Новітні історико-краєзнавчі дослідження маєткової культури України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НОВІТНІ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ МАЄТКОВОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Марія Казьмирчук

Анотація

культура маєтковий генеалогічний краєзнавець

Новітні історико-краєзнавчі дослідження маєткової культури України

У статті на основі аналізу сучасної літератури розглядаються напрямки новітніх вітчизняних досліджень істориків та краєзнавців щодо маєткової культури України. Ці дослідження розпочалося ще наприкінці ХІХ ст., відбувалося впродовж радянського періоду і тривають нині. Якщо у попередні роки найбільше праць про маєтки друкувалася мистецтвознавцями та архітекторами, то сьогодні слід відзначити, що чимало досліджень належать фаховим історикам та краєзнавцям. На сьогодні можна виділити кілька напрямків історико-краєзнавчих досліджень маєткової культури України: біографічний та біоісторіографічний, соціально-економічний, краєзнавчо-пам'яткознавчий, системний. Представники біографічного та біоісторіографічного напрямку здійснюють генеалогічні дослідження щодо видатних діячів української культури кінця XVIII - початку XX ст., які проживали у маєтках, створюючи неповторний культурний світ. У цьому напрямку характерним є використання широкого кола архівних документів та зосередження на одному або кількох найяскравіших представниках української маєткової культури.

Другий соціально-економічний напрямок досліджень маєткової культури, охоплює аналіз дворянських та поміщицьких господарств, зокрема їхні економічні показники та соціальні впливи. У працях цього напрямку архівний матеріал вдало поєднується із статистичними джерелами, висвітлюються процеси еволюції поміщицького землеволодіння, інколи майже повністю або частково ігнорується соціокультурна складова маєткового життя.

Третій краєзнавчо-пам'яткознавчий напрямок представлений працями справжніх подвижників своєї справи: істориків-музейників, журналістів та пам'яткознавців, які вивчають та популяризують вітчизняну культурні спадщину сприяють перетворенню маєтків на музеї, акцентують увагу на потребі відновлення занедбаних резиденцій. Представники цього напрямку часто використовують результати власної практичної діяльності щодо актуалізації, збереження та суспільного використання культурної маєткової спадщини.

Четвертий системний напрямок розглядає маєток як цілісну систему. У працях цього напрямку увага приділяється комплексному дослідженню складових частин та цілісного культурного світу маєтків.

Ключові слова: історіографія, історико-краєзнвчі дослідження, маєток, маєткова культура України.

Annotation

NEW STUDIES ON LOCAL HISTORY OF THE MANORIAL ESTATES CULTURE IN UKRAINE

Mariia Kazmyrchuk

Based on an analysis of contemporary literature, this article reviews areas of new Ukrainian studies on local history of the manorial estates culture in Ukraine. This study began at the end of XIX century and took place during the Soviet period continuing today. Today a lot of publications belong to professional historians and local historians but previous years this topic was explored mostly by art critics and architects. Now there are several trends in this field: 1) the biographical and personal historiographic; 2) the socio-economic; 3) related to local lore and cultural heritage studies; 4) the complex.

Representatives of the biographical and personal historiographic trend conduct genealogical studies of Ukrainian culture figures who lived in manorial estates creating a unique cultural world at the end of XVII - the beginning of XX centuries. Usage of numerous archival documents and focus on one or a few famous persons of Ukrainian estate culture are the features of this trend. The second socio-economic approach to the Ukrainian estate culture studies covers analysis of nobleman's and landlords' estates, in particular, focusing on their economic indicators and social impact.

The third trend related to local lore and cultural heritage studies is represented by real enthusiasts are museum historians, journalists and specialists in monument studies who explores and popularizes the domestic cultural heritage, supports transformation of manorial estates to museums and pays attention to recovering of abandoned sites. These scholars apply results of their practical activity in actualization, protection and public usage of manorial estates cultural heritage.

The last complex trend considers a manorial estate as a holistic system. Its representatives focus on complex studies of components and a whole cultural universe of Ukrainian manorial estates.

Keywords: historiography, local history studies, manorial estate, estate culture of Ukraine.

