Ідеологія бусі в період бакумацу та самураї

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологія бусі в період бакумацу та самураї

Плюта Наталія Володимирівна кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії, Рівненський державний гуманітарний університет, м. Рівне

Синяк Степан Леонідович кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії, Рівненський державний гуманітарний університет, м. Рівне

Десятничук Ігор Олексійович кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії, Рівненський державний гуманітарний університет, м. Рівне

Анотація

В останні десятиліття в нашій країні неухильно зростає інтерес до культури країн Сходу, особливо - Японії та Китаю. З'являється все більше літератури по історії та філософії Японії, переводяться твори японських авторів.

Актуальність дослідження історії самурайства не згасала, з тих пір, як доктор філософії Інадзо Нінтобе назвав в своєму есе «бусідо» «душею Японії», виділивши, таким чином, це поняття в найважливішу категорію національного японського менталітету й характеру. Так, наприклад, велику увагу дослідженню цього питання приділяло військове відомство США, під час Другої світової війни.

Феномен самурайського стану, справедливо вважається одним з найвідоміших та популярних особливостей японської нації, і її культури, часто привертав увагу дослідників різного штибу, починаючи з серйозних досліджень відомих істориків й набули широкого визнання в наукових колах істориків і культур антропологів, і закінчуючи популярними роботами любителів східної естетики і культури. Ідеологія самурайства також часто ставала предметом різного роду досліджень та трактувань.

Під ідеологією тут розуміється система поглядів (філософських, моральних, релігійних), що характеризують будь-якого людини, соціальну групу і ін.

Але якщо одні бачили в ній лише інструмент психологічного впливу та ідеологічної обробки населення, то інші навпаки, з не меншою запалом, заявляли про чудовий комплексі установок, спрямованих на вдосконалення духовних й моральних якостей особистості.

Переходячи до бойових мистецтв, таким як дзюдо, айкідо або кендо, слід сказати, що вони як традиційні види спорту, властиві колись тільки стану воїнів і раніше продовжують існувати. Деякі з цих стали національними видів спорту включені в шкільні програми і покликані виховувати твердість духу, завзятість і терпіння, наполегливість, рішучість і тому подібні якості у молодого покоління. Чемпіонати кендо, що проводяться щорічно в окремих суспільствах, містах, префектурах, а потім і в масштабах країни, в найбільшою мірою сприяють поширенню шанування самурайських доблестей, є наслідуванням традицій буси. Їх учасники прагнуть під час змагань не тільки до спортивних рекордів, але і намагаються бути схожими на воїнів минулого.

Ключові слова: Японія, самурай, ідеологія бусі.

Plyuta Nataliya Volodymyrivna Candidate of Historical Sciences, Docent The Department of World History, Rivne State Humanitarian University, Rivne,

Syniak Stepan Leonidovych Candidate of Historical Sciences, Docent The Department of World History, Rivne State Humanitarian University, Rivne

Desiatnychuk Ihor Oleksiyovych Candidate of Historical Sciences, Docent The Department of World History, Rivne State Humanitarian University, Rivne

BUSHI IDEOLOGY IN THE BAKUMATSU AND SAMURAI PERIOD

Abstract. In recent decades, interest in the culture of Eastern countries, especially Japan and China, has been steadily growing in our country. More and more literature on the history and philosophy of Japan is appearing, and the works of Japanese authors are being translated.

The relevance of the study of the history of samurai has not faded since the time when Doctor of Philosophy Inazo Nintobe called in his essay "busido" the "soul of Japan", thus highlighting this concept in the most important category of the national Japanese mentality and character. For example, during the Second World War, the US military department paid great attention to the study of this issue.

The phenomenon of the samurai state, rightly considered one of the most famous and popular features of the Japanese nation and its culture, has often attracted the attention of researchers of various disciplines, starting with serious studies by famous historians and gaining wide recognition in scientific circles of historians and cultural anthropologists, and ending with popular works of lovers of oriental aesthetics and culture. The ideology of samurai also often became the subject of various kinds of studies and interpretations.

Ideology here means a system of views (philosophical, moral, religious) that characterize any person, social group, etc.

