Ім’я Шевченка на сторінках газети "Narodni Listy" у 1863 році - на початку 1864 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ім'я Шевченка на сторінках газети «Narodni Listy» у 1863 році - на початку 1864 року

Роксана Харчук

У статті розглянуто контекст появи імені Шевченка на сторінках найвпливовішої чеської політичної газети «Narodni Listy» у 1863 році - на початку 1864 року, з'ясовано, що питання окремішності українців, їхньої мови і літератури дописувачі газети з Галичини, Наддніпрянщини, Польщі й Чехії пов'язували з іменем українського поета. Огляд газети «Narodnf Listy» зазначеного періоду свідчить, що ім'я Шевченка вже було досить відомим у слов'янському світі, хоча дописувачі ще не наголошували на Шевченковому пророцтві й генії. Авторка висловлює думку про те, що відмовлятися від слов'янофільства як інтелектуальної течії, котра мала у ХІХ ст. різні національні варіанти, недоречно, бо слов'янофільство було першим проявом суспільно-історичного мислення багатьох недержавних слов'янських народів, зокрема українського.

Ключові слова: слов'янофільство, суспільно-історичне мислення, національна свідомість/ідентичність, «Narodnf Listy», Шевченко, В. Бернатович, Е. Ґреґр, «Слово», «Мета», ав- строславізм.

Summary

The article examines the context of Shevchenko's name on pages of the most influential Czech political newspaper «Narodnf Listy»in 1863 and early 1864. It is clear that the question of the identity of Ukrainians, their language and literature associated with the name of the Ukrainian poet. The review of the newspaper «Narodnf Listy» during this period shows that Shevchenko's name was already well known in the Slavic world, although the contributors had not emphasized Shevchenko's prophecy and genius yet. The author expresses the opinion that to abandon Slavophilism as an intellectual current, which had in the XIX century different national variants, inappropriate, because Slavophilism was the first manifestation of the socio-historical thinking of many non-state Slavic peoples, including Ukrainian.

Keywords: Slavophilism, socio-historical thinking, national consciousness / identity, «Narodnf Listy», Shevchenko, V. Bernatovych, E. Gregr, «Slovo», «Meta», Austroslavism.

Запропонована стаття є інформативною, проте зібрані в ній факти свідчать про значення слов'янофільства, зокрема чеського його варіанту для становлення української національної свідомості/ідентичності й формування української інтелігенції, також для актуалізації української теми в інтелектуальному просторі слов'янських недержавних народів і Європи 1860-х років. Загалом найрепрезентативні- ша чеська політична щоденна газета «Narodm Listy», котра виходила протягом 1861-1841 рр., потребує пильнішої уваги зі сторони українських істориків, філологів і культурологів з огляду на той інтерес, що його виявляла редакція цього періодичного видання до українського питання.

Щодо шевченкознавства. Про значення Шевченка у дискусії на тему окремішності українців і самостійності української мови та літератури на сторінках згаданої газети на початку 1864 р. писав Лука Луців, згадав її й Михайло Мольнар. Перший з дослідників дійшов висновку: «Хоч вона [дискусія - Р Х.] й далека від якогось більшого значіння - то все-таки думаю, що оця польська зачіпка й рішуча чеська відповідь - можливо, причинилася до популярності і поширила інтерес чеської читаючої публіки до нашого генія» [6, с. 46; 7, с. 4]. М. Мольнар підкреслив, що дискусія 1864 р. не мала літературного характеру, проте «з неї ми довідуємося, що ім'я Т. Шевченка уже в 60-х роках було порівняно широко відоме в Чехії» [8, с. 66]. Сам хід суперечки в публікації Л. Луціва відбито адекватно, проте кожний з її етапів потребує бібліографічного опису, який був недоречним в газетному форматі - стаття Л. Луціва публікувалася в газеті «Діло». З огляду на це нині варто подати бібліографію цієї дискусії. Важливо також окреслити ширше її тло, звернувши увагу й на ті «українські» публікації газети «Narodm Listy» 1863 р., що їй передували.