Виклад основного матеріалу

Дослідження маєткової культури України розпочалося ще наприкінці ХІХ ст., коли були створені перші розвідки, оприлюднені перші архівні матеріали, спогади. їхня фрагментарність та описовість не завадила виділити вже на початку XX ст. маєток як культурний феномен в Російській імперії, провести дослідження маєткової культури її окремих регіонів та окремих маєткових комплексів. Проблема маєткового культурного простору захопила представників різних наук - архітекторів, мистецтвознавців, істориків, краєзнавців, економістів. На той час дослідники ще часто були свідками маєткового життя або, навіть, вихованцями маєткового культурного середовища. Хоча вже тоді значна кількість провінційних українських маєтків потроху починає занепадати, а інформація про їхню колишню велич губитися. У наступний період, який можна умовно назвати радянським, науковому загалу вдалося з перемінним успіхом продовжувати та поглиблювати дослідження з маєткової культури України дореволюційної доби. Саме тоді з'являються перші історіографічні праці щодо вивчення маєткової культури окремими авторами. Фактологічний матеріал радянського періоду щодо маєткової культури України дав змогу урізноманітнити напрямки досліджень, які проводилися не зважаючи на ідеологічні перепони та трагічні події пов'язані з Другою світовою війною.

Сьогодні не існує загалом цілісного історіографічного дослідження щодо маєткової культури України кінця XVIII - початку Хх ст., і зокрема аналізу сучасних праць істориків та краєзнавців з цієї проблеми. Майже у кожній статті, авторефераті або дисертації є невеликий перелік імен дослідників маєткової культури України. Проте такі історіографічні дані дуже неповні та вибіркові, зазвичай підбираються відповідно до обраної теми дослідження. Вони також не є повними, бо деякі з них не охоплюють аналізу найновіших праць, які вийшли вже після їхньої публікації. Серед істориків, які роблять оглядовий історіографічний аналіз праць попередників, що торкаються проблеми маєткової культури України слід відзначити праці: О. В. Жукової, О. А. Лобко, Л. Д. Федорової, Т Д. Чубіної (Жукова 2016, Лобко 2008б, Федорова 2015, с. 69, 70, Чубіна 2010) та багатьох інших, які будуть розглянуті нижче. Серед спеціальних історіографічних статей слід відзначити працю А. Мідько, яка запропонувала огляд публікацій, зокрема і сучасних, щодо діяльності В. Тарновського щодо збирання українських старожитностей (Мідько 2014). Також у праці В. Халайцана міститься історіографічний аналіз цілого масиву праць мистецтвознавчого напряму щодо дослідження маєткових парків (Халайцан 2017, с. 101). В. Вихованець дає досить значну характеристику дослідженням Антонінського маєтку, але замало пише про сучасні праці (Вихованець 2012). Л. Томілович оцінює внесок сучасників у дослідження маєтків Чернігівщини (Томілович 2016, с. 105).

Представлені у даній статті історико-краєзнавчі дослідження можна згрупувати у кілька напрямків, представники яких висвітлюють окремі аспекти маєткової культури України, що обумовлюється поставленими метою та завданнями, вирішенням певних наукових проблем.

Найбільш популярним нині є біографічний та біоісторіографічний напрямок, де виділяються творці маєткової культури, їхні родини, аналізується їхній соціо-культурний внесок у розвиток українських земель, досліджується історіографія щодо окремої видатної постаті. Цей напрямок представлено працями Н. О. Барабаш, Н. В. Дробязко, І. І. Кривошеї, В. В. Павлюка, Г В. Папакіна, О. І. Путро, В. Г Сарбея, Т В. Ткаченко, Н. М. Товстоляк, Л. Д. Федорової, С. М. Шпаковського, Т Д. Чубіної та ін. Нажаль, проаналізувати праці усіх сучасних дослідників, що займаються біографічним та генеалогічним вивченням відомих українських родин другої половини XVIII - початку ХХ ст., які зробили чималий внесок у розвиток культури, не можливо в обсязі однієї статті. Це може стати подальшим перспективним напрямком дослідження для істориків-історіографів. Тому зосередимося на тих працях, де досліджено постаті або родинну генеалогію, що тісно пов'язані з маєтком або розвитком маєткового культурного середовища.

Дослідженню історії Лівобережжя та її культури другої половини XVIII ст. присвячено чимало праць історика О. І. Путро (Путро 2008). Він також є автором статей щодо безпосередніх творців та представників маєткової культури України, зокрема історико-біографічні дослідження та рецензії щодо родини Ханенків та Кирила Розумовського, їхніх маєтків (Путро 1992; Путро 2002).

