Мистецтво в умовах війни: на перетині демократії та нігілізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мистецтво в умовах війни: на перетині демократії та нігілізму

Анотація

Російсько-українська війна загострила вирішення тих проблем культурно- мистецького життя нації, що вимагали прискіпливої до себе уваги від зламу міленіумів, коли вчені світу одноголосно констатували соціополітичний поворот арт-активізму, що провокував кінець мистецтва і критики. Само-колонізація країн пострадянського простору євроцентричним культурним наративом триває з 1990-х років, замінюючи собою розпочатий було митцями і культурними діячами України рух становлення національної ідеї в прагненні позбутися наслідків російської імперської колонізації. Транснаціональний капітал від двохтисячних включає українське мистецтво в арт- бізнесову систему бенчмаркінгових стосунків, що не відповідає настроям індигенізму тих діячів, хто шукає власний шлях національного розвитку, опираючись як авторитаризму «російського миру», так і вадам європоцентризму, що більшістю оманливо сприймаються проявом демократії, але що по суті є пост-національним нігілізмом комодифікованого global art. культурний мистецький global art

Ключові слова: українське мистецтво, contemporary art, онтологічний поворот, російсько-українська війна, історичний авангард, естетичний час.

Російсько-українська війна поставила багато запитань перед культурно - мистецькими колами України, зокрема примусила згадати давні дискурси стосовно того, чи варто ухилятися від зображень і документалізації масової бойні, що сьогодні відбувається в центрі Європи ХХІ століття, та водночас пригадати відому тезу Т. Адорно, що після Голокосту мистецтво не може існувати взагалі. Сьогодні позиції в цьому аспекті дуже різні. Є відверті нігілісти, зокрема серед молодих українських митців, котрі щиро вірять буцімто сучасне мистецтво до жахіть війни не мусить мати ніякого відношення (щоправда носії таких переконань евакуювались і досі перебувають у безпечних країнах Європи). Між тим таким персонам протистоїть когорта митців активної громадянської позиції, які засобами образотворення фіксують злочини агресора і розповідають світу про трагедію українського народу, не переймаючись хибними табу [1]. І серед них багато не лише фахово досвідчених зрілих митців, але й студентів профільних закладів, що не може не тішити. Проте є також ті, хто на темі війни робить власний бізнес і піар, зокрема подорожуючи країнами світу чи то за рахунок програм і фондів підтримки культури України, або як мандрівний прекаріат беручи участь в міжнародних скульптурних симпозіумах, при цьому виробляючи банальний contemporary продукт, абсолютно байдужий до людського горя і болю України, відповідно фактично комодифікуючи біль візуальним бенчмаркінгом, який не пристосований жодним чином до емоцій і почуттів (наприклад, зроблена в евакуації композиція зі зварного заліза «Буча» Л. і Ю. Миськів, де пазли тіл жертв викладались двома варіантами відповідно до літер англійської і шведської мов, при цьому маючи натуралістичні отвори, ніби від ворожих куль). Тому, за Йоргом Гайзером, такі твори еманують «фейковий катарсис». Щоправда цей німецький вчений зберігає надію, що сучасні арт-практики переростуть статус «розбещеного» артизму суспільства споживання в щось справді продуктивне, коли маневруючи між масовим виробництвом і індивідуальним брендом буде винайдена така мистецька лексика, що зможе апелювати до квазі актуального «тут і тепер», позаяк буде спроможна рефлексувати як на гуманістичну духовно - культурну, так і на технократичну модернізацію, тобто водночас оцінювати й реагувати на «способи ведення війни й катування, і на використання нових ліків та засобів проти хвороб. Факт, з яким ми маємо зіткнутися, полягає в тому, що мистецтво, мабуть, і є одночасно катуванням та засобом зцілення» [2]. Вочевидь саме зараз мистецтво України в умовах війни верифікує цей прогноз. Тому виставки фотомитців з Маріуполя, що обійшли світ, або інші мистецькі свідчення про страждання, згуртованість і мужній опір агресору, котрий вчиняє маніакальний геноцид сучасної європейської нації, якою є українці, при цьому руйнуючи всі міжнародні норми вибудованої після Другої світової війни безпекової архітектури, мають не лише потужний інтерес в цивілізованих країнах, але слугують тим самим засобом «катування» почуттів і розуму, що через катарсис зцілює сучасне людство від байдужості комфортного споживчого буття (як попереджав Т. Адорно, саме від рівня духовного розвитку цивілізаційної культури залежить чи буде техніка слугувати подальшому розвитку людства, чи навпаки обернеться на його масове знищення). Тому цілком зрозумілою є позиція американського історика Тімоті Снайдера, зокрема заявлена влітку 2022 року під час доповіді в Єльському центрі британського мистецтва, та в численних інших лекціях і статтях на тему російсько -української війни, згідно якої опір України агресору має світове значення, адже війна довела як нація в тяжких умовах війни здібна миттєво само-зорганізуватися, усвідомлюючи власну ідентичність; через те світ з нових аспектів відкрив для себе Україну, але «водночас і українці відкриваються по-новому самі для себе, і вони борються будучи впевненими, ким вони є», тож «перемога України підтвердить принцип самоврядування, та дозволить продовжити інтеграцію Європи, даючи людям доброї волі можливість повернутися з новими силами до інших глобальних викликів» [3].

