Історико-культурна ідентифікація карпатського пограниччя

Постановка проблеми

Як відомо, закономірністю духовного розвитку людства є взаємодія культур. Поряд із дослідженням здобутків свого народу в наш час зростає зацікавленість культурами інших народів, а саме визначення особливостей ідентичності, вивчення історії тощо. На сьогодні до офіційних пограничних територій, що перебувають обабіч західного пограниччя України та Західної Європи, належать Словаччина, Польща, Румунія та Угорщина. На думку В. Дутчак, суспільні одиниці, які їх репрезентують, об'єднуються на підставі спільних проблем, релігійних, мовних, етнічних ознак, створюють відповідні цінності і норми, зразки, яких дотримуються, одночасно утворюючи субкультуру певної спільноти, яка взаємодіє з іншими [2, с. 161--172].

Однією соціокультурною особливістю прикордоння у сфері духовної культури є наявність культурних артефактів, походження яких не можна звести лише до однієї культурної традиції. Їх поява у зоні культурного пограниччя очевидна. До них слід віднести інтенсивні міжкультурні контакти, в яких, зокрема, звичаї, традиції взаємодіють, переплітаються. Відбувається процес синтезу. Динаміку прикордоння як соціокультурного феномену (за В. Кочаном) потрібно розглядати у зовнішньому і внутрішньому вимірах. Перше -- це зміни ролі і значущості пограниччя в соціокультурних процесах, друге -- внутрішні соціокультурні трансформації того чи іншого пограниччя [3, с. 96].

У Карпатах в межах України та в суміжних країнах на своїх етнічних територіях проживають етнічні групи лемків, бойків-верховинців, гуцулів та русинів-українців рівнинного Закарпаття, які відповідно до своїх говірок утвердили окремі географічні назви -- топоніми. У них чутно відгомін звучання назв, які були дані й іншими народами та племенами, що в той чи інший час тут перебували.

Висвітлення такої проблематики хоча і обмежується прикордонними територіями України і держав Західної Європи (Словаччини, Польщі, Угорщини і Румунії), проте актуалізує чимало питань сучасної взаємодії багатьох близьких і далеких етнічних культур на рівні асиміляції, міграції та взаємовпливів. Усе це пов'язано з історією та перебуванням на одній території декількох сусідніх народів. Саме тому науковці, досліджуючи пограниччя культур, сміливо вважають його не тільки географічним, але й культурним явищем, характерним для середовища окремих діаспорних осередків та регіонів, віддалених від офіційних кордонів держав [2, с. 161--172].

Мета роботи -- розкриття історико-культурної ідентифікації карпатського пограниччя. Наукова новизна дослідження полягає у спробі комплексного висвітлення ідентифікації карпатського пограниччя в історико-культурному аспекті.

Актуальність проблеми

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище. Вивчення духовної культури населення певних регіонів та її функціонування в локальному розмаїтті належить до пріоритетних напрямів сучасної гуманітарної науки. Адже традиційна культура в її конкретному наповненні завжди регіонально локальна. А варіативність у межах регіону є способом існування традиції, яка, у свою чергу, є механізмом дії культури. Карпатський регіон у цьому плані становить безумовний інтерес, оскільки традиційна культура тутешніх українців вирізняється регіональною специфікою та варіативністю навіть у межах невеликих територій. «В українсько-польсько-словацькій пограничній зоні в Карпатах виробився специфічний модус мислення, що увібрав різноетнічні елементи смислових кодів, форм виконавства, інтонування, тембрових локальних барв, котрі по відношенню до ядра кожного національного фольклору, утворюють маргінальні варіанти і відрізняються від нього тим більше, чим більший простір їх розділяє» [1, с. 65].