Історик та біоісторіограф В. Г Сарбей з 60-х рр. ХХст. наголошував у статтях на титанічній праці взірця та творця маєткового мистецтва, збирача-колекціонера, музейника В. В. Тарновського у справі збирання всього, що стосувалося Т. Г Шевченка. Кандидатська дисертація майбутнього біоісторіографа була присвячена історичним поглядам О. М. Лазаревського (1958 р.), про якого він надрукував чимало статей за доби незалежної України. Розглядаючи заходи щодо проведення конференції присвяченої історику О. М. Лазаревському, В. Г Сарбей відзначив вшанування пам'яті та відвідання пам'ятних місць пов'язаних із ним на Сумщині, про місцезнаходження та стан садиби Лазаревських (Сарбей 1995, с. 155, 156).

Рід Білозерських, родові гнізда української інтелігенції та культурний світ України ХІХ - початку ХХ століть досліджує історик Н. О. Барабаш (Барабаш 2007). У її працях висвітлюється джерелознавчий аспект маєткової культури, зокрема біографічні дані найповажніших родин Лівобережжя та інформація про деякі садиби на основі особових джерел. Дослідниця звертає увагу на важливість використання блоку мемуаристики, зокрема і «особових родових спогадів» - «автобіографічних записок» історика М. А. Маркевича, який мав родинні зв'язки та часто відвідував маєтки Скоропадських (Дунаєць) та Кочубеїв (Ярославець), згадував родинні маєтки, зокрема Полошки (Барабаш 2017). Підкреслюється важливість цього джерела для «реконструкції історико-культурних біографій садибних комплексів» (Барабаш 2013, с. 327). Н. О. Барабаш наголошує, що культурна атмосфера родинних маєтків Чернігівської та Полтавської губерній вплинула на становлення особистості історика М. А. Маркевича, який успадкує сформований дідом та батьком маєтковий стиль життя (Барабаш 2017, с. 238). Розглядаючи садиби як «родові гнізда» дослідниця не наводить чіткого визначення термінів «садиба» та «маєток», хоча вживає їх одночасно ставлячи між ними риску (Барабаш 2013, с. 323). У статті Н. О. Барабаш та Д. О. Андросової-Байди автобіографічні записки М. А. Маркевича стали джерелом щодо реконструкції біографії представниці заможного козацько-старшинського роду Марфи Дем'янівни Кочубей, бабусі М. А. Маркевича (Андросова-Байда, Барабаш 2014). Нажаль у статті відсутня історіографія.

Історик Н. В. Дробязко дослідила життя господаря батуринського маєтку П. А. Кочубея із дворянського та князівського роду Кочубеїв, які були господарями багатих маєтків в Україні (Дробязко 2013, с. 328). У статті, нажаль, також не має історіографічного огляду.

Історик-архівіст Г В. Папакін провів архівні та джерелознавчі дослідження фамільних архівів всесвітньо відомого шляхетсько-гетьманського роду Скоропадських, виклав історію виникнення та формування рукописних зібрань української лівобережної родової еліти XVII-ХХ ст., надаючи практичні рекомендації з опрацювання фамільних архівів. Ним також зібрана та проаналізована історіографія досліджень архіву Скоропадських. Наводяться широко приклади документів, що підтверджували права на володіння маетностями лівобережних родів (Папакін 2004, с. 20, 21), конкретні приклади документального оформлення земельної власності. Основна увага приділяється архівній спадщині Павла Скоропадського та історичним подіям кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Історик Товстоляк Н. М. досліджує роди Тарновських та Харитоненків, а також усебічно досліджує їхні маєтки, особливо Качанівку. У статтях вона аналізує історико-краєзнавчу діяльність «легендарного» В. Тарновського та його вплив на розвиток української науки та суспільства (Товстоляк 2013, с.197). Звертає увагу на інтер'єри, цікаві речі з палацових колекції Качанівського палацу за часів володіння ним російського вельможі П. О. Рум'янцева-Задунайського (Товстоляк 2012а). Культурно-мистецьку складову Качанівки відзначено у статті про Д. І. Яворницького та його епістолярії щодо маєткового життя, творчих пошуків та спільних науково-історичних планів з В. В. Тарновським щодо вивчення української минувшини (Товстоляк 2010). У інших статтях висвітлюється культурно-побутовий бік життя Качанівки та мистецькі вподобання Харитоненків (Товсколяк 2012б), церковне життя та народну освіту у Качанівському маєтку (Товстоляк 2012в). Однією з найновіших праць Н. М. Товстоляк є висвітлення життя та діяльності нащадка Тарновських - М. В. Тарновського як першого дослідника історії своєї родини та дослідника біографістики (Товстоляк 2020, с. 161).