В певній мірі ситуація ілюструє тезу І. Канта про те, що простір є зовнішньою формою почуття, але час є формою внутрішнього почуття, відтак естетичний час мистецтва місткіше за «стрілу часу» А. Еддінгтона (якою керуються візуальні практики «тотальної дизайнізації», за висловом Гела Фостера). Тобто саме естетичний час образотворення, дотичний трансцендентної алетеї, відповідає зовнішнім викликам і парадигмальним змінам еволюції свідомості. Невипадково Г.В.Ф. Гегель тлумачив естетичний акт необхідною складовою саморозвитку духу, де твір мистецтва, як еманація абсолютного розуму, демонструє чуттєву відповідність між ідеєю та реальністю, крізь яку вона виражена. А значить досконалість мистецтва залежить не стільки від формальних інноваційних чинників і де-персоніфікованих концептів сучасного артизму, скільки від індивідуального щабля розвитку свідомості митця. Проте як сучасна ситуація в Україні розкривається в контексті переосмислення фундаментальної парадигми її естетичного часу культурно - мистецького розвою? Певну підказку дає виступ польського політика Мирослава Чеха на конференції у Львові 10 вересня 2022 року [4]. Зокрема він підкреслив, що Україну не можна роздивлятись як периферійний фронтир, бо в світовому контексті зараз вона є центром екзистенційного протистояння демократії і руйнівного авторитаризму. Подібної позиції тримається також Енн Аппелбаум, що співпадає з думкою українського історика Ярослава Грицака. Мирослав Чех нагадує, що Україна здається територією «game changer», та насправді це самісінький центр, де вирішується доля не лише самої країни, а без перебільшення вирішується доля світу. Тому від результату протистояння демократії і авторитаризму на теренах України залежать екзистенційні інтереси збереження єдності ЄС і НАТО, а все що їх розхитує -- діє проти національних і державних інтересів України. В мистецтві і культурі так само: відбувається протистояння демократичних цінностей і неоліберального нігілізму культуріндустрії, що різко окреслює в міленіум ландшафт після соціополітичного повороту світового глобалізованого арт-ринку в уніфіковану тотальну дизайнізацію, і що по суті перетворює мистецтво в «політекономією дизайну», на думку Г. Фостера, бо мова тут йде лише про бенчмаркінг [5]. Ситуацію намагалась виправити Паризька декларація 2017 року, підписана відомими європейськими вченими, які закликали повернутися до духовних джерел культуротворення, до освіти з уважним вивченням традицій, аби уникнути негативного результату, що цілком вірогідно знову приведе світ до нової війни

