Петербург у творчості Шевченка

У житті та творчості Шевченка Петербург посідає дуже значне місце. З одного боку, це місто, де перейшла більша частина свідомих та вільних років його життя, місце пробування улюбленої Художньої Академії та кола земляків і знайомих, з другого боку - це столиця Імперії, яка всім життям своїм нагадувала про лад тиранії та насильства, яка стала майже синонімом цього насильства, містом мук, злочинів та смерти.

Два явища в житті столиці епохи Миколи І, що відбивали життєвий лад всієї імперії, особливо кидались у вічі: це, з одного боку, розгул царя та вельможів, блиск придворних балів та маскарадів, з друго боку - воєнщина, страхіття фронтового навчання та зовнішній блиск парадів.

«В Росії деспотизм працює завжди з математичною точністю, - пише маркіз Де-К'юстін, що відвідав Росію в1839 році, - і наслідком цієї крайньої послідовности є крайнє гноблення. Охоплює тебе обурення, бачачи суворість цієї незламної політики, і з жахом запитуєш себе: чому в ділах чоловіка так мало людяности? Але тремтіти не значить зневажати. Не зневажають того, чого бояться. Споглядаючи Петербург та роздумуючи про жахливе життя мешканців цього гранітного табору, можна усумнитися в милосерді божому, можна ридати, можна проклинати, але не можна заскучитись. Тут є непрониклива таємниця, а водночас дивоглядна величність... Це величезна імперія, що з'явилася перед моїми очима на сході Европи - тієї Европи, де суспільство так страждає від недостачі загальнознавчого авторитету, справляв вражіння чогось, що воскресло з мертвих. Мені здається, що переді мною якийсь ста- ринний народ, і з жахом і водночас зцікавістю я знаходжусь у стін цього допотопного дивогляда»¹.

Утворений за певним пляном через складні потреби капіталізму, що розвивався, та відбиваючи на собі цей розвиток Покровский. «Русская история с древнейших времен», т. IV, изд. 5, ст. 3-4. П. Н. Столпянский, - «Санкт-Питербург», вид. «Колос». 1918; А. Ф. Кони - «Петербург, воспоминания сторожила», «Атеней», 1922 М. И. Пыляев, старий Петербург, изд. Суворина, СПБ». 1889., Петербург уже з 1-ої чверти XIX століття почав у той самий час наповнюватися елементами, ворожими до деспотизму та тиранії, елементами, що таїли в собі паростки цієї ворожнечі, яка спричинялася до ряду вибухів та заворушень (декабристи, петрашевці, розрухи 60-х років і т. д.).

І цей склад життя великого та складного міста також не міг залишитися без уваги Шевченкової.

У листуванні Шевченковому насамперед відбилось негативне ставлення поетове до Петербургу, зокрема в зв'язку з його несприятливими кліматичними умовами... «А ми пропадаємо в оцьому проклятущому Пітері, щоб він замерз навіки, - пише поет 30 вересня 1842 року до Кухаренка Листи цитується без зазначення сторінок з зазначенням лише дати, коли їх було написано. Видання листів: «Твори Т Шевченка», видання В. Яковенка, том. II. 1911; «Повне видання творів Т Шевченка», Київ-Ляйпціг, том І.. - Тут тепер до 10 градусів морозу, не вам кажучи, а кожуха нема, чорти б убив його батька, і купила нема. Ну, та нехай стара в'язне, більше м'яса буде, роздобудемо якнебудь». петербург творчість шевченко

Тяжкі настрої поетові на чужині, серед чужих людей,звичайно сполучалися з надіями побувати на Україні: «А я, - пише поет 25 січня 1843 року до Г С. Тар- новськсго, - чорт зна що: не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби то мені можна було приїхати до солов'я! Весело б було! та не знаю. Спіткали мене прокляті кацапи, так що не знаю, як і випручаться. Та вже ж якнебудь вирвусь хоч після великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше». Найдрібніші прояви інтересів до українців у Петербурзі поет відзначає, про що свідчить його лист до Я. Г Кухаренка 1845 р.: «Отамане, якби ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казать. Козацтво ожило!!!

Оживуть гетьмани В золотім жупані.

Прокинеться доля.

Козак заспівав:

Нема в краю Нашім ні німця».

Думка про трагічну долю України, замордованої від російського царату, не кидає поета. Маючи намір зробити літографський портрет Головатого, поет пише 25 березня1844 року до Я. Г. Кухаренка: «Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумний коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою кріпость, де конав Павло Полуботок».

Значне місце столиця посідає в листах поетових із заслання, але вже з принадного свого боку, як осередок розумового та мистецького життя. Поет у мріях частенько лине до Петербургу, про що пише, приміром, до графині Толстої 9 січня 1857 року:

«Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой нибудь отдаленной линии, в скромной художественной келии об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее воображаю себя искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и Эрмитаже и с таким запасом отправляюсь в свою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное безмятежное счастье! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья».

Про те саме писав поет до Броніслава Залеського10 лютого 1857 року:

«Из литовской столицы по Варшавскому шоссе мы летим прямо в Академию Художеств и дополняем наше и без того полное счастье двумя годами студенческой затворнической жизни. А сколько радостей в этой затворнической жизни. Эта радость и это счастье понятно только тому, кто любит божественное искусство так, как мы с тобой его любим. Не правда ли, прекрасный, великолепный и совсем не воздушный замок? Фундамент почти ручается за его сбыточность и точность.