Історик та музеєзнавець Л. Д. Федорова у рамках становлення музейної справи в Києві дає оцінку приватним колекціям Тарновських та їхній архівній, музейній та бібліотечній діяльності. Вона всебічно аналізує діяльність музею-архіву В. Тарновського, відзначає його широку доступність в столиці та відзначає його як «єдиний у Києві загальнодоступний приватний музей» (Федорова 2015, с. 88), висвітлює науково-методологічні підходи до збирання та експонування, систематизації, шляхи комплектування та збереження предметів старовини.

Краєзнавець та завідувач Відділу охорони пам'яток історії та культури у Хмельницькій області С. М. Шпаковський дослідив внесок шляхетського польського роду Собанських у розвиток Поділля наприкінці XVIII - у середині XIX ст., описуючи побудований ними панський палац в Хребтіївському маєтку (Шпаковський 2015, с. 236). Крім викладення родоводу Собанських, він розкриває причини придбання маєтку, його межі, кількість та склад населення, називає інші маєтки та палацово-паркові ансамблі Собанських, аналізує взаємовідносини різних панів Собанських з місцевим населенням (Шпаковський 2015, с. 239).

Історик В. В. Павлюк досліджує господарчу діяльність родин Потоцьких і Сангушків, впливи їхніх маєтків на розвиток Волині (Павлюк 19996, 2000). Передумови утворення волинських маєтків розкрито не повною мірою, але викладено грунтовний аналіз щодо творців маєткового світу - архітекторів та паркобудівничих, а також архітектурно-мистецьких особливостей певних періодів у розвитку маєтків, визначено вектори європейських впливів на архітектурну палаців, описано внутрішній вигляд маєтків Сангушків (Павлюк 1999а).

Історію Уманщини, роду Потоцьких гербу Пилява та їхніх Правобережних володінь вивчає історик І. І. Кривошея. Висвітлюється діяльність Потоцьких у старенні парку «Софіївка» та їхній внесок у розвиток міста Умані, яке до 30-х рр. ХІХ ст. перебувало у їхній приватній власності (Кривошея 2009). Чимало уваги І. І. Кривошея приділяє постаті Олександра Потоцького, який оселився в уманському родовому маєтку (Кривошея 1999). Даючи характеристику безмежної магнатської влади Потоцьких у їхніх маєтках, І. І. Кривошея називає їхні українські володіння «своєрідною магнатською державою» зі столицею у Тульчині (Кривошея 2008, с. 65). Проте оренда та посесії, на думку дослідника, стали однією з причин занепаду та розпорошення маєтків Потоцьких, для чого використовується термін «демагнатеризація», визначення якого не є чітким, хоча подаються початок та причини цього явища (Кривошея 2008, с. 70).

Історик Т Д. Чубіна також досліджує рід Потоцьких Тульчинської гілки в Україні, їхні маєтки, розвиток театрального мистецтва, благодійницьку діяльність. У окремій статті розглядається Тульчинський маєток, його інтер'єри та складові частини, культурне життя (Чубіна 2010, с. 150, 151). Окрема стаття на основі польських джерел присвячена приватному магнатському театру Тульчинського маєтку (Чубіна 2008, с. 126). Т Д. Чубіна дослідила легендарних власників Тальнівського маєтку (Уманьський повіт): Селезія Потоцького, з яким пов'язано чимало дотепних історій та анекдотів, та його єдиного сина і спадкоємця Станіслава Потоцького (Чубіна 2006, с. 25, 26).

