Маріупольська драма: меморативні практики, свідчення, ідентичність, театральний код

Зображення війни ніби зсередини споруди Маріупольського театру у повністю оточеному російськими військовими злочинцями українському місті мовби оживлює задавнені транспоколіннєві травми українців - бомбардування мирних міст гітлерівською авіацію під час Другої світової війни (« У ніч на 5 березня нас розбудив літак. Тепер вони прилітали щоночі, і ми чули жахливий свист бомби, а потім страшний вибух. Як у кіно про німців. Тільки тепер нас бомбили “братушки” росіяни» (Гаврош, 2022)), сліпу віру у раціональність росіян («ми думали це потриває тиждень-другий, і все закінчиться», «що все-таки в росіян вистачить розуму, аби цю безглузду бійню зупинити» (Гаврош, 2022)).

Але найрельєфнішою реанімованою травмою у п'єсі стають стигмати Голодомору, які карбуються у багатьох сценах і репліках, коли люди ділять на всіх невеличку кількість продуктів, ножом ріжуть маленьку цукерку на вісьмох, радіють невеличкому, десь розміром із півпальця, шматочку голландського сиру, забувають, як виглядає хліб, набирають у діжки сніг, аби розтопити його у воду для пиття... Вражає і те, як лаконічно драматургові вдається «розтягнути», «перерозподілити» посттравму голоду між новими наймолодшими поколіннями українців: коли його персонажі свідчать про переведених у приміщення театру зі зруйнованого пологового будинку молодих мам із немовлятками, вони фіксують, як «у багатьох матерів від пережитого жаху зникало грудне молоко» і як військові «привозили дитячу суміш, денну норму якої бідолашні матері розтягували для своїх діток на три дні» (Гаврош, 2022).

На відміну від історії про споруду театру, від якої лишається самісінький зруйнований фасад, історія людської спільноти всередині цієї споруди наділена колосальним вітаїстичним потенціалом, багато в чому пов'язаним із тим, як у горнилі війни у колишньому проросійському місті оприявнюється нова колективна українська ідентичність.

Дискурс ідентичності як поле контрастів та дорослішання нації

Відзначивши, що творчому натхненню заважає війна, через яку «дуже важко концентруватися на позитивному думанні», Олександр Гаврош в одному із інтерв'ю про «Маріупольську драму» наголосив, що «зрештою, боротьба за національну ідентичність і стала причиною цієї війни, в якій Росія намагається стерти Україну з лиця землі. Тому твори, які спрямовані на зміцнення української тотожності, а вони в моїй творчості завжди були визначальними, є продовженням нашої світоглядної боротьби за своє існування» (Гаврош та Толочко, 2022). Власне, сама вистава «Маріупольська драма» є міжрегіональною постановкою, яка стирає відмінності між східними та західними територіями України, адже, разом зі маріупольськими акторами, її реалізували закарпатці - не тільки драматург Олександр Гаврош, а ще й режисер-постановник Євген Тищук та художниця Емма Зайцева:«така міжрегіональна постановка свідчить про нашу загальноукраїнську солідарність» (Толочко, 2022).

Як засвідчила нинішня російсько-українська війна, чимало ідентичнісних питань до її початку та на її попередній стадії не були належно опрацьовані українцями, що мало свої об'єктивні причини - «вагомою проблемою для України є перервність еволюційного шляху формування української національної ідентичності» (Киридон, 2016, с. 93). Потужна російська пропаганда, з одного боку, та водночас недостатня робота з українською ідентичністю з боку українського політикуму, який прагнув уникнути електоральних втрат у лояльних до Росії регіонах, та української культури, яка була готова розвиватися у спільному з Росією культурному просторі, лише підживлювали ситуацію «українсько- української ідентичнісно-меморіальної війни» (Матусяк, 2020, с. 43). Відтак сучасна українська драматургія від березня 2022 року взялася активно «вирівнювати» цей стан речей, саме тому «вистави і тексти, які з'явилися за цей рік, здебільшого ставлять питання і проговорюють тези, схожі на ревізію ідентичності» (Апчел, 2023).

Користуючись термінологією сучасних істориків, які говорять про «ментальну війну», ми починаємо суттєво переосмислювати прорахунки нашої драматургічно-театральної культури від початків української незалежності 1991 року: «Сьогоднішня “історична війна” Росії з Україною - реальність, яка дана нам не лише в книгах та кіно, але і в кулях та ракетах. Перемога над свідомістю часто скасовує необхідність взагалі розчохляти зброю, як це ми подекуди бачили в Криму в 2014 році. А неявка на таку ментальну війну автоматично означає поразку» (Громенко, 2022a). Реалії репертуару Маріупольського драмтеатру, як і інших російських театрів в Україні, по суті, маркували довготривалу «неявку» на цю ментальну війну, коли масовано формувалися дискурси «вищості» усього російського над українським (комплекс «молодшого брата» в українців) або бодай «толерантності» (комплекс «братніх народів»). Історія Маріупольського театру як культурної інституції засвідчує, що культурну війну цим колективом було програно, попри зусилля Анатолія Левченка та Людмили Колосович.

