірраціональних сюжетів і конструкцій, опертих на раціональні та логічні міркування, введені до аналітичних структур мислення.

Наприклад, уповні логічна й раціональна аргументація В.Липинського про необхідність традиційних, консервативних елементів у складі національної аристократії/еліти для формування зрілої та сталої політичної культури суспільства породжувала наскрізь ірраціональний сенс, який легітимізував ідею ідеального державного ладу - класократичної монархії у вигляді спадкового гетьманату. Один із найближчих друзів В.Липинського - А.Монтрезор влучно схарактеризував його візію як «романтизм державносте» МонтрезорА. Вячеслав Липинський (5.V.1882-14.VI.1931) // В.Липинський як ідеолог і політик. - Ужгород, 1931. - С.9..

Сучасні дослідники гадають, що класичний/старий романтизм і неоромантизм пов'язані між собою «багатьма прихованими переходами й певними лініями впливу» Дмитриев А.Н. Марксизм без пролетариата: Георг Лукач и ранняя Франкфуртская школа (1920-1930-e гг.). - Санкт-Петербург; Москва, 2004. - С.58., котрі навряд чи можна повністю звести винятково до стильової подібності чи спадкоємності. Проте їх окреслення, а тим більше демаркація на обширах інтелектуальної історії суттєво ускладнені як різними соціой етнокультурними передумовами, так і багатоманітністю стильових вимірів, концептуальних пропозицій, дослідницьких інструментів, пізнавальних взірців.

Німецько-британський соціолог К.Мангайм гадав, що романтичні цінності і світосприйняття були новими лише для «покоління, що піднялося в період панування позитивізму. Нове у сучасному неоромантизмі відкрите на абсолютно іншому рівні - в області методологічної рефлексії, що поставила питання про пізнаваність (курсив К.Мангайма - О.Я) цих ірраціональних елементів» Манхейм К. Социологическая теория культуры в её познаваемости // Его же. Избранное: Диагноз нашего времени / Сост. С.Я.Левит. - Москва, 2010. - С.402.. Зокрема, мислитель обстоював думку, що саме неоромантичні устремління причинилися до формування «феноменологічної школи» Там же. - С.401., котра справила потужний вплив на суспільні та гуманістичні науки впродовж першої половини ХХ ст. Історик і філософ Е.Трельч метафорично означував неоромантичне осягнення ірраціоналізму як спробу «подолати історизм через історизм» Трёльч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории / Пер. с нем.; отв. ред. и авт. послесл. Л.Т.Мильская. - Москва, 1994. - С.503..

У певному розумінні схожість класичного романтизму й неоромантизму визначалася генетичними взаємозв'язками, котрі простежуються між «первинними» та «вторинними» стилями й Генерують ефект наслідування та повторення в межах іншої культурної епохи. Втім, порівняльний огляд обох напрямів дозволяє констатувати й низку поважних відмінностей, які кидають світло на особливу роль неоромантизму в історієписанні та соціогуманітаристиці ХХ ст.

Передусім ідеться про інтелектуальний і пізнавальний релятивізм, яким вирізнялося історичне письмо відомих неоромантиків, оскільки вони доволі легко вживали чи адаптували до своїх потреб інші концептуалізації, стратегії, інструменти, взірці тощо. Не випадково низка оригінальних студій із неоромантичними мотивами вирізнялася надзвичайною атрактивністю.

Проте така привабливість спиралася не тільки на гносеологічний релятивізм, а й на модерністське оновлення чи переформатування як «первинних»/родових елементів стилю, так і запозичених ідей, концептів, інструментів. Неоромантики не тільки «винайшли» модерністського героя, а й кардинально змінили координати історичного дійства, котрі зі старого романтичного хаосу, що відображав буття й почування масового героя, перетворилися в напрочуд складну, динамічну, захоплюючу, полівимірну сцену, в яку вводилися прогностичні елементи. Якщо романтики прагнули донести читацькій аудиторій множинну й іншу суб'єктивність, хоч і з ідеалістичним, часто-густо тенденційним забарвленням, котре спрощувало світ, то неоромантики воліли організувати й мобілізувати цю суб'єктивність у межах своєї концептуалізації. Останні намагалися ввести ірраціональні устремління у вповні прагматичну канву з відповідним культурним, соціальним, політичним сенсом.