But if some saw in it only a tool of psychological influence and ideological treatment of the population, others, on the contrary, with no less fervor, declared about a wonderful set of attitudes aimed at improving the spiritual and moral qualities of the individual. Turning to martial arts, such as judo, aikido or kendo, it should be said that they are traditional sports that once belonged only to the state of warriors and continue to exist before. Some of these have become national sports included in school programs and are designed to cultivate fortitude, tenacity and patience, perseverance, determination and similar qualities in the younger generation. Kendo championships, held annually in individual societies, cities, prefectures, and then on a national scale, to the greatest extent contribute to the spread of respect for samurai prowess, are an imitation of busa traditions. During the competition, their participants strive not only for sports records, but also try to be like the warriors of the past.

Keywords: Japan, samurai, bushi ideology.

Постановка проблеми

Портрет самурая міцно вписався в історію Японії. Це портрет сміливого, доблесного, сильного війна. Образ самурая гармонійно поєднує в собі як хороші фізичні дані, так і духовний розвиток, що без сумніву привертає на себе увагу.

Серед відмінних рис японського самурайства від західноєвропейського лицарства можна назвати - ставлення до селянства; особливе становище військового стану - самураїв, чий вищий чин - сьоґун, володів дійсної владою; наявність стійких моральних принципів - заснованих на ідеї підпорядкування; самурай японія токуґава бакумацу

Початок виділення самураїв як особливої касти зазвичай датується періодом правління в Японії феодального роду Мінамото (1192-1333 рр.).

період Едо самураї перетворились в однаковий кодекс військової честі. У цей же самий час з явився ряд документів, які законодавчо закріплювали перевагу самураїв над усіма іншими верствами японського суспільства, тим самим впливаючи на остаточний вигляд «шляху воїна».

Згодом був недовгий період занепаду пов'язаний з поваленням влади сьоґунів Токугава. Однак, незабаром, в кінці XIX - першій половині XX ст. бусідо відродилося в новій, модернізованій формі, ставши центром військової доктрини імператорської армії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У своїх дослідженнях вчені не могли не торкнутися вивчення соціальної структури японського суспільства, зокрема військового стану самураїв. Вони зробили колосальний вплив на Японію, залишивши після себе велику кількість історій й легенд, що дійшли до наших днів.

Становище військового стану в період Токугава досліджено значно краще, ніж вищевказані проблеми. Політики сьогунату по відношенню до самурайства стосуються роботи А.Б. Співаковского [21], Л.Д. Грішелевої [4], А. Р. Басова [16], Е. Браянта [2] і Х.Т. Ейдус [5] і ін.

У роботі А. Б. Співаковского [21], найбільш повно і точно описано життя самураїв.ЃAсторія формування ідеології самураїв досить докладно знайшла своє відображення в монографії Лещеноко Н. Ф. [10]. Тут розповідається про особливості національної японської релігії, а також про шляхи проникнення буддизму на релігійний ґрунт країни Висхідного сонця.

останні роки з являються цікаві дослідження різних аспектів історії Японії епохи Токуґави, що заповнюють великі прогалини в знанні японської історії. Наприклад, роботи С. Тернбулла [23] про військову історію самураїв.

ній присутні захоплюючі описи боїв, тактичних прийомів та ритуалів, таких, як харакірі й взяття ворожих голів в якості трофеїв, детально описуються обладунки та зброя в різні історичні періоди.

Варто відзначити, що більшість досліджень носять чисто описовий характер, що стосується лише окремих аспектів - військового спорядження, побуту, культури, етики. Практично не торкаються питання формування самурайства, специфіки та особливостей феодалізму Японії того часу.

Особливу цінність як джерело також має Кодекс Тайхоре [16]- японський кодекс феодального права, виданий в 701 р. Він відображає різноманіття земельних і соціальних відносини.

Мета статті - вивчення формування стану самураїв, розгляд специфіки ідеології бусі в період Бакумацу.

Виклад основного матеріалу

До початку другої половини XIX століття всеосяжна криза охопила японське суспільство. Вона проявлялася у всіх сферах - в уповільненні зростання економіки, в розхитуванні основ феодальної станової структури, в падінні ефективності державного управління та зростанні місцевого сепаратизму. Не менш вагомим фактором стала економічна і політична діяльність іноземців, які з'явилися в Японії після вимушеного припинення політики самоізоляції.