Українська тема з'явилася в «Narodm-х List-ах» у зв'язку з Польським повстанням, яке розпочалося у січні 1863 р. й тривало до вересня 1864 р. Фактично у кожному номері газети публікувалася стаття про його причини, мету й перебіг. Наприклад, вже в січні 1863 р. кореспондент інформував читачів про конфлікт між Росією й Польщею у статті «Росія і Польща», обтяжуючи відповідальністю за нього не російський народ, а російську владу. У першій подачі зазначеної статті ще немає розуміння того, що далеко не всі литовці й українці політично ототожнювали себе із Польщею [21, ч. 20, с. 1]. Паралельно з польською темою на сторінках найповажнішої чеської політичної газети звучала й тема українська. Редакція висвітлювала її всебічно: як з галицької та київської, так і з чеської та польської перспективи. Першою у 1863 р. стала стаття Володимира Бернатовича «З України. Голос русина про національні обставини», підписана псевдонімом Бесарабець [див.: 3, с. 66]. Вона вийшла у січні двома подачами в рубриці «Фейлетон». Ця стаття цікава вже тим, що не фігурує в скупих бібліографіях письменника, котрий був одним із перших українських інтелектуалів-будителів 1860-х. У зазначеній статті В. Бернатович писав, що факт існування русинів й факт окремішності малоросів від великоросів для багатьох інтелектуалів залишається невідомим. Автор послався на Павла-Йозефа Шафарика, котрий окреслив етнічні терени русинів, доводячи їхню окремішність і від великоросів, і від латишів, і від чухонців, мадярів і румунів. Мовно й історично малороси, на думку В. Бернатовича, наближені до великоросів, близькі вони і до словаків, і до мазурів або ляхів, проте з жодним із зазначених народів русинів ототожнювати не можна. Публіцист імпліцитно натякнув на конфлікт між великоросами й малоросами, оскільки великороси називали «нас хохлами, а ми їх кацапами» [11, ч. 5, с. 1], згодом категорично ствердив, що русин не слухатиме облудних порад петербурзьких німців, котрі пригноблюють 12 млн. русинів, бажаючи пригнобити ще й тих 3,5 млн. українців-галичан, котрі мешкають в Австрії, або тих, що мешкають під турками, оскільки не вважають русинів окремим народом. На його думку, подібної асиміляторської помилки припускаються й ті польські публіцисти зі Львова, які твердять, наче русинам, аби стати поляками, вистачить римського духовенства і латинки. В. Бернатович далекий від думки, що русини такі ж розвинуті, як й інші європейські народи. Він помічає відсталість своїх земляків, яким бракує елементарного - сільських шкіл. Однак цей факт не перешкоджає йому твердити, що центром українським залишатиметься Київ, а не Москва, Вільно чи Варшава. Дописувач також констатує, що русини в Австрії мають більше прав, ніж їхні одноплемінники в Росії. Водночас, як би це смішно не виглядало, чи не найбільше прав, за В. Бернатовичем, надала нащадкам запорожців в Добруджі Турецька порта. Адже там запорожці мали натоді такі ж привілеї, як і за часів Стефана Баторія [11, ч. 5, с. 2]. Подаючи шкіц української історії, публіцист згадав і поразку Мазепи, і спалення Батурина, і переселення козаків за Урал і на Кубань [11, ч. 5, с. 2]. Згадав він також звільнення селян з кріпацтва, наголосивши, що русини так і не почули очікуваний маніфест рідною мовою. У другій частині своєї статті В. Бернатович подав вже конкретні етнічні межі українців (русинів) - від Сяну й Віслока по Дін, підкресливши, що їхньою писемною мовою була старослов'янська. У дописі наголошено на сільському характері народу і його освіченості в минулому. Публіцист вслід за П. Кулішем і М. Костомаровим наголосив на демократизмі українців, посилаючись на значення віча й громади в організації їхнього життя з давніх часів. На думку В. Бернатовича, соціальний лад Речі Посполитої був олігархічним, а зі смертю останнього представника династії Ягеллонів між Польщею і Руссю розпочалася боротьба, що в істоті своїй була боротьбою між олігархією й демократичним порядком, між шляхтою і народом. Дописувач коротко спинився на причинах і наслідках формування козацтва, різко відмежувавши давнє козацтво від козаків-найманців в межах деспотичної московської монархії. На його думку, козацтво в Росії вироджувалося. Знаком такого виродження слугує бодай те, що останній український гетьман Розумовський був графом. В. Бернатович спинився на драмі Коліївщини, коли простий люд кинувся на євреїв і шляхту з ножами, висвяченими за наказом Катерини ІІ [11, ч. 19, с. 1]. Загалом оцінка гайдамаччини В. Бернатовичем вкорінена в поемі Шевченка «Гайдамаки», бо автор статті твердить, наче І. Ґонта пожертвував власними дітьми задля громадської справи і своїх ідеалів через те, що їхньою матір'ю була полька, тобто тиражує романтичний міф, авторами якого були М. Чайковський і Шевченко. Заслугою В. Бернатовича є те, що він, випередивши П. Куліша, котрий, як відомо, трактував гайдамаччину як варварство, а не прояв героїзму у статті 1876 р. «Мальована гайдамаччина», застерігав українців від насильницького способу розв'язання конфліктів. На думку виразного культурника В. Бернатовича, даремно простий люд вдався до гайдамаччини, бо свободи він так і не здобув, вигоду отримала натомість Москва. Аналогом гайдамаків в Галичині автор допису назвав опришків. Важливо, що В. Бернатович згадав у другій подачі статті й Шевченка. Наголошуючи на несприятливих для народного розвитку суспільних обставинах, зазначив: «Усі кривди й муки наш народ записав на дні свого серця вогняними літерами, очікуючи тих часів, коли зможе явити світові свою важку долю, свою велич» [11, ч. 19, с. 2]. Саме поезія Шевченка, за В. Бернатовичем, свідчить, що українці попри все зберегли голубину душу (у цьому твердженні відлунюють слова Гердера про слов'ян як голубиний народ). Дописувач назвав Шевченка «нашим безсмертним поетом» [11, ч. 19, с. 2] з огляду на гуманістичне звучання його творчості.

