Неоміфологізм у живописі київських художників 1990-х: стан вивченості питання

Размещено на http://allbest.ru

НЕОМІФОЛОГІЗМ У ЖИВОПИСІ КИЇВСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ 1990-Х: СТАН ВИВЧЕНОСТІ ПИТАННЯ

Алла Поліщук,

У статті розглянуті та систематизовані праці провідних дослідників теми неоміфологізму та міфологізму в контексті українського образотворчого мистецтва кінця ХХ ст.. Свідомо обиралися праці, де не робиться акцент на регіональні особливості, за винятком київських митців, оскільки їх творчість не має вузької регіональної стилістичної особливості. Наведені у статті праці виконані фахівцями мистецтвознавцями, філософами мистецтва та культурологами. Розглянуті праці дозволяють скласти враження про рівень вивченості теми неоміфологізму з точки зору фахового мистецтвознавства, а також проявляють пробіли та питання, котрі потребують детальнішого вивчення.

Зокрема, представлений матеріал свідчить про ретельне всебічне вивчення творчості окремих митців (в першу чергу, представників нонконформізму) на предмет міфологізму в їхній творчості. Також значну увагу дослідники приділили історичному та культурному тлу та контексту, в якому формувався неоміфологізм нового мистецтва молодої держави. В усіх представлених працях фахівці наголошували на впливі народного, наївного мистецтва, неофольклоризму, історизмах (трипільська та неолітична культури, бароко, авангард). Підіймається тема екофільності української культури, окремі дослідники аналізують на наводять символи та знаки, важливі для формування нової образності і, як наслідок, нового міфу. Окрему увагу приділяють також термінології, оскільки поняття «міф» належить до міждисциплінарних і потребує уважного та точного вживання. Проаналізовані матеріали дають підстави стверджувати що не лише концепт міфу, а й сучасні міфологеми та український неоміфологізм в цілому викликають цікавість серед дослідників різних галузей. Водночас наявні джерела свідчать про брак узагальнюючих праць щодо формування та формального розвитку неоміфологізму у 1990-х рр.

Ключові слова:український неоміфологізм, київський живопис 1990-хрр., абстрактний живопис, фігуратив- ний живопис, національні міфи.

Alla POLISHCHUK,

In particular, the material presented shows a thorough and comprehensive study of the work of individual artists (primarily representatives of non-conformism) on the subject of mythology in their work. The researchers also paid considerable attention to the historical and cultural background and context in which the neo-mythologism of the new art of the young state was formed. In all the presented pieces, the experts emphasized the influence of folk and naive art, neo-folklorism, and historicisms (Trypillian and Neolithic cultures, Baroque, and avant-garde). The topic of the ecophilic nature of Ukrainian culture is raised, and some researchers analyze and cite symbols and signs that are important for the formation of a new imagery and, as a result, a new myth. Particular attention is also paid to terminology, since the concept of myth is interdisciplinary and requires careful and accurate use. At the same time, the analyzed sources indicate a lack of generalizing works on the formation and formal development of neomythologism in the 1990s.

Key words: Ukrainian neomythologism, Kyiv paintings of the 1990s, abstract painting, figurative painting, national myths.

український неоміфологізм київський живопис

Постановка проблеми Дослідження українського неоміфологізму особливо актуальне, оскільки стосується самоідентифікації нації. Оскільки поняття широке його вивченням займалися науковці різних галузей, що сприяло певній ізольованості досліджень. Наразі відчувається потреба у систематизації та узагальненні наявного матеріалу.

Актуальність дослідження полягає у потребі систематизації наукових публікацій з різних галузей, котрі об'єднані спільною темою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення міфів базується на ознайомленні з працями М. Еліаде та К.Г. Юнга. Широке кроскультурне дослідження міфу здійснене Кемпбелл дає підстави відокремити універсальні символи від локальних, притаманних окремо взятому етносу. Дж.Дж. Фрезер частково розмиває межі між релігією та міфом, водночас розширюючи повноваження останнього.

Метою дослідження є систематизація та узагальнення наукових праць, в яких йдеться про неоміфологізм 1990-х років у контексті київського живопису.