Тут показовим є епізод п'єси «Маріупольська драма», в якому акторська родина Ігоря Китриша та Олени Білої згадує, з чим саме вони приїхали на прослуховування у Маріупольський театр у 2003 році. Показово, що, здобувши освіту у вже у незалежній Україні, молоді випускники харківського театрального вишу, який, будучи на той час вже понад 10 років інституцією української освіти у сфері культури, лишається російськомовним, прибувають в українську державну культурну інституцію, якою був Маріупольський драмтеатр, з уривком зі своєї дипломної вистави за російським твором про «Вєлікую Отєчєствєнную войну» «А зори здесь тихие». Вражає, що досі навіть актори, які згадують трагедію свого театру вже перед українськими глядачами, ностальгують за тим, як вони у цій виставі грали Брічкіну, Камількову, Васкова... На щастя, кільком молодим поколінням українців ці «герої» вже ні про що не говорять, проте, як бачимо, мріяти про глобальне переосмислення сучасною українською драмою та сучасним українським театром ставлення до радянського репертуару та явних ознак у ньому російської, а не української колективної та культурної пам'яті - ще дуже зарано, тут необхідна нагальна і термінова внутрішня «декомунізація» всередині самих театральних колективів та драматургічних спільнот.

Не випадково у радіофільмі Громадського радіо рефреном звучить теза, що «Маріупольський театр нищили двічі. Спочатку російська культура, потім - російська бомба» (Соганчі та Єрмолаєва, 2023). Тут ще раз варто згадати про долю проукраїнського режисера Маріупольського драмтеатру Анатолія Левченка, який до вистав про Голодомор, Майдан, УПА, реалізованих після 2014 року, також на початку 2000-х намагався ставити російськомовні вистави російських авторів, тобто, виявляв допевну лояльність до російського культурного дискурсу, яка не врятувала його від понад 10 місяців тюрми суворого режиму у Донецьку. Український простір в українських містах між Революцією гідності та лютим 2022 року маркували показово і помпезно, лишаючи у самій культурі безліч лазівок для «русского міра». Так, у п'єсі Олександра Гавроша співачка Віра Лебединська згадує про площу Свободи у Маріуполі, декоровану 25 стовпами з голубами - символ 25 областей України, включно з Кримом, на той час уже анексованим, Донецькою та Луганською областями, які були частково окуповані і на території яких тривала гаряча війна з Росією. Це аж ніяк не посприяло зникненню з театру ані російської мови, ані російського репертуару... Не випадково актори, переосмислюючи себе і театр напередодні 24 лютого 2022 року, усвідомлюють, що були «наївні», оскільки «тоді абсолютно нічого не розуміли, були, як сліпі кошенята», що «готували чергову прем'єру», хоча «останні вісім років жили як на пороховій бочці...» (Гаврош, 2022).

Те, що у лютому-березні 2022 року сталося з Маріуполем загалом та Маріупольським драмтеатром зокрема, скасовувало популярний у російськомовних регіонах України міф про «братні народи» та змусило багатьох раніше в цілому лояльних до Росії українців зовсім по-іншому подивитися на сусідню державу та її народ: «Причиною злочину російської армії в Маріуполі було те, що проваливши бліцкриг та захоплення України за тижні, Росія вирішила вдатися до терористичної війни, вбиваючи цивільних (як це було, зокрема, під Києвом у Бучі) та руйнуючи багатоповерхівки, в надії залякати українців та звірствами змусити Україну здатися. Поясненням цьому є те, що сучасна російська армія “виростала” на вбивствах цивільних в Чечні та Сирії, де такі міста, як півмільйонний Грозний в 2000 році та понад півторамільйонне Алеппо в 2016 році були стерті з лиця землі. Російська авіація звикла бомбити цивільні об'єкти. У результаті, в Чечні та Сирії загинули понад 100 тисяч лише цивільних в кожній з війн» (Главком, 2023).

При цьому більшість власних злочинів у Маріуполі російська пропаганда намагалася приписати українським військовим і місцевій теробороні на тлі цинічної брехні про те, як російська армія «визволяє» це українське місто. «Твердження, що ви жертва, коли насправді ви агресор, не є захистом. Насправді це частина злочину. Розпалювання ненависті, спрямоване проти українців, не є частиною захисту Російської Федерації або її громадян. Це елемент злочинів, які російські громадяни скоюють на українській території», - наголосив Тімоті Снайдер на Радбезі ООН 14 березня 2023 р. (Снайдер, 2023).

У п'єсі «Маріупольська драма» актори свідчили про те, що людям, які рятувалися у споруді театру, «волонтери привозили картоплю, овочі, яблука, військові - м'ясо, морожену рибу, яку брали зі складів. Потім привезли ще кілька генераторів, які дали змогу нам заряджати мобільні телефони та підключити великі холодильники, які взяли із розбомблених магазинів» (Гаврош, 2022), що «тероборона привезла польову кухню» (Гаврош, 2022), що військові відчинили центральний універмаг у місті, аби люди могли набрати собі їжу (Гаврош, 2022), тобто зібрані та опрацьовані свідчення очевидців маркують піклування українських військових про цивільних маріупольців, яких нещадно нищили окупанти.