В Японії останні роки існування сьогунату Токуґава отримали назву Бакумацу («кінець правління бакуфу»). Однак хронологічні рамки цього періоду визначають по-різному, нижня дата - початок XIX століття, 1840-ті роки, тобто роки, коли бакуфу спробувало провести внутрішні реформи. Однак, найбільш часто початок періоду Бакумацу пов'язують з примусовим «відкриттям» Японії, після якого процес руйнування політичної та економічної системи сьоґунату носив важкокерований, лавиноподібний характер. Пов'язано це було з тим, що нерівноправні договори, названі англійцями [64], пільговими митами для іноземних товарів підривали внутрішню торгівлю, міське ремесло та селянську домашню промисловість, а також вже своїм фактом існування дратували багатьох прихильників традицій, зокрема самураїв різних рівнів («договори з варварами»). На думку Кузнєцова Ю.Д., підписання цих договорів, зокрема, американо-японського договору 1858 р. стало каталізатором на шляху згуртування та активізації діяльності опозиційних сил [23, с. 51].

Богданович Т.А., яка ще на початку XX століття писала про Японію, в свою чергу, стверджувала, що багато дайме були проти допущення іноземців, але разом з тим бачили в цьому зручний привід для відкритого обурення проти сьоґуна. Відповідно до думки Лещенко Н.Ф., ідеологія антисьоґунського руху визрівала давно, в повній мірі вона оформилася саме до 1853 року, коли постало питання про відкриття країни [22, с. 12].

До початку періоду Бакумацу стан сьоґунського режиму був фактично безнадійним, який піддавався оздоровленню шляхом проведення реформ. Правда, уряд і глави окремих князівств робили спроби почати модернізацію, але така політика вела до прискореного розкладання феодальних порядків, і, відповідно, до поглиблення кризи всієї системи.

Висновок нерівноправних договорів і вимушене розширення контактів із західними країнами вплинули на всі сфери життя суспільства - економіку, культуру та особливо політику.

Політична ситуація загострювалася ще й у зв'язку з питанням про спадкоємця сьоґуна. У 1858 році помер Токуґава Ієсада, що не мав спадкоємця. Боротьбу за висунення нового сьогуна вели, головним чином, два угруповання самураїв. В одне з них входив Токуґава Наріакі з токугавскої гілки Мито, імператорський двір та тодзама дайме; в другу входили бакуфу і фудай дайме. Перше угруповання підтримувала сина Токуґава Наріаки - Йосинобу, друге висунуло двоюрідного брата померлого сьоґуна - малолітнього главу князівства Киї, який, в результаті, і став сьоґуном іемото [20, с. 396].

Важливу роль у перемозі кандидатури іемото зіграв Наосуке, який очолював групу фудай дайме, яка ще з часів Токуґава Іеясу займала вищі пости в бакуфу. Він і його прихильники побоювалися, що в разі обрання Йосинобу контроль над урядом потрапить до Токуґава Наріаки, який мав дуже, на їхню думку, хороші відносини з імператорським двором.

Здобувши перемогу, Ії Наосуке розправився з усіма своїми супротивниками. Ці події стали відомі під назвою «великі арешти років Ансей». Можливо, саме такі дії Ії Наосуке привели його до сумного кінця: 24 березня 1860 р. він був убитий самураями з князівства Міто. Як вважає Накамура Кооя, цей випадок став сигналом до швидкого та серйозного занепаду престижу сьоґунату. Будучи фактично керівником бакуфу, Ії Наосуке мав величезну владу і очевидно знав про наміри змовників, які майже не ховалися. Ще за півмісяця до нападу він отримав лист від тодішнього глави Міто Токуґава Йосіацу про те, що частина самураїв Міто, що вийшли з-під контролю, пішла в Едо з метою замаху. Ії Насосуке звинуватили в тому, що він «маніпулює» малолітнім сьогуном у власних інтересах, придушивши тих дайме і Куге, які дбають про долю бакуфу і імператорського двору. Ці ж події послужили «спусковим механізмом» для масових виступів під гаслом протидії іноземній присутності в південних князівствах [19, с. 92].

Поступово в політичну боротьбу стали залучатися широкі верстви японського суспільства. Так, активною політичною діяльністю стали займатися багато активних самураїв нижчих рангів. Разом з рядом молодих Куге вони очолили антиурядову боротьбу, висунувши гасло «Тобако» - «повалення сьоґунату».