Наступним дописом на українську тему в газеті «Narodm Listy» 1863 р. була анонімна стаття «Національне питання в Галичині», що вийшла двома подачами у січні й лютому. Автор, цього разу вже чех, а не українець, обстоював думку, що поляки прагнуть спольщити русинів. Він зазначив, що чехи спостерігають за суперечностями між слов'янами, бо чеське покликання в тому, щоб бути суддями й посередниками у справі примирення слов'ян [13, ч. 23, с. 1]. Кореспондент-анонім підкреслив, що про русинів (ідеться саме про галицьких) світ дізнався 1848 р. Дехто з поляків навіть твердив, що П.-Й. Шафарик українців винайшов і перетворив на народ. Автор допису іронізує з цього приводу, бо німці у такому ж дусі твердили, що чехів зі словаками створив Франтишек Палацький. Однак тогочасний дух свободи і магія національної ідеї пробудили і в чехів зі словаками, і в русинах національні почуття. На думку дописувача, чехам зі словаками все ж пощастило більше, бо вони, на відміну від русинів, жили в одній державі, не зазнавали поділів між росіянами, поляками й угорцями. Прикметно, що у цьому контексті анонім не згадав австріяків, мабуть, через те, що останні відзначалися національною толерантністю, а сам кореспондент був прихильником австрославізму. Зі статті випливає, що українці в Речі Посполитій зазнавали соціального гніту від шляхти, що гніт цей не був національним, але й під православною російською владою русини не зазнали прогресу. Прикметно, що зазначений автор пояснює недовіру поляків до русинів Галичини відсуністю в останніх чіткої програми. Цікавим є його спостереження про те, що попри відмову русинів і від Москви, і від Польщі в їхньому середовищі панує хаос. Про хаос в головах русинів свідчить, на думку чеського кореспондента, львівська газета «Слово», в якій панує майже московська мова, редактор якої (ним у той час був Богдан Дідицький) прихильний до Москви, але іноді друкує й антиросійські дописи з України. Такий сторонній погляд був дуже корисним, русини отримали змогу пересвідчитися, як їх сприймають сусіди й зробити з цього належні висновки.

У другій подачі анонім відзначив, що в українській Галичині більшість становлять таки русини (3 млн. проти 1,5 млн. поляків), але польська стихія має на цих теренах перевагу, бо вона культурніша й освіченіша, відтак впливовіша. Русинська ж належить бідним священникам й селянам. У той час граф Лешек Борковський висловився за те, щоб польська мова функціонувала як єдина робоча мова парламенту, оскільки русинська є діалектом польської, таким же, як мазурська говірка чи мова гуцулів. Автор аналізованої статті все ж вважає русинську мову такою, що наділена рисами, які істотно відрізняють її і від польської, і від великоросійської мови. Він, як і В. Бернатович, послався на авторитет П.-Й. Шафарика, що першим серед слов'ян визнав окремішність української мови. Стаття містить також важливе передбачення про те, що між русинами зродився той дух сепаратизму, який вже ніяк не вдасться притлумити. Русини не хочуть бути поляками, і змусити їх до цього неможливо. Анонімний кореспондент з цілком раціоналістичних позицій радив полякам визнати русинську національність, не вірив, наче всі русини є неприятелями поляків, тому й закликав обидва народи до порозуміння. Його застереження, що в разі, якщо поляки не знайдуть з українцями спільної мови, останні постійно перешкоджатимуть польській справі, виявилося актуальним не тільки у ХІХ, а й у пер. пол. ХХ століття.