Виклад основного матеріалу. Тема міфу в українському мистецтві не позбавлена уваги вітчизняних дослідників. До послідовних дослідників міфу належить В. Личковах (Личковах, 2021, 2011), чиї наукові розвідки торкаються міфу не лише як категорії, а також і як змістового наповнення художніх творів (зокрема, автор аналізує творчість О. Дубовика). Приділяє увагу Личковах і універсальним символам і кроскультурним образам. Дослідник на спирається на працю К.Г. Юнга, зокрема запропоновані архетипи. Мультисциплінарний підхід та конкретність у визначеннях дозволяють назвати його провідним вітчизняним дослідником у галузі. О. Лозова (Лозова, 2010) усебічно досліджує визначення поняття «міф» а також артикулює основну відмінність між традиційним та сучасним міфом у тому, що міф традиційний існував як безпосередня даність, а сучасний міф за «деякої рефлексії можна розпізнати серед неміфологічних структур» (Лозова, 2010: 21). Л. Гоц озвучує доволі популярну серед науковців думку, що варто обмежити використання терміну «архетип» лише визначенням К.Г. Юнга. На прикладах авторка аргументує небезпеку подальшого розмивання поняття «архетип» та «архетиповий образ» й наголошує на необхідності збереження універсальності прообразу, закладеного у концепції Юнга, котра нівелюється широтою застосування терміну (Гоц, 2017).

Про архетипи у живописі йдеться у працях О. Авраменко (Авраменко, 2006), Г. Вишеславського (Вишеславський, 2007, 2010), О. Сидора-Гібелинди (Сидор-Гібелинда, 2008, 2010), Г Скляренко (Скляренко 2006, 2009). Фахівці окреслюють ті джерела, до яких зверталися художники-нонконформісти та абстракціоністи, дещо менше приділяючи увагу представникам фігуративного живопису. Також значну увагу приділяють міфотворчості київських митців останніх десятиліть ХХ ст. аналізуючи лінійні зв'язки між живописними творами митців різних епох. Варто наголосити на додатковій цінності праць авторів, як безпосередніх учасників процесу - Г. Вишеславський і О. Сидор-Гібелинда як художників і теоретиків, а О. Авраменко і Г. Скляренко як фахових дослідниць мистецтва. Неоміфи як естетичну категорію та їх вплив на сучасну культуру досліджує у своїй праці О. В'ячеславова (Вячеславова, 2007). Авторка доходить висновку, що категорія «міф» має логіко-діалектичний характер і є формою осягнення становлення та ідентичності, амбівалентної та полісемантичної за характером, у якій перетинаються філософія й мистецтво (Вячеславова, 2007: 5). Взаємозв'язок живописних образів та національних символів наголошується у працях О. Федорука (О. Федорук, 2008), О. Петрової, Л. Смирної, М. Юр. Національне мистецтво - провідна тема зацікавленості О. Федорука, крізь яку він аналізує творчість і окремих митців і українське мистецтво загалом. Численні праці метра торкаються таких чутливих категорій, як національна ідея та культурний код.

Доробок О. Петрової, котра виступає одразу у двох іпостасях - доктора філософії та художниці, цінний у тому числі й її безпосередньою залученістю у художні процеси. Праці О. Петрової більшою мірою теоретичні, ніж аналітичні (Петрова, 2004, 2013, 2015). Розуміючи контекст та причини формування того чи іншого явища, вона, переважно, зосереджує свою увагу на фіксації цих моментів, а не на рефлексіях. Доробок авторки складають також низка статей присвячених персоналіям митців - сучасників, особливо представників т.з. неофіційного мистецтва. Проте «модерний міф української культури» О. Петрова бачить у творчості неофольклористів, до яких зараховує О. Бабака, І. Панича, О. Петрову, Ю. Левченка, Ю. Луцкевича та інш. (Петрова, 2004: 49).

Г. Скляренко також більш прихильна до представників неофіційного мистецтва. Аналізуючи контекст у якому розвивалася молода українська культура мистецтвознавець зводить до двох напрямків: перший це «актуальне мистецтво, художники якого представляють Україну на міжнародних форумах, з іншого ж - відбувається суспільна канонізація колишніх лідерів соцреалізму, що саме в цей час на офіційному рівні визначаються виразниками вітчизняних традицій та еталонами творчої майстерності» (Скляренко, 2006: 348). Для вивчення неофіційного мистецтва доробок Г Скляренко справді значимий а внесок вагомий, проте для загальної картини формування нових міфів його недостатньо. Акцентує увагу Скляренко також і на значущості епохи бароко для концептуального мистецтва загалом і для українського мистецтва кінця ХХ ст. зокрема. Поділяє такий погляд і О. Баршинова, котра як куратор виставки «Міф українське бароко» ретельніше зосереджується на концепції бароко в мистецтві 1990-х рр.. на відміну від Г. Скляренко кураторка більше уваги приділяє кроскультурним зв'язкам та можливостям, які відкрилися перед митцями. Саме бароко, на думку Баршинової, дозволяє передати складність і багатошарову суперечливість зламу тисячоліть (Баршинова, 2012: 24), адже барокова химерність і вибагливість є міфотворчою за своєю структурою.

Торкається теми питомо українського неоміфологізму Л. Смирна (Смирна, 2006, 2017). Її праці можна назвати винятковими, оскільки вона одна з небагатьох дослідниць послідовно зосереджена на вузькій проблематиці. Досліджуючи нонконформізм як явище, Л. Смирна спершу деконструює його за часовими, регіональними та змістовими напрямкам. Дослідниця підкреслює домінування індивідуальності у нонконформізмі та «шлях творчої особистості в культурі та форму самоусвідомлення у вимірі історико-культурного тривання» (Смирна, 2017: 40). О. Соловйов називав творцями «нового міфу» Тістола і В. Реунова. Аналізуючи відмінності між італійським трансавангардом і тими явищами, котрі об'єднують під назвою «український трансавангард» Соловйов акцентує увагу на міфологічності та тяжінні до фігуративу останнього (Соловйов, 2006: 8-9). Не заперечуючи вагу національної культури і певній неоетнографічності українського мистецтва 1990-х мистецтвознавець більшою мірою фокусується не на архетиповості символів а на міфопоетиці у мистецтві. В. Сидоренко також побіжно торкається теми міфу у розумінні міфотворчості, а не транцендентної ідеї, проте робить це інакше - з точку зору художника- практика (Сидоренко, 2008).

М. Юр у своїй науковій праці узагальнює багатошаровий масив інформації про українське мистецтво, котре складається, у тому числі, з історичного, соціального, міфологічного, етнографічного елемента та власних обмежень, спричинений тривалою цензурою та само цензурою. М. Юр формулює метамодель, в якій акумульовані конвенціональна, національна та авторська концептуальні моделі й яка означує «новий підхід у дослідженні українського живопису як цілісної системи, що вирізняється складною структурою взаємозв'язків в контексті динаміки культури» (Юр, 2019). Мультидисциплінарні праці Г Скрипник (Скрипник, 1996) та М. Кисельова (Кисельов, 2000, 2003) освітлюють важливий аспект українського культурного коду,а саме етноекологію. Значимість землі та довкілля для українців оспівана Кобзарем і вважається базовою рисою. Проте часом під цим розуміють романтизоване ставлення до природи загалом та міфопоетику. Насправді ж йдеться про інше - про екофільність та зв'язок між існуванням нації та ставленням до довкілля. Від вишневого садка до тендітних рядків зелені по краю окопів, на полотнах почесних академіків та представників андеграундного мистецтва земля це, буквально, ґрунт, який формує українців, як етнос. Представлена Г Скрипник ще у середині 1990-х рр. компаративна аналітика української та російської моделей поводження з землею та ставлення до екології демонструє глибину відмінностей не лише у культурі, а у світосприйнятті (Скрипник, 1996: 6). Праці М. Кисельова відзначаються більшою узагальненістю та детальною аналітикою модерністської моделі української екофільності у порівнянні з більш ранніми. А також роль екологічних чинників у відродженні та зміцненні української державності.

Праця М. Селівачова насичена фактичним матеріалом, де автор наочно на численних світлинах та схемах показана еволюцію знаків та символів, котрі збереглися у тому чи іншому вигляді у нашій культурі та стали частиною національного коду (Селівачов, 2009). І. Балтазюк також ґрунтовно досліджує національні символи, котрі за своєю суттю є складовою міфу, а подекуди і заміняють його (Балтазюк, 2019, 2022). Працю авторки вирізняє кроскультурний підхід до дослідження та детальне і всебічне вивчення поняття «символ». Щодо переліку живописних творів, то науковиця обмежується представниками актуального мистецтва. Н Шелемехова (Шелемехова, 2014) за допомогою компаративного методу аналізує живописні твори та фокусує увагу на формальних аспектах питання неоміфологізму в українському абстрактному живописі.

Висновки. Неоміфологізм, як і міф - широке поняття, котре знаходиться на перехресті кількох дисциплін. Саме у ньому поєднуються вузькогалузеве з загальновживаним, сакральне з профанним, наука з мистецтвом й інтелектуальне з чуттєвим, тож і цікавість до явища висока серед фахівців суміжних соціокультурних галузей. Універсальність міфу, широта застосування в поєднанні з пластичністю визначення спонукає дослідників звертатися до цього джерела. Водночас це значно ускладнює вивчення самого явища, як такого, тож маючи значну кількість наукових розвідок, донині не створена узагальнена праця, де б були зібрані типологічні чи формальні ознаки, образи та символи, з яких складається модерний український міф. Підсумовуючи варто зазначити, що тема неоміфів у мистецтві 1990-х рр. освітлена не повно і потребує ґрунтовнішого вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Личковах В.А. Історія української естетичної думки : монографія. Київ : Центр учбової літератури, 2021. 388 с.

2. Личковах В.А. Філософія етнокультури. Теоретико-методологічні та естетичні аспекти історії української культури: монографія. Київ : ПАРАПАН, 2011. 196 с.