А ще «Маріупольська драма» розповідає про те, як у театрі українці вдаються до дивовижної самоорганізації: здають кров для українських поранених, разом облаштовують різні локації театру для розміщення людей, ведуть облік тих, хто перебував у споруді театру, гріють та роздають кип'яток, облаштовують польову кухню, розподіляють продукти та ліки, навіть відкривають медпункт, склад одягу і дитячу кімнату. У п'єсі зафіксовано «включеність» у проактивну спільноту всередині театру всіх, навіть молодших школярів: у виставі «Маріупольська драма» молодший школяр Матвій перформативно пише перед уявним фасадом театру крейдою на підлозі великі літери: «ДЕТИ».

Не випадково платформа «Spatial Technologies» розповідає про Маріупольський театр блокадного періоду як про «історію самоорганізованої спільноти - міста в будівлі» (Spatial Technologies, 2023). Досвід життя в театрі, оприлюднений свідками подій та вписаний у його 3D-модель, вкотре засвідчує унікальну схильність українців до самоорганізації, риси дорослішання нації, коли у спільноті стихійно з'являється чимало проактивних людей, здатних брати на себе відповідальність за інших. «Нам потрібно вчитись жити у своїй державі» (Громенко, 2022b) - власне, такою формулою можуть бути позначені сконструйовані у «Маріупольській драмі» активності людей у самій споруді театру.

Дискурс театру: документальний, символічний, меморіальний аспекти

Олександр Клековкін у поняття «театр» включає багато конотацій - «місце для глядачів, видовище», «будівлю, спеціально призначену для показу вистав», видовищний заклад як певний колектив, зрештою, «сукупність драматичних або театральних творів» (Клековкін, 2009, с. 373). Що ж у ситуації з місцевим Театром набували, втрачали і втратили маріупольці?

Драматург Олександр Гаврош жанрово визначив свою «Маріупольську драму» як жанр «реквієм по театру», а режисер Євген Тищук «поставив виставу у жанрі сторителінгу, коли кожен з акторів розповідав власну історію того, що відбувалося під час вимушеного життя в театрі. Це вийшло настільки вражаюче, що глядачі виходили із залу зі сльозами на очах» (Гаврош та Толочко, 2022).

Театральний твір про театр, причетний до війни, - цікава традиція сучасної української драми. Наприклад, у 1984 році харківський драматург Зиновій Сагалов створив п'єсу «705 днів до Нюрнберга» про те, як сучасний режисер готував у харківському театрі сценічну подію, присвячену судовому процесу 1943 року, що відбувся у стінах Харківського театру і фіксував злочини гітлерівців проти харків'ян (Сагалов, 1989). Аналізуючи цю п'єсу, я відзначала новаторський погляд драматурга на театр як простір, в якому «можливі різні метаморфози та зсуви, де не існує чіткого кордону між достовірним та віртуальним, де повноправно заявляють про себе найпримхливіші зціплення і мисленнєві перетини часопростору, де приховане стає явним і фіксується численними “свідками”» (Бондарева, 2006, с. 393).

Олександру Гаврошу також вдається вловити, зафіксувати і творчо інтерпретувати особливості Маріупольського драмтеатру в ексцесній ситуації як зону особливого, ледь не міфічного простору. Важливо розуміти, що його респонденти та виконавці ролей - це театральні актори, а актор як такий «носієм знаків, середохрестям повідомлень про розказувану історію» (Паві, 2006, с. 35). До того ж специфіка створення цієї документальної вистави суттєво відрізнялася від загальної практики документального театру, який свідомо уникає роботи із професійним акторським середовищем і в якому «процес роботи творчої групи над документальною драмою нагадує одночасно репортерську практику й алгоритм проведення розслідування, типовий для аналітичної журналістики: з розробкою теми, питань, фіксацією усних розповідей-свідчень реальних людей (потенційних героїв, а можливо, учасників вистави)» (Голоднікова, 2018). Тут одразу йшлося не лише про фіксацію свідчень та спогадів, але і про необхідність реалізації вистави як групової терапії для маріупольців, які ідентифікували себе як українські актори і переїхали відроджувати «свій театр» у споруді «іншого» театру: «постраждалі з різними травматичними історіями підтверджують терапевтичний потенціал групи» (Герман, 2019, с. 371).

Автор п'єси, закликаючи нас зрозуміти «Маріупольську драму», мовби незримо спирається на настанову філософа Юзефа Тішнера, що «розуміти драму - це зрозуміти, що людина є драматичною істотою... Бути драматичною істотою - означає проживати даний їй час із іншими людьми навколо себе та землею під ногами як сценою. Людина не була б драматичною істотою, якби не три чинники: відкритість до іншої людини, відкритість до сцени драми й до минущого часу» (Тішнер, 2019, с. 9). Ми бачимо, що драматург у тексті взагалі обходиться без ремаркового комплексу. Якщо у пошукових експериментах європейського театру «мінімалізація ремарок слугує загальному процесу руйнації традиційної драми, її театральноцентричної структури, водночас залишаючи більше свободи режисеру як чільній постаті театрального процесу, нічим не зобов'язуючи та не обмежуючи його креативних функцій» (Васильєв, 2018, с. 12), то в аналізованому драматургічному творі акторам узагалі не треба вказівок, як грати власні особисті свідчення та що відчувати під час їхнього оприлюднення.