У червні 1863 р. «Narodm Listy» приділили значну увагу листу російського славіста і фольклориста, автора проєктів реформ у Царстві Польському Олександра Гільфердинга до чеського політика й економіста Франтишка Ріґера. 14 червня редакція вмістила лист останнього до редакції, який є відповіддю О. Гільфердингові й стосується передусім оцінки Польського повстання. Дописувач ствердив, що польська боротьба провадиться не за соціальні й особисті свободи, а за незалежність народу, тобто за політичну націю. Однак кожний поляк бачить Польщу державою, до якої входить не тільки польська, західна Галичина і Познань, а й Львів і Жмудь, також усі малоруські землі: Україна, Волинь, Поділля. Поляки бачать свою країну в кордонах від Балтійського до Чорного моря. Ф. Ріґер висловився за те, щоб малороси самі вирішували власну долю, зауважуючи, що між малоросами і росіянами існує певна духовна єдність [18, с. 1-2]. Сам лист російського славіста з відповідями-коментарями від редакції подано у 141-146 числах 1863 р. О. Гільфердинг, що знайомився з газетою «Narodm Listy», зокрема з її польськими матеріалами, дивувався, невже чеський народ веде війну з російським, а чеська журналістика єднається з тією, для якої російська людина - варвар, російський воїн - боягуз і розбійник, а Російська імперія - втілення злих сил. На це редакція відповіла, що ані чеська жур-налістика, ані газета не зводили наклепів на російський народ, але фактом є те, що Катерина ІІ, поділивши Польщу, створила Ахіллесову п'яту слов'янства. О. Гільфердинг дивувався, що народ, пробуджений до розумового життя працями Коллара, Шафарика, Ганки, Палацького, виявився таким засліпленим у польсько-російському питанні. Він закликав подивитися на слов'янську мапу П.-Й. Шафарика з тим, щоб зрозуміти неспроможність думки про відновлення Польщі у ягеллонських межах. На це редакція відповіла, що ніколи не писала про потребу відновлення Польщі в межах колишньої Речі Посполитої. Редакції ідеться винятково про слов'янську справедливість. Саме тому вона й наголошує, що поляки, обстоюючи своє право на колишні свої провінції, хочуть приєднати до відновленої Польщі українські (русинські) землі. Найбільше уваги українському питанню присвячено у коментарях до листа О. Гільфердинга у 143 числі, де редакція задекларувала, що русинська мова є такою ж самодостатньою, як чеська, польська і великоросійська. Тут згадано і львівські, і віденські українські газети, згадано «Основу», а з письменників - П. Куліша й О. Кониського (Вернигору). Як бачимо, Шевченко ще не був натоді безсумнівним авторитетом у слов'янському контексті, бо його у статті не згадано. Щодо польських планів інкорпорувати русинські землі, то редакція назвала їх сумнівними, зазначивши, що росіяни таки ближчі українцям, православне віровизнання у цій близькості грало вирішальну роль. Не бажаючи ставати на чиюсь сторону у суперечці, редакція вслід за Ф. Ріґером задекларувала, що русини самі мають вирішувати власну долю. Мінусом Польського повстання, на її думку, було включення до програми пункту про повернення Польщі її колишніх русинських провінцій. Водночас редакція не сприймала й того, що росіяни чинили українцям перешкоди для їхнього національного самовиявлення. На запитання О. Гільфердинга про те, якою є мета пропольських дописів у газеті, редакція відповіла: щоб чеське суспільство навчилося так гаряче обстоювати свободу й ідеал власного народу, як поляки. У 144 числі у коментарях до листа російського інтелектуала редакція сформулювала стандарти тогочасної чеської журналістики: обстоювати свободу для всіх і всюди, виступати проти царського абсолютизму так, як виступала б чеська журналістика і проти австрійського. У романтичному дусі редакція писала про наближення головної мети - коли сонце свободи засяє не тільки над батьківщиною поляків, але й над росіянами і над усіма слов'янськими племенами і над кожним членом вселюдської родини [15, ч. 144, с. 1]. Розглядаючи лист О. Гільфердинга, редакція газети «Narodm Listy» дійшла висновку, що головною ідеєю дописувача є злиття росіян, поляків і русинів в один незалежний і могутній слов'янський народ. Прикметно, що в цей час словацькі газети підтримували російську владу, не знайшовши жодного слова солідарності для поляків. З огляду на це словаки розцінили відповідь доктора Ріґера як антиросійську. Хорвати й словенці оминали польсько-російську тему. Православні серби підтримували росіян, натомість православні болгари демонстрували власні симпатії до поляків, уважаючи, що російська держава не може слугувати позитивним прикладом. О. Гільфердинг закидав чеським публіцистам поширення фейків щодо підтримки Польського повстання, наприклад, казанськими татарами. На цей закид редакція відповіла, що фіксує усі можливі інформації. На завершення дискусії з О. Гільфердингом редакція вкотре висловила свою підтримку польській боротьбі, паралельно зазначивши, що не схвалює польської несправедливості щодо інших слов'янських народів, зокрема до українців, тому ніколи не схвалюватиме підкорення останніх поляками.