Історик Т В. Ткаченко у руслі наукового інтересу до громадської та благодійної діяльності Г П. Галагана, опублікувала статтю присвячену історії родового маєтку представників давнього українського роду Галаганів у Сокиринцях на Чернігівщині як прикладу палацово-паркового мистецтва Лівобережної України. У статті висвітлюються особливості архітектурно-ландшафтного планування, інтер'єрних рішень, а також називаються видатні ландшафтні архітектори парку від створювача до доглядачів-садівників (Ткаченко 2018, с. 18).

Другий соціально-економічний напрямок, що став актуальним серед сучасних дослідників, характеризується аналізом поміщицьких та дворянських господарств різних українських регіонів Російської імперії щодо їхніх економічних показників та соціальних впливів. Його представляють праці П. В. Пирога, О. А. Любича, О. Михайлова, О. С. Петренка, Н. Р Темірової, Л. Ф. Циганенко, О. А. Лобко.

На широкому колі архівних джерел П. В. Пиріг та О. А. Любич проаналізували маєтки Кирила Розумовського, його благодійну та соціально-економічну діяльність, висвітлили джерела прибутків Батуринського маєтку гетьмана та його підлеглих в першій половині ХІХ ст. (Пиріг, Любич 2008, с. 60). У іншій статті П. Пиріг та О. Михайлов опублікували ряд епістолярних джерел про дружні відносини діяча маєткової культури В. В. Тарновського-молодшого та письменника П. Куліша, який звертався до нього за порадами, зокрема й творчого характеру. Це дає змогу розширити біографічні відомості щодо обох діячів (Пиріг, Михайлов 2002). Це дає підстави віднести цю статтю до першого напрямку біографічних досліджень маєткової культури України, але інформація, яка міститься у листуванні містить також соціально-економічні чинники.

Історію формування панських маєтків Східного Поділлія досліджує О. С. Петренко, висвітлюючи, насамперед, їхнє економічне значення у наприкінці XVIII - у першій третині ХІХ ст. Широке коло архівних матеріалів дозволило йому здійснити аналіз діяльності промислових підприємств у панських маєтках Східного Поділля (Петренко 2004, с. 155).

Соціально-економічну еволюцію поміщицького господарства українських губерній Російської імперії на рубежі ХІХ на початку ХХ ст. досліджує історик Н. Р Темірова (Темірова 2003). У її численних працях зосереджується увага на підприємницькій діяльності поміщиків, реалізації ними промислової продукції, прибутковості господарств та перетворенні їх на аграрно-промислові комплекси (Темірова 2014), Н. Р Темірова ґрунтовно висвітлює саме економічний та підприємницький бік господарств поміщиків українських губерній. Хоча у її найновіших тезах помітне звернення до повсякдення поміщиків (Темірова 2016), присутні міркування про національні аспекти української аристократії (Темірова 2019).

Історію бессарабського дворянства, його інкорпорацію до лав дворянства Російської імперії та внесок у соціально-економічний розвиток Півдня України наприкінці XVIH-XX ст. досліджує історик Л. Ф. Циганенко. Саме дворянству Півдня України присвячена її монографія, де на основі значного масиву архівних та опублікованих джерел, у окремому розділі розглянуто питання формування земельної власності та організації дворянських господарств (Циганенко 2009, с. 179). Чимало цікавих даних зібрано та опрацьовано дослідницею щодо родинних володінь та маєтків Південної України. Велику увагу вона приділила висвітленню проблеми дворянського землеволодіння у Бесарабії першої половини ХІХ ст., його регіональним особливостям, виділяючи сприятливі та несприятливі фактори економічного розвитку краю (Циганенко 2012, с. 272).

Соціально-економічні процеси, еволюцію землеволодіння та методи господарювання у маєтках одного з найвпливовіших аристократичних родів Потоцьких досліджує історик О. А. Лобко. Низка її статей присвячена історії та господарській діяльності Потоцьких - власників маєтків на Правобережжі, зокрема Теплицько-Бубновецько-Ситковецького маєтку (Лобко 2006). У статтях розглянуто різні форми посесії (оренди та застави), їхні особливості для українських земель (Лобко 2007б, 2008а), процеси трансформації шляхетського землеволодіння на Правобережжі та активний розвиток капіталізації Теплицько-Бубновецько-Ситковецького маєтку Потоцьких (Лобко 2007а), долю родинних архівів правобережних власників маєтків після занепаду Російської імперії (Лобко 2001, 2004). Дослідниця широко використовує термін маєток як відповідник землеволодіння (Лобко 2007б), ординації або латифундії (Лобко 2006 с. 18), але інколи і щодо меншої територіально влсаності (Лобко 2001, с. 70). О. А. Лобко визначає та характеризує усі численні латифундії Потоцьких (Лобко 2008б, с. 35). Серед її найновіших праць - музеєзнавча та пам'яткознавча розвідка щодо Немирівського палацу, зокрема висвітлення долі немирівської колекції М. Г Щербакової (Лобко 2020).