Второй воздушный замок или поема на одну и ту же тему: вступление то же самое, сцена в Москве та же самая, но вместо Смоленской дороги выбрана Петербургская железная, и я в Петербурге, в скромной квартире о двух комнатах, изучаю искусство гравирования акватинта и ожидаю тебя к себе, моего искреннего друга. Ты приехал, живем ми с тобой скромно, почти бедно, в маленьких комнатах, неутомимо работаем, учимся и наслаждаемся своим учением. Два года пролетают незаметно над нами, и мы, ежели не полные, по крайней мере, сознательные артисты, через Вильно и Слуцк возвращаемся в Рашкевичи, целуем твою мать, отца, сестер и карооких и голубооких сыновцев твоих».

Про те саме писав поет і в щоденнику 26-го червня1857 року: «Но почему же не верить мне, что я хотя к зиме, но непременно буду в Петербурге, увижу милые моему сердцу лица, увижу прекрасную Академию, Эрмитаж, еще мною не виденный, услышу волшебную оперу ? О, как сладко, как невыразимо сладко веровать в это прекрасное будущее! Я был бы равнодушный, холодный атеист, если бы не верил в этого прекрасного бога, в эту очаровательную надежду» Нотатки з щоденника Шевченка цитуються без зазначення сторінок, лише з визначенням дати запису. Видання щоденника: УЛМ - «Твори Тараса Шевченка», том IV. Журнал. ДВУ, 1927 (ред. ак. С. Ефремова); «Т Шевченко». Дневник, вид. «Пролетарий». 1925 (ред. І. Я. Айзенштока)..

У листах із Нижнього, де поетові довелося затриматися по дорозі з місця заслання до Петербургу, він нарікає на мимовільну затримку і жалкує, що не скоро побачить столицю. У листі до Ускова від 12 листопада 1858 року поет пише: «Теперь мне только недостает столицы, а то все, слава богу, имею, начиная с

здоровья. Столицу я не раньше надеюсь увидать, как через год». У листі до Ку- харенка1858 року поет жалкує, що йому заборонено в'їзд до столиці:

«В Нижньому мене спинили, заказано, бачиш, мені в'їзжать і жить в столиці. Отаке то лихо. Помилували та тільки до половини. Сів я у цьому поганому Нижньому та й досі сижу».

У Петербурзі Шевченка по поверненні з Нижнього приняли дуже добре - в ньому бачили політичного засланця, мученика. Про це свідчить, приміром, Е. А. Штакеншнейдер, що залишив у своєму щоденнику нотатки про успіх, який мав Шевченко на читаннях на користь недільних шкіл Дневник, ред. Айзенштока, стор. 261.. 30 березня 1858 року у щоденнику своєму, кажучи про вечір у графині Толстої, поет пише: «Они приветствовали меня, как давно ожиданного и дорогого гостя. Спасибо им. Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже». А 12 квітня поет записує вражіння проханого обіду у Толстих з нагоди його повернення: «А в честь моего невольного долготерпения сказал почти либеральное слово Николай Дмитриевич Старов. Потом Щербина и в заключение сама графиня Н. И. Мне было и приятно и вместе неловко. Я не чаял себе такой великой чести. Для меня это было совершенно ново».

До В. Тарновського поет пише, що він почуває себе в Петербурзі «неначе в своїй господі» (тут мова йде про матеріяльні достатки); але за деякий час, у зв'язку з самотою, поет уже пише до В. Г. Шевченка 2 листопада1859 року: «В Петербурзі я не всижу, він мене задушить, нудьга така, що нехай бог боронить всякого хрищеного і нехрищеного чоловіка». Між іншим, хвилюючись 1859 року перед виїздом на Україну з приводу затримок з пашпортом, поет писав: «Перше в столицю не пускали, а тепер з ції і сстолиці не випускають. Доки вони

будуть знущатися надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать? Утекти хіба нищечком до Вас і заховатися? Здається, що я так і зроблю. До 15 мая ждатиму пашпорта, а там що буде, то нехай те й буде» (лист до В. Л. Максимовича 10 травня 1859 року).

У щоденнику поета ми маємо насамперед ряд записів про відвідини Ермітажу і про роботу в ньому (31 березня, 2, 3, 5 травня, 10, 11, 15, 20 травня), при чому при першому відвідуванні поет зупиняється на описі нової будівлі, до якої Ермітаж переведено року 1852: «Новое здание Эрмитажа показалось мне не таким, как я его воображал. Блеск и роскошь, а изящества мало. И в этом великолепном храме искусства сильно напечаталась тяжелая казарменная лапа неудобозабываемого дрессированного медведя». Ряд записів у щоденнику (2, 10, 21 квітня) присвячено петербурзькому Великому театрові (теперішній консерваторії) та театрові-циркові (теперішньому оперному А. Ф. Кони - «Петербург, воспоминания старожила». «Атеней».1922. Стор. 46 і 65.). Поет описує свої прогулянки по Петербургові - по Невському (1, 21, 22, 25 квітня), островах (9 травня), Літньому садку (30 квітня), при чому ділиться, між іншим, своїми вражіннями з приводу статуї Крилова: «Монумент Крылова, прославленный «Пчелою» и прочими газетами, ничем не лучше алеутских болванчиков. Бессовестные газетчики! Жалкий барон Клодт! Вместо величественного старца он посадил лакея в нанковом сюртуке с азбучкой и указкою в руках. Барон без умысла достиг цели, вылепивши эту жалкую статую и барельефы именно для

детей, но никак не для взрослых. Бедный барон! Оскорбил ты великого поэта и тоже без умысла». В записі 1 липня 1857 року поет згадує свої давні відвідини петергофського свята:

«Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об этом волшебном празднике, что, не спросясь хозяина (я был тогда в учении у маляра, или так называемого комнатного живописца, некоего Ширяева - человека грубого и жестокого) и, пренебрегая последствиями самовольной отлучки (я знал наверно, что он меня не отпустит), с куском черного хлеба, с полтиною меди в кармане и в тиковом халате, какой обыкновенно носят ученики-ремесленники, убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье. Хорош, должно быть, я был тогда. Странно однако, - мне и вполовину не понравился великолепный Самсон и прочие фонтаны и вообще праздник против того, что мне об нем наговорили. Слишком ли сильно было воспламенено воображение рассказами или я просто устал и был голоден. Последнее обстоятельство, кажется, верное. Да ко всему этому я еще увидел в толпе своего грозного хозяина с пышною своей хозяйкой. Это-то последнее обстоятельство вконец помрачило блеск и великолепие праздника, и я, не дождавшись иллюминации, возвратился вспять, совершенно не дивяся бывшему. Проделка эта сошла з рук благополучно. На другой день нашли меня спящим на чердаке, и никто и не подозревал о моей самовольной отлучке. Правду сказать, я и сам ее считал чем-то в роде сновидения».

Про Петергофський парк згадує поет і на початку повісти «Княгиня».

Про петербурзьку погоду не раз говорив поет коротко, але виразно, як от: «снег, слякоть, мерзость...» (12 квітня 1858 р.).

Автобіографічна повість «Художник» за тло дії має Петербург. Тут поет дає ряд описів різних місць столиці у різні пори року і доби і говорить про свої вражіння з життя столиці. Декілька уривків присвятив поет описові Неви та зокрема виглядові з Троїцького моста на Виборзьку сторону. «Летние ночи в Петербурге я почти всегда проводил на улице или где-нибудь на островах, но чаще всего на Академической набережной. Особенно мне нравилось это место, когда Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль. В зимние длинные ночи этот дом освещался внутри, и красные занавеси, как огонь, горели на темном фоне, и мне всегда досадно было, что Нева покрыта льдом и снегом, и декорация теряет свой настоящий аффект.

Любил я также летом встречать восход солнца на Троицком мосту. Чудная, величественная картина! В истинно художественном произведении есть что-то обаятельное, прекраснее самой природы - это возвышенная душа художника, это божественное творчество. Зато бывают и в природе такие чудные явления, перед которыми поэт-художник падает ниц и только благодарит творца за сладкие, душечарующие мгновения.

Я часто любовался пейзажами Щедрина, и в особенности пленяла меня его небольшая картина «Портичи перед закатом солнца». Очаровательное произведение! Но оно никогда не очаровывало меня так, как вид с Троицкого моста на Выборгскую сторону перед появлением солнца». Декілька разів говорить поет у повісті про пори року в Петербурзі, приміром: «Петербургского серенького лета

как не бывало. На дворе сырая, гнилая осень...». Декілька разів говориться про Літній сад, приміром:

«Однажды, насладившись вполне этою нерукотворною картиною, я прошел в Летний сад отдохнуть. Я всегда, когда мне случалось бывать в Летнем саду, не останавливался ни в одной аллее, украшенной мраморными статуями: на меня эти статуи делали самое дурное впечатление, особенно уродливый Сатурн, пожирающий такое же, как и сам уродливое свое дитя. Я проходил всегда мимо этих неуклюжих богинь и богов и; садился отдохнуть на берег у озерка и любовался прекрасною гранитною вазою и величественною архитектурою Михайловского замка» «Поэмы, повести и рассказы Т. Г Шевченка, писанные на русском языке». К. 1888. Стор. 261-262..

У повісті згадується набережжя, шосту лінію Васильївського острова (шинок «Берлін»), 7-му лінію (гуртожиток художників), 3-ю лінію (м-м Юрґенс), говориться про академічне оточення, в якому проходила робота самого поета та його товаришів, і декілька разів говориться про театр, зокрема про балети з участю Тальоні. Все ж таки не зважаючи на інтерес до Петербургу, поет вустами свого героя говорить:

«Давно уже собирался я оставить нашу северную пальмиру для какого-нибудь смиренного уголка гостеприимной провинции. В текущем году желанный уголок опростался при одном из провинциальных университетов, и я не преминул воспользоваться им. Во время оно, когда я посещал гипсовий класс и мечтал о стране чудес, о всемирной столице, увенчанной куполом Буонароти, в то время, если бы мне предложили место рисовального учителя при университете, я бросил бы карандаш и воскликнул: стоит ли после этого изучать божественное искусство! А теперь, когда уравновесилось воображение с здравым смыслом, когда в грядущее не сквозь радужную призму, а так просто смотришь, то против воли лезет в голову поговорка: «Не сули журавля в небе, а дай синицу в руки» Поэмы и повести стор. 293..

Частина дії у повісті «Музикант» проходить у Петербурзі (історія з Тарасевич); у повісті згадується Невський проспект, Крестівський острів, Пески, театр. Про Петербург згадується в повісті «Несчастный» (життя Хлюпіна в Петербурзі, зустріч на Невському із красунею).

Вірш «Сон», який Шевченко написав року 1844 після відвідин України, являє немов би підсумок тих сумних роздумувань, яким поет віддавався підчас цієї подорожі (закріпачення України від російського царату, про систему утисків, що йшли від центру), і дає образ Петербургу - міста спрута, збудованого на крові і який живе кров'ю та потом імперських підданих.

Насамперед поет дає опис зовнішньости Петербургу.

... Далі гляну, - У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... Долітаю, - То город безкраїй Чи то турецький?

Чи то німецький ?

А може те, що й московський!