Виклад основного матеріалу

Від періоду заснування перших держав у центральній та східній Європі вершини Карпатських гір стали межею, що розділила мешканців північного та південного їх схилів. Південні схили гір є частиною басейну Дунаю. Близько тисячі років домінуючою державною структурою у басейні Дунаю було багатонаціональне Угорське королівство, інтегруючою частиною якого стала територія карпаторусинів. Русини-лемки, що мешкали на північ від Карпат, також сподівались на приєднання до побратимів на півдні. В зв'язку з цим геополітичний, етнографічний та історичний критерії визначення самоідентифікації є одними з найважливіших характеристик у визначенні Карпатської Русі як території та русинів як чисельно домінуючого народу в межах її кордонів [4].

Протягом багатьох років Карпатська Русь була посередині етнічно різноманітної частини Європи. На північному сході проживали українці, на північному заході -- поляки, на південному заході -- словаки, на південному сході -- румуни. На території Карпатської Русі русини (руснаки) традиційно становили більшість населення. Поряд з ними в їх містах і селах мешкали євреї, мадяри, німці, цигани, словаки, румуни, поляки, а після закінчення Другої світової війни -- українці та ін. Ця територія тривалий час була сільськогосподарською зоною, на якій більшість населення вело спосіб життя на рівні фізичного виживання. Вони займалися сільським господарством та промислами, пов'язаними з лісництвом. До сьогодні немає одностайності у назві територій, де мешкають карпатські русини. Існує складна плутанина в значеннях термінів «Закарпаття», «Підкарпатська Русь» та «Карпатська Україна», які для певної частини авторів означають лише певну частину Карпатської Русі, а для інших -- усі землі, де живуть русини, на південних схилах Карпат.

Менш проблематичними, на думку окремих дослідників, є терміни «Лемковина» та «Лемківщина», що загалом стосуються території теперішньої південно-східної Польщі та «Пряшівщини», зокрема сучасної північно-східної Словаччини, території яких населяють русини.

У другій половині ХІХ ст. перші ґрунтовні праці дослідників розкривали життя та побут чотирьох етнографічних груп -- лемків, крайняків, верховинців та долинян, що відрізнялися одна від одної за ознаками діалектного мовлення, культурних та матеріальних цінностей. Важливим, на думку дослідника П.-Р. Магочія, є факт, що ці терміни не вживалися як самоідентифікатори представниками цих етнографічних груп, а були дані їм мешканцями сусідніх територій. Східнослов'янське населення Карпатської Русі переважно ідентифікувало себе як руснаків, русинів [4, с. 34].

З історії відомо, що в першій половині ХХ ст. поляки ідентифікували усіх українців як русинів («msini»). Намагаючись підкреслити свою етнічну відмінність від українців Східної Галичини, окремі представники інтелігенції, які проживали на захід від ріки Ослава, запропонували вживати термін «лемко» як етнонім. До 1920-х рр. більша частина східних слов'ян тієї території, яка відома як Лемківщина, відмовилась від назви «русин» («руснак») та прийняла до вжитку термін «лемко» [10, с. 11--22].

Серед науковців різних національних та політичних переконань побутувала думка про поєднання чотирьох етнографічних груп -- верховинців, лемків, крайняків та долинян. Г. де Воллан розрізняв три основні групи: верховинців, долишняків та групу, що об'єднує дві підгрупи: спичаків та крайняків, які належать до руснаків сучасної південно-східної Словаччини.

В. Лукич у своїх дослідженнях не згадував про гуцулів і розрізняв три групи: верховинців, волинян та разом крайняни та спичаків (русини комітату Спиш). Г. Купчанко у своїх працях вирізняв три групи: долинян, верховинців та крайняків-спишаків. Ю. Жаткович виокремлював три групи: верховинців, бляхів (або дичків) та долишняків. Усі вищезгадані автори були схильні вважати, що найбільшу групу з погляду географічного ареалу проживання і чисельності становили долиняни, крайняки (руснаки теперішньої Східної Словаччини) та лемки. Вздовж кордонів Карпатської Русі незначна кількість та периферійне розташування належали верховинцям. Однак, не зважаючи на погляди своїх попередників, українські науковці першої половини ХХ ст. дотримувались іншої класифікаційної схеми. Вони поділяли Карпатську Русь із заходу на схід на три етнографічні та лінгвістичні регіони -- Лемківщину, Гуцульщину та Бойківщину, кожен з яких включав територію як на південь, так і на північ від Карпатських гір. Така тричастинна класифікація доводила, що східні слов'яни південних схилів Карпат етнічно тотожні з жителями північних схилів.