Третій краєзнавчий та пам'яткознавчий напрямок щодо вивчення маєткової культури України представлений новітніми працями істориків-краєзнавців. Завдяки місцевим ентузіастам-дослідникам та краєзнавцям проводяться пошукові розвідки щодо окремих старовинних маєтків та садибно-паркових ансамблів, що згодом перетворюються в повноцінні краєзнавчі статті. У власних статтях краєзнавці та пам'яткознавці викладають результати власної практичної діяльності та закликають суспільство до збереження, музеєфікації історико значимих маєтків.

Музейно-краєзнавчою та пам'яткоохоронною діяльністю відомі О. М. та Б. О. Пажимські, які багато років працюють у Державному історико-культурному заповіднику «Самчики». О. М. та Б. О. Пажимські мають чимало праць щодо історії та культурного світу палацово-паркових ансамблів Хмельниччини (Пажимський 1997, 1999, 2006). Ряд статей та тез присвячено маєтку Потоцьких в Антонінах, Хмельницької області (Пажимський 2008), парковому мистецтву маєтків «Самчики» та «Антоніни» (Пажимський 1993, 1995).

Історики та краєзнавці В. П. Халайцан та Н. І. Стрельбіцька досліджують розвиток туризму Хмельниччини, культурні та історичні пам'ятки по туристичних маршрутах Поділля і Південно-Східна Волинь (Халайцан, Стрельбицька 2015). Крім того, В. П. Халайцан значну увагу звертає на ландшафтний дизайн та проектування території палацово-паркових комплексів Поділля XVIII - початку ХХ століття, зокрема відзначає вагомий внесок визначних архітекторів маєткових парків (Халайцан 2017), висвітлює найцікавіші садово-паркові комплекси як об'єкти культурної спадщини. Частково використовує поняття садиба та маєток, не роблячи між ними суттєвої різниці (Халайцан 2015, с. 212, 217).

Палацово-парковим ансамблям присвячені праці краєзнавця М. Ф. Деніса, який у 2012 р. презентував власну дві книги «Немирівський парк і палац: переплетіння доль», де йдеться про немирівський маєток за часів Потоцьких та Строганових, а також про княгиню М. Г Щербатову, його останню власницю (Деніс 2012а, 2012б).

Краєзнавець та журналіст В. Й. Вихованець має ряд праць присвячених маєтковій культурі давньої Волині, а також діяльності роду Сангушків. Одна з його праць присвячена Антонінському маєтку на Заславщині. Автор робить чимало компліментів цьому «чудо-маєтку» (Вихованець 2012, с. 17), використовує чимало поетичних зворотів. Разом з тим, у статті широко використовуються мемуари князя Сангушка та ілюстративні джерела (малюнки Н. Орди та Й. Ріхтера). Дослідник також висвітлює економічну історію Корця та його власника Ю. Чарторийського як людини «невичерпного підприємницького ентузіазму» (Вихованець, 2018, с. 75, 76).

Історією та станом збереження Харківських маєтків займається краєзнавець та журналіст А. Ф. Парамонов. У нього є дві монографії, присвячені окремо старовинним садибам Ізюмського повіту та садово-парковим ансамблям Харківської губернії. Дослідник використовує архівні джерела при вивченні архітектури та загального вигляду садиб, генеалогії родів, засновників та господарів маєтків (Парамонов 2004). Монографія з садово-паркового мистецтва Харківщини, написана у співавторстві з А. Антоновим, містить багато ілюстративного матеріалу (Антонов та Парамонов, 2008). Крім монографій на персональній сторінці Academia.edu є чимало доступних статей А. Ф. Парамонова, присвячених знаменитим родинам Харківщини, зокрема Самборських-Малиновських-Розенів, Шидловських, Квіток, Ілляшівських та їхнім маєткам або щодо збереження пам'яток маєткового будівництва у Ізюмському повіті.