Церкви та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати! Смеркалося. Огонь - огнем Кругом запалало, - Аж злякавсь я...

... От пішов я Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою,

А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь,

Мов несамовитий:

Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво! Отут крови Полито людської І без ножа! По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться,

І дзиґарі теленькають.

От я повертаюсь - Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває,

А на коні сидить охляп,

У свиті - не свиті І без шапки: якимсь листом Голова повита.

Кінь басує - от-от річку, От-от перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче. Загарбати. Хто ж це такий ? От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

«Первому Вторая»

Таке диво поставила.

Пам'ятник Петру І, який звела Катерина (роботи Фальконі), звертає погляд поетовий на те лихо, що його заподіяли Україні ці два представники руського царату:

Наїлись обоє, Накралися! А шо взяли На той світ з собою? Тяжко, тяжко мені стало, Так мов я читаю Історію України.

Тепер же я знаю:

Се той Первий, що розпинав Нашу Україну,

А Вторая доконала Вдову-сиротину.

Кати-кати, людоїди! далі в писаннях-скаргах замордованого гетьмана Полуботька і душі заги-блих на осушення боліт козаків поет згадує історію будування Петербургу і осу-шення боліт, до чого притягнено і де загинуло тисячі українських козаків:

Стою, замираю,

А тимчасом тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме:

«Із города, із Глухова Полки виступали З заступами на лінію,

А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом.

О,боже наш милосердний! О, царю поганий!

Царю проклятий, лукавий, Гаспиде неситий!

Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями! Поставив столицю На їх трунах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах... Царю, царю! І бог не розлучить Нас з тобою: кайданами скований зо мною На вік-віки. Тяжко мені Витать над Невою! України далекої.

Може вже немає...

Полетів би, подивився,

Так бог не пускає.

Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море ? Розкопала Високі могили,

Нашу славу? Боже милий! Зжалься, боже милий!»

Та й замовкло. Дивлюся я:

Біла хмара криє

Сіре небо, а в тій хмарі -

Мов звір в гаї виє.

То не хмара, - біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянжовим І заголосила:

«І ми сковані з тобою. Людоїде, змію!

На страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України

Загнав голих і голодних

У сніг на чужину

Та й порізав, а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими,

І заклав столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати!

Веселися, лютий кате, Проклятий, проклятий!..»

Далі поет дає картину сучасного йому Петербургу. Він малює образи царя та цариці:

Образи придворців та образний опис централізованої системи управління:

За богами - панства, панства У сріблі та златі!

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може вдарять, Або дулю дати Благоволять - хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тільки Під самую пику.

І всі уряд поставали,

Ніби без'язикі.

Ані телень!.,

... Дивлюсь: цар підходить До найстаршого, та в пику

Ведмідь виліз. Ледве-ледве Переносить ноги,

Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих, - Всі пузаті до одного В землю провалились.

Він вилупив баньки з лоба, - І все затрусилось.

Що осталось. Мов скажений. На менших гукає, - І ті в землю; він до дрібних,

І ті пропадають;

Він до челяді, - І челядь пропала;

До москалів - москалики, Тільки застогнало,

Пішли в землю!..

Аж ось і с а м.

Високий, сердитий Виступає. Обік його Цариця небога.

Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога.

Та ще на лихо сердешне Хита головою.

- «Так оце то та богиня?! Лишенько з тобою!

А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце,й разу,

Та й повірив тупорилим Твоїм віршомазам!

Ото дурний! А ще й битий! На квиток повірив Москалеві! От і читай,

І йми ти їм віри !»

... Неначе з барлоги

Його як затопить! Облизався неборака,

Та меншого в пузо - Аж загуло !.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той - меншого. А менший - малого,

А той дрібних; а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях.

Та й давай місити Недобитків православних,

А ті голосити,

Та верещать, та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура! ура! ура-а-а!»

Образи дрібної братії, чиновного Петербургу, серед яких поет знаходить і українців:

Українці, що перейшли на службу до російського царату і допомагали покрі- пачувати Україну, особливо ненависні поетові:

П'явки, п'явки! Може батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови!..

Україно, Україно!

Оце твої діти.

Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою,

В німецьких петлицях Заглушені!.. Плач, Вкраїно, Бездітна вдовице!

Сонечко вставало;

А я стояв, дивувався, Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились, На труд поспішали,

І москалі на розпуттях

Врешті поет дає образи трудового та нещасного Петербургу, говорить про трудову бідноту, про муштру салдатів,про нещасних жінок вулиці - жертв злиднів:

Уже муштрувались. По-край улиць поспішали Заспані дівчата.

Та не з дому, а до дому: Посилала мати На цілу ніч працювати.

На хліб заробляти.

А я стою, похилившись, Думаю, гадаю:

«Як то тяжко той насущний Люди заробляють!»

Про муштру салдатів поет каже і в першій частині поеми:

А в городі, мов журавлі, Замуштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданами окуті. Муштруються.

Зміст для картини загибелі козаків за заснування Петербургу (осушення боліт близько Петербургу і копання водяних каналів дійсно робилося років 17201725 силами козаків, що їх висилалося на північ і які гинули у значній кількості від клімату) міг Шевченко запозичити з «Истории Русов», яка поясняла посилання козаків на північ помстою царя:

«Всеобщее мщение произведено малороссиянам от Меньшикова посылкою многочисленних войск их при таком же числе чиновников на выдуманные им каналы и линии около Ладоги, Супана и Астрахани, где от жестокости климатов тамошних и крайне худого содержания великие тысячи их согнили и перемерли, а при повторений сих посылок и работ чрез несколько лет погибли и переведены все их устроенные войска» «История Русов или Малой России». М. 1846, стор. 222.; Е. Радакова - «Українські казаки на Ладож- ськім каналі». Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, том XII..