[6] . Вони булі праві, але, нажаль, тоді їх не почули, та зараз митці України мусять зробити висновки, і оновити, як казав Г. Зедльмайр, культурно-мистецький ландшафт старіючої Європи. Тому, «пора ставати Європою. Війна все змінила», -- підкреслює Я. Грицак, позаяк впевнений, що культура сильніша за геополітику, бо «культура накреслює простори, яких раніше не існувало, або ми їх не уявляли», і «коли ми переможемо і завершимо необхідні реформи, Україна має шанси стати "тигром" у цьому регіоні і змінити баланс сил у Європі. Виникає новий центр Європи, який переміщається до України, до Польщі, тоді як вага Франції, Німеччини чи Італії падає на наших очах» [7]. Науковці переконані, що нація швидко трансформується, бо зберегла незалежність, тому і мистецтво має адекватно реагувати, робити корективи. Лише потрібно, на цьому наголошує Орест Друль, емпатійно корегувати європейську парадигму, і етично безкомпромісно відкидати «руський мир», адже «боротьба зі злом не терпить етичного компромісу», тобто замало стабілізувати суверенну ідентичність, необхідно прищепити етичну цілісність нації з розумінням множинності її проявів [8].

Таким чином вже сьогодні Україна трансформується духовно-емпатійно в мистецькій царині, і культурно-політично стаючи епіцентром самих різних змін, і, на переконання Бориса Ґудзяка, «найважливішим, що змінюється, є розуміння людини. Відкривається глибина таїнства, відкривається значення життя і смерті, з'являється знову віра у вічне життя», «здається, що саме в цьому буде дуже важливий аспект нашого розуміння того, що з нами відбувалося і відбувається, і як нам дати раду з усіма нашими травмами» [9]. Це і є тим підґрунтям, на якому українці відбудують нову вільну Україну справжнім Європейським культурним центром, з оновленим кордоцентричним мистецтвом і культурою, що водночас оздоровить естетичний час європейського культуротворення.

А поки додатковим виміром проблеми дихотомії демократії і нігілізму є різноманітні виставки та аукціони творів українських митців, не лише в форматі традиційного мистецтва чи сучасних візуальних арт-практик, але також в форматі, що використовували ще в І Світову війну, коли мілітарні об'єкти митці розписували і тим самим перетворювали «мечі на рало». Так сьогодні розписують прошиті зброєю ворога металеві пластини бронежилетів, що врятували життя українським захисникам, або розписують прямо на фронті в бліндажі у короткі миті затишшя батальними сценами дерев'яні кришки від боєкомплектів. Але водночас прийшла черга і для аналітики, коли ми мусимо ставити запитання, на кшталт того, що в міленіум порушив німецький аналітик і куратор Йорг Гайзер: «Як правильно -- художніми засобами -- згадувати про Голокост і висловлювати співчуття його жертвам?», а в контексті цієї проблеми задаватися ще іншими питаннями «доречності» візуалізації травм від злочинів проти людяності, очікуючи на катарсис, який цілком вірогідно в арт -творі може і не бути присутнім. Й. Гайзер вважав доцільними експериментальні кроки, аби відійти від банального кліше документалістики минулого, навіть припускав використання кітчу і поп-культури, з чим сьогодні складно погодитися, особливо тим, хто перебував і перебуває в епіцентрі руйнівної війни. Мабуть і тут варто враховувати досвід, який відчув Вінфрід Зебальд, вгаптовуючи його, ніби «санкціоноване насилля», в текст «Аустерліцу». Кітч і поп-арт, як доводив Перрі Андерсон, є похідним продуктом економічно успішних розвинутих країн, і мова їх «естетичного часу» не прилаштована до сутнісних глибин людської екзистенції, бо завжди перебуває на поверхні споживацької глобалізованої зацікавленості. Натомість глибину, як з'ясувалось в тимчасово окупованих місцях, має звичайна літера «І», яка може тримати хвилю патріотичного спротиву окупанту, або коли замість банальних наметів обігріву, так званих «Пунктів незламності», в міських просторах в різних куточках України виникають красиві надзвичайно затишні традиційні юрти, влаштовані волонтерським фондом Казахстану.