Для акторів-маріупольців, які пережили трагедію свого Міста і свого Театру, свідчення стають своєрідною терапією і водночас усвідомленою місією - не випадково вони, окрім вистави, активно беруть участь у багатьох інших документальних проектах, про які вже було згадано вище.

Оскільки «Театр - це завжди пошук значень і шляхів донесення цих значень до інших» (Брук, 2005, с. 79), парадоксально виглядає візуальна історія, коли ще на початку дії на сцені на очах у глядачів «розламується кубик із зображенням Маріупольського театру», і саме з цього починається ретроспективний екскурс у простір, якого вже не існує. Із п'єси «Маріупольська драма» ми дізнаємося, що на початку 2000-х років театр уже ховався за риштуваннями - але тоді Україна здійснила його унікальну реконструкцію, після якої відкрилися велика зала на 700 глядачів з ярусними триповерховими балконами та розкішною акустикою, що у театрі було дуже багато необхідних для його функціонування внутрішніх приміщень - костюмерних, гримерних, репетиційних, танцювальних, декораційних, архівних, що театр був одним із найгарніших на півдні України та вважався символом міста Маріуполь - не випадково саме його було зображено на сувенірних магнітиках.

У п'єсі показано, як руйнується не лише сама споруда наповненого людьми театру, але і сакральний внутрішній простір театру, коли його заповнюють тисячі маріупольців у пошуках прихистку від російських авіаційних атак. Те, що люди стають «морем», яке стихійно затоплює будь-який куточок театру, сидять на його декораціях, сплять на листах від картонних коробок, «шубах й шинелях з костюмованих вистав» (Гаврош, 2022), розламаних частинках крісел з глядацької зали, на сходах і в усіх допоміжних приміщеннях, - все це немов перетворює саму театральну споруду на примару: «Людей було стільки, що вони стали частиною будівлі. Я в прямому сенсі ходив по них. Стін я не бачив - лише химерні постаті, що до них тулилися» (Гаврош, 2022). Через гарну акустику у костюмерному цеху, де розмістилася родина персонажів «Маріупольської драми», у наших нараторів склалося враження, що вони «жили наче в кінозалі, де тривають безупинні бої, нальоти авіації, артилерійські дуелі» (Гаврош, 2022), через що люди відчували свою «абсолютну незахищеність» (Гаврош, 2022). Ми бачимо, як безцінний театральний архів перетворюється на «макулатуру», яку люди кидають на цементну підлогу, аби менше відчувати її смертельний холод під час сну; як для того, аби розпалити вогонь у польовій кухні, використовують деревину з театральних крісел, «бо вони із просушеного дуба» (Гаврош, 2022); як номерки з гардеробу стають «бейджиками для позначення персоналу» (Гаврош, 2022); як актори заколочують рекламними щитами й банерами вікна та віконні пройоми, з яких вже обсипалося скло. Усі ці передапокаліптичні картини передують справжньому апокаліпсису, який спричиняє скерована на театр авіаційна бомба з російського літака.

Передфінальну картину цього апокаліпсису створено жорстокими гіпернатуралістичними мазками, і в ній надзвичайно вражає цинічне споглядання російського пілота за наслідками своєї «роботи»: «Там, де мав бути театр - його справді немає. Як уламки скелету стирчать лише лицева частина і задня. А посередині нічого нема - лише величезна вирва... Довкола носяться збожеволілі люди. У дітей із голів тече кров. З-під завалів кричать поранені. Я їх не бачу, але чую їхні голоси: “Ми - тут! Дістаньте нас!”. А над нами кружляє літак, який скинув цю бомбу. Наче любується своєю роботою. Обезумілі люди, що вибираються з театру, кидаються просто під машини. Хапаються за проїжджі автівки, аби тільки виїхати з цього пекла. Літак летить на нас, і ми падаємо обличчями у березневу грязюку. І молимося, не знаючи, як порятуватися» (Гаврош, 2022). Актори розповідають, що театр горів ще два дні, але його після бомбардування майже безперервно обстрілювали з артилерії, аби не дати порятувати людей з-під завалів...

Це була показова розправа російських військових злочинців з мирними мешканцями міста, яке вдруге відмовилося їм коритися, яке хотіло бути українським, тож «показовий теракт Росії зі знищення Драмтеатру є уособленням долі всього Маріуполя» (Главком, 2023).