Примусові роботи козаків для осушення боліт згадує Шевченко також у поемі «Іржавець»:

І в начерно написаній редакції поеми «Чернець»:

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули,

Як погнали на болото Город будувати,

Як плакала за дітками

Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали,

І як у тій Фінляндії В снігу пропадали.

Молися, старче, бий поклони, Поки й малих дітей погодять Гатить глибокі болота... «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка - В. Доманицького. «Киевская Старина». 1906, ноябрь-декабрь, стор 409.

У Нижньому по дорозі із заслання до Петербургу Шевченко згадує про Петербург, називаючи його «смітником Миколи», та про самого Миколу І:

0 зоре ясная моя!

Ведеш мене з тюрми, з неволі, Якраз на смітничок Миколи,

1 світиш, і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим, а із гною

Встають стовпом передо мною Його безбожнії діла... Безбожний царю! Творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі?

В останній період творчости поет знову згадує історію заснування Петербургу, зв'язану в його уяві з поневоленням України:

Якось-то йдучи уночі Понад Невою... та йдучи Міркую сам-таки з собою: «Якби то, - думаю, - якби Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат!

Була б сестра! і був би брат! А то... нема тепер нічого... Ні Бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять!

А ми, дотепні доїзжачі - Хортів годуємо та плачем!..

У дальшій частині цього вірша поет згадує про Петропавлівську кріпость, про яку, опріч того, говориться і в вірші «Н. И. Костомарову» та «Не спалося, - а ніч як море».

Вся поема «Сон», пройнята протестом проти насильства руського царату щодо України і взагалі проти системи царату, була чи не центральним пунктом у матеріялах для обвинувачення поета. Виказник студент Петров передав зміст поеми в такий спосіб:

«Шевченко представляет себя заснувшим и во сне сова переносит его в Сибирь, где он встречается с Рылеевым и другими заговорщиками 1825 года и рассказывает про состояние России, а потом сам слушает их жалобы на совершаемые с ними мучения; далее сова переносит его в Петербург и оставляет в дворце государя императора, где он в самых резких словах изливает свою ненависть на царскую фамилию»¹¹.

А в ухвалі у справі кирило-методіївців говориться про Шевченка:

«Шевченко вместо того, чтобы вечно питать благоговейные чувства к особам августейшей фамилии, удостоившим выкупить его из крепостного состояния, сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятной дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных своих благодетелей... По возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников» «Збірник пам. Т Шевченка» К. 1915: «Матеріяли до історії Кирило-Методіївського братства», стор. 112. ^{Твори Т Шевченка, вид. Яковенка. 1911. Стор. 118.}.

Про те, як сприймали поему «Сон» пізніші сучасники Шевченкові, свідчить лист В. П. Маслія до Шевченка від 10 вересня 1859 року. Маслій пише: «Последнее сочинение, приобретенное мною, есть «Сон», эта гениальная сатира, отразившая в себе так метко пороки петербургских придворных вельмож, карающая так грозно наших мучителей, раскрывающая раны нашей Украины» «Шевченко та його доба», зб. II, стор. 162 («Листування Т Г Шевченка»)..

Отже в тій частині поеми «Сон», яку присвячено Петербургові, ми маємо наче б то три центральні образи: пам'ятник Петру І в зв'язку з заснуванням Петербургу, образ Миколи І з його царедворцями та чиновниками і образ трудящого Петербургу.

До Шевченка темі Петербургу в зв'язку з пам'ятником Петру І присвятили свої твори два інші великі слов'янські поети - Пушкін («Медный всадник») та Міцкєвіч («Dziadow cz^sci Ill-ciej ustep»: «Przedmiescia stolicy», «Petersburg», «Pomnik Piotra Wielkiego»).

Пушкін, ліберальний поет дворянської аристократичної імператорської Росії, ставиться з любов'ю до Петербургу та його заснувателя Петра, схиляється перед міццю Петра, що поставив гопки Росію, і виславляє його.

Люблю тебя, Петра творенье. Люблю твой строгий, стройный вид, Невы державное теченье, Береговой её гранит...

Люблю, военная столица,

Твоей твердыни дым и гром, Когда ... победу над врагом Россия снова торжествует...

И прямо в темной вышине Над огражденною скалою Кумир с простертою рукою

Сидел на бронзовом коне... Ужасен он в окрестной мгле! Какая дума на челе,

Какая сила в нем сокрыта!

А в сем коне какой огонь!

Куда ты скачешь, гордый конь,

И где опустишь ты копыта?

О мощный властелин судьбы! Не так ли ты над самой бездной На высоте, уздой железной Россию поднял на дыбы.

Шевченко, як ми бачили, не міг мати такий імперський погляд для нього Петро насамперед тиран, поневольник України та злочинець.

Міцкєвіч, як і Шевченко, не любив Петербургу. Це місто було для нього ненависне, як центр ворожої держави, що роздушила і душить далі Польщу; ненависний поетові також і заснуватель Петербургу - Петро.

Міцкєвіч згадує про море крови та сліз, пролитих за заснування Петербургу:

Jzake tych gmachow cudowna robota, lyle kamieni na kqpach srod biota,

Na tern przedmlescnu podlle slugi carow. By swe roskoszne tamtuzy dzwignqli, Ocean naszcj krwi i lez wyiqli.