Історик-краєзнавець О. Кондратюк автор краєзнавчої серії «Романів та родина Ілінських» та наукової монографії «Романів та вся Романівщина», висвітлює історію польської меншини на Волині та генеалогію польських родів (Кондратюк 2001, 2010). Він аналізує діяльність графа Юзефа Августа Ілінського та характеризує його Романівський маєток на Волині, завдяки якому селище стало культурним центром європейського масштабу (Кондратюк 2001, с. 102).

Також слід відзначити невеликі краєзнавчі розвідки істориків та краєзнавців щодо маєткової культури України у рамках різних наукових досліджень. Так, український історик, краєзнавець та музеєзнавець С. М. Єсюнін досліджує історію, архітектуру та культуру міста Хмельницького та Поділля. У рамках цих досліджень ним було висвітлено питання маєтків Дережнянського району Хмельницької області (Єсюнін 2007). Історію подільських маєтків кінця ХІХ ст. висвітлює у розвідці історик І. М. Романюк (Романюк 1998).

Окремо слід відзначити праці сучасних дослідників-істориків щодо пам'яткоохоронної справи маєтків України, де викладається історія маєтків та їхній сучасний стан. Так, історик Л. В. Томілович, займається проблемами збереження та дослідження об'єктів культурної спадщини, зокрема садиб Вінницької, Київської, Житомирської та Чернігівської областей. Вона створила перші системні та узагальнюючі каталоги історичних садиб Вінницької (Брацлавщини) та Житомирської областей (Томілович 2011,2012). Л. Томілович звернула увагу також на Київську та Чергінівську області (Томілович 2013, 2016). Найкращою можливістю щодо збереження українських маєтків Л. Томілович бачить використання їх як об'єктів, що мають музейну та культурно-освітню функцію (Томілович 2013, с. 158).

Історик та пам'яткознавець О. В. Жукова стверджує у власних дослідженнях про нездатність в сучасних умовах забезпечити збереження історико-культурних об'єктів системою охорони історико-культурних пам'яток України. Нинішні механізми збереження пам'яток, на думку дослідниці, не відповідають сучасним вимогам, адже головним є економічний аспект при реставрації, збереженні та використанні спадщини. Найкращим виходом із ситуації вона бачить застосування світового досвіду використання пам'яток як об'єктів екскурсійного показу як запоруки їх виживання. На прикладі маловідомих садиб Чернігівщини (садиб нащадків козацько-старшинських родів в Тиниці, Дігтярях, Козельці, Седневі) розкриваються показники, якими має володіти об'єкт історико-культурної спадщини задля перетворення його на туристичну дестинацію. (Жукова 2016, с. 92).

До четвертого напрямку системного відносимо праці, які розглядають маєток як цілісну систему. Дослідники, які комплексно сконцентрувалися на складових частинах маєтків та маєтковому культурному світі, М. М. Будзар та О. Ю. Бірьова. Проте їхні праці мають географічні межі та стосуються Лівобережної України.

Історик М. М. Будзар зосередилася на дослідженні типології та еволюції культурних форм дворянської сільської садиби на Лівобережжі у XIX ст. Вона використовує терміни «сільська садиба» та «культурні гнізда». На її думку, садиба є улаштованим центром маєтку, тобто земельних володінь представників привілейованого прошарку (Будзар 2015, с. 98), не уточнюючи деталей. У іншій статті садиба ототожнюється з маєтком, а мова іде про «інтелектуалів», тобто нащадків козацької старшини середнього та нижнього рангів (Будзар 2016б, с. 5). Цікавим підходом відрізняється джерелознавча стаття щодо змістового аналізу листування подружжя Г П. та К. В. Галаганів, яке авторка об'єднує у цикл епістоляріїв, складаючи «особливий» щоденник (Будзар 2016а, с. 315). Дослідниця торкається проблем музеєфікації садиби Галаганів у Сокриринцях, яка набула статусу історико-культурної пам'ятки (Будзар 2012).