3. Лозова О.М. Міф як первинна метамова суспільної свідомості: огляд проблематики. Педагогічна освіта: теорія і практика. Педагогіка. Психологія. 2010. № 1. С. 18-21

4. Гоц Л. С. Архетип і архетипний образ: проблеми термінології у дослідженнях культури . Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2017. № 4. С. 52-57.

5. Авраменко О. О. Зміни парадигми функціонування образотворчого мистецтва в Україні 1950-х-2005-го років. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. : У 2 кн. за ред. В. Д. Сидоренко. Київ. 2006. Кн. 2 С. 193-239.

6. Вишеславський Г А., Сидор-Гібелінда О. В. Термінологія сучасного мистецтва. Означення, неологізми, жаргонізми сучасного візуального мистецтва України. Париж-Київ : Terra Ingognita, 2010. 413 С.

7. Вишеславський Г. Художні процеси у сучасному мистецтві України 1990-х років. Сучасне мистецтво: наук. зб. Харків. 2008. Вип. 5. С. 7-62.

8. Сидор-Гібелінда О. В. Про свободу, модернізм, ідеалізм та багато інших цікавих речей. Fine Art. 2008. № 3. С. 28-37.

9. Скляренко Г. М. Українське мистецтво другої половини 1980-х-2000-х років : події, явища, спрямування. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. т. 5 за ред Г. Скрипник Київ, 2006. С. 353-396.

10. Скляренко Г М. Українське мистецтво другої половини ХХ століття: регіональні проблеми та загальний контекст. Студії мистецтвознавчі. 2009. № 1. С. 67-78.

11. Вячеславова О.А. Естетика міфу в сучасному образотворчому мистецтві України : автореф. дис... канд. філос. наук : 09.00.08 / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. Луганськ, 2007. 16 С.

12. Вячеславова О.А. Поетика міфу в сучасному образотворчому мистецтві України: Міфопоетика етнонаціональ- ного буття. Художня культура. Актуальні проблеми. 2007. Вип. 4. С. 61-78

13. Федорук О. К. Перетин знаку: Вибрані мистецтвознавчі статті: У 3 кн. / Кн. 3: Українська культурологія. Історія та теорія мистецтва. Постаті. Народна творчість. Рецензії. Київ: Інтертехнологія, 2008. 416 с.

14. Петрова О. М. Мистецтвознавчі рефлексії. Історія, теорія та критика образотворчого мистецтва 70-х років ХХ століття - початку ХХІ століття. Київ : КМ Академія. 2004. 391 с.

15. Петрова О. Третє Око: Мистецькі студії : монографічна збірка статей. Київ : Фенікс, 2015. 48 с.

16. Петрова О. М. Шокуюче як мистецтво - від бунту до ринку. Сучасне мистецтво. 2013. Вип. 9. С. 93-98.

17. Скляренко Г., Баршинова О. Міф «Українське бароко» : каталог виставки (27.04.2012-28.08.2012, Київ) Київ : Майстер книг 2012. 192 с.

18. Смирна Л. В. Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві : монографія. Київ : Фенікс. 2017. 480 с.

19. Смирна Л. І. Український мистецький нонконформізм. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст.: У 2 кн. / за ред. В. Д. Сидоренко. Київ, 2006. Кн. 2. С. 33-76.

20. Соловйов О. Искусство Украины 90х. Турбулентні шлюзи : зб. статей. Київ: Інтертехнологія. 2006. с. 31-46.

21. Сидоренко В. Д. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуального мистецтва України ХХ-ХХІ століть. Київ : ВХ студіо, 2008. 187 с.

22. Юр М. Метамодель українського живопису: монографія. Вінниця : ТОВ «ТВОРИ», 2019. 428 с.

23. Скрипник Г. Утвердження української державності і екологія національної культури. Народна творчість та етнологія. 1996. № 4. С. 3-10

24. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій : монографія. Київ: Тандем, 2000. 318 с.

25. Концептуальні виміри екологічної свідомості / М. М. Кисельов та ін., Київ : Вид. ПАРАПАН. 2003. 312 с.

26. Селівачов М.Р. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія): навч. посіб. 2-ге вид., доп. та випр. Київ : Задруга, 2009. 408 С.

27. Балтазюк І. Роль символу у процесі збереження історичної пам'яті та культури. Мистецтвознавство України: щорічний наук. журнал. 2019. № 19. С. 43-47. DOI: https://doi.org/10.31500/2309-8155.19.2019.185966

28. Балтазюк І. Символи-домінанти етносу у творчості київських митців Українська академія мистецтва. 2022. № 32. С. 59-66. DOI: https://doi.org/10.32782/2411-3034-2022-32-8.

29. Шелемехова Н. Неоміфологізм в українському нефігуративному живописі другої половини ХХ століття Сучасне мистецтво. 2014. Вип. 10. С. 227-236.

Размещено на Allbest.ru