Навіть більше, неоромантизм виявив дивовижну стильову відкритість і пластичність, що виявилося у здатності проникати, співіснувати, взаємодіяти з іншими модерністськими напрямами, як-от віталізм, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, декадентство, неореалізм, неослов'янофільство й т. п. Завдяки цьому неоромантизм часто сприймали як продукт своєрідного модерністського синкретизму на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Водночас неоромантизм на відміну від старого романтизму пропонував не всеохоплююче й тотальне, а лише часткове, вибіркове повернення до ідеалізму та ірраціоналізму, котре самобутнім чином сполучалося з аналітичними процедурами й логічно-раціональними настановами мислення.

Звісно, наведені вище узагальнення та спостереження не варто надмірно ґенералізувати чи вільно екстраполювати, позаяк творчі практики, стратегії, тексти неоромантиків дуже складно представити у вигляді типових рис або формалізованих ознак. Адже неоромантизм постав як один із найяскравіших виявів «експресіоністської інтелектуальності», оскільки був не тільки виразом кризи класичного історизму, а й провісником формування первісних контурів некласичної науки у суспільних і гуманістичних дисциплінах на зорі ХХ ст.

Врешті доречно акцентувати увагу на причинах і передумовах тривалої циркуляції неоромантизму в українській історіографії зокрема й соціогуманітаристиці загалом, які є досить розмаїті та багатошарові.

З одного боку, давалося взнаки сильне тяжіння травматичної спадщини українства у сповненому соціальних і політичних катастроф ХХ ст. Ідеться про поразку Української революції 1917-1921 рр., тривале панування радянського режиму з його тотальною індоктринацією, масованими соціальними експериментами й репресивними практиками, біполярний світовий устрій та атмосферу «холодної війни», посттоталітарний національний ренесанс, який наклався на протиборство з неоімперською експансією та ін. Такі соціокультурні передумови впродовж багатьох десятиліть підживлювали неоромантичні настрої і сприяли перманентній актуалізації державницької проблематики, зокрема відповідних культурних рефлексій, переживань, навіть певних мовних протоколів та сюжетів історичного письма. Спершу поза межами СРСР, а після його падіння - в пострадянській Україні.

З іншого боку, підсонням для тривалої циркуляції неоромантизму стала незавершеність переходу до некласичної моделі науки, обірваного в українській соціогуманітаристиці на межі 1920-1930-х рр., болісні наслідки чого в тому чи іншому вигляді відчуваються та даються взнаки й до сьогодні. Тому неоромантичні запити першої третини ХХ ст. виявилися актуальними, затребуваними для українського культурного простору 1990-х рр. Достатньо, приміром, згадати тодішній феномен перевідкриття спадщини В.Липинського та масштаби її впливу на наукові, культурні, просвітницькі практики.

Насамкінець зауважимо, що старий/класичний романтизм і неоромантизм спричинилися до багатоманітних та різнобічних впливів, метаморфоз, наслідків на полі українського історієписання зокрема й у царині національної соціогуманітаристики загалом. Вони потребують дальшого осмислення, студіювання, передусім у межах масштабних концептуалізацій з інтелектуальної історії України ХІХ-ХХ ст.

References

1. Aheieva, V. (2000). Mykola Khvylovy and Expressionism. Journal of Ukrainian Studies, 25, (1-2), 45-59.

2. Bahan, O. (2012). V oboroni ukrainskoi tsyvilizatsii. In O.Bahan (ed.), DontsovD. Vybranitvory,2, 5-15. Drohobych; Lviv. [in Ukrainian].

3. Bilas, L. (1961). Ideolohiia yak istoriia i yak poeziia (Z pryvodu dvokh novykh prats O.Ohloblyna). Suchasnist, 7, 44-62. [in Ukrainian].

4. Bilas, L.R. (1980). Krakiv, Zheneva i filiiatsiia “Krychevskoho”: Do rodovidnoi myslennia V.Lypynskoho. In L.Bilas (ed.), Lypynskyі V. Tvory, 2, XVII-XCVin. Filadelfiia. [in Ukrainian].