Привезений акторами на українську землю невеличкий магнітик, на якому зображено театр, починає сприйматися як місце пам'яті та знак локальної комеморації, як відновлений зв'язок між минулим життям театру та його довгим, але таким необхідним відродженням, у якому театр - це не тільки і не стільки його споруда: «Маріупольський театр зруйнований, але він не помер. Він живе. Це говоримо вам ми - ті, хто там був і кому вдалося вижити. Ми допомагали одне одному, вірили в Україну і не зрадили її. Ми - Маріуполь...» (Гаврош, 2022).



Висновки та перспективи подальших розвідок

Оскільки злочини проти людяності, так само як і воєнні злочини, не мають терміну давності, а їх фіксація і дослідження дуже важливі для подальшої роботи із колективною пам'яттю і травматичним минулим, документальна п'єса «Маріупольська драма» є цінним художнім матеріалом для сучасних українських студій пам'яті, які швидко включаються в опрацювання подій нової фази російсько-української війни, пропонують релевантні ракурси їх інтерпретацій, підкріплені свідченнями очевидців та документальними комеморативними практиками. У подальших студіях цей текст про трагедію Маріупольського драмтеатру можна ввести не лише у документально-комеморативні контексти, як це зроблено у статті, але й у ширші художні контексти - наприклад, сучасних українських п'єс про трагедію Маріуполя («Трубач» Інни Гончарової, «Пригадати майбутнє» Олександра Вітра, «Закрите небо» Неди Нежданої, «Садити яблуні» Ірини Гарець, «Море залишиться» Олега Михайлова) або навіть сучасних українських поезії та прози цього тематичного діапазону.



Бібліографічний список

1. Ana, More, 2023. FB-допис від 16.03.2023. [Facebook]

2. BBC News - Русская служба, 2023. Мариуполь: Человеческие истории. Документальный фильм Би-би-си. [video]

3. BBC News Україна, 2023. «Ми переступали через трупи»: історії тих, хто вибрався з Маріуполя. [video]

4. Espreso, 2022. Ховають сліди злочину: у Маріуполі окупанти зносять будівлю драмтеатру. [video]

5. Lyuty, T.,2022. FB-допис від 13.12.2022. [Facebook]

6. Маріуполь. Невтрачена надія. Документальний фільм. [video]

7. RLT.lt, 2023. У кінотеатрах вийшов фільм «Маріуполь 2» вбитого в Україні литовського режисера. [online]

8. Spatial Technologies, 2023. Місто в театрі: Російський авіаудар по Маріупольському драмтеатру - частина перша. [video]

9. Tsilyk, I.,2022. FB-допис від 12.12.2022. [Facebook]

10. TTVStudio, 2022. Маріуполь. Хронікипекла.[video]

11. Апчел, О., 2023. Про український театр і про те, як його змінила війна.

12. Базів, Л., 2022. Тривога. Бомбосховище. Аншлаг. Театральні підсумки року. Український театр воєнного року крізь цифри та назви. Укрінформ

13. Бондарева, О, 2006. Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв'язку через жанрове моделювання: монографія. Київ: Четверта хвиля.

14. Брук, П., 2005. Жодних секретів. Думки про акторську майстерність і театр. Пер. з англ. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка.

15. Васильєв, Є., 2018. Сучасна драматургія: жанрові трансформації, модифікації, новації. Доктор наук. Автореферат. Національна Академія Наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.

16. Гаврош, О. та Толочко, Н., 2022. Обов'язок журналістів і літераторів - зафіксувати страшний і водночас героїчний досвід нашої боротьби за своє існування. Media Центр [online]

17. Гаврош, О., 2022. Маріупольська драма. Рукопис автора.

18. Герман, Д., 2019. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства - від знущань у сім'ї до політичного терору. Пер. з англ. Львів: Видавництво Старого Лева.

19. Главком, 2023. Маріупольський драмтеатр: рік потому. Реальний злочин і страшні фейки рашизму. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. [онлайн]

20. Голоднікова, Ю., 2018. Нова драма в житті і на сцені. Медіакритика

21. Горлач, П., 2023 a. Дослідницький фільм про Маріупольський театр можна переглянути онлайн. Суспільне. Культура [online]

22. Горлач, П., 2023b. Українська студія розробила 3D-тур драмтеатром у Маріуполі. Суспільне. Культура [online]

23. Грабович, Г., 2023. На берегах «Життя в реальності війни». Критика

24. Гребенюк, Т., 2022. Мовчання й говоріння як форми репрезентації історичної травми в українській прозі доби Незалежності. Синопсис: текст, контекст, медіа, 28(3), с. 104-112.

25. Громенко, С., 2022a. Мультифронтир. Нова схема української історії. Локальна історія [online]

26. Громенко, С., 2022b. Треба вчитись жити в своїй державі. Public Administration Reform [online]

27. Ґолька, М., 2022. Суспільна пам'ять та її імпланти. Пер. з польськ. Київ: Ніка-Центр.

28. Зебальд, В.Ґ., 2023. Повітряна війна і література. Пер. з нім. Харків: ist publishing.

29. “Зустрінемось на Драмі”: радіофільм про Маріупольський драмтеатр, 2023 [онлайн]. Громадське радіо. 16 березня 2022 р.