Серед закордонних новин з Росії у 154 числі за 4 липня 1863 р. знаходимо інформацію з Києва (із підзаголовком: до русинського питання) про невизнання русинів (малоросів, південноросів) окремим слов'янським народом російськими офіційними газетами. У якості прикладу наведено 42 число «Київського телеграфу», в якому засуджується «українізм» поета Шевченка й письменника Куліша, саму ж українську мову ототожнено з російською. У якості альтернативи згадано позицію львівської газети «Слово», яка швидко відреагувала на публікацію листів О. Гільфердинга [14, с. 2]. Справді, вже у 48 числі за 1863 р. «Слово» згадало газету «Narodm Listy» і її коментар до листа російського славіста. Редакція галицької газети підкреслила, що чехи першими визнали окремішність південноруського народу, виявивши до українців справедливість на відміну від росіян і поляків. Редакція «Слова» вмістила також переклад зазначеної чеської публікації з наголосом на окремішності української мови і літератури [9, с. 189].

У статті «Русь, Росія і Москва», яка публікувалася у кількох липневих номерах чеської газети, згадано «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, «Южнорусские летописи» Василя Білозерського, «Народные южнорусские песни» Амвросія Метлинського й «Архив Южно-Западной России» Миколи Іванишева і Михайла Юзефовича [19, ч. 171, с. 2].

Щодо української реакції на публікації «Narodm-х List-ів», то львівська газета «Слово», котра згодом стане русофільською, вже й у питанні Польського повстання виявляла русофільські тенденції. Редакція обстоювала тезу «польська революція - польська справа». Здається, подібну позицію займав і часопис народовців «Мета», але позиція обох має істотну відмінність. Якщо народовці і редактор «Мети» Ксенофонт Климкович демонстрували «руську народну самостійність», не милували «ні ляхів, ні москалів», публікуючи в дусі плюралізму й листа до редакції «Ляха з України» [4, с. 228-235], що був відповіддю на програмову статтю самого К. Климковича «Становище Русі супротив лядсько-московської борби» [5], то редактор «Слова» Богдан Дідицький вміщував і виразно проросійські дописи, спрямовані проти поляків, але не проти Москви. Особливо різко прозвучала на сторінках газети розлога інформація про вихід у Києві брошури «Возстание поляков в Юго-Западной России 1863 года», авторами якої були професори університету Св. Володимира. У ній Польське повстання взагалі названо «мятежом», а його придушення приписується не тільки «военным распоряжениям, но и нравственной силе народа» [2, с. 325]. Газета «Слово» демонструвала у цей час, як вже зазначалося, разючу «всеїдність». Так, у 68 числі 1863 р. редакція опублікувала допис-протест П. Куліша, звернений проти обрусительного «Дня», а незадовго до цього, у 52-56 числах того ж року - виразно централістичну статтю О. Гідьфердинга «За что борются россияне с поляками». Така «всеїдність», на мою думку, пояснювалася тим, що, з одного боку, в ній виявлялися зацікавлення редактора Б. Дідицького, з другого, симпатії К. Климковича, який у цей час був співробітником газети. Коли останній почав видавати літературно-політичний часопис «Мета», газета «Слово» набрала виразнішого русофільського звучання.

Щодо «Мети», то особливо резонасним з польсько-українського питання був анонімний допис «Голос з-над Дніпра», автор якої стверджував, що «Москва ще переросла Польщу в іскустві подавлення народности, ставлячи перепони розвиттю народної літератури, переслідуючи уживання краєвої мови у всіх потре-бах народної жизні» [1, с. 75]. Анонім протиставився думці про те, наче «народ в трьох западних провінціях, граничніх з Австрією», заявив опір польським інсургентам, бо «в народньому руху западної України не було анітрохи примішки московського патріотизму, тільки страх перед кнутом і колюкою солдата» [1, с. 79]. Цей дописувач твердив, що європейські війська, увійшовши на Волинь, Поділля і Бесарабію, не знайшли б опору серед українського населення, а мали б діло тільки з московською армією. Він окреслив відмінності в московській і австрійській слов'янській політиці, бо перша поглинає народності москвитизмом, тоді як Австрія сповідує принцип рівноправності народностей, на які розпадається «слов'янська раса» [1, с. 76]. Ця стаття невідомого наддніпрянця є виразною декларацією австрострославізму: «Українська народность може служити найвірнішою охороною для Австрії, а наслідно й для Європи від московсько-азиятського давлення» [1, с. 77]. Таким було тло полеміки 1864 р., яку розглянув Л. Луців і якої торкнувся М. Мольнар.