Опозиційний рух, який охопив країну, з єднавшись з селянськими виступами проти проникнення іноземців в країну, змушував бакуфу шукати компроміс у відносинах з двором і дайме напівнезалежних південних князівств. Це призвело до створення союзу куге та самураїв вищих рангів («кобу гаттай» - «союз двору і шатра») [18, с. 64].

Кожен учасник цієї коаліції переслідував свої цілі: куге - підняття престижу імператорської влади; тодзама дайме - зрівняння в правах з фудай дайме; підприємці - отримання політичних прав відповідно до їх реального політичного впливу. При цьому вони все виступали за традиційну політику «дзьої» - «вигнання варварів». Підкріпленням цього політичного союзу стало одруження в 1862 р. сьоґуна Іемото на сестрі імператора.

На вимогу імператорського двору сьоґунат зобов'язувався протягом десяти років зміцнити обороноздатність країни й «вигнати варварів». Однак, побоюючись репресій з боку західних держав, бакуфу не поспішав виконувати ці обіцянки, що викликало настороженість двору щодо політики проведеної союзниками. Тоді ж почастішали антизахідні виступи самураїв, перш за все в портових містах - Едо та Йокогама. Найактивнішу участь в них брали вихідці з князівств Міто, Сацума, Тесю. Західні держави зажадали великих компенсацій за заподіяну їм в результаті вилазок шкоду і суворого покарання винних. Особливо непримиренну позицію в цьому питанні займала Великобританія [17, с. 152].

Незважаючи на взаємну недовіру та розбіжності, здавалося, що між двором і бакуфу на якийсь час встановилися нормальні відносини, свідченням чого був приїзд сьогуна в Кіото в 1864 році. Метою поїздки було отримання від імператора указу про «вигнання варварів». Як вважає Г. Норман, сам факт звернення сьоґуна за допомогою до імператора, передача функції вирішення такого питання, як ставлення до іноземців, свідчить про підрив політичного престижу сьоґунату. Однак ,перемир'я було недовгим. Позиція самураїв нижчих рангів по відношенню до бакуфу продовжувала залишатися непримиренною. В рядах опозиції перебували також т.зв. ціці, «люди високих намірів». Переважна більшість ціці були з самурайських сімей низьких і середніх рангів. Багато з замахів на іноземців здійснювалися людьми з ціці. Однак вони переоцінили свої сили, викликавши у відповідь дії як з боку сьогунату, так і з боку західних держав. В помсту за вбивство англійського торговця Річардсона, в серпня 1863 р. ескадра з семи кораблів обстріляла Кагосіму. Командувач англійською ескадрою, віце-адмірал Купер, в листі англійському послу в Японії писав: «Наші операції супроводжуються цілковитим успіхом: є всі підстави вважати, що палац був зруйнований ... вогонь, який все ще бушує, дає вагомі підстави бути впевненим в тому, що все місто Кагосіма представляє зараз купу розвалин [15, с. 205]».

Ситуація погіршувалася тим, що в активну боротьбу включилися південні князівства, між якими також не було згоди, як і не було його всередині кожного з них. Наприклад, в князівстві Сацума дайме Сімадзу Хісаміцу виступав за компроміс з сьоґуном, а його васал та командувачем військовим контингентом князівства Сацума, які перебували в Кіото, Сайго Такаморі - проти.

Боротьба йшла не тільки всередині Сацума, але і в інших князівствах. Вона відображала політичне протистояння самураїв вищих і нижчих рангів. Перші, як правило, виступали за бакуфу на чолі з імператором, другі - за імператора без бакуфу; при цьому обидва угруповання ратували за «вигнання варварів» [14, с. 301].

Першими спробували встановити тісні зв'язки з двором дайме Сімадзу і Морі, пізніше до них приєднався Яманоуті. Окремо вони ввели війська в Кіото під приводом захисту імператора в разі можливої смути.

Головним суперником Сацума було князівство Тесю, яке також спробувало зміцнитися при дворі. Тесю в цей час було центром антиіноземного руху, і в цьому князівство активно підтримував імператор Комей. Така політика нерідко призводила до відкритої конфронтації з Заходом, що супроводжувалася вбивствами іноземців та заходами у відповідь з боку західних держав.

Під тиском імператора 23 червня 1863 р. Бакуфу прийняло рішення про «вигнання варварів» та закриття портів. Виконуючи його, 25 червня війська князівства Тесю обстріляли в порту Сімомносекі іноземні судна. У відповідь на це американці обстріляли Сімоносекі і потопили два японських судна. Бакуфу, побоюючись розширення військових дій, відмовилося від наміру закрити порти [14, с. 211].