Протягом тривалого часу культура закарпатських українців протистояла натиску латинізації, мадяризації, германізації і т. п. І лише глибоке почуття власної гідності сприяло тому, що в полоні іноземних сусідніх держав східнослов'янські українці зуміли зберегти свою етнічність [7]. Відомо, що завдяки Сен-Жерменській мирній угоді від 10 вересня 1919 р. Закарпаття було приєднано до складу Чехословацької республіки. Конституція Чехословаччини, прийнята 1920 р., юридично закріпила за Закарпаттям назву Підкарпатська Русь (Podkarpatska Rus), яку було офіційно перейменовано на Карпатську Україну і офіційною мовою стала українська [9, с. 24].

До 1938 рр. Карпатська Русь була поділена між Чехословаччиною, Польщею та Румунією; у 1945--1991рр. -- між Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Радянським Союзом, а з 1991--1993 рр. до сьогодні -- між Словаччиною, Польщею, Румунією та Україною. Українську ідею наприкінці 30-х рр. у Закарпатті підтримував відомий у краї священик і педагог, політичний і громадський діяч Августин Волошин, який зробив чимало для утвердження на цій території етнічного імені українці [9, с. 170].

Питання зіставлення карпаторусинів з іншими східними слов'янами дослідники розглядали з позицій класифікацій етнічних груп Карпатського регіону, зокрема Карпатської Русі.

Більшість публікацій ХХ ст. відносить до східних слов'ян відносить етнографічні групи, що населяють південний та північний схили Карпатських гір, а саме: бойків, лемків та гуцулів. Зокрема, В. Лукич використовував лемко-бойко-гуцульську класифікацію, посилаючись на мовні ознаки. Окремі науковці вважали усіх мешканців Карпатського регіону українцями.

Найзахіднішою автохтонною етнографічною групою українців є лемки, які з давнини компактно проживали обабіч західних Карпат -- Низьких Бескидів від рік Сян, Цироха на сході до Попраду з Дунайцем на заході. Наприкінці 40-х років ХХ ст. природний процес культурного саморозвитку лемків було злочинно порушено актом примусового виселення їх з рідних місць до колишнього Радянського Союзу та на північно-західні землі Польщі. Позбавлені свого геоетнічного середовища, лемки тривалий час не втрачали глибинної основи своєї культури. Але, зазнавши впливу нових природних умов, культура лемків значною мірою почала втрачати свою самобутність [17].

Найбільшої асиміляції зазнавала культура тих лемків, яких виселили в південно-східні степові області України (Кіровоградщина, Миколаївщина, Полтавщина, Дніпропетровщина, Херсонщина). У східних регіонах України переселенців-лемків розселяли окремішньо, а місцеве населення називало їх поляками. Щоб вижити, лемки-переселенці пристосовувалися до нового середовища і приховували своє етнічне походження. По селах українська мова була поширена у формі наддніпрянського діалекту, а в містах функціонувала лише російська мова. Усе це призводило до поступового згасання традиційної культури. У східних областях України до сьогодні старше покоління лемківських родин та їх нащадки бояться сказати, ким вони є. Однак останніми роками у цих областях почав активізовуватись громадський рух, почали створюватись лемківські товариства на Херсонщині, Полтавщині, Луганщині.