30. Киридон, А., 2016. Гетеротопії пам'яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам'яті. Київ: Ніка-Центр.

31. Клековкін, О., 2009. Theatrica. Старовинний театр у Європі від початків до кінця XVIII століття: Лексикон. Київ: АртЕк.

32. Коннертон, П., 2004. Як суспільства пам'ятають. Пер. з англ. Київ: Ніка-Центр.

33. Марченко, В., 2022. «Це було серце міста». Спогади про Маріупольський драмтеатр. Суспільне, 23 травня.

34. Матусяк, А., 2020. Вийти з мовчання: деколоніальні змагання української культури та літератури XXI століття з посттоталітарною травмою. Пер. з польськ. Львів: ЛА Піраміда.

35. Минуле / Майбутнє / Мистецтво, б.д. Глосарій. [online]

36. Мірер, П., 2022. Окупанти РФ зносять маріупольський театр, на який у березні скинули бомбу:що відомо. Суспільне. Новини [онлайн]

37. Новинарня, 2022. Блокадний Маріуполь - драмтеатр як бомбосховище для тисячі людей. [video]

38. Нора, П., 2014. Теперішнє, нація, пам'ять. Пер. з франц. Київ: КЛІО.

39. Паві, П., 2006. Словник театру. Пер. з франц. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка.

40. Петік, М., 2023. Повернулися до Маріуполя і розважають росіян: частина трупи зруйнованого Драмтеатру гастролює до РФ. Obozrevatel [online]

41. Подробиці, 2022. Маріуполь... поза зоною. [video]

42. Покальчук, О., 2022. Атака на Драмтеатр у Маріуполі. Невідомі деталі, які дослідили Amnesty International. Українська правда [online]

43. Попудрібко Н., 2023. Фільм «20 днів у Маріуполі» - це можливість залишити в історії військові злочини, які вчинила Росія в Україні. Суспільне. Культура [online]

44. Рагуцька, Л., 2023. Родом з України: ідентифіковано окупанта, який наказав про бомбардування драмтеатру в Маріуполі. Obozrevatel [online]

45. Сагалов, З., 1998. 705 дней до Нюрнберга: Драматическая история в двух частях. Три жизни Айседоры Дункан: Пьесы. Харьков: Калейдоскоп. С. 5198

46. Славінська, І., 2022. Ірина Подоляк: Культурні інституції не були готові до початку вторгнення. Що далі? Локальна історія [online]

47. Снайдер, Т., 2023. Граючи в жертву. Виступ Тімоті Снайдера на Радбезі ООН, 14 березня 2023 р. Пер. з англ.

48. Соганчі, Ю. та Єрмолаєва, В., 2023. «Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольськийтеатр.[podcast] 16 березня 2023.

49. Телеканал ТВ-7 Маріуполь, 2022. Маріупольський Драмтеатр. 1960-2022. Останній рік життя.[video] 30 грудня.

50. Тішнер, Ю., 2019. Філософія драми. Пер. з польськ. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА.

51. Толочко, Н., 2022. «Маріупольська драма»: вистава-свідчення про воєнний злочин проти українців. Media-Центр [online]

52. Харківська правозахисна група, 2023. «Я хочу їх вбивати». Маріупольський Драмтеатр: спогад зсередини [video] 16 березня.



References

1. Ana More, 2023. FB-dopys vid 16.03.2023 [FB post dated 03/16/2023].

2. Apchel, O., 2023. Pro ukrayinskyy teatr i pro te, yak yoho zminyla viyna [About the Ukrainian theater and how it was changed by the war]. [online].

3. Baziv, L., 2022. Tryvoha. Bomboskhovyshche. Anshlah. Teatralni pidsumky roku. Ukrayinsky teatr voyennoho roku kriz tsyfry ta nazvy [Anxiety. Shelter. Full house Theatrical results of the year. Ukrainian theater of the war years through numbers and names]. Ukrinform [online]

4. BBC Nevs Ukrayina, 2023. “My perestupaly cherez trupy”: istoriyi tykh, khto vybravsya z Mariupolya [“We stepped over corpses”: stories of those who escaped from Mariupol] [video]

5. BBC News - Russkaia sluzhba, 2023. Mariupol: Chelovecheskiye istorii. [Mariupol: Human Stories]. Dokumentany film Bi-bi-si. [video]

6. Bondareva, O, 2006. Mif i drama u novitnomu literaturnomu konteksti: ponovlennya strukturnoho zvyazku cherez zhanrove modelyuvannya [Myth and Drama in the Modern Literary Context: Renewing the Structural Connection Through Genre Modeling]. Monohrafiya. Kyiv: Chetverta khvylya. (in Ukrainian).

7. Bruk, P., 2005. Zhodnykh sekretiv. Dumky pro aktorsku maysternist i teatr [No Secrets. Thoughts on acting and theater]. Translated from English. Lviv: Vydavnychyy tsentr LNU imeni Ivana Franka. (in Ukrainian).