Розпочалася згадана полеміка в газеті «Narodm Listy» з допису поляка Юзефа Штейніке, який було вміщено у розділі «З надісланого» в додатку до 4 числа від 7 січня 1864 р. [23, с. 1]. Ю. Штейніке звернув увагу на анонімний лист з Брна, що його було опубліковано у 19 числі часопису «Narad» від 5 січня того ж року. У цей час «Narod» був третім за значенням чеським друкованим періодичним виданням після «Narodm-х List-ів» із «Критичним додатком» і газети «Hlas». У «Narodm-х List-ах» під датою 5 січня міститься натомість допис без підпису під назвою «Русини і польське повстання» [20, с. 1-2], в якому стверджувалося, що політичне життя українського народу неможливо нині назвати вільним, бо й решта слов'янських народів не знають свободи, а поляки своїм мучеництвом і політичною зрілістю вказують слов'янам шлях до майбутнього. Саме ставлення українців до Польського повстання 1863 року слугувало, з польської перспективи, маркером того, чи можна вважати українців окремим народом чи народом, що зливається з росіянами. Чехи, як вже було сказано, інакше підходили до проблеми. Вони відкидали польську призму, покладаючи вирішення українського питання на самих українців, котрі мають власні інтереси. На думку вже згаданого вище аноніма, українці з однаковою недовірою ставилися і до «петроградської влади», і до поляків. Адже вони пам'ятали про утиски в часи незалежної, шляхетсько-єзуїтської Польщі [20, с. 1]. Водночас автор зауважив, що галицькі українці висловили свою підтримку полякам на сторінках часописів «Слово» і «Мета». шевченко політична газета слов'янофільство

Ю. Штейніке наче не зауважив цього виваженого матеріалу з «Narodm-х List-ів», критикуючи дописувача із Брна, який вклав тезу про те, що русини не існують, в уста поляка. Ю. Штейніке закинув цьому анонімному авторові необіз-наність з польськими новинами, з дописами у львівських часописах «Слово» і «Мета», протиставивши тезі про неіснуючих русинів думку про автономію українців у союзі з поляками, уважаючи її за панівну в тогочасному польському дискурсі, намагаючись поширити її й серед інших слов'ян. Зазначений автор категорично заперечив можливість ототожнювати українців з росіянами, наголосивши, що саме петроградська влада (так редакціж^агойт-х List-ів» традиційно іменувала російську монархію) сповідує такий принцип. Ю. Штейніке, обурений полоножерськими дописами в чеській пресі не менше, ніж О. Гільфердинг русофобськими, вбачав ототожнення українців з росіянами й там, де його насправді не було. Прочитавши у «Критичному додатку» до «Narodm-х List-ів» огляд російського письменства з-під пера письменника і журналіста Йозефа Ранка (огляд мав три подачі), цей дописувач закинув авторові, наче той зачисляє Шевченка до російських письменників, хоча насправді Й. Ранк подав інформацію про видання «Російської бібліотеки» в Лейпціґу без жодних коментарів, зокрема згадав Шевченка поряд із Пушкіним, Лермонтовим і Некрасовим, вірші яких виходили у цій серії [16, 1864, № 1, с. 26]. У зв'язку зі звинуваченнями Ю. Штейніке Й. Ранк написав репліку під назвою «Шевченко і пан Штейніке», яку газета опублікувала 9 січня 1864 року [17, с. 3]. У ній письменник підкреслив, що не давав жодних оцінок творам Шевченка, проте йому, як і його критикові Ю. Штейніке, відомо, що поет писав свої вірші українською мовою. Національну справу українців при цьому Й. Ранк у руслі традиційного натоді серед чеських інтелектуалів розуміння польсько-українського питання залишав самому українському народові.

Прикметно, Ю. Штейніке згадав листа ще одного аноніма, але цього разу вже з Києва, що його було вперше опубліковано в «Srbsk-ому Dnevnik-у». Передрук цього листа у «Narodm-х List-ах» було вміщено 8 січня 1864 року. Згадане послання виразно засвідчує монархістське й антиукраїнофільське (антихохломанське) налаштування його автора, містить думку про те, що імена Костомарова, Кулі- ша, Основи [автор-анонім, вочевидь, уважав назву журналу прізвищем - Р. Х.], Шевченка й інших у Києві проклинають. Автор цього листа уважав малоруський народ вигадкою, твердив, що сама назва «малоруський» була сконструйована з метою відірвати народ від росіян і поєднати його з поляками [22, с. 1]. Вочевидь, чехам цікавим був такий погляд на українців, висловлений, вірогідно, політичним росіянином, що за походженням був українцем. Варто наголосити, що в середовищі тогочасних чеських інтелектуалів вже циркулювала думка про залежність національних успіхів певного суспільства від якості самого суспільства. Наприклад, у згаданій статті «Русини і польське повстання» зазначається, що «польський народ потерпів поразку з тієї ж причини, що й чеський: народом у нас завжди була меншість, а не більшість» [20, с. 1]. Мабуть, це спостереження попри неоднаковий рівень політичного й культурного розвитку різних слов'янських народів все ж прямо стосувався кожного з них. Саме в цьому й полягала внутрішня причина їхньої історичної нереалізованості.