Сьогодні лемки-переселенці компактно проживають на території Західної України, зокрема у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. У кожній з областей активно функціонують суспільно-громадські та культурні організації і товариства, головним завданням яких є відродження, збереження та популяризація лемківської говірки, історії та культури. Та, незважаючи на це, все-таки посилюються процеси асиміляції. Найбільшої асиміляції зазнавала культура тієї частини лемків, яких виселили в південно-східні степові області України (Кіровоградщина, Миколаївщина, Полтавщина, Дніпропетровщина, Херсонщина) [19; 18].

У східних регіонах України переселенців-лемків розселяли окремішньо, а місцеве населення називало їх поляками. Щоб вижити, лемки-переселенці пристосовувалися до нового середовища й приховували своє етнічне походження. По селах українська мова була поширена у формі наддніпрянського діалекту, а в містах функціонувала лише російська мова. Усе це сприяло поступовому згасанню традиційної культури. У 90-их рр. ХХ століття громадський дух активізувався, почали створюватись лемківські товариства на Херсонщині, Полтавщині, Луганщині [17, c. 115]. На сьогодні історично-етнічна територія Лемківщини поділена між двома сусідніми державами -- Польщею та Словаччиною, а саме: південні частини Горлицького, Новосандецького, Короснянського, Сяноцького, Ясельського та Ліського повітів у Польщі; північно-східні округи Собранецького, Гуменського, Снинського, Меджилабірського, Бардіївського, Свидницького та Старолюбовнянського округів Словаччини (Пряшівщини), а також Перечинський та Великоберезнянський райони Закарпатської області України [17, с. 114]. Відмінність між північною та південною частиною Лемківщини існує й у мовних діалектах -- південна тяжіє до словацьких, а північна частина близька до польських говорів.

Протягом століть, незважаючи на проживання по різні боки гір, руснаки та лемки підтримували тісні контакти, що дало їм можливість зберегти багато спільних етнографічних та мовних особливостей. Цим контактам сприяло те, що Карпати є найнижчими саме між р. Попрад та ріками Ослава та Лаборець в районі сучасного польсько-словацького кордону.

До східної групи східнослов'янського населення південних схилів Карпат належать долиняни та верховинці. Територія проживання долинян охоплює більшу частину території Закарпатської області (історичної Підкарпатської Руси) від р. Шопурка на сході до кордону зі Словаччиною на заході, охоплюючи південні схили хребта Вігорлат. За словами П.-Р. Магочія, долиняни вважаються найдавнішим східнослов'янським населенням території Карпатської Русі [4, с. 36].

Долиняни зберегли найбільше архаїчних рис у мовленні. Протягом століть ця етнографічна група була ізольована від решти східних слов'ян на півночі (Галичина) та на сході (Буковина). Також духовна та матеріальна культура долинян, за висловом дослідника О. Бонкала, тривалий час перебувала під впливом мадярів (угорців), з якими вони ділили спільну етнографічну територію, що було зумовлено географічною доступністю контактів між підніжжям Карпат та Дунайською низовиною [4, c. 36].

Периферійну групу, за висловом П.-Р. Магочія, становлять верховинці, що населяли територію вздовж найвищих схилів Карпат у північно-західній та північно-центральній частинах Закарпатської області. Верховинці мають багато спільних рис з бойками, які живуть на північному (галицькому) схилі гір. Високі гірські хребти та незручні перевали є причинами обмеженого спілкування бойків та верховинців [17]. На відміну від західної зони, де русини та лемки традиційно підтримували тісні зв'язки, галицькі бойки не просувались на південь, а транспортні і географічні шляхи пов'язували їх з рештою Галичини на півночі та сході.

Поліетнічним краєм є територія Закарпаття. Її населяють слов'янські (бойки, гуцули, лемки), угро-фіни, романо-германці. Взаємодія українсько-угорських, українсько-словацьких та українсько-румунських зв'язків в значній мірі складає етнорегіональну специфіку регіону [17]. У середині ХХ століття ті з русинів Закарпаття (Підкарпатської Русі), хто бажав зберегти певний сенс окремішності, могли використовувати лише територіальну назву: «закарпатець», «закарпатка». Тому до сьогодні все ще побутують вирази «закарпатський народ», «закарпатські пісні», «говорити по-закарпатськи», «закарпатська мова». До лемків за етнографічними особливостями належать русини, або в латинізованій формі рутени, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав -- Угорщини, Польщі, України, Словаччини, однак зберегли свою давню самоназву до сьогодні. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням [17, с. 118].