Історик О. Ю. Бірьова у низці статей комплексно розглянула родові маєтки та садибні комплекси Слобожанщини. Вона розглядає складові частини маєтку: церкву (Бірьова 2012 а, с. 38), панський будинок, господарські споруди, парк із квітниками (Бірьова 2016, с. 79). Розглядаючи процес утворення слобідського дворянства, вона розкриває національний та генеалогічний складник як передумову до набуття дворянства відомими родинами Слобожанщини (Бірьова 2014а). О. Ю. Бірьова проаналізувала маєтки окремих родин Слобожанщини, зокрема Шидловських (Бірьова 2012б) та Харитоненків (Бірьова 2014), а також дослідила інтер'єри, архітектуру, історію заснування перших маєтків та садибних комплексів у Слобідській Україні (Бірьова 2006, 2008, 2014).

Отже, сучасні вітчизняні історико-краєзнавчі дослідження маєткової культури України вражають різноманітними підходами, концепціями та напрямками, зібраними матеріалами, зокрема і зображальними. Якщо у попередні роки найбільше праць про маєтки друкувалася мистецтвознавцями та архітекторами, то сьогодні слід відзначити, що чимало досліджень належать фаховим історикам та краєзнавцям. Маєтки вивчаються з історичних та культурних позицій, що дозволяє активізувати інтерес до історії маєткових комплексів, проаналізувати це явище глибше, створити нові підходи до осмислення національних культурних досягнень періоду кінця XVIII - початку XX ст. На сьогодні можна виділити кілька напрямків історико-краєзнавчих досліджень маєткової культури України: біографічний та біоісторіографічний, соціально-економічний, краєзнавчо-пам'яткознавчий, системний.

Найбільшим є біографічний та біоісторіографічний напрямок, в межах якого проводяться генеалогічні та родовідні дослідження щодо видатних представників української культури кінця XVIII - початку XX ст., які проживали у маєтках, створюючи неповторний культурний світ. У цьому напрямку характерним є використання широкого кола архівних документів та зосередження на одному або кількох найяскравіших представниках української маєткової культури. Найактивніше вивчається внесок родин Потоцьких та Тарновських у розвиток маєткової культури України. Значна кількість опрацьованих та наявних нарисів, статей, монографій з цього напрямку переконує у потребі створення окремої історіографічної статті щодо аналізу історико-краєзнавчих праць, монографій та статей, присвячених історії дворянських родів та їхніх родинних маєтків.

Другий соціально-економічний напрямок досліджень маєткової культури, охоплює аналіз дворянських та поміщицьких господарств, зокрема їхні економічні показники та соціальні впливи. У працях цього напрямку архівний матеріал вдало поєднується із статистичними джерелами, висвітлюються процеси еволюції поміщицького землеволодіння, інколи майже повністю або частково ігнорується соціокультурна складова маєткового життя. Нині цей напрямок активізується та набуває популярності, а тому історіографічні дослідження щодо соціально-економічного середовища маєтку повинно мати окреме вивчення.

Третій краєзнавчо-пам'яткознавчий напрямок представлений працями справжніх подвижників своєї справи: істориків-музейників, журналістів та пам'яткознавців, які вивчають та популяризують вітчизняну культурні спадщину, сприяють перетворенню маєтків на музеї, акцентують увагу на потребі відновлення занедбаних резиденцій. У працях цього напрямку найбільше застосовуються результати практичної діяльності щодо оприлюднення, актуалізації та створення рекомендацій щодо збереження культурної маєткової спадщини.

Четвертий системний напрямок розглядає маєток як цілісну систему. У працях цього напрямку увага приділяється комплексному дослідженню складових частин та цілісного культурного світу маєтків. Загалом, цей напрямок найменш розроблений у вітчизняних дослідженнях.

Для вітчизняних історико-краєзнавчих праць усіх напрямків залишається характерною значна плутанина з поняттями «маєток» та «садиба», застосування цих термінів або одночасно або поодинці без пояснення їхнього вживання. У деяких працях присутнє намагання дати визначення цим основним термінам, але загалом вони не відповідають подальшій концепції дослідження. Наявна значна кількість праць з невизначеними понятійним апаратом, переконує у нагальній потребі окремої статті щодо розрізнення основних понять маєткової культури України. Слід відзначити також зосередженість переважної більшості досліджень на окремих аспектах проблеми та наявності географічних меж, що унеможливлює створення цілісного уявлення про розвиток маєткової культури України.

Список джерел та літератури