W glqb cieklyw piaskow i blotnych zatopow Rozkazal wpqdzi sto tysiqcy palow

I wdeptac data stu tysiqcy chtopow,

Potem na polach i ciatach Moskatow Frunt zotozywszy, inne pokolenia Zaprzqgt do taczek, do wozow, okrqtow».

Описові пам'ятника Петрові присвячено значну частину розділу «Pomnik Piotra Wielkiego»:

Pierwszemu z carow, co te zrobit cuda,

Druga carowa pamiqtnik stawiata.

Juz car odlany w ksztatcle wielkoluda Siadt na bronzowym grzbiecie bucefaba,

J miejsca szukat gdzieby wjechat konno.

Wojczyznie jemu nil dosyc przestronno ...

Odrazu wskoczyt az na sam brzeg skaty;

Juz kon szatony wzniost w gorq kopyta,

Gar go nie trzyma, - kon nqdzidtem zgrzyta,

Zgadniesz, ze spadnie, i prysnie w kawaty!

Od wieku stoi, skacze, - lecz nie spada.

Про Петра, як про основоположника російського деспотизму, поет каже також у розділі «Przeglad wojska».

Наступним деспотам лишилося лише Przylewac ktamstwa w brudne gabinety,

Przysytac w pomoc despotom bagnety,

Wyprawic kilka rzezi i pozarow Zagrabiac cudze dokota dzierzawy... Poezye Adama Mickiewicza Lwow, 1888. Том IV; О Колесса - «Шевченко і Міцкевич». Зап. Наук. Тов. ім. Шевченка, том III. Л. 1894 О. Колесса вказує на подібні місця у творах Шевченка, Міцкевича та Пуш-кина; див. стор. 108-128.

Епізод із заснуванням Петербургу на кістках людських зустрічається і в наступній російській літературі («Подводный город» М. Димитрієва, «Миазм» По- лонського, «Зимние радуги» Мережковського) Н. Анцыферов - «Душа Петербурга». П. 1922, розд. II..

Образ Миколи І цікавив Шевченка протягом усього його життя з мотивів соці- яльно-політичних, а з часу заслання і особистих. Образ царя в поемі «Сон» лише повніший та яскравіший від інших його образів у поезії Шевченковій. Про Миколу фельдфебеля та капрала п'яного та про його головний злочин проти декабристів говорить поет в уривку «Юродивий». Миколу в образі Нерона («Собака, людоїд, деспот скажений») малює Шевченко в поемі «Неофиты» П. Филипович - «Шевченко і декабристи». ДВУ. 1926. Стор. 36-44; «Твори Тараса Шевченка», том IV. Журнал, стор. 300-304 (стаття С. Єфремова).; розділ VIII у поемі дає уяву про розпусне життя Миколи. У вірші «Я не нездужаю, - нівроку»

року 1858 поет говорить про Миколу, що приспав волю (придушенням декабристів), і рекомендує для збудження волі «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру». На запитання про причини його ворожнечі до уряду Шевченко у 3-му відділі відповідав: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами шляхтичами, и все это делалось именем государя и правительства» Твори, вид. Яковенка, том II, стор. 107..

У польській революційній літературі образ Миколи І часто-густо зустрічався як живий образ насильства над Польщею. У «Книзі буття українського народу» про Миколу І говориться : «І панує деспот-кат над трьома народами слов'янськими, править через німця, псує, калічить, нівечить добру натуру слов'янську - і нічого не зробить» «Наше Минуле». 1918. № 1, стор, 21; В. Щурат - «Основи Шевченкових зв'язків з поляками». Зап. Наук. Тов. ім. Шевченка, том. СХІХ - СХХ. Л. 1917..

Частенько згадує про Миколу І Шевченко також у щоденнику, називаючи його коронованим фельдфебелем, коронованим катом, «дресированим» ведмедем, «неудобозабываемым», врешті, величезним та «неудобозабываемым» тормозом, і старанно записує всі нелегальні твори, зв'язані з ім'ям Миколи І або взагалі з царатом.

Образ салдатської муштри, що її поетові судилося пізнати на власному досвіді, зустрічається опріч «Сна» такожі в інших творах поетових. «Да, я теперь мог бы описать быт русского солдата не хуже всякого нравописателя! Печальный быт!» - говорить поет у листі до Жуковського року 1850. У листі до Рєпніної від 26 лютого 1848 року поет каже про сумний побут руського салдата та руського офіцера. У щоденнику поет не раз зупиняється на сумних сторонах руської ар- мійщини, муштри, пияцтві тощо.

«Солдати - записує поет 14 липня 1857 року - самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна, - семейство, родина, свобода, одним словом - все. Ему простительно окунуть иногда свою сирую, одинокую душу в полштофе сивухи. Но офицеры, которым отдано все, все человеческие права и привилегии. Чем же они разнятся от бедняка солдата? (я говорю о Ново-Петровском гарнизоне). Ничем они, бедные, не разнятся, кроме мундира. И добро бы еще были так называемые старые бурбоны. А то ведь юноши й воспитанники кадетских корпусов. Хорошо, должно быть, воспитание? Бесчеловечное воспитание. Зато дешевое, а главное, скорое. Восьминадцатилетний юноша, уж он офицер. Восторг и заглядение матери и опора дряхлого отца. Жалкая мать и глупый отец.

Кажется, Козак Луганский написал книгу под заглавием «Солдатские досуги». Заглавие ложное. У русского солдата досуга не имеется. А если же солдат и встречается с ним иногда, то непременно в кабаке».