Під поняттям «Пряшівщина» в наш час ми розуміємо область північно-східної Словаччини, заселену русинами-українцями, які становлять найзахіднішу групу українського народу [15, с. 77--80]. Українців у Словаччині було близько 200 тисяч, нині залишилось близько 40 тис.; у Польщі під час депортації та операції «Вісла» русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації сьогодні важко. Можна констатувати приблизно заселення русинами-українцями: в Словаччині -- Пряшівщина (по с. Остурно), в Польщі -- по Білу Вежу [16].

Сама назва «русини-українці» дає можливість стверджувати єдність цієї етнічної групи, а не роздільність. Є прагнення окремих громад розділити її на дві частини -- русинів і українців. Його пропагують представники «політичного русинізму» і, на превеликий жаль, підтримує сучасна влада Словаччини. Звідси і походять процеси асиміляції та трансформації.

Після розпаду Австро-Угорщини як держави 1918 р. «Угорська Русь» адміністративно була поділена на дві частини. Мукачівська єпархія (з осередком в Ужгороді) становила автономну область Чехо-Словацької Республіки -- Закарпатську Україну (офіційна назва -- Підкарпатська Русь); Пряшівська єпархія увійшла до складу Словаччини. І закарпатські, і пряшівські русини-українці надалі становили одну закарпатську етнічну групу, яка, однак, внутрішньо не була сконсолідованою. Одні вважали себе русинами, ще інші -- українцями. У 1939 році внаслідок політичних подій Пряшівщину було приєднано до Словаччини, але східна її частина (на схід від Снини) увійшла до Угорської корони [17].

Через історичні події тривалий період доля русинів-українців Словаччини (лемків Пряшівщини) залишалась нестабільною. В ході війни на міжнародній арені виникло питання масових етнічних переселень на визволених землях. Великий вплив на післявоєнний розвиток русинів-українців Словаччини мало переселення лемків Польщі з їхніх споконвічних земель до Радянської України та на т. зв. Zemie odzyzkane у Західній Польщі, в тому числі горезвісна акція «Вісла» 1947 р.

Таким чином, лемки Польщі і лемки Словаччини становлять спільну етнічну групу, формально розділену державним кордоном, який ніколи не був (за словами М. Мушинки) герметично закритим. Восени 1945 р., під час виселення української людності з південно-західних земель Польщі, тисячі лемків були в пошуку порятунку у своїх краян зі Словаччини. Усі події відбувались на очах українського населення Словаччини, які жили в надзвичайно складних економічних і соціальних умовах. У мешканців панував страх перед виселенням [5, с. 12].

Посилена асиміляція, тобто словакізація русинів-українців була чітко відображена у переписі населення 1991 р. Із 250 сіл, які населяли русини-українці протягом тривалого часу (1890--1980), понад 80% населення зголосилося до руської (української) національності, а у 1991 році лише у 21 населеному пункті понад 50% населення зголосилося до руської (русинської) або української національностей [6, c. 26]. 90-ті роки ХХ ст. русини-українці називають періодом демократизації суспільства, найскладнішим для них в історії Словаччини. Населення, яке століттями становило одне ціле, розбите на групи: русинів, українців, лемків і словаків. Остання група постійно збільшується за рахунок двох перших. Якщо такий процес асиміляції набере ще більших обертів, то у майбутньому вони зовсім зникнуть із статистичних оглядів [17, с. 121].