8. Espreso, 2022. Khovayut slidy zlochynu: u Mariupoli okupanty znosyat budivlyu dramteatru, 2022. [Hiding the traces of a crime: in Mariupol, the occupiers demolish the drama theater building]. [video]

9. Golka, M., 2022. Suspilna pamyat ta yiyi implanty [Public memory and its implants] / Translated from Polish. Kyiv: Nika-Tsentr. (in Ukrainian).

10. Havrosh, O. and Tolochko, N., 2022. Obovyazok zhurnalistiv i literatoriv - zafiksuvaty strashnyy i vodnochas heroyichnyy dosvid nashoyi borotby za svoye isnuvannya [The duty of journalists and writers is to record the terrible and at the same time heroic experience of our struggle for existence]. Media Tsentr [online]

11. Havrosh, O., 2022. Mariupolska drama [Mariupol drama. Author's manuscript]. Author's manuscript. (in Ukrainian).

12. Herman, D., 2019. Psykholohichna travma ta shlyakh do vyduzhannya: naslidky nasylstva - vid znushchan u simyi do politychnoho teroru [Psychological trauma and the path to recovery: consequences of violence - from family abuse to political terror]. Translated from English. Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva.

13. Hlavkom, 2023. Mariupolsky dramteatr: rik potomu. Realnyy zlochyn i strashni feyky rashyzmu [Mariupol Drama Theater: a year later. Real crime and terrible fakes of racism]. Tsentr stratehichnykh komunikatsiy ta informatsiynoyi bezpeky, 15 bereznya. [video]

14. Holodnikova, Yu., 2018. Nova drama v zhytti i na stseni [New drama in life and on stage]. Mediakrytyka [online]

15. Horlach, P., 2023a. Doslidnytskyy film pro Mariupolskyy teatr mozhna perehlyanuty onlayn [The investigative film about the Mariupol Theater can be viewed online]. Suspilne. Kultura [online]

16. Horlach, P., 2023b. Ukrayinska studiya rozrobyla 3D-tur dramteatrom u Mariupoli [The Ukrainian studio developed a 3D tour of the drama theater in Mariupol]. Suspilne. Kultura [online]

17. Hrabovych, H., 2023. Na berehakh “Zhyttya v realnosti viyny” [On the shores of “Life in the reality of war”]. Krytyka [online]

18. Hrebenyuk, T., 2022. Movchannya y hovorinnya yak formy reprezentatsiyi istorychnoyi travmy v ukrayinskiy prozi doby Nezalezhnosti [Silence and speaking as forms of representation of historical trauma in Ukrainian prose of the era of Independence]. Synopsis: text, context, media, 28(3). рр. 104-112. (in Ukrainian).

19. Hromenko, S., 2022a. Multyfrontyr. Nova skhema ukrayinskoyi istoriyi [Multifrontier. A new scheme of Ukrainian history]. Lokalna istoriia [online]

20. Hromenko, S., 2022b. Treba vchytys zhyty v svoyiy derzhavi [We must learn to live in our country]. Public Administration Reform [online]

21. Kharkivska pravozakhysna hrupa, 2023. “Ya khochu yikh vbyvaty”. Mariupolsky Dramteatr: spohad zseredyny [“I want to kill them”. Mariupol Drama Theater: a memory from the inside], [video]16 bereznya.

22. Klekovkin, O., 2009. Theatrica. Starovynnyy teatr u Yevropi vid pochatkiv do kintsya XVIII stolittya [Theatrica. Ancient theater in Europe from the beginning to the end of the 18th century]: Leksykon. Kyiv: ArtEk. (in Ukrainian).

23. Konnerton, P., 2004. Yak suspilstva pamyatayut [How societies remember]. Translated from English. Kyiv: Nika-Tsentr. (in Ukrainian).

24. Kyrydon, A., 2016. Heterotopiyi pamyati: Teoretyko-metodolohichni problemy studiy pamyati [Heterotopias of memory: Theoretical and methodological problems of memory studies]. Kyiv: Nika-Tsentr. (in Ukrainian).

25. Lyuty, T., 2022. FB-dopys vid 16.03.2023 [FB post dated 13/12/2022].

26. Marchenko V., 2022. “Tse bulo sertse mista”. Spohady pro Mariupolsky dramteatr [“This was the heart of the city”. Memories of the Mariupol Drama Theater]. Suspilne, 23 travnya.

27. Matusyak A., 2020. Vyyty z movchannya: dekolonialni zmahannya ukrayinskoyi kultury ta literatury XXI stolittya z posttotalitarnoyu travmoyu [Break out of silence: decolonial contests of Ukrainian culture and literature of the 21st century with post-totalitarian trauma]. Translated from Polish. Lviv: LA Piramida. (in Ukrainian).

28. Mirer, P., 2022. Okupanty RF znosyat mariupos'kyy teatr, na yakyy u berezni skynuly bombu: shcho vidomo [Occupiers of the Russian Federation demolish the Mariupol theater, which was bombed in March: what is known]. Suspilne. Novyny

29. Mynule / Maibutnie / Mystetstvo, b.d. Hlosarii [Glossary]. [online]

30. Nora, P., 2014. Teperishnye, natsiya, pamyat [Present, nation, memory]. Translated from French. Kyiv: KLIO. (in Ukrainian).