Про особливий інтерес чехів до українців і їхньої літератури свідчить той факт, що у 1 числі «Критичного додатку» до «Narodm-х List-ів» за 1864 р. було вміщено огляд українського (русинського) письменства авторства головного редактора львівського часопису «Мета» Ксенофонта Климковича, який відділив українське письменство від російського. Стаття являє собою скорочений виклад української історії, мотором якої стала література, написана живою народною мовою. Автор показав, що модерні українці походять від південних русів, котрі відрізняються від північних, наголошуючи на тому, як українці потрапили з польської Харибди до російської Сцилли. На його думку, саме в останнє десятиліття XVIII ст. серед темної ночі українського буття зблиснула зірка народної літератури. К. Климкович залишив обговорення засад української літератури і діяльності організатора українського письменства П. Куліша на майбутнє, натомість подав перелік творів українського письменства за 1860-1862 рр., зокрема й Шевченкові: «Гамалія», «Тополя», «Тарасова ніч», «Катерина», «Наймичка», «Давидові псалми» (1860) [12, с. 23]. Як бачимо, К. Климкович не назвав навіть усіх творів, що увійшли до «Кобзаря» 1860 року. Натомість «Гайдамаки», які були включені до зазначеного видання, опинилися серед творів 1861 року, а «Перебендя» - серед творів 1862 року, хоча ця поезія теж представлена у «Кобзарі» 1860 р. Попри ці неточності ім'я Шевченка стоїть поряд з іменами Григорія Квітки-Основ'яненка, Пантелеймона Куліша (зокрема, й під псевдонімом Панько Казюк), Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Матвія Номиса, Петра Кузьменка, Данила Мордовця, Олекси Стороженка, які й представляли тогочасне українське письменство. Прикметно, що К. Климкович не виокремив творчості Шевченка із загального потоку, не наголосив на його пророчому таланті і генії.

Політичну щоденну газету «Narodm Listy» з 1861 р. редагував Едвард Ґреґр. Юридично газета була оформлена на його брата Юліуса. Е. Ґреґр народився 4 березня 1827 року в місті Штайр в Австрії, помер 1 квітня 1907 в чеському містечку Лштень. Навчався у Віденському і Празькому університетах, вивчав філософію й медицину. Був публіцистом, його неодноразово обирали депутатом до райхстрату й чеського земського сейму. Належав до младочехів, спершу обстоював перетворення Австро-Угорщини в Австро-Угорсько-Чеську монархію на чолі із Габсбургами, згодом ставив за мету вже не автономію, а незалежність Чехії. Така еволюція чеського інтелектуала збігається з еволюцією багатьох українських. Еволюція в напрямку визнання власної незалежності відбулася в українському інтелектуальному середовищі в силу несприятливих національних обставин пізніше порівняно із чехами. Однак сама тенденція свідчить про поступове усвідомлення інтелектуальними елітами неісторичних слов'янських народів власної самодостатності. Для шевченкознавства Е. Ґреґр - особа важлива, бо йому належала у Празі типографія, в якій Олександр Русов видрукував 1876 року «Кобзаря», зокрема й том із нелегальними віршами Шевченка. О. Русов залишив спогади, в яких сказано, що довго думати про те, до якої типографії звернутися у Празі «не приходилося: Едвард Грегр, редактор прогресивної газети “Narodm Listy”, один з видатнійших ораторів на мітингах молодочеської партії, мав велику типографію, найкращу книготорговлю у Празі; мав він при типографії й словолитню (slevarnu), значить міг сам і літери для українського тексту зробити, що було б далеко труднійше у других типографіях. До його я й звернувся з проханням заготовити нові літери і візерунки до перших літер кожного віршу. Прохав я його ще й про те, щоб він це видання прозвав своїм, бо росіянинові, що, втікши од домашньої цензури, видає за границею щось нецензурне, звісно, могло б добре достатися. Грегр так і зробив. Вийшовши зо мною з контори, де ми розмовляли на другому поверсі дома, на площадку, з якої видно було усі станки й машини і усіх наборщиків, які поміщалися у великій залі першого поверху будинка, він заявив їм, що хоче видати “Кобзаря” Шевченка, а мене представив їм яко редактора і коректора, що знає українську мову» [10, с. 128]. Ім'я Е. Ґреґра, який популяризував творчість Шевченка у редагованій ним газеті «Narodm Listy», приділяв чимало уваги українському питанню, передусім питанням української мови й літератури, що й слугували головним маркером національної окремішності, а згодом видрукував у власній типографії (Dr. Ed. Gregr, knehtiskarna v Praze) празький «Кобзар», має виразніше прозвучати і в шевченкознавстві, і в українській історіографії.