Протягом багатьох століть українське населення у Східній Словаччині жило в складних умовах соціального та національного гніту, що спричинило значне гальмування їх національного та культурного розвитку. Останнім часом у житті словацьких українців відбулися значні політичні та соціально-економічні зміни. Ці зміни також впливають на вирішення національних питань, на характер етнічної структури суспільства, а отже, і на розвиток культури національностей.

Досліджуючи цю проблематику протягом тривалого часу, можемо стверджувати, що переважна більшість словацьких українців відноситься до корінного населення, т.зв. автохтонів, предки яких мешкали на цих землях декілька століть тому. Частина українців Словаччини -- це емігранти, що переселилися під впливом політичних, соціальних та економічних чинників, та їх нащадки. Зокрема, під час проведення перепису 1991 р. вперше було запроваджено дві позиції для самовизначення: «українець» та «русин». Унаслідок цього мешканці Східної Словаччини, які раніш називали себе українцями-русинами і становили з лінгвістичного погляду одне ціле, розділились на: українців, русинів та словаків. Крім осіб, які усвідомлюють свій зв'язок з Україною, вирізнилася група осіб, які в результаті асиміляційних процесів словакізувалися. На сьогодні частина русинів-українців почала вважати себе окремою від українців етнічною групою -- русинами/карпаторусинами, хоча в своєму щоденному мовленні вживає ті ж самі діалекти лемківського говору, що й українці Словаччини, а в якості писемної замість літературної української мови використовує русинську (лемківсько-пряшівську) мову, кодифіковану у Словаччині в1995 році як форму двох діалектів (західноземплінського та східноземплінського) лемківських говорів української мови [14].

Таким чином, слід констатувати, що сусіднє розташування українських та словацьких етнічних територій, подібність типу господарства та побуту, тривала приналежність як словацьких, так і українських земель до імперії Габсбургів, спільне слов'янське коріння, сприяли інтенсивним контактам між українцями та словаками, стимулювали появу наукових досліджень. До сьогодні русини-українці проживають у понад 230 населених пунктах Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського державного кордону. Географічні та економічні умови життя населення відповідної області, а також її тривала ізоляція, спричинена ексцентричним становищем усього регіону щодо більш розвинених економічних центрів, призвели до відносно великої кількості архаїзмів у культурі порівняно з іншими районами Словаччини [17].

У досліджуваній області сформувалося специфічне середовище, яке, зокрема, вплинуло на те, що елементи словацької, угорської, польської, німецької та інших культур тут перепліталися століттями (римської та візантійської). Це значною мірою відбилося на природі духовного, а також матеріального творення людей у відповідному регіоні. Ці факти є дуже важливими, особливо у моніторингу міжетнічного контексту у народній культурі. Українці в межах Польщі та Словаччини належать до автохтонних національностей. Та у зв'язку з тим, що на цих територіях вони не творили єдину державну спільність зі своїм матірним народом, виникли тенденції, які поступово елімінували їхню етнічну специфіку й, за висловом дослідника М. Сополиги пригальмовували національний розвиток [11, с. 7--8].

З історії відомо, що пануючі державотворчі народи переважно приховували від закарпатських українців правду про їхнє походження, перекручували і спотворювали, переслідували їхню мову, культуру і чинили різні перешкоди щодо вивчення й належного пізнання їхнього минулого [8, с. 13--14].

Висновки

Отже, полікультурність і етнографічне розмаїття Карпат здавна були контактною зоною безлічі культур. Географічні фактори відігравали важливу роль у взаєминах мешканців Карпатського регіону. У їх духовній та матеріальній культурі до сьогодні збереглося чимало елементів праслов'янської, східнослов'янської та давньоукраїнської культури. Українці та словаки жили і творили в єдиному середовищі протягом багатьох століть. Більше того, між ними майже не було мовного бар'єру, а історична необхідність ознаменувала їх спільними долями у боротьбі за збереження національної ідентичності та соціальної свободи. Тому культура української національності в Словаччині є частиною національної культури. Знання народної культури цього населення значно збагатить словацьку і українську етнологію, фольклористику та мистецтвознавство.