От і професор історії мистецтва та філософії Дональд Куспіт звертав увагу на складність дослідження мистецтва сучасності, оскільки в ситуації постмодерністського ігнорування естетичного та водночас й історичного судження, абсолютними привілеями користується пастиш-фагментарність contemporary, тому тепер в анали історії потрапляють ті, хто завдяки вдалому арт-бенчмаркінгу «досягає авторитарного успіху, нав'язуючи ідеологічне тлумачення» [10]. Але фетишизація і дескілінг мистецтва, де сам митець стає товаром, утворює антитезу критичної свідомості, про що казав і Петер Бюргер, визнаючи проект неоавангарду провальним, адже разом з втратою дистанції між життям і артизмом втрачають критичне творче мислення [11]. Тоді, справді, як каже Д. Куспіт, «не залишається анічого для інтерпретації та передачі, позаяк об'єкт є конкретно-завершеним, тобто це є продукт, який втратив життєвий резонанс чи ауру» [10], тим паче, за Й. Гайзером, «сьогодні уявлення про покоління, що змінюють одне одного, стає розмитим» [2]. Та гонитва за часом і намагання бути квазі-найсучаснішим опиняється банальною ідолопоклонницькою реїфікацією, нігілізмом з усіма наслідками зіркової хвороби і жагою до нескінченного накопичення капіталу арт-бізнесом, на кшталт глобалізованих митців з когорти Young British Artists, як Е. Гормлі, Д. Кунс, Д. Гьорст. Втім критична оцінкакультурно-мистецькогодосвіду європоцентризму здібна «запобігти визначенню значення і цінності мистецтва виключно грошима та популярністю», до того ж, як ні парадоксально, «ідолопоклонницька реїфікація усуває пізнавальний виклик, як і людський інтерес до твору, що робить його менш сучасним і стимулюючим» [10]. Тому деякі аналітики вважають мистецтвознавчий дискурс перенасиченим і трохи «втомленим» нескінченним продукуванням текстів, пояснень, інформативних повідомлень, анонсів презентацій, де так чи інакше згадують і описують з позицій феноменології речі сучасне мистецтво, через що анігілює ідея «прогресування» contemporary арт-практик, тим паче що інформаційний шквал накопиченого фактологічного знання музеями, соціальними мережами, бібліотеками тепер не охопити за людське життя. І все це з подачі «капіталістичної ідеології новизни», яку гіпостазує як невпинне винахідництво модернізм, а постмодернізм помножує на апропріацію, цитатність, кітчевий еклектизм споживацької естетики.

Американський аналітик Майкл Бейкер, поділяючи думку Вальтера Мігноло стосовно епістемічної непокори викривленому розумінню ідеї європоцентризму і вітаючи рух індигенізму сучасних націй, на конференції 2019 року в Балтиморі наголосив: сьогодні онтологічний поворот трансформує суперечливі думки тих наукових дисциплін, що підтримували уніфікований пост- національний технократичній розвої, нівелюючи культурну самоідентифікацію націй, адже «нарації "modernity" як ''modernity/coloniality world-system"» вимагають переосмислення, оскільки «суб'єкт-об'єктна дихотомія самопізнання сучасної західної цивілізації ігнорує взаємини на засадах <...> регіональної біології пізнання, бо домінує євроцентричне світосприйняття, породжуючи зарозуміле невігластво європоцентризму. <...> Онтологічний поворот фіксує зміну концептуальної парадигми в межах основної метафізичної когніції, що стало керувала протягом багатьох століть сприйняттям світу», відтак «повернення до онтології в наукових і гуманітарних науках стає ще одним відкриттям на шляху подолання євроцентричної сучасності», відповідно «онтологічний поворот можна розглядати частиною світових дискурсів перехідного періоду, що переглядають євроцентричні історії, які ми навчилися оцінювати з позицій, хто ми є і як живемо, закликаючи до переосмислення відносин зі світом і практик виробництва знань» [12]. З таких позицій українське мистецтво має так само прагнути не пасивного адаптування парадигми contemporary art, некритично ідентифікуючи візуальні практики та активізм символом і дією просунутого демократизму, але сприймати вимоги сучасності в культурно-мистецької царині крізь чітке розуміння запитів індигенізму арт- епістеми, аби збагачувати цивілізаційну мультикультурну спільноту власними здобутками, що спираються на повернені в мистецтво (ресайклінг) естетичних оцінок й судження, на відновлений статус його автономності, позаяк, згідно П. Бюргера, неоавангардний проект постмодернізму довів свою абсолютну провальність, він позбавив жест опору капіталу з боку історичного авангарду автентичності, через що у пізньо-капіталістичному суспільстві арт-бізнесові проекти завжди реалізують унікальний досвід історичного авангарду лише «зі знаком мінус» [11].