31. Novinarnia, 2022. Blokadny Mariupol - dramteatr yak bomboskhovyshche dlya tysyachi lyudey [Blockade Mariupol - a drama theater as a bomb shelter for a thousand people]. [video]

32. NV.UA, 2022. Mariupol. Nevtrachena nadiya. [Mariupol Unlost Hope]. Dokumentalnyy film. [video]

33. Pavi, P., 2006. Slovnyk teatru [Theater Dictionary]. Translated from French. Lviv: Vydavnychyy tsentr LNU imeni Ivana Franka. (in Ukrainian).

34. Petik, M., 2023. Povernulysya do Mariupolya i rozvazhayut rosiyan: chastyna trupy zruynovanoho Dramteatru hastrolyuye do RF [Returned to Mariupol and entertain Russians: part of the troupe of the destroyed Drama Theater tours the Russian Federation]. Obozrevatel [online]

35. Podrobytsi, 2022. Mariupol... poza zonoyu. [Mariupol... out of the zone].

36. Pokalchuk, O., 2022. Ataka na Dramteatr u Mariupoli. Nevidomi detali, yaki doslidyly Amnesty International [Attack on the Drama Theater in Mariupol. Unknown details investigated by Amnesty International]. Ukrainska pravda

37. Popudribko N., 2023. Film “20 dniv u Mariupoli” - tse mozhlyvist zalyshyty v istoriyi viyskovi zlochyny, yaki vchynyla Rosiya v Ukrayini. Suspilne Kultura [The film “20 days in Mariupol” is an opportunity to leave in history the war crimes committed by Russia in Ukraine]. 1.02.2023. Suspilne. Kultura [online]

38. Rahutska, L., 2023. Rodom z Ukrayiny: identyfikovano okupanta, yakyy nakazav pro bombarduvannya dramteatru v Mariupoli [Originally from Ukraine: the occupier who ordered the bombing of the drama theater in Mariupol has been identified]. Obozrevatel [online]

39. RLT.lt, 2023. U kinoteatrakh vyyshov film “Mariupol 2” vbytoho v Ukrayini lytovskoho rezhysera. [The movie "Mariupol 2" by the Lithuanian director killed in Ukraine was released in cinemas]. [online]

40. Sagalov, Z., 1998. 705 dney do Nyurnberga: Dramaticheskaya istoriya v dvukh chastyakh [705 days before Nuremberg: A dramatic story in two parts]. Tri zhizni Aysedory Dunkan: Pyesy. Kharkov: Kaleydoskop. S. 51-98. (in Russian).

41. Slavinska, I., 2022. Iryna Podolyak: Kulturni instytutsiyi ne buly hotovi do pochatku vtorhnennya. Shcho dali? [Cultural institutions were not ready for the beginning of the invasion. What's next?]. Lokalnaistoriia [online]

42. Snayder, T., 2023. Hrayuchy v zhertvu. Vystup Timoti Snaydera na Radbezi OON, 14 bereznya 2023 r. [Playing the victim. Timothy Snyder's speech at the UN Security Council, March 14, 2023]. Translated from English.

43. Sohanchi, Yu. and Yermolayeva, V., 2023. “Zustrinemos na Drami”: radiofilm pro Mariupolsky teatr [“See you at the Drama”: radio film about the Mariupol Theater]. [podcast]

44. Spatial Technologies, 2023. Misto v teatri: Rosiysky aviaudar po Mariupolskomu dramteatru - chastyna persha, 2023. [The city in the theater: Russian airstrike on the Mariupol Drama Theater - part one]. [video]

45. Telekanal TV-7 Mariupol, 2022. Mariupolsky Dramteatr. 1960-2022. Ostanniy rik zhyttya, 2022. [Mariupol Drama Theater. 1960-2022. The last year of life].

46. Tishner, Yu., 2019. Filosofiya dramy [Philosophy of drama]. Translated from Polish. Kyiv: DUKH I LITERA. (in Ukrainian).

47. Tolochko, N., 2022. “Mariupolska drama”: vystava-svidchennya pro voyennyy zlochyn proty ukrayintsiv [“Mariupol drama”: a performance-testimony about the war crime against Ukrainians]. [online]

48. TTVStudio, 2022. Mariupol. Khroniky pekla. [Mariupol Chronicles of Hell]

49. Vasylyev, Ye, 2018. Suchasna dramaturhiya: zhanrovi transformatsiyi, modyfikatsiyi, novatsiyi [Modern drama: genre transformations, modifications, innovations.]. PHD. Abstract. National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Literature named after T.G. Shevchenko. (in Ukrainian).

50. Zebald, V.G., 2023. Povitryana viyna i literatura [Air war and literature]. Translated from German. Kharkiv: ist publishing. (in Ukrainian).

51. “Zustrinemos na Drami”: radiofilm pro Mariupolskyy dramteatr [“Let's meet at the Drama”: a radio film about the Mariupol Drama Theater], 2023. Hromadske radio.

Размещено на Allbest.Ru

...