Дослідження культури мешканців пограниччя Карпат мають велике значення, і лише детальне знання питань, пов'язаних з їхнім життям, є необхідною умовою справедливого вирішення питання про національність, ідентичність, тотожність, пограниччя. Протягом кількох століть, зберігаючи прадавні київсько-руські духовні, побутові та мовні традиції, лемки одночасно створили своєрідний культурний пласт, який є оригінальним внеском до загальної скарбниці не лише української, а й європейської і світової культурної спадщини.

Список літератури

1. Грица С. Трансмісія фольклорної традиції: етномузикологічні розвідки. Київ-Тернопіль: Астон, 2002. 236 с.

2. Дутчак В. Сучасні фольклорні фестивалі на західному пограниччі України в контексті міжкультурної комунікації. Na pograniczach O stosunkach spolecznych I kulturowych / redakcja naukowa: Robert Lipelt. Panstwowa Wyzsza Szkola Zawodowa im. Jana Grodka w Sanoku, Sanok, 2018. С. 161-172.

3. Кочан В.М. Феномен пограниччя у соціокультурному вимірі: дис.... канд. філософ. наук ; Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Сімферополь. 2008. 206 с.

4. Магочій П.-Р. Кожен карпаторусин є русином. але не кожен русин є карпаторусином: статті [Текст] / пер. з англ. Н. Кушко, С. Біленький, з нім. Ю. Дуркот ; ред. укр. тексту В. Падяк. Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2015. 132 с.

5. Мушинка М. Післявоєнний розвиток лемків Пряшівщини. Актуальні проблеми етнічного відродження Лемківщини (до 70-річчя від дня народження Голови СФУЛО Теодозія Старака): матеріали І міжнар. наук. конф., 11-12 серпня 2001. Львів, 2003. С. 4-18.

6. Мушинка М. Русини-українці Словаччини 90-х років ХХ сторіччя. Актуальні проблеми етнічного відродження Лемківщини(до 70-річчя від дня народження Голови СФУЛО Теодозія Старака): матеріали І міжнар. наук. конф., 11-12 серпня 2001. Львів, 2003. С. 19-31.

7. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Ч. 28. Українці в історії та культурі Карпат / Головний редактор та упорядник Мирослав Сополига. Свидник, 2016. 495 с.

8. Павлюк С., Перинь Г., Кирчів Р. Українське народознавство. Львів, 1994. 608 c.

9. Росул Т. Музичне життя Закарпаття 20-30-х років ХХ століття: монографія. Ужгород: ПоліПрінт, 2002. 208 c.

10. Сивицький М. Духовна культура: Лемківщина: земля -- люди -- історія -- культура (Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто), 1988. Т. 2. С. 102-194.

11. Сополига М. Народне житло українців Східної Словаччини. Братислава -- Пряшів, 1983. 388 с.

12. Сополига М. Скансен у Свиднику: путівник по Етнографічній експозиції під відкритим неом СНМ -- Музею української культури. Свидник, 2008. 128 с.

13. Тиводар М. Етнологія: навчальний посібник для студентів історичного факультету. Ужгород, 1998. 577 с.

14. Українці у Словаччині. URL: http:uk /Wikipedia.org//wiki.

15. Фабрика-Процька О.Р. Етнічна ідентифікація українців Пряшівщини (Словаччина) крізь призму музичного фольклору. Соціально-гуманітарний вісник. Вип. 20, 21. Харків: Наукове товариство «Наука та знання», 2018. С. 77--80.

16. Фабрика-Процька О.Р. Збереження традицій народнопісенної творчості русинів-лемків Східної Словаччини. Народознавчі студії В.Т. Скуратівського «Традиційна культура українського народу в ХХІ столітті»: зб. матер. Всеукраїнської науково-практичної конференції та методичні рекомендації, Київ, 21-22 жовтня 2010 р. Київ: ТОВ Видавництво «Сталь», 2010. С. 350--356.