19 червня 1857 року поет записує:

«Странно, что даже благоразумные люди, как, например, наш лекарь Никольский, любят посмотреть, как вытягивает носок посиневший от напряжения человек. Не понимаю нечеловеческого наслаждения. А наш почтенный Гиппократ, несмотря на зной и холод, целые часы просиживает у калитки и любуется унижением себе подобного. Палач ты, как видно, по призванию и только по названию лекарь.

В детстве, сколько я помню, меня не занимали солдаты, как то обыкновенно бывает с детьми. Когда же я начал приходить в возраст разумения вещей, во мне зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому воинству. Антипатия усиливалась по мере столкновения моего с людьми сего христолюбивого звания. Не знаю, случай ли, или оно так есть в самой вещи, только мне не удалося, даже в гвардии, встретить порядочного человека в мундире. Если трезвый, то непременно невежда и хвастунишка. Если же хоть с малою искрою разума и света, то также хвастунишка и вдобавок пьяница, мот и распутник. Естественно, что антипатия моя возросла до отвращения. И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий...

Не знаю наверное, чему я обязан, что меня в продолжение 10-ти лет не вывели даже в чин унтер-офицера. Упорной ли антипатии, которую я питаю к сему привилегированному сословию, или своему невозмутимому хохлацкому упрямству? И тому и другому, кажется. В незабвенный день объявления мне конфирмации я сказал себе, что из меня не сделают солдата. Так и не сделали...».

Офіцерів Шевченко називає в щоденнику патентованими падлюками, огидною знаттю; кадетські корпуси - вбивцями людей.

У поемі «Сова» ми маємо опис страхіть та несправедливости рекрутщини - у рекрути беруть одинака вдови, її єдину розраду. Про такий самий випадок говорить поет і в поемі «Москалева криниця». Страхіття армійщини він зачіпає в поемах «Катерина», «Наймичка», «Відьма», в повістях «Наймичка», «Близнецы», «Капитанша», «Несчастный» Див. також «Твори» ... том IV. Журнал. Стор. 296..

Не чужий поетові («Якось то йдучи уночі»), але не розвинений ним, мотив загибелі Петербургу в російській літературі розвинений в ряді образів загибелі Петербургу відповоді за гріхи тиранів. Такі - уривок Лєрмонтова «Наводнение», уривок Печерина «Новое видение, столицы древній разрушение» з поеми «Торжество смерти» М. О. Гершензон - «Жизнь В. С. Печерина». М. 1910; П. Н. Сакулін - «Русская литература и социализм». Ч. І. 1922. Стор. 86-90. Е. Бобров - «Из истории русской литературы XVIII і XIX столетий» розд. XX. В. С Печерин - и М. Ю. Лермонтов. Изв. О. Р Яз. и Слов И.А. Н. т. ХІІ, кн. ІІІ. 1907. Стор. 250-256; В поемі Печерина є такі рядки:

«Не за наши, о твои БОГ карает нас грехи.

О злодей! О волк несытый,

Багряницею прикрытый!

Ты проклятие небес

Ты в трех лицах темный бес:

Ты - война, зараза, голод;

И кометы вековой Хвост виется за тобой.

Напевая смертный холод,

Очи в кровь потоплены,

Как затмение луны Погибаем, погибаем,

И тебя мы проклинаем!

Анафема! Анафема! Анафема!, вірш М. Дмитрієва «Подводный город». Герцен («Москва и

Петербург») називає Петербург Вавілоном, вважає його долю за трагічну, темну та величну. Достоєвському («Подросток») ввижається серед петербурзьких туманів дивна настирлива мара: «А что, как разлетится этот туман и уйдет кверху, не уйдет и с ним вместе и этот гнилой склизкий город? Поднимется вместе с туманом и исчезнет как дым, и останется прежнее финское болото, а посреди его, пожалуй, для красы бронзовый всадник на жарко-дышащем, загнанном коне». Мережков- ському («Зимние радуги») уявляється загибель Петербургу від вибухів ісполінсько- го підкопу. Гине також пам'ятник Петру: «Бесчисленные мертвецы, чьими костями «забучена топь», встают в черно-желтом холодном тумане, собираются в полчища и окружают глыбу гранита, с которой всадник вместе с конем падают в бездну» Н. Анцыферов. - «Душа Петербурга», розд. V-VI..

Шевченка Петербург інтересував як українця та як представника трудової кля- си. Як українець - він ненавидів опору деспотизму та пригноблення народу, як представник трудової кляси - він вдивлявся у трудове життя міста, відзначав його сумні болячки, що різко впадають в око - витвір соціяльних несправедливостей (проституція), відзначав деморалізацію бюрократії, яка різко впадає в око в цьому казенному місті, малював (у повісті «Художник») побут трудової бідної інтелігенції - художників. Всі ці образи знаходять собі аналогію у творчості російських письменників, що, як і Шевченко, спостерігали та відбивали цей побутовий бік міста. Так, Гоголь у «Петербургских записках» говорить про Петербург:

«Трудно охватить общее выражение Петербурга. Есть что-то похожее на европейско-американскую колонию. Также мало коренной национальности и так же много иностранного смешения, еще не слившегося в плотную массу. Сколько в нем разных наций, столько и разных слоев обществ. Эти общества совершенно отдельны: аристократы, служащие чиновники, ремесленники, англичане, немцы, купцы - все составляют совершенно отдельные круги, редко сливающиеся между собою, больше живущие, веселящиеся невидимо для других.

И каждый из этих классов, если присмотреться ближе, составлен из множества других маленьких кружков, тоже не слитых между собою. Например, возьмите чиновников. Молоденькие помощники столоначальников составляют свой круг, в который ни за что не опустится начальник отделения. Столоначальник, с своей стороны, подымает свою прическу несколько повыше в присутствии канцелярского чиновника. Немцы мастеровые и немцы служащие тоже составляют два отдельных круга. Учителя составляют свой круг; актеры - свой круг; даже литератор, являющийся до сих пор двусмысленным и сомнительным лицом, стоит совершенно отдельно».

У «Невском проспекте» дано образ Невського, що немов зливається з усім Петербургом у всі часи доби.

Так само, як і Шевченко, Лермонтов розпізнає всю глибину соціяльних суперечностей, що так різко впадають в око в Петербурзі, але змальовує ці суперечності в неясних романтичних образах:

И я кругом глубокий кинул взгляд И увидал с невольною отрадой Преступный сон под сению палат,

Корыстный труд пред тощею лампадой,

И страшных тайн везде печальный ряд;

Я стал ловить блуждающие звуки,

Веселый смех и крик последней муки:

То ликовал иль мучился порок!

В молитвах я подслушивал упрек,

В бреду любви - бесстыдное желанье;

Везде - обман, безумство иль страданье.

(«Сказка для детей»)

Вустами молодого Адуева («Обыкновенная история») дає оцінку чиновного холодного бездушного Петербургу Гончаров: «Прощай, говорил он... прощай, город поддельних волос, вставных зубов, ваточных подражаний природе, круглых шляп, город учтивой спеси, искусственных чувств, безжизненной суматохи! Прощай, великолепная гробница глубоких, сильных, нежных и теплых движений души!»

Співець трудового Петербургу Некрасов, що пройшов уже в глибини робітничих околиць міста, малює місто хворим, відповідним до петербурзької погоди і яке нидіє у надсильних турботах за шматок хліба:

Надо всем, что ни есть: над дворцом и тюрьмой,

И над медным Петром, и над грозной Невой,

До чугунных коней на воротах застав (Что хотят ускакать из столицы стремглав) - Надо всем распростерся туман.

Душный, стройный, угрюмый, гнилой,

Некрасив в эту пору наш город большой,

Как изношенный фат без румян...

Начинают ни свет ни заря Свой ужасный концерт, припевая, Токари, резчики, слесаря,

А в ответ им гремит мостовая!

Дикий крик продавца-мужика,

И шарманка с пронзительным воем,

И кондуктор с трубой, и войска,

С барабанным идущие боем,

Понуканье измученных кляч,

Чуть живых, окровавленных, грязных,

И детей раздирающий плач На руках у старух безобразных - Всё сливается, стонет, гудет,

Как-то глухо и грозно рокочет,

Словно цепи куют на несчастный народ, Словно город обрушиться хочет.

Давка, говор... (о чем голоса? - Всё о деньгах, о нужде, о хлебе).

Смрад и копоть. Глядишь в небеса,

Но отрады не встретишь и в небе.

(«О погоде»)

Трагічний образ соціяльної суперечности Петербургу дає також А. Григор'єв:

Пусть почву шаткую он заковал в гранит И защитил ее от моря,

И пусть сурово он в самом себе таит Волненье радости и горя,

И пусть его река к стопам его несет

И роскоши, и неги дани, -

На них отпечатлен тяжелый след забот,

Людского пота и страданий.

И пусть горят светло огни его палат,

Пусть слышны в них веселья звуки, - Обман, один обман! Они не заглушат Безумно страшных стонов муки.

(«Город»)

Шевченко допитливо вдивлявся в трудове життя міста,він розумів потребу та значіння зросту міст та наслідки,які від цього зросту випливають (про це свідчить, приміром, таке місце в повісті «Близнецы»: «Отчего никому в голову не придет на берегах речек поискать золота? Может быть, в Киргизской степи возник бы новый Сан-Франциско. Почем знать!» «Поэмы, повести...», стор. 231., він малює картини міського життя (Вільно, Петербург), але більшість його образів, але основна цілеспрямованість його життя та його творчости все ж таки приводять його до села, до пригнобленої селянської бідноти У повісті «Капитанша» поет зупиняв спою увагу на зародку сільської бюрократії - волосних писарях, що допомагають грабувати селян: «Грамотеи попадают в солдаты большей частью из помещичьх сельских писарей. Мужички наши и недаром говорит: «Не буде добра і правди на землі, поки письменним очі не повилазять». Только вследствии глубокого презрения к этим грамотеям могла родиться подобная пого-ворка. Что бы подумал про моих земляков великий ревнитель народного образования Ланкастер, когда бы он знал, что у нас существует такая варварской поговорка? Подумал бы, что земляки мои не люди, а пародия на людей, и был бы несправедлив. Общая грамотность в народе величайшее добро, но где на сто душ один грамотный, там она величайшее зло. Я ничего не знаю безнравственнее и отвратитель-нее сельского писаря: он первый грабитель бедного мужика, лентяй, пьяница, сосуд всех мерзостей и первый развратитель простодушного мужика, потому, что он святое письмо читает.

Покойный Основяненко в своем «Шельменке волостном писаре» только легкий очерк набросал этого отвратительного типа».. І якщо поет у своїх поетичних образах дає натяки на найближчі перспективи розвитку міського життя Див. книжку А. Річицького - «Тарас Шевченко у світлі епохи». .ДВУ. 1925. Стор. 225; протилежну думку висловлює М. Е. Слабченко - «Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття». Том І. ДВУ. 1925. Стор. 183. Проф. Слабченко вважає Шевченка за поета міста., а в своєму щоденнику просто говорить про значіння прийдешнього індустріалізму - нам доводиться лише дивуватися правдивому соціяльному передбаченню поета.

Размещено на Allbest.ru