Військова міць іноземних держав переконала князівства в необхідності співпраці, як між собою, так і з іноземцями. І Сацума і Тесю почали закуповувати у великій кількості озброєння у англійців, які раніше орієнтувалися на бакуфу, а тепер звернули свою увагу на антисьоґунську коаліцію. Тепер уже сьоґун став схилятися до гасла дзьої, а князівства розвивали контакти з іноземцями, сподіваючись отримати від них допомогу в боротьбі проти бакуфу. Необхідно відзначити, що закупівля іноземного озброєння важким тягарем лягала на місцеві бюджети, що не могло не викликати збільшення оподаткування і, як наслідок, невдоволення нижчих шарів населення [12, с. 40].

Військову силу опозиції становили збройні загони селян і міщан кіхейтай, ядром яких були госі - самураї з земельним наділом. Соціальний склад визначав і характер їх дії - виступи носили не тільки антисьоґунське забарвлення, але все частіше проти деяких класів взагалі: феодалів-торговців, лихварів та інших привілейованих представників міського населення - прихильників кобугаттай. Побоючись руху низів набагато більше, ніж бунтівних князів, сьоґунат спробував домовитися з іноземцями, залагодити конфлікт між англійцями та Сацума і так само отримати допомогу в ліквідації критичної ситуації в Кіото. Використовуючи допомогу військ феодального дому Сімадзу, який на цей раз пішов з сьогуном на угоду, а також підтримку французів, які надали зброю та інструкторів, що навчають урядові війська, бакуфу змусило самураїв з Тесю та інші збройні загони покинути Кіото [13, с. 37].

Однак відступивші загони кіхейтай знайшли підкріплення в ЃAесю та інших князівствах і знову рушили на Кіото. 19 серпня 1864 р. в жорстокому бою вони зазнали поразки від сьоґунських військ. Отримавши наказ від імператора організувати каральну експедицію проти Тесю і спираючись на кобугаттай, представники дому Токуґава розгромили сили дворянсько- буржуазної опозиції.

Додатковим ударом по опозиційному руху стали спільні дії іноземних держав. 4-5 вересня 1864 р. Об'єднаний флот Англії, США, Франції, Голландії піддав нищівному бомбардуванню Сімоносекі (Тесю). Розширення громадянської війни з дедалі більшою активністю нижчих верств населення викликало занепокоєння держав і визначило тактику, що відображала їх суперництво в країні. Англія все більш виразно підтримувала антисьоґунську коаліцію, Франція, як і раніше орієнтувалася на сьоґунат [11,с. 106].

Таким чином, 1860-ті роки стали часом наростання загального політичної кризи, рух опозиції проходило на тлі безперервних антифеодальних селянських повстань та виступів городян. З 1860 по 1867 рік селянських повстань було приблизно в два рази більше, ніж в попередні 50-і роки. Масові селянські виступи, які паралізували всю центральну частину острова Хонсю, пройшли в провінціях Сецу, Сінано та інших. Причиною виступів було підвищення цін на рис. Нерідко повсталі селяни об'єднувалися з міською біднотою, як це сталося, наприклад, в Хего та Тітібу. Міські повстання охопили прилеглі території Хего, Осака, Едо й Тітібу.

Однак, незважаючи на ланцюг невдач, в 1865 році пожвавилася діяльність радикальної частини самурайської опозиції, представленої сацумськими керівниками - Окубо Тосіміті і Сайго Такаморі. Посилився вплив керівників кіхейтай в Тесю Іто Хіробумі (1841-1909 рр.) і Такасугі Сінсаку (1839-1867 рр.), утворених дворян, що побували за кордоном і тих, що повірили в необхідність якнайшвидшої перебудови суспільного життя та економіки Японії з урахуванням досягнень західної культури й техніки [9, с. 603].

Організація другої каральної експедиції проти Тесю, оголошеної бакуфу в травні 1865 року затягнулася. Фактично підготовка до експедиції призвела до згуртування і зміцнення дворянсько-буржуазної опозиції. Згодом поразки сьогунських з'єднань в липні 1866 р. у війні з Тесю. Вимога «Тобако!» - «Геть бакуфу!» стає центральним гаслом і стрижнем всього руху. Антисьоґунська коаліція чотирьох південно-західних князівств - Тесю, Сацума, Тоса і Хідзен - отримала значну фінансову підтримку від кількох банків. Верховенство в антисьоґунському русі все більш активно переходило до рядового, радикально налаштованого самурайству. Вимога ліквідації сьоґунату як винуватця нав'язаних Японії нерівноправних договорів, так само як і заклик «Геть варварів!», набував в очах представників широких міських і селянських мас патріотичний зміст [8, с. 190].

В умовах загострення ситуації і явного ослаблення позицій сьоґунату західні держави восени 1865 р. зажадали негайного відкриття передбачених договором 1858 р. міст Хего і Осака, а також перегляду митних тарифів. Сьоґун повністю прийняв вимоги іноземців та домігся їх ратифікації імператорським двором.

На початку 1867 р. помер імператор Комей, і це також відіграло важливу роль в подальшому ослабленні позицій сьоґунату - Комей був найбільшою фігурою «кобугаттай» і підтримував угоду з сьоґунатом. Його наступник Муцухіто, в силу юного віку, не міг виступити серйозним супротивником цієї політики. Скориставшись слабкістю його позицій, лідери дворянсько- буржуазного блоку представили сьоґуну меморандум, складений від імені нового імператора, з вимогою негайно «повернути» владу «законному правителю». У жовтні 1867 року меморандум був вручений сьоґуну Кейко. Кейко, бачачи рішучість глав опозиції та військову силу противника, погодився з висунутими вимогами. Але формальна відмова від влади був простим прикриттям: Кейко, що зберіг владу в Центральній та Північній Японії, активно готувався до боротьби. Однак в битвах при Фусімі й Тоба в околицях Кіото з антисьоґунською коаліцією в січні 1868 році він зазнав поразки і втік до своєї резиденції - замок Едо [7, с. 42].

У 1868 р. помер сьогун Іемото і до влади прийшов Кейко (Хітоцубасі), останній сьогун з роду Токугава. Угруповання південних князівств, об'єднана гаслом «Тобако», пішла військом до Кіото.

Специфічною рисою революційних подій 1867-1868 років, була широка участь нижчого самурайства, а також неоднорідність кожної із виступаючих в них соціальних сил, значне переплетення їх інтересів.

Японське дворянство складалося з різних верств. Інтереси дайме відрізнялися від інтересів хатамото та самого нижнього шару самурайства - ронінів, які змушені були тепер ставати ремісниками, купцями, людьми вільних професій. Найбільш радикально налаштованим дворянством була та його частина, яка в умовах занепаду натурального господарства та зростання товарно-грошових відносин все більш пов'язувала себе з підприємництвом в торгівлі й промисловості. Інтереси цього дворянства тісно перепліталися з інтересами багатого, привілейованого купецтва, частина вищого дворянства з опозиційних сьоґунату верств (в основному тодзама дайме) прагнула лише до обмежених реформ, які, не приводячи до серйозних змін в існуючій системі, повинні були поліпшити їхнє становище й посилити вплив цих опальних князівств [6, с. 69].

До влади прийшов уряд, очолюваний імператором Муцухіто. Девізом правління було обрано «Мейдзі» («Освічене правління»). У зв'язку з цим, події 1867-1868 років прийнято називати «Мейдзі Ісін» (Реставрація Мейдзі).

Одним з перших новим урядом 3 січня 1868 р. був виданий імператорський маніфест про встановлення нової влади, в якому був підведений підсумок антисьоґунському руху - імператор прийняв рішення «скасувати посаду сьогуна ... і відновити імператорську владу» [5, с. 46].

Війська південних феодалів, які виступали як урядові (сьоґун був оголошений бунтівником), швидко рухалися до столиці. В травні 1868 року Кейко без бою здав замок Еддо, проте остаточне панування дому Токуґава було зломлено лише в тривалій громадянській війні, що охопила три чверті території країни. Дайме деяких феодальних князівств в Канто, а також північній частині Хонсю відмовилися підкоритися новому уряду і почали опір. На Південному узбережжі Хоккайдо, куди відплив нескорений флот сьоґуна, адміралом Еномото Такеакі була проголошена «дворянська республіка». У травні 1869 року після запеклих боїв на Хоккайдо було зламано опір останнього оплоту захисників сьоґунату і остаточно ліквідовано панування феодального дому Токуґава. Ієромонах Микола, засновник православної єпархії в Японії, вважав, що падіння сьоґунату відбулося через те, що «після Іеміцу тільки один сьоґун, Йосімуне, наслідував своїх славних родоначальників. Всі інші сьоґуни династії Токуґава були не кращі Асікага» [1, 104].