Нарешті, хочу звернути увагу на те, що повністю позбутися слов'янофільства як інтелектуальної течії в різних слов'янських контекстах неможливо. В силу історичних обставин, через культурну слабкість і політичну незрілість шлях більшості слов'янських народів до власного самоусвідомлення розпочався з усвідомлення власної приналежності до слов'янства. Саме слов'янофільство було першим проявом суспільно-історичного мислення українців у формі Кирило-Мефодіївського братства, яке одразу ж було викрито. На мою думку, перекреслювати такий досвід нераціонально, бо в такому разі антропологія багатьох слов'янських народів, зокрема українців виявиться неповною і навіть викривленою.

Список використаної літератури

1. Австрія і доля України. Голос з-над Дніпра // Мета. - 1864. - Т. 2. - № 5 (січень). - С.73-79.

2. Возстание поляков в Юго-Западной России 1863 года // Слово. - 1863. - Ч. 82-83. - 16-19 октября.

3. Дей О. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.). - К.: Наукова думка, 1969. - 560 с.

4. Дещо до становища Русі супротив ляцько-московської борби // Мета. - 1863. - № 2 (жовтень). - С. 228-235.

5. Климкович К. Становище Русі супротив лядсько-московської борби // Мета. - 1863. - № 1 (вересень). - С. 61-83.

6. Луців Л. Шевченкіана: збірник наукових праць / упорядкув., передм., прим. Ірини Роздольської. - Л.: ЛНУ імені Івана Франка, 2021. - 428 с.

7. Луців Л. Шевченко в полеміці в «Narodm-x List-ах» 1864 року // Діло. - 1925. - Ч. 54.11 березня.

8. Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. - Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво, відділ української літератури в Пряшеві, 1961. - 284 с.

9. Осмотр политичный // Слово. - 1863. - Ч. 48. - 19 июня.

10. Русов О. Спомини про пражське видання «Кобзаря» // Україна. - 1907. - Т. 1. - Февраль. - С. 125-136.

11. Besarabec. Z Ukrainy. Hlas Rusina o narodnich pomere // Narodm Listy. - 1863. - C. 5. - 8 Ledna; - C. 19. - 24 Ledna.

12. Klymkovyc X. Rusinska literature // Kriticka Pnloha k Narodmm Listum. - 1864. - № 1. - Leden. - S. 20-24.

13. Otazka narodnosti v Halici // Narodm Listy. - 1863. - C. 23. - 29 Ledna; - C. 28. - 4 Unora.

14. Politicke zpravy zahranicne // Narodm Listy. - 1863. - C. 154. - 4 Cervence.

15. Psani Hilferdingovo k Dru Riegrovi j polsko-ruske otazce // Narodm Listy. - 1863. - C. 141146. - 19-25 Cervna.

16. Rank Josef. Literatura ruska // Kriticka Pnloha k Narodmm Listum. - 1863. - № 1. - S. 2124; - 1863. № 2. - S. 58-60; - 1864. - № 1. - S. 26-27.

17. Rank Josef. Sevcenko a pan Sztejnike // Narodm Listy. - 1864. - C. 6. - 9 Ledna.

18. Riegr F. L. Dr. O polske otazce // Narodm Listy. - 1863. - C. 137. - 14 Cervence.

19. Rus, Rossija, Moskva // Narodm Listy. - 1863. - C. 166. - 18 Cervence; - C. 168-169. - 21-22 Cervence; - C. 171. - 24 Cervence.

20. Rusmi a povstani poske // Narodm Listy. - 1864. - C. 3. - 5 Ledna.

21. Rusko a Polsko // Narodm Listy. - 1863. - C. 20. - 25 Ledna; - C. 21. - 27 Ledna.

22. Rusky hlas o Rusinech // Narodm Listy. - 1864. - C. 5. - 8 Ledna.

23. Sztejnike J. [Dopis] // Narodm Listy. - 1864. - C. 4. - 7 Ledna.

Размещено на Allbest.ru