Список використаних джерел:

[1] Protas, Maryna & Bulavina, Natalia. (2022) Ukrainian Art in the Time of the War:

An Art Episteme Shift. American Journal of Art and Design. Vol. 7, Is. 4, December, p. 11 6-123. doi: 10.11648/j.ajad.20220704.13

[2] Heiser, Jorg. (2009). Torture and Remedy: The End of -isms and the Beginning Hegemony of the Impure. e-flux Journal. Issue #11 (December). Вилучено з: https://www.e-flux.com/journal/11/61346/torture-and-remedy-the-end-of- isms-and-the-beginning-hegemony-of-the-impure/

[3] Snyder, Timothy. (2022) Ukraine Holds the Future: The War Between Democracy and Nihilism. Foreign Affairs. September/October. Вилучено з: https://www.foreignaffairs.com/ukraine/ukraine-war-democracy-nihilism- timothy-snyder

[4] Чех, М. (2022) Україна не є фронтиром, Україна -- центр. Вилучено з: https://zbruc.eu/node/113272?fbclid=IwAR2jRVniZdc4j6MjzjyDoRGbQ_XppsMV sdc-QbFpa6p2zETnYFVRlcgwM2I

[5] Foster, Hal. (2002) Design and crime (and other diatribes). London, New York:

Verso.

[6] The Paris Statement. (2017) A Europe we can believe in. Вилучено з: https://thetrueeurope.eu/a-europe-we-can-believe-in/

[7] Грицак, Я. & Бойченко, О. (2022) Пізно вже бути Центральною Європою.

Вилученоз:

https://zbruc.eu/node/113244?fbclid=IwAR3yD7WZMLPEy302g3q6_ul0HINeycs ZllgnPm ijjw-tT70Hj wwCj UH Fv7w

[8] Друль, Орест.(2022) Шкіц про фронтир. Вилучено з:

https://zbruc.eu/node/113257?fbclid=IwAR2ZdDF75uI9muMrZPgXq3dH95U2j Qtr8GSJO4TGdasyM0lkWXLT4cfUFJE

[9] Ґудзяк, Б. (2022) Травми глобального українства. Вилучено з: https://zbruc.eu/node/113317?fbclid=IwAR3Fxf67bIiDmBlLCKP5jLEbqR_qpPxX7 03fmLXVfjdCw__FChj5R_UAtCM

[10] Kuspit, D. (2005) The Contemporary and the Historical. ArtNet. Вилучено з: http://www.artnet.com/magazine/features/kuspit/kuspit4-14-05.asp

[11] BQrger, Peter. (1974) Theorie der Avantgarde. Frankfurt am Main: Suhrkamp.

[12] Baker, Michael. (2019) Exploring the Ontological Turn: Re-making Education for Existence Beyond Modernity. American Educational Studies Association Conference Baltimore. Вилучено з: https://www.academia.edu/40764964/

Размещено на Allbest.ru