Висновки

Таким чином програма нового уряду не відрізнялася особливою радикальністю. Але, навіть маючи обмежений ліберальний характер, вона була складною для виконання. Загальна мета - боротьба проти Токуґава - об'єднала в антисьоґунський блок різнорідні за своїми інтересами класи і верстви, і саме в результаті цього їм було важко домогтися єдності після перемоги.

Змінив Токуґаву новий політичний режим, який представляв інтереси сформованого в боротьбі проти сьогунату блоку. Хоча вищі посади в уряді займали представники придворної знаті (голова - князь Арісугава, член імператорської родини; старші радники - члени імператорської фамілії, Куге і дайме), основний склад апарату нової влади був представлений нижчим самурайством південно-західних князівств (Сацума, Тесю, Тоса і Хідзен). Активний вплив у формуванні політики мали лідери антисьоґунського блоку - Окубо Тосіміті, Кідо Такамаса і ін. Яскраві представники обуржуазненого дворянства [3, с. 104].

Література:

1. Бенедикт Р. Хризантема и меч: Модели японской культури. М.: Наука, 2007. 140 с.

2. Брайант, 3. Самураи. Злитньїе войска. Самураи. Москва, 2005. 100 с.

3. Верисоцкая Е.В. Идеология японского зкспансионизма в Азии в к. XIX - н. XX вв. (В 2 ч.) Москва: Наука, 1990. 140 с.

4. ГришелеваЛ.Д.Формированиеяпонскойнациональнойкультурьі,конецХУІ- начало XX в. Москва, 1986. 182 с.

5. Зйдус Х. Т. Очерки новой и новейшей истории Японии. Отв. ред. В. Я. Аварин. Москва: Государственное издательство политической литературь, 1955. 74 с.

6. Изнага Сабуро. История войнь на Тихом океане, пер. с япон. Москва, 1958. 110 с.

7. Кинг У. Дззн и путь меча. Опьт постижения психологии самурая. Санкт Петербург.: Евразия, 2002. 68 с.

8. Кузнецов, И. Д. История Японии. Москва: Вьісш. шк.: 1988. 234 с.

9. Ландау О. Краткая история Японии. Москва, 2020. 640 с.

10. Лещенко Н.Ф. Япония в зпоху Токугава. Москва: Инстит;ут востоковедени^ РАН, 2010. С. 280.

11. Мак-Клейн Д. Л. Япония. От сегуната Токугавн - в XXI век. Пер. с англ. Е. А. Красулина. Москва: АСТ. 168 с.

12. Моррис А. Благородство поражения: Трагический герой в японской истории. Москва, 2001. 95.

13. Мурасаки Сикибу. Повесть о Гзндзи. Книга 2. Москва: Наука, Восточная литература, 1993. 44 с.

14. Накамура К. История Японии. История Японии: сборник исторических произведений / сост. С. А. Шумов, А. Р. Андреев; под ред. И. А. Настенко. Москва: Русская панорама, 2006. С. 376.

15. Норман Г. Становление капиталистической Японии:зкономические и

политические проблеми периода Мзйдзи / Герберт Норман ; сокр. пер. с англ. П. П. Топеха. Москва, 1952. 30 с.

16. Свод законов «Тайхоре». 702-718 гг. Кн. 1.: I-XV законні. Москва: Наука, 1985.

430 с.

17. Сеогунн и микадо. Исторический очерк по японским источникам. Р^усский вестник, № 12. 1969. 152 с.

18. Синицьін А.Ю. Самураи - рьіцари Страньї восходящего солнца. История, традиции, оружие. Санкт Петербург: Паритет, 2001. 90 с.

19. Синицнн А.Ю. Традиции японского рицарства: история, оружие, культура. Самураи. Аспекти японской культури XVIII - XX вв. Каталог виставки. Ораниенбаум, 2003. 157 с.

20. Соглашение по инциденту в Симоносзки. Хрестоматия по новой истории / Под ред. А.А. Губера и А.В. Ефимова: В 3-х тт. Т.2: 1815-1870 гг.; М.:Мисль, 1965. 681 с.

21. Спеваковский А. Б. Самураи - военное сословие Японии. М.; Наука, Главная редакция восточной литератури, 1981. 137 с.

22. Стрельцов Д.В. Проблеми исторического прошлого в послевоенних отношениях Японии со странами Восточной Азии. Я^пон^я, 2014 (ежегодн^к), Москва, 2014. С. 7-27.

23. Тернулл С. Символика японских самураев. Москва, 2008. 68 с.

24. Цунзтомо Ямамото. Хагакурз (Сокритое в листве). Книга Самурая. Санкт Петербург: Евразия, 1998. 67 с.

References:

8. Kuznecov, I. D. (1988). Isto^^ja Japo^^^ [History of Japan]. Moskva: Vyssh. Shk. [in Russian].

9. Landau, O. (2020). Kratkaja istorija Japonii [Brief history of Japan]. Moskva [mRussian].

10. Leshhenko,N.Y. (2010). Japonija vjepohu Tokugava [Japan in the Tokugawa era]. Moskva: Institut vostokovedenija RAN [in Russian].

11. Mak-Klejn D. L. Japonija. Ot segunata Tokugav^ - v XXI vek [The Tokugawa shogunate is in the 21st century]. Moskva: AST [in Russian].

12. MoYYis, A. (2001). Blagorodstvo porazhenija: Tragicheskij geroj v japonskoj istorii [The Nobility of Defeat: A Tragic Hero in Japanese History]. Moskva [inRussian]

13. Murasaki, Sikibu (1993). Povest^f o Gjendzi [The storey o;f Ge^dza]. (vol. 1-2). Moskva: Nauka, Vostochnaja literatura [in Russian].

14. Nakamura ,K. (2006). Istorija Japonii. Istorija Japonii [History of Japan. History of Japan]. Moskva: Russkaja panorama [in Russian].

15. Norman, G. (1952~). Stanovlenie kapitalisticheskoj Japonii: jekonomicheskie i politicheskie problemy perioda Mjejdzi [The Making of Capitalist Japan: Economic and Political Problems of the Meiji Period]. Moskva [in Russian].

16. Svod zakonov «Tajhorjo». 702-718 gg. [Code of laws ''Taihoryo”. 702-718].Moskva: Nauka [in Russian].

17. Sjooguny i mikado. Istoricheskij ocherk po japonskim istochnikam [Shoguns and mikados. Historical sketch based on Japanese sources]. Russkij vestnik - Russian Vestnik, 12 [in Russian].

18. Sinicyn, A.Ju. (2001Ўў. Samurai - rycari Strany voshodjashhego solnca. Istorija, tradicii, oruzhie [Samurai - knights of the Land of the Rising Sun. History, traditions, weapons]. Sankt Peterburg: Paritet [in Russian].

19. Si^yn, A.Ju. (2003Ўў. Tradicii japonskogo rycarsЛэЈєistorija, oruzhie, kul^ftura. Samurai. Aspekty japonskoj kultury XVIII - XX vv. [Traditions of Japanese chivalry: history, weapons, culture. Samurai Aspects of Japanese culture of the 18th - 20th centuries]. Oranienbaum [mRussian].

20. Guber, A.A. , Efimov, A.V. (1965). Soglashenie po incidentu v Simonosjeki. Hrestomatija po novoj istorii [Agreement on the incident in Simonoseki. Chrestomatiya po novoi istorii]. (vol. 1-3). M.:Mysl' [in Russian].

21. Spevakovskij, A. B. (1981). Samurai - voennoe soslovie Japonii [Samurai - the military class of Japan]. M.; Nauka, Glavnaja redakcija vostochnoj literatury [in Russian].

22. Strel'cov, D.V. (2014). Problemy istoricheskogo proshlogo v poslevoennyh otnoshenijah Japonii so stranami Vostochnoj Azii [Problems of the historical past in Japan's post-war relations with the countries of East Asia]. Japonja - Japan, 7-27 [in Russian].

23. TemuW, S. (2008). Simvolika japonskih samuraev [Symbolism of Japanese samurai]. Moskva [in Russian].

24. Cunjetomo, Jamamoto. Hagakurje (Sokrytoe v listve) [Hagakure (Hidden in Foliage)]. Sankt Peterburg: Evrazija [in Russian].

Размещено на Allbest.ru