Повернення забутих імен діячів культури як аспект деколонізації України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту культурології НАМ України

Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки

Повернення забутих імен діячів культури як аспект деколонізації України. Музикознавець Леонід Ентеліс

Берегова Олена Миколаївна, доктор мистецтвознавства, професор, професор кафедри музикознавства, композиції та виконавської майстерності, заступник директора з наукової роботи

Анотація

Розглянуто проблему повернення в Україну імен діячів культури в контексті постколоніальних наукових студій на прикладі постаті відомого радянського музикознавця Леоніда Ентеліса. Метою статті є спроба реконструкції раннього - українського - етапу творчої діяльності Леоніда Ентеліса та повернення цієї постаті до лона національної культурної спадщини України. Використано методи історичного музикознавства, джерелознавства, біографістики, фактології, контент-аналізу, а також загальнонаукові методи аналізу, синтезу, спостереження та узагальнення. Наукова новизна статті зумовлена відсутністю в українському музикознавстві праць, присвячених особистості і творчій діяльності Леоніда Ентеліса. Висновки. Доведено, що становлення творчої особистості і початок різносторонньої мистецької діяльності Леоніда Ентеліса відбулися саме в Україні, і це визначило подальшу долю музиканта. Велику роль у формуванні світогляду і професіоналізму митця відіграли мистецькі середовища його рідного міста Кам'янець-Подільського (приватна музична школа Тадея Ганицького) та Києва (Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка). Окреслено творчі зв'язки молодого Л. Ентеліса з експериментальним театром-студією Леся Курбаса «Березіль», з яким він співпрацював у 1924-1927 роках як керівник музичної частини і композитор. Наголошено на внеску Леоніда Ентеліса у розвиток новаторського напряму в тогочасному музичному мистецтві України - джазового виконавства. Створений ним джаз-бенд був першим у Києві і, можливо, й в усій Україні. Плідний початковий етап творчості на батьківщині був продовжений за межами України: Л.Ентеліс став авторитетним оперним і балетним критиком, педагогом, музично-громадським діячем, автором кількох книг про музику, численних статей, оглядів музично-театрального життя і рецензій на постановки нових сценічних творів. Ім'я Леоніда Ентеліса разом із іменами інших талановитих українців, які з різних причин залишили рідну землю, повинно бути повернуте в Україну і зайняти достойне місце в пантеоні видатних діячів української музичної культури.

Ключові слова: українська музика, музикознавець, творча діяльність Леоніда Ентеліса, Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка, театр «Березіль», джазове виконавство в Україні.

Abstract

Berehova Olena, Doctor of Art Research, Professor, Professor of the Department of Musicology, Composition and Performing Arts at the Dnipropetrovs'k Academy of Music, Deputy Director for Research of the Institute for Cultural Research of the National Academy of Arts of Ukraine

Return of forgotten names of cultural figures as an aspect of decolonization of Ukraine. Musicologist Leonid Entelis

The article deals with the problem of returning the names of cultural figures to Ukraine in the context of postcolonial studies on the case of the figure of the famous Soviet musicologist Leonid Entelis. The purpose of the article is an attempt to reconstruct the early - Ukrainian - stage of Leonid Entelis's creative activity and to return this figure to the bosom of the national cultural heritage of Ukraine. The methods of historical musicology, source studies, biography, factology, content analysis, as well as general scientific methods of analysis, synthesis, observation, and generalization were used. The scientific novelty of the article is due to the absence of works in Ukrainian musicology devoted to the personality and creative activity of Leonid Entelis. Conclusions. It has been proved that the formation of Leonid Entelis' creative personality and the beginning of his versatile artistic activity took place in Ukraine, and this determined the musician's future fate. An important role in shaping the artist's worldview and professionalism was played by the artistic environments of his hometown of Kamianets-Podilskyi (private music school of Tadei Hanitskyi) and Kyiv (Mykola Lysenko Music and Drama Institute). The article outlines the creative ties of young L. Entelis with Les Kurbas's experimental theater-studio „Berezil”, with which he collaborated in 19241927 as a music director and composer. The article emphasizes Leonid Entelis's contribution to the development of an innovative trend in the musical art of Ukraine at that time - jazz performance. The jazz band he created was the first in Kyiv and, perhaps, in the whole of Ukraine. The fruitful initial stage of his work in his homeland was continued outside Ukraine: L. Entelis became an authoritative opera and ballet critic, teacher, music and public figure, author of several books on music, numerous articles, reviews of music and theater life, and reviews of new stage productions. The name of Leonid Entelis, along with the names of other talented Ukrainians who left their native land for various reasons, should be returned to Ukraine and take a worthy place in the pantheon of prominent figures of Ukrainian musical culture.

The key words: Ukrainian music, musicologist, creative activity of Leonid Entelis, Mykola Lysenko Music and Drama Institute, Berezil Theater, jazz performance in Ukraine.

Постановка проблеми

Повномасштабне російське вторгнення в Україну і принесені війною численні руйнування, людські жертви і страждання загострили не лише екзистенційні питання людського буття. Настав час більш активних рефлексій щодо національної ідентичності, відмежування від російської культури, повернення в Україну імен талановитих українських митців і діячів культури - репресованих, заборонених, забутих, замовчуваних або привласнених російською імперсько-комуністичною ідеологічною системою. Відчутні результати вже дали процеси дерусифікації і декомунізації у вигляді перейменування численних українських вулиць і площ, демонтажу пам'ятників та об'єктів культурної спадщини, пов'язаних із глорифікацією радянського режиму. Тільки в Києві упродовж 20142022 років було змінено назви 436 топонімів, з них 202 об'єкти - лише за один 2022-й рік. Замість старих назв кияни запропонували і підтримали нові, які «увіковічать пам'ять про визначні історичні події України і відомих її громадян. Важливо, що це допоможе зменшити вплив російського агресора на трактування української історії» [8]. постколоніальний мистецький музикознавець ентеліс

Відмежування української культури від російської та визнання приналежності до України багатьох митців, які раніше вважалися російськими, розпочалося й на міжнародному рівні. Нещодавно музей мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку (США) різко засудив варварське знищення російським авіаударом музею Архипа Куїнджі в Маріуполі і ніби у відповідь на цю трагічну подію визнав митця українським художником, а біографічну довідку про нього на веб-сайті доповнив інформацією про його українське походження [17]. Також були визнані українцями видатні художники Ілля Рєпін та Іван Айвазовський [13].

У контексті цих подій актуальним для сучасного українського музикознавства є перегляд біографій і творчої діяльності інших відомих особистостей українського походження з метою встановлення історичної справедливості, розширення уявлень про масштаби вкраденої української культури і повернення її в лоно національної культурної спадщини. Нашу увагу в цьому зв'язку привернула постать Леоніда Ентеліса.

Огляд літератури. Крім невеликої статті у Вікіпедії [5] та коротких біографічних довідок в енциклопедичних виданнях України [6], [15] ми не знайшли жодного наукового джерела, присвяченого життю і творчості музикознавця Леоніда Ентеліса та його зв'язку з українською культурою.

Метою статті є спроба реконструкції раннього - українського - етапу творчої діяльності Леоніда Ентеліса з урахуванням сучасного постколоніального дискурсу наукових досліджень.

Об'єкт дослідження - постколоніальні студії української музичної культури.

Предмет дослідження - український період творчої діяльності музикознавця Леоніда Ентеліса.

Леонід Ентеліс. Фото 1920-х років

Виклад основного матеріалу

В україномовному розділі Вікіпедії зазначено, що Леонід Ентеліс (1903-1978) - це російський композитор, музикознавець, балетний і оперний критик, педагог [5]. Але чи справедливо таке визначення стосовно людини, яка народилася і першу третину свого життя прожила в Україні, зробивши помітний внесок у розвиток української музичної культури?

Леонід Арнольдович Ентеліс народився 26 грудня 1903 року в українському місті Кам'янець-Подільському. І саме в українських мистецьких закладах він здобув ґрунтовну музичну освіту. Спробуймо реконструювати мистецьку атмосферу міст, які вплинули на формування Л. Ентеліса як музиканта.

На початку ХХ століття Кам'янець-Подільський - центр Подільської губернії - відігравав провідну роль у справі становлення та професіоналізації музичної освіти й виконавства в регіоні. За інформацією Юрія Портного, «у місті активно діяла низка культурно- просвітницьких та мистецьких спілок: товариство «Просвіта», музичне товариство «Кобзар», гурток «ХЛАМ» - об'єднання художників, літераторів, артистів і музикантів, Європейська Національна Музична організація «Кадіма» (єврейська), Український Народний Дім та Український Національний Клуб; функціонували театри - Російський театр драми та музичної комедії, Український Народний театр імені Т. Шевченка, - та музичні установи: Народна Консерваторія, Державний зразковий симфонічний оркестр, Українська філармонія» [14, 143-144].

Місто Кам'янець-Подільський на початку ХХстоліття

Одним із фундаторів музичної освіти на Поділлі став Тадей Ганицький. Це був високопрофесійний музикант, який отримав освіту скрипаля і композитора у провідних музичних навчальних закладах Європи: 1872 року закінчив Віденську консерваторію, 1876 року -- Берлінську академію музики. Від 1877 року скрипаль-соліст, професор консерваторії в Берліні. Концертне турне, яке Т. Ганицький здійснив містами Німеччини як скрипаль, принесло йому величезний успіх і визнання в професійному музичному середовищі. За чверть століття, які Т. Ганицький провів за кордоном, він уславився як виконавець- скрипаль, композитор, диригент, педагог і організатор: у польському місті Лодзі Тадей Ганицький разом із братом Ігнацієм відкрив свою першу музичну школу. Маючи блискучу європейську освіту та ставши достатньо відомим в європейському музичному світі, Т. Ганицький прагнув впровадити європейські традиції виконавства та освіти в Україні. У 1901 р. брати Ганицькі повернулися на рідну землю, продали маєток Чемериси на Вінничині (тепер село Журавлівка Барського району Вінницької області) і на виручені кошти відкрили дві музичні школи: Ігнацій - в місті Барі (1902 р.), Тадеуш - у Кам'янці- Подільському (1903 р.) з класами роялю, скрипки, співу, віолончелі і декламації. Т. Ганицький запрошував до своєї музичної школи викладачів, які отримали освіту в провідних консерваторіях Європи - в Італії, Польщі, інших країнах. 1907 року Т. Ганицький створив Подільське музичне товариство, 1914 року -- симфонічний оркестр, з яким багато концертував. Як зауважує автор монографії про життя і творчу діяльність Тадея Ганицького В. Іванов, концертна діяльність педагогів та учнів школи була настільки інтенсивною, що була відома далеко за межами подільського регіону [7].

Тадей Ганицький. Фото початку ХХ століття

Саме у приватній музичній школі Тадея Ганицького в рідному місті Кам'янець-Подільському здобув початкову музичну освіту Леонід Ентеліс.

Далі творча стежина привела його до Києва, де він навчався на науково-творчому відділенні Київського музично-драматичного інституту у 1922-1927 роках. 1920-ті роки були часом реформ у сфері освіти, одним із найбільш гострих і суперечливих періодів, пов'язаний зі спробами реорганізації системи вищої музичної освіти. За спогадами К. Михайлова, суть реформи полягала в необхідності розмежовування функцій вищих музичних навчальних закладів за двома типами: одні з них готують виконавців-інструменталістів і вокалістів (це функція консерваторій, які певний час називалися музичними технікумами на правах закладів вищої освіти); другий тип закладів готує організаторів- композиторів, диригентів, педагогів, музикознавців (ця функція належала музичним інститутам, зокрема, в Києві - Музично- драматичному інституту ім. М. В. Лисенка). Чомусь тоді вважалося, що підготувати працівників музичного мистецтва обох типів в одному навчальному закладі неможливо. Ідея такої реформи, в якій ясно відчувається політико-ідеологічний підтекст, гаряче підтримувалася народним комісаріатом освіти (наркомосом) України. Але саме життя й практична робота вносили свої корективи в помилковий, формальний підхід, заснований на ідеї штучної ізоляції виконавців- практиків від виконавців-організаторів, що врешті-решт призвело в 1928 році до нової реорганізації [12].

Музично-драматичний інститут, який виріс із приватної музично- драматичної школи Миколи Лисенка, будував свою діяльність із виховання професійних музикантів на національно-патріотичних засадах Пізніше, у 1934 році (коли була згорнута кампанія українізації) Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка було розділено на 2 заклади - театральний інститут, а іншу частину приєднано до Київської консерваторії, яка функціонувала з 1913 році на базі Імператорського Російського Музичного Товариства. Цим фактично було знищено ідею національного музичного виховання, яку плекав Микола Лисенко.. Склад професорів інституту був елітним, інтелектуальним і високопрофесійним: це було сузір'я яскравих, широко ерудованих і різносторонніх творчих особистостей, багато з яких у 1930-х роках, на жаль, були репресовані за сфабрикованими звинуваченнями і знищені злочинною більшовицькою владою Знищення передової частини української інтелігенції у 1920-1930-х роках отримало назву «розстріляне Відродження»..

У часи навчання Л. Ентеліса заклад очолювали видатні музиканти і музично-громадські діячі Анатолій Буцький і Микола Грінченко.

Біля витоків Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка стояв музикознавець, композитор, піаніст і музично- громадський діяч Анатолій Буцький, котрий брав участь у реорганізації музично-драматичної школи, побудованої на кошти

М. Лисенка, в державний мистецький заклад вищої освіти. А. Буцький у 1920-1924 роках був ректором Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, вів класи фортепіано і композиції. Паралельно співпрацював з експериментальним театром Леся Курбаса «Березіль», писав музику до вистав, диригував оркестром.

Після А. Буцького Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка очолював музикознавець Микола Грінченко (1925-1928 роки). Його науково-педагогічна діяльність охоплювала всі музично- історичні курси - української, російської, західноєвропейської музики, історії опери, музичної критики, музичної історіографії, історії української музичної фольклористики.

В інституті в той період викладали композитори Левко Ревуцький, Пилип Козицький, Василь Золотарьов, Михайло Вериківський, диригенти Микола Малько, Григорій Верьовка, Сергій Тележинський, піаністи Григорій Беклемішев, Костянтин Михайлов, Костянтин Регаме, співак Микола Філімонов, фольклорист Климент Квітка, актор Іван Мар'яненко та багато інших. Також в інституті функціонував факультет української драми, який очолював Лесь Курбас, а до педагогічного складу входили його однодумці - актори і режисери заснованого ним експериментального авангардного театру «Березіль».

Викладачі Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка були і талановитими педагогами, і блискучими виконавцями, і прекрасними організаторами. Наприклад, професор Григорій Беклемішев підготував і провів у Києві цикл лекцій-концертів «Музично-історичні демонстрації», в якому упродовж 1923-1928 років виконав близько двох тисяч фортепіанних творів. Велику увагу приділяв популяризації української фортепіанної і камерної музики, виступав і сольно, і в складі професорського тріо з Давидом Бертьє і Стефаном Вільконським, виконуючи твори Миколи Лисенка, Віктора Косенка, Якова Степового, Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського, Василя Барвінського, Василя Золотарьова та інших українських композиторів. А професор Дмитро Ревуцький розробив і впровадив у навчальний процес унікальний авторський курс «Історія пісні», який передбачав «вокальні демонстрації»: щотижня для всього студентства виконувалися виключно українською мовою та за історичною хронологією від 12 до 20 нових пісень. Курс був розрахований на п'ять років і мав збагатити репертуар співаків творами вокальної світової

музики в перекладах українською мовою. Згідно з концепцією Д. Ревуцького, музичний матеріал охоплював різні історичні епохи від середньовіччя до ХХ століття в широкому географічному різноманітті (Німеччина, Австрія, Франція, Україна, Іспанія, Угорщина, слов'янські і скандинавські країни, республіки колишнього СРСР), а виконання творів супроводжувалося елементами театралізації. На жаль, Д. Ревуцький зміг реалізувати лише частину свого масштабного вокально-історичного проєкту У 1932 році Д. Ревуцький був звинувачений в буржуазному націоналізмі та розповсюдженні петлюрівської ідеології і виключений зі складу викладачів Музично- драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Були піддані репресіям і інші викладачі цього інституту, котрі допомагали Д. Ревуцькому в реалізації «вокальних демонстрацій» - відомий оперний співак-баритон Микола Філімонов і піаніст Костянтин Регаме..

Так, в атмосфері творчості, модерних експериментів і новацій, широкого європейського погляду на історію музики і мистецтва загалом формувалася творча особистість Леоніда Ентеліса. Розкриттю його таланту сприяло й неординарне студентське оточення: одночасно з ним в інституті навчалися майбутні зірки українського музичного мистецтва: співачка Зоя Гайдай, диригенти Натан Рахлін, Олександр Клімов, Олександр Міньківський та багато інших.

Ще будучи студентом Київського музично-драматичного інституту, Л. Ентеліс розпочав науково-педагогічну діяльність в Alma Mater. Здобута освіта дала йому широку загальну і музичну ерудицію, що дозволяло вести музично-просвітницьку роботу серед молодших колег. Український актор і режисер Роман Черкашин, який у 1925-1927 роках також навчався в Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, писав у своїх спогадах: «Моєму розумінню музики сприяли заняття, які проводив з нами студент останнього курсу композиторського відділення Леонід Ентеліс, -- іще зовсім молодий, вродливий синьоокий і тендітний. Він мав навчати нас музичної грамоти, але замість цього цікаво, у доступній нам формі розкрив історичну еволюцію ладо-тональної системи музичного мислення. Це допомогло зрозуміти відмінну від класичної мову музики XX сторіччя. Завдяки Леонідові Ентелісу я з захопленням сприймав твори Ігоря Стравінського, Бели Бартока, Альбана Берга, Сергія Прокоф'єва, Дмитра Шостаковича» [18, 18].

У Києві Ентеліс з головою поринув у творче життя великого міста. Особливими були творчі зв'язки молодого музиканта з експериментальним театром-студією Леся Курбаса «Березіль», з яким він почав співпрацювати від 1924-го року. У 1925-1927 роках він був завідувачем музичної частини театру "Березіль", писав музику до вистав цього театру, диригував оркестром. Однією з курбасівських театральних імпрез з музикою Л. Ентеліса став спектакль «Пошились у дурні» (за водевілем Марка Кропивницького, режисер - Фавст Лопатинський). Прем'єра відбулася в Києві 8 листопада 1924 року. Це була експериментальна переробка класичної п'єси, в якій значна роль відводилася цирковим акробатичним трюкам, словесним та фізичним імпровізаціям. Циркізація була не єдиним елементом новизни у цій постановці. При підготовці вистави Лесь Курбас і режисер Фавст Лопатинський наполягали, щоб актори щодня читали газети і вставляли у свої ролі репліки на політичні злободенні теми. Неординарно було вирішено музичну складову: режисер використав оригінальні пісні й музику Кропивницького, але з залученням несподіваних музичних інструментів. За спогадами актора і учасника вистави Йосипа Гірняка, «з лівого боку арени примостилася група “циркових прислужників”, які одночасно творили обов'язкову циркову оркестру. Вони грали на гребнях, укарінах, примітивних дудочках і різних дитячих калаталах» [3].

Дослідниця театрального авангарду Ганна Веселовська наводить фрагмент із рецензії на виставу з київської газети «Пролетарська правда». У статті пояснювалася «наявність у спектаклі модного джазбанду, який супроводжував події, граючи на дивних інструментах у «хаті-читальні» та відзначалася «музика для пісень т.Ентеліса в шумовому оркестрі, котрий композитору і режисеру дає великі можливості підкреслити загальний план постановки» [1, 174]. Модернізована згідно з вимогами часу вистава стала предметом гострої полеміки в тогочасному суспільстві. Думки глядачів і театральних критиків розділилися на тих, хто гаряче вітали появу нового модерного сценічного твору, й тих, хто не менш завзято критикували постановку та її режисера Фавста Лопатинського. Як би там не було, не можна не погодитися з думкою Г. Веселовської, «його інтерпретацію класичної оперети «Пошились у дурні» можна поставити поруч з найцікавішими переосмисленнями класики тогочасною європейською режисурою» [1, 177].

Леонідові Ентелісу також належить музика до вистав «За двома зайцями» (реж.В. Василько-Миляєв) та «Секретар профспілки» (реж.Б. Тягно), свідченням чого є афіші курбасівського театру сторічної давнини [2], [3].

Діяльність Леоніда Ентеліса як одного з найбільш активних учасників експериментального театру Леся Курбаса сприяла величезній популярності і визнанню цього колективу як в Україні, так і за кордоном. Відомо, що театр "Березіль" отримав золоту медаль на Всесвітній театральній виставці в Парижі в 1925 році.

У 1926 році театр «Березіль» переїхав до Харкова, тодішньої столиці України. Однак після переїзду Л. Ентеліс недовго працював у цьому театрі.

З ім'ям Леоніда Ентеліса пов'язане зародження ще одного новаторського напряму в тогочасному музичному мистецтві України - джазового виконавства. Цей факт послужив основою статті про Л. Ентеліса в «Українській енциклопедії джазу» Володимира Симоненка [15, 43]. У 1926 році у Києві відбувся перший виступ джаз- бенду Л. Ентеліса. Фактично, цей джазовий колектив існував у Києві й раніше, але не як окрема творча одиниця, а як невеликий шумовий оркестр, що супроводжував постановки театру Леся Курбаса. Взагалі, середина 20-х років ХХ століття була часом становлення українського джазу. Перший джазовий колектив виник у Харкові, його ініціатором був композитор Юлій Мейтус, котрий, до речі, теж активно співпрацював з театром Леся Курбаса.

Дослідник джазу Андрій Фісунов зазначає: «У першій третині ХХ століття весь радянський джаз орієнтувався на кращі американські та європейські досягнення в різних стильових напрямах джазу, використовуючи досвід видатних джазменів. Це відбувалося за умов браку спеціальної джазової освіти та малої кількості друкованого нотного матеріалу. Першу появу українського джазу та прояв його на широку публіку можна датувати 29 грудня 1925 року, коли композитор Юлій Мейтус зібрав перший джазовий бенд, успішно виступивши в Харкові. Сольний концерт харківського джаз-ансамблю відбувся в місцевому драматичному театрі. Оркестранти виконували твори як європейських джазових композиторів, джазові стандарти, так і твори афроамериканців, багато в чому близькі до архаїчного джазу. На жаль, жодних записів музики тих часів не збереглося» [16]. Очевидно, резонанс від того передноворічного харківського концерту справив на Леоніда Ентеліса велике враження, і вже в наступному 1926 році він вирішує дати в Києві окремий концерт власного джаз-бенду. Інформація про це збереглася в журналі «Театр - Музика - Кіно» за 1926 рік. Перший київський джаз-бенд узяв участь у спектаклі «Ленін», поставленому в Театрі читця Київського музично- драматичного інституту (музику до спектаклю написав Л. Ентеліс).

Незважаючи на ідеологічну складову вистави, факт появи першого в Києві джаз-бенду в якості музичного супроводу був засвідчений у тогочасній пресі [10].

Ще один історик джазу Ігор Кромф писав, що «більшість українських джазменів та джаз-виконавців в той час була російськомовна та перебралась до столиці СРСР, де продовжила кар'єру. Зокрема, українськими джазистами можна вважати Леоніда Утьосова, Олександра Цфасмана, Леоніда Теплицького, Якова Скоморовського. Більшість з них практикували не „чистий” афроамериканський джаз, а так званий „теа-джаз”, тобто джаз поєднаний з вокальними виступами та театралізованими дійствами» [11]. Очевидно, до цієї когорти можна віднести і Леоніда Ентеліса.

Отже, першу третину свого життя Леонід Ентеліс провів в Україні і саме тут відбулося його професійне становлення і яскравий творчий дебют як музикознавця, викладача-лектора, театрального композитора, джазмена і організатора музичного процесу. Однак у 1927 році він залишає Україну і переїжджає до Ленінграда (нині - Санкт-Петербург), де буде мешкати і працювати до кінця своїх днів. Зміна місця проживання була пов'язана з одруженням і новими творчими планами молодого подружжя. Дружиною Леоніда Ентеліса (до 1937 року) була уродженка Києва Віра Ісааківна Кельман (19051992), яка саме в 1927 році закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано. У біографічній довідці Віри Кельман зазначено: «Після закінчення Київської консерваторії Віра Кельман переїхала до Ленінграда. Тут піаністка виступала зі співаками та інструменталістами. На філармонійній сцені часто з'являвся її перший чоловік - музикознавець Леонід Ентеліс. У його концерті-лекції «Російський романс в епоху імперіалізму» у квітні 1935 року Кельман і виступила у Великій залі, акомпануючи учасникам програми» [9].

Можливо, своїм переїздом до Ленінграда Л. Ентеліс врятував своє життя, адже відомо, що в 1933 році театр Леся Курбаса «Березіль» був закритий, а його лідер звинувачений у буржуазному націоналізмі, ув'язнений і страчений в урочищі Сандармох у 1937 році. Репресіям були піддані й інші «березільці», а також викладачі Музично- драматичного інституту імені Миколи Лисенка, де працював Леонід Ентеліс.

Висновки

Народження, здобуття музичної освіти і яскравий початок мистецької діяльності в Україні визначили подальшу творчу долю Леоніда Ентеліса. Пристрасть до музики, театру, джазу залишиться назавжди в його душі. Він стане авторитетним оперним і балетним критиком, опублікує кілька власних книг про музику, все життя писатиме огляди музично-театрального життя і рецензії на постановки нових сценічних творів, виступатиме з лекціями про видатних композиторів та інтерв'ю з приводу найбільш актуальних проблем музичного життя. Ім'я Леоніда Ентеліса разом із десятками, сотнями і тисячами талановитих імен інших українців, які з різних причин залишили рідну землю, повинно бути повернуте в Україну і зайняти достойне місце в пантеоні видатних діячів української музичної культури.

Перспективним напрямком дослідження означеної теми є пошук і розширення переліку імен діячів української музичної культури, які провадили свою творчу і наукову діяльність за межами України, і долучення їхнього внеску до національної культурної спадщини.

Список використаних джерел і літератури

1. Веселовська Ганна. Український театральний авангард: Ін-т проблем сучасного мистецтва НАМ України. К.: Фенікс, 2010. 368 с.

2. Вистава «За двома зайцями» з музикою Леоніда Ентеліса. Цифрова колекція театру Леся Курбаса «Березіль»

3. Вистава «Пошились у дурні» з музикою Леоніда Ентеліса. Цифрова колекція театру Леся Курбаса «Березіль».

4. Вистава «Секретар профспілки» з музикою Леоніда Ентеліса. Цифрова колекція театру Леся Курбаса «Березіль»

5. Ентеліс Леонід Арнольдович. Вікіпедія

6. Ентеліс Леонід. Українська музична енциклопедія, том 2. С. 24.

7. Іванов Володимир. Тадеуш Ганицький. Кам'янець на Поділлі Миколаїв Вінниця: ВМГО «Розвиток», 2007. 124 с.

8. Катаєва Марія. Назви столичних вулиць, перейменовані у 2014 -2022 роках, зібрали в одній брошурі. Вечірній Київ, 28 грудня 2022 року.

9. Кельман Віра. Біографічна довідка.

10. Київський пересувний театр читця. Театр-музика-кіно. 1926. №2.

11. Кромф Ігор. Життя - суцільна імпровізація. Коротка історія джазу в Україні. Прямий, 30 квітня 2020 року.

12. Михайлов К. Из истории Киевской консерватории. Академія музичної еліти України: Історія та сучасність: До 90-річчя НМАУ імені П.І.Чайковського: Авт - упоряд.: А.П.Лащенко та ін. К.: Музична Україна, 2004. С. 51-96.

13. Музей Метрополітен у Нью-Йорку визнав Рєпіна та Айвазовського українськими художниками. Укрінформ

14. Портний Юрій. Діяльність Т. Ганицького в контексті професіоналізації фортепіанного виконавства на Поділлі (початок ХХ ст.). Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії практики освіти: Зб. наук. ст. Вип. 35. Професія «музикант» у часопросторі: історико-культурні метаморфози. Харків: Харк. нац. ун-т мистецтв імені І.П.Котляревського, 2012. С. 142-149.

15. Симоненко В. Українська енциклопедія джазу. Київ: Центрмузінформ, 2004. 232 с. С.43.

16. Фісунов Андрій (2021). «Достав мене на місяць». Зародження українського джазу.

17. Червоний захід сонця. Картина Архипа Куїнджі в колекції Музею мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку

18. Черкашин Роман, Фоміна Юлія. Ми - березільці: театральні спогади - роздуми: упоряд. В. Собіянський; передм. Н. Єрмакова. Київ: АКТА, 2008. 336 с.

References

1. Veselovska, H. (2010). Ukrainian theatrical avant-garde, Institute of Contemporary Art Problems of the National Academy of Arts of Ukraine. Kyiv: Phoenix. 368 p. [in Ukrainian].

2. Performance "Chasing Two Hares" with music by Leonid Entelis. Digital collection of the Les Kurbas Theater "Berezil" [in Ukrainian].

3. Performance of "Fooled" with music by Leonid Entelis. Digital collection of the Les Kurbas Theater “Berezil” [in Ukrainian].

4. Performance "Secretary of the Trade Union" with music by Leonid Entelis. Digital collection of the Les Kurbas Theater "Berezil" [in Ukrainian].

5. Entelis Leonid Arnoldovych. Wikipedia [in Ukrainian].

6. Entelis Leonid. Ukrainian Music Encyclopedia, volume 2, p. 24 [in Ukrainian].

7. Ivanov, V. (2007). Tadeusz Hanicki. Kamianets na Podilli - Mykolaiv - Vinnytsia: All-Ukrainian public organization "Progress". 124 p. [in Ukrainian].

8. Kataeva, M. (2022). Names of the capital's streets renamed in 2014-2022, collected in one brochure. Vechirnii Kyiv, December 28 [in Ukrainian].

9. Kelman Vira. Biographical note [in Russian]. https://100philharmonia.spb.ru

10. Kyiv Mobile Reader's Theater (1926). Theater - music - cinema. .№2 [in Russian].

11. Kromf, I. (2020). Life is a continuous improvisation. A brief history of jazz in Ukraine. Priamyi, April 30 [in Ukrainian].

12. Mykhailov, K. (2004). From the history of the Kyiv Conservatory. Academy of Music Elite of Ukraine: History and modernity: To the 90th anniversary of the NMAU named after P. I. Tchaikovsky: Author-editor: A.P.Lashchenko and others. K.: Musical Ukraine. P.51-96 [in Russian].

13. The Metropolitan Museum of Art in New York has recognized Repin and Aivazovsky as Ukrainian artists (2023). Ukrinform, February 12 [in Ukrainian]

14. Portnyi, Yu. (2012). The activity of T. Hanitsky in the context of professionalization of piano performance in Podillia (early twentieth century). Problems of interaction between art, pedagogy and theory of educational practice: Collection of scientific articles. Issue 35. The profession of "musician" in time: historical and cultural metamorphoses. Kharkiv: Kharkiv National University of Arts named after I.P. Kotlyarevsky. P. 142-149 [in Ukrainian].

15. Symonenko, V. (2004). Ukrainian Encyclopedia of Jazz. Kyiv: Tsentrmuzinform. P. 43. [in Ukrainian].

16. Fisunov, A. (2021). "Take me to the moon". The birth of Ukrainian jazz.

17. Red sunset. Painting by Archip Kuindzhi in the collection of the Metropolitan Museum of Art in New York [in English].

18. Cherkashyn, R., Fomina, Yu. (2008). We are the Berezilians: Theater Memories and Reflections: compiled by V. Sobiyansky; preface by N. Yermakova. Kyiv: AKTA